08/08/2003 | Йосип ПАЦУЛА.

Якими ми бачимо наші подальші громадсько-політичні стосунки з польськими сусідами? Для нас, українців, вони будуть тісно пов’язані із 60-річчям масового переселення 485 тис. українців Холмщини, Підляшшя, Надсяння та Лемківщини до УРСР, а для поляків - не менш драматичного переселення понад 850 тис. їхніх співвітчизників із Волині, Галичини, Західної Білорусі та Литви до ПНР. Оскільки ці злочинні акції московського більшовизму і його варшавських клевретів тривали майже три роки (1944-1946), а відтак перейшли у свою не менш ганебну злочинну стадію «Вісла» (І947 р.), то, хочемо ми того чи ні, але ця сумнозвісна тема не зійде з порядку денного наших спільних дій упродовж чотирьох найближчих літ.

Маємо підстави думати, що для значної кількості населення східних та південних регіонів України повоєнне виселення майже півмільйона наших братів і сестер є такою ж мірою маловідомим, якими були вчора для них волинські події 1943-44 рр. Таким був і, на жаль, залишається підсумок радянської історичної освіти і виховання. А тому історико-дослідницька та просвітницька діяльність про події шістдесятилітньої давності для нас має становити вагомий напрямок. Це набуває тим більшого значення, що історичні погляди наших сусідів, їхніх дослідників і особливо так званих популяризаторів історичного минулого багато в чому розходяться з нашими. Особливо стосується це історичних коренів та шляхів розвитку нашого нинішнього спільного кордону і минулого тих українських земель, які прилягають до нього.

Не можемо погодитися з поширеною останнім часом в Україні тезою про те, що минуле має належати історикам, а нинішнє - політикам, і перші не повинні підміняти, а, тим більше, заважати іншим. Це - ілюзія, яка звучить гарно, для декого навіть переконливо, але вона нереальна, особливо, коли йдеться про вивчення й оцінку подій, що зачіпають пам’ять, світогляд і переконання досі ще живих їхніх учасників. А переселення 1944-46 рр. - це не лише історія, але й досі незагоєна рана в сотень тисяч людей, які живуть по обидва боки Бугу й Сяну та чекають від своїх можновладців остаточного вирішення їхніх багатолітніх сподівань, надій та цілком правомірних вимог.

Хто, на нашу думку, має очолити громадський рух за гідне відзначення наступаючого 60-річчя?

Це повинні бути, в першу чергу, громадські об’єднання, що не заангажовані безпосередньо політичною боротьбою за владу в центрі і на місцях, для кого історична доля і нелегке сьогодення колишніх переселенців близькі, зрозумілі і співзвучні.

Такими, як ми вважаємо, зарекомендували себе Конгрес української інтелігенції, Всеукраїнське товариство «Просвіта» і, звичайно, ті громадські об’єднання, що охоплюють колишніх холмщаків, українців Надсяння, лемків, а також вихідців із деяких інших етнічних українських земель, що відійшли до Польщі після Другої світової війни.

Так склалося, що основна маса насильно вирваних із рідної землі холмщаків у післявоєнні роки згуртувалися на Волині, тобто у Рівненській та Волинській областях, хоча існують і останнім часом активно діють осередки холмщаків ще у 14 областях України. А декілька років тому вони об’єдналися в єдиний Всеукраїнський конгрес «Холмщина», що налічує у своїх рядах понад 7 тис. вихідців із цієї найзахіднішої української землі.

У Галичині сьогодні не менш активно діють земляцтва «Надсяння», «Лемківщина» і та ж «Холмщина», які теж недавно згуртувалися в Об’єднання товариств депортованих українців із центром у Львові.

Саме ці земляцтва і об’єднання повинні би скласти кістяк Національного громадського комітету з підготовки та відзначення 60-річчя від часу масового насильного переселення до УРСР сотень тисяч українців, що споконвіку жили і трудились на згаданих вище українських землях.

Маємо надію і працюємо над тим, щоб найближчим часом такий Комітет був створений і плідно запрацював.

Хто повинен би увійти до складу Комітету?

Окрім керівників та чільних активістів цих об’єднань у складі Комітету бажано би мати групу науковців, що займаються нашою новітньою історією, соціологією, соціальною психологією, культурою, а також українсько-польськими стосунками, тверезо мислячих громадсько-політичних діячів, популярних митців, представників духовенства, організаторів та функціонерів ділового світу, юристів, власне, людей, відданих цій справі й готових працювати на її благо.

Якими мають бути основні напрямки життєдіяльності Комітету?

Їх, думається, повинно бути декілька, щонайменше три-чотири.

По-перше, Комітет повинен оживити та координувати науково-дослідницьку діяльність, спрямовану на вивчення, узагальнення та популяризацію історії нинішнього українсько-польського державного кордону і пов’язаних з його появою масових переселень.

Не применшуючи ролі й місця наших академічних університетів та інститутів, що, напевне, займаються цими проблемами, ми, тим не менше, вважаємо, що було би доцільно при одному з них зосередити зусилля задіяних цими проблемами науковців і під шапкою спеціально створеного Міністерством освіти і науки Інституту історичної пам’яті українців Холмщини продовжити інтенсивне дослідження проблем, що нас цікавлять. Як засвідчує досвід Польщі, ФРН, Чехії, там за порівняно короткий час створені поряд з академічними вузами інститути історичної пам’яті напрацювали і мають на своєму рахунку істотний доробок потрібних громадським та державним установам досліджень, публікацій та корисних пропозицій. У Польщі, наприклад, держава щедро фінансує діяльність ІІП, хоч і не завжди схвалює його дії та публікації, проте ставиться до нього доброзичливо, з розумінням і всіляко підтримує його починання.

По-друге, Комітет покликаний, як нам думається, забезпечити ґрунтовну підготовку низки масових, колективних, а в окремих випадках і індивідуальних заходів, акцій та кроків, спрямованих на всебічну, різнопланову та ефективну діяльність кожної. Йдеться, зокрема, про такі акції, як загальнонаціональні та регіональні конгреси, збори та інші форуми колишніх переселенців, їхніх дітей та онуків, рівно ж як і широкої громадськості України, що мають намір гідно відзначити цю, хоч і драматичну, але водночас і доленосну подію та органічно пов’язаних з нею інших акцій, що стали навіть історичними. Йдеться, зокрема, про тернистий шлях адаптації переселенців до чужих їм умов радянського способу життя, особливо у східних регіонах, куди було силоміць закинуто понад 42 тис. сімей або 160 тис. осіб, про їх подальшу вимушену міграцію по країні, і, в кінцевому рахунку, про не менш складну інтеграцію цих людей в єдиний український народ.

Особливої уваги, навіть гордості й популяризації як на батьківщині, так і в діаспорі, заслуговує плідна, багатогранна участь переселенців та їхнього молодого покоління на шляхах освіти, а відтак у життєдіяльності чи не всіх сфер державного, політичного, економічного, громадського та культурно-освітнього життя. Тому відзначення роковин - це водночас і підсумок багатолітнього внеску цієї групи народу в його історичний розвиток, і зокрема у сповнену патріотизму, наснаги та самовідданості боротьбу за відродження української державності. Можливо, це прозвучить занадто високопарно, але національно свідома громадсько-політична діяльність левиної частки самих переселенців - це історична подяка і шана тим героям-воякам ОУН-УПА, які у важких умовах воєнного та повоєнного лихоліття самовіддано захищали українські села та хутори Закерзоння від польських банд, АК та регулярних частин Польського війська. Чи не цим можна пояснити особливу лють і ненависть, якої ще сьогодні сповнені шовіністичні кола нашого сусіда до українських повстанців?

По-третє, Комітетові конче потрібно би знайти в собі сили, увагу й настирливість щодо дій наших земляцтв, активу та громадських, політичних і державних інституцій, які, вболіваючи за долю цієї когорти українства, ведуть вже не перший рік невтомну роботу в Парламенті, його комітетах, в урядових установах та через політичні партії, блоки і ЗМІ, щоб нарешті були прийняті закони й запрацювали інші державні акти та документи, які справедливо, в дусі гуманізму, розв’язували б десятилітні болі та прагнення цих людей.

І, нарешті, міжнародна діяльність Оргкомітету повинна бути спрямована на добросусідську, дружелюбну, але принципову співпрацю з тими польськими громадськими об’єднаннями і державними органами, які прагнуть до порозуміння та співпраці на рівноправних основах з українським громадсько-політичним рухом, в т.ч. і земляцтвами колишніх переселенців.

Чого ми чекаємо від української влади та її структур? Повного розуміння, всебічної підтримки і там, де це потрібно, активної співпраці. Перші кроки в цьому напрямку нами зроблено. Ми, здається, досягли порозуміння з керівництвом Рівненської ОДА і запевнення, що у розв’язанні національних та патріотичних починань наша обладміністрація і, маємо надію, депутатський корпус обласної Ради нас підтримають і морально, і матеріально. Та це й не дивно. У цивілізованому світі, до якого прямує Україна, так і має бути.



Не виключено, що з часом буде створено і запрацює офіційний, тобто Державний комітет, або подібна йому інстанція, що ставитиме за мету відзначити на державному рівні роковини повоєнного переселення до УРСР найзахідніших українців. Маємо надію, що ця установа діятиме у повній відповідності з національними та державними інтересами як українського народу в цілому, так і тих декількох сотень тисяч людей, що волею гіркої долі в 1944-46 рр. опинилися на нашій хоч і не своїй землі.

У такій праці влада та її структури можуть цілком і повністю розраховувати на підтримку громадськості, зокрема, майже двохмільйонної когорти переселенців, їхніх молодших поколінь, і, безперечно, на співучасть та допомогу Національного громадського комітету.