Якщо вірити листам Гончарова... (Завершено).
08/12/2003 | S@nya
Якщо вірити листам Гончарова...
Хоча наша люба Генпрокуратура і стверджує, що листи пана Гончарова майже нічого не принесли для користі слідства, насправді це не зовсім так.
Ці посмертні показання, якщо й не додають нової інформації (хоча і в це я не вірю, зрозуміло, що Генпрокуратура просто намагається приглушити ажіотаж, що виник з їх оприлюдненням), то принаймні дозволяють сконцентруватися і зупинитися на декількох версіях вбивства Георгія Гонгадзе з тієї їх незліченної кількості, що виникла після записів Мельниченка.
Отже, якщо вірити листам Гончарова, то стає зрозумілим, що замовником піар війни проти Кучми була не Америка, і не Росія, і навіть не українська опозиція, а хтось зі “своїх”.
Спробую ось так, по-аматорськи, конкретизувати і продовжити ланцюжок подій, який змалював пан Єльцов (читай тут: http://maidan.org.ua/news/for-print.php3?bn=maidan_free&key=1060593013).
1. Кучмі методично, наполегливо приносили на ознайомлення матеріали з сайту Гонгадзе “УП”, і особливо на них акцентували кучмінську увагу, хоча на той час були і нші, набагато більш опозиційні газети, з набагато більшою аудиторією читачів. Хтось свідомо підштовхував гаранта чи то до конкретних дій, чи то до конкретних слів (що виглядає більш ймовірним). Привід для роздумів: нагадаю, що напочатку “УП” тісно співпрацювала з паном Марчуком, а потім, коли на сайті Георгія з”явилися статті неприємні для генерала, виник конфлікт... В свою чергу, Марчука традиційно пов”язують з угрупуванням Суркіса-Медведчука. Йдемо далі.
2. Весь час в кабінеті президента ведуться записи його розмов. Виконавцем прослуховування гаранта є його охоронець – майор Мельниченко. Хто стояв за майором досі достовірно не відомо. Але, відомо, що у свій час Мельниченко був професійно пов”язаний з... все тим же Марчуком. І ще: вже у вигнанні, за межами України, пан Мельниченко на питання про генерала відповідав напрочуд коректно. І ще: на плівках Мельниченка нема нічого (!!!) особливого про Марчука (наскільки я можу пригадати), ані його розмов, ані розмов про нього. В той же час, хочу нагадати, Марчук зіграв неабияку роль на останніх президентських виборів, розігравши складну комбінацію банкової під кодовою назвою “канівська четвірка” або “дискредитація Мороза”. За що отримав винагороду у вигляді посади Секретаря НБОУ. Невже ж все це не дискутувалося в кабінеті гаранта?!
3. Нарешті необхідні записи зроблені. Гарант сказав те, що хотіли почути. І свідомо, чи ні, але віддав вказівку знищити Гонгадзе. Не виключено, що організаторам цього дійства було не так важливо, щоб це був саме Георгій, якби гарант вимовив ці ж слова про, скажімо, Єльцова, мабуть в Таращі б відшукали інший труп... Або ж, як стверджує Гончаров, організаторів вдалось переконати, що Єльцова знищувати небезпечно. В будь-якому разі, схоже, кандидатів на знищення було декілька...
4. Отримавши необхідні записи, Гонгадзе вбивають. Вбивають його з особливим цинізмом. Жорстоко. Знімаючи з нього шкіру живцем. А зовсім не випадково, як каже той же Гончаров, який, можливо, просто пом”якшував те, в чому сам приймав участь... Відрізають голову, щоб “когось” шантажувати.
5. Далі починається, власне, шантаж. Записи оголошують, використавши для цього Мороза. Розрахунок вірний – лідер соціалістів не зміг би не оприлюднити такі речі. Хвиля масових протестів. Кучма зникає з екранів, Кучма не знає що робити.
6. Хтось допомагає гаранту приймати вірні рішення, фальсифікувати результати експертиз плівок Мельниченка, прибирати свідків... Протестні хвилі вщухають, Кучма повертається. Але це вже не той Кучма. Це вже Кучма на гачку в організаторів всього цього дійства. Підпорядкований, ляльковий Кучма.
Привід для роздумів: Як відомо, класична схема діяльності есдеків (о) – створити людині проблеми, запропонувати свою допомогу, і таким чином, зробити людину своєю.
Звичайно, це все ще лишень версія, але після оприлюднення листів Гончарова вона виглядає ще більш ймовірною. Власне, все досить логічно:
На момент до зникнення Гії есдкі значно втратили вплив на Кучму. Його треба було повертати. Хто б не здійснив цю політичну кризу, основні доходи від неї – в сдпушників. Цікава роль Марчука, що пов”язаний з Мельниченком, з Гонгадзе, а також з СБУ (людина системи). А, як відомо з свідчень Гончарова, саме сбушніки знайшли і перепоховали Гонгадзе на більш помітне місце (або просто перший раз поховали невдало?).
Власне, цілком можливо, що все було не так. Що зовсім не медведчуркіси винні в смерті Георгія. Але, як на мене, на данний момент – це найбільш реальна та логічна версія.
Дякую за увагу.
Хоча наша люба Генпрокуратура і стверджує, що листи пана Гончарова майже нічого не принесли для користі слідства, насправді це не зовсім так.
Ці посмертні показання, якщо й не додають нової інформації (хоча і в це я не вірю, зрозуміло, що Генпрокуратура просто намагається приглушити ажіотаж, що виник з їх оприлюдненням), то принаймні дозволяють сконцентруватися і зупинитися на декількох версіях вбивства Георгія Гонгадзе з тієї їх незліченної кількості, що виникла після записів Мельниченка.
Отже, якщо вірити листам Гончарова, то стає зрозумілим, що замовником піар війни проти Кучми була не Америка, і не Росія, і навіть не українська опозиція, а хтось зі “своїх”.
Спробую ось так, по-аматорськи, конкретизувати і продовжити ланцюжок подій, який змалював пан Єльцов (читай тут: http://maidan.org.ua/news/for-print.php3?bn=maidan_free&key=1060593013).
1. Кучмі методично, наполегливо приносили на ознайомлення матеріали з сайту Гонгадзе “УП”, і особливо на них акцентували кучмінську увагу, хоча на той час були і нші, набагато більш опозиційні газети, з набагато більшою аудиторією читачів. Хтось свідомо підштовхував гаранта чи то до конкретних дій, чи то до конкретних слів (що виглядає більш ймовірним). Привід для роздумів: нагадаю, що напочатку “УП” тісно співпрацювала з паном Марчуком, а потім, коли на сайті Георгія з”явилися статті неприємні для генерала, виник конфлікт... В свою чергу, Марчука традиційно пов”язують з угрупуванням Суркіса-Медведчука. Йдемо далі.
2. Весь час в кабінеті президента ведуться записи його розмов. Виконавцем прослуховування гаранта є його охоронець – майор Мельниченко. Хто стояв за майором досі достовірно не відомо. Але, відомо, що у свій час Мельниченко був професійно пов”язаний з... все тим же Марчуком. І ще: вже у вигнанні, за межами України, пан Мельниченко на питання про генерала відповідав напрочуд коректно. І ще: на плівках Мельниченка нема нічого (!!!) особливого про Марчука (наскільки я можу пригадати), ані його розмов, ані розмов про нього. В той же час, хочу нагадати, Марчук зіграв неабияку роль на останніх президентських виборів, розігравши складну комбінацію банкової під кодовою назвою “канівська четвірка” або “дискредитація Мороза”. За що отримав винагороду у вигляді посади Секретаря НБОУ. Невже ж все це не дискутувалося в кабінеті гаранта?!
3. Нарешті необхідні записи зроблені. Гарант сказав те, що хотіли почути. І свідомо, чи ні, але віддав вказівку знищити Гонгадзе. Не виключено, що організаторам цього дійства було не так важливо, щоб це був саме Георгій, якби гарант вимовив ці ж слова про, скажімо, Єльцова, мабуть в Таращі б відшукали інший труп... Або ж, як стверджує Гончаров, організаторів вдалось переконати, що Єльцова знищувати небезпечно. В будь-якому разі, схоже, кандидатів на знищення було декілька...
4. Отримавши необхідні записи, Гонгадзе вбивають. Вбивають його з особливим цинізмом. Жорстоко. Знімаючи з нього шкіру живцем. А зовсім не випадково, як каже той же Гончаров, який, можливо, просто пом”якшував те, в чому сам приймав участь... Відрізають голову, щоб “когось” шантажувати.
5. Далі починається, власне, шантаж. Записи оголошують, використавши для цього Мороза. Розрахунок вірний – лідер соціалістів не зміг би не оприлюднити такі речі. Хвиля масових протестів. Кучма зникає з екранів, Кучма не знає що робити.
6. Хтось допомагає гаранту приймати вірні рішення, фальсифікувати результати експертиз плівок Мельниченка, прибирати свідків... Протестні хвилі вщухають, Кучма повертається. Але це вже не той Кучма. Це вже Кучма на гачку в організаторів всього цього дійства. Підпорядкований, ляльковий Кучма.
Привід для роздумів: Як відомо, класична схема діяльності есдеків (о) – створити людині проблеми, запропонувати свою допомогу, і таким чином, зробити людину своєю.
Звичайно, це все ще лишень версія, але після оприлюднення листів Гончарова вона виглядає ще більш ймовірною. Власне, все досить логічно:
На момент до зникнення Гії есдкі значно втратили вплив на Кучму. Його треба було повертати. Хто б не здійснив цю політичну кризу, основні доходи від неї – в сдпушників. Цікава роль Марчука, що пов”язаний з Мельниченком, з Гонгадзе, а також з СБУ (людина системи). А, як відомо з свідчень Гончарова, саме сбушніки знайшли і перепоховали Гонгадзе на більш помітне місце (або просто перший раз поховали невдало?).
Власне, цілком можливо, що все було не так. Що зовсім не медведчуркіси винні в смерті Георгія. Але, як на мене, на данний момент – це найбільш реальна та логічна версія.
Дякую за увагу.
Відповіді
2003.08.12 | KAKTUZZ
Re:Sania! Ty scho znuschajeshsia?
Sania. Pereglian v arhivi MAJDANIVSKOHO FORUMU dopysy SLAVKA i KAKTUZZ(a)! Tam vze vse rozkladeno jak po notah. Marchyk organizuvav stacionarnu proslushku, Koliu piznishe vykorystaly jak shyrmu i "pidvely" Kuchmu pid potribnu frazu i trymajut za jacia. Perechytaj toj fragment iz plivok. " A Volodia(Lytvyn) kaze rozdit joho do trusiv i chechenam vaiiddaty i vykup,blia , poprostyt". To jomy Lytvyn tak radyv. A hto Lytvynu.Koroche! Povernus do Belgiji spyshymos!
Pokeda!
2003.08.13 | S@nya
Так я ж нічого не маю проти
Я ж не претендую на авторські права.А я, доречі, теж був одним з перших, хто висловився за цю версію. Читай тут мій твір: www.skazka.ukrbiz.net
А списатися завжди радий:)
2003.08.15 | S@nya
"Дело Гонгадзе": новые повороты - АФР
http://flb.ru/material.phtml?id=20040&wregion=9"Дело Гонгадзе": новые повороты
9 августа, в день рождения Леонида Кучмы, на Байковом кладбище в Киеве похоронили Игоря Гончарова, подозревавшегося в убийстве оппозиционного журналиста Георгия Гонгадзе.
В этом совпадении многие увидели зловещую метафору. Смерть Георгия стала осенью 2000 года отправной точкой кассетного скандала, изрядно потрепавшего репутацию лидера страны. Основываясь на записях, нелегально сделанных в кабинете президента Украины, оппозиция обвиняла Кучму в заказе на убийство…
Покойный же Гончаров перед смертью спешил заверить всех — от собственного адвоката до конвойных, что изложит на суде новые факты по делу, указывающие на истинных убийц. Теперь многие полагают, что Гончарову помогли уйти из жизни, чтобы закрыть громкое дело.
Но история имела продолжение. Институт массовой информации, который является представителем «Репортеров без границ» в Украине, получил конверт с надписью: «Вскрыть в случае моей смерти». В предсмертном письме Гончаров обвиняет в убийстве Гонгадзе и еще в нескольких подобных преступлениях сотрудников спецподразделения украинского МВД «Сокол». Он также заявляет, что в ходе следствия ему угрожали расправой.
Подозреваемый был арестован в прошлом году в рамках дела так называемой банды оборотней — бывших сотрудников МВД, занимавшихся похищением людей. Убийства в ходе таких операций случались редко, в основном из-за технических накладок: жертвам вводили избыточную дозу психотропных препаратов.
Предсмертное письмо Гончарова — не первое свидетельство по делу Гонгадзе, преданное гласности. Еще в феврале в оппозиционных СМИ было опубликовано анонимное признание, написанное якобы двумя милиционерами. По их версии, смерти Георгия никто не хотел, заказ был просто попугать. У одного из экзекуторов просто сдали нервы.
Янина ВАСЬКОВСКАЯ, соб. корр. «Новой газеты», Украина
Еще на эту тему:
Заявление Игоря Гончарова к общественности
Украинская правда,
ИМИ , 6.08.2003, 14:45
Институт Массовой Информации продолжает собственное расследование фактов, отмеченных в материалах Игоря Гончарова. Предлагаем его заявление к общественности, в котором, в частности, раскрываются детали исчезновения Георгия Гонгадзе. Следуя действующему законодательству и уважая права других людей, мы вынуждены пока что не обнародовать имена упоминавшихся в заявлении лиц. По понятным причинам, мы не сообщаем о местонахождении вещественных доказательств. Речь, стиль и орфографию автора сохранены.
"ЗАЯВЛЕНИЕ
Я, Гончаров Игорь Игоревич, 1959 г. Рождения, уроженец г. Киев, украинец, пенсионер МВД, пишу это заявление в здравом уме и твердой памяти, и прошу того, кто его получит, сделать его достоянием общественности.
После того, как в июне 2002 года, я сообщил начальнику отдела УБОП г. Киева Хомуле, о том, кто совершил похищение и убийство журналиста Гонгадзе, и том, что ряд других преступлений планировали и совершали работники УБОП, совместно с лицами, входящими в группировку […], я был жестоко избит, будучи предварительно подвергнут пыткам упомянутым выше Хомулой и его подчиненным - оперработником Игорем, в помещении отдела УБОП на Московской площади.
Хомула требовал чтобы я не давал показаний в отношении тех работников УБОП, которые вместе с […] и другим преступником, входящим как и […] в группировку "Киселя", похитили в сентябре 2000 года журналиста Гонгадзе на бул. Л. Украинки, в Киеве, /фамилии этих лиц, как и фамилии работников службы криминальной разведки,/ отследивших перед этим местонахождение Гонгадзе, я сообщил работнику СБУ […] и частично […], а также о причастности работников УБОП к другим убийствам и похищениям, которые осуществляли лица, входившие в группу ().
Эти преступления совершались по прямому указанию […] МВД […], а впоследствии […]. К этим похищениям и убийствам причастны знавшие о них высшие должностные лица нашего государства, […].
У меня имеются об этом материалы, собранные совместно с работниками СБУ, - а именно магнитофонные аудиозаписи разговоров, записанное признание […], и другие материалы. Я предложил Хомуле официально, в присутствии журналистов и работников СБУ изъять их в том месте, где я укажу. Хомула требовал, чтобы я отдал ему эти материалы для уничтожения. Кроме того, Хомула отказался фиксировать мои показания, требовал лжесвидетельствовать по фактам по которым проводится расследование, обещая за это, что я пройду по этим уголовным делам просто свидетелем.
Когда я отказался, Хомула пообещал убить меня в СИЗО руками бандитов, инсценировав смерть мою, как смерть вследствие болезни или самоубийства. После выписки из БСМП, меня отказались освидетельствовать на инвалидность, практически не лечили в медчасти СИЗО, несмотря на мои жалобы о усиливающейся боли в животе, и частые потери сознания. Думаю, это делается с ведома и по наущению Хомулы. Попытки разоблачить лиц, руководивших и организовывавших преступления, возможно, будут стоить мне жизни. Но я иду на это ради истины и справедливости.
24.02.03. Написано собственноручно. Подпись. Гончаров"
Еще на эту тему:
Молчал ли главный свидетель в деле Гонгадзе?
Украинская правда,
ИМИ , 4.08.2003, 19:48
В распоряжение ИМИ поступил конверт, на котором значилось "Вскрыть после моей смерти". Внутри было заявление Игоря Гончарова. ИМИ проводит собственное расследование, результаты которого будут опубликованы на нашем сайте в ближайшие дни.
Рано утром 01 августа с.г. в больнице скорой помощи скончался Игорь Гончаров - обвиняемый по делу "оборотней", тело которого уже в воскресенье было кремировано.
Когда исчез Георгий Гонгадзе, то по некоторым данным именно от Гончарова – в прошлом старшего офицера УБОПа – в СМИ просочилась информация о конкретных сотрудниках УКП (управления криминального поиска – "наружки" МВД), осуществлявших наружное наблюдение за журналистом. В последующем эта информация нашла свое подтверждение в официальных источниках правоохранительных органов.
Откуда Гончарову было это известно? Безусловно, это был очень информированный сотрудник правоохранительных органов. Уже известно, что по некоторым данным, ранее мишенью некоторых лиц был не Гонгадзе, а другой, более скандальный журналист.
Именно Гончаров сумел убедить заинтересованных в похищении этого журналиста лиц в том, что журналист владеет информацией о слежке за ним и у него приготовлены заявления в соответствующие инстанции в случае каких-либо незаконных акций в отношении него. Лишь после этого в качестве новой мишени был избран Гонгадзе…
Сам Игорь Гончаров в мае прошлого года задержан по подозрению в причастности к убийствам. Активным дознанием по этому делу занимался киевский УБОП. Последствием дознания с пристрастием стали несколько полосных операций и полугодичное пребывание Гончарова на реанимационной койке больницы скорой помощи…
Следствие по делу об убийстве Гонгадзе обратило свое внимание на Гончарова после того, как зашло в тупик после известных политических маневров предыдущего руководства Генеральной прокуратуры.
Однако, по нашему мнению, это доброе начинание пресекалось на корню группой, которая вела дело "оборотней" (где фигурировал и Гончаров). По всей видимости "просьбой" следователей к Гончарову было забыть все, что связано с именем Гонгадзе.
На сегодня мы не можем с достоверностью говорить, дал ли Гончаров какие-либо показания по делу Гонгадзе или нет. В середине июля с.г. з заместитель Генпрокурора Виктор Шокин сделал заявление о том, что через десять дней в распоряжение следствия поступит важная новая информация в деле Гонгадзе. Мы предполагаем, что это заявление было связано с ожиданием информации именно от Гончарова.
По некоторым данным Гончаров неоднократно обращался с просьбой дать показания по делу Гонгадзе и ряду других преступлений, к которым причастен УБОП. Сделано это им было в связи с опасением за свою жизнь. Однако следователи, которые, судя по всему, находятся под "плотной опекой" УБОПа, постоянно отказывали ему в этом. Вскоре после этого Гончаров в состоянии паралича поступил в реанимацию…
Нам известно, что многие корреспонденты зарубежных СМИ получили заявления Гончарова с просьбой опубликовать их в случае его смерти (поэтому мы не претендуем на эксклюзивность данного материала, поскольку его письма из СИЗО на волю имеются у нескольких украинских и зарубежных журналистов).
В настоящий момент нам известно, что речь идет о фактах противодействия установлению истины в деле об убийстве Гонгадзе со стороны следователя Олега Гарника и работника УБОПа Хамулы.
Судя по всему, имеется в виду следователь из Генпрокуратуры (мы не располагаем данными о его возможных родственных связях с бывшим высокопоставленным сотрудником Генпрокуратуры Николаем Гарником, близким к народному депутату Украины Михаилу Потебенько), который возглавляет так называемое дело "оборотней". Другой - бывший руководитель Киевского УБОПа, полковник милиции, который после обвинений в пытках возглавил службу международных связей ГУБОП МВД Украины.
Мы связались с адвокатами Игоря Гончарова, которые, ссылаясь на адвокатскую этику, категорически отказались что-либо комментировать по известному им делу.
Что будет дальше? Как это ни цинично, но полагаем, нас могут ожидать интересные события и новые открытия в деле Георгия Гонгадзе. О том, что же хотел рассказать или уже рассказал Гончаров, - мы постараемся сообщить после проведения своего расследования. Так что - продолжение следует.
Александр Александров
Молчал ли главный свидетель в деле Гонгадзе - 2?
Украинская правда,
ИМИ , 5.08.2003, 19:21
В распоряжение ИМИ поступил конверт, на котором значилось "Вскрыть после моей смерти". Внутри было заявление Игоря Гончарова. ИМИ проводит собственное расследование.
В конверте находилось 17 страниц рукописного текста, подписанного Игорем Гончаровым. Некоторые письма были адресованы Генеральному прокурору Украины (при этом не всегда указаны даты, когда был выполнен текст заявлений и сообщений).
Учитывая серьезность обвинений и то, что вину человека может доказать только суд, мы не называем в некоторых случаях фамилий лиц, на которых ссылается Гончаров.
Еще в феврале этого года Гончаров писал: "Несмотря на моральное давление, оказываемое на меня работниками следствия Генеральной прокуратуры, несмотря на угрозы расправы надо мной со стороны подследственных СИЗО – спланированное, как я считаю, работников УБОП Хомулой С.В. – поканчивать счеты с жизнью и совершать самоубийство, на которое многие рассчитывают, я не собираюсь. Раскаиваться мне не в чем. Также ставлю Вас в известность о том, что в мой адрес все чаще поступают угрозы убить меня, представив смерть мою как следствие моего самоубийства или как смерть от болезни.
Очевидно это связано с моими заявлениями о том, что на суде я имею намерение рассказать о ряде преступлений, инициированных и совершенных работниками МВД Украины и работниками УБОПа г. Киева и входящего в его систему подразделения "Сокол".
А также в связи с намерением моим изобличить лиц, организовавших похищение и убийство журналиста Гонгадзе. На суде я собираюсь дать показания в присутствии журналистов, поскольку не доверяю следствию Ген. прокуратуры Украины.
20.02.03. Написано собственноручно. Подпись. Гончаров".
24 февраля Гончаров возвращается к теме исчезновения Гонгадзе: "У меня имеются материалы, собранные совместно с работниками СБУ, - а именно магнитофонные аудиозаписи разговоров, записанное признание … и другие материалы. Я предложил Хомуле официально в присутствии журналистов и работников СБУ изъять их в том месте, где я укажу. Хомула требовал, чтобы я отдал ему эти материалы для уничтожения. Кроме того, Хомула отказался фиксировать мои показания, требовал лжесвидетельствовать… Когда я отказался, Хомула пообещал убить меня в СИЗО…".
Наиболее интересным является заявление Гончарова (без даты) где в постскриптуме он отмечает:
"Ряд доказательных материалов, фото-, видео-, и магнитофонные записи, что касаются указанных преступлений мною зарыты на …, находятся в металлической коробке в дипломате и мешке, место знает … и один из моих друзей из …".
По данным ИМИ обращение относительно возможности изъятия этих материалов с участием народных депутатов было уже сделано Григорию Омельченко. Получено его согласие на всяческую помощь, но этого не произошло...
Мы вынуждены сократить текст материала после анонимного предупреждения редакции о возможных проблемах в случае опубликования ряда других материалов. Но не можем не сообщить о некоторых интересных сообщениях Гончарова.
Наиболее интересное – это обстоятельства убийства в Киевской области. Заказ на возврат долга от местного бизнесмена получил один из руководителей УБОПа г. Киева от руководителя банка. Выполнение было поручено работнику УБОПа М., который поручил "наезд" трем наркоманам. Во время акции случился эксцесс исполнителя. Жене бизнесмена была сделана инъекция психотропного вещества и она умерла. Поэтому, чтобы не оставлять свидетелей бизнесмен был застрелен.
Наиболее интересное в этом эпизоде то, что один из исполнителей убийства сейчас под охраной УБОПа как важный свидетель, а М. выехал в США (не исключительно, что это и лицо, которое было в текущем году задержано в связи с попыткой получить адрес жены Гонгадзе в США...).
И еще одно, Гончаров считает, что и гибель водителя одного известного политического деятеля – также следствие инъекции психотропного вещества...
Еще одно убийство, уже трех лиц, с участием УБОПа совершено по заказу брата ректора известного технического ВУЗа Украины...
Факты не только интересные, а и общественно важные, поэтому удивляет, что следствие их не отработало.
Во вторник ИМИ передал копию документов Генеральной прокуратуре и мы продолжим наше журналистское расследование.
Новая газета
11.08.2003
2003.08.15 | KAKTUZZ
Re: "Дело Гонгадзе": новые повороты - АФР
Sania! Chomu kipishuje Melnychenko! Bo bojitsia sisty na lavku! Stattia: pryhovuvannia vidonmpostej pro zaplanovanyj zlochyn. Vykonavec proslusky. Ne povidomyv Gongddze pro zagrozu jomu! Koroche materialiv na lapti 42-go rozmiru dlia nioho vze je.Mabut tomu panikuje. Scho ty dumajesh?2003.08.15 | S@nya
Так, його теж є за що судити.
Так, його теж є за що судити. Але в нього є відмазки:1. Я прослухав касету пізніше, коли вже дізнався про вбивство.
2. Я не думав, що за словами підуть конкретні справи (вбивство), бо Кучма і суддів наказував за яйця підвісити, але нікого не підвісили.
Думаю, Мельниченкові нічого не загрожує, особливо з огляду на те, де він зараз перебуває і з яким статусом. Ну хіба що його справді спробують знищити кучмівські спецслужби (у що я мало вірю, нездатні вони на ТАКУ операцію).
Мені здається, що за Мельниченком стоять конкретні люди, і він діє за їх вказівками, згідно їх інтересів, і це зовсім не опозиціонери, які постійно "співпрацюють" з майором.
2003.08.15 | KAKTUZZ
Re: Так, його теж є за що судити.
Major i opozycionery -- ce rozne!2003.08.16 | S@nya
Ще один натяк на Марчука. Що ти думаєш з цього приводу?
http://www.zerkalo-nedeli.com/ie/show/456/41327/Существования второй формулы, по которой Гончаров мог сотрудничать с СБУ, Григорий Омельченко не допускает. По нашему же мнению, она вполне имеет право на то, чтобы рассматривать ее наравне с первой. Гончаров мог состоять в особых отношениях не с системой СБУ в целом, а с отдельными лицами, в разное время и в разной степени ее представлявшими. По некоторым сведениям, он имел, как, кстати, и Григорий Омельченко и Николай Мельниченко, многолетние контакты с человеком, олицетворявшим и КГБ УССР, и Службу безопасности Украины.
2003.08.16 | S@nya
(Пояснення позиції)
Звичайно, мало віриться, що за генералом не стоять більш високі люди. Він, мабуть, також, пішак, але його участь в цій справі все більше підтверджується.2003.08.16 | Shooter
Ви прочитайте уважно ще раз статтю
Заодне зайдіть на кріпо.Марчук не мав ніякого відношення до вбивства Ґонґадзе. Більше того - він не знав, що діється. І виглядає, що Гончаров був серед тих, хто шукав інфо для Марчука в другій половині вересня 2000 про долю Ґонґадзе.
2003.08.16 | S@nya
Так, в статті інші висновки, але
але, мені видається цілком ймовірним варіант безпосередньої участі генерала в цьгому дійстві. Як організатора, мабуть. Занадто вже багато задіяно близьких до нього людей і структур. Гонгадзе - Мельниченко - Гончаров - СБУ...2003.08.17 | Shooter
С'mon...
S@nya пише:> але, мені видається цілком ймовірним варіант безпосередньої участі генерала в цьгому дійстві. Як організатора, мабуть.
Мотив?
>Занадто вже багато задіяно близьких до нього людей і структур. Гонгадзе - Мельниченко - Гончаров - СБУ...
Заодне порекомендую скласти порівняльну таблицю - хто виграв від ґейту (особливо зверніть увагу на тих, хто сильно виграв), хто програв.
Марчук залишився по нулях - ще одне опосередковане свідчення, що до ґейту він ніякого стосунку не має.
2003.08.17 | KAKTUZZ
Re: С'mon...
Shooter! Марчук мав конкретні мотиви політичного знищеня Кучми.Прагнув на його місце і тому шукав розповсюджувачів із серйозних ЗМІ бомбити Деркача і Кучму. Тільки мені він залишив лише про Кучму критично-саркастичних 3-ри компресовані книги на дискетах, 3-ри дискети з компрою на Деркача, пару файлів на Пустовойтенка і дохрена на Жукова і Стрешинського (тоді це йогодуже пекло).Залишив також на сторінках мого блокноту , написано червоним чорнилом ( така ручка трапилась у мене((специ знають чому) у моєму блокноті.Мареку про "Кіселя" і його братву було все відомо, навівть те що "кісільовським" відомі усі номери наружників і політично- кримінальних лідерів. Не могла ж "Охранная фірма "Гермес", яка займалась вибиваловом бабок з боржників, супроводом напівконтрабандного товару від кордонів,караванів товарів, найбільш -відомої кримінальної київської фігури бути поза уавгою Марчука. ( Про Могілєвіча майже все, а про Кісіля нічого?!?), Тим більше людина від якої в мене є його власноручні нотатаки про механізми ухилення імпортного мита і схеми поставок товарів Деркача молодшого,схеми і дати поставок цукру з Куби , курятини з США, мийних засобів етс. нічого не знати про справи "Кіселія". Марчук знав і знає всі мокрі справи СБУ. Вони були! Це його слова в Берліні! Квітень 2002 рік, кафе "Моцарт" напроти бюро "Ааерофлоту". Марчук вівся як рибка!
Шутер! Не вийде з тебе адвоката Марчука!
2003.08.17 | Shooter
Емоційні якісь рослини пішли....
KAKTUZZ пише:> Shooter! Марчук мав конкретні мотиви політичного знищеня Кучми.Прагнув на його місце і тому шукав розповсюджувачів із серйозних ЗМІ бомбити Деркача і Кучму. Тільки мені він залишив лише про Кучму критично-саркастичних 3-ри компресовані книги на дискетах, 3-ри дискети з компрою на Деркача, пару файлів на Пустовойтенка і дохрена на Жукова і Стрешинського (тоді це йогодуже пекло).Залишив також на сторінках мого блокноту , написано червоним чорнилом ( така ручка трапилась у мене((специ знають чому) у моєму блокноті.
Коли він залишав ці матеріали?
Вгадаю: перед листопадом 1999.
> Мареку про "Кіселя" і його братву було все відомо, навівть те що "кісільовським" відомі усі номери наружників і політично- кримінальних лідерів. Не могла ж "Охранная фірма "Гермес", яка займалась вибиваловом бабок з боржників, супроводом напівконтрабандного товару від кордонів,караванів товарів, найбільш -відомої кримінальної київської фігури бути поза уавгою Марчука. ( Про Могілєвіча майже все, а про Кісіля нічого?!?),
і?
Я не стверджую, що Марчук не знав про Кисіля. Проте, на відміну від, скажімо, Суркіса чи Волкова, Марчук не працював з Кисілем.
>Тим більше людина від якої в мене є його власноручні нотатаки про механізми ухилення імпортного мита і схеми поставок товарів Деркача молодшого,схеми і дати поставок цукру з Куби , курятини з США, мийних засобів етс. нічого не знати про справи "Кіселія". Марчук знав і знає всі мокрі справи СБУ. Вони були! Це його слова в Берліні! Квітень 2002 рік, кафе "Моцарт" напроти бюро "Ааерофлоту". Марчук вівся як рибка!
Пропоную УБОЗу(мєнтам взагалі) і СБУ помірятися - в кого "мокріший"!
Спробуй вгадати результат.
> Шутер! Не вийде з тебе адвоката Марчука!
По барабану мені Марчук. Тим більше, що до вбивства Ґонґадзе він відношення не має.
2003.08.17 | KAKTUZZ
Re: Емоційні якісь рослини пішли....
Які емоції? Крапку пора вже ставити. Не Сперечаюсь, що УБОПівці мокріші. Але ж не за виміром замочених фігур!Це ж я лише таку преамбулку-мазок швирнув.Історія ж значно вагоміша!На майдані не розповіси усе. Я просто хотів Вам Шутере заперечити , що Марчук ніц не знав, не знає, і знати не хоче про кісельовських. ( Це твоя, пробачте Ваша, писанина).
Про заплановане вбивствознав!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Жодних емоцій тепер! Зараз все в розкладочці! Даремно захищаєте Марчувака!Хороший хлоп! Гарно організував стаціонарну прослушку, а як там далі....? Час покаже!
Дехто подейкує , що коли з Гонгадзе проводили профілактичну бесіду на одні й зпідкиївських дач, то саме в Марчука нерви не витримали.
А там вже наступний етап.
"А на кладбище алкаши ямы быстро роют"!(нар. фолькльор).
2003.08.17 | Shooter
Re: Емоційні якісь рослини пішли....
KAKTUZZ пише:>
> Дехто подейкує , що коли з Гонгадзе проводили профілактичну бесіду на одні й зпідкиївських дач, то саме в Марчука нерви не витримали.
Хто саме подейкує?
Бо "інші" (того ж Гончарова включаючи) "подейкують", що Марчук після 16-го вересня був абсолютно не в курсі, що коїться з Ґонґадзе. Як і не мав з папіком ніяких розмов стосовно Ґонґадзе перед відомими подіями - для цих цілей в папіка було дві шавки: Дрюкач і Крава.
І що Гончаров/ще хтось з СБУ (як і з ФСБ, кажуть) були причастні лише до шукання інформації про Ґонґадзе для Марчука.
2003.08.17 | KAKTUZZ
Re: Ось та-ак? Поінформовані люди завжди в ціні!
Я схильний вірити більше Вам! Ті "подейкувачі" просто звалили до Америки та й усе! Тепер, правда, не знають де збіжжя погубили.Ну , як на мене -- версія читабельна. Глибше б її розвинути.
2003.08.17 | KAKTUZZ
Re: Тут ще й Степура на цю тему розійшовся!
Витримки з "УК":Майор Мельниченко, как явствует из его интервью, внимательно следит за публикациями «Украины Криминальной» и, поэтому, наверняка ознакомится с этой заметкой. Пользуясь удобным случаем хотелось бы, в свою очередь, адресовать ему пару вопросов. Конечно, неоднократный печальный опыт свидетельствует: шансы получить сколько-нибуть вразумительный ответ от майора практически равны нулю... И все же.А, действительно, Мыкола, почему Вы так прицепились к этому Смешко? Неужто больше расшифровывать нечего? Неправда! К примеру, крайне любопытно было бы узнать подробную информацию вот по какой теме:
Марчук – один из самых коррумпированых людей в Украине (поройтесь собственной фонотеке - это мини-диск номер 6, трек 22).
Или, например, вот об этом:
Интимная связь двух видных государственных деятелей, ныне ушедших в глухую оппозицию. (тот же самый мини-диск 6, четвертый аудиофайл записи от 30 марта 2000 г.).
Правда, интересно, Мыкола?
2003.08.18 | KAKTUZZ
Re: Емоційні якісь рослини пішли....І що ти хочеш цим сказати?!
Ось оцим:"І що Гончаров/ще хтось з СБУ (як і з ФСБ, кажуть) були причастні лише до шукання інформації про Ґонґадзе для Марчука."Тобто з твоїх слів виходить ,що Марчук вів своє власне розслідування!Хтось йому шукав інформацію про Ґонгадзе!?! Ха-а! Ну ти й гуморист.
На чому грунтується ваша переконаність, що Марчук не мав відношення до організації про слушки кабінету? Хоча вже чимало журналістів не сумнівається принаймні в тому , що Марчукзнав про заплановане вбивство Ґонгадзе. Про це натякає неодноразово "ДТ", "Грані+" п ише про це відкрито. А кому як не Коробовій знати на що здатний Женя-раль!
2003.08.18 | S@nya
Re: С'mon...
Shooter пише:> S@nya пише:
> > але, мені видається цілком ймовірним варіант безпосередньої участі генерала в цьгому дійстві. Як організатора, мабуть.
>
> Мотив?
>
Jaksho Marchuk - vykonavec', organizator, to jomu motyv ne potriben.
> >Занадто вже багато задіяно близьких до нього людей і структур. Гонгадзе - Мельниченко - Гончаров - СБУ...
>
>
Nazvit', bud'-laska.
>
> Заодне порекомендую скласти порівняльну таблицю - хто виграв від ґейту (особливо зверніть увагу на тих, хто сильно виграв), хто програв.
>
> Марчук залишився по нулях - ще одне опосередковане свідчення, що до ґейту він ніякого стосунку не має.
Marchuk zalyshavsja na posadi sekretara NBO, a potim - ministra VD. Hiba ce malo? Ale golovne - Medvedchuk ponovyv kontrol' nad presydentom. Dumaju, ce - golovnyj resultat.
2003.08.18 | KAKTUZZ
Re:А звідки така впевненість?
Ви що за женя-ральом по п"ятах як цуцик слідували?SHOTER:"
Я Вам назву 5 угрупувань, котрі так само "близько" до перелічених осіб/інституцій. Крім того, ряд фактів вказує на те, що безпосередньо у вбивстві/викраденні Ґонґадзе брали участь мєнтовскьі орли (УБОЗ/ексУБОЗ) та люди Кисіля, до яких (і до тих, і до тих) Марчук не має жодного відношення. А те, що пізніше до пошуків Ґонґадзе підключилися всі - так то природньо.
Марчук залишився по нулях - ще одне опосередковане свідчення, що до ґейту він ніякого стосунку не має."(кінець цитати).Причому найприкольнішої і комедійної.
На завершення б ще написали,що до КГБ і СБУ Марчук також ніякого відношення не мав і не має, він служив нянечкою у садочку для малят.
2003.08.19 | S@nya
Kaktuzze, це ти мені? Про генерала...
Kaktuzze, це ти мені? Якщо так, я питання не зрозумів.Так ти вважаєш, що генерал був самостійним гравцем в цій справі? Чи я тебе знов невірно зрозумів?
Як на мене, всіма своїми діями Марчук підтвердив, що він не здатний бути самостійним гравцем, а радше готовий віддано "виконувати накази". І зі статей Коробової, яку ти доцільно пригадував, слідує якраз, що генерал - нікчема. Віддана, натаскана шавка.
Єдине, що він може робити сам - лякати компрою, колекція якої нібито в нього є.
Чи не так?
2003.08.19 | KAKTUZZ
Re: Ні, то я Shooter(ові)! Але, S@nia ти недооцінюєш Женю-раля!
Він досить спритний і майстерний гравець позакулісних ігор. Він розіграв усю комбінацію з прослушкою кабінету Кучми і готувався його змінити не традиційним способом ще до виборів. Умудрився ж підгачити Кучму. Хоч вони і любляться, як пес з кицькою, але ж бачиш. Гімно не тоне.Доречі! Хочиш цікавих речей почитати за авторства Жені-раля,то вкажи якусь не "хотмейлівську" і не "яху" е-майл адресу, а таку щоб витримала великий обсяг зазіпованої інформації. То я вишлю,якщо бажаєш. Але щоб під тебе не закосив хтось інший, то подумаймо, як краще організувати. Як мені переконатись що S@nia, то є S@nia! Може стрінемось в реалі, якщо тобі недалеко до Бельгії. Августо ось щось буксує, в поганому гуморі і не хоче щоб утрьох пива доброго попити.Коротше. Чекаю пропозицій.
2003.08.19 | S@nya
Re: Ні, то я Shooter(ові)! Але, S@nia ти недооцінюєш Женю-раля!
KAKTUZZ пише:
> Доречі! Хочиш цікавих речей почитати за авторства Жені-раля,то =вкажи якусь не "хотмейлівську" і не "яху" е-майл адресу, а таку щоб =витримала великий обсяг зазіпованої інформації. То я вишлю,якщо =бажаєш. Але щоб під тебе не закосив хтось інший, то подумаймо, як =краще організувати. Як мені переконатись що S@nia, то є S@nia!
А як мені, що Кактузз то і є Кактузз???
=Може стрінемось в реалі, якщо тобі недалеко до Бельгії. Августо ось =щось буксує, в поганому гуморі і не хоче щоб утрьох пива доброго =попити.Коротше. Чекаю пропозицій.
Можна спробувати. В принципі, до Бельгії далекувато, але мені у вас сподобалося.
2003.08.19 | KAKTUZZ
Re: Ні, то я Shooter(ові)! Але, S@nia ти недооцінюєш Женю-раля!
В принципі! Ти правий! Яка х*р різниця, якщо хтось "левий" здере інфу. То фігня! Просто внаступне захакають, закрекають мій мейл. ОК. Пережену через третій комп. Давай адресу! "Яху" і "хотмейл" не витягують навіть на серію фото, а я тобі запропонував великий обсяг.Гаразд! Спробуємо!
Є.МАРЧУК
ЧАСТИНА ТРЕТЯ.
КУЧМА У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ
Розділ перший.
Кучма і світ
Глава перша. Ми не халявщики - ми партнери
Глава перша.
Ми не халявщики - ми партнери
Леонід Кучма іноді допускає зловживання у питанні визначення стратегічних та особливих партнерів України, що применшує значення та вихолощує зміст цих понять. У світовій практиці існує поняття стратегічного партнерства, так, наприклад, договір між США та державою Ізраїль називається „Договором про стратегічні відносини".
Як відомо з міжнародного права, „стратегічне партнерство" визначається зобов'язаннями, близькими до військово-блокових, співпрацею в галузі безпеки, лобіюванням інтересів один одного на міжнародній арені, (головна відмінність від військово-блокових зобов'язань полягає в тому, що стратегічне партнерство не зобов'язує на випадок війни оголосити війну третій країні, що напала на одну з країн-стратегічних партнерів).
„Особливе партнерство" слід вважати витвором творчої уяви Кучми зокрема та українського політичного істеблішменту взагалі, що означає, що реальний зміст „особливих" відносин невідомий нікому, окрім самих винахідників цього словосполучення.
Особливі партнерства:
За повідомленням агентства „Інтерфакс-Україна" від 12 жовтня 1994 року перед візитом Леоніда Кучми до Канади у телефонній розмові з прем'єр-міністром цієї країни Жаном Кретьєном Кучма сказав, що „тот факт, что первый визит президента состоится в Канаду, свидетельствует об отношениях особого партнертства между странами".
Під час самого візиту Л.Кучми до Канади 24 жовтня 1994 року після підписання Угоди про дружбу та співробітництво між країнами, Президент України підкреслив, що „Украину и Канаду связывают отношения „особого партнерства".
Німеччина: 12 жовтня 1995 року: „Германия может сыграть для Украины особую роль", - сказал Л.Кучма, подчеркнув, что „Украину с Германией связывают особые отношения". Ще одна країна с особливим статусом щодо України.
Стратегічні партнерства:
Росія: 3 травня 1995 року в Римі Кучма наголосив: „Россия была и остается стратегическим партнером Украины" (4 травня 1995 року, „Інтерфакс-Україна").
На зустрічі з послом Франції Мішелем Івом Пессіком Кучма заявив: „Россия для Украины - прежде всего сосед и стратегический партнер" (25 січня 1995 року, „Інтерфакс-Україна").
Президент України пожалівся, що радикально налаштовані націонал-патріотичні сили в республіці не підтримують його прагнення укріплювати стосунки з країнами СНД, і насамперед, з Росією, яка, за його переконанням, є „нашим стратегическим союзником и партнером" („Інтерфакс-Україна", 2 лютого 1995 року).
„Для Украины Россия была, есть и будет главным стратегическим партнером" („Інтерфакс-Україна", 24 березня 1995 року).
„Украина не может принять предложения России по проблеме Черноморского флота. Севастополь весь в целом под военно-морскую базу России мы отдать не можем. Украина не давала никаких оснований для наметившегося в последнее время ухудшения отношений с Россией... Украина занимает „четкую, последовательную позицию, заключающуюся в признании России стратегическим партнером не только исторически и географически, но и экономически" („Інтерфакс-Україна", 24 квітня 1995 року).
„Россия была и остается стратегическим партнером Украины". (4 травня 1995 року, „Інтерфакс-Україна")
„Россия остается стратегическим партнером Украины" (Харків, 6 травня 1995 року, „Інтерфакс-Україна").
„Россия была, есть и будет для Украины главным партнером" (12 жовтня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"). Різновид „особливого партнерства".
„Я не верю в изменение политического курса Российской Федерации после выборов, - подчеркнул он (Кучма - автор). - Киев и Москва многое сделали для того, чтобы поднять взаимопонимание на новый уровень. Мы строим свои отношения с Россией на основе равноправного партнерства и взаимовыгодной торговли" (ИТАР-ТАСС, 15 декабря).
„Россия была и будет стратегическим партнером Украины, считает президент Украины" (30 березня 1996 року, „Інтерфакс-Україна").
Подібні заяви, вибудувані таким чином, нагадують подовжування партнерства з боку Леоніда Кучми. Цікаво, скільки разів Єльцин наголошував на стратегічному партнерстві з Україною?
Можна інколи помітити й коливання Кучми щодо партнерства з Європою. Зокрема в статті „Европа сильна Украиной", опублікованій в газеті „Правда Украины" 1 грудня 1995 року, яка викладена на фактах розмови Кучми з журналістами англійської газети „Файненшл Таймс", автор Фоменко цитує: „...що ж стосується відносин з Росією, то співпрацювати з нею ми повинні, однак це не означає, що ми повинні їй довіряти". З цієї заяви англійські журналісти зробили висновок, що основна мета українського Президента - знайти грань між партнерством з Росією і партнерством з Заходом."
СНД:
У виступі на засіданні Верховної Ради України Кучма „заявил о намерении придерживаться курса на развитие стратегического партнерства с Россией и странами СНГ" (11 жовтня 1994 року, „Інтерфакс-Україна").
У підписаному президентами України та Узбекистану коммюніке серед іншого відзначається, що „понимание необходимости дальнейшего развития двухстороннего сотрудничества и взаимодействия в рамках СНГ дает возможногсть вывести украино-узбекские отношения на уровень стратегического партнерства" (11 листопада 1995, „Інтерфакс-Україна").
США: За оцінкою Кучми усі плани, пов'язані з візитом до США, були в ході поїздки „выполнены и даже перевыполнены... США остаются гарантом суверенитета и безопасности Украины. США - наш стратегический партнер и в этом нет никаких сомнений" (23 лютого 1996 року, „Інтерфакс-Україна").
КИТАЙ: „Президент Украины Леонид Кучма и председатель постоянного комитета Всекитайского собрания народных представителей Цяо Ши в ходе встречи в Киеве констатировали полное совпадение позиций в вопросе Тайваня". „Китай был, есть и будет стратегическим партнером Украины" (29 березня 1996 року, „Інтерфакс-Україна").
ЯПОНІЯ: Планований на березень 1995 року візит Кучми до Японії, на думку Удовенка, „должен заложить основы стратегического сотрудничества Украины и Японии" (Київ, 30 грудня 1994 року, „Інтерфакс-Україна"). Що ж, якщо не стратегічне партнерство, то стратегічне співробітництво - грані, що їх відрізняють, мало кому відомі, скоріше за все, це намагання трохи видозмінити лексику, вкладаючи той самий зміст.
ПОЛЬЩА: Кучма ніяк кінцево не може визначитися із значенням Польщі для України. Він усвідомлює, що це важливо, але наскільки - завдання для нього виявляється заскладним.
„Украина и Польша являются стратегическими партнерами не только на словах, но и на деле" (Київ, 5 жовтня 1995 року, Інтерфакс-Україна"). Можливо, з обранням соціаліста-ринковика Кваснєвського президентом сусідньої країни Кучма вирішує перестрахуватися - поздоровивши нового президента Польщі з обранням, він охарактеризував ставлення України до Польщі як „к особому партнеру нашего государства" (12 січня 1996 року, „Інтерфакс-Україна").
„Звичайні" партнерства:
Табачник заявив, що „керівництво України надає виняткового значення розвитку відносин з Аргентиною, насамперед, в торгово-економічній сфері". У вітальному листі Кучми до президента Аргентини, зокрема, йдеться: „Я глубоко убежден в том, что развитие полноценных взаимовыгодных отношений отвечает национальным интересам Украины и Аргентинской Республики и является значительным взносом в дело укрепления международного сотрудничества на качественно новых основах, на принципах партнерства и взаимного доверия" (11 липня 1995 року, Інтерфакс-Україна").
Посол Великобританії у Києві Рой Рів на зустрічі з Кучмою: „Украина может рассматривать Великобританию как своего европейского партнера" (Київ, 4 квітня 1996 року, „Інтерфакс-Україна").
Л.Кучма в ході візиту в Фінляндію підкреслив, що в Україні „Финляндию рассматривают как важного партнера" (Хельсінкі, 8 лютого 1996 року, Інтерфакс-Україна").
Цю ж думку дублює „Робітнича газета" 9 лютого 1996 року „Президент України в Фінляндії": Він підкреслив, що в Україні Фінляндію розглядають як важливого партнера і розраховують на її допомогу в процесі інтеграції в загальноєвропейські політичні та економічні структури."
Президент України Л.Кучма та прем'єр-міністр Нідерландів Вім Кок розцінюють як „партнерские отношения между двумя странами" (Київ, 12 березня 1996 року, „Інтерфакс-Україна").
Необхідно також наголосити на тому, що з кожним новим візитом Кучми або його розмовою з керівником іншої держави, з точки зору Кучми, принаймі як це випливає зі слів самого Кучми, відкривається якісно новий етап взаємин. Складається враження, що екс-президент Кравчук створював атмосферу ворожості навколо України і спрямовував усі зусилля на те, щоб відносини України з іншими державами ні в якому випадку не розвивалися по висхідній. Кучма уникає наголошень на послідовності та наступності політики держави, що би зіграло лише позитивну роль для іміджу України.
„Президент Украины Леонид Кучма назвал первую встречу с недавно избранным президентом Польши Александром Квасьневским „добрым началом углубленного диалога двух стран, который имеет общеевропейское значение" (12 січня 1996 року, Інтерфакс-Україна".)
ЧАСТИНА ТРЕТЯ.
КУЧМА У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ
Розділ перший.
Кучма і світ
Глава друга. Кучма, СНД і Росія
Глава друга.
Кучма, СНД і Росія
Цей текст є продовженням одного з попередніх документів, які стосувалися аналізу позиції Кучми у західній пресі. У цьому тексті ми відзначали, що політичний стиль Кучми, „суперечливість позиції Кучми, його хитання зі сторони в сторону... досить скоро була розшифрована деякими західними журналістами, які звернули увагу на неї у своїх статтях. Та ж Елізабет Понд у статті „Україна - європейська держава?", яку було опубліковано в журналі „Європа" у березні 1995 року, пише: „...передвиборна програма українського президента Леоніда Кучми, яка закликала до створення „євразійського простору", що об'єднав би Росію та Україну...", але „Кучма, говорячи про євразійський простір, посилався виключно на географічні, але аж ніяк не на ширші культурні реалії, і не мав на увазі ототожнення України з Євразією". Ця ж думка - у статті Пітера Рутланда під назвою „Україна: у пошуках стабільності", яку журнал „Транзішн" опублікував 23 червня 1995 року: „Я цілком переконаний, що така аморфна організація, як СНД, не має майбутнього". За моїми оцінками, стиль Кучми було розшифровано приблизно в серпні 1995 року. Прикладом такої розшифровки є стаття Метью Камінського „Червоні директори" затримують рух вперед", яку „Файненшл Таймс" опублікувала 30 серпня 1995 року. Камінський пише: „Навесні Кучма обіцяв населенню „непопулярні заходи". Протягом наступних декількох місяців буде зрозуміло, чи президент все ще готовий рішучо здійснювати економічні перетворення, чи кінець кінцем поступиться тиску і повернеться до політики центрального планування та державних дотацій... Колишній керівник великого ракетного заводу, Кучма має приязні стосунки з промисловцями і певною мірою залежить від них. Їхній політичний вплив, не стримуваний компартійним апаратом чи сильною московською бюрократією, значно зріс від часів падіння Радянського Союзу. Усі погоджуються, що Кучма знається на господарських проблемах не гірше від російського прем'єра Віктора Черномирдіна, але йому часом вочевидь бракує вільноринкових інстинктів. За старим звичаєм, Кучма керує Україною, як своїм колишнім заводом... Інвестори стикаються в Україні з декількома ускладненнями. Зокрема, це нестабільність податкового та законодавчого середовища, загальна корумпованість суспільства і недостатній оборотний капітал банків. Усе це спричинилося до того, що від часу здобуття Україною незалежності загальний обсяг витоку капіталу з країни оцінюється у 10-12 мільярдів доларів... Суперечливість позиції Кучми, викликана тиском на нього з різних боків, простежується в його промові під час урочистостей з нагоди четвертої річниці незалежності України. З одного боку, президент наголошував на необхідності серйозних змін для утвердження незалежності та досягнення економічного розквіту, а з іншого - закликав до розробки „власної економічної моделі"... Західним країнам, які не просто повірили обіцянкам України щодо здійснення ринкових перетворень, але й підкріпили свою довіру мільярдами доларів, залишається тільки сподіватися, що Кучма відмежується від економічного популізму і твердо торуватиме шлях радикальних реформ". Більш прозорий натяк годі уявити.
Ми в цьому аналізі відділяємо публічні заяви Кучми стосовно політики Росії та СНД довиборчого періоду від заяв Кучми одразу після обрання, а також в період від вересня 1994 року до квітня 1996 року. Останній аналіз зроблено за матеріалами агентства „Інтерфакс-Україна".
Період прем'єрства Кучми і період до початку нових президентських виборів
Стиль Кучми, стиль істеричного погрожування, самокатування, стиль каяття та сліз, такий собі примітивно-мазохістичний стиль підступності з недолугою грою у щирість повністю виявив себе ще під час його прем'єрства. Наприклад, „Голос України", 13 січня 1993 року друкує статтю під симптоматичною назвою „Відставка Л.Кучми залежить від Росії?", де було сказано, що „...якщо Росія ще раз різко підвищить ціни на енергоресурси, то мені, мабуть, залишиться подати у відставку. Таку заяву зробив 11 січня цього року Л.Кучма, Прем'єр-міністр України. На його думку, є два головні питання, які маємо розв'язати. Перше - це квоти на нафту та газ, а друге - взаєморозрахунки з Росією. На жаль, Росія не робить жодних позитивних кроків у цих напрямках. І сьогодні за прямими поставками вона винна Україні 426 мільярдів рублів". Таким чином, свою політичну кар'єру Кучма ставив не в залежність від власних політичних дій, а лише від дій російського уряду, які не залежали від його волі. Гарний же в України був прем'єр, коли погрожував відставкою і „плакав", коли працювати українському уряду потрібно було в будь-яких умовах. Те ж - в доповіді Кучми на спільному засіданні постійних комісій Верховної Ради України за участю Уряду і Президента України 20 січня 1993 року, коли він, перерахувавши труднощі економіки та власні, досить примітивні, пропозиції, заявляє: „якщо ці пункти виявляться для Верховної Ради неприйнятними, якщо буде тиск на Уряд з метою нераціональної емісії, неекономічного, адміністративного підвищення зарплатні - то це означатиме, що відповідальність за долю народу України повністю бере на себе Верховна Рада". Дозвольте, але для чого тоді треба було проводити спільне засідання постійних комісій Верховної Ради України за участю Уряду і Президента України? Воно, теоретично, проводиться для прийняття спільних рішень, а значить, ніхто ультиматумів не сприйматиме. Кучма ж, як завжди, істерично, з надривом, намагається ставити перед фактом. Цю обставину відзначив „Голос України", 16 червня 1993 року, коли надрукував текст під дослівною назвою „Леонід Кучма: „Готовий стати на коліна - прошу почати працювати" - (З виступу на сесії ВР України)".
Кидання з боку в бік. У свому інтерв'ю японським газетам „Токіо Сімбун" і „Тюніті Сімбун", текст якого 5 березня 1993 року надрукувала „Правда України", Кучма заявляє: „...я припиню холодну війну з Росією".. В газеті „Известия", 4 травня 1993 року Кучма твердить: „Іноді мені здається, що ми розмовляємо з російськими партнерами різними мовами". Ще один поворот - „Файненшл Таймс" 25 листопада 1995 року, Кучма: „Ми повинні співпрацювати з росіянами, але це не означає, що ми повинні довіряти їм...".
У Кучми завжди було своєрідне бачення україно-російських стосунків. Те, якими вони є по суті, він, скоріш за все, ніколи не розумів. Наприклад, „Голос України", 6 листопада 1992 року друкує інтерв'ю з ним під назвою „Я розумію, яку ношу беру на плечі!", де Кучма заявляє буквально наступне: „Росію тут ні в якому разі звинувачувати не можна. І те, що нас пошивають у дурні, вважаю дуже некоректним... Я не такий простакуватий, як мене намагалися зобразити депутати, звинувачуючи в тому, що орієнтуюся тільки на Росію...". Це якраз точно, Кучма ще більш „простакуватий": „Нам природніше й легше інтегруватися, крім Росії, в країни колишньої РЕВ. Ми от їздимо вчитися фермерству до США, Канади та інших країн. Там нам робити нічого. Може нам краще повчитися в угорців - вони не такі зашорені як ми. Вони теж думали: от вийшли з РЕВ - і Захід з розкритими обіймами. А вийшло зовсім інакше. На Захід будемо орієнтуватися тільки тоді, коли в нас з'явиться конкурентоспроможна продукція". Коли він заявляє таке, він фактично твердить, що спочатку Україна має інтегруватися у застарілі замкнуті цикли з Росією, а потім, значить, після цієї інтеграції, треба виходити на Захід зі, знову ж таки, застарілою продукцією. До речі Польща, після виходу з РЕВ і „інтеграції" з економіками Західної Європи збільшила на 1996 рік свій ВВП у 15 разів.
Сам Кучма визнає, що він зробив для „інтеграції" з Росією: „Хай мої колеги-директори напружать пам'ять і пригадають, хто у червні 1993 року саме в Харкові підписував пакет документів про митне співробітництво на зустрічі представників десяти прикордонних областей Росії і України. А хто підписував заяву про створення Економічного Союзу? А хто пропонував здати в оренду Чорноморський флот і одержаними за це грішми розплачуватися за енергоносії з метою мати передишку для структурної перебудови. Я ще ось що скажу. Нині Україна не здатна наодинці хоча б частково стабілізувати економіку, упорядкувати фінанси, відновити інвестиції. Говорив не раз і повторюю: ніхто не виживе наодинці. Ні Росія, ні Казахстан, ні Бєларусь. Це збагнули вже й прибалти. Лише в Україні цього ніяк не зрозуміють. Тож пропонуємо створення механізму взаємодопомоги, взаємопідтримки з усіма країнами СНД, в першу чергу - з Росією, досягнення об'єднаними силами спільних геополітичних і економічних інтересів. Підкреслюю: цього кроку від України чекають усі країни Співдружності" („Демократична Україна", 2 червня 1994 року). Але хто довів до кінця проблему „митного співробітництва"? Яка доля „заяви про створення Економічного Союзу"? Чи сприйняла Росія пропозицію „здати в оренду Чорноморський флот" і чи були у федеральному бюджеті Російської Федерації реальні „живі" гроші, щоб ними заплатити за оренду і за рахунок яких Україна б отримала „передишку для структурної перебудови"?
У передвиборчій програмі (цитується за „Вибори в Україні 1994 року (друге доповнене видання), Міжнародна Фундація Виборчих Систем, Київ, 1995 рік) Кучма щодо стосунків з Росією і взагалі про зовнішню політику говорить лише: „...не посередницька політична гра між країнами Європи і Росією, а роль провідника та інтегруючого елемента у центрі євразійського регіону виведе Україну у ряд заможних цивілізованих країн... Миролюбна зовнішня політика України повинна активно сприяти нам на цьому шляху" та „пріоритетним вважаю відновлення взаємовигідних господарських зв'язків з Росією та країнами колишнього СРСР, водночас із подальшим налагодженням таких зв'язків із країнами Західної Європи та США. Порушуватиму перед Верховною Радою питання про вступ України до економічного союзу СНД, виступатиму за укладення між цими країнами рівноправної валютної угоди".
Аналіз публічних заяви Кучми стосовно політики Росії та СНД у період від вересня 1994 року до квітня 1996 року за матеріалами агентства „Інтерфакс-Україна"
Виходячи з доповіді, виголошеної Кучмою 4 квітня 1995 року перед ВР України, основний фокус української зовнішньої політики був спрямований на той момент насамперед на Росію та країни СНД. Президент назвав СНД „зоной наших первоочередных интересов", стосунки з Росією охарактеризував „стратегически важными и приоритетными". При цьому не забув наголосити на тому, що „Украина, как и раньше, будет отстаивать принципы равноправности и взаимовыгодности в отношениях с Россией, другими странами СНГ... Активное участие Украины в экономическом сотрудничестве с Россией и другими странами бывшего СССР и развитие отношений в связи с существованием экономического союза стран СНГ будет одним из главных внешнеэкономических приоритетов нашего государства".
Президент також намітив не наполегливий, а легкий штрих по напрямку до Європи, нагадавши про необхідність подальшого розширення співробітництва з європейськими структурами, що зайвий раз свідчить про основну орієнтацію Кучми, яка все ж була спрямована на Схід: „От нас с вами зависит, сможет ли Украина уже в этом году стать полноправным членом Совета Европы".
У цій же доповіді Кучма висловився за додаткові витрати на оборону, які б забезпечили оборонну політику держави та підтримку її національної безпеки. Попри розуміння потреби реформувати та модернізувати українську військову систему, такий підхід може викликати незадоволення багатьох верств населення.
Навіть пояснення, що частина витрат компенсуватиметься різними конверсійними програмами та скороченням особового складу, не вберігає від можливості критики, адже соціальний захист населення залишається основним козирем лівих.
8 лютого 1995 року Кучма відзначив, що „обладает властью, недостаточной для того, чтобы нейтрализовать сопротивление Верховной Рады реформам", і висловив надію на те, що „сопротивление парламента будет преодолено и постсоветский кризис в стране будет разрешен". Такий підхід, постійне спекулювання недостатністю повноважень для противаги ВР України як до прийняття Конституційного договору, так і до прийняття Конституції, справили відповідне враження на інвесторів, але насправді не призвели до очікуваних результатів. Відповідно, можна зробити висновок, що для Кучми така поведінка була, до якоїсь міри, самоціллю, спрямованої на досягнення видимого, „показового" результату, який для Заходу демонстрував його активність, а, навіть отримавши відповідні повноваження, Кучма не зумів їх ефективно реалізувати. Набагато зручніше знаходити третього винного, на кого можна вказати пальцем і звинуватити у всіх смертних гріхах, але реально просуватися вперед є набагато важче, доводячи свою власну спроможність досягати результатів. Кучма демонструє свою прихильність до „відкритих, може навіть трохи скандальних" процесів, які би привертали до нього увагу. Оцінка Кучмою парламенту, на відміну від усіх його інших суджень стосовно різних галузей політичного та економічного життя держави, - на диво постійна, незмінна: 16 лютого 1996 року - Кучма негативно оцінив діяльність нинішньої ВР, яка, за його словами, „занимается несвойственными парламенту хозяйственными вопросами. Парламент должен заниматься общей законодательной базой. А если он будет решать, когда сеять, то это будет не парламент, а пленум ЦК Компартии, а его президиум - политбюро". Таке твердження не є безпідставним, але Кучма знову допускається тієї помилки, що звинувачує весь парламент, замість того, щоб шукати здорову опору в парламенті.
Розвиток позиції Кучми стосовно СНД є надзвичайно суперечливим. Починаючи з перших кроків, Кучма постійно вагається, постійно уникає чіткого визначення позиції, що ще раз підкреслює те, що багато в чому позиція України визначалася ad noc. Наприклад, після консультацій з Кучмою, президент Молдови Мірча Снєгур 7 жовтня 1994 року заявив, що „позиции Украины и Молдовы в отношении идеи Евроазиатского союза совпадают", трохи раніше, він повідомляв, що „не розуміє" ідеї Президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва про створення союзу, що передбачає тіснішу інтеграцію в рамках СНД. Отже, Кучма, по-перше, зумів пояснити наслідки такого зміцнення інтеграційних процесів і, незважаючи на недавнє проголошення СНД „зоной наших первоочередных интересов" (доповідь ВР України 1994 року), вважав за потрібне разом з Молдовою дистанціюватися від цих першочергових інтересів. Очевидно, що такий підхід може недоброзичливо оцінюватися іншими партнерами по СНД.
Одночасно з переговорами зі Снєгуром, відбулася у Києві зустріч Кучми з Лукашенком, після якої останній повідомив: „Из разговора с Л.Кучмой я понял, что моему украинскому коллеге сейчас очень сложно. Ему сейчас необходима поддержка, особенно со стороны соседней братской республики". Звичайно, слова Лукашенка не можуть бути взяті за основний критерій хай навіть часткової характеристики точки зору Кучми, оскільки месіанські потреби керівника сусідньої держави всім добре відомі, але навряд чи Кучма потребував підтримки саме Білорусі. Така підтримка не зовсім відповідає потребам українського суспільства. Україна мала б зайняти позицію, виходячи з якої, саме вона могла б підтримувати Білорусь - хоча б на таке лідерство Україна може спокійно претендувати. Отже, подібні заяви не повинні залишатися без відповіді. Очевидно, що форма реакції повинна бути добре продумана, дипломатично сформульована, але обов'язково висловлена.
21 жовтня 1994 року в Москві Кучма на зустрічі голів держав СНД мав підписати угоду про створення Міждержавного економічного комітету, меморандум про економічну інтеграцію і не підписати угоду про платіжний союз, про що повідомив віце-прем'єр України з питань фінансів, банківської та зовнішньоекономічної політики Ігор Мітюков. (Заяви представників виконавчої влади, згідно яким діє президент, можуть розцінюватися, як безпосередня характеристика його курсу). Зі слів Мітюкова, Україна вважає „преждевременным" підписання документу про платіжний союз як „несоответствующего реальным возможностям банковской системы Украины и других стран" - „сначала необходимо развить двухсторонние отношения и на их базе уже создавать союз; программа макроэкономической стабилизации, подготовленная правительством, направлена на создание условий для такого союза. Среди таких условий он назвал унификацию валютного курса, совершенствование банковской системы". За словами Л.Кучми, „Украина не против платежного союза стран СНГ, однако в этой идее много подводных камней". Україна такими діями резервує собі місце для відступу. Якщо не вдасться реалізувати економічні реформи на відповідному рівні, якщо не вдасться досягти виконання вимог відповідних європейських та світових фінансових інституцій, то союз з країнами СНД залишиться можливим варіантом хоч якогось просування (незалежно куди - вперед, чи назад). „Вдосконалення банківської системи" - не є вимогою приєднання до платіжного союзу, тому вживання подібного аргументу видається недоречним для тих, хто його укладав. Що ж до „уніфікації валютного курсу" з країнами СНД, то „уніфікація", згідно з Українським Енциклопедичним Словником, (1989 р., т.3) є - „від лат. унус - один та фаціо - роблю, приведення продукції та засобів виробництва або їх елементів до єдиної форми, розмірів, структури, складу", що означає, що однією з основних цілей програми макроекономічної стабілізації України є входження в нову, скоріш за все, „рубльову" зону, з якої ми з таким скрипом виходили. За нестабільності грошових одиниць країн-членів СНД таке прагнення є, щонайменше, нелогічним, тим більше, що достатньо тяжко йти до уніфікації, якщо не існує твердого еквіваленту порівняння в межах конкретної економічної зони.
За пріоритетності зовнішньоекономічних зв'язків з країнами СНД, визначеної у доповіді парламенту 1994 року, одночасно Кучма виходить з того, що „Украина не сможет вернуться в рублевую зону. Такой шаг был бы не только бесперспективным, но и угрожающим потерей нашей государственности". У зв'язку з цим, він виступає „за заключение между странами СНГ основанного на функционировании наднациональной денежной единицы равноправного и симметричного платежного соглашения". Що мається на увазі під наднаціональною грошовою одиницею, сам Кучма, певно, не зміг би відповісти, оскільки утворення такої, наприклад, для країн-членів Європейського Союзу забрало вже кілька десятків років стабільної кооперації та узгодженості економічної політики та кілька років безпосередньої розробки програми по впровадженню такого засобу розрахунків. Кучма виглядає мрійником-утопістом, а не діючим політиком, що адекватно оцінює ситуацію.
Кучма також неодноразово наголошував на наступних засадах української зовнішньоекономічної політики: „В отношениях с экономически развитыми и развивающимимся странами Украина будет отдавать предпочтение не странам, которые видят в Украине источник дешевого сырья, рабочей силы или рынок сбыта товаров невысокого качества. Приоритет будет отдаваться тем, кто считает нашу страну равноправным партнером по сотрудничеству в областях высоких технологий, кто проявляет готовность содействовать инвестициям в приоритетные перерабатывающие отрасли промышленности, сельское хозяйство, транспорт, связь" (11 жовтня 1994 року, Доповідь у ВРУ). Такий підхід заслуговує заохочення, але одночасно може бути витлумачений так, що Україна у відносинах з країнами СНД буде, власне, орієнтуватися на ринок збуту товарів невисокої якості (що неконкурентоспроможні на Західних ринках).
Контроль за виконанням економічних угод в рамках СНД - одна з найважливіших функцій Міждержавного економічного комітету (МЕК), а у відповідності з проектом угоди, парафованим 9 вересня 1994 року прем'єрами усіх країн СНД, крім Азербайджану та Туркменістану (!), Росія візьме на себе половину витрат по утриманню цієї нової координаційної структури і буде мати 50% голосів при прийнятті найважливіших рішень, пов'язаних з реалізацією Договору про Економічний союз. Голоси країн-учасниць розподілені у відповідності до їхньої долі у фінансуванні МЕК та з врахуванням економічного потенціалу (Україна - 14 голосів, Білорусь, Казахстан, Узбекистан - по 5, інші країни по 3).
Проект передбачав розміщення МЕК у Москві, проти чого заперечували президенти України та Білорусі, які вважали, що таке рішення дасть привід для звинувачень у відродженні „проимперских тенденций в развитии Содружества". По-перше, такий аргумент не обов'язково свідчить про намагання суттєво розмежувати повноваження та важелі впливу з Москвою - це може розцінюватися (виходячи з прикладу пана Лукашенка) і як спосіб прикриття істинних прагнень. По-друге, незважаючи на відносно велике число голосів, що мало належати Україні в даній організації, набагато важливішим є протистояння саме подібному розподілу голосів, що не дає практично ніякої можливості впливати на бажання, цілі та завдання Росії, яка об'єктивно прагнутиме забезпечення насамперед своїх національних інтересів через ще один механізм, під функціонування і керівництво якого добровільно віддає себе Україна. Не закликаючи до самоізоляції України від інтеграційних процесів СНД, наголошуємо, що потрібно підписувати саме ті документи, які би давали можливість рівноцінного та рівноправного партнерства, насамперед, з Росією, на якому так наполегливо наголошує Кучма: „Поэтому я все время говорю: мы за тесные экономические связи, но не за счет друг друга. Любовь должна быть взаимной" (3 червня 1995 року).
На цьому ж самміті Україна обрала шлях неприєднання до платіжного союзу. Прем'єр-міністр України Масол сказав, що для підписання такого документу „еще не созрели условия". Угода по МЕК буде підписана „с оговоркой, что будет реализовываться в соответствии с национальным законодательством Украины". Навіть така ремарка про узгоджуваність з національним законодавством України не дає Україні можливостей ефективно впливати на рішення даного органу. Саме формулювання щодо „реалізації" угоди зайвий раз підкреслює те, що Україна обрала позицію відповідей на виклики, позицію реакції на директиви (хай навіть умовно колективно-колегіального органу), а не позицію однієї з рушійних сил, що здатна впливати на перебіг подій.
13 лютого 1995 року Кучма особливо наголосив на тому, що „Межгосударственный экономический комитет СНГ является межгосударственным, а не надгосударственным органом", хоча його структура і представництво не сприяють можливості вироблення повноцінно-колегіальних рішень.
Згідно з інформацією „Інтерфакс-Україна" від 23 жовтня 1994 року, „хорошо информированные источники сообщили, что президент Кучма заявил на саммите о том, что в скором времени парламент Украины планирует рассмотреть вопрос о введении национальной валюты. После этого Киев присоединится к платежному союзу". Отже, Кучма у 1994 році обіцяв швидке приєднання України до платіжного союзу країн СНД. Це підтверджено і словами Удовенка: „Президент Украины поставил свою подпись под соглашением о создании платежного союза, сделав, однако оговорку - Украина поддерживает идею создания платежного союза, однако рассмотрит вопрос участия в нем после введения национальной валюты - гривны".
Цікавою є позиція Кучми щодо діяльності концерну „Республіка". У листопаді 1994 року своїм розпорядженням він створює державну комісію по перевірці цієї діяльності, за якої здійснювалися зовнішньоторгові операції України з Туркменістаном, що абсолютно відповідало потребам часу та логічно співвідносилося з бажанням розібратися в ситуації. Дивним залишається факт, що Президент звертає увагу журналістів на той факт, що концерн, користуючись усіма пільгами від української держави, продавав українські товари на туркменському ринку значно вище їхньої вартості. Про це, за словами Л.Кучми, йому „рассказал президент Туркменистана Сапармурад Ниязов". Якщо існує попит, то товари можна дійсно реалізовувати відповідно до можливостей, наданих ринком збуту. Інша справа, що йдеться про міжурядову угоду, в якій „Республіка" ніби виступає „субпідрядником", а, відповідно, мали існувати якісь регулюючі (стримуючі) важелі, які би не допускали подібних зловживань. Крім того, те, що про подібні речі Кучма дізнається зі слів Президента Туркменістану, додає аргументів до того, що Кучма не володіє повністю ситуацією в країні, що не сприяє його позитивному іміджу та зростанню поваги на міжнародній арені. Держава не має права втручатися в господарську діяльність недержавних підприємств, але через податкову інспекцію інформація повинна була надходити до президента, саме в тому випадку, коли діяльність організації може свідчити про недобросовісне виконання Україною своїх міжнародно-договірних зобов'язань (що, до речі, є одним з визначальних законів міжнародного права (МП)). Згідно з іншим повідомленням „Інтерфакс-Україна", „межправительственным соглашением, подписанным в марте 1994 года, корпорация „Республика" была уполномочена правительством Украины выполнять межгосударствененые поставки", що і дає нам підстави говорити про шкоду міжнародному іміджу України.
У ході листопадових 1994 року переговорів з Ніязовим в Ашгабаді Кучмі вдалося добитися того, що Туркменістан надасть Україні семирічну відстрочку для погашення заборгованості $700-мільйонного боргу за газ. З одного боку, це можна вважати реальним успіхом Кучми, оскільки об'єктивно Україна потребувала подібної домовленості, а з іншого, - ця домовленість по часу виходить за межі президентства Кучми, що потенційно знімає з нього відповідальність за майбутні проблеми України.
10 листопада 1994 року президенти України та Узбекистану підписали в Києві низку міжурядових документів. Це одна з тих дат, коли Кучма додав до списку стратегічних партнерів України ще одну державу, повідомивши:"со всех точек зрения Узбекистан для Украины представляет первостепенное стратегическое значение... с точки зрения геополитических интересов у нас общее понимание проблем с президентом Узбекистана". Кучма може увійти в історію зовнішньої політики України як президент, що найбільше визначив стратегічних партнерів України, не замислюючись над тим, як Україна може поєднувати зобов'язання стосовно стратегічного партнерства з країнами практично протилежних напрямків розвитку. „В подписанном президентами двух стран коммюнике отмечается, среди прочего, что понимание необходимости дальнейшего развития двухстороннего сотрудничества и взаимодействия в рамках СНГ дает возможность вывести украино-узбекские отношения на уровень стратегического партнерства" (11 листопада 1994 року).
Наскільки можуть співпадати точки зору Узбекистану та України саме з огляду на геополітичні інтереси обох країн, залишається питанням, на яке знає відповідь хіба що лише сам Кучма. Геополітичне положення, зацікавлення, інтереси, тяжіння до різних центрів впливу, соціально-культурні особливості та інші параметри їх настільки відмінні, що лише колишнє минуле в СРСР може бути визначене, як головний поєднуючий фактор. Така критика не заперечує необхідності розвитку двосторонніх відносин з даною державою, але при надмірному вживанні гучномовних заяв поступово вихолощується їх правдивий зміст і суть. „Ислам Каримов заявил, что „у сторон нет расхождений в вопросах СНГ, его настоящего и будущего". В то же время, по словам президента Украины, „если подписанные на последнем саммите документы будут неэффективны, будущего у СНГ не будет".
11 листопада 1994 року Кучма зустрівся з головами делегацій, що прибули на засідання ради Міжнародної асоціації Академії наук, де Кучма назвав актуальним для вчених країн СНД питання про попередження „утечки мозгов, о возобновлении единого научного пространства, об информационном обеспечении научных достижений". Незрозуміла необхідність негайної інтеграції і в цій сфері. Необгрунтовано, чому для розвитку наукових досліджень необхідно відновлювати єдиний науковий простір. Чи не ефективніше розвивати розумну кооперацію, можливо, на якихось сприятливих пільгових засадах? Україна повинна розвивати свою науку, очевидно, вкладати в цю галузь суттєві державні інвестиції, але узгоджувати свою діяльність у галузі з потребами і вимогами світу, не замикаючись виключно на відомому науково-інформаційному просторі, але і не відмежовуючись від нього.
Тяжко назвати наступне висловлювання „чіткою і зрозумілою" позицією Кучми, коли він спочатку висловився за зміцнення рівноправних міжпарламентських зв'язків між законодавчими органами країн СНД, але проти створення парламенту СНД, одночасно зауваживши, що він „положительно относится к деятельности МПА СНГ в случаях, когда она придерживается принципов, декларированных при ее создании" (18 листопада 1994 року).
Такий підхід свідчить про те, що Кучма прагне одночасно охопити всі можливі сценарії розвитку, забезпечивши собі можливість послатися на будь-яке з цих визначень, і залишає подібними висловами для себе шлях для відступу, якщо доведеться все ж приєднуватися до МПА, або, навпаки, віддалятися від цієї структури. Кучма не хоче усвідомити, що потрібно приймати рішення, або, принаймні, займати певну позицію і послідовно втілювати її в життя. Тим більше, такі висловлювання Кучми сприймаються двозначно на тлі листа (19 листопада 1994 року) Міністрів закордонних справ, юстиції та зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України до парламенту, де вони закликали депутатів „не присоединяться ни к соглашению, ни к конвенции по МПА СНГ, поскольку такое присоединение противоречит действующему законодательству Украины и ее национальным интересам". Така неузгодженість заяв представників виконавчої влади наводить на думку, що Кучма виявив „самодіяльність" у свому виступі, в черговий раз зробивши реверанс у бік Північного сусіди, мовляв, він просто не може протистояти тиску інших структур.
18 листопада 1995 року Кучма знову висловився за зміцнення рівноправних міжпарламентських зв'язків між законодавчими органами країн СНД, підкресливши необхідність „гармонизации национальных законодательств в сфере экономики". 5 грудня 1995 року: „Среди вопросов, которыми может заняться Межпарламентская ассамблея СНГ, ... является согласование национальных законодательств". Незрозуміло, на яких саме засадах повинна відбуватися подібна гармонізація, що є основним пріоритетом - який тип розвитку. Узбекистан будує чітко державно - монополістично- та сировинноорієнтовану промисловість. Яка може бути гармонізація з ним?
Крім того, на даний момент Україна вже була прийнята до Ради Європи, взявши на себе зобов'язання узгодити своє законодавство у галузі прав людини з європейськими стандартами. Подібні речі свідчать про певний вибір, що передбачає потенційне зацікавлення України в наступній гармонізації її економічного законодавства саме з цією частиною світу...У Пекіні 5 грудня 1995 року Кучма висловився наступним чином: „Членство Украины в Межпарламентской ассамблее стран СНГ может быть полезно для Украины, однако при условии равноправия всех ее членов. Наш голос может быть слышен в этой ассамблее при условии, что это будет действительно „межпарламентская", а не фактически „парламентская" ассамблея". Кучма боїться сказати „ні" - усі його позиції, визначаються принциповим „так", але за певних умов. Це не сприяє сприйняттю позиції України як чіткої та визначеної. Україна, можливо, вступить у Митний союз..., можливо, зацікавлена у Міжпарламентській Асамблеї.... Такі формулювання пояснюватимуться дипломатичною необхідністю, але вони незаперечно свідчать про постійне намагання сидіти на двох стільцях, бути „хорошим", бути „своїм" у сприйнятті полярних кіл... Така позиція не сприяє розширенню кредиту довіри до України.
Кучма постійно уникає протиставлення позиції України точці зору інших держав, що, хоча і може пояснюватися тим, що він у такий спосіб сподівається домогтися найвигідніших результатів для України, та не може вважатися за гідну поведінка політика, що обходить гострі кути за рахунок часткової дезорієнтації як партнера, так і всього світового співтовариства. 9 січня 1995 року на прес-конференції в Тбілісі він повідомив, що візит української делегації в Грузію є „одним из шагов, который реально подтверждает тот факт, что СНГ является основной сферой интересов Украины. Переговоры делегаций проходили в обстановке полного взаимопонимания и идентичности взглядов на пути экономического развития двух стран и международные проблемы". Наскільки Україна та Грузія можуть дійсно „ідентично", а не просто „схожим чином" розглядати міжнародні проблеми, беручи до уваги наявність активних російських військових формувань на території Грузії, її близькість до зони тогочасного конфлікту в Чечні, а також різного геополітичного положення країн? Вже 11 січня 1995 року на брифінгу в Києві Д.Табачник фактично спростував таку можливість: „Ситуация в Чечне обсуждалась в ходе переговоров Президента Украины Леонида Кучмы и главы грузинского государства Эдуарда Шеварднадзе. Позиция Украины в этом вопросе является более критичной и обоснованной с точки зрения норм международного права, чем позиция Грузии. Грузинское руководство однозначно заявило, что события в Чечне являются внутренним делом России. Украина, со своей стороны, отмечает нарушение прав человека в регионе и настаивает на мирном разрешении конфликта".
19 січня 1995 року Президент Туркменістану Сапармурат Ніязов наголосив: „Политических разногласий между нашими странами нет и не было с самого начала". Така заява є особливо незрозумілою з точки зору західних демократій. Якщо взяти до уваги, що Україна на той момент подала заяву на вступ до Ради Європи, де однією з головних вимог до нових членів є повне дотримання прав людини, з якими в Туркменістані далеко не все гаразд, то однозначно повинні були виявитися певні тертя між Україною та Туркменістаном у політичній сфері. І хоча зрозуміло, як сказав 28 січня 1995 року Кучма, що „поставки газа для Украины - это вопрос жизни и смерти", чи це означає, що ми повинні поступатися принципами? Не обов'язково, знову ж таки, йти на цілковиту конфронтацію - у такий спосіб нічого не вирішується, але необхідно відкрито і послідовно дотримуватися однієї лінії на всіх напрямках взаємодії з різними державами.
24 травня 1995 року під час візиту Кучми до Латвії, в Ризі президенти двох країн констатували, що „позиции руководства Украины и Латвии совпадают практически по всем вопросам и в отношениях между двумя государствами нет политических проблем".
Так само позиції двох держав співпадають між Україною та Туркменістаном. Уявляється принаймі сумнівним, щоб президент Латвії за аналогією підтвердив би повне співпадіння позицій з цією центрально-азіатською країною.
17 липня в Мінську після переговорів та підписання документів Кучмою та Лукашенком сам Кучма заявив, що „сложностей во взаимоотношениях между Украиной и Белоруссией нет. Украина понимает необратимость процесса интеграции". У відповідь згадується пізніша реакція України на інтеграцію Білорусі з Росією. І, до того ж, що таке „необратимость" з української і білоруської точки зору.
Стосовно Митного союзу теж варто простежити за висловлюваннями Кучми: „Украина внимательно следит за проходящими в СНГ интеграционными процессами. Украина не отбрасывает идею таможенного союза, если это будет отвечать ее национальным интересам, не затрагивая ее независимости и суверенитета" (31 січня 1995 року). Щодо приєднання України, то Кучма сказав 10 лютого 1995, що „это - очень далекая перспектива, но я не верю во всеобъемлющий Таможенный союз всех стран СНГ", - заявил президент Украины, высказав мнение, что „это нереально, потому что у разных стран - разные экономики". Кучма сам собі суперечить - як же, все таки, з узгодженням інтересів?
3 червня 1995 року в Черкасах Кучма заявив: „Украина не подпишет соглашение о таможенном союзе в рамках СНГ в том виде, в котором он сегодня предлагается. Таможенный союз противоречит национальным интересам Украины". При вживанні таких аргументів Кучма „забуває" пояснити, яким чином він сподівається змінити умови пропонованого Митного союзу, якщо кілька держав вже до нього увійшли, виробили певні механізми співпраці і задоволені досягнутим результатом. Доречно буде зазначити, що саме Всеукраїнська зустріч керівників об'єднань сільськогосподарських виробництв, на якій Кучма висвітлював це питання, мабуть, не найвідповідніший форум для обговорення вступу України до Митного союзу.
Кучма часто говорить про те, що приєднання до Митного союзу залишається питанням часу для України, і одночасно заявляє: „Присоединение Украины к таможенному союзу приведет к тому, что нужная на российском рынке продукция будет „вымываться", а большинство украинских предприятий обанкротится, кроме того возможными последствиями присоединения Украины к таможенному союзу являются рост бесконтрольного проникновения на ее террриторию наркотиков и оружия, а также незаконной миграции" (2 червня 1995 року), що для середньостатистичного думаючого громадянина України є суттєвими аргументами проти приєднання до даного утворення. Непорозуміння виникають тоді, коли Кучма продовжує подібні пасажі заявами про те, що Україна розглядатиме таку можливість у майбутньому.
У Мінську 17 липня 1995 року Кучма сказав, что „Украина - „за" такой союз (митний - автор), но не считает, что это дело сегодняшнего дня". Перед цим була заява про те, що даний союз суперечить національним інтересам України, тому незрозуміло, чи національні інтереси України зміняться за якийсь час, чи це є чисто дипломатичною грою (якщо так, то попередня заява вважається суттєвим „ляпом")... Президент України підкреслив, що до створення Митного союзу „необходимо привести в соответствие законодательную базу. Мы предложили начать работу над договором о свободной торговле". Відповідно до бажання України вступити до Ради Європи і привести своє законодавство у відповідність з європейським, несумісно виглядає прагнення приводити свою законодавчу базу у відповідність із білоруською, яка найменше реформувалася за час після розвалу СРСР. Кучма також заявив: „Присоединению Украины к таможенному союзу России, Белоруссии и Казахстана должно предшествовать заключение договоров о свободной торговле. Необходимо унифицировать ценовую политику стран - членов союза, в противном случае слабые будут еще слабее" (17 липня 1995 року). Кучма фактично втручається у дискусії стосовно правил гри, в той час як Україна не розглядає для себе можливим варіант вступу до Митного союзу. Наступного дня Кучма підтвердив: „Украина будет готова присоединиться к Таможенному союзу, если Белоруссия и Россия докажут его жизнеспособность. Позиция Украины в этом вопросе будет носить выжидательный характер"(18 липня 1995 року).
11 листопада 1995 року, в Харкові Кучма сказав, що „подписанный в 1994 году украино-российский Договор о свободной торговле не выполняется. По словам президента, о вступлении в Таможенный Союз СНГ „можно будет говорить только тогда, когда будет выполняться этот договор".
Кучма постійно залишає для себе шлях відходу у стосунках з Росією, намагаючись зробити черговий реверанс на адресу цієї країни. Навіть постійно наголошуючи на тому, що поки що зарано говорити про приєднання України до Митного Союзу (наприклад, 30 березня 1996 року на 5-му з'їзді УСПП Кучма навів один із аргументів тимчасового ухилення України від Митного Союзу: „страны имеют разные банковские системы, законодательные базы, разные условия в экономике"), Кучма знаходить постійно нове обгрунтування такій поведінці України, наголошуючи на тому, що колись-таки Україна неминуче долучиться до даного союзу замість того, щоб чітко говорити про те, що закріплені документально умови функціонування Митного Союзу за будь-яких обставин не задовольнять Україну. Лише один раз прозвучав подібний аргумент, але більше Кучмою не вживався як основний (можливо, щоб зайвий раз не сердити „старшого брата"): „Таможенный союз - это игра не по правилам", так как решения в нем принимаются „не консенсусом", а „интересы Украины и России часто не совпадают".
Навіть 16 листопада 1995 року Кучма заявив, що „таможенный союз СНГ в предлагаемом виде противоречит национальным интересам Украины. Если открыть границы, российский капитал „придавит" Украину. Таможенный союз имеет смысл, когда в странах - его участниках - есть единая ценовая политика". Жодна з цих умов є неприйнятною для України, а тому незрозуміло, про яку перспективу постійно говориться.
Кучма висловився категорично проти участі України у військовому союзі СНД: „Я - законопослушный человек. А в соответствии с нашим законодательством и решениями Верховной Рады Украина не входит ни в какие военные союзы" (31 січня 1995 року). Але вже 10 лютого 1995 року в Алмати, говорячи про співробітництво у військово-технічній області, Кучма висловив впевненість, що „Украина будет принимать участие в создании общей системы противовоздушной обороны". Напевно, такий підхід і наступне приєднання України до даного аспекту військових взаємин вимагає хіба що філософського розмірковування, хоча реально тлумачиться як намагання знайти баланс між рибкою і Харібдою. Кучма, по-своєму, наскільки вистачало розуму, досконало опанував унікальну здатність відображати суто український менталітет - „і вашим, і нашим": для будь-якого стороннього спостерігача нелогічним і непоєднаним є одночасне неприєднання до військового союзу і розбудова загальної системи протиповітряної оборони з членами такого союзу. Участь України у військовій структурі СНД, якою є ППО, заперечується її законодавством. Якщо продовжувати йти далі тим же шляхом і, можливо, трохи параноїдально розглядаючи і проектуючи ситуацію, то необов'язково підписувати рамковий документ про приєднання до якого-небудь союзу - можна дрібними кроками, через двобічні договори та угоди в окремих галузях із союзом (Ташкентським договором), досягти практично цілковитої інтеграції до цієї військової структури. Тим більше, що на цьому східному напрямку на перешкоді не стоїть небажання та неготовність країн-учасниць надати Україні членство в організації. Тоді ж, 10 лютого 1995 року, віце-прем'єр міністр України, міністр оборони В.Шмаров назвав нову організацію „надежной системой противовоздушной обороны, приоритетом № 1... Президент России Борис Ельцин во время встречи глав государств СНГ подчеркнул необходимость создания механизма общей защиты стран СНГ от внешнего врага. Украина могла бы участвовать в решении этой проблемы, так как консолидация в рамках НАТО на сегодняшний день трудно осуществима - нас там не ждут". Дивна позиція, непослідовна, якщо в попередніх повідомленнях подана інформація свідчила про окремішність позиції України з цього питання, про чітку „законослухняність" Кучми. Яка частина українського законодавства дає право і підстави Шмарову та Кучмі вважати західний та південний кордон України зовнішнім кордоном СНД, який необхідно захищати спільними зусиллями при невходженні до Ташкентського Договору та постійному наголошенні лише на економічній інтеграції з даним регіоном? Про якого „зовнішнього ворога" СНД йдеться? Польщу, стратегічного, неначе, партнера? Словаччину, партнера просто „особливого"? Туреччину, члена НАТО? Відбувається просте перенесення стереотипів холодної війни на сучасну ситуацію, а Україна не лише не заперечує такому підходу, а навіть цитує його вустами міністра оборони як керівництво до дії.
Сам Кучма 13 лютого 1995 року на прес-конференції в Києві відзначив, що Україна підписала деякі документи „с оговорками, в частности, соглашение о совместной охране воздушного пространства. Украина возражает против создания единого командования ПВО СНГ, что противоречит ее законодательству". Разом з тим, Кучма повідомив, що „сотрудничество между войсками ПВО различных стран существует - без согласования с ними не пролетает ни один самолет". У такому випадку зовсім незрозуміло, навіщо підписувати додаткову угоду в рамках СНД? І для чого потрібне єдине командування, коли українські війська ППО є інтегрованою частиною ППО СНД?
Лише через півроку, 14 жовтня 1995 року Кучма заявив: „Сегодня я не вижу какой-либо глобальной угрозы, глобального вызова, глобальной агрессии, во имя отражения которой стоило бы создавать военный блок СНГ. Безусловно, существуют локальные точки напряжения в различных регионах Содружества, но для нейтрализации локальных угроз требуются локальные соглашения. Все упреки с той или иной стороны о нежелании Украины присоединиться к какому-либо военному блоку с юридической точки зрения просто несостоятельны, поскольку по своему статусу, закрепленному высшим законодательным органом страны, Украина является нейтральным, внеблоковым государством. Создание военного блока - это логическое следствие достаточно серьезного противостояния. А кому сегодня противостоит Украина?" Це занадто довгий період для оприлюднення Президентом своєї позиції стосовно такого важливого питання. Крім того, виходячи з останньої цитати, мусимо нагадати, що Україна повинна протистояти тим, хто зазіхає у будь-який спосіб на її інтереси. Незрозуміло, окрім того, що „локальные точки напряжения в различных регионах Содружества" вимагають спільного захисту ППО? Вони є „внешним врагом"?
25 травня 1995 року Кучма повідомив, що не підпише договір про спільну охорону зовнішніх кордонів СНД: „Внешних границ СНГ не существует, есть границы каждого независимого государства". Виникає запитання - чому тепер існування зовнішнього ворога не заперечується? Невже єдиним стримуючим фактором є законодавство України, а якщо в ньому нічого не сказано про вищезгадане поняття, то здорового глузду заперечити такому підходу в України не вистачає? У такому випадку парламент України виступає набагато прогресивнішим органом, ніж його намагається представити Кучма.
Цікавим є теперішнє бачення Кучмою майбутнього СНД: „Мы подписали за это время достаточно документов всех уровней, а ни один из них не работает. Так что действительно необходимо сказать это вслух и прекращать эти игры. Конкретного наполнения документов практически нет" (31 січня 1995 року). 4 лютого 1995 року в Донецьку напередодні Алма-Атинського самміту глав держав СНД (10 лютого 1995 року) Кучма сказав: „Главное, надо наладить механизм, чтобы СНГ заработал, чтобы интересы всех стран были одинаковы". Такий підхід є утопічним, оскільки інтереси всіх країн СНД тяжко чи навіть неможливо узгодити, якщо брати до уваги їхню різну націленість на подальше майбутнє. Реальніше виглядає наступне твердження Кучми: „будущее отношений стран СНГ - в двусторонних отношениях".
Але - звернімо увагу на те, що Кучма („Рейтер", 7 лютого 1995 року), через три дні заявляє: „така „безформенна" організація, як СНД не має майбутнього. Досвід СНД до сьогоднішнього дня підтверджує, що жодне рішення не працює". То чого ж мати справу з організацією, яка „не має майбутнього"? І до виборів, 5 березня 1993 року, у „Правді України": „Поки що не знаю жодної людини, котра, проаналізувавши діяльність СНД, сказала б, що в ній є якийсь сенс. Я завжди прихильник практичних результатів. Що ж ми маємо в рамках СНД? Підписано понад 250 угод - і жоден документ не працює. Чому? СНД - просто якась ширма і не більше".
Складається враження, що Кучма від бажання отримати підтримку якнайширшого кола українського суспільства вербалізує усі можливі версії розвитку подій і, відповідно, місця України в кожному з можливих сценаріїв, а кожна політична сила як всередині суспільства, так і ззовні, повинна обрати для себе саме те, що відповідає її прагненням. Здається, Кучма не може вийти з передвиборної кампанії, не усвідомлює того, що він має достатньо влади та повноважень, щоб провадити країну якимось певним курсом. 9 лютого 1995 року Рада демократичних партій України звернулася до Кучми із закликом заявити на самміті СНД в Алмати про вихід України з СНД: „Пребывание Украины в составе СНГ приобретает аморальный и угрожающий характер по отношению к ее суверенитету. Развитие двухсторонних экономических, политических и культурных отношений является „здоровой альтернативой СНГ", що приблизно відповідає одному з тверджень Кучми. Одночасно і ліві залишаються задоволені тим, що уряд і президент України усвідомлюють, що „главное, надо наладить механизм, чтобы СНГ заработало, чтобы интересы всех стран были одинаковы" (4 лютого 1995 року). Протягом кількох днів Кучма встигає повністю заперечити свої власні слова про досягнення однаковості інтересів різних країн, будучи одночасно твердо переконаним, що він продовжує послідовну гру: „Украина и Россия договорились о режиме свободной торговли. Но я не верю во всеобъемлющий Таможенный союз всех стран СНГ, - это нереально, потому что у разных стран - разные экономики". Деколи виникає враження, що Кучма почуває себе стороннім спостерігачем, політичним аналітиком, що абстрактно аналізує ситуацію, малює теоретичні системи, але не бере безпосередньої участі в подіях.
Не можна недооцінювати „дипломатичних здібностей" Кучми. 26 травня 1995 року йому вдалося „переконати" білоруського президента в тому, що він працює на благо СНД, для його укріплення: „То, что порой говорят об Украине, что она якобы разваливает СНГ - это неправда", - сказав Лукашенко.
20 червня 1995 року Кучма заявив, що Співдружність була „формой перехода от одного государственного устройства к другому". Яку саме державу має Кучма на увазі? Чи це може означати, що Кучма через економічну інтеграцію все-таки бачить вихід на якісь наддержавні структури, попри постійне наголошення на тому, що політична інтеграція в рамках СНД не є можливою?
30 вересня 1995 року Г.Зюганов, лідер КПРФ, прихильник реінтеграції країн-членів СНД в СРСР, повідомив, що лідери колишніх радянських республік „внутренне готовы к восстановлению разрушенных связей". Це стало йому зрозумілим з „консультаций с президентом Казахстана Нурсултаном Назарбаевым, президентом Украины Леонидом Кучмой и президентом Белоруссии Александром Лукашенко, а также целым рядом лидеров других бывших советских республик и их парламентскими деятелями". Що дало можливість Зюганову так оцінювати позицію Кучми? Звичайно, такий коментар можна пояснити тим феноменом, що кожен розуміє саме те, що хоче почути, але одночасно виникає думка, чи не може це означати, що Кучма грає подвійну гру?
Протиріччя, суперечливі заяви - і далі - 23 квітня 1996 року у Страсбурзі, виступаючи перед депутатами Європарламенту, Кучма сказав, що вважає, що „СНГ как образование республик бывшего СССР не сработало. Все последующие образования, состоящие из республик бывшего СССР, будут иметь такие же результаты, как СНГ". А 28 липня 1995 року в Баку Кучма говорив: „Мы исходим из того, что СНГ - содружество действительно независимых государств, главы котороых должны принимать непосредственное участие в выработке решений. Если в СНГ будет учитываться мнение каждого из его участников, у такого содружества есть будущее". 21 вересня того ж року в Алмати, відповідаючи на питання про майбутнє СНД: „будущее у содружества есть, если это будет содружество действительно независимых, равноправных государств". При порівнянні даних висловлювань напрошується висновок, що в залежності від аудиторії змінюються принципові формулювання, які вживаються Кучмою для характеристики тих чи інших процесів. Такого категоризму і чіткості, як у Страсбурзі, Кучма не вживав ніде на території колишнього Радянського Союзу. Невизначеність української зовнішньої політики намагаються компенсувати тим, хто, що і де хоче почути від керівника української держави. Безумовно, така поведінка може бути виправдана особливостями геополітичного становища України і цілим набором додаткових обставин, але це не знімає проблеми, яка очевидно простежується із заяв Кучми - задовільнення кількох господарів, лицемірство.... Єдина незаперечна істина, що зрозуміла і самому Кучмі, це: „Украина выбрала свой путь в декабре 1991 года на референдуме, на котором народ проголосовал за независимое, суверенное государство". „Этим путем мы будем идти дальше", але навіть це формулювання Кучма вживає лише там, де 100-відсотково це позитивно сприймається. Неможливо узгоджувати інтереси держав, не маючи віри в те, що вдасться побудувати і створити щось дієве, ефективне. Згідно з вищенаведеними цитатами, Кучма різко оцінює ситуацію, коли говорить на західну аудиторію, і зовсім інакше при розмові з місцевими журналістами. Зрозуміло, що це пояснюється бажанням бути сприйнятим, але не варто торгувати собою заради того, щоб твоя точка зору просто задовольняла слухача, чи „сприймача" інформації. Набагато більше поваги заслуговує той, хто вміє відстоювати обраний шлях. Як пригадуємо, Труффальдіно виплутався зі скрутного становища лише тому, що його господарі кохали одне одного. Особливого кохання між Заходом та Росією поки що не спостерігається...
Кучма неодноразово у власних оцінках подій розходився з точкою зору інших представників виконавчої влади, які також представляли офіційну точку зору. Так, наприклад, 9 лютого 1995 року після схвалення Радою міністрів закордонних справ СНД проекту меморандуму про стабільність та мир, що на наступний день був поданий на підписання президентам країн Співдружності, Удовенко повідомив журналістів: „этот меморандум не носит обязательного характера для подписавших его государств. Он лишь призывает подписавшие страны придерживаться каких-то принципов в отношениях между ними. Г.Удовенко особо отметил содержащийся в меморандуме принцип нерушимости границ и уважения суверенитета. „Не мешает лишний раз напомнить о существовании принципов. Первоначально предполагалось подписать этот докумет в качестве пакта. Однако, „пакт" носил бы обязательный характер для всех государств, его подписавших, что противоречило бы интересам Украины".
Але сам Кучма 10 лютого сказав, що „саммит глав государств СНГ в Алматы стал первой встречей на высшем уровне, где принимались решения, а не декларации".
10 лютого 1995 року, відповідаючи на запитання агенції „Інтерфакс-Україна" про роль Росії у Співдружності, Кучма сказав, що „сегодня Россия сама убедилась в том, что равноправные взаимоотношения внутри Содружества лучше, чем давление сверху". Більш ніж сумнівно. Незрозуміло, з яких дій Росії Кучма робить подібний висновок. Об'єктивних підстав для цього Росія не давала, що означає, що Кучма в черговий раз підпадає під „сприйняття бажаного за дійсне". Хоча кожна країна повинна розвивати тісні і взаємовигідні контакти по всьому периметру своїх кордонів, згідно з історично-складеними традиційними шляхами та згідно з сьогоденними потребами, Україна, певно, мусила б стати світовим лідером у бажанні увійти в економічні простори найрізноманітнішого спрямування: СНД, Балто-Чорноморський економічний простір, ЄС. 24 травня 1995 року в Ризі президенти України і Латвії визнали необхідність „предпринять шаги к созданию балтийско-черноморского экономического пространства".
25 травня 1995 року в Мінську на питання про можливе рішення українського парламенту провести референдум, подібний до білоруського, - про тіснішу інтеграцію з Росією - Кучма підкреслив, що „всегда относился с уважением к воле народа. Я всегда выступал за глубокую экономическую интеграцию. Именно этим и надо заниматься. Если главы государств Содружества будут заниматься только политическими вопросами, то лучше от этого не будет". Ніякого категоризму Кучма у цьому випадку не виявив, з даних слів залишається незрозумілим, чи можливий подібний референдум в Україні, і як до цього ставиться Кучма. Воля українського народу була висловлена не референдумі в грудні 1991 року, чого б вистачило для аргументації Кучми. Хоча майже через рік, 16 лютого 1996 року, у Рівному Кучма піддав критиці представників лівих сил - ініціаторів проведення референдуму з питань про встановлення союзних відносин України з колишніми республіками СРСР, назвавши цю ідею „спекуляцией левых на экономической ситуации... Уверен, что большинство жителей страны хотят жить в независимой Украине".
Президент Росії Єльцин, говорячи про своє ставлення до позиції України на осінньому 1994 року самміті СНД, відзначив, що „участие в заседании президента Украины Леонида Кучмы создало совсем другую обстановку, чем при предыдущем президенте... Сегодня у нас не было серьезных дискуссий ни по одному из вопросов. Президент Украины сделал отдельные замечания, но поддержал все документы". (В жовтні того ж 1994 року, на зустрічі з головними редакторами низки російських ЗМІ, Єльцин також зауважив, що „с Л.Кучмой его связывают прекрасные деловые и личные отношения. Рассчитываю, что после избрания Л.Кучмы президентом Украины российско-украинские от
2003.08.20 | S@nya
Тримай, Kaktuzze
Ось тобі мейл (я, доречі вже написав його в попередньому пості, а ти, мабуть, не помітив:):newchersas@yahoo.com
Потім, як спишемося, дам адресу іншого мейла, з більшими розмірами.
2003.08.20 | КAKTUZZ
Re: Гаразд! Домовились!(-)
2003.08.20 | KAKTUZZ
Re:Марчук "мочить" Деркача малого.
Голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Холод Б.І. на засіданні РНБОУ 31 жовтня 2001 року доповів, в яких умовах, під яким психологічним і фізичним тиском приймаються рішення Ради щодо надання ліцензій на право мовлення комерційним телерадіоорганізаціям.Зокрема, 2 жовтня 2001 року без узгодження з головою Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення було проведено позачергове засідання Ради, на якому ТРК “Ера” було надано ліцензію на право мовлення в обсязі 5,3 годин на добу на загальнонаціональній мережі УТ-1 (доповідна голови Держкомінформполітики Президенту України від 04.10.01. № 2889/1а/1).
Як власне засідання, так і його рішення було проведено і прийнято з кричущими порушеннями чинного законодавства, з брутальним втручанням у роботу Ради співвласників ТРК “Ера” - Деркача А.Л. і Мартиненка О.В., які демонстративно з’явилися на засідання Ради разом із своєю фізичною охороною.
При прийнятті рішення були проігноровані вимоги частини 3 статті 12 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” стосовно порядку надання комерційним структурам часу мовлення на каналах, технічні засоби розповсюдження і трансляції сигналу яких були створені за рахунок бюджетних коштів, а також пункту 1 “Прикінцевих положень” до вказаного закону, що визначає порядок використання телеканалів на час особливого режиму роботи.
Пропагандистська кампанія навколо засідання РНБОУ від 31 жовтня 2001 року і проблеми Інтернет-видань була інспірована і розгорнута Деркачем А.Л. цілеспрямовано з метою недопущення скасування рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення щодо надання ТРК “Ера” права мовлення на державному каналі та здійснюваних подальших заходів стосовно захисту інтересів держави в інформаційній сфері. Групка недобросовісних ділків намагається узурпувати один із найпотужніших засобів інформування населення і користуватися ним у своїх вузько політичних інтересах. Крім того, дана ситуація провокує у політичному середовищі постійну конфліктну обстановку, що може негативно позначитись на здійсненні однієї з найбільш актуальних завдань – формуванні майбутнього дієздатного парламенту.
Неприйняття заходів стосовно незаконного надання ліцензії ТРК “Ера”, а також щодо створення умов роботи Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення відповідно до конституційних вимог порушує необхідний порядок управління у сфері державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки. Тому, на мою думку, ці проблеми вимагають негайного вирішення з боку Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації.
Голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Холод Б.І. на засіданні РНБОУ 31 жовтня 2001 року доповів, в яких умовах, під яким психологічним і фізичним тиском приймаються рішення Ради щодо надання ліцензій на право мовлення комерційним телерадіоорганізаціям.
Зокрема, 2 жовтня 2001 року без узгодження з головою Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення було проведено позачергове засідання Ради, на якому ТРК “Ера” було надано ліцензію на право мовлення в обсязі 5,3 годин на добу на загальнонаціональній мережі УТ-1 (доповідна голови Держкомінформполітики Президенту України від 04.10.01. № 2889/1а/1).
Як власне засідання, так і його рішення було проведено і прийнято з кричущими порушеннями чинного законодавства, з брутальним втручанням у роботу Ради співвласників ТРК “Ера” - Деркача А.Л. і Мартиненка О.В., які демонстративно з’явилися на засідання Ради разом із своєю фізичною охороною.
При прийнятті рішення були проігноровані вимоги частини 3 статті 12 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” стосовно порядку надання комерційним структурам часу мовлення на каналах, технічні засоби розповсюдження і трансляції сигналу яких були створені за рахунок бюджетних коштів, а також пункту 1 “Прикінцевих положень” до вказаного закону, що визначає порядок використання телеканалів на час особливого режиму роботи.
Пропагандистська кампанія навколо засідання РНБОУ від 31 жовтня 2001 року і проблеми Інтернет-видань була інспірована і розгорнута Деркачем А.Л. цілеспрямовано з метою недопущення скасування рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення щодо надання ТРК “Ера” права мовлення на державному каналі та здійснюваних подальших заходів стосовно захисту інтересів держави в інформаційній сфері. Групка недобросовісних ділків намагається узурпувати один із найпотужніших засобів інформування населення і користуватися ним у своїх вузько політичних інтересах. Крім того, дана ситуація провокує у політичному середовищі постійну конфліктну обстановку, що може негативно позначитись на здійсненні однієї з найбільш актуальних завдань – формуванні майбутнього дієздатного парламенту.
Неприйняття заходів стосовно незаконного надання ліцензії ТРК “Ера”, а також щодо створення умов роботи Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення відповідно до конституційних вимог порушує необхідний порядок управління у сфері державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки. Тому, на мою думку, ці проблеми вимагають негайного вирішення з боку Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації.
2003.08.20 | KAKTUZZ
Re:Марчук "мочить" КУЧМУ
ВСЕ ПРО КУЧМУЦей документ присвячено не лише аналізу загального політичного стилю Кучми, який ми називаємо "шараханням". За мудрим висловом Байрона, "стиль і є людина". Це характерно, звичайно, і для політика чи особи, яка виконує певну політичну роль. Поза тим, політичний стиль накладається на ті риси характеру, які найближче контактують з політичною поведінкою.
Винесений долею на найвищу посаду в Україні, Кучма зберігає всі "рудиментарні" характеристики партійного апаратника часів свого політичного зростання, з суттєвим доповненням - він був апаратником військово-промислового комплексу. Для цього типу апаратників, на відміну від партійних працівників територіальних органів КПРС, є характерним ігнорування того, у який саме спосіб і ціною чого робиться справа, інтуїтивне переконання, що вже зроблене виправдовує методи досягнення мети. Відповідно, ніхто не має згадувати про "аврали", якщо ракета справді летить. Насправді ж, на відміну від ВПК, динаміка цілей і засобів у політичній боротьбі характерна їхньою взаємозалежністю.
Кучма ж механічно і некритично переніс способи дій з арсеналу ВПК у політичну боротьбу. Сумні наслідки дій Кучми, рис його політичної поведінки стосуються практично всіх подій, які відбуваються у політичному житті України.
Щодо Кучми, то це, передусім, підступність. З неї випливає політичне "самошмагання" (в особистому житті також), схильність до вживання матюків (ненормативної лексики), яка частково покликана "прикрити" т.зв. "псевдомужністю" невпевненість у собі і своїх вчинках, своєрідне вміння "не домовлятися", а йти "по трупах", переконаність у власній вищості і небажання (невміння) визнавати програш. Люди такого штибу, як правило, до політики після програшу "не повертаються".
Повторю раніше наведену думку, що самоціль та самодостатня мета Кучми - влада. Заради утримання влади він готовий піти на все, аж до знищення політичних конкурентів. Кожний вираз, кожна дія Кучми підпорядкована утриманню влади і тільки йому. Інакше кажучи, Кучма не ставить собі питання "...що я повинен зробити та сказати, щоб втриматися при владі", він питає себе "...що я повинен зробити, щоб не було того, хто заважає втриматися".
Така постановка питання неминуче призводить до того, що Кучма "шарахається" з боку в бік, і, як би це не хотілося комусь "прикрити" потребами поточного політичного моменту, якимись "дипломатичними" потребами чи то потребами внутрішньої політики, насправді все це будуть лише "відмазки". Основна проблема, звичайно, в тому, що ніхто ніколи Кучму не вчив, як займатися політикою, сам він навчитися цьому не зміг. Його політика "поділяй і володарюй" доволі примітивна, навіть "поділяти" можна не "кесаревим розтином", а нормальним "дітонародженням", а "володарювати" - не самозабалакуючись, плутаючись в банальних сентенціях та каламбурах, які видають "убогість" розуму (схильність до напівпублічних пиятик та називання Ю.Тимошенко "пісюхою" більше говорить про Кучму, аніж про неї), не заплутуючись, промовляючи взаємозаперечуючі речі. Сам Кучма у власному "покаянному тоні" каже про це так: "Иногда меня упрекают в том, что совершаю непоследовательные шаги. Но, скажите пожалуйста, как иначе действовать в такой обстановке?... Действительно, Президент вынужден отступать, маневрировать" ("Киевские Новости", 21 червня 1997 року).
З іншого боку, стиль Кучминого "шарахання" треба розглядати в контексті всіх інших обставин, які доповнюють і роблять об'ємною саму поведінку Кучми. В окремих підрозділах, на конкретних прикладах, я аналізую такі риси стилю Кучми, як його авторитаризм, зміну ставлення до окремих політиків, "показушність", яка, зокрема, полягала в тій кількості нагород, яку він отримав, авантюристичні дії в зовнішній та внутрішній політиці та конкретні наслідки цих дій. Багатьом, зокрема, впадало в око, що Кучма та Удовенко абсолютно нерозбірливо кидаються термінами на зразок "особливий, стратегічний" та "просто" партнер України. Тут аналізуються й такі та їм подібні аспекти діяльності Кучми.
Я аналізую політичний стиль Кучми стосовно його внутрішньої та зовнішньої політики. Підрозділ документу про стиль Кучми щодо зовнішньої політики України, який стосується ставлення до Росії та країн СНД, СНД як структури, побудовано з урахуванням тексту попереднього документу під назвою "Аналіз політики Кучми щодо СНД та Росії". Джерельним матеріалом стали слова Кучми у закордонних та вітчизняних засобах масової інформації. Там, де на мою думку це було визнане за доцільне, одна й та ж цитата могла використовуватися у різних частинах тексту, оскільки кожен з розділів є самодостатнім документом. Одна і та ж цитата в різних місцях тексту вживалася для аргументації різних аспектів аналізу діяльності Кучми. Вичерпність нижченаведених фактів не була визнана пріоритетною, пріоритетною визнавалася доказовість. Оскільки інформджерела не завжди вказують дату виступу, під датою, зазначеною в документі, мається на увазі дата повідомлення, якщо в тексті не зазначено інше.
ЗМІСТ
ЧАСТИНА ПЕРША. КУЧМА ЯК КЕРІВНИК УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНІ РИСИ
Вступна частина
Глава перша. Тези, які доводяться у цьому тексті
Глава друга. Невміння прораховувати
Глава третя. Танцюрист і яйця 1. "Залякування" урядовців
Глава четверта. Нерозбірливість у засобах.
Істеричні "припадки"
Глава п'ята. Звичка працювати "вогнегасником"
Глава шоста. "Винятковий цинізм"
Глава сьома. Невміння вибудувати пріоритети політичної лінії
Глава восьма. Танцюрист і яйця 2. Уникання конкретики
Глава дев'ята. Набивання ціни
Глава десята. Стиль керівництва 1. Фаворитизм
Глава одинадцята. Стиль керівництва 2. Дублювання
повноважень
Глава дванадцята. Нагороди Кучми
Глава тринадцята. Кучма і компрометація України
Глава чотирнадцята. Кучма і фальсифікація
передвиборчих листівок
Особлива частина. Збірник обіцянок Кучми
ЧАСТИНА ДРУГА. КУЧМА У ВНУТРІШНІЙ ПОЛІТИЦІ
Розділ перший. Кучма і його розуміння державності України
Глава перша. Яка ж це держава, з точки зору Кучми?
Глава друга. Розкол України
Глава третя. Мости, по яких ходять...
Глава четверта. Кучма і його розуміння моральності політики
Розділ другий. Внутрішня політика Кучми: соціально-економічна сфера
Глава перша. Введення гривні
Глава друга. Індексація доходів громадян
Глава третя. Кучма і проблеми економічної реформи
Глава четверта. "Надзвичайний стан"
Глава п'ята. Політика щодо банків
Глава шоста. Кучма, соціальний захист і виплата зарплатні
Глава сьома. Кучма і проблеми сільського господарства
Глава восьма. Кучма і питання конверсії ВПК
Глава дев'ята. Кучма і реорганізація армії
Глава десята. Кучма і трасти
Розділ третій. Внутрішня політика Кучми: демократія
Глава перша. Кучма і політичні партії
Глава друга. Кучма і органи судової влади
Глава третя. Кучма і проблеми засобів масової інформації
Глава четверта. "Боротьба" Кучми з корупцією.
Кучма і правоохоронні органи
Глава п'ята. Кучма і проблеми територіального устрою України:
Крим, регіони тощо
Глава шоста. Кучма і проблеми профспілок
Глава сьома. Кучма і проблеми ветеранів Великої Вітчизняної
війни та ветеранських організацій
Глава восьма. Кучма і проблеми церкви
Глава дев'ята. Кучма і проблеми мовної політики
Глава десята. Кучма і права жінок
Глава одинадцята. Кучма і проблеми науки в Україні
Глава дванадцята. Кучма і проблеми української культури
Глава тринадцята. Кучма і проблеми молоді та спорту
Розділ четвертий. Внутрішня політика Кучми: державне управління
Глава перша. Танцюрист і яйця 3. "Шарахання" Кучми навколо відповідальності
Глава друга. Танцюрист і яйця 4. Як Кучма ходить у відставку
Глава третя. Танцюрист і яйця 5. Кучма:
антипарламентська поведінка
Розділ п'ятий. Танцюрист і яйця. Персоналії (відставки доби Кучми)
Кадрова політика Кучми. Коротка передмова
Глава перша. Кучма, його з стосунки з Морозом та прем'єрами
Епізод перший. Кучма і Мороз
Епізод другий. Кучма і Масол
Епізод третій. Кучма і Є.Марчук
Епізод четвертий. Кучма і Лазаренко
Епізод п'ятий. Кучма і Пустовойтенко
Глава друга. Кучма і його міністри, регіональні керівники
та найближчі співробітники
Епізод перший. Кучма і Тигипко.
Епізод другий. Кучма і Табачник
Епізод третій. Кучма і Разумков
Епізод четвертий. Кучма і Шмаров
Епізод п'ятий. Кучма і проблема "„Дацюк-Зв'ягільський"
Епізод шостий. Кучма і підставки
народних депутатів України
Епізод сьомий. Кучма і інші "„потерпілі"
Глава третя. Кучма і "підставки" політичних партій
Епізод перший. Кучма і комуністи
Епізод другий. Кучма і соціалісти
Епізод третій. Кучма і Громадянський конгрес України
Епізод четвертий. Кучма і націонал-демократи
Розділ шостий. Внутрішня політика Кучми:
обставини, що обтяжують відповідальність
Глава перша. "Крилаті вирази"
(Довідник найвизначніших "приколів" від Кучми)
Глава друга. "Калькування" дій Кравчука
Глава третя. Чи возить Кучма з собою в машині холодильник?
Глава четверта. Людмила Кучма і Раїса Горбачова
Глава п'ята. Кучма та його діти
Глава шоста. Кучма і фінансова підтримка його виборів з Росії
Глава сьома. Кучма і маніпулювання соціологічними
опитуваннями
Глава восьма. Фізичний стан Кучми, алкоголізм.
Самооцінка Кучми
ЧАСТИНА ТРЕТЯ. КУЧМА У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ
Розділ перший. Кучма і світ
Глава перша. Ми не халявщики - ми партнери
Глава друга. Кучма, СНД і Росія
Глава третя. США
Глава четверта. Інші країни
Розділ другий. Економічні аспекти
Глава перша. Заінвестувалось
Глава друга. МВФ
Глава третя. Допоможіть нам, ми дуже потужна держава
Розділ третій. Військово-політичні аспекти
Глава перша. Поза НАТО
Особлива частина. Марчук і його передвиборча пропаганда.
Уроки Кучми
ЧАСТИНА ПЕРША.
КУЧМА ЯК КЕРІВНИК УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНІ РИСИ
Вступна частина
Вступна частина
Стиль Кучми у внутрішній політиці є темою, неоднозначною щодо форми. Проаналізувавши слова Кучми різних часів і з різних приводів, я так і не зміг прийти до висновку, що з ними однозначно можна зробити: настільки багатий цей спектр. Звичайно, остаточне рішення приймати Вам.
Кучма - це невичерпне джерело для аналізу, навіть з фрейдистських позицій. Навіть вищенаведені слова "...це мій борг, я в колгоспі рубав сади. Корів відводив з материного двору" ("Прапор юності", 9 квітня 1990 року) можна інтерпретувати як спокутування дитячої травми. Кучма - це політик з набором таких двозначно-тупих банальностей, що з нього можна "ліпити" хоч би й алкоголіка.
20 червня 1995 року Кучма на прес-конференції в Ташкенті коментував події в Будьонівську та ситуацію довкола Чечні: "Когда что-то начинаешь, надо думать о последствиях". Погодимося зі словами Кучми, дійсно, для нього це було б непогано, а ще краще було б затямити: "коли що-небудь кажеш, треба думати про те, як це сприймуть. І в майбутньому також". Наприклад, його "ідея": "...мене весь час "гложет" думка: дійсно, мабуть, щоб побудувати незалежну державу, і "отрешиться от старого мира", потрібно столицю перенести. Не подумайте, що в Дніпропетровськ. Є старовинні міста українські, гетьманські столиці - Чигирин, Батурин" ("Киевские Ведомости", 2 грудня 1993 року).
Я виділяю п'ять загальних рис поведінки Кучми в українській внутрішній політиці, які аналізуються в наступних текстах. Це схильність до показухи, авторитаризм, нерозбірливість у засобах, звичка працювати "вогнегасником" замість того, щоб вирішувати проблеми комплексно і в принципі, уникання конкретної критики. "Шарахання" з боку в бік посилює ці проблеми і погіршує загальну ситуацію для нього.
ЧАСТИНА ПЕРША.
КУЧМА ЯК КЕРІВНИК УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНІ РИСИ
Глава перша. Тези, які доводяться в цьому тексті
Глава перша.
Тези, які доводяться у цьому тексті
Ця глава є коротким описанням того, що написано в цьому документі.
Висловлювання Кучми, які використовуються у цьому документі, належать до різних часів. Я намагався проаналізувати все, що Кучма говорив публічно. Щодо конкретних „досягнень" Кучми, то там, де це доцільно, подається оцінка закордонних джерел діяльності Кучми та прогнозуються подальші кроки Кучми щодо конкретних проблем, які розглядаються. Особлива увага приділялася питанню „шарахань" Кучми, можна сказати, темі „Кучма проти Кучми".
У першій частині йдеться про характерні риси політичного стилю Кучми як керівника України.
У главі „Невміння прораховувати" на підставі контент-аналізу публічних висловів Кучми доводиться, що він не вміє прораховувати реальні наслідки своїх дій і визнає це. Доводиться описаний Еріхом Фроммом факт втечі Кучми від самого себе, „шарахання по дорозі", варіант „втечі від свободи", коли „Кучма, скоріш за все, переконаний, що нав'язливо заперечуючи своє невміння прораховувати, він начебто відводить від себе прямі атаки".
У главі „Танцюрист і яйця 1. „Залякування" урядовців" на підставі хронологічного аналізу публічних висловів Кучми доводиться, що Кучма обрав стиль залякування підлеглих, залякування, що грунтується на повторах „голосних слів". З часом всі ці „голосні слова" стираються, Кучма, відчуваючи це, шаленіє ще більше. Зрештою, Кучма досягає ефекту, протилежного бажаному. Доводиться, що така поведінка Кучми, підриває авторитет влади як такої.
У главі „Нерозбірливість у засобах. Істеричні „припадки" на конкретних прикладах доводиться політична нерозбірливість Кучми, як особисто він ішов на кроки, що були безумовно шкідливими для України, але давали йому хоча б тимчасовий успіх. На конкретних прикладах аналізується також виключна боягузливість Кучми, яка інколи переходить в істерику.
У главі „Звичка працювати „вогнегасником" йдеться про особливість поведінки Кучми особисто займатися „гасінням пожеж", демонструючи власну владу і зацікавленість. Доводиться, що подібна поведінка першої особи є свідченням безумовної слабкості держави та, на конкретних самовизнаннях Кучми дає підстави звинуватити його самого у сприянні недобросовісній конкуренції.
У главі „Винятковий цинізм" на конкретних словах Кучми доводиться його цинічна переконаність у власних діях як єдино можливих, презирливе ставлення до власних виборців.
У главі „Невміння вибудувати пріоритети політичної лінії" фіксується і аналізується те, що Кучма не має ясного розуміння пріоритетності напрямків власної політики, доводиться, що пріоритетом для Кучми є буквально все, і що коли перша посадова особа України не усвідомлює, що ж дійсно є пріоритетним, тоді і у цієї держави немає розуміння головних напрямків. Виникає закономірне враження, що керівники цієї держави дійсно не розуміють, що для них є найважливішим.
У главі „Танцюрист і яйця 2. Уникання конкретики" йдеться про особливість політичного стилю Кучми, коли він як керівник демонструє „волю" і „жорсткість" специфічного типу: це абстрактна „воля" і абстрактна „жорсткість", яка ніколи не була адресною, конкретною критикою.
У главі „Набивання ціни" йдеться про те, як Кучма використовував свої контакти в США, рекламуючи себе в Україні та про спробу проімітувати замах на себе, до якого Кучма намагався „причепити" СБУ.
У главі „Стиль керівництва 1. Фаворитизм" йдеться про частину того нового, що Кучма привніс в українську політику, а саме - фаворитизм. На прикладі Табачника аналізується та на прикладі конкретних указів Кучми доводиться, до яких наслідків призводить фаворитизм у внутрішній політиці, як він порушує баланси в українській демократії, як він призводить до створення одноканальної системи інформування Кучми, вимагає від Кучми виправляти помилки Табачника, чим дезорганізує роботу держави, приводячи до ускладнень, кадрових пертурбацій, включно зі створенням ситуації непевного становища державних службовців.
У главі „Стиль керівництва 2. Дублювання повноважень" на підставі конкретних указів Кучми доводиться, що Кучма витворив систему державного управління, аналогічну до радянського підпорядкування Ради Міністрів Центральному Комітету КПУ, аналізуються намагання Є.Марчука розмежувати повноваження між Кабміном і Адміністрацією, реакція адміністрації Кучми і його особисто на всі ці ініціативи Є.Марчука та сьогоднішній стан речей.
У главі „Нагороди Кучми" на підставі конкретних фактів доводиться, скільки нагород має Кучма. Висновок - це не „протокольні нагороди", це - „пир во время чумы".
У главі „Кучма і компрометація України" на підставі конкретних фактів доводиться, які публічні заяви та дії Кучми як кандидата в депутати компрометували Україну.
У главі „Кучма і фальсифікація передвиборних листівок" йдеться про маловідомий факт використання Кучмою зображення Альберта Гора у передвиборній агітації та спростування факту підтримки Кучми Гором співробітниками останнього.
В підрозділі „Особлива частина. Збірник обіцянок Кучми" - передруки основних документів з обіцянками Кучми. Кожна обіцянка та її конкретна реалізація аналізується у відповідних главах документу.
У другій частині аналізується внутрішня політика Кучми.
Розділ перший „Кучма і його розуміння державності України" містить глави, де аналізується бачення Кучмою державності України.
У главі „Яка ж це держава, з точки зору Кучми?" аналізуються „шарахання" Кучми у цьому питанні - від невизнання державності України до визнання, від негативного ставлення до національної державності до перебільшення значення національного. Аналізується „євразійська" концепція Кучми та його „шарахання" навколо „євразійства", нерозуміння ним основних принципів побудови демократичної держави, „переведення стрілок" на Кравчука у цьому питанні.
У главі „Розкол України" аналізуються „шарахання" Кучми навколо проблеми територіальної цілісності України, витворення Кучмою негативного іміджу України за кордоном, особистий „внесок" Кучми в розпалювання міжнаціональної та міжрегіональної ворожнечі, а також доводиться, як авантюристична поведінка Кучми під час ухвалення Конституції могла призвести до розколу України та дестабілізації соціально-економічної ситуації в державі.
У главі „Мости, по яких ходять..." аналізується кучмівська теорія України як „мосту", „шарахання" Кучми навколо цієї ідеї.
У главі „Кучма і його розуміння моральності політики" аналізуються публічні висловлювання Кучми навколо питання моральності політики. Публічні висловлювання Кучми співставляються з його діями.
Розділ другий „Внутрішня політика Кучми: соціально-економічна сфера" містить аналізи дій Кучми у соціально-економічній сфері.
У главі „Введення гривні" аналізуються „шарахання" Кучми навколо цього питання, „наїзди" Кучми і його людей на Є.Марчука у цьому питанні, а також доводиться, до яких конкретних наслідків призводили висловлювання Кучми стосовно термінів введення гривні.
У главі „Індексація доходів громадян" аналізуються передвиборні обіцянки Кучми щодо цього питання, „шарахання" навколо їх невиконання та останні „ініціативи" Кучми щодо індексації.
У главі „Кучма і проблеми економічної реформи" аналізуються „шарахання" Кучми навколо монетаристської політики і фінансової стабілізації, „говорильня" і повтори його ідей.
У главі „Надзвичайний стан" аналізується зловживання Кучмою цим терміном та правові аспекти, що випливають зі слів Кучми та його оточення.
У главі „Політика щодо банків" аналізуються „шарахання" Кучми у питанні НБУ та інших банків України.
У главі „Кучма, соціальний захист і виплата зарплатні" аналізуються передвиборні обіцянки Кучми щодо цього питання та „шарахання" навколо їх невиконання, перевалювання відповідальності з себе на уряди та Верховну Раду.
У главі „Кучма і проблеми сільського господарства" аналізуються передвиборні обіцянки Кучми щодо цього питання та „шарахання" навколо їх невиконання, а також „шарахання"Кучми у питанні приватизації землі.
У главі „Кучма і питання конверсії ВПК" аналізуються публічні заяви народного депутата Верховної Ради 12 скликання Кучми по проблемам ВПК, передвиборні обіцянки Кучми щодо цього питання та „шарахання" навколо їх невиконання, нерозуміння Кучмою майбутнього українського ВПК.
У главі „Кучма і реорганізація армії" аналізуються передвиборні обіцянки Кучми щодо цього питання та „шарахання" навколо їх невиконання, його „говорильня" щодо армії, нерозуміння Кучмою демократичного принципу цивільного контролю.
У главі „Кучма і трасти" - аналізується конкретний „внесок" Кучми у цю проблему та його подальший „благородний гнів".
Розділ третій. „Внутрішня політика Кучми: демократія" присвячений поведінці Кучми стосовно інших політичних сил.
У главі „Кучма і політичні партії" - аналізуються передвиборні обіцянки Кучми щодо цього питання та „шарахання" навколо їх невиконання, „шарахання" навколо політичних партій.
У главі „Кучма і органи судової влади" - аналізуються передвиборні обіцянки Кучми щодо цього питання та „шарахання" навколо їх невиконання, „говорильня" Кучми навколо проблем судів, небажання Кучми приймати конкретні рішення, розтринькування часу. Аналізуються протиріччя в „говорильні" Кучми, а також на конкретних прикладах аналізується відступ Кучми від демократичних правил.
У главі „Кучма і проблеми засобів масової інформації" на підставі публічних заяв і конкретних указів Кучми аналізуються протиріччя між тим, що Кучма говорить стосовно свободи ЗМІ, а також тим, що він говорить і робить стосовно ЗМІ.
У главі „Боротьба" Кучми з корупцією. Кучма і правоохоронні органи" аналізуються успіхи Кучми-депутата, Кучми-прем'єра, Кучми-президента на цьому грунті, його „шарахання" навколо проблеми корупції, постійний пошук „стрілочників", „шарахання" навколо правоохоронних органів та певних особистостей зокрема, публічні обіцянки Кучми, брехня та недоречності Кучми, його „говорильня", конкретні випадки порушення Кучмою законів України, західні оцінки „боротьби" Кучми з корупцією.
У главі „Кучма і проблеми територіального устрою України: Крим, регіони тощо" аналізуються слова і справи Кучми стосовно регіонів, його тактика задобрювання і підставок, розігрування ним напередодні виборів „кримської карти", реальна регіональна політика Кучми, „шарахання" у питанні регіонів. Доводиться, що тасування регіональних еліт як кадрова політика Кучми, підриває авторитет центральної влади.
У главі „Кучма і проблеми профспілок" йдеться про „шарахання" Кучми навколо профспілок, про „обіцялівку" Кучми.
У главі „Кучма і проблеми ветеранів Великої Вітчизняної війни та ветеранських організацій" на підставі публічних заяв і конкретних указів, аналізуються „шарахання" навколо проблем ветеранів Великої Вітчизняної війни та ветеранських організацій, „говорильня" Кучми навколо проблем, „підставки" Кучмою урядовців та Верховної Ради, винятковий цинізм Кучми стосовно ветеранів, невиконання сказаного ним, потурання розколу ветеранських організацій.
У главі „Кучма і проблеми церкви" аналізується церковна політика Кучми. На підставі публічних заяв і конкретних указів, аналізуються „шарахання" навколо цієї проблеми, імітація роботи, явне надавання пріоритетного характеру одній конфесії, видавання бажаного за дійсне, незнання Кучмою законів України у церковному питанні, поведінка Кучми щодо події на Софіївській площі 18 липня 1995 року, невиконання ним обіцянки покарати винних у кровопролитті, новації Кучми у питаннях оподаткування та фінансового стану церков.
У главі „Кучма і проблеми мовної політики" аналізуються передвиборні обіцянки Кучми, його „шарахання" у мовному питанні, те, як Кучма відійшов від обіцянки надати російській мові офіційний статус, недолугість спроб адміністративного тиску у вживанні української мови.
У главі „Кучма і права жінок" аналізується цей аспект політики Кучми, вживання ним жіночого фактору у передвиборній пропаганді, імітацію жіночої політики, комічні наслідки політики Кучми стосовно жінок.
У главі „Кучма і проблеми науки в Україні" аналізуються передвиборні обіцянки Кучми, його „шарахання" у питанні фінансування науки, „говорильня" Кучми, обіцянки вченим, „переведення стрілок" та спроби Кучми уникнути відповідальності за невиконання обіцянок, погіршення стану науки за період президентства Кучми.
У главі „Кучма і проблеми української культури" аналізується „говорильня" Кучми навколо цього питання, невиконання ним обіцяного, імітація Кучмою уваги до проблем української культури.
У главі „Кучма і проблеми молоді та спорту" аналізується імітація Кучмою уваги до цих проблем, конкретні випадки невідповідності обіцяного Кучмою виконану ним, суперечності молодіжної політики Кучми.
Розділ четвертий. „Внутрішня політика Кучми: державне управління" присвячений темі: як Кучма керує державою.
У главі „Танцюрист і яйця 3. „Шарахання" Кучми навколо відповідальності" аналізується хронологія „шарахань" Кучми навколо поняття „відповідальність", що має на меті „переведення стрілок" на кого завгодно, окрім нього самого.
У главі „Танцюрист і яйця 4. Як Кучма ходить у відставку" аналізується тактика імітації істерик прем'єра Кучми, його постійне погрожування відставкою.
Глава „Танцюрист і яйця 5. Кучма: антипарламентська поведінка" повністю присвячена стосункам Кучми і Верховної Ради України. Тут аналізується тактика шантажу парламенту, задіяння Кучмою позапарламентських факторів тиску, „вербування" депутатів-"штрейкбрехерів", підставки „штрейкбрехерів", ініціювання відставок Мороза, „переведення стрілок" на парламент, маніпулювання соціологічними опитуваннями, „шарахання" навколо Конституційного договору і Конституції, створення з парламенту „образу ворога" аж до протиставлення парламенту і виборців, порушення Кучмою діючого на той час законодавства, вживання фактору парламенту у зовнішньополітичній пропаганді, західні відгуки на поведінку Кучми, „шарахання" навколо продовження повноважень парламенту, прогнозуються подальші кроки Кучми щодо Верховної Ради України.
Розділ п'ятий. Танцюрист і яйця. Персоналії (відставки доби Кучми) присвячений кадровій політиці Кучми. В „Короткій передмові" аналізуються загальні характеристики кадрової поведінки Кучми. Потім, по епізодах, аналізуються „шарахання" Кучми навколо Мороза, Масола, Є.Марчука, Лазаренка, Пустовойтенка, Тигипка, Разумкова, Табачника, Шмарова, проблеми „Дацюк-Зв'ягільський", „підставки" народних депутатів України, які мали нещастя повірити Кучмі, а також поствиборні „підставки" Кучмою партій, які підтримували або не протистояли Кучмі на виборах: комуністів, соціалістів, Громадянського конгресу України. Аналізуються маловідомі аспекти стосунків Кучми і націонал-демократів.
У розділі шостому „Внутрішня політика Кучми: обставини, що обтяжують відповідальність" аналізуються спеціальні моменти політичного стилю Кучми, які можливо використати в роботі проти нього.
У главі „Крилаті вирази (Довідник найвизначніших „приколів" від Кучми)" наводяться і аналізуються пустопорожні вирази Кучми, які свідчать, напевно, про його „глибоку" мудрість. Кучма, окрім всього іншого, є „кладезем" „крилатих висловів", які вирізняються особливою тупістю. Найчастіше у Кучми такого роду вирази трапляються у репліках. Кучма хоче здаватися „розумним", але „глибокодумність" його міркувань перетворює багато з того, що він говорить, на каламбури.
У главі „Калькування" дій Кравчука" відслідковується схожість дій Кравчука і Кучми і доводиться неоригінальність того, що Кучма видавав за „свіжі ідеї".
У главі „Чи возить Кучма з собою в машині холодильник?" наведено характерний епізод щодо Кучминої схильності до „показухи".
У главі „Людмила Кучма і Раїса Горбачова" - аналіз діяльності Людмили Кучми.
Глава „Кучма та його діти" стосується маловідомих епізодів зловживання службовим становищем Ігора Франчука.
У главі „Кучма і фінансова підтримка його виборів з Росії" описано те, що було у відкритій пресі з цього питання.
У главі „Кучма і маніпулювання соціологічними опитуваннями" описано і проаналізовано тактику маніпулювання оточенням Кучми соціологічними опитуваннями та зроблено спробу реконструювати імідж Кучми.
У главі „Фізичний стан Кучми, алкоголізм. Самооцінка Кучми" на підставі аналізу публічних заяв Кучми зроблено спробу реконструювати психотип Кучми, проаналізувати його фізичний і психічний стан, зробити висновки про вплив цих факторів на політичну поведінку Кучми, його авторитаризм.
Частина третя „Кучма у зовнішній політиці" аналізує зроблене Кучмою у цій сфері.
Розділ перший „Кучма і світ" - у відповідних розділах проаналізовано „шарахання" Кучми по напрямках „стратегічного партнерства", „Кучма: СНД і Росія", „США", „Інші країни". У другому розділі „Економічні аспекти" проаналізовано „шарахання" Кучми по отриманню західних інвестицій (глава „Заінвестувалось"), „шарахання" навколо МВФ (глава „МВФ"), те, як Кучма випрошує фінансову допомогу Заходу (глава „Допоможіть нам, ми дуже потужна держава"). В останньому, третьому розділі „Військово-політичні аспекти") - лише одна глава „Поза НАТО", де проаналізовано „шарахання" Кучми навколо питання стосунків України з НАТО.
На закінчення відзначу, що невеликою втіхою для авторського колективу, який писав цей текст, є те, що ніхто не голосував за Кучму як Президента України. Це рішення було правильним, і такий висновок є єдино можливим, що випливає з цього документу.
ЧАСТИНА ПЕРША.
КУЧМА ЯК КЕРІВНИК УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНІ РИСИ
Глава друга. Невміння прораховувати
Невміння Кучми прораховувати реальні наслідки своїх рішень є причиною не тільки багатьох „шарахань" та рішень, що впливали на стан справ в окремих ділянках суспільного життя та на долі окремих людей (про це див. главу "Стиль керівництва 1. Фаворитизм"), але і прямо походить від психологічних властивостей цієї людини. Серед висловів Кучми зустрічаємо і таке „самовизнання": „...правда, все мы сильны задним умом" („Киевские Ведомости", 2 грудня 1993 року). Неясно, звичайно, який „ум" Кучма вважає „переднім", але ясно вже те, що таким чином Кучма визнає, що наслідки рішень йому не вдається спрогнозувати.
У „Робітничій газеті України", 19 червня 1996 року, де було опубліковано діалог Кучми з читачами „Робітничої газети", зустрічаємо такі слова Кучми: „...з моменту появи першого розпорядження Президента України з цього питання (проблема неплатежів - автор), протягом року проблеми неплатежів так і не були проаналізовані достатньо глибоко. Кабінет Міністрів спізнився з розробкою заходів... „. Але чия це проблема, при існуванні Кабміну і „цілого" економічного управління Адміністрації Кучми. Де не тільки прем'єри, урядовці, де Гальчинський, Кузнєцов, Петрашко, Лановий, радники всіх типів?"
Навіть у серпні 1996 року, після двох років, які пройшли з моменту обрання, він каже у виступі з нагоди 5-ї річниці проголошення незалежності: „досягнення могли б бути більш вагомими, якби ми могли на старті оцінити весь комплекс проблем" („Всеукраинские Ведомости", 28 серпня 1996 року). Контент-аналіз публічних висловів Кучми показує, що такого роду висловлювання є не просто „переведенням стрілок" на когось на зразок Кравчука, що, звичайно, також має місце, але нав'язливою ідеєю, навіть манією, своєрідним способом „втечі" Кучми від особистої відповідальності. Кучма, скоріш за все, переконаний, що нав'язливо визнаючи своє невміння прорахувати, він начебто відводить від себе прямі атаки.
ЧАСТИНА ПЕРША.
КУЧМА ЯК КЕРІВНИК УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНІ РИСИ
Глава третя. Танцюрист і яйця 1. „Залякування" урядовців
Я відзначав вище, що основою політичної поведінки Кучми, як це показує її аналіз, є авторитаризм, що залишається для його послабленого хворобою, істериками і алкоголем організму єдиним способом створити самому собі враження того, що ситуація - „під контролем". Одним з різновидів такого авторитаризму у Кучми стало залякування підлеглих.
Втім, з часом це залякування ставало все комічнішим, і тим більше, що частіше Кучма повторював одне і те ж, а всі його погрози закінчувалися нічим. Чиновники звикли, що Кучма завжди погрожує і нічого не робить, а якщо і робить, то безрезультатно, знову таки, „шарахаючись". В таких умовах розраховувати на стабільну роботу не можна, можна лише філософствувати, „пронесе" чи не „пронесе" і по-філософськи ставитися до своєї кар'єри.
Для прикладу візьмемо один з останніх виступів Кучми, а саме його виступ на засіданні Кабміну 24 липня 1997 року у переказі українських газет.
„...ситуація залишається напруженою і час на розв'язання найбільш гострих проблем змарновано... Тому зараз не місце безпідставному оптимізмові і порожнім обіцянкам... в уряді не ведеться серйозна аналітична робота... необхідно будь-що зламати наростання тінізації економіки... земельну реформу... ми її практично забалакали... послабили свою роль у пошуку іноземних інвестицій МЗЕЗторг і Агентство з реконструкції та розвитку. Рішучого поліпшення потребує робота МЗС" („Урядовий кур'єр", 26 липня 1997 року)
„...вимушений перебирати на себе не зовсім властиві ... функції урядового арбітра... нині всі скаржаться, що важко працювати, але я не бачив жодної заяви з проханням полегшити роботу". Про Шпека: „...таке враження, ніби до створення агентства робота йшла ліпше." „Демократична Україна" за 26 липня 1997 року
„віддруковано лише десять відсотків підручників для шкіл, а відповідне міністерство робить вигляд, що нічого не відбувається" „День", 26 липня 1997 року
Щодо зарплати - „...схоже, що відповідальні за ці питання особи змирилися з таким станом речей..." ця позиція „...не повинна виявлятися у декларуванні відданості Президенту... уряд на ділі має стати головним розробником законопроектів і взяти на себе їх проведення через парламент...". Президент „...не може весь час підставляти себе під вето...". „Всеукраинские Ведомости", 26 липня 1997 року
Проаналізуємо ці вирази з точки зору генези їх виникнення.
„...ситуація залишається напруженою і час на розв'язання найбільш гострих проблем змарновано...". Чути таке в липні 1997 року якось навіть незручно. Ще 10 грудня 1994 року Кучма заявляв, що „ситуація в енергетиці катастрофічна, а винних, як завжди, нема" (Повідомлення УНІАН, 10 грудня 1994 року). „Катастрофічна" - набагато сильніше, ніж „напружена", а щодо „часу", то сам Кучма казав: „...я не скажу, що задоволений діяльністю уряду.., уряду... вже настав час „видавати продукцію на гора". („Всеукраинские Ведомости", 29 листопада 1995 року). То що ж, виходить, час марнувався з 1995 року? Але сам Кучма 9 квітня 1997 року у виступі на загальних зборах Академії медичних наук України („Урядовий кур'єр", 12 квітня 1997 року) твердив: „...головний висновок, який я роблю з аналізу ситуації у державі, такий: час вагань, зволікань і напіврішень минув". Слово Кучми - наказ для апарату - тоді чому ж цей „час... змарновано"? І, якщо „минув", то і це вже „затаскане" - Кучма: „Ліміт на умовляння вичерпано. І це повинні зрозуміти всі... Я не перебільшую - всі". („Урядовий кур'єр", 18 лютого 1997 року). До речі, ось що ми зустрічаємо у промові „Курс на пріоритетний розвиток села" 10 січня 1997 року („Урядовий Кур'єр", 14 січня 1997 року): „Ліміт часу на роз'яснення й умовляння вичерпано". Щомісяця він у Кучми „вичерпується", чи що?
„...зараз не місце безпідставному оптимізмові і порожнім обіцянкам...". А коли їм, власне, - „місце"? Тим більше, що сам Кучма ще в 1994 році заявляв не тільки те, що „...никогда не обещать заведомо невыполнимого... И я готов лично взять ответственность на себя за новый политико-экономический курс. После 26 июня мне хватит и полномочий и решимости навести порядок в стране и что-то сделать на практике, а не в выспренных речах для блага народа" („Киевские Новости", 24 червня 1994 року), але й те, що „сьогодні нам потрібно не говорити, а діяти, діяти зважено і в той же час енергійно й рішуче. Нам потрібно кожного дня здобувати конкретні результати" (виступ Кучми на II з'їзді суддів України 20 жовтня 1994 року, „Урядовий кур'єр" 22 жовтня 1994 року).
„... в уряді не ведеться серйозна аналітична робота...". „Затаскане" - у „Голосі України", 14 січня 1995 року Кучма вже заявляв: „уряд сьогодні некерований. Його робота організована безсистемно, не підпорядкована одній меті, одній цілі. Відсутня елементарна відповідальність та виконавча дисципліна". Пройшло два роки - і знову те ж саме. Сам Кучма ще казав на нараді активу у Львові 13 лютого 1995 року, що „наш аналіз переконує в тому, що ми не помилилися і в іншій стратегічній установці - забезпеченні прискореного розвитку ринкових перетворень" („Робітнича газета, 22 лютого 1995 року). Тоді Кучма був задоволений аналізом, чи і тоді робота була такою „серйозною"? Якщо аналіз був таким „безпомильним", то чому ж зростає зубожіння? На „аналітику" Кучма нарікав і в 1996 році: „...з моменту появи першого розпорядження Президента України з цього питання (проблема неплатежів - автор), протягом року проблеми неплатежів так і не були проаналізовані достатньо глибоко..." („Робітнича газета України", 19 червня 1996 року). Рік за роком яйця заважають танцюристу.
„Необхідно будь-що зламати наростання тінізації економіки...". Та ви, пане Кучма, говорили про необхідність „будь-що зламати наростання" „тіньової економіки" на II з'їзді суддів України 20 жовтня 1994 року, де казали, що „перші серйозні удари по кримінально-тіньовому капіталу завдані. В судові інстанції найближчим часом почнуть надходити матеріали, пов'язані з широкомасштабними економічними злочинами, фактами корупції у вищих ешелонах державної влади...", на нараді активу у Львові 13 лютого 1995 року, на розширеному засіданні координаційного комітету при Президенті України по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю 30 січня 1995 року, навіть тоді обіцяли, що „спеціальна аналітична група по дослідженню проблем тіньової економіки буде створена і при Президентові України", Лазаренко заявляв - „...ми розуміємо, що ресурси тіньової економіки не працюють на зміцнення економічного потенціалу України" („Уолл-Стріт Джорналл Юроп", 22 травня 1997 року). „Найближчий час" вже пройшов, розуміння у Лазаренка наступило, і - що?
„...земельну реформу... ми її практично забалакали...". А „купа" Указів, розпоряджень? Та хто ж винен?
„...послабили свою роль у пошуку іноземних інвестицій МЗЕЗторг і Агентство з реконструкції та розвитку. Рішучого поліпшення потребує робота МЗС" („Урядовий кур'єр", 26 липня 1997 року). Це вже взагалі купи не тримається. Щодо МЗЕЗторг, то сам Кучма у виступі на сесії Верховної Ради України 21 березня 1997 року („Голос України", 25.03.1997) заявляв, що „..у 1997 році слід продовжити роботу щодо приєднання України до ГАТТ/СОТ. Членство України в цих організаціях надзвичайно важливе тому, що дозволить перевести торговельно-економічні стосунки з іншими країнами на рівноправну, стабільну та довгострокову економіко-правову основу, значно розширить можливості доступу українських товарів на ринки інших країн". Тут, значить, було все нормально. Та й „бив" вже Кучма Осику: „...Ми навіть точно не знаємо, скільки Україна реально експортує...." (Виступ Кучми на розширеному засіданні координаційного комітету при Президенті України по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю 30 січня 1995 року, „Урядовий Кур'єр" 2 лютого 1995 року, „Голос України" 1 лютого 1995 року). Щодо Агентства Шпека, про якого Кучма сказав „...таке враження, ніби до створення агентства робота йшла ліпше" („Демократична Україна" за 26 липня 1997 року), то сам Шпек говорив, що „1997 рік може стати роком інвестиційного буму, але для цього маємо ще попрацювати" („Голос України", 14 січня 1997 року), твердив, що „Я не схильний перебільшувати значення іноземної допомоги" („День", 18 лютого 1997 року), і Кучма не тільки не протестував, але і сам видав указ про створення палати незалежних експертів з питань іноземних інвестицій при Президенті, керівником якої було призначено Шпека („Всеукраинские Ведомости", 5 березня 1997 року), чим створив ситуацію, коли Шпек і займався іноземними інвестиціями, і сам собі був „незалежним експертом" (докладніше див. „Голос України", 6 березня 1997 року). Що ж до МЗС, то про яке „рішуче поліпшення" йдеться, коли сам Кучма заявляв 15 липня 1996 року на засіданні керівного складу МЗС України: „...я як Президент, не можу бути повністю задоволеним роботою зовнішньополітичного відомства" („Голос України", 18 липня 1996 року). Про яке „рішуче поліпшення" йдеться після того, як Кучма вирішив, що „міністри оборони, внутрішніх та закордонних справ, а також інформації з питань „що стосуються конституційних повноважень Президента України, підпорядковуються безпосередньо Президенту" (Там же)?
„...вимушений перебирати на себе не зовсім властиві йому функції урядового арбітра...". А як же з заявою „...всю повноту відповідальності за соціально-економічну ситуацію нині покладено Конституцією на Кабмін" („Всеукраинские ведомости", 3 грудня 1996 року)?
„...нині всі скаржаться, що важко працювати, але я не бачив жодної заяви з проханням полегшити роботу". „...схоже, що відповідальні за ці питання особи змирилися з таким станом речей...". А як же з регулярними заявами на зразок „я з вас усіх голови... з усіх спитаю" („Україна Молода", 10 грудня 1996 року). І якщо дійсно „....такого більше не буде, що прийшов - розвалив справу, подякували - пішов і, як правило, у комерційну структуру..." („Урядовий кур'єр", 22.04.1997, Несплата податків - проблема державної ваги, Виступ Кучми на розширеному засіданні колегії Державної податкової адміністрації 19 квітня 1997 року), то як оцінювати останні кучмівські відставки Лазаренка і його людей. І це після „грізного" - „...Уряд. Його непослідовна та невиважена політика не дозволила вчасно запропонувати адекватні ситуації правила функціонування ринку енергоносіїв. До того ж протекційна діяльність окремих урядовців унеможливила здійснення тут справді ринкових перетворень... Я не раз піддавав гострій критиці Кабінет Міністрів за вияви пасивності й некомпетентності, за грубі помилки у визначенні прогнозних макроекономічних показників та бюджетних розрахунках. І не тільки критикував: саме не в останню чергу за це було відправлено у відставку два попередні склади Уряду. З метою зміцнення керівництва міністерств, а також за недоліки в роботі Президентом звільнено з посад 16 міністрів... Доходить до того, що міністри перетворюються на „хлопчиків" для апарату Кабінету Міністрів... сьогодні Уряд є заложником апарату, який може заблокувати або провести будь-яке рішення..." (Кучма у виступі на сесії Верховної Ради України 21 березня 1997 року („Голос України", 25 лютого 1997 року). Незрозуміло, з якого часу ж власне, „такого більше не буде"?
„...віддруковано лише десять відсотків підручників для шкіл, а відповідне міністерство робить вигляд, що нічого не відбувається". І подібні речі Кучма вже говорив, але все так і закінчувалося криком в порожнечу. 1995 рік - „...ніхто не несе відповідальності за зволікання у прийнятті назрілих управлінських рішень, не ініціює їх" („Урядовий Кур'єр", 6 квітня 1995 року). 1996 рік - „Мы действительно вводим жесткую систему контроля исполнения принятых решений" („Киевские новости", 1 січня 1996 року). 1997 рік - „відсидітися з аквалангами на дні морському ні в кого не вийде" („День", 14 січня 1997 року). Чи то все таки „вийде", чи то кисню в аквалангах багато, чи - вода не така глибока? До речі, Кучма колись казав про Костенка - „не можна так залякувати людей... член уряду, який робить такі заяви, повинен відповідати за свої слова" („Всеукраинские Ведомости", 28 вересня 1996 року). Костенко „відповідає" дотепер.
„...не повинна виявлятися у декларуванні відданості Президенту... уряд на ділі має стати головним розробником законопроектів і взяти на себе їх проведення через парламент...". Подібні речі, суцільні повтори знаходимо у Кучми у виступах на з'їзді об'єднання „Нова Україна" 15 лютого 1997 року („Урядовий кур'єр", 20 лютого 1997 року), при поданні Річного послання до Верховної Ради України 21 березня 1997 року. А щодо „відданості", то і про це Кучма вже говорив: „кадрова робота Уряду, оскільки останнім часом категорії професіоналізму та компетентності подекуди підміняються принципами надійності й особистої відданості..." (Кучма у виступі на сесії Верховної Ради України 21 березня 1997 року („Голос України", 25 лютого 1997 року).
Та й про якого „головного розробника законопроектів" каже Кучма, коли він майже це саме говорив суддям у виступі Кучми на II з'їзді суддів України 20 жовтня 1994 року, („Урядовий кур'єр" 22 жовтня 1994 року), і також дорікав їм за малу активність: „судові інстанції внесли на розгляд парламенту близько півтора десятка законопроектів. Але порахуйте, яка це частка від 450 актів законодавства, ухвалених парламентом за роки незалежності"?
Президент „...не може весь час підставляти себе під вето...". Воно, мабуть, неприємно. І взагалі, ідея уникнення відповідальності стала для Кучми мало не нав'язливою манією. Короткий перелік: „...виконавчій владі необхідно брати відповідальність на себе. („Всеукраинские ведомости", 14 листопада 1996 року), в очах народу відповідальність кладеться, перш за все, на Президента, а не на тих, хто не виконує його вказівок" („Всеукраинские ведомости", 24 грудня 1996 року), „Я не знімав і не знімаю з себе відповідальності - Президент відповідає за все, що діється у державі. Але свою частку відповідальності повинні нести всі - уряд, парламент, центральні та місцеві органи влади..." (виступ Кучми на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 14 лютого 1997 року, „Урядовий кур'єр", 18 лютого 1997 року), „...повинна з'явитися сила, яка візьме на себе відповідальність" („Всеукраинские Ведомости", 15 травня 1997 року), уряд „не здатен керувати економічними процесами" („Всеукраинские Ведомости", 20 травня 1997 року), „...сподіваємось, що прийдуть сили, готові нести відповідальність" („Киевские Новости", 23 травня 1997 року), „...сутність влади - у відповідальності. Я її з себе не знімав і не знімаю. Але хотів би, щоб свою ношу ніс кожен" (доповідь на урочистих зборах з нагоди 1-ї річниці прийняття Конституції 27 червня 1997 року, „Урядовий кур'єр", 3 липня 1997 року) (Докладніше див. главу "Танцюрист і яйця 3. „Шарахання" Кучми навколо відповідальності").
Стиль є тим, чого Кучма змінити не може. „Легітимним прем'єром України є П.Лазаренко. Я просто юридично зробив те, що необхідно було зробити... повну відповідальність щодо багатьох проблем, що існують зараз в Україні, несе глава уряду. Якби було бажання уряду і прем'єра ухвалити бюджет України, його було б вже ухвалено" („Всеукраинские Ведомости", 26 червня 1997 року). „...відставка прем'єр-міністра зумовлена... результатами роботи, які не можуть мене задовольнити... з кандидата не знімається частка відповідальності за недоліки в роботі минулих складів урядів..." (виступ під час представлення Пустовойтенка, „Урядовий кур'єр", 17 липня 1997 року).
А втім, сам Кучма якось непогано охарактеризував свій стиль роботи: „...уряд весь цей період був „козачком двох панів"... У критичні моменти Кабінет міністрів просто „здавали", знімаючи частково соціально-політичну напругу, а фактично вводячи в оману громадськість" („Урядовий кур'єр", 24 грудня 1994 року).
ЧАСТИНА ПЕРША.
КУЧМА ЯК КЕРІВНИК УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНІ РИСИ
Глава четверта. Нерозбірливість у засобах. Істеричні „припадки"
Влада як самоціль, емотивна воля як спосіб реалізації, передбачає нерозбірливість у засобах досягнення отримання і утримування влади.
Як відзначалося в одному з попередніх документів, Наталія Гавдяк в „Українському Віснику", 28 квітня 1994 року, в статті „Колишній прем'єр-міністр України Кучма відвідує США" пише: „Кучма... відвідав два брифінги для преси. На одному з них, по обіді в вівторок, він збентежив присутніх у залі американців українського походження тим, що почав відповідати на перші запитання російською мовою.., на прийнятті в одному з приміщень Палати Представників у Вашингтоні двоє з присутніх американців були президентами тютюнових компаній, що, очевидно, сподіваються на вигідні, прибуткові ринки в Україні. Участь також брали працівники апарату Конгресу і дехто з державних урядовців. „Оскільки він скоріш за все буде наступним Президентом України, то ми мали принаймні потиснути йому руку", - пояснив один із чільних працівників апарату комітету Конгресу". У тому ж номері Наталія Гавдяк продовжує тему статтею „Те, що не годиться для США, пройде в Україні?" - „Вам треба позбутися отруйних відходів, тютюнових виробів, скловолоконних будиночків і ще бозна-чого? Шліть усе це до України! Старці не вибирають, як каже приказка. Здається, дехто з іноземних інвесторів, що відчувають: Україна на самому дні економічного смітника, - вкладатимуть чи принаймні можуть вкласти все, що їм запропонують, у вигляді закордонних капіталовкладень у цю країну... Такий стан речей дуже невдалий. Очевидно, що потягові до швидкого чи значного прибутку опиратися нелегко. Сподіваються, що американські й канадські інвестори добре обміркують, що вони бажають пропхати і що вони хотіли б бачити в Україні за п'ять-десять років. Чи не перетворять Україну підприємницькі інтереси неукраїнців на звалище товарів, що їх на Заході ніхто не потребує?..".
Таким чином, факт контакту Кучми з представниками тютюнового бізнесу в США можна вважати доведеним і його можна вживати у внутрішньополітичній пропаганді. Якось дивно після цього чути слова Кучми про якийсь „захист вітчизняного товаровиробника". Оцінки ж американських журналістів важко назвати інакше як презирливими стосовно Кучми.
Що ж до зовнішньополітичної лінії, то варто пам'ятати про серйозну конфліктну ситуацію 1996 року між виробниками тютюну в США та Адміністрацією Клінтона і про фінансові „вливання" тютюнових „королів" США у виборчу кампанію Роберта Доула. Цікаво, що українська преса зафіксувала факт зацікавлення американських виробників тютюну ще в січні 1992 року, коли „Вечірній Київ" 2 січня 1992 року опублікував повідомлення „Кемел" по-кременчуцьки", де було сказано: „фірма „Рейнолдс Тобакко Інтернешнл" вручила представникам Президента України у Львові та Кременчуку ...по 100 тисяч доларів кожному для переобладнання місцевих тютюнових фабрик таким чином, щоб випускати сигарети світового рівня якості. Спочатку у Львові та Кременчуку будуть виготовляти дещо поліпшену, але традиційну для фабрик продукцію, а пізніше „Вінстон" та „Кемел" з української сировини".
Кучмі притаманна також виключна боягузливість, яка інколи переходить в істерику. Ця боягузливість є зворотньою стороною нерозбірливості у засобах втримання влади.
Під час президентської виборчої кампанії 1994 року, після того, як не вдалося на сесії Верховної Ради обговорити проблему домінування Кравчука у ЗМІ, Кучма сказав: „Я думаю так: якщо не обговорювати цей проект сьогодні, то не треба і вибори далі проводити. Не треба! Давайте проголосуємо зараз і виберемо Президента" (Кучма, з виступу на сесії ВР України 1 липня 1994 року, Бюлетень № 34, 1994 рік, с.90). Важко не помітити проявів істерики у цьому „жарті".
У західній пресі зустрічаємо і згадки про те, як можна „впливати" на Кучму. Приклад однієї, яка частково межує з відвертим насміханням - у статті Ліди Полец „Протистояння українських церков об'єднує політичних супротивників", яку газета „Крісчен сайенс монітор" опублікувала 21 липня 1995 року. Тут було сказано наступне: „Кучма, як колишній директор найбільшого в країні ракетного заводу, пообіцяв державну підтримку своїм старим друзям-промисловцям. Лише Стенлі Фішер з МВФ, похапцем прилетівши до Києва, зміг переконати українського Президента повернутися до його попередніх планів". Досить красномовна ілюстрація страху Кучми перед МВФ. Від боягузливості до істерики - один крок. Приклад того, як Кучма „зірвався" на МВФ: „(Кучма) зауважив, якщо здебільшого догматичні вимоги МВФ щодо України не наберуть більшої гнучкості, держава може відмовитись від послуг фонду" („Демократична Україна", 24 червня 1997 року). На зустрічі з представниками українських громадських організацій США Кучма заявив що „Небажання МВФ враховувати соціально-економічну ситуацію в Україні „не допомагає в реформуванні економічної системи й взагалі у продовженні реформ в Україні" („Всеукраинские Ведомости", 25 червня 1997 року). Клінтону знову вдалося „переконати" Кучму, згідно з „Україною Молодою", 11 липня 1997 року (слова Президента США): „Я сказав Президентові Кучмі, якщо він знайде шляхи, щоб підтримати і об'єднати економічні реформи у країні протягом року, ми, США, попросимо Світовий банк, ЄБРР, МВФ підтримати Україну з тим, щоб мінімізувати проблеми переходу, прискорити наближення дня, коли почнеться загальне піднесення економіки".
„...якщо він знайде шляхи, щоб підтримати і об'єднати економічні реформи у країні протягом року" є типово американською „підколкою", яка свідчить, що шляхи ще не знайдено. Іншу форму „підколки" обрав Горбачов, якого процитували „Киевские Ведомости", 4 вересня 1996 року: „Я пам'ятаю, коли Кучму було обрано Президентом і він з'явився у Кремлі. Раптом телебачення показує його зустріч з Б.Єльциним. І той розпікає його, як я свого часу міг розпікати секретаря обкому...".
„Шарахання", боягузливість, здатність „піддаватися впливу", - все це показує, як мало власне президентського в поведінці Кучми. І слабким задоволенням для держави є слова Кучми про те, що його на Президента ніхто не готував („Независимость", 28 лютого 1996 року).
ЧАСТИНА ПЕРША.
КУЧМА ЯК КЕРІВНИК УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНІ РИСИ
Глава п'ята. Звичка працювати „вогнегасником"
16 березня 1997 року Кучма на засіданні Кабміну заявив, що „вопрос своевременной выплаты зарплаты, пенсий и стипендий - это состояние здоровья государства" („Інтерфакс-Україна", 16 березня 1997 року) та що „...все должны это понимать ежедневно, а не только тогда, когда начинаются забастовки" (Там же). Цей вираз Кучми, формулювання „всі" однозначно свідчить про те, і сам Кучма „понимает это только тогда, когда начинаются забастовки", але „не ежедневно".
23 жовтня 1996 року „Вечірній Київ" повідомив про те, що „посол США в Україні пан Міллер представив Л. Кучмі документи, що свідчать про незаконні дії уряду проти „Гала Радіо"... наш Президент був вражений фактами корупції і пообіцяв особисто і невідкладно зайнятися розглядом цієї справи". 9 квітня 1997 року „Нью-Йорк Таймс" продовжує історію Лемайра: „...по дорозі з кафе „Дядько Сем", де він вечеряв, його зупинили троє насуплених чоловіків з автоматами і веліли йти з ними. Лемайр відмовився - що більшість бізнесменів вважали б за прояв божевілля. Пізніше американське посольство встановило, що ті чоловіки були міліціонери, але сорокарічний колишній банкір не має сумніву, що вони намагалися залякати його. Лемайр намагався опиратися, коли в нього забрали ліцензію на „Гала Радіо" відразу після того, як станція почала приносити прибутки. Ліцензію віддали станції-конкуренту, в якій - на думку дипломатів і Лемайра - українські урядовці мали особисті фінансові інтереси".
Кучма сам визнавав те, що він працює „пожежником". „...я змушений був особисто втручатися у справу однієї американської компанії, щоб вона змогла одержати вже оплачену нею пшеницю", - цитує його „Уолл-Стріт Джорнелл" 4 листопада 1996 року. Визнає він це, не розуміючи, що говорить, і у внутрішньоукраїнських виступах: „...восени мені довелося особисто втручатися у зв'язку з введеними в низці областей обмеженнями на вивезення зерна, яке було власністю іноземних інвесторів" (виступ Президента України Кучми на розширеному засіданні Координаційного комітету у боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 14 лютого 1997 року, „Урядовий кур'єр" 18 лютого 1997 року).
У тому випадку, коли в Україні всі справи, пов'язані з інвестиціями та корупцією, вирішує тільки її Президент, виходить, що в Україні немає державної системи, яка унеможливлює незаконні дії, окрім влади особисто Кучми. Західні інвестори не можуть не розуміти, що для них неможливо домогтися втручання Кучми буквально в кожну конфліктну ситуацію, а тому „особисте втручання" Кучми як аргумент свідчить про безумовну слабкість держави. Більше того, те, що сталося з Лемайром, може свідчити ще й про те, що „особисте втручання" Кучми призводить до подальших репресій проти інвесторів, що, в свою чергу, є переконливим доказом, наскільки це „особисте втручання" є „ефективним".
Інші приклади - повідомлення УНІАН від 18 липня 1994 року, коли Кучма, за словами комерційного директора представництва „Сіменс" в Україні Ігоря Хроновського, заявив, що „Президент пообіцяв особисто сприяти фірмі у розв'язанні всіх її проблем в Україні". Особисте сприяння Кучми окремій західній фірмі „смердить" протекціонізмом Президента України стосовно окремої німецької фірми. Не важко уявити, яке сприйняття викликають такі слова Кучми стосовно прямих конкурентів „Сіменса" у сфері виробництва побутової техніки з Німеччини („АЕГ"), Італії („Зануссі"), Швеції („Електролюкс"), Нідерландів („Філіпс") та США („Дженерал Електрик").
Метью Бжезинський в „Уолл-Стріт Джорналл" 1 жовтня 1996 року цитує Бориса Кузнєцова, директора заводу - виробника миючих засобів київського відділення корпорації „С.К. Джонсон", який каже, що його підприємство, „...було змушене витримати важку та дорогу боротьбу з їхніми українськими партнерами, які якось порозвішували повсюди на заводі плакати з написом „Янкі, забирайтеся додому!". „Ми вже збиралися переїхати в Росію, коли втрутився Президент...". В усьому цивілізованому світі бути, грубо кажучи, „дільничим міліціонером" - не входить до компетенції Президента держави.
ЧАСТИНА ПЕРША.
КУЧМА ЯК КЕРІВНИК УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНІ РИСИ
Глава шоста. „Винятковий цинізм"
Винятковий цинізм Кучми - його непохитне переконання, що його влада - вища від долі конкретної людини. Цей цинізм інколи проривається навіть у публічних висловлюваннях.
„Пацієнт знаходиться на операційному столі, - каже Кучма в „Уолл Стріт Джорнел" 11 листопада 1995 року, - хірургічне втручання почалося". Україна не вибирала собі „хірурга", тим більше, що з врахуванням колишньої професії Кучми такий „хірургізм" виглядає досить зловісно. Якщо Кучма оборонятиметься, що це він, мовляв, говорив „на Заході" (немов там не потрібно „контролювати" свої слова), то існує ще й інша цитата: „...не можна ж розрізати людину і ходити навколо операційного столу, поки вона помре!" („Комсомольская правда", 6 грудня 1994 року). „...розрізати людину", значить, можна.
4 жовтня 1995 року Кучма каже: „поддержка пенсионерами блока левых сил не означает, что эти люди выступают за коммунистические идеалы... всем понятно, что социальная база левых сил со временем будет сокращаться" („Інтерфакс-Україна", 4 жовтня 1995 року).
Що це означає? Що для торжества ідей Кучми над комуністичними необхідно, щоб пенсіонери перемерли? Відзначимо, що „Киевские Ведомости" наступного дня, 5 жовтня 1995 року, передають цей вираз Кучми як те, що „за рік, вважає... у лівих буде набагато менше прихильників, і вони це усвідомлюють", що може означати, що Кучма сподівається на успіхи своєї політики „за рік". Він чекає, поки „социальная база левых сил" „сократиться" „со временем"?
ЧАСТИНА ПЕРША.
КУЧМА ЯК КЕРІВНИК УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНІ РИСИ
Глава сьома. Невміння вибудувати пріоритети політичної лінії
В процесі аналізу ми виявили ще одну цікаву особливість реальної політики Кучми, яка не є „шараханням", проте є чимось гіршим. Кучма, коли послідовно аналізувати його виступи, не має ясного розуміння пріоритетності напрямків власної політики.
„Пріоритет", слово, яке походить від латинського „пріор" (перший, старший), означає те, що має „першочергове право", те, що „передує" (Український енциклопедичний словник, К., 1988 рік, с.753). Відповідно, „пріоритетом" може бути визнано те, що по-справжньому важливе.
І що ж у Кучми?:
„Урядовий кур'єр" 9 лютого 1995 року друкує під назвою „Ключовий сектор економіки" виступ Кучми на сесії загальних зборів Академії аграрних наук 6 лютого 1995 року, де він, зокрема, каже наступне: „аграрний сектор економіки є не просто пріоритетним, а ключовим у відродженні національної економіки, головним локомотивом виведення нашої держави з економічної кризи". Отже, дещо може бути „не просто пріоритетним, а ключовим". Те, що дещо може бути „не просто пріоритетним", означає, що дещо інше може бути визнаним „просто пріоритетним".
Підемо далі. Вже у доповіді на урочистих зборах 8 травня 1995 року, присвячених 50-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні („Сільські вісті", 11 травня 1995 року) Кучма каже: „...як завданням номер один центральним і місцевим органам влади визначена турбота про ветеранів". Отже, дещо може бути „не просто пріоритетним, а ключовим", і „не просто пріоритетним", і не просто „ключовим", але ще й „завданням номер один". Але де пролягає „тонка різниця" між „просто пріоритетним", „не просто пріоритетним", „ключовим", і „завданням номер один"?
У виступі 24 серпня 1995 року на урочистих зборах, присвячених Дню незалежності України, („Голос України", 28 серпня 1995 року) Кучма вводить ще одну „змінну" - „державне надзавдання": „державним надзавданням і надалі буде сприяння відродженню української духовності". Чекайте, але ми вже маємо „просто пріоритетне", „не просто пріоритетне", „ключове", „завдання номер один". До переліку „пріоритетів" додається „державне надзавдання".
Кучма у виступі на Всеукраїнській нараді з питань агропромислової політики 27 грудня 1995 року („Голос України", 4 січня 1996 року", „забувши", що він говорив про АПК 9 лютого 1995 року, зокрема, каже: „АПК не на словах, а на ділі має стати сферою пріоритетної політики держави, лідером у виведенні економіки з кризи". АПК у „пріоритетах" у нас вже „ходив", відзначимо лише, що Кучма розділяє „пріоритети" на словах і „пріоритети" на ділі.
Далі - більше. „Інтерфакс-Україна", 30 січня 1996 року повідомляє слова Кучми, що він „...поручил правительству разработать меры, направленные на стимулирование производства на предприятиях- экспортерах, а также разработать проекты нормативных актов о ликвидации и консервации производственных мощностей... Программа предусматривает приоритетное развитие производства сельскохозяйственной, электронной и медицинской техники, авиа- и судостроения, транспорта, а также внедрение энергосберегающих технологий. В числе приоритетов также - создание национальной системы производства экспортного вооружения и инновационная политика". Отже, до переліку „пріоритетів" додано нові.
14 лютого 1996 року за повідомленням „Інтерфакс-Україна" пріоритети і „вопросы номер один" подекуди співпадають: „Приоритетными направлениями в научных исследованиях для Украины сегодня являются энергетика и энергосбережение, считает президент Украины Леонид Кучма. „Это - вопрос номер одни, вопрос национальной безопасности", - сказал он в ходе посещения павильона „Наука" Национального выставочного центра в среду. Как передает корреспондент агентства „Интерфакс-Украина", Л.Кучма добавил, что одним из приоритетов является также сельскохозяйственное производство".
„Робітнича газета України", 19 червня 1996 року, подає слова Кучми з діалогу його з читачами „Робітничої газети": „...для того, щоб Україна стала високорозвинутою демократичною державою, треба питання регіональної політики розглядати серед найважливіших, найпріоритетніших". „Урядовий кур'єр" 12 квітня 1997 року друкує під назвою „Здоров'я нації - майбутнє держави" виступ Кучми на загальних зборах Академії медичних наук України 9 квітня 1997 року зі словами: „...серед державних пріоритетів сьогодні немає такого, який можна було б поставити попереду проблем практичної охорони здоров'я та медичної науки".
Звичайно, кучмівські „пріоритети", „ключові" та „надзавдання" є лише ознакою примітивності цього політика, який розкидається словами, не думаючи про їх послідовність, його невміння стежити за словом. Але у ширшому контексті ця обставина свідчить про те, що коли перша посадова особа України не усвідомлює, що ж дійсно є пріоритетним, тоді і у цієї держави немає розуміння головних напрямків, і виникає закономірне враження, що керівники цієї держави дійсно не розуміють, що для них є найважливішим.
Узагальнимо, що серед „пріоритетів" Кучми - АПК, („двічі пріоритетний", а також „ключовий", перший раз - „на словах", другий раз - „на ділі"), турбота про ветеранів („завдання номер один"), сприяння відродженню української духовності („державне надзавдання"), виробництво сільськогосподарської, електронної і медичної техніки, авіа- та суднобудування, транспорту, технології енергозбереження, створення національної системи виробництва експортного озброєння, інноваційна політика, питання регіональної політики, а також охорона здоров'я та медичної наука („серед державних пріоритетів сьогодні немає такого, який можна було б поставити попереду"). Що ж, при такому списку, дійсно є пріоритетним, залишається принаймі незрозумілим.
Нерозуміння Кучмою, що ж для нього дійсно є „пріоритетом", одне, а не все можливе, як це випливає з вищенаведеного, є однією з найважливіших підвалин його „шарахань": коли людина не розуміє пріоритетність певної теми, вона неминуче „шарахається" від одного, того, що вона вважає „пріоритетним" до наступного, ще більш „пріоритетнішого", а від нього - до „ключового" та до наступного „надзавдання". При такому аналізі кучмівське сумнозвісне „скажіть, яке суспільство ми будуємо" можна зрозуміти через те, як ми його „будуємо" - „шарахаючись" між „пріоритетами", в яких Кучма блукає, неначе у пріснопам'ятних соснах.
Блукання Кучми неминуче призводить до того, що особи, які підпорядковані Кучмі у службовому сенсі, у центрі та регіонах, чують з уст свого керівника, що пріоритетом є все, і як наслідок, вони перестають реагувати на це слово (як у відомій байці про хлопчака, який все кричав „вовк! вовк!" - до цього всі так звикли, що коли справді з'явився вовк, йому ніхто не повірив). Власне, саме це, до певної міри, мав на увазі Є.Марчук, який твердив у пресі, що „...влада в Україні є. Інша річ, наскільки вона є ефективною.., на жаль, дієвої ефективності влади поки що немає...". („Високий Замок", 19 жовтня 1996 року)
2003.08.21 | S@nya
A dali bude??? (-)
2003.08.21 | KAKTUZZ
Re:Mарчук валить Кучму наповал. Особливо в кінці книги!
Частина друга.КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
Розділ перший.
Кучма і його розуміння державності України
Глава друга. Розкол України
В принципі, перебільшувати певного роду обставини, не є великим політичним гріхом. Все полягає лише в тому, для чого це робиться і як професійно це робиться. Політик повинен розуміти, що а) те, що він вважає „загрозою", має сприйматися як „загроза" тими, кого він бажає перелякати; б) що тут важливо „не передати куті меду". Кучма своїми публічними висловлюваннями показує, до чого призводить непрофесійне залякування Заходу різного роду загрозами.b
Кучма свого часу заявляв, (Кучма, з виступу на сесії ВР України 1 червня 1994 року Бюлетень № 18, 1994 рік, с.100), що „я можу послатися ще... на Центральне розвідувальне управління Сполучених Штатів Америки, яке нещодавно заявило і, мабуть спеціально допустило витікання інформації в пресу, що головна лінія водорозділу або розділу України - у сфері економіки. І якщо ми негайно не повернемося до вирішення цих проблем, то винні будемо тільки ми з вами". Цей виступ стосувався кримського питання.
Кучма, як завжди, „дещо" плутає. Тім Вайнер у „Нью-Йорк Таймс", 26 січня 1994 року та Джон Ланкастер у „Вашингтон Пост", 26 січня 1994 року описали свідчення директора ЦРУ Джеймза Вулзі Комітету з питань розвідки Сенату США.
„Вашингтон Пост" заявила, що Вулзі описав становище в Україні як „потенційну кризу", заявивши, що „у цій колишній радянській республіці настільки заступає дорогу нездале керування економікою, що рівень інфляції минулого місяця сягнув 90 відсотків і „майже половина її громадян живуть нижче від рівня бідності.., перед Україною постала загроза сепаратистського руху етнічних росіян у Криму, який може призвести до російської інтервенції і, можливо, й великої війни між двома країнами". У „Нью-Йорк Таймс" було наведено наступні слова Вулзі: „в Україні... святкування незалежності „поступилися місцем розчаруванню внаслідок нездалого керування економікою і політичної бездіяльності". „Реформи ще не існують... Нестачі енергії стали звичною часткою життя, рівень інфляції в грудні був 90 відсотків, і майже половина громадян України живуть нижче від рівня бідності... Потенційна політична криза полягає в зростанні сепаратистського руху в Криму, єдиному регіоні України, де етнічні росіяни становлять більшість. Їхній галас про возз'єднання з Росією загрожує розділити новопосталу республіку на частини". З текстів статей Вайнера і Ланкастера з усією очевидністю випливало, що Вулзі говорив про три проблеми: реформи, енергетичну проблему і кримський сепаратизм. Кучма ж, з властивою йому „аналітичністю", „змішав" дві з трьох проблем в одну.
Тема розпаду України, яку Кучма „сплагіював" у ЦРУ, стала для нього своєрідним „коньком", „страшилкою", якою він лякав Захід. Британський „Економіст" цитує Кучму 28 травня 1994 року: „Я глибоко переконаний - якщо змін у політичній системі й початку економічних реформ не буде, на Україну чекають часи важчі, ніж на Югославію". „Україна Молода" 7 липня 1995 року та „Всеукраинские Ведомости" передруковують інтерв'ю Кучми німецькому журналу „Ді Вельт", де Кучма каже: „... є також небезпека, що наша держава може розпастися". В інтерв'ю німецькому журналу „Шпігель", яке газета „Новости" передрукувала 11 серпня 1994 року, Кучма, зокрема, каже: „...я готовий відкрити широкі двері для інвесторів і переглянути всі закони, які їм заважають. Інакше є небезпека потрапити на „югославський" шлях... (Кравчук - автор) завів Україну у таку кризу, ще й таку, яка не виключає конфлікту в майбутньому... треба перешкодити революції. Є лише одна альтернатива - або ми створюємо щось за допомогою Заходу, або ми залишаємося у кризовій ситуації, і деякі регіони можуть відокремитися від держави...". Залишимо „за дужками" те, що Кучма за діючим у серпні 1994 року законодавством не мав можливості „переглянути всі закони" поза рішеннями парламенту, а значить, і заява його була просто безвідповідальною декларацією, „ціна" якої добре була відома аналітикам на Заході, те, що логічним кінцем заяви Кучми „відкрити широкі двері для інвесторів" стала відома заява прес-служби Лазаренка щодо критичних публікацій у західній пресі: „...за ними проглядається намагання деяких західних підприємців отримати необгрунтовано привілейоване становище на українському ринку" („Киевские Ведомости", 18 квітня 1997 року), те, що Кучма в черговий раз „обливає брудом" Кравчука, та ще й в західній пресі, що взагалі не личить першій особі держави. Відзначимо лише політичну наївність Кучми, який вважає, що подібними загрозами можна змусити Захід, який піклується насамперед про себе, „допомагати Україні".
21 листопада 1994 року „Вашингтон Таймс" у статті „Україна закликає США надати фінансову допомогу; Кучма побоюється міжетнічних заворушень на зразок балканських" подає наступний вираз Кучми: „Президент України Леонід Кучма попередив, що у випадку, коли Сполучені Штати та інші держави не допоможуть його країні, вона може зазнати краху і спалаху насильства на зразок того, що знищив Югославію... Пан Кучма попередив, що не отримавши фінансової допомоги, Україна може опинитися у міжетнічному конфлікті через плачевні економічні умови та напружені стосунки з деякими сусідніми країнами. І Росія, і Польща мають з Києвом розходження щодо певних територій". Кучма вживав мотив розколу України і у внутрішній політиці. Наприклад, у виступі на нараді активу у Львові 13 лютого 1995 року („Робітнича газета", 22 лютого 1995 року) він каже: „Україна не є однорідною ні за станом розвитку економіки в регіонах, ні за політичними орієнтаціями, ні за релігійними і навіть етнічними ознаками. Загроза розламу України на частки є реальною. Її не слід перебільшувати і драматизувати. Але її не можна недооцінювати".
Заяви Кучми сприяли зростанню і зміцненню негативного іміджу України. Наприклад, коли Кучму цитує „Независимость", 4 лютого 1997 року: „Закликавши представників великих корпорацій, що були присутні на зустрічі, вкладати інвестиції в Україну, (Кучма - автор) заявив: „Проблеми і завдання, що стоять перед Україною, безпрецедентні". Слова Кучми підтверджуються іншим джерелом - „Всеукраинские ведомости", 4 лютого 1997 року: Кучма „гарантировал собравшимся бизнесменам защиту иностранных инвестиций, политическую и экономическую стабильность. Призвав представителей крупных корпораций, присутствовавших на встрече, вкладывать инвестиции в Украину, украинский Президент заявил: „Проблемы и задачи, стоящие перед Украиной, беспрецедентны". І кому прийде в голову вкладати гроші в країну, в якій існують такі „безпрецедентні завдання"? Вже краще щось надійніше, там, де немає загрози розколу, а є щось передбачуваніше і „прецедентніше".
Кучма досить таки недолуго формує те, що, мабуть, з його точки зору, може називатися комбінацією „батога й медяника". „Інтерфакс-Україна" 9 листопада 1994 року повідомляє, що Кучма на зустрічі з міністром закордонних справ Данії Нільсом Хельвігом заявив: „Если Европа хочет видеть Украину экономически сильным государством, она должна предпринимать соответствующие действия, а не выдвигать условия... Экономика Украины больна. Диагноз мы поставили правильный. Если смотреть со стороны и не помогать, этот организм умрет...". „Допомагайте" нам, мовляв, а то буде ще гірше.
Всі ці „жахання" Кучмою Заходу справляли ефект, протилежний до того, якого він очікував. Чути слова про можливість розколу з уст першої особи, значить дещо більше, ніж оцінки аналітиків розвідок, це означає оцінювати таку можливість як реальну. Відповідно однією з перших рекомендацій, яку робить в такому випадку своїм підприємцям державна служба - утриматися від інвестицій і зачекати. Саме Кучма, і ніхто інший, витворив своїми словами імідж України - нестабільної держави.
Втім, водилися за Кучмою й дії, які справді слід кваліфікувати, як (свідомо чи несвідомо - інша справа) спрямовані на реальний розкол України. Зокрема „УНІАН" 17 червня 1994 року повідомляє: „На думку Леоніда Даниловича, підтримуючим його силам на Сході і Півдні України треба активніше впливати на зміни існуючого стану речей, коли фактично Західна Україна диктує свої умови всій п'ятидесятимільйонній країні". Газета „Пост-поступ" у числі 44(135) за 14-20 липня 1994 року пише: „2 липня деякі харківські газети опублікували звернення Л.Кучми до мешканців області з подякою за їхню підтримку. Кучма закликав харків'ян взяти участь у другому турі президентських виборів, наголосивши: „Якщо ви не прийдете на вибори, вами й далі будуть правити націонал-радикали зі Львова та їхні „наставники" з-за кордону". Кучма також заявив: „щоб не допустити змін, готується план, згідно з яким, за допомогою фальсифікацій, залякування населення Західної України, використовуючи неявку на вибори чи літню пасивність населення Східної та Південної України, мають намір зірвати вибори, тобто утримати при владі збанкрутілих вождів". ... секретар МБР ... Ігор Душин сказав: „Я з цим планом (про який ідеться у заяві - ред.) не знайомий..." Душин визнав, що представники МБР не зафіксували на виборчих дільницях якихось великих порушень... Пояснюючи застереження Кучми щодо націонал-радикалів ... (Душин) сказав: „йдеться про явний вплив колишньої польської провінції на політику незалежної держави, явний акцент прозахідної української політичної думки..." (Душин) повідомив, що текст звернення Л.Кучми стандартний, змінюється тільки одне слово, тобто „харків'яни, дніпропетровці, запоріжці" й т.п." Навіть людині, далекій від юриспруденції, має бути інтуїтивно зрозуміло, що тут, як то кажуть, „пахне статтею". І не однією. Чого варте хоча б розпалювання міжнаціональної ворожнечі: протиставляння „сил на Сході і Півдні" „Західній Україні" - адже не секрет, що у суспільній свідомості багатьох виборців (а на той час - і поготів) регіональний поділ України асоціюється з національним. Втім, якщо прямий кримінал тут довести й важко, то вже консолідації України такі та їм подібні заяви, м'яко кажучи, не сприяють. А вже Душинські слова „про явний вплив колишньої польської провінції" та Кучмині про „націонал-радикалів зі Львова та їхніх „наставників" з-за кордону" могли реально викликати нестабільність у державі. Принаймні, розпалювання внутрішньонаціональної ворожнечі - тут наявне. І для чого цей камуфляж зі зміною „шапки" звернення: „харків'яни", „дніпропетровці", „запоріжці" - вже писали б відвертіше: „всі, хто ненавидить галичан-бандерівців та їхніх посіпак, що живуть на Правобережній Україні".
Розкол України, якщо й міг стати реальністю, то лише внаслідок поведінки самого Кучми, а саме - через його намагання за будь-яку ціну провести референдум по Конституції. Якби не „штурмове" ухвалення Конституції Верховною Радою (за всіх недоліків такого кроку), якими б мотивами не керувався кожен окремий депутат, дестабілізація і розкол України могли стати трагічною реальністю.
Нагадаю тут, що Кучма йшов на більш ніж радикальні кроки у „пробиванні" Конституції. Комплекс заходів, які проводив Кучма, включав у себе протиставлення Верховної Ради виборцям через шантаж Верховної Ради „волевиявленням", заяви самого Кучми („Інтерфакс-Україна", 22 травня 1996 року) про те, що не потрібно „бояться проведения референдума по вопросу о Конституции Украины", його вислови, що „...в этом деле нет смысла считать деньги". Також називалися конкретні терміни проведення референдуму. „Інтерфакс-Україна" 22 травня 1996 року передає заяву Литвина, який вважає, що „...референдум по вопросу новой Конституции страны следует провести не позднее сентября...". Кучма видав Указ про проведення референдуму 26 червня 1996 року. Пізніше Табачник визнавав, що „якби саме Адміністрація Президента не створювала такого потужного політичного напруження навколо Конституційної Угоди в 95-му, проекту Конституції у 96-му, - ці документи ніколи б не були прийняті" („Независимость", 21 березня 1997 року), а сам Кучма у газеті „Всеукраинские Ведомости", 11 липня 1996 року заднім числом мотивував, що „його рішення мало додати здорової злості депутатам".
Тут же, в газеті „Всеукраинские Ведомости", 11 липня 1996 року Кучма твердить, що „прийняття Президентом найвідповідальнішого рішення про проведення референдуму... було далеко не простим. Потрібно було мати серйозні підстави, мати політичну волю, потрібно було прорахувати всі сценарії подальшого розвитку подій, перед тим, як приймати подібне рішення. Треба було передбачити, як це вплине на ситуацію в країні...". Щодо так званого „почуття волі", то у Кучми під цим поняттям криється елементарна впертість, негнучкість, автократичні інстинкти. А от щодо того, що „потрібно було прорахувати всі сценарії подальшого розвитку подій", то цей момент варто проаналізувати додатково.
Найперше, Кучма не мав такої підтримки серед громадян України, яку, як йому здавалося, він міг мати. Разумков у газеті „Сільські вісті" 23 квітня 1996 року наводить дані служби „Соціс-Геллап", за якими сьогодні повністю довіряють Президентові 20% опитаних, а повністю не довіряють 35%. Втім, сам Разумков у оприлюднених ним варіантах розвитку подій спирався в основному на теоретичні прогнози, які не було „поставлено" на конкретний грунт.
Але Кучма отримував інші дані: у цей час соціологічні служби Горбуліна „отримували" інші соціальні замовлення: 14 грудня 1995 року „Київська правда" опублікувала дані опитування Українського науково-дослідного інституту проблем молоді, згідно за яким „...рейтинг Президента у жовтні становив - 33%". 23 квітня 1996 року газета „Запорозька Січ" опублікувала результати соціологічного дослідження на тему „Соціально-політичні орієнтації населення України за лютий 1996 року", проведеного Центром „Соціальний моніторинг" при Національному інституті стратегічних досліджень вже спільно з Українським науково-дослідним інститутом проблем молоді. За цими даними Кучма має 44%.
По-друге, Кучма вже мав у суспільстві значний негативний потенціал внаслідок невиконаних обіцянок - офіційний статус російської мови, індексація заощаджень громадян, відсутність визнаних результатів у боротьбі з корупцією, обіцяна ним перед виборами участь України в інтеграційних процесах у рамках СНД, яка на рівні масової свідомості однозначно сприймалася як дещо глибше, ніж просто членство України в СНД.
По-третє, зросла електоральна база лівих. Ліві з „доброї волі" Кучми отримували рідкісну можливість ототожнити закладені у проект Конституції основні права людини з „буржуазними" і розгорнути широкомасштабну пропагандистську атаку по питаннях державності та щодо повернення до адміністративно-командного ладу в економіці України. Березневий 1996 року № газети „Комуніст" опублікував матеріал про Всеукраїнську науково-практичну конференцію, присвячену проекту „Програми надзвичайних заходів Компартії України у сфері економіки", яка проходила у Києві 1-2 березня. Конференцію було організована згідно з рішенням січневого (1996 року) Пленуму ЦК КПУ Президією ЦК, теоретичними центрами ЦК і Київського міськкому партії. У її роботі брали участь суспільствознавці, економісти, вчені академічних установ, партійний актив, народні депутати із 17 областей і Києва. З викладенням проекту „Програми надзвичайних заходів Компартії України у сфері економіки" виступив керівник групи з її підготовки секретар ЦК КПУ В.Луценко. Програма містила тези, на яких комуністи запланували будувати свою агітаційну кампанію.
Кучма ж перебував у ейфорії від тискового розв'язання проблеми Конституційного договору. Значним негативним фактором слід вважати серйозний вплив на Кучму негативних прикладів російських варіантів силового розв'язання конфліктних ситуацій на зразок розстрілу Єльциним парламенту. Приклади з російської політики, впливаючи на Кучму, прив'язували його саме до „євразійського", а не до європейського способу поведінки політичних еліт.
На червень 1996 року в суспільстві склалася виключно несприятлива ситуація для проведення активних операцій загальнонаціонального рівня.
Такий спосіб скорочення державних витрат, як затримка виплати заробітної плати, покладений Кучмою в основу фінансової стабілізації, призвів до того, що заборгованість на квітень 1996 року, за словами Кінаха („Голос України", 11 квітня 1996 року) загалом по Україні становила 120 трлн. крб., у тому числі 81 трлн. крб. припадало на заборгованість у бюджетній сфері, включаючи державний і місцеві бюджети. На червень 1996 року заборгованість по зарплаті держави працівникам бюджетної сфери сягнула 170 трлн.крб. („Голос України", 5 червня 1996 року). За офіційними даними, безробіття на червень 1996 року становило лише 0,6% робочої сили, але ця оцінка не відповідала реальності. Це - тільки зареєстровані безробітні. Реальне ж безробіття, за іншими даними („Голос України", 5 червня 1996 року), становило 5-7 млн. робочих місць, або 30-35% робочої сили.
За даними Міністерства статистики, які навела газета „Сіті", 2 квітня 1996 року в Україні тривав спад ВВП. Зросло падіння виробництва товарів і послуг, а також доданої вартості, найвищими темпами - у будівництві. У транспорті та зв'язку за січень-лютий 1995 р. спостерігалось зростання випуску товарів і послуг, а 1996 року - спад.
6 березня 1996 року „Робітнича газета України" опублікувала звіт розширеного засідання колегії Державного комітету України з житлово-комунального господарства, де, зокрема, констатувалося, що „у 1996 рік Житлокомунгосп України вступає з великими боргами... сума кредиторської заборгованості - 142 трлн.крб... основна причина - неплатежі за житлово-комунальні послуги... державні дотації надто малі, аби покрити витрати". Поза сумнівом, на червень 1996 року ситуація з неплатежами не надто змінилася.
Зазнавав критики проект бюджету, який уряд передав на розгляд українського парламенту. Наприклад, народний депутат України Валентина Семенюк в „Голосі України", 6 березня 1996 року говорить: „найнебезпечнішим є те, що бюджет не гарантує недопущення подальшого погіршення матеріального становища і умов життя народу. Зростання доходів населення планується на 20% меншим за зростання цін". 6 травня 1996 року депутати Верховної Ради прийняли постанову, в якій ішлося про створення спеціальної депутатської комісії для вивчення стану справ із заборгованістю щодо виплат населенню („Голос України", 7 травня 1996 року). Не було сумнівів, що ліві будуть активно розігрувати і карту бюджету. Кучма ж, за повідомленням „Киевских Ведомостей" 15 травня 1996 року, 12 травня 1996 року підписав Указ про невідкладні заходи щодо забезпечення своєчасної виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат. Як сказано у цьому повідомленні, „...президент на засіданні президії Кабінету Міністрів (13 травня 1996 року) прямо вказав на членів уряду... „Уряд, який не може подолати цю проблему, країні не потрібний". В даному випадку відзначимо не стільки те, як Кучма в черговий раз „переводить стрілки" на Кабмін, скільки те, що такі важливі проблеми є все-ж таки другорядними для нього, другорядними, оскільки його впертість сконцентрувалася на Конституції.
Зростало напруження в окремих галузях промисловості, серед наукової інтелігенції та в армії. Вимагала застосування постійних і невідкладних заходів боротьба зі злочинністю.
„Всеукраинские Ведомости", 5 березня 1996 року оприлюднили „звернення ряду керівників профспілок працівників атомної енергетики і промисловості України до Президента України Л.Кучми, Прем'єр-міністра України Є.Марчука, Голови ВР України О.Мороза", де, зокрема, підкреслювалося, що хоча „атомна енергетика України, маючи 25% загальних енергетичних потужностей, в 1995 році виробила близько 37% електроенергії, спожитої народним господарством та населенням країни", а „планове завдання в осінньо-зимовий період АЕС України виконали на 104%, виробивши понад 45% загального виробництва електроенергії", проте „проблеми атомників залишаються поза увагою владних структур, а окремі невиважені загальнодержавні рішення призводять до розвалу галузі" і що „криза неплатежів призвела до того, що програма забезпечення безпеки АЕС виконана лише на 20%", тому „в разі виникнення катастрофи будуть шукати винуватців на підприємствах". Керівники профспілок працівників атомної енергетики і промисловості наголошували: „...ми вважаємо, що криза неплатежів створена за Вашою особистою участю на основі державних рішень... І не треба шукати винних у невирішенні проблеми розрахунків споживачів за використані ними енергоносії серед керівників підприємств.. Адже загальні умови створені таким чином, що краще підприємству не працювати, ніж працювати. З цих причин Ви і повинні нести повну відповідальність за діяльність (або бездіяльність) галузі".
В середовищі наукової інтелігенції, особливо в індустріальних містах України, росло розуміння того, що „сьогодні держава в особі своїх владних структур жертвує мозком нації - наукою, не дбаючи про майбутнє ..." („Слободський край", 26 березня 1996 року). Академік НАН України Немошкаленко, який написав цитовану статтю у харківській газеті, підкреслював, що „Академія наук матиме нинішнього року з бюджету лише 40% (якщо ще матиме) з того, що їй потрібно. А тим часом пересічний інститут природничо-наукового профілю, виходячи з цієї мізерії, змушений буде жити на суму, що еквівалентна 40 тис.крб. 1990 року. Це майже в 40 разів менше суми, на яку ми жили тоді".
17 травня 1996 року „Правда України" опублікувала статтю, де твердилося, що „ останнім часом держбюджет виділяв армії кошти в обсязі лише 30% від потреб. Із цієї суми у 1995 року усього 12% було витрачено на підтримання військової техніки. Забезпечення паливно-мастильними матеріалами становило 8-10% від потреб...". „Зеркало Недели" 15 червня 1996 року опублікувала дані соціологічних досліджень Українського центру економічних і політичних досліджень і „горбулінського" центру „Соціальний моніторинг" , з яких можна було зробити такі висновки:
- українська армія не є повноцінними Збройними Силами, що здатні захистити свій народ. Так вважає 57% опитаних офіцерів;
- в армії немає цілеспрямованого реформування, а продовжується майже некероване її скорочення. 74,4% опитаних офіцерів дотримується такої ж думки;
- у державного і військового керівництва в реалізації військової політики переважають стереотипи минулого, що в значній мірі заважає створенню нової військової доктрини;
- в Збройних Силах наростають тенденції відставання від сучасних армій за рівнем озброєння і професійної підготовки;
- є підстави вважати, що ЗСУ слабокеровані і небоєздатні;
- в армії наростають негативні тенденції, що деформують свідомість військових, бойовий дух особового складу;
- соціальний захист військовослужбовців не витримує будь-якої критики;
- армія з фактора, що здатний стабілізувати суспільство, перетворюється в потенційно дестабілізуючу силу.
Кожен другий офіцер визначив своє ставлення до Верховного головнокомандувача як негативне, третина респондентів - як повністю негативне. Негативну оцінку міністру оборони дали 2/3 офіцерів.
Про те, що дані соціологічного опитування - не просто теоретичні розмірковування, свідчать заворушення у ряді гарнізонів Криму, Львова, Володимир-Волинського („Вечірній Київ", 29 березня 1996 року) на початку року, що були викликані затримкою платні, інцидент з посадкою підрозділу військових вертольотів на автодорогу Київ-Львів („Віче", № 71, 1996 рік, с.71). „Правда Украины", 7 березня 1996 року наводить слова керівника Головного Управління військового будівництва Міністерства Оборони України генерал-майора Полтавцева: „за час існування Головного Управління військового будівництва МО України пощастило побудувати 26 тис.квартир. У нинішньому році в цілому по Україні планується здати під ключ 4415 квартир - це 88 житлових будинків", але, як зазначає автор статті в газеті, „...військове відомство не в змозі оплатити будівельні роботи. В результаті, галузь працює в півсили, завантаженість обсягом робіт складає 30-35%".
Актуальною залишалася і проблема боротьби із злочинністю. Лише 1995 року на території України зареєстровано майже 240 кримінальних проявів терористичного спрямування, 164 з яких вчинено шляхом вибуху, 55 - обстріли з застосуванням гранатометів, автоматів та іншої зброї. Захоплено 11 заручників, скоєно посягання на 14 депутатів усіх рівнів та на 8 працівників правоохоронних органів. У результаті цих акцій загинуло понад 70 осіб, зруйновано або пошкоджено майже 170 різних будівель і 70 автомобілів. У злочинців вилучено десятки одиниць вогнепальної зброї та набоїв до неї, вибухових пристроїв тощо („Голос України", 18 квітня 1996 року). Особливої гостроти набрала проблема транзиту і споживання наркотиків, але заходи, які передбачалися Національною програмою протидії зловживанню наркотичними засобами і їх незаконному обігу на 1994-1997 роки, а саме активна боротьба з розповсюдженням та виготовленням наркотиків, блокування каналів переміщення наркотиків та сировини, посилення контролю за медичними препаратами групи „А" на стадії виготовлення та реалізації, реалізувалися недостатньо.
Зростало регіональне напруження в Україні.
На Донбасі на 7 травня 1996 року страйкувало шість шахт („Голос України", 7 травня 1996 року), загально по Україні на 16 травня 1996 року („Голос України", 17 травня 1996 року) - 17 шахт, з них 7 - в Донецькій області, 3 - у Луганській, 2 - у Дніпропетровській (Павлоград) і 4 - у Львівсько-Волинському вугільному басейні (Червоноград, Нововолинськ). У то же час Кучма та уряд почали здійснювати конкретні кроки щодо закриття нерентабельних підприємств. Кучма („Голос України", 7 травня 1996 року) на засіданні Кабінету Міністрів України 5 травня 1996 року висловився за закриття нерентабельних вугільних шахт, а Поляков там же заявив, що у 1995 році розпочато роботи щодо закриття 24 шахт та одного розрізу, у 1996 до них додасться ще 14 шахт і один розріз" („Голос України", 7 травня 1996 року). Всі ці дії уряду, вирішення болючих проблем працевлаштування шахтарів в умовах їх страйкової активності мали певні шанси на успіх лише у випадку стабільності у регіонах. „Правда України" 16 травня 1996 року повідомила про нараду представників трудових колективів шахт Донецької та Луганської областей, де було „висунуто вимогу погасити заборгованість по зарплаті до 1 червня і збільшити зарплату в 1,9 раза щодо середньої у промисловості". Учасники наради також вимагали „встановити пенсії шахтарям не нижче 90% від середньої зарплатні".
Загострювалося соціально-економічне становище в Криму. За газетою „Флот України", 30 березня 1996 року, вже в 1995 році, який за кліматичними умовами на півострові був сприятливим для вирощування більшості культур, спостерігалося зменшення виробництва сільгосппродукції порівняно з попередніми роками (овочів - на 43%, фруктів - на 65%, винограду - на 35%, молока - на 42%, м'яса - на 53,3%, яєць - на 43%, вовни - на 38,6%). Крім того, майже 70% посівів зернових культур зібрано після допустимих термінів, через що було втрачено 500 000 тонн фуражного зерна, і 1996 рік не обіцяв зростання виробництва. Поширилася чутки про епідемії хвороб у Криму, і уряд України вживав заходи для поширення правдивої інформації. Наприклад, 16 травня 1996 року „Урядовий кур'єр" надав слово головному державному санітарному лікарю Криму Дорофєєву, який заявив, що „...цього літа у Криму прогнозується сприятлива епідеміологічна ситуація. Він повідомив, що за 4 місяці нинішнього року порівняно з цим же періодом 1995 р. щодо ряду кишкових захворювань відзначено зниження на 35%, гепатиту - на 4,4%... Значний крок щодо стабілізації епідеміологічної ситуації в автономії досягнуто завдяки придбанню кількох лабораторій французької фірми по виробництву медичної техніки. Набагато поліпшило ситуацію і завершення будівництва водоводу в Ялту завдовжки 48 км, профінансованого урядом України", хоча „...на півострові зросла кількість випадків захворювань на туберкульоз, а також венеричні хвороби". Дорофєєв „спростував прогнози 37 міжнародних організацій з охорони здоров'я, які твердили, що цього року у Криму буде спалах холери". Заяви, подібні до сказаного Дорофєєвим, мали певне значення для недопущення зриву курортного сезону в Криму.
Певне напруження відчувалося у середовищі кримських татар. У Криму відбувся п'ятий з'їзд Організації кримсько-татарського національного руху (ОКНР), де виступив голова її центральної ради Хайредінов, який заявив („Независимость", 5 березня 1996 року), що „...у Києві зайняли вичікувальну позицію, і не розуміють, що вирішувати кримсько-татарські проблеми дешевше, ніж не вирішувати їх". Серед основних завдань ОКНР - боротьба за створення в Криму політико-правової системи, яка забезпечувала б кримсько-татарському народові реалізацію його права на самовизначення, відновлення і розвиток духовних цінностей кримських татар, розширення їхнього представництва в органах влади, участь кримських татар у приватизації. „Зеркало Недели" 18 травня 1996 року опублікувала матеріал, в якому було сказано, що „...в Крыму... происходит постепенное накопление критической массы конфликтогенных противоречий, которые... распределяются в трех пластах... Первый пласт - законодательный и социальный. На полуострове уже 76 тысяч переселенцев не имеют гражданства и, следовательно, ограничены в правах, в том числе на приватизацию, которая в этом году уже должна закончиться... Избранный народом и признанный де-факто меджлис крымскотатарского народа и система региональных меджлисов вопреки надеждам до сих пор остаются не признанными де-юре. И это в то время, когда историческая память народа хранит не только опыт Крымского ханства, но и недавнюю практику Крым-АССР образца 1921-44 года, которая, чтобы там ни говорили, фактически была крымскотатарской автономией - больше трети парламента и правительства, система образования, культуры, национальные кадры, религиозные структуры - все это составляло ее характер.
Второй пласт проблем - экономический. Финансирование процесса возвращения и обустройства депортированных сегодня, несмотря на рост количества нолей в суммах выделяемых денег, реально в 17 раз меньше, чем в 1992 году. Половина из 270 поселков переселенцев не имеет дорог, воды, электричества, в них нет медицинского, бытового, торгового обслуживания, средств связи, школ, детских садов. 120 тысяч переселенцев не имеют еще своего жилья, 40 тысяч не трудоустроены, 30 тысяч работают не по специальности. На 1996 год выделено 2,8 триллиона карбованцев, что составляет всего 1 процент от общей потребности средств, составляющей 280 триллионов карбованцев... Третий пласт - особый и деликатный. Рано или поздно крымские татары потребуют возмещения отнятого во время депортации народного достояния. И от нынешнего отношения к проблеме Украины зависит, в какой форме и будет ли вообще предъявлен этот „исторический счет" депортированных. Согласно данным национального движения, составленным по итогам трех самопереписей крымских татар в 1957, 1966 и 1970-73 годах и представленным в 1975 году с 25 тысячами подписей Совету Безопасности ООН, партийным, правоохранительным и государственным органам СССР в форме 7 актов и 3 исторических справок, в результате депортации 18-20 мая 1944 года крымскотатарский народ потерял 25 миллионов национальных книг, 861 школу, 263 клуба, 1180 библиотек, 1690 кофеен, 263 оркестра, 237 коллективов художественной самодеятельности (7900 участников), более 10 национальных населенных пунктов, 2400 кладбищ. То есть, согласно этим данным всего у народа было отобрано (в ценах 1961 года!) 1 миллиард 400 миллионов 537,4 тысячи рублей коллективной и 2 миллиарда 400 миллионов 262,3 тысячи рублей личной собственности". Всі ці дані свідчили про постійний конфліктний потенціал проблеми.
Саме в таких умовах Кучма вирішив іти на референдум. Якими могли бути наслідки референдуму в умовах невиплати зарплати, неплатежів у житлово-комунальному господарстві, подальшого зубожіння виборців, зростання незадоволення в армії, зростання страйкової активності на Донбасі та напруження серед кримських татар? Ставка Кучми на використання підконтрольних йому ЗМІ та на контроль над місцевими органами виконавчої влади в контексті озлоблення соціально активних виборців пенсійного віку, підігрітих пропагандою лівих, могла виправдатися хіба що за умов масової фальсифікації результатів виборів аж до „всенародного одобрения".
Відповідно, якби Кучма провів референдум, наслідки його могли б бути реалізовані у трьох варіантах сценарію подій.
Варіант 1. Фальсифікація результатів референдуму.
Кучма, використовуючи підконтрольні йому ЗМІ та контролюючи місцеві органи виконавчої влади, домагається „затвердження" його варіанту Конституції, створюючи при цьому ситуацію невизначеності. При цьому фальсифікація на всіх виборчих дільницях та в окружних виборчих комісіях не вдається і ліві, не визнаючи результатів референдуму, наводячи конкретні факти, створюють ситуацію двовладдя. У Верховній Раді ліві наполягають на своїх результатах, Кучма - на своїх, що в умовах відсутності Конституційного суду закінчується блокуванням парламентом дій уряду, і, зрештою, веде до розгону парламенту, можливо, і з застосуванням силових методів, встановлення безпарламентського, авторитарного режиму одноосібного правління. Ліві, розігнані з парламенту, де з ними хоч якось можна спілкуватися, починають працювати у обласних структурах своїх партій і далі події неминуче розгортаються за варіантом 2.
Варіант 2. Програш Кучмою референдуму.
Веде до конституційної кризи. Кучма відмовляється йти у відставку, а Конституційний договір передбачав, що його відставку має приймати Верховна Рада. Дії Кучми втрачають легітимність, а ліві, починаючи процедуру імпічменту Кучми, отримують значний шанс розгорнути активність аж до пробивання свого варіанту Конституції і призначення нових виборів. Ліві починають агітацію за новий референдум, цього разу - за їхнім варіантом Конституції, Кучма вже не може відмовитися від цього, особливо після того, як сам проходив таким шляхом. Конституційного суду, знов-таки, не існує. Ініціатива лівих дестабілізує ситуацію в Україні, викликаючи напруження між західноукраїнськими та східноукраїнськими регіонами, і між організаціями націонал-демократів на сході України, яке переходить у некеровані конфліктні ситуації, що втягує у сутички правоохоронні органи та армію. Міжрегіональні та міжнаціональні стосунки „обростають" соціальними проблемами - невиплатами зарплат та пенсій, проблемами безквартирних військовослужбовців. Наказ Кучми армії не буде запорукою його виконання. Ситуація стає неконтрольованою.
Найбільшу небезпеку стабільності України і одночасно загрозу її розколу несли, як це не парадоксально, не тільки будь-які результати референдуму, але й саме його проведення. Неможливо уявити, як діяти, коли виборці цілих регіонів України, наприклад, Криму, Донбасу чи Закарпаття не підтримають на референдумі Конституцію Кучми. В такому випадку, навіть якщо Кучма застосує горбачовський прийом невизнання окремих регіональних результатів на противагу загальнонаціональним, навіть якщо Кучма зможе силовими методами уникнути проведення паралельних, місцевих референдумів, а в Криму це міг би бути референдум про відокремлення півострову, то результат відмови цілих регіонів України підтримати кучмівську Конституцію може бути інтерпретований місцевими сепаратистськими силами у переважно російськомовному Криму, страйкуючому Донбасі чи у Закарпатті, регіоні з традиційно високим рівнем безробіття як результат відмови підтримати загальнонаціональну Конституцію України. Пам'ятаючи, як сама Україна використовувала результати подвійної легітимності референдуму за збереження СРСР 17 березня 1991 року, не важко спрогнозувати, що таким же способом можуть діяти і сепаратистські сили в окремих регіонах України. Але всього цього не бачив Кучма, „засліплений" жадобою влади та вірою у власну непогрішимість.
Разом з тим, не будемо випускати з уваги те, що за тими ж даними Міністерства статистики („Сіті", 2 квітня 1996 року), спад ВВП, хоча і продовжувався, але за січень-лютий 1996 року виявився на 11,5% меншим, ніж за цей же період попереднього року, показники у промисловості були кращими за показники 1995 року. Якщо 1995 року темп спаду там був 14,1%, то у цьому - лише 3,5%. Ці обнадійливі ознаки можливого росту, досягнутого під керівництвом уряду Є.Марчука, слід було оцінювати обережно і оптимістично, і вже у всякому випадку докладати масу зусиль, щоб зміцнити позитивні тенденції. Кучма ж власною авантюрною поведінкою все „поставив" на межу зриву. Тому мав рацію Є.Марчук, який сказав у газеті „Миргород": „...дійсно, ми розійшлися з Президентом у баченні деяких суттєвих проблем розвитку суспільства. Наприклад, я був переконаний і говорив, що п'яту річницю незалежності треба зустрічати з Конституцією і що Конституцію треба приймати у парламенті. Я був впевнений, що яким би складним не був парламент, він зможе прийняти Конституцію. Президент мав інший план, який вже був організовано забезпечений..." („Миргород", (газета Миргородської міської Ради народних депутатів), 2 листопада 1996 року).
Частина друга.
КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
Розділ перший.
Кучма і його розуміння державності України
Глава третя. Мости, по яких ходять...
Кучму десь переконали, що непоганою алегорією для характеристики геополітичного становища України є „міст". Наприклад, 25 травня 1994 року Кучма твердить: „в силу свого вигідного географічного становища Україна повинна стати не амортизатором, а мостом між цивілізованим Заходом і Сходом... курс на національну основу незалежної держави потерпів фіаско. Ми повинні будувати державу для всіх людей, а не для однієї нації" („Индустриальное Запорожье", 11 червня 1994 року). Власне, курс „на національну основу незалежної держави" ніхто в Україні не проголошував і не реалізовував, як ніхто не пропонував „будувати державу... для однієї нації". Це тільки одна з такого роду цитат, де Кучма хоче бути президентом мосту, по якому ходять туди-сюди, і на якому нічого не залишається, окрім бруду від черевиків. Такого роду „мостом" Україна вже була за часів Чінгіз-хана, Гітлера тощо.
Кучма „ляпнув" про „міст" 26 квітня 1994 року, будучи народним депутатом: „Україна може і мусить стати зв'язуючим мостом між країнами Західної Європи та країнами СНД, перш за все - Росією" (УНІАН, 26 квітня 1994 року), 14 червня 1994 року ще кандидатом в Президенти: „він наголошував на тому, що бажає бачити Україну політично незалежною, заможною, міцним мостом між Заходом і Сходом, у тісному союзі з країнами СНД" (УНІАН, 14 червня 1994 року), 11 квітня 1996 року - вже Президентом, у Джакарті: „...говоря о статусе Украины как внеблокового государства, Л.Кучма отметил, что такой статус является естественным в то время, когда сохраняются противоречия между НАТО и военными структурами СНГ. „Мы не видим, чтобы в ближайшее время эти противоречия исчезли сами по себе", - отметил он. В этой ситуации, подчеркнул Президент Кучма, Украина должна стать мостом между двумя организациями и „помочь снять эти противоречия" („Інтерфакс-Україна", 11 квітня 1996 року). Позицію „з мосту в воду" до речі і не до речі повторював Удовенко, який заявив 21 серпня 1996 року, що „Украина может стать „мостом между Советом балтийских стран и странами Черноморского экономического сотрудничества" („Інтерфакс-Україна", 21 серпня 1996 року). Лише 18 березня 1997 року Огризкові вистачило розуму сказати, що „...ми не хочемо бути ні мостом між Російською Федерацією і Європою, бо по ньому багато ходять у два боки, ні буфером, бо можемо бути розчавлені" („Независимая Газета", 18 березня 1997 року). То що, керівник зовнішньополітичного управління адміністрації Президента виправляє свого начальника?
На закінчення додамо, що в Україні давно існує своєрідна традиція. Той, хто будує міст, першим стає під нього, а громада танцює на мосту. Цікаво, що було б у такому випадку з Кучмою?
Частина друга.
КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
Розділ перший.
Кучма і його розуміння державності України
Глава четверта. Кучма і його розуміння моральності політики
Нереальність обіцянок Кучми випливає саме з його психологічного сприйняття влади і джерела влади. Моральним для Кучми є обійти обіцяне, робити протилежне. Чи, точніше, підміняти конкретну роботу словами про конкретну роботу.
„...найбільш неприємне.., що кожен з кандидатів буде обіцяти, що зробить життя людей завтра трохи кращим. Це обман..." там же „...якщо ми посадимо цих багатих людей (а їх абсолютно достатньо) сьогодні в парламент, Кабінет Міністрів, то післязавтра вони забажають стати ще багатшими. У них нема ще норм моралі" („Киевские Ведомости", 2 грудня 1993 року).
Звернемо увагу на те, що Кучма не посадив людей „в парламент, Кабінет Міністрів" - він посадив людей у свою Адміністрацію. Слова Волкова в інтерв'ю „Зеркалу Недели" 14 червня 1997 року: „...я - багата людина. Але ж я цього ніколи не приховував. На третій день після мого призначення на держслужбу я дав інтерв'ю в пресі і сказав, що приїхав на роботу на 600-му „Мерседесі" і з золотим годинником „Ролекс". Складається враження, що або Кучма не вважав 600-тий „Мерседес" і з золотий годинник „Ролекс" ознакою багатства Волкова, або сам Волков вже був носієм тих норм моралі, які визнає сам Кучма. Крути - не крути, „посадив" таки Кучма „цих багатих людей", та ще й поряд, і питання „моралі" йому на заваді, як бачимо, не стали.
Перед виборами Кучма твердив: „..убежден - без возрождения нравственности невозможны никакие реформы в экономике. Нравственное же возрождение, в свою очередь, невозможно при проводимой верхами, откровенно циничной политике, отстаивающей интересы новых кланов, а не народа... Главное - прекратить лгать народу. Истинный лидер, не тот, кто умеет красиво лгать, а тот, кто имеет мужество даже в самые тяжелые времена говорить правду. Никогда не обещать заведомо невыполнимого. Но обещанное выполнять, не перекладывая ни на кого свою ответственность... Если мы не создадим новый нравственный климат в стране, то все остальное теряет смысл" („Киевские Новости", 24 червня 1994 року).
Новий моральний клімат в країні доби Кучми полягав, в основному, у створенні Кучмою „нової моралі", позбавленої будь-яких політичних правил гри за винятком одного правила - лояльності до Кучми та ненависті до тих, кого Кучма з різних причин вважає ворогами. Термін „моральність" Кучма особливо „затаскав", коли атакував Лазаренка.
Питання щодо „моральності" варто поставити самому Кучмі. Він каже: „...та людина, яка 13 жовтня минулого року прийшла в уряд, і та людина, яка пішла - це дві абсолютно різні людини. У мене відбулася значна переоцінка цінностей. Я прийшов як Дон Кіхот" („Киевские Ведомости", 2 грудня 1993 року). Цей Дон Кіхот, окрім всього іншого, ще й заявляв, що „постсоціалістичні країни, крім Китаю, пішли неправильним шляхом" („Голос України", 3 червня 1994 року). „Правильний шлях", значить, робить моральним розстріл студентів на площі Тяньаньмень. Інший приклад: на питання „...як ви ставитеся до ідеї декларації про прибутки?" відповідає „Позитивно. Вважаю, що це треба робити в обов'язковому порядку. На жаль, ми не звикли говорити правду, відповідати за неї" („Киевские Ведомости", 2 грудня 1993 року). Ми пам'ятаємо, як і чому довго Кучма заповнював свою декларацію. Але це не зменшує цінність самовизнання: „ми не звикли говорити правду, відповідати за неї".
Частина друга.
КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
Розділ другий.
Внутрішня політика Кучми: соціально-економічна сфера.
Глава перша. Введення гривні
Я вирішив зробити окрему главу з цього питання лише з тієї причини, що невведення гривні подається деякими особами з оточення Кучми як великий прорахунок Є.Марчука. Наприклад, Гальчинський у газеті „Регіон", 11-18 червня 1996 року пише, що „...стань уряд Є.Марчука урядом введення гривні, він би однозначно став і урядом реальної стабілізації".
21 жовтня 1994 року („Інтерфакс-Україна") Кучма „заявил на саммите о том, что в скором времени парламент Украины планирует рассмотреть вопрос о введении национальной валюты".
31 жовтня 1994 року („Інтерфакс-Україна") Кучма „считает, что национальная валюта - гривна - должна быть введена как можно скорее. „В бытность мою премьер-министром я считал, что перед введением гривны нужно стабилизировать экономическую ситуацию. Но тогда мы покупали нефть и газ за копейки. Сегодня ждать стабилизации - абсурд".
Кучма у виступі на відкритті конференції „Партнерство заради економічного реформування України" у Вінніпезі, Канада („Урядовий Кур'єр", 1 листопада 1994 року), твердить: „...Україна найближчим часом має намір запровадити нову національну валюту (гривню) і звертається за допомогою щодо забезпечення підтримки режиму запровадження нової грошової одиниці у формі стабілізаційного фонду". Отже, не все так просто, як про це пише Гальчинський, хоча б тому, що сам Кучма ще в 1994 році казав про „найближчий час".
8 травня 1995 року („Інтерфакс-Україна"), слова Кучми: „...сейчас прорабатывается вопрос, чтобы в этом году была денежная реформа и была введена гривна".
3 червня 1995 року Кучма („Інтерфакс-Україна") заявляє, що „Украина введет новую национальную валюту - гривну до конца 1995 года. „Я думаю, что к осени она должна уже быть", - отметил он, пояснив однако, что относительно точного срока введения стабильной денежной единицы существуют различные мнения".
27 липня 1995 року („Інтерфакс-Україна"), слова Кучми: „...национальная украинская валюта - гривна будет введена не позднее октября этого года, заявил президент Украины Леонид Кучма в среду на совещании с руководителями местных органов власти Киева. По его словам, после введения гривны в стране будет проводиться жесткая бюджетная и монетарная политика, которая должна способствовать устойчивости новой денежной единицы...". Роком пізніше Бокій в „Сільських Вістях" 29 лютого 1996 року пише: „Були у доповіді Пинзеника й інші шокуючі зізнання... На інфляції нагромаджені усі капітали України - виходить, вона комусь дуже вигідна? Торішній сплеск курсу долара в серпні було спровоковано (віце-прем'єр не сказав ким, але усі пам'ятають заяву Президента про прискорення запровадження гривні)".
У вересні 1995 року Кучма „шарахається". 21 вересня 1995 року („Інтерфакс-Україна") Кучма твердить, що „Денежная реформа и введение национальной валюты (гривны) в Украине, вероятнее всего, будут перенесены на 1996 год... „летом в Украине были 100-процентные условия для введения гривны". „Но мы немного опоздали", - сказал он".
Того ж дня Є.Марчук („Інтерфакс-Україна") каже: „...что президент Украины до отъезда в Алма-Ату обсуждал с ним этот вопрос. По мнению комиссии, подчеркнул ее председатель, в ближайшие месяцы проведение денежной реформы экономически нецелесообразно. В числе причин, препятствующих проведению реформы, Е.Марчук назвал отстутствие в настоящее время утвержденного бюджета страны на 1996 год. „Невозможно принимать бюджет, а затем пересчитывать его в другой валюте", - сказал премьер...".
За повідомленням „Інтерфакс-Україна" від 8 лютого 1996 року, „Проведение в Украине денежной реформы возможно уже в ближайшее время. Об этом заявил президент Украины Леонид Кучма в четверг в Хельсинки, выступая в Центральном союзе промышленности и работодателей Финляндии. Президент напомнил, что согласно программе действий правительства Украины, проведение денежной реформы возможно при снижении уровня инфляции в стране до 2-3% в месяц (в январе инфляция составила 9,4% - „ИФ-У"). По мнению Л.Кучмы, для этого в настоящее время есть все основания". Усвідомлює це Кучма чи ні, але кожне подібне висловлювання глави держави - це чергова паніка на валютній біржі, не кажучи вже про західних інвесторів, і без того заляканих нашою нестабільністю.
Після введення гривні Кучма на зустрічі Президента України з представниками ЗМІ каже: ми спізнилися з грошовою реформою на рік... В минулому році були умови для введення гривні, але тоді не вистачило пороху, побоялись" („Независимая газета", 11 вересня 1996 року).
У грудні 1996 року після зустрічі із журналістами „Всеукраинские ведомости" цитують Кучму: „...до найважливіших досягнень в економіці Президент відніс відносну фінансову стабілізацію і подолання інфляції, що дозволило провести першу на пострадянському просторі прозору, неконфіскаційну грошову реформу. Не менш важливим, на його погляд, є те, що гривня сьогодні залишається стабільною" („Всеукраинские ведомости", 24 грудня 1996 року).
У виступі при поданні Річного послання до Верховної Ради України 21 березня 1997 року Кучма каже: „У нас один безальтернативний шлях забезпечення зростання монетизації ВВП - дальше зміцнення національної грошової одиниці - гривні". „Киевские Ведомости" 22 березня 1997 року подають і таку думку Кучми: „Деякими колами пропагується ідея нестачі грошової маси в економіці, - сказав Кучма. - Президент проти такого підходу. Єдиний шлях - подальше зміцнення гривні".
Частина друга.
КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
Розділ другий.
Внутрішня політика Кучми: соціально-економічна сфера.
Глава друга. Індексація доходів громадян
Проблема індексації знецінених вкладів та доходів громадян відома своєю гостротою. І цю проблему використав Кучма у своїй передвиборчій кампанії.
Слова Кучми: „....обов'язкова індексація вкладів, але не так, щоб багаті стали ще багатшими, а бідні стали ще біднішими" („Індустріальне Запоріжжя", 11 червня 1994 року). Кучма обіцяв перед виборами: „В первую очередь предложу механизм компенсации за обесцененные вклады в сбербанках, которые копились зачастую десятилетиями. И то, что они за один день превратились в ничто - несмываемый позор для всего государственного руководства... уверен, что при взаимодействии с Верховным Советом сумею в сжатые сроки восстановить справедливость, проиндексировать вклады" („Киевские Новості", 24 червня 1994 року). Зафіксуємо, що Кучма не просто хоче „предложить механизм", але прямо обіцяє, що „сумеет", причому в „сжатые сроки..." та ще й „обов'язково" - „проиндексировать вклады", і це не дивлячись на те, що 23 червня 1993 року його віце-прем'єр Пинзеник (УНІАН) заявляв про „...неможливість виконання вимог індексації обігових коштів та заощаджень", додавши, що „...на це потрібно 23,4 трильйони карбованців". Щоправда, у Кучми залишається можливість заявити, що він не обіцяв 100-відсоткову індексацію вкладів. Але нам вистачить і сказаного ним.
Кучма і проблема індексації знецінених вкладів та доходів громадян - тема, де не зафіксовано багато „шарахань". Це „всього лише" - „невиконання передвиборчих обіцянок".
Єхануров 14 листопада 1994 року („Інтерфакс-Україна") заявив, що „в 1995 году планируется завершить малую приватизацию, а также приватизировать 8000 крупных и средних предпритяий. До сих пор в Украине приватизированы 7900 малых и 2400 средних и крупных предприятий. Согласно проекту Указа, на первом этапе будет обеспечено участие в приватизации трудовых коллективов, на втором - пройдут сертификатные приватизационные аукционы, а на третьем - часть имущества будет выдано гражданам в качестве компенсации за обесценивание вкладов в Сбербанке по отношению к состоянию на 1.01.92 года... Первый вице-премьер Украины Виктор Пинзеник особо отметил, что при выдаче „сберегательных имущественных сертификатов" не будут учитываться индексации вкладов, проведенные с января 1992 года". Зафіксуємо, що Кучма обіцяв „проіндексувати вклади", а не видавати державне майно з сумнівною ліквідністю. Неясно, які і чи взагалі має шанси продатися це майно, видане взамін заощаджень.
15 листопада 1994 року створена Кучмою Рада Регіонів при Президентові України за підписом Кучми приймає рішення „Про соціально-економічне становище в Україні у зв'язку з рішеннями уряду з питань ціноутворення в умовах реформування економіки та соціального захисту населення", яким постановлялося: „...запропонувати Кабінету міністрів України прискорити розробку проектів указів Президента України з питань щомісячної індексації доплати непрацездатним, малозабезпеченим категоріям громадян, а також індексації заощаджень населенню". Того ж дня, 15 листопада 1994 року, за повідомленням „Інтерфакс-Україна", Пинзеник заявив, що „в ближайшее время президент Украины подпишет ряд новых экономических указов... Среди новых указов он назвал документы об индексации доходов малообеспеченных граждан, об индексации сбережений граждан в Сбербанке при помощи введения „сберегательных ваучеров", которые могут быть использованы в процессе приватизации". Проблема ще більше заплутується: „могут быть использованы в процессе приватизации" не автоматично значить „будут использованы в процессе приватизации". „Урядовий Кур'єр", 17 листопада 1994 року друкує повідомлення „Про індексацію заощаджень", де, зокрема, було сказано наступне: „12 листопада за дорученням Президента України перший віце-прем'єр-міністр Віктор Пинзеник провів нараду „Про індексацію грошових заощаджень населення в установах Ощадбанку і колишнього Держстраху станом на 1 січня 1992 року". Вирішено до 18 листопада підготувати проект Указу Президента України „Про індексацію грошових заощаджень, передбачивши цільове використання сум індексації в процесі приватизації". Це є неемісійний шлях компенсації населенню його грошових заощаджень, втрачених від інфляції". Зачекайте, але Кучма нічого не говорив про якийсь „неемісійний" чи „емісійний" шлях компенсації населенню його грошових заощаджень", він просто обіцяв, що „...в сжатые сроки восстановить справедливость, проиндексировать вклады" („Киевские Новости", 24 червня 1994 року).
24 листопада 1994 року Кучма (повідомлення „Інтерфакс-Україна", 25 листопада 1994 року) підписує Указ „Указ о компенсации денежных сбережений в учреждениях Сбербанка Украины и Укргосстраха. В соответствии с документом, все виды вкладов и договоров долгосрочного страхования, исходя из их остатка на 2 января 1992 года будут увеличены в 2200 раз. На эту сумму будут выданы специальные сертификаты номинальной стоимостью 1 млн.крб. Сертификаты будут действительны до 1 июля 1997 года. Они подлежат свободному обращению и могут быть использованы для приватизации государственного имущества. Приватизации с помощью сертификатов не полежат объекты малой приватизации, объектов незавершенного строительства и автозаправочных станций, отпускающих топливо только населению. Указ обязывает Кабинет министров Украины принять меры по изготовлению необходимого количества сертификатов и совместно и Национальным банком Украины в двухмесячный срок утвердить порядок и сроки индексации денежных сбережений, выпуска, обращения, сохранения, учета и погашения сертификатов".
Що це все означало, дає уява в публікації „Демократичної України", 18 травня 1996 року: „...постановою „Про компенсацію громадянам України втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України та Укрдержстраху" грошові втрати насильно переведені в компенсаційні сертифікати з правом використання їх на приватизацію державного майна... індексація шляхом збільшення внесків у 2200 разів в той час, коли інфляційний ріст цін з 1.01.92 до 1.11.94 сягнув 4.878 разів, тобто був в 2,2 раза більшим..." Сертифікати виявилися неліквідними, вони не індексували заощадження, а в кращому випадку, продаючись нижче номіналу, дещо компенсували заощадження.
Тема індексації заощаджень не втрачала своєї актуальності протягом всіх цих років, залишаючись предметом політичних спекуляцій. Стоян в „Робітничій газеті України", 16 травня 1996 року коментує „відкритий лист ФПУ до Президента України Л.Кучми, Прем'єр-міністра Є.Марчука та Голови Верховної Ради О.Мороза щодо індексації громадянам України втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України та Укрдержстраху". Стоян каже тут: „...згідно з Указом Президента від 24 листопада 1994 року „Про компенсацію громадянам втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України та Укрдержстраху" грошові вклади громадян переведені в компенсаційні сертифікати з правом використання їх на приватизацію держмайна. Ще на початку 1995 року ФПУ запропонувала створити такий механізм, який би передбачав сприятливі умови для багатоваріантного використання компенсаційних сертифікатів... ця пропозиція не дістала підтримки. ФПУ, виражаючи волю народу і інтереси мільйонів членів профспілок - вкладників Ощадбанку України повністю підтримує пропозицію Верховної Ради України щодо необхідності повернення державного боргу нашим громадянам, відновлення їх права вільно розпоряджатися і використовувати на свій розсуд власні грошові заощадження, поетапності у вирішенні цієї соціально-важливої проблеми".
За повідомленням „УНІАН" від 4 червня 1996 року, „Президент України Леонід Кучма, який перебуває з одноденною робочою поїздкою на Житомирщині ... констатував, що головною причиною неплатежів є „втрата важелів керівництва". За його словами, подолати цей недолік можна лише за умови, якщо „всі гратимуть за одними правилами, проводячи одну політику". Торкаючись питання заборгованості по зарплаті та соціальних виплатах, Президент констатував, що „сьогодні практично неможливо віднайти кошти на її покриття", але уряд, за його словами, працює над механізмом подолання кризи платежів і розв'язанням цієї гострої проблеми. Леонід Кучма зазначив, що як один з варіантів виходу з ситуації може бути запровадження довготермінових вкладів громадян в Ощадбанк під гарантію держави". Винятковий цинізм - для того, щоб заплатити людям зароблене, позичати у них же гроші, не повернувши навіть старих знецінених ощадбанківських внесків, які передвиборна програма Кучми клялася „проіндексувати".
Тема індексації заощаджень стала предметом політичних дебатів у Верховній Раді України у листопаді 1996 року. „Голос України", 22 листопада 1996 року повідомляє, що депутати припинили чинність „Декрету Кабінету Міністрів від 9 грудня 1992 року „Про тимчасове припинення індексації грошових доходів населення"... про тимчасове припинення індексації грошових доходів населення... Другий пункт зобов'язує Кабінет Міністрів до 15 грудня 1996 року розробити і подати на розгляд Верховної Ради проект закону про індексацію заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат...". Лазаренко, за повідомленням „Регіону", 17 грудня 1996 року, заявив тоді, що „...за умови відтворення діючого до грудня 1992 року порядку індексації грошових доходів,...грошові доходи населення 1997 року треба буде збільшити на 1,4 млрд. грн., в тому числі - за рахунок бюджету - на 975 млн. грн...", що „...джерела фінансування на таке збільшення відсутні... реалізація рішень за рахунок емісійного збільшення дефіциту не захистить людей від інфляції, а навпаки, призведе до ще більших втрат населення внаслідок неминучого збільшення темпів зростання до 423% на рік", на що Буздуган сказав, що „...є люди, яких слід було б ізолювати, тому що вони шкідливі для суспільства.., шкідливі, передусім, розповсюдженням ідей, що не відповідають істині. Наприклад, про інфляцію, яку потягне за собою збільшення зарплатні... Зарплатня за рівнем впливу на інфляцію посідає 15-те місце..."
І що ж Кучма? „Робітнича газета України", 19 червня 1996 року, подає його слова в діалогу з читачами „Робітничої газети": „...Уряду і Національному Банку поставлено завдання передбачити надійні механізми повернення трудових заощаджень тим, хто може і не дочекатися дивідендів від сертифікатів, які компенсують втрати від знецінених вкладів в Ощадбанку та Укрдержстраху". Цінне визнання. Навіть сам Кучма визнає, що те, що він витворив з „сертифікатами" з „номинальной стоимостью 1 млн. крб" не є „надійним механізмом повернення трудових заощаджень". І, плекаючи надію на те, що всі забули його обіцянку „сумею в сжатые сроки восстановить справедливость, проиндексировать вклады" з показним самобичуванням цинічно заявляє про тих, „хто може і не дочекатися дивідендів". Чи може це і є кучмівське розуміння справедливості?
Остання у часі „ініціатива" Кучми щодо індексації знайдена нами у „Киевских Ведомостях", 28 вересня 1996 року: „...дві сенсаційні заяви зробив вчора (27 вересня) Л.Кучма у Кіровограді та Миколаєві. ... про доцільність „покласти кошти, які заборгувала держава населенню, на ощадні книжки громадян, які можна буде одержати за певний період зі сплатою відсотків". Отже, ще „один механізм". А як же з тими, хто „може і не дочекатися дивідендів від сертифікатів, які компенсують втрати від знецінених вкладів в Ощадбанку та Укрдержстраху"? Кучма що, накаже їм жити, поки вони не одержать „за певний період зі сплатою відсотків"?
Кучма, коли обіцяв „в сжатые сроки... проиндексировать вклады", не міг не розуміти, що саме він обіцяв. Він не міг не розуміти, що така індексація - не в можливостях держави, підірве її економіку. Він сам твердить, що „...торік доходи зведеного бюджету становили трохи більше ЗО млрд. гривень, у тому числі; за рахунок заліку - близько 6 мільярдів. Отже, „живих" коштів надійшло 24 млрд. гривень. За прогнозами, максимальний рівень доходів бюджету в цьому році складе 37,6 млрд. гривень, а без урахування взаємозаліків - ЗО мільярдів. Рахуємо далі. Місячна потреба у коштах тільки на бюджетні соціальні виплати з бюджету - 2,1 млрд. гривень. За рік це становитиме 25,2 млрд., а з урахуванням наявної заборгованості за соціальними виплатами - майже ЗО млрд. гривень... таким чином, на фінансування інших статей витрат коштів майже не залишається! А ще ж потрібна індексація соціальних виплат на поточну інфляцію" (виступ Кучми на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 14 лютого 1997 року, „Урядовий кур'єр", 18 лютого 1997 року). Якщо „на фінансування інших статей витрат коштів майже не залишається", при тому, що „...ще ж потрібна індексація соціальних виплат на поточну інфляцію", що не дивно, то вже де їм знайтись на індексацію заощаджень?
Перед нами - не просто помилка, перед нами дещо гірше, а саме винятково цинічна експлуатація очікувань виборців. Але, оцінюючи безпринципність Кучми, не можна виключати, що напередодні виборів він, сподіваючись на коротку пам'ять виборців, знову кине чергову „блискучу ідею" на зразок „доцільності „покласти кошти, які заборгувала держава населенню, на ощадні книжки громадян, які можна буде одержати „за певний період зі сплатою відсотків".
Частина друга.
КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
Розділ другий.
Внутрішня політика Кучми: соціально-економічна сфера.
Глава третя. Кучма і проблеми економічної реформи
Це - найбільш важка глава для мене, але вона також потрібна для цього документу. За освітою я - не економіст, і мені важко знайти точні „шарахання" Кучми у питаннях економічної реформи та побудувати блоки антитез. Відповідно, найкраще, я думаю, це міг би зробити Плотников або Ковальчук. Я ж постараюся вибудувати динаміку „шарахань", виходячи з моїх аналізів та освіти.
На мій погляд, динаміка „шарахань" Кучми у питаннях економічної реформи має схожі особливості з іншими „шараханнями".
Прем'єр Кучма був гарячим прихильником і державного керування економікою, і збереження переважної частки державної власності в основних фондах підприємств. В інтерв'ю „Голосу України" 6 листопада 1992 року Кучма заявляв: „...адже не можна розпродати всі державні підприємства. У Швеції, Норвегії, інших країнах понад 50% підприємств перебувають у руках держави. Як там живуть люди - розповідати не треба". Більше того, прем'єр, Кучма діяв як типовий представник командно-адміністративної системи. Це визнавав, наприклад, такий типовий „ринковик" як Лановий, який у 1993 році писав про т.зв. „урядову антикризову програму" Кучми: „відновлення адміністративної системи держзамовлень.., відновлення відомчого управління народним господарством.., саме цей шлях обрано урядом як головну стратегічну лінію реформ державного управління..." (В. Лановий. Залізної завіси не буде - не вистачить заліза. К., 1994, с.146), а вже у 1995 році твердив, що „ніякого курсу Кучми на вихід із кризи немає. Є тільки незграбна спроба реалізувати ті програми переходу до ринкової економіки, які принесли Кучмі на блюдечку" („Самостійна Україна", листопад 1995 року, номер 37). Вже після призначення радником Президента України з економічних питань, з причини немотивованого страху, раптом Лановий стане „українським Явлінським" (що неможливо, з Ланового не вийде Явлінський як з Кучми - Єльцин): „активність і цілеспрямованість Президента України спрямовані на втілення у життя того, що він проголосив на словах, - на перебудову і трансформацію економіки і соціального облаштування суспільства" („Всеукраинские Ведомости", 14 травня 1996 року) та „Л.Кучма на практиці взявся здійснювати те, про що інші лише говорили. Його курс - послідовний і обов'язково приведе до добрих результатів. Всі могли переконатися в його твердості, порядності і небоязні відповідати перед людьми за їхні долі" („Киевские Ведомости", 16 травня 1996 року). Цікаво, як ринковик Лановий реагує на слова Кучми у виступі на зборах з нагоди першої річниці прийняття Конституції („Урядовий кур'єр", 3 липня 1997 року) „уся ця робота буде поєднуватися з істотним посиленням керованості державним сектором економіки", які переконливо свідчать, чого Кучма домігся і у „керованій трансформації", і у „істотному посиленні керованості" - словесних штампах, яких більш ніж достатньо в економічних частинах промов Кучми.
За УНІАН, 10 листопада 1993 року, Кучма в інтерв'ю „Рух-пресу" заявив: „У листопаді-грудні на Україну чекає економічна катастрофа". На його думку, катастрофічна інфляція призведе до небаченого соціального вибуху і розвалу економіки. Поспішне підвищення зарплати шахтарям, переконаний екс-прем'єр, навряд чи відверне соціальні заворушення на Донбасі, оскільки інфляція зростає з геометричною прогресією, і мільйонні зарплати дуже швидко знеціняться. Дії уряду Леоніда Кравчука нагадують йому борсання потопаючого, який панічно шукає рятівну соломинку". Зафіксуємо слова про „потопаючого, який панічно шукає рятівну соломинку" для майбутніх ілюстрацій дій Кучми. А, до р
2003.08.21 | KAKTUZZ
Re:Mарчук валить Кучму наповал. Особливо в кінці книги!
Частина друга.КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
Розділ перший.
Кучма і його розуміння державності України
Глава друга. Розкол України
В принципі, перебільшувати певного роду обставини, не є великим політичним гріхом. Все полягає лише в тому, для чого це робиться і як професійно це робиться. Політик повинен розуміти, що а) те, що він вважає „загрозою", має сприйматися як „загроза" тими, кого він бажає перелякати; б) що тут важливо „не передати куті меду". Кучма своїми публічними висловлюваннями показує, до чого призводить непрофесійне залякування Заходу різного роду загрозами.b
Кучма свого часу заявляв, (Кучма, з виступу на сесії ВР України 1 червня 1994 року Бюлетень № 18, 1994 рік, с.100), що „я можу послатися ще... на Центральне розвідувальне управління Сполучених Штатів Америки, яке нещодавно заявило і, мабуть спеціально допустило витікання інформації в пресу, що головна лінія водорозділу або розділу України - у сфері економіки. І якщо ми негайно не повернемося до вирішення цих проблем, то винні будемо тільки ми з вами". Цей виступ стосувався кримського питання.
Кучма, як завжди, „дещо" плутає. Тім Вайнер у „Нью-Йорк Таймс", 26 січня 1994 року та Джон Ланкастер у „Вашингтон Пост", 26 січня 1994 року описали свідчення директора ЦРУ Джеймза Вулзі Комітету з питань розвідки Сенату США.
„Вашингтон Пост" заявила, що Вулзі описав становище в Україні як „потенційну кризу", заявивши, що „у цій колишній радянській республіці настільки заступає дорогу нездале керування економікою, що рівень інфляції минулого місяця сягнув 90 відсотків і „майже половина її громадян живуть нижче від рівня бідності.., перед Україною постала загроза сепаратистського руху етнічних росіян у Криму, який може призвести до російської інтервенції і, можливо, й великої війни між двома країнами". У „Нью-Йорк Таймс" було наведено наступні слова Вулзі: „в Україні... святкування незалежності „поступилися місцем розчаруванню внаслідок нездалого керування економікою і політичної бездіяльності". „Реформи ще не існують... Нестачі енергії стали звичною часткою життя, рівень інфляції в грудні був 90 відсотків, і майже половина громадян України живуть нижче від рівня бідності... Потенційна політична криза полягає в зростанні сепаратистського руху в Криму, єдиному регіоні України, де етнічні росіяни становлять більшість. Їхній галас про возз'єднання з Росією загрожує розділити новопосталу республіку на частини". З текстів статей Вайнера і Ланкастера з усією очевидністю випливало, що Вулзі говорив про три проблеми: реформи, енергетичну проблему і кримський сепаратизм. Кучма ж, з властивою йому „аналітичністю", „змішав" дві з трьох проблем в одну.
Тема розпаду України, яку Кучма „сплагіював" у ЦРУ, стала для нього своєрідним „коньком", „страшилкою", якою він лякав Захід. Британський „Економіст" цитує Кучму 28 травня 1994 року: „Я глибоко переконаний - якщо змін у політичній системі й початку економічних реформ не буде, на Україну чекають часи важчі, ніж на Югославію". „Україна Молода" 7 липня 1995 року та „Всеукраинские Ведомости" передруковують інтерв'ю Кучми німецькому журналу „Ді Вельт", де Кучма каже: „... є також небезпека, що наша держава може розпастися". В інтерв'ю німецькому журналу „Шпігель", яке газета „Новости" передрукувала 11 серпня 1994 року, Кучма, зокрема, каже: „...я готовий відкрити широкі двері для інвесторів і переглянути всі закони, які їм заважають. Інакше є небезпека потрапити на „югославський" шлях... (Кравчук - автор) завів Україну у таку кризу, ще й таку, яка не виключає конфлікту в майбутньому... треба перешкодити революції. Є лише одна альтернатива - або ми створюємо щось за допомогою Заходу, або ми залишаємося у кризовій ситуації, і деякі регіони можуть відокремитися від держави...". Залишимо „за дужками" те, що Кучма за діючим у серпні 1994 року законодавством не мав можливості „переглянути всі закони" поза рішеннями парламенту, а значить, і заява його була просто безвідповідальною декларацією, „ціна" якої добре була відома аналітикам на Заході, те, що логічним кінцем заяви Кучми „відкрити широкі двері для інвесторів" стала відома заява прес-служби Лазаренка щодо критичних публікацій у західній пресі: „...за ними проглядається намагання деяких західних підприємців отримати необгрунтовано привілейоване становище на українському ринку" („Киевские Ведомости", 18 квітня 1997 року), те, що Кучма в черговий раз „обливає брудом" Кравчука, та ще й в західній пресі, що взагалі не личить першій особі держави. Відзначимо лише політичну наївність Кучми, який вважає, що подібними загрозами можна змусити Захід, який піклується насамперед про себе, „допомагати Україні".
21 листопада 1994 року „Вашингтон Таймс" у статті „Україна закликає США надати фінансову допомогу; Кучма побоюється міжетнічних заворушень на зразок балканських" подає наступний вираз Кучми: „Президент України Леонід Кучма попередив, що у випадку, коли Сполучені Штати та інші держави не допоможуть його країні, вона може зазнати краху і спалаху насильства на зразок того, що знищив Югославію... Пан Кучма попередив, що не отримавши фінансової допомоги, Україна може опинитися у міжетнічному конфлікті через плачевні економічні умови та напружені стосунки з деякими сусідніми країнами. І Росія, і Польща мають з Києвом розходження щодо певних територій". Кучма вживав мотив розколу України і у внутрішній політиці. Наприклад, у виступі на нараді активу у Львові 13 лютого 1995 року („Робітнича газета", 22 лютого 1995 року) він каже: „Україна не є однорідною ні за станом розвитку економіки в регіонах, ні за політичними орієнтаціями, ні за релігійними і навіть етнічними ознаками. Загроза розламу України на частки є реальною. Її не слід перебільшувати і драматизувати. Але її не можна недооцінювати".
Заяви Кучми сприяли зростанню і зміцненню негативного іміджу України. Наприклад, коли Кучму цитує „Независимость", 4 лютого 1997 року: „Закликавши представників великих корпорацій, що були присутні на зустрічі, вкладати інвестиції в Україну, (Кучма - автор) заявив: „Проблеми і завдання, що стоять перед Україною, безпрецедентні". Слова Кучми підтверджуються іншим джерелом - „Всеукраинские ведомости", 4 лютого 1997 року: Кучма „гарантировал собравшимся бизнесменам защиту иностранных инвестиций, политическую и экономическую стабильность. Призвав представителей крупных корпораций, присутствовавших на встрече, вкладывать инвестиции в Украину, украинский Президент заявил: „Проблемы и задачи, стоящие перед Украиной, беспрецедентны". І кому прийде в голову вкладати гроші в країну, в якій існують такі „безпрецедентні завдання"? Вже краще щось надійніше, там, де немає загрози розколу, а є щось передбачуваніше і „прецедентніше".
Кучма досить таки недолуго формує те, що, мабуть, з його точки зору, може називатися комбінацією „батога й медяника". „Інтерфакс-Україна" 9 листопада 1994 року повідомляє, що Кучма на зустрічі з міністром закордонних справ Данії Нільсом Хельвігом заявив: „Если Европа хочет видеть Украину экономически сильным государством, она должна предпринимать соответствующие действия, а не выдвигать условия... Экономика Украины больна. Диагноз мы поставили правильный. Если смотреть со стороны и не помогать, этот организм умрет...". „Допомагайте" нам, мовляв, а то буде ще гірше.
Всі ці „жахання" Кучмою Заходу справляли ефект, протилежний до того, якого він очікував. Чути слова про можливість розколу з уст першої особи, значить дещо більше, ніж оцінки аналітиків розвідок, це означає оцінювати таку можливість як реальну. Відповідно однією з перших рекомендацій, яку робить в такому випадку своїм підприємцям державна служба - утриматися від інвестицій і зачекати. Саме Кучма, і ніхто інший, витворив своїми словами імідж України - нестабільної держави.
Втім, водилися за Кучмою й дії, які справді слід кваліфікувати, як (свідомо чи несвідомо - інша справа) спрямовані на реальний розкол України. Зокрема „УНІАН" 17 червня 1994 року повідомляє: „На думку Леоніда Даниловича, підтримуючим його силам на Сході і Півдні України треба активніше впливати на зміни існуючого стану речей, коли фактично Західна Україна диктує свої умови всій п'ятидесятимільйонній країні". Газета „Пост-поступ" у числі 44(135) за 14-20 липня 1994 року пише: „2 липня деякі харківські газети опублікували звернення Л.Кучми до мешканців області з подякою за їхню підтримку. Кучма закликав харків'ян взяти участь у другому турі президентських виборів, наголосивши: „Якщо ви не прийдете на вибори, вами й далі будуть правити націонал-радикали зі Львова та їхні „наставники" з-за кордону". Кучма також заявив: „щоб не допустити змін, готується план, згідно з яким, за допомогою фальсифікацій, залякування населення Західної України, використовуючи неявку на вибори чи літню пасивність населення Східної та Південної України, мають намір зірвати вибори, тобто утримати при владі збанкрутілих вождів". ... секретар МБР ... Ігор Душин сказав: „Я з цим планом (про який ідеться у заяві - ред.) не знайомий..." Душин визнав, що представники МБР не зафіксували на виборчих дільницях якихось великих порушень... Пояснюючи застереження Кучми щодо націонал-радикалів ... (Душин) сказав: „йдеться про явний вплив колишньої польської провінції на політику незалежної держави, явний акцент прозахідної української політичної думки..." (Душин) повідомив, що текст звернення Л.Кучми стандартний, змінюється тільки одне слово, тобто „харків'яни, дніпропетровці, запоріжці" й т.п." Навіть людині, далекій від юриспруденції, має бути інтуїтивно зрозуміло, що тут, як то кажуть, „пахне статтею". І не однією. Чого варте хоча б розпалювання міжнаціональної ворожнечі: протиставляння „сил на Сході і Півдні" „Західній Україні" - адже не секрет, що у суспільній свідомості багатьох виборців (а на той час - і поготів) регіональний поділ України асоціюється з національним. Втім, якщо прямий кримінал тут довести й важко, то вже консолідації України такі та їм подібні заяви, м'яко кажучи, не сприяють. А вже Душинські слова „про явний вплив колишньої польської провінції" та Кучмині про „націонал-радикалів зі Львова та їхніх „наставників" з-за кордону" могли реально викликати нестабільність у державі. Принаймні, розпалювання внутрішньонаціональної ворожнечі - тут наявне. І для чого цей камуфляж зі зміною „шапки" звернення: „харків'яни", „дніпропетровці", „запоріжці" - вже писали б відвертіше: „всі, хто ненавидить галичан-бандерівців та їхніх посіпак, що живуть на Правобережній Україні".
Розкол України, якщо й міг стати реальністю, то лише внаслідок поведінки самого Кучми, а саме - через його намагання за будь-яку ціну провести референдум по Конституції. Якби не „штурмове" ухвалення Конституції Верховною Радою (за всіх недоліків такого кроку), якими б мотивами не керувався кожен окремий депутат, дестабілізація і розкол України могли стати трагічною реальністю.
Нагадаю тут, що Кучма йшов на більш ніж радикальні кроки у „пробиванні" Конституції. Комплекс заходів, які проводив Кучма, включав у себе протиставлення Верховної Ради виборцям через шантаж Верховної Ради „волевиявленням", заяви самого Кучми („Інтерфакс-Україна", 22 травня 1996 року) про те, що не потрібно „бояться проведения референдума по вопросу о Конституции Украины", його вислови, що „...в этом деле нет смысла считать деньги". Також називалися конкретні терміни проведення референдуму. „Інтерфакс-Україна" 22 травня 1996 року передає заяву Литвина, який вважає, що „...референдум по вопросу новой Конституции страны следует провести не позднее сентября...". Кучма видав Указ про проведення референдуму 26 червня 1996 року. Пізніше Табачник визнавав, що „якби саме Адміністрація Президента не створювала такого потужного політичного напруження навколо Конституційної Угоди в 95-му, проекту Конституції у 96-му, - ці документи ніколи б не були прийняті" („Независимость", 21 березня 1997 року), а сам Кучма у газеті „Всеукраинские Ведомости", 11 липня 1996 року заднім числом мотивував, що „його рішення мало додати здорової злості депутатам".
Тут же, в газеті „Всеукраинские Ведомости", 11 липня 1996 року Кучма твердить, що „прийняття Президентом найвідповідальнішого рішення про проведення референдуму... було далеко не простим. Потрібно було мати серйозні підстави, мати політичну волю, потрібно було прорахувати всі сценарії подальшого розвитку подій, перед тим, як приймати подібне рішення. Треба було передбачити, як це вплине на ситуацію в країні...". Щодо так званого „почуття волі", то у Кучми під цим поняттям криється елементарна впертість, негнучкість, автократичні інстинкти. А от щодо того, що „потрібно було прорахувати всі сценарії подальшого розвитку подій", то цей момент варто проаналізувати додатково.
Найперше, Кучма не мав такої підтримки серед громадян України, яку, як йому здавалося, він міг мати. Разумков у газеті „Сільські вісті" 23 квітня 1996 року наводить дані служби „Соціс-Геллап", за якими сьогодні повністю довіряють Президентові 20% опитаних, а повністю не довіряють 35%. Втім, сам Разумков у оприлюднених ним варіантах розвитку подій спирався в основному на теоретичні прогнози, які не було „поставлено" на конкретний грунт.
Але Кучма отримував інші дані: у цей час соціологічні служби Горбуліна „отримували" інші соціальні замовлення: 14 грудня 1995 року „Київська правда" опублікувала дані опитування Українського науково-дослідного інституту проблем молоді, згідно за яким „...рейтинг Президента у жовтні становив - 33%". 23 квітня 1996 року газета „Запорозька Січ" опублікувала результати соціологічного дослідження на тему „Соціально-політичні орієнтації населення України за лютий 1996 року", проведеного Центром „Соціальний моніторинг" при Національному інституті стратегічних досліджень вже спільно з Українським науково-дослідним інститутом проблем молоді. За цими даними Кучма має 44%.
По-друге, Кучма вже мав у суспільстві значний негативний потенціал внаслідок невиконаних обіцянок - офіційний статус російської мови, індексація заощаджень громадян, відсутність визнаних результатів у боротьбі з корупцією, обіцяна ним перед виборами участь України в інтеграційних процесах у рамках СНД, яка на рівні масової свідомості однозначно сприймалася як дещо глибше, ніж просто членство України в СНД.
По-третє, зросла електоральна база лівих. Ліві з „доброї волі" Кучми отримували рідкісну можливість ототожнити закладені у проект Конституції основні права людини з „буржуазними" і розгорнути широкомасштабну пропагандистську атаку по питаннях державності та щодо повернення до адміністративно-командного ладу в економіці України. Березневий 1996 року № газети „Комуніст" опублікував матеріал про Всеукраїнську науково-практичну конференцію, присвячену проекту „Програми надзвичайних заходів Компартії України у сфері економіки", яка проходила у Києві 1-2 березня. Конференцію було організована згідно з рішенням січневого (1996 року) Пленуму ЦК КПУ Президією ЦК, теоретичними центрами ЦК і Київського міськкому партії. У її роботі брали участь суспільствознавці, економісти, вчені академічних установ, партійний актив, народні депутати із 17 областей і Києва. З викладенням проекту „Програми надзвичайних заходів Компартії України у сфері економіки" виступив керівник групи з її підготовки секретар ЦК КПУ В.Луценко. Програма містила тези, на яких комуністи запланували будувати свою агітаційну кампанію.
Кучма ж перебував у ейфорії від тискового розв'язання проблеми Конституційного договору. Значним негативним фактором слід вважати серйозний вплив на Кучму негативних прикладів російських варіантів силового розв'язання конфліктних ситуацій на зразок розстрілу Єльциним парламенту. Приклади з російської політики, впливаючи на Кучму, прив'язували його саме до „євразійського", а не до європейського способу поведінки політичних еліт.
На червень 1996 року в суспільстві склалася виключно несприятлива ситуація для проведення активних операцій загальнонаціонального рівня.
Такий спосіб скорочення державних витрат, як затримка виплати заробітної плати, покладений Кучмою в основу фінансової стабілізації, призвів до того, що заборгованість на квітень 1996 року, за словами Кінаха („Голос України", 11 квітня 1996 року) загалом по Україні становила 120 трлн. крб., у тому числі 81 трлн. крб. припадало на заборгованість у бюджетній сфері, включаючи державний і місцеві бюджети. На червень 1996 року заборгованість по зарплаті держави працівникам бюджетної сфери сягнула 170 трлн.крб. („Голос України", 5 червня 1996 року). За офіційними даними, безробіття на червень 1996 року становило лише 0,6% робочої сили, але ця оцінка не відповідала реальності. Це - тільки зареєстровані безробітні. Реальне ж безробіття, за іншими даними („Голос України", 5 червня 1996 року), становило 5-7 млн. робочих місць, або 30-35% робочої сили.
За даними Міністерства статистики, які навела газета „Сіті", 2 квітня 1996 року в Україні тривав спад ВВП. Зросло падіння виробництва товарів і послуг, а також доданої вартості, найвищими темпами - у будівництві. У транспорті та зв'язку за січень-лютий 1995 р. спостерігалось зростання випуску товарів і послуг, а 1996 року - спад.
6 березня 1996 року „Робітнича газета України" опублікувала звіт розширеного засідання колегії Державного комітету України з житлово-комунального господарства, де, зокрема, констатувалося, що „у 1996 рік Житлокомунгосп України вступає з великими боргами... сума кредиторської заборгованості - 142 трлн.крб... основна причина - неплатежі за житлово-комунальні послуги... державні дотації надто малі, аби покрити витрати". Поза сумнівом, на червень 1996 року ситуація з неплатежами не надто змінилася.
Зазнавав критики проект бюджету, який уряд передав на розгляд українського парламенту. Наприклад, народний депутат України Валентина Семенюк в „Голосі України", 6 березня 1996 року говорить: „найнебезпечнішим є те, що бюджет не гарантує недопущення подальшого погіршення матеріального становища і умов життя народу. Зростання доходів населення планується на 20% меншим за зростання цін". 6 травня 1996 року депутати Верховної Ради прийняли постанову, в якій ішлося про створення спеціальної депутатської комісії для вивчення стану справ із заборгованістю щодо виплат населенню („Голос України", 7 травня 1996 року). Не було сумнівів, що ліві будуть активно розігрувати і карту бюджету. Кучма ж, за повідомленням „Киевских Ведомостей" 15 травня 1996 року, 12 травня 1996 року підписав Указ про невідкладні заходи щодо забезпечення своєчасної виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат. Як сказано у цьому повідомленні, „...президент на засіданні президії Кабінету Міністрів (13 травня 1996 року) прямо вказав на членів уряду... „Уряд, який не може подолати цю проблему, країні не потрібний". В даному випадку відзначимо не стільки те, як Кучма в черговий раз „переводить стрілки" на Кабмін, скільки те, що такі важливі проблеми є все-ж таки другорядними для нього, другорядними, оскільки його впертість сконцентрувалася на Конституції.
Зростало напруження в окремих галузях промисловості, серед наукової інтелігенції та в армії. Вимагала застосування постійних і невідкладних заходів боротьба зі злочинністю.
„Всеукраинские Ведомости", 5 березня 1996 року оприлюднили „звернення ряду керівників профспілок працівників атомної енергетики і промисловості України до Президента України Л.Кучми, Прем'єр-міністра України Є.Марчука, Голови ВР України О.Мороза", де, зокрема, підкреслювалося, що хоча „атомна енергетика України, маючи 25% загальних енергетичних потужностей, в 1995 році виробила близько 37% електроенергії, спожитої народним господарством та населенням країни", а „планове завдання в осінньо-зимовий період АЕС України виконали на 104%, виробивши понад 45% загального виробництва електроенергії", проте „проблеми атомників залишаються поза увагою владних структур, а окремі невиважені загальнодержавні рішення призводять до розвалу галузі" і що „криза неплатежів призвела до того, що програма забезпечення безпеки АЕС виконана лише на 20%", тому „в разі виникнення катастрофи будуть шукати винуватців на підприємствах". Керівники профспілок працівників атомної енергетики і промисловості наголошували: „...ми вважаємо, що криза неплатежів створена за Вашою особистою участю на основі державних рішень... І не треба шукати винних у невирішенні проблеми розрахунків споживачів за використані ними енергоносії серед керівників підприємств.. Адже загальні умови створені таким чином, що краще підприємству не працювати, ніж працювати. З цих причин Ви і повинні нести повну відповідальність за діяльність (або бездіяльність) галузі".
В середовищі наукової інтелігенції, особливо в індустріальних містах України, росло розуміння того, що „сьогодні держава в особі своїх владних структур жертвує мозком нації - наукою, не дбаючи про майбутнє ..." („Слободський край", 26 березня 1996 року). Академік НАН України Немошкаленко, який написав цитовану статтю у харківській газеті, підкреслював, що „Академія наук матиме нинішнього року з бюджету лише 40% (якщо ще матиме) з того, що їй потрібно. А тим часом пересічний інститут природничо-наукового профілю, виходячи з цієї мізерії, змушений буде жити на суму, що еквівалентна 40 тис.крб. 1990 року. Це майже в 40 разів менше суми, на яку ми жили тоді".
17 травня 1996 року „Правда України" опублікувала статтю, де твердилося, що „ останнім часом держбюджет виділяв армії кошти в обсязі лише 30% від потреб. Із цієї суми у 1995 року усього 12% було витрачено на підтримання військової техніки. Забезпечення паливно-мастильними матеріалами становило 8-10% від потреб...". „Зеркало Недели" 15 червня 1996 року опублікувала дані соціологічних досліджень Українського центру економічних і політичних досліджень і „горбулінського" центру „Соціальний моніторинг" , з яких можна було зробити такі висновки:
- українська армія не є повноцінними Збройними Силами, що здатні захистити свій народ. Так вважає 57% опитаних офіцерів;
- в армії немає цілеспрямованого реформування, а продовжується майже некероване її скорочення. 74,4% опитаних офіцерів дотримується такої ж думки;
- у державного і військового керівництва в реалізації військової політики переважають стереотипи минулого, що в значній мірі заважає створенню нової військової доктрини;
- в Збройних Силах наростають тенденції відставання від сучасних армій за рівнем озброєння і професійної підготовки;
- є підстави вважати, що ЗСУ слабокеровані і небоєздатні;
- в армії наростають негативні тенденції, що деформують свідомість військових, бойовий дух особового складу;
- соціальний захист військовослужбовців не витримує будь-якої критики;
- армія з фактора, що здатний стабілізувати суспільство, перетворюється в потенційно дестабілізуючу силу.
Кожен другий офіцер визначив своє ставлення до Верховного головнокомандувача як негативне, третина респондентів - як повністю негативне. Негативну оцінку міністру оборони дали 2/3 офіцерів.
Про те, що дані соціологічного опитування - не просто теоретичні розмірковування, свідчать заворушення у ряді гарнізонів Криму, Львова, Володимир-Волинського („Вечірній Київ", 29 березня 1996 року) на початку року, що були викликані затримкою платні, інцидент з посадкою підрозділу військових вертольотів на автодорогу Київ-Львів („Віче", № 71, 1996 рік, с.71). „Правда Украины", 7 березня 1996 року наводить слова керівника Головного Управління військового будівництва Міністерства Оборони України генерал-майора Полтавцева: „за час існування Головного Управління військового будівництва МО України пощастило побудувати 26 тис.квартир. У нинішньому році в цілому по Україні планується здати під ключ 4415 квартир - це 88 житлових будинків", але, як зазначає автор статті в газеті, „...військове відомство не в змозі оплатити будівельні роботи. В результаті, галузь працює в півсили, завантаженість обсягом робіт складає 30-35%".
Актуальною залишалася і проблема боротьби із злочинністю. Лише 1995 року на території України зареєстровано майже 240 кримінальних проявів терористичного спрямування, 164 з яких вчинено шляхом вибуху, 55 - обстріли з застосуванням гранатометів, автоматів та іншої зброї. Захоплено 11 заручників, скоєно посягання на 14 депутатів усіх рівнів та на 8 працівників правоохоронних органів. У результаті цих акцій загинуло понад 70 осіб, зруйновано або пошкоджено майже 170 різних будівель і 70 автомобілів. У злочинців вилучено десятки одиниць вогнепальної зброї та набоїв до неї, вибухових пристроїв тощо („Голос України", 18 квітня 1996 року). Особливої гостроти набрала проблема транзиту і споживання наркотиків, але заходи, які передбачалися Національною програмою протидії зловживанню наркотичними засобами і їх незаконному обігу на 1994-1997 роки, а саме активна боротьба з розповсюдженням та виготовленням наркотиків, блокування каналів переміщення наркотиків та сировини, посилення контролю за медичними препаратами групи „А" на стадії виготовлення та реалізації, реалізувалися недостатньо.
Зростало регіональне напруження в Україні.
На Донбасі на 7 травня 1996 року страйкувало шість шахт („Голос України", 7 травня 1996 року), загально по Україні на 16 травня 1996 року („Голос України", 17 травня 1996 року) - 17 шахт, з них 7 - в Донецькій області, 3 - у Луганській, 2 - у Дніпропетровській (Павлоград) і 4 - у Львівсько-Волинському вугільному басейні (Червоноград, Нововолинськ). У то же час Кучма та уряд почали здійснювати конкретні кроки щодо закриття нерентабельних підприємств. Кучма („Голос України", 7 травня 1996 року) на засіданні Кабінету Міністрів України 5 травня 1996 року висловився за закриття нерентабельних вугільних шахт, а Поляков там же заявив, що у 1995 році розпочато роботи щодо закриття 24 шахт та одного розрізу, у 1996 до них додасться ще 14 шахт і один розріз" („Голос України", 7 травня 1996 року). Всі ці дії уряду, вирішення болючих проблем працевлаштування шахтарів в умовах їх страйкової активності мали певні шанси на успіх лише у випадку стабільності у регіонах. „Правда України" 16 травня 1996 року повідомила про нараду представників трудових колективів шахт Донецької та Луганської областей, де було „висунуто вимогу погасити заборгованість по зарплаті до 1 червня і збільшити зарплату в 1,9 раза щодо середньої у промисловості". Учасники наради також вимагали „встановити пенсії шахтарям не нижче 90% від середньої зарплатні".
Загострювалося соціально-економічне становище в Криму. За газетою „Флот України", 30 березня 1996 року, вже в 1995 році, який за кліматичними умовами на півострові був сприятливим для вирощування більшості культур, спостерігалося зменшення виробництва сільгосппродукції порівняно з попередніми роками (овочів - на 43%, фруктів - на 65%, винограду - на 35%, молока - на 42%, м'яса - на 53,3%, яєць - на 43%, вовни - на 38,6%). Крім того, майже 70% посівів зернових культур зібрано після допустимих термінів, через що було втрачено 500 000 тонн фуражного зерна, і 1996 рік не обіцяв зростання виробництва. Поширилася чутки про епідемії хвороб у Криму, і уряд України вживав заходи для поширення правдивої інформації. Наприклад, 16 травня 1996 року „Урядовий кур'єр" надав слово головному державному санітарному лікарю Криму Дорофєєву, який заявив, що „...цього літа у Криму прогнозується сприятлива епідеміологічна ситуація. Він повідомив, що за 4 місяці нинішнього року порівняно з цим же періодом 1995 р. щодо ряду кишкових захворювань відзначено зниження на 35%, гепатиту - на 4,4%... Значний крок щодо стабілізації епідеміологічної ситуації в автономії досягнуто завдяки придбанню кількох лабораторій французької фірми по виробництву медичної техніки. Набагато поліпшило ситуацію і завершення будівництва водоводу в Ялту завдовжки 48 км, профінансованого урядом України", хоча „...на півострові зросла кількість випадків захворювань на туберкульоз, а також венеричні хвороби". Дорофєєв „спростував прогнози 37 міжнародних організацій з охорони здоров'я, які твердили, що цього року у Криму буде спалах холери". Заяви, подібні до сказаного Дорофєєвим, мали певне значення для недопущення зриву курортного сезону в Криму.
Певне напруження відчувалося у середовищі кримських татар. У Криму відбувся п'ятий з'їзд Організації кримсько-татарського національного руху (ОКНР), де виступив голова її центральної ради Хайредінов, який заявив („Независимость", 5 березня 1996 року), що „...у Києві зайняли вичікувальну позицію, і не розуміють, що вирішувати кримсько-татарські проблеми дешевше, ніж не вирішувати їх". Серед основних завдань ОКНР - боротьба за створення в Криму політико-правової системи, яка забезпечувала б кримсько-татарському народові реалізацію його права на самовизначення, відновлення і розвиток духовних цінностей кримських татар, розширення їхнього представництва в органах влади, участь кримських татар у приватизації. „Зеркало Недели" 18 травня 1996 року опублікувала матеріал, в якому було сказано, що „...в Крыму... происходит постепенное накопление критической массы конфликтогенных противоречий, которые... распределяются в трех пластах... Первый пласт - законодательный и социальный. На полуострове уже 76 тысяч переселенцев не имеют гражданства и, следовательно, ограничены в правах, в том числе на приватизацию, которая в этом году уже должна закончиться... Избранный народом и признанный де-факто меджлис крымскотатарского народа и система региональных меджлисов вопреки надеждам до сих пор остаются не признанными де-юре. И это в то время, когда историческая память народа хранит не только опыт Крымского ханства, но и недавнюю практику Крым-АССР образца 1921-44 года, которая, чтобы там ни говорили, фактически была крымскотатарской автономией - больше трети парламента и правительства, система образования, культуры, национальные кадры, религиозные структуры - все это составляло ее характер.
Второй пласт проблем - экономический. Финансирование процесса возвращения и обустройства депортированных сегодня, несмотря на рост количества нолей в суммах выделяемых денег, реально в 17 раз меньше, чем в 1992 году. Половина из 270 поселков переселенцев не имеет дорог, воды, электричества, в них нет медицинского, бытового, торгового обслуживания, средств связи, школ, детских садов. 120 тысяч переселенцев не имеют еще своего жилья, 40 тысяч не трудоустроены, 30 тысяч работают не по специальности. На 1996 год выделено 2,8 триллиона карбованцев, что составляет всего 1 процент от общей потребности средств, составляющей 280 триллионов карбованцев... Третий пласт - особый и деликатный. Рано или поздно крымские татары потребуют возмещения отнятого во время депортации народного достояния. И от нынешнего отношения к проблеме Украины зависит, в какой форме и будет ли вообще предъявлен этот „исторический счет" депортированных. Согласно данным национального движения, составленным по итогам трех самопереписей крымских татар в 1957, 1966 и 1970-73 годах и представленным в 1975 году с 25 тысячами подписей Совету Безопасности ООН, партийным, правоохранительным и государственным органам СССР в форме 7 актов и 3 исторических справок, в результате депортации 18-20 мая 1944 года крымскотатарский народ потерял 25 миллионов национальных книг, 861 школу, 263 клуба, 1180 библиотек, 1690 кофеен, 263 оркестра, 237 коллективов художественной самодеятельности (7900 участников), более 10 национальных населенных пунктов, 2400 кладбищ. То есть, согласно этим данным всего у народа было отобрано (в ценах 1961 года!) 1 миллиард 400 миллионов 537,4 тысячи рублей коллективной и 2 миллиарда 400 миллионов 262,3 тысячи рублей личной собственности". Всі ці дані свідчили про постійний конфліктний потенціал проблеми.
Саме в таких умовах Кучма вирішив іти на референдум. Якими могли бути наслідки референдуму в умовах невиплати зарплати, неплатежів у житлово-комунальному господарстві, подальшого зубожіння виборців, зростання незадоволення в армії, зростання страйкової активності на Донбасі та напруження серед кримських татар? Ставка Кучми на використання підконтрольних йому ЗМІ та на контроль над місцевими органами виконавчої влади в контексті озлоблення соціально активних виборців пенсійного віку, підігрітих пропагандою лівих, могла виправдатися хіба що за умов масової фальсифікації результатів виборів аж до „всенародного одобрения".
Відповідно, якби Кучма провів референдум, наслідки його могли б бути реалізовані у трьох варіантах сценарію подій.
Варіант 1. Фальсифікація результатів референдуму.
Кучма, використовуючи підконтрольні йому ЗМІ та контролюючи місцеві органи виконавчої влади, домагається „затвердження" його варіанту Конституції, створюючи при цьому ситуацію невизначеності. При цьому фальсифікація на всіх виборчих дільницях та в окружних виборчих комісіях не вдається і ліві, не визнаючи результатів референдуму, наводячи конкретні факти, створюють ситуацію двовладдя. У Верховній Раді ліві наполягають на своїх результатах, Кучма - на своїх, що в умовах відсутності Конституційного суду закінчується блокуванням парламентом дій уряду, і, зрештою, веде до розгону парламенту, можливо, і з застосуванням силових методів, встановлення безпарламентського, авторитарного режиму одноосібного правління. Ліві, розігнані з парламенту, де з ними хоч якось можна спілкуватися, починають працювати у обласних структурах своїх партій і далі події неминуче розгортаються за варіантом 2.
Варіант 2. Програш Кучмою референдуму.
Веде до конституційної кризи. Кучма відмовляється йти у відставку, а Конституційний договір передбачав, що його відставку має приймати Верховна Рада. Дії Кучми втрачають легітимність, а ліві, починаючи процедуру імпічменту Кучми, отримують значний шанс розгорнути активність аж до пробивання свого варіанту Конституції і призначення нових виборів. Ліві починають агітацію за новий референдум, цього разу - за їхнім варіантом Конституції, Кучма вже не може відмовитися від цього, особливо після того, як сам проходив таким шляхом. Конституційного суду, знов-таки, не існує. Ініціатива лівих дестабілізує ситуацію в Україні, викликаючи напруження між західноукраїнськими та східноукраїнськими регіонами, і між організаціями націонал-демократів на сході України, яке переходить у некеровані конфліктні ситуації, що втягує у сутички правоохоронні органи та армію. Міжрегіональні та міжнаціональні стосунки „обростають" соціальними проблемами - невиплатами зарплат та пенсій, проблемами безквартирних військовослужбовців. Наказ Кучми армії не буде запорукою його виконання. Ситуація стає неконтрольованою.
Найбільшу небезпеку стабільності України і одночасно загрозу її розколу несли, як це не парадоксально, не тільки будь-які результати референдуму, але й саме його проведення. Неможливо уявити, як діяти, коли виборці цілих регіонів України, наприклад, Криму, Донбасу чи Закарпаття не підтримають на референдумі Конституцію Кучми. В такому випадку, навіть якщо Кучма застосує горбачовський прийом невизнання окремих регіональних результатів на противагу загальнонаціональним, навіть якщо Кучма зможе силовими методами уникнути проведення паралельних, місцевих референдумів, а в Криму це міг би бути референдум про відокремлення півострову, то результат відмови цілих регіонів України підтримати кучмівську Конституцію може бути інтерпретований місцевими сепаратистськими силами у переважно російськомовному Криму, страйкуючому Донбасі чи у Закарпатті, регіоні з традиційно високим рівнем безробіття як результат відмови підтримати загальнонаціональну Конституцію України. Пам'ятаючи, як сама Україна використовувала результати подвійної легітимності референдуму за збереження СРСР 17 березня 1991 року, не важко спрогнозувати, що таким же способом можуть діяти і сепаратистські сили в окремих регіонах України. Але всього цього не бачив Кучма, „засліплений" жадобою влади та вірою у власну непогрішимість.
Разом з тим, не будемо випускати з уваги те, що за тими ж даними Міністерства статистики („Сіті", 2 квітня 1996 року), спад ВВП, хоча і продовжувався, але за січень-лютий 1996 року виявився на 11,5% меншим, ніж за цей же період попереднього року, показники у промисловості були кращими за показники 1995 року. Якщо 1995 року темп спаду там був 14,1%, то у цьому - лише 3,5%. Ці обнадійливі ознаки можливого росту, досягнутого під керівництвом уряду Є.Марчука, слід було оцінювати обережно і оптимістично, і вже у всякому випадку докладати масу зусиль, щоб зміцнити позитивні тенденції. Кучма ж власною авантюрною поведінкою все „поставив" на межу зриву. Тому мав рацію Є.Марчук, який сказав у газеті „Миргород": „...дійсно, ми розійшлися з Президентом у баченні деяких суттєвих проблем розвитку суспільства. Наприклад, я був переконаний і говорив, що п'яту річницю незалежності треба зустрічати з Конституцією і що Конституцію треба приймати у парламенті. Я був впевнений, що яким би складним не був парламент, він зможе прийняти Конституцію. Президент мав інший план, який вже був організовано забезпечений..." („Миргород", (газета Миргородської міської Ради народних депутатів), 2 листопада 1996 року).
Частина друга.
КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
Розділ перший.
Кучма і його розуміння державності України
Глава третя. Мости, по яких ходять...
Кучму десь переконали, що непоганою алегорією для характеристики геополітичного становища України є „міст". Наприклад, 25 травня 1994 року Кучма твердить: „в силу свого вигідного географічного становища Україна повинна стати не амортизатором, а мостом між цивілізованим Заходом і Сходом... курс на національну основу незалежної держави потерпів фіаско. Ми повинні будувати державу для всіх людей, а не для однієї нації" („Индустриальное Запорожье", 11 червня 1994 року). Власне, курс „на національну основу незалежної держави" ніхто в Україні не проголошував і не реалізовував, як ніхто не пропонував „будувати державу... для однієї нації". Це тільки одна з такого роду цитат, де Кучма хоче бути президентом мосту, по якому ходять туди-сюди, і на якому нічого не залишається, окрім бруду від черевиків. Такого роду „мостом" Україна вже була за часів Чінгіз-хана, Гітлера тощо.
Кучма „ляпнув" про „міст" 26 квітня 1994 року, будучи народним депутатом: „Україна може і мусить стати зв'язуючим мостом між країнами Західної Європи та країнами СНД, перш за все - Росією" (УНІАН, 26 квітня 1994 року), 14 червня 1994 року ще кандидатом в Президенти: „він наголошував на тому, що бажає бачити Україну політично незалежною, заможною, міцним мостом між Заходом і Сходом, у тісному союзі з країнами СНД" (УНІАН, 14 червня 1994 року), 11 квітня 1996 року - вже Президентом, у Джакарті: „...говоря о статусе Украины как внеблокового государства, Л.Кучма отметил, что такой статус является естественным в то время, когда сохраняются противоречия между НАТО и военными структурами СНГ. „Мы не видим, чтобы в ближайшее время эти противоречия исчезли сами по себе", - отметил он. В этой ситуации, подчеркнул Президент Кучма, Украина должна стать мостом между двумя организациями и „помочь снять эти противоречия" („Інтерфакс-Україна", 11 квітня 1996 року). Позицію „з мосту в воду" до речі і не до речі повторював Удовенко, який заявив 21 серпня 1996 року, що „Украина может стать „мостом между Советом балтийских стран и странами Черноморского экономического сотрудничества" („Інтерфакс-Україна", 21 серпня 1996 року). Лише 18 березня 1997 року Огризкові вистачило розуму сказати, що „...ми не хочемо бути ні мостом між Російською Федерацією і Європою, бо по ньому багато ходять у два боки, ні буфером, бо можемо бути розчавлені" („Независимая Газета", 18 березня 1997 року). То що, керівник зовнішньополітичного управління адміністрації Президента виправляє свого начальника?
На закінчення додамо, що в Україні давно існує своєрідна традиція. Той, хто будує міст, першим стає під нього, а громада танцює на мосту. Цікаво, що було б у такому випадку з Кучмою?
Частина друга.
КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
Розділ перший.
Кучма і його розуміння державності України
Глава четверта. Кучма і його розуміння моральності політики
Нереальність обіцянок Кучми випливає саме з його психологічного сприйняття влади і джерела влади. Моральним для Кучми є обійти обіцяне, робити протилежне. Чи, точніше, підміняти конкретну роботу словами про конкретну роботу.
„...найбільш неприємне.., що кожен з кандидатів буде обіцяти, що зробить життя людей завтра трохи кращим. Це обман..." там же „...якщо ми посадимо цих багатих людей (а їх абсолютно достатньо) сьогодні в парламент, Кабінет Міністрів, то післязавтра вони забажають стати ще багатшими. У них нема ще норм моралі" („Киевские Ведомости", 2 грудня 1993 року).
Звернемо увагу на те, що Кучма не посадив людей „в парламент, Кабінет Міністрів" - він посадив людей у свою Адміністрацію. Слова Волкова в інтерв'ю „Зеркалу Недели" 14 червня 1997 року: „...я - багата людина. Але ж я цього ніколи не приховував. На третій день після мого призначення на держслужбу я дав інтерв'ю в пресі і сказав, що приїхав на роботу на 600-му „Мерседесі" і з золотим годинником „Ролекс". Складається враження, що або Кучма не вважав 600-тий „Мерседес" і з золотий годинник „Ролекс" ознакою багатства Волкова, або сам Волков вже був носієм тих норм моралі, які визнає сам Кучма. Крути - не крути, „посадив" таки Кучма „цих багатих людей", та ще й поряд, і питання „моралі" йому на заваді, як бачимо, не стали.
Перед виборами Кучма твердив: „..убежден - без возрождения нравственности невозможны никакие реформы в экономике. Нравственное же возрождение, в свою очередь, невозможно при проводимой верхами, откровенно циничной политике, отстаивающей интересы новых кланов, а не народа... Главное - прекратить лгать народу. Истинный лидер, не тот, кто умеет красиво лгать, а тот, кто имеет мужество даже в самые тяжелые времена говорить правду. Никогда не обещать заведомо невыполнимого. Но обещанное выполнять, не перекладывая ни на кого свою ответственность... Если мы не создадим новый нравственный климат в стране, то все остальное теряет смысл" („Киевские Новости", 24 червня 1994 року).
Новий моральний клімат в країні доби Кучми полягав, в основному, у створенні Кучмою „нової моралі", позбавленої будь-яких політичних правил гри за винятком одного правила - лояльності до Кучми та ненависті до тих, кого Кучма з різних причин вважає ворогами. Термін „моральність" Кучма особливо „затаскав", коли атакував Лазаренка.
Питання щодо „моральності" варто поставити самому Кучмі. Він каже: „...та людина, яка 13 жовтня минулого року прийшла в уряд, і та людина, яка пішла - це дві абсолютно різні людини. У мене відбулася значна переоцінка цінностей. Я прийшов як Дон Кіхот" („Киевские Ведомости", 2 грудня 1993 року). Цей Дон Кіхот, окрім всього іншого, ще й заявляв, що „постсоціалістичні країни, крім Китаю, пішли неправильним шляхом" („Голос України", 3 червня 1994 року). „Правильний шлях", значить, робить моральним розстріл студентів на площі Тяньаньмень. Інший приклад: на питання „...як ви ставитеся до ідеї декларації про прибутки?" відповідає „Позитивно. Вважаю, що це треба робити в обов'язковому порядку. На жаль, ми не звикли говорити правду, відповідати за неї" („Киевские Ведомости", 2 грудня 1993 року). Ми пам'ятаємо, як і чому довго Кучма заповнював свою декларацію. Але це не зменшує цінність самовизнання: „ми не звикли говорити правду, відповідати за неї".
Частина друга.
КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
Розділ другий.
Внутрішня політика Кучми: соціально-економічна сфера.
Глава перша. Введення гривні
Я вирішив зробити окрему главу з цього питання лише з тієї причини, що невведення гривні подається деякими особами з оточення Кучми як великий прорахунок Є.Марчука. Наприклад, Гальчинський у газеті „Регіон", 11-18 червня 1996 року пише, що „...стань уряд Є.Марчука урядом введення гривні, він би однозначно став і урядом реальної стабілізації".
21 жовтня 1994 року („Інтерфакс-Україна") Кучма „заявил на саммите о том, что в скором времени парламент Украины планирует рассмотреть вопрос о введении национальной валюты".
31 жовтня 1994 року („Інтерфакс-Україна") Кучма „считает, что национальная валюта - гривна - должна быть введена как можно скорее. „В бытность мою премьер-министром я считал, что перед введением гривны нужно стабилизировать экономическую ситуацию. Но тогда мы покупали нефть и газ за копейки. Сегодня ждать стабилизации - абсурд".
Кучма у виступі на відкритті конференції „Партнерство заради економічного реформування України" у Вінніпезі, Канада („Урядовий Кур'єр", 1 листопада 1994 року), твердить: „...Україна найближчим часом має намір запровадити нову національну валюту (гривню) і звертається за допомогою щодо забезпечення підтримки режиму запровадження нової грошової одиниці у формі стабілізаційного фонду". Отже, не все так просто, як про це пише Гальчинський, хоча б тому, що сам Кучма ще в 1994 році казав про „найближчий час".
8 травня 1995 року („Інтерфакс-Україна"), слова Кучми: „...сейчас прорабатывается вопрос, чтобы в этом году была денежная реформа и была введена гривна".
3 червня 1995 року Кучма („Інтерфакс-Україна") заявляє, що „Украина введет новую национальную валюту - гривну до конца 1995 года. „Я думаю, что к осени она должна уже быть", - отметил он, пояснив однако, что относительно точного срока введения стабильной денежной единицы существуют различные мнения".
27 липня 1995 року („Інтерфакс-Україна"), слова Кучми: „...национальная украинская валюта - гривна будет введена не позднее октября этого года, заявил президент Украины Леонид Кучма в среду на совещании с руководителями местных органов власти Киева. По его словам, после введения гривны в стране будет проводиться жесткая бюджетная и монетарная политика, которая должна способствовать устойчивости новой денежной единицы...". Роком пізніше Бокій в „Сільських Вістях" 29 лютого 1996 року пише: „Були у доповіді Пинзеника й інші шокуючі зізнання... На інфляції нагромаджені усі капітали України - виходить, вона комусь дуже вигідна? Торішній сплеск курсу долара в серпні було спровоковано (віце-прем'єр не сказав ким, але усі пам'ятають заяву Президента про прискорення запровадження гривні)".
У вересні 1995 року Кучма „шарахається". 21 вересня 1995 року („Інтерфакс-Україна") Кучма твердить, що „Денежная реформа и введение национальной валюты (гривны) в Украине, вероятнее всего, будут перенесены на 1996 год... „летом в Украине были 100-процентные условия для введения гривны". „Но мы немного опоздали", - сказал он".
Того ж дня Є.Марчук („Інтерфакс-Україна") каже: „...что президент Украины до отъезда в Алма-Ату обсуждал с ним этот вопрос. По мнению комиссии, подчеркнул ее председатель, в ближайшие месяцы проведение денежной реформы экономически нецелесообразно. В числе причин, препятствующих проведению реформы, Е.Марчук назвал отстутствие в настоящее время утвержденного бюджета страны на 1996 год. „Невозможно принимать бюджет, а затем пересчитывать его в другой валюте", - сказал премьер...".
За повідомленням „Інтерфакс-Україна" від 8 лютого 1996 року, „Проведение в Украине денежной реформы возможно уже в ближайшее время. Об этом заявил президент Украины Леонид Кучма в четверг в Хельсинки, выступая в Центральном союзе промышленности и работодателей Финляндии. Президент напомнил, что согласно программе действий правительства Украины, проведение денежной реформы возможно при снижении уровня инфляции в стране до 2-3% в месяц (в январе инфляция составила 9,4% - „ИФ-У"). По мнению Л.Кучмы, для этого в настоящее время есть все основания". Усвідомлює це Кучма чи ні, але кожне подібне висловлювання глави держави - це чергова паніка на валютній біржі, не кажучи вже про західних інвесторів, і без того заляканих нашою нестабільністю.
Після введення гривні Кучма на зустрічі Президента України з представниками ЗМІ каже: ми спізнилися з грошовою реформою на рік... В минулому році були умови для введення гривні, але тоді не вистачило пороху, побоялись" („Независимая газета", 11 вересня 1996 року).
У грудні 1996 року після зустрічі із журналістами „Всеукраинские ведомости" цитують Кучму: „...до найважливіших досягнень в економіці Президент відніс відносну фінансову стабілізацію і подолання інфляції, що дозволило провести першу на пострадянському просторі прозору, неконфіскаційну грошову реформу. Не менш важливим, на його погляд, є те, що гривня сьогодні залишається стабільною" („Всеукраинские ведомости", 24 грудня 1996 року).
У виступі при поданні Річного послання до Верховної Ради України 21 березня 1997 року Кучма каже: „У нас один безальтернативний шлях забезпечення зростання монетизації ВВП - дальше зміцнення національної грошової одиниці - гривні". „Киевские Ведомости" 22 березня 1997 року подають і таку думку Кучми: „Деякими колами пропагується ідея нестачі грошової маси в економіці, - сказав Кучма. - Президент проти такого підходу. Єдиний шлях - подальше зміцнення гривні".
Частина друга.
КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
Розділ другий.
Внутрішня політика Кучми: соціально-економічна сфера.
Глава друга. Індексація доходів громадян
Проблема індексації знецінених вкладів та доходів громадян відома своєю гостротою. І цю проблему використав Кучма у своїй передвиборчій кампанії.
Слова Кучми: „....обов'язкова індексація вкладів, але не так, щоб багаті стали ще багатшими, а бідні стали ще біднішими" („Індустріальне Запоріжжя", 11 червня 1994 року). Кучма обіцяв перед виборами: „В первую очередь предложу механизм компенсации за обесцененные вклады в сбербанках, которые копились зачастую десятилетиями. И то, что они за один день превратились в ничто - несмываемый позор для всего государственного руководства... уверен, что при взаимодействии с Верховным Советом сумею в сжатые сроки восстановить справедливость, проиндексировать вклады" („Киевские Новості", 24 червня 1994 року). Зафіксуємо, що Кучма не просто хоче „предложить механизм", але прямо обіцяє, що „сумеет", причому в „сжатые сроки..." та ще й „обов'язково" - „проиндексировать вклады", і це не дивлячись на те, що 23 червня 1993 року його віце-прем'єр Пинзеник (УНІАН) заявляв про „...неможливість виконання вимог індексації обігових коштів та заощаджень", додавши, що „...на це потрібно 23,4 трильйони карбованців". Щоправда, у Кучми залишається можливість заявити, що він не обіцяв 100-відсоткову індексацію вкладів. Але нам вистачить і сказаного ним.
Кучма і проблема індексації знецінених вкладів та доходів громадян - тема, де не зафіксовано багато „шарахань". Це „всього лише" - „невиконання передвиборчих обіцянок".
Єхануров 14 листопада 1994 року („Інтерфакс-Україна") заявив, що „в 1995 году планируется завершить малую приватизацию, а также приватизировать 8000 крупных и средних предпритяий. До сих пор в Украине приватизированы 7900 малых и 2400 средних и крупных предприятий. Согласно проекту Указа, на первом этапе будет обеспечено участие в приватизации трудовых коллективов, на втором - пройдут сертификатные приватизационные аукционы, а на третьем - часть имущества будет выдано гражданам в качестве компенсации за обесценивание вкладов в Сбербанке по отношению к состоянию на 1.01.92 года... Первый вице-премьер Украины Виктор Пинзеник особо отметил, что при выдаче „сберегательных имущественных сертификатов" не будут учитываться индексации вкладов, проведенные с января 1992 года". Зафіксуємо, що Кучма обіцяв „проіндексувати вклади", а не видавати державне майно з сумнівною ліквідністю. Неясно, які і чи взагалі має шанси продатися це майно, видане взамін заощаджень.
15 листопада 1994 року створена Кучмою Рада Регіонів при Президентові України за підписом Кучми приймає рішення „Про соціально-економічне становище в Україні у зв'язку з рішеннями уряду з питань ціноутворення в умовах реформування економіки та соціального захисту населення", яким постановлялося: „...запропонувати Кабінету міністрів України прискорити розробку проектів указів Президента України з питань щомісячної індексації доплати непрацездатним, малозабезпеченим категоріям громадян, а також індексації заощаджень населенню". Того ж дня, 15 листопада 1994 року, за повідомленням „Інтерфакс-Україна", Пинзеник заявив, що „в ближайшее время президент Украины подпишет ряд новых экономических указов... Среди новых указов он назвал документы об индексации доходов малообеспеченных граждан, об индексации сбережений граждан в Сбербанке при помощи введения „сберегательных ваучеров", которые могут быть использованы в процессе приватизации". Проблема ще більше заплутується: „могут быть использованы в процессе приватизации" не автоматично значить „будут использованы в процессе приватизации". „Урядовий Кур'єр", 17 листопада 1994 року друкує повідомлення „Про індексацію заощаджень", де, зокрема, було сказано наступне: „12 листопада за дорученням Президента України перший віце-прем'єр-міністр Віктор Пинзеник провів нараду „Про індексацію грошових заощаджень населення в установах Ощадбанку і колишнього Держстраху станом на 1 січня 1992 року". Вирішено до 18 листопада підготувати проект Указу Президента України „Про індексацію грошових заощаджень, передбачивши цільове використання сум індексації в процесі приватизації". Це є неемісійний шлях компенсації населенню його грошових заощаджень, втрачених від інфляції". Зачекайте, але Кучма нічого не говорив про якийсь „неемісійний" чи „емісійний" шлях компенсації населенню його грошових заощаджень", він просто обіцяв, що „...в сжатые сроки восстановить справедливость, проиндексировать вклады" („Киевские Новости", 24 червня 1994 року).
24 листопада 1994 року Кучма (повідомлення „Інтерфакс-Україна", 25 листопада 1994 року) підписує Указ „Указ о компенсации денежных сбережений в учреждениях Сбербанка Украины и Укргосстраха. В соответствии с документом, все виды вкладов и договоров долгосрочного страхования, исходя из их остатка на 2 января 1992 года будут увеличены в 2200 раз. На эту сумму будут выданы специальные сертификаты номинальной стоимостью 1 млн.крб. Сертификаты будут действительны до 1 июля 1997 года. Они подлежат свободному обращению и могут быть использованы для приватизации государственного имущества. Приватизации с помощью сертификатов не полежат объекты малой приватизации, объектов незавершенного строительства и автозаправочных станций, отпускающих топливо только населению. Указ обязывает Кабинет министров Украины принять меры по изготовлению необходимого количества сертификатов и совместно и Национальным банком Украины в двухмесячный срок утвердить порядок и сроки индексации денежных сбережений, выпуска, обращения, сохранения, учета и погашения сертификатов".
Що це все означало, дає уява в публікації „Демократичної України", 18 травня 1996 року: „...постановою „Про компенсацію громадянам України втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України та Укрдержстраху" грошові втрати насильно переведені в компенсаційні сертифікати з правом використання їх на приватизацію державного майна... індексація шляхом збільшення внесків у 2200 разів в той час, коли інфляційний ріст цін з 1.01.92 до 1.11.94 сягнув 4.878 разів, тобто був в 2,2 раза більшим..." Сертифікати виявилися неліквідними, вони не індексували заощадження, а в кращому випадку, продаючись нижче номіналу, дещо компенсували заощадження.
Тема індексації заощаджень не втрачала своєї актуальності протягом всіх цих років, залишаючись предметом політичних спекуляцій. Стоян в „Робітничій газеті України", 16 травня 1996 року коментує „відкритий лист ФПУ до Президента України Л.Кучми, Прем'єр-міністра Є.Марчука та Голови Верховної Ради О.Мороза щодо індексації громадянам України втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України та Укрдержстраху". Стоян каже тут: „...згідно з Указом Президента від 24 листопада 1994 року „Про компенсацію громадянам втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України та Укрдержстраху" грошові вклади громадян переведені в компенсаційні сертифікати з правом використання їх на приватизацію держмайна. Ще на початку 1995 року ФПУ запропонувала створити такий механізм, який би передбачав сприятливі умови для багатоваріантного використання компенсаційних сертифікатів... ця пропозиція не дістала підтримки. ФПУ, виражаючи волю народу і інтереси мільйонів членів профспілок - вкладників Ощадбанку України повністю підтримує пропозицію Верховної Ради України щодо необхідності повернення державного боргу нашим громадянам, відновлення їх права вільно розпоряджатися і використовувати на свій розсуд власні грошові заощадження, поетапності у вирішенні цієї соціально-важливої проблеми".
За повідомленням „УНІАН" від 4 червня 1996 року, „Президент України Леонід Кучма, який перебуває з одноденною робочою поїздкою на Житомирщині ... констатував, що головною причиною неплатежів є „втрата важелів керівництва". За його словами, подолати цей недолік можна лише за умови, якщо „всі гратимуть за одними правилами, проводячи одну політику". Торкаючись питання заборгованості по зарплаті та соціальних виплатах, Президент констатував, що „сьогодні практично неможливо віднайти кошти на її покриття", але уряд, за його словами, працює над механізмом подолання кризи платежів і розв'язанням цієї гострої проблеми. Леонід Кучма зазначив, що як один з варіантів виходу з ситуації може бути запровадження довготермінових вкладів громадян в Ощадбанк під гарантію держави". Винятковий цинізм - для того, щоб заплатити людям зароблене, позичати у них же гроші, не повернувши навіть старих знецінених ощадбанківських внесків, які передвиборна програма Кучми клялася „проіндексувати".
Тема індексації заощаджень стала предметом політичних дебатів у Верховній Раді України у листопаді 1996 року. „Голос України", 22 листопада 1996 року повідомляє, що депутати припинили чинність „Декрету Кабінету Міністрів від 9 грудня 1992 року „Про тимчасове припинення індексації грошових доходів населення"... про тимчасове припинення індексації грошових доходів населення... Другий пункт зобов'язує Кабінет Міністрів до 15 грудня 1996 року розробити і подати на розгляд Верховної Ради проект закону про індексацію заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат...". Лазаренко, за повідомленням „Регіону", 17 грудня 1996 року, заявив тоді, що „...за умови відтворення діючого до грудня 1992 року порядку індексації грошових доходів,...грошові доходи населення 1997 року треба буде збільшити на 1,4 млрд. грн., в тому числі - за рахунок бюджету - на 975 млн. грн...", що „...джерела фінансування на таке збільшення відсутні... реалізація рішень за рахунок емісійного збільшення дефіциту не захистить людей від інфляції, а навпаки, призведе до ще більших втрат населення внаслідок неминучого збільшення темпів зростання до 423% на рік", на що Буздуган сказав, що „...є люди, яких слід було б ізолювати, тому що вони шкідливі для суспільства.., шкідливі, передусім, розповсюдженням ідей, що не відповідають істині. Наприклад, про інфляцію, яку потягне за собою збільшення зарплатні... Зарплатня за рівнем впливу на інфляцію посідає 15-те місце..."
І що ж Кучма? „Робітнича газета України", 19 червня 1996 року, подає його слова в діалогу з читачами „Робітничої газети": „...Уряду і Національному Банку поставлено завдання передбачити надійні механізми повернення трудових заощаджень тим, хто може і не дочекатися дивідендів від сертифікатів, які компенсують втрати від знецінених вкладів в Ощадбанку та Укрдержстраху". Цінне визнання. Навіть сам Кучма визнає, що те, що він витворив з „сертифікатами" з „номинальной стоимостью 1 млн. крб" не є „надійним механізмом повернення трудових заощаджень". І, плекаючи надію на те, що всі забули його обіцянку „сумею в сжатые сроки восстановить справедливость, проиндексировать вклады" з показним самобичуванням цинічно заявляє про тих, „хто може і не дочекатися дивідендів". Чи може це і є кучмівське розуміння справедливості?
Остання у часі „ініціатива" Кучми щодо індексації знайдена нами у „Киевских Ведомостях", 28 вересня 1996 року: „...дві сенсаційні заяви зробив вчора (27 вересня) Л.Кучма у Кіровограді та Миколаєві. ... про доцільність „покласти кошти, які заборгувала держава населенню, на ощадні книжки громадян, які можна буде одержати за певний період зі сплатою відсотків". Отже, ще „один механізм". А як же з тими, хто „може і не дочекатися дивідендів від сертифікатів, які компенсують втрати від знецінених вкладів в Ощадбанку та Укрдержстраху"? Кучма що, накаже їм жити, поки вони не одержать „за певний період зі сплатою відсотків"?
Кучма, коли обіцяв „в сжатые сроки... проиндексировать вклады", не міг не розуміти, що саме він обіцяв. Він не міг не розуміти, що така індексація - не в можливостях держави, підірве її економіку. Він сам твердить, що „...торік доходи зведеного бюджету становили трохи більше ЗО млрд. гривень, у тому числі; за рахунок заліку - близько 6 мільярдів. Отже, „живих" коштів надійшло 24 млрд. гривень. За прогнозами, максимальний рівень доходів бюджету в цьому році складе 37,6 млрд. гривень, а без урахування взаємозаліків - ЗО мільярдів. Рахуємо далі. Місячна потреба у коштах тільки на бюджетні соціальні виплати з бюджету - 2,1 млрд. гривень. За рік це становитиме 25,2 млрд., а з урахуванням наявної заборгованості за соціальними виплатами - майже ЗО млрд. гривень... таким чином, на фінансування інших статей витрат коштів майже не залишається! А ще ж потрібна індексація соціальних виплат на поточну інфляцію" (виступ Кучми на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 14 лютого 1997 року, „Урядовий кур'єр", 18 лютого 1997 року). Якщо „на фінансування інших статей витрат коштів майже не залишається", при тому, що „...ще ж потрібна індексація соціальних виплат на поточну інфляцію", що не дивно, то вже де їм знайтись на індексацію заощаджень?
Перед нами - не просто помилка, перед нами дещо гірше, а саме винятково цинічна експлуатація очікувань виборців. Але, оцінюючи безпринципність Кучми, не можна виключати, що напередодні виборів він, сподіваючись на коротку пам'ять виборців, знову кине чергову „блискучу ідею" на зразок „доцільності „покласти кошти, які заборгувала держава населенню, на ощадні книжки громадян, які можна буде одержати „за певний період зі сплатою відсотків".
Частина друга.
КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
Розділ другий.
Внутрішня політика Кучми: соціально-економічна сфера.
Глава третя. Кучма і проблеми економічної реформи
Це - найбільш важка глава для мене, але вона також потрібна для цього документу. За освітою я - не економіст, і мені важко знайти точні „шарахання" Кучми у питаннях економічної реформи та побудувати блоки антитез. Відповідно, найкраще, я думаю, це міг би зробити Плотников або Ковальчук. Я ж постараюся вибудувати динаміку „шарахань", виходячи з моїх аналізів та освіти.
На мій погляд, динаміка „шарахань" Кучми у питаннях економічної реформи має схожі особливості з іншими „шараханнями".
Прем'єр Кучма був гарячим прихильником і державного керування економікою, і збереження переважної частки державної власності в основних фондах підприємств. В інтерв'ю „Голосу України" 6 листопада 1992 року Кучма заявляв: „...адже не можна розпродати всі державні підприємства. У Швеції, Норвегії, інших країнах понад 50% підприємств перебувають у руках держави. Як там живуть люди - розповідати не треба". Більше того, прем'єр, Кучма діяв як типовий представник командно-адміністративної системи. Це визнавав, наприклад, такий типовий „ринковик" як Лановий, який у 1993 році писав про т.зв. „урядову антикризову програму" Кучми: „відновлення адміністративної системи держзамовлень.., відновлення відомчого управління народним господарством.., саме цей шлях обрано урядом як головну стратегічну лінію реформ державного управління..." (В. Лановий. Залізної завіси не буде - не вистачить заліза. К., 1994, с.146), а вже у 1995 році твердив, що „ніякого курсу Кучми на вихід із кризи немає. Є тільки незграбна спроба реалізувати ті програми переходу до ринкової економіки, які принесли Кучмі на блюдечку" („Самостійна Україна", листопад 1995 року, номер 37). Вже після призначення радником Президента України з економічних питань, з причини немотивованого страху, раптом Лановий стане „українським Явлінським" (що неможливо, з Ланового не вийде Явлінський як з Кучми - Єльцин): „активність і цілеспрямованість Президента України спрямовані на втілення у життя того, що він проголосив на словах, - на перебудову і трансформацію економіки і соціального облаштування суспільства" („Всеукраинские Ведомости", 14 травня 1996 року) та „Л.Кучма на практиці взявся здійснювати те, про що інші лише говорили. Його курс - послідовний і обов'язково приведе до добрих результатів. Всі могли переконатися в його твердості, порядності і небоязні відповідати перед людьми за їхні долі" („Киевские Ведомости", 16 травня 1996 року). Цікаво, як ринковик Лановий реагує на слова Кучми у виступі на зборах з нагоди першої річниці прийняття Конституції („Урядовий кур'єр", 3 липня 1997 року) „уся ця робота буде поєднуватися з істотним посиленням керованості державним сектором економіки", які переконливо свідчать, чого Кучма домігся і у „керованій трансформації", і у „істотному посиленні керованості" - словесних штампах, яких більш ніж достатньо в економічних частинах промов Кучми.
За УНІАН, 10 листопада 1993 року, Кучма в інтерв'ю „Рух-пресу" заявив: „У листопаді-грудні на Україну чекає економічна катастрофа". На його думку, катастрофічна інфляція призведе до небаченого соціального вибуху і розвалу економіки. Поспішне підвищення зарплати шахтарям, переконаний екс-прем'єр, навряд чи відверне соціальні заворушення на Донбасі, оскільки інфляція зростає з геометричною прогресією, і мільйонні зарплати дуже швидко знеціняться. Дії уряду Леоніда Кравчука нагадують йому борсання потопаючого, який панічно шукає рятівну соломинку". Зафіксуємо слова про „потопаючого, який панічно шукає рятівну соломинку" для майбутніх ілюстрацій дій Кучми. А, до р
2003.08.21 | KAKTUZZ
Re:Mарчук валить Кучму наповал. Особливо в кінці книги!
Частина друга.КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
Розділ перший.
Кучма і його розуміння державності України
Глава друга. Розкол України
В принципі, перебільшувати певного роду обставини, не є великим політичним гріхом. Все полягає лише в тому, для чого це робиться і як професійно це робиться. Політик повинен розуміти, що а) те, що він вважає „загрозою", має сприйматися як „загроза" тими, кого він бажає перелякати; б) що тут важливо „не передати куті меду". Кучма своїми публічними висловлюваннями показує, до чого призводить непрофесійне залякування Заходу різного роду загрозами.b
Кучма свого часу заявляв, (Кучма, з виступу на сесії ВР України 1 червня 1994 року Бюлетень № 18, 1994 рік, с.100), що „я можу послатися ще... на Центральне розвідувальне управління Сполучених Штатів Америки, яке нещодавно заявило і, мабуть спеціально допустило витікання інформації в пресу, що головна лінія водорозділу або розділу України - у сфері економіки. І якщо ми негайно не повернемося до вирішення цих проблем, то винні будемо тільки ми з вами". Цей виступ стосувався кримського питання.
Кучма, як завжди, „дещо" плутає. Тім Вайнер у „Нью-Йорк Таймс", 26 січня 1994 року та Джон Ланкастер у „Вашингтон Пост", 26 січня 1994 року описали свідчення директора ЦРУ Джеймза Вулзі Комітету з питань розвідки Сенату США.
„Вашингтон Пост" заявила, що Вулзі описав становище в Україні як „потенційну кризу", заявивши, що „у цій колишній радянській республіці настільки заступає дорогу нездале керування економікою, що рівень інфляції минулого місяця сягнув 90 відсотків і „майже половина її громадян живуть нижче від рівня бідності.., перед Україною постала загроза сепаратистського руху етнічних росіян у Криму, який може призвести до російської інтервенції і, можливо, й великої війни між двома країнами". У „Нью-Йорк Таймс" було наведено наступні слова Вулзі: „в Україні... святкування незалежності „поступилися місцем розчаруванню внаслідок нездалого керування економікою і політичної бездіяльності". „Реформи ще не існують... Нестачі енергії стали звичною часткою життя, рівень інфляції в грудні був 90 відсотків, і майже половина громадян України живуть нижче від рівня бідності... Потенційна політична криза полягає в зростанні сепаратистського руху в Криму, єдиному регіоні України, де етнічні росіяни становлять більшість. Їхній галас про возз'єднання з Росією загрожує розділити новопосталу республіку на частини". З текстів статей Вайнера і Ланкастера з усією очевидністю випливало, що Вулзі говорив про три проблеми: реформи, енергетичну проблему і кримський сепаратизм. Кучма ж, з властивою йому „аналітичністю", „змішав" дві з трьох проблем в одну.
Тема розпаду України, яку Кучма „сплагіював" у ЦРУ, стала для нього своєрідним „коньком", „страшилкою", якою він лякав Захід. Британський „Економіст" цитує Кучму 28 травня 1994 року: „Я глибоко переконаний - якщо змін у політичній системі й початку економічних реформ не буде, на Україну чекають часи важчі, ніж на Югославію". „Україна Молода" 7 липня 1995 року та „Всеукраинские Ведомости" передруковують інтерв'ю Кучми німецькому журналу „Ді Вельт", де Кучма каже: „... є також небезпека, що наша держава може розпастися". В інтерв'ю німецькому журналу „Шпігель", яке газета „Новости" передрукувала 11 серпня 1994 року, Кучма, зокрема, каже: „...я готовий відкрити широкі двері для інвесторів і переглянути всі закони, які їм заважають. Інакше є небезпека потрапити на „югославський" шлях... (Кравчук - автор) завів Україну у таку кризу, ще й таку, яка не виключає конфлікту в майбутньому... треба перешкодити революції. Є лише одна альтернатива - або ми створюємо щось за допомогою Заходу, або ми залишаємося у кризовій ситуації, і деякі регіони можуть відокремитися від держави...". Залишимо „за дужками" те, що Кучма за діючим у серпні 1994 року законодавством не мав можливості „переглянути всі закони" поза рішеннями парламенту, а значить, і заява його була просто безвідповідальною декларацією, „ціна" якої добре була відома аналітикам на Заході, те, що логічним кінцем заяви Кучми „відкрити широкі двері для інвесторів" стала відома заява прес-служби Лазаренка щодо критичних публікацій у західній пресі: „...за ними проглядається намагання деяких західних підприємців отримати необгрунтовано привілейоване становище на українському ринку" („Киевские Ведомости", 18 квітня 1997 року), те, що Кучма в черговий раз „обливає брудом" Кравчука, та ще й в західній пресі, що взагалі не личить першій особі держави. Відзначимо лише політичну наївність Кучми, який вважає, що подібними загрозами можна змусити Захід, який піклується насамперед про себе, „допомагати Україні".
21 листопада 1994 року „Вашингтон Таймс" у статті „Україна закликає США надати фінансову допомогу; Кучма побоюється міжетнічних заворушень на зразок балканських" подає наступний вираз Кучми: „Президент України Леонід Кучма попередив, що у випадку, коли Сполучені Штати та інші держави не допоможуть його країні, вона може зазнати краху і спалаху насильства на зразок того, що знищив Югославію... Пан Кучма попередив, що не отримавши фінансової допомоги, Україна може опинитися у міжетнічному конфлікті через плачевні економічні умови та напружені стосунки з деякими сусідніми країнами. І Росія, і Польща мають з Києвом розходження щодо певних територій". Кучма вживав мотив розколу України і у внутрішній політиці. Наприклад, у виступі на нараді активу у Львові 13 лютого 1995 року („Робітнича газета", 22 лютого 1995 року) він каже: „Україна не є однорідною ні за станом розвитку економіки в регіонах, ні за політичними орієнтаціями, ні за релігійними і навіть етнічними ознаками. Загроза розламу України на частки є реальною. Її не слід перебільшувати і драматизувати. Але її не можна недооцінювати".
Заяви Кучми сприяли зростанню і зміцненню негативного іміджу України. Наприклад, коли Кучму цитує „Независимость", 4 лютого 1997 року: „Закликавши представників великих корпорацій, що були присутні на зустрічі, вкладати інвестиції в Україну, (Кучма - автор) заявив: „Проблеми і завдання, що стоять перед Україною, безпрецедентні". Слова Кучми підтверджуються іншим джерелом - „Всеукраинские ведомости", 4 лютого 1997 року: Кучма „гарантировал собравшимся бизнесменам защиту иностранных инвестиций, политическую и экономическую стабильность. Призвав представителей крупных корпораций, присутствовавших на встрече, вкладывать инвестиции в Украину, украинский Президент заявил: „Проблемы и задачи, стоящие перед Украиной, беспрецедентны". І кому прийде в голову вкладати гроші в країну, в якій існують такі „безпрецедентні завдання"? Вже краще щось надійніше, там, де немає загрози розколу, а є щось передбачуваніше і „прецедентніше".
Кучма досить таки недолуго формує те, що, мабуть, з його точки зору, може називатися комбінацією „батога й медяника". „Інтерфакс-Україна" 9 листопада 1994 року повідомляє, що Кучма на зустрічі з міністром закордонних справ Данії Нільсом Хельвігом заявив: „Если Европа хочет видеть Украину экономически сильным государством, она должна предпринимать соответствующие действия, а не выдвигать условия... Экономика Украины больна. Диагноз мы поставили правильный. Если смотреть со стороны и не помогать, этот организм умрет...". „Допомагайте" нам, мовляв, а то буде ще гірше.
Всі ці „жахання" Кучмою Заходу справляли ефект, протилежний до того, якого він очікував. Чути слова про можливість розколу з уст першої особи, значить дещо більше, ніж оцінки аналітиків розвідок, це означає оцінювати таку можливість як реальну. Відповідно однією з перших рекомендацій, яку робить в такому випадку своїм підприємцям державна служба - утриматися від інвестицій і зачекати. Саме Кучма, і ніхто інший, витворив своїми словами імідж України - нестабільної держави.
Втім, водилися за Кучмою й дії, які справді слід кваліфікувати, як (свідомо чи несвідомо - інша справа) спрямовані на реальний розкол України. Зокрема „УНІАН" 17 червня 1994 року повідомляє: „На думку Леоніда Даниловича, підтримуючим його силам на Сході і Півдні України треба активніше впливати на зміни існуючого стану речей, коли фактично Західна Україна диктує свої умови всій п'ятидесятимільйонній країні". Газета „Пост-поступ" у числі 44(135) за 14-20 липня 1994 року пише: „2 липня деякі харківські газети опублікували звернення Л.Кучми до мешканців області з подякою за їхню підтримку. Кучма закликав харків'ян взяти участь у другому турі президентських виборів, наголосивши: „Якщо ви не прийдете на вибори, вами й далі будуть правити націонал-радикали зі Львова та їхні „наставники" з-за кордону". Кучма також заявив: „щоб не допустити змін, готується план, згідно з яким, за допомогою фальсифікацій, залякування населення Західної України, використовуючи неявку на вибори чи літню пасивність населення Східної та Південної України, мають намір зірвати вибори, тобто утримати при владі збанкрутілих вождів". ... секретар МБР ... Ігор Душин сказав: „Я з цим планом (про який ідеться у заяві - ред.) не знайомий..." Душин визнав, що представники МБР не зафіксували на виборчих дільницях якихось великих порушень... Пояснюючи застереження Кучми щодо націонал-радикалів ... (Душин) сказав: „йдеться про явний вплив колишньої польської провінції на політику незалежної держави, явний акцент прозахідної української політичної думки..." (Душин) повідомив, що текст звернення Л.Кучми стандартний, змінюється тільки одне слово, тобто „харків'яни, дніпропетровці, запоріжці" й т.п." Навіть людині, далекій від юриспруденції, має бути інтуїтивно зрозуміло, що тут, як то кажуть, „пахне статтею". І не однією. Чого варте хоча б розпалювання міжнаціональної ворожнечі: протиставляння „сил на Сході і Півдні" „Західній Україні" - адже не секрет, що у суспільній свідомості багатьох виборців (а на той час - і поготів) регіональний поділ України асоціюється з національним. Втім, якщо прямий кримінал тут довести й важко, то вже консолідації України такі та їм подібні заяви, м'яко кажучи, не сприяють. А вже Душинські слова „про явний вплив колишньої польської провінції" та Кучмині про „націонал-радикалів зі Львова та їхніх „наставників" з-за кордону" могли реально викликати нестабільність у державі. Принаймні, розпалювання внутрішньонаціональної ворожнечі - тут наявне. І для чого цей камуфляж зі зміною „шапки" звернення: „харків'яни", „дніпропетровці", „запоріжці" - вже писали б відвертіше: „всі, хто ненавидить галичан-бандерівців та їхніх посіпак, що живуть на Правобережній Україні".
Розкол України, якщо й міг стати реальністю, то лише внаслідок поведінки самого Кучми, а саме - через його намагання за будь-яку ціну провести референдум по Конституції. Якби не „штурмове" ухвалення Конституції Верховною Радою (за всіх недоліків такого кроку), якими б мотивами не керувався кожен окремий депутат, дестабілізація і розкол України могли стати трагічною реальністю.
Нагадаю тут, що Кучма йшов на більш ніж радикальні кроки у „пробиванні" Конституції. Комплекс заходів, які проводив Кучма, включав у себе протиставлення Верховної Ради виборцям через шантаж Верховної Ради „волевиявленням", заяви самого Кучми („Інтерфакс-Україна", 22 травня 1996 року) про те, що не потрібно „бояться проведения референдума по вопросу о Конституции Украины", його вислови, що „...в этом деле нет смысла считать деньги". Також називалися конкретні терміни проведення референдуму. „Інтерфакс-Україна" 22 травня 1996 року передає заяву Литвина, який вважає, що „...референдум по вопросу новой Конституции страны следует провести не позднее сентября...". Кучма видав Указ про проведення референдуму 26 червня 1996 року. Пізніше Табачник визнавав, що „якби саме Адміністрація Президента не створювала такого потужного політичного напруження навколо Конституційної Угоди в 95-му, проекту Конституції у 96-му, - ці документи ніколи б не були прийняті" („Независимость", 21 березня 1997 року), а сам Кучма у газеті „Всеукраинские Ведомости", 11 липня 1996 року заднім числом мотивував, що „його рішення мало додати здорової злості депутатам".
Тут же, в газеті „Всеукраинские Ведомости", 11 липня 1996 року Кучма твердить, що „прийняття Президентом найвідповідальнішого рішення про проведення референдуму... було далеко не простим. Потрібно було мати серйозні підстави, мати політичну волю, потрібно було прорахувати всі сценарії подальшого розвитку подій, перед тим, як приймати подібне рішення. Треба було передбачити, як це вплине на ситуацію в країні...". Щодо так званого „почуття волі", то у Кучми під цим поняттям криється елементарна впертість, негнучкість, автократичні інстинкти. А от щодо того, що „потрібно було прорахувати всі сценарії подальшого розвитку подій", то цей момент варто проаналізувати додатково.
Найперше, Кучма не мав такої підтримки серед громадян України, яку, як йому здавалося, він міг мати. Разумков у газеті „Сільські вісті" 23 квітня 1996 року наводить дані служби „Соціс-Геллап", за якими сьогодні повністю довіряють Президентові 20% опитаних, а повністю не довіряють 35%. Втім, сам Разумков у оприлюднених ним варіантах розвитку подій спирався в основному на теоретичні прогнози, які не було „поставлено" на конкретний грунт.
Але Кучма отримував інші дані: у цей час соціологічні служби Горбуліна „отримували" інші соціальні замовлення: 14 грудня 1995 року „Київська правда" опублікувала дані опитування Українського науково-дослідного інституту проблем молоді, згідно за яким „...рейтинг Президента у жовтні становив - 33%". 23 квітня 1996 року газета „Запорозька Січ" опублікувала результати соціологічного дослідження на тему „Соціально-політичні орієнтації населення України за лютий 1996 року", проведеного Центром „Соціальний моніторинг" при Національному інституті стратегічних досліджень вже спільно з Українським науково-дослідним інститутом проблем молоді. За цими даними Кучма має 44%.
По-друге, Кучма вже мав у суспільстві значний негативний потенціал внаслідок невиконаних обіцянок - офіційний статус російської мови, індексація заощаджень громадян, відсутність визнаних результатів у боротьбі з корупцією, обіцяна ним перед виборами участь України в інтеграційних процесах у рамках СНД, яка на рівні масової свідомості однозначно сприймалася як дещо глибше, ніж просто членство України в СНД.
По-третє, зросла електоральна база лівих. Ліві з „доброї волі" Кучми отримували рідкісну можливість ототожнити закладені у проект Конституції основні права людини з „буржуазними" і розгорнути широкомасштабну пропагандистську атаку по питаннях державності та щодо повернення до адміністративно-командного ладу в економіці України. Березневий 1996 року № газети „Комуніст" опублікував матеріал про Всеукраїнську науково-практичну конференцію, присвячену проекту „Програми надзвичайних заходів Компартії України у сфері економіки", яка проходила у Києві 1-2 березня. Конференцію було організована згідно з рішенням січневого (1996 року) Пленуму ЦК КПУ Президією ЦК, теоретичними центрами ЦК і Київського міськкому партії. У її роботі брали участь суспільствознавці, економісти, вчені академічних установ, партійний актив, народні депутати із 17 областей і Києва. З викладенням проекту „Програми надзвичайних заходів Компартії України у сфері економіки" виступив керівник групи з її підготовки секретар ЦК КПУ В.Луценко. Програма містила тези, на яких комуністи запланували будувати свою агітаційну кампанію.
Кучма ж перебував у ейфорії від тискового розв'язання проблеми Конституційного договору. Значним негативним фактором слід вважати серйозний вплив на Кучму негативних прикладів російських варіантів силового розв'язання конфліктних ситуацій на зразок розстрілу Єльциним парламенту. Приклади з російської політики, впливаючи на Кучму, прив'язували його саме до „євразійського", а не до європейського способу поведінки політичних еліт.
На червень 1996 року в суспільстві склалася виключно несприятлива ситуація для проведення активних операцій загальнонаціонального рівня.
Такий спосіб скорочення державних витрат, як затримка виплати заробітної плати, покладений Кучмою в основу фінансової стабілізації, призвів до того, що заборгованість на квітень 1996 року, за словами Кінаха („Голос України", 11 квітня 1996 року) загалом по Україні становила 120 трлн. крб., у тому числі 81 трлн. крб. припадало на заборгованість у бюджетній сфері, включаючи державний і місцеві бюджети. На червень 1996 року заборгованість по зарплаті держави працівникам бюджетної сфери сягнула 170 трлн.крб. („Голос України", 5 червня 1996 року). За офіційними даними, безробіття на червень 1996 року становило лише 0,6% робочої сили, але ця оцінка не відповідала реальності. Це - тільки зареєстровані безробітні. Реальне ж безробіття, за іншими даними („Голос України", 5 червня 1996 року), становило 5-7 млн. робочих місць, або 30-35% робочої сили.
За даними Міністерства статистики, які навела газета „Сіті", 2 квітня 1996 року в Україні тривав спад ВВП. Зросло падіння виробництва товарів і послуг, а також доданої вартості, найвищими темпами - у будівництві. У транспорті та зв'язку за січень-лютий 1995 р. спостерігалось зростання випуску товарів і послуг, а 1996 року - спад.
6 березня 1996 року „Робітнича газета України" опублікувала звіт розширеного засідання колегії Державного комітету України з житлово-комунального господарства, де, зокрема, констатувалося, що „у 1996 рік Житлокомунгосп України вступає з великими боргами... сума кредиторської заборгованості - 142 трлн.крб... основна причина - неплатежі за житлово-комунальні послуги... державні дотації надто малі, аби покрити витрати". Поза сумнівом, на червень 1996 року ситуація з неплатежами не надто змінилася.
Зазнавав критики проект бюджету, який уряд передав на розгляд українського парламенту. Наприклад, народний депутат України Валентина Семенюк в „Голосі України", 6 березня 1996 року говорить: „найнебезпечнішим є те, що бюджет не гарантує недопущення подальшого погіршення матеріального становища і умов життя народу. Зростання доходів населення планується на 20% меншим за зростання цін". 6 травня 1996 року депутати Верховної Ради прийняли постанову, в якій ішлося про створення спеціальної депутатської комісії для вивчення стану справ із заборгованістю щодо виплат населенню („Голос України", 7 травня 1996 року). Не було сумнівів, що ліві будуть активно розігрувати і карту бюджету. Кучма ж, за повідомленням „Киевских Ведомостей" 15 травня 1996 року, 12 травня 1996 року підписав Указ про невідкладні заходи щодо забезпечення своєчасної виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат. Як сказано у цьому повідомленні, „...президент на засіданні президії Кабінету Міністрів (13 травня 1996 року) прямо вказав на членів уряду... „Уряд, який не може подолати цю проблему, країні не потрібний". В даному випадку відзначимо не стільки те, як Кучма в черговий раз „переводить стрілки" на Кабмін, скільки те, що такі важливі проблеми є все-ж таки другорядними для нього, другорядними, оскільки його впертість сконцентрувалася на Конституції.
Зростало напруження в окремих галузях промисловості, серед наукової інтелігенції та в армії. Вимагала застосування постійних і невідкладних заходів боротьба зі злочинністю.
„Всеукраинские Ведомости", 5 березня 1996 року оприлюднили „звернення ряду керівників профспілок працівників атомної енергетики і промисловості України до Президента України Л.Кучми, Прем'єр-міністра України Є.Марчука, Голови ВР України О.Мороза", де, зокрема, підкреслювалося, що хоча „атомна енергетика України, маючи 25% загальних енергетичних потужностей, в 1995 році виробила близько 37% електроенергії, спожитої народним господарством та населенням країни", а „планове завдання в осінньо-зимовий період АЕС України виконали на 104%, виробивши понад 45% загального виробництва електроенергії", проте „проблеми атомників залишаються поза увагою владних структур, а окремі невиважені загальнодержавні рішення призводять до розвалу галузі" і що „криза неплатежів призвела до того, що програма забезпечення безпеки АЕС виконана лише на 20%", тому „в разі виникнення катастрофи будуть шукати винуватців на підприємствах". Керівники профспілок працівників атомної енергетики і промисловості наголошували: „...ми вважаємо, що криза неплатежів створена за Вашою особистою участю на основі державних рішень... І не треба шукати винних у невирішенні проблеми розрахунків споживачів за використані ними енергоносії серед керівників підприємств.. Адже загальні умови створені таким чином, що краще підприємству не працювати, ніж працювати. З цих причин Ви і повинні нести повну відповідальність за діяльність (або бездіяльність) галузі".
В середовищі наукової інтелігенції, особливо в індустріальних містах України, росло розуміння того, що „сьогодні держава в особі своїх владних структур жертвує мозком нації - наукою, не дбаючи про майбутнє ..." („Слободський край", 26 березня 1996 року). Академік НАН України Немошкаленко, який написав цитовану статтю у харківській газеті, підкреслював, що „Академія наук матиме нинішнього року з бюджету лише 40% (якщо ще матиме) з того, що їй потрібно. А тим часом пересічний інститут природничо-наукового профілю, виходячи з цієї мізерії, змушений буде жити на суму, що еквівалентна 40 тис.крб. 1990 року. Це майже в 40 разів менше суми, на яку ми жили тоді".
17 травня 1996 року „Правда України" опублікувала статтю, де твердилося, що „ останнім часом держбюджет виділяв армії кошти в обсязі лише 30% від потреб. Із цієї суми у 1995 року усього 12% було витрачено на підтримання військової техніки. Забезпечення паливно-мастильними матеріалами становило 8-10% від потреб...". „Зеркало Недели" 15 червня 1996 року опублікувала дані соціологічних досліджень Українського центру економічних і політичних досліджень і „горбулінського" центру „Соціальний моніторинг" , з яких можна було зробити такі висновки:
- українська армія не є повноцінними Збройними Силами, що здатні захистити свій народ. Так вважає 57% опитаних офіцерів;
- в армії немає цілеспрямованого реформування, а продовжується майже некероване її скорочення. 74,4% опитаних офіцерів дотримується такої ж думки;
- у державного і військового керівництва в реалізації військової політики переважають стереотипи минулого, що в значній мірі заважає створенню нової військової доктрини;
- в Збройних Силах наростають тенденції відставання від сучасних армій за рівнем озброєння і професійної підготовки;
- є підстави вважати, що ЗСУ слабокеровані і небоєздатні;
- в армії наростають негативні тенденції, що деформують свідомість військових, бойовий дух особового складу;
- соціальний захист військовослужбовців не витримує будь-якої критики;
- армія з фактора, що здатний стабілізувати суспільство, перетворюється в потенційно дестабілізуючу силу.
Кожен другий офіцер визначив своє ставлення до Верховного головнокомандувача як негативне, третина респондентів - як повністю негативне. Негативну оцінку міністру оборони дали 2/3 офіцерів.
Про те, що дані соціологічного опитування - не просто теоретичні розмірковування, свідчать заворушення у ряді гарнізонів Криму, Львова, Володимир-Волинського („Вечірній Київ", 29 березня 1996 року) на початку року, що були викликані затримкою платні, інцидент з посадкою підрозділу військових вертольотів на автодорогу Київ-Львів („Віче", № 71, 1996 рік, с.71). „Правда Украины", 7 березня 1996 року наводить слова керівника Головного Управління військового будівництва Міністерства Оборони України генерал-майора Полтавцева: „за час існування Головного Управління військового будівництва МО України пощастило побудувати 26 тис.квартир. У нинішньому році в цілому по Україні планується здати під ключ 4415 квартир - це 88 житлових будинків", але, як зазначає автор статті в газеті, „...військове відомство не в змозі оплатити будівельні роботи. В результаті, галузь працює в півсили, завантаженість обсягом робіт складає 30-35%".
Актуальною залишалася і проблема боротьби із злочинністю. Лише 1995 року на території України зареєстровано майже 240 кримінальних проявів терористичного спрямування, 164 з яких вчинено шляхом вибуху, 55 - обстріли з застосуванням гранатометів, автоматів та іншої зброї. Захоплено 11 заручників, скоєно посягання на 14 депутатів усіх рівнів та на 8 працівників правоохоронних органів. У результаті цих акцій загинуло понад 70 осіб, зруйновано або пошкоджено майже 170 різних будівель і 70 автомобілів. У злочинців вилучено десятки одиниць вогнепальної зброї та набоїв до неї, вибухових пристроїв тощо („Голос України", 18 квітня 1996 року). Особливої гостроти набрала проблема транзиту і споживання наркотиків, але заходи, які передбачалися Національною програмою протидії зловживанню наркотичними засобами і їх незаконному обігу на 1994-1997 роки, а саме активна боротьба з розповсюдженням та виготовленням наркотиків, блокування каналів переміщення наркотиків та сировини, посилення контролю за медичними препаратами групи „А" на стадії виготовлення та реалізації, реалізувалися недостатньо.
Зростало регіональне напруження в Україні.
На Донбасі на 7 травня 1996 року страйкувало шість шахт („Голос України", 7 травня 1996 року), загально по Україні на 16 травня 1996 року („Голос України", 17 травня 1996 року) - 17 шахт, з них 7 - в Донецькій області, 3 - у Луганській, 2 - у Дніпропетровській (Павлоград) і 4 - у Львівсько-Волинському вугільному басейні (Червоноград, Нововолинськ). У то же час Кучма та уряд почали здійснювати конкретні кроки щодо закриття нерентабельних підприємств. Кучма („Голос України", 7 травня 1996 року) на засіданні Кабінету Міністрів України 5 травня 1996 року висловився за закриття нерентабельних вугільних шахт, а Поляков там же заявив, що у 1995 році розпочато роботи щодо закриття 24 шахт та одного розрізу, у 1996 до них додасться ще 14 шахт і один розріз" („Голос України", 7 травня 1996 року). Всі ці дії уряду, вирішення болючих проблем працевлаштування шахтарів в умовах їх страйкової активності мали певні шанси на успіх лише у випадку стабільності у регіонах. „Правда України" 16 травня 1996 року повідомила про нараду представників трудових колективів шахт Донецької та Луганської областей, де було „висунуто вимогу погасити заборгованість по зарплаті до 1 червня і збільшити зарплату в 1,9 раза щодо середньої у промисловості". Учасники наради також вимагали „встановити пенсії шахтарям не нижче 90% від середньої зарплатні".
Загострювалося соціально-економічне становище в Криму. За газетою „Флот України", 30 березня 1996 року, вже в 1995 році, який за кліматичними умовами на півострові був сприятливим для вирощування більшості культур, спостерігалося зменшення виробництва сільгосппродукції порівняно з попередніми роками (овочів - на 43%, фруктів - на 65%, винограду - на 35%, молока - на 42%, м'яса - на 53,3%, яєць - на 43%, вовни - на 38,6%). Крім того, майже 70% посівів зернових культур зібрано після допустимих термінів, через що було втрачено 500 000 тонн фуражного зерна, і 1996 рік не обіцяв зростання виробництва. Поширилася чутки про епідемії хвороб у Криму, і уряд України вживав заходи для поширення правдивої інформації. Наприклад, 16 травня 1996 року „Урядовий кур'єр" надав слово головному державному санітарному лікарю Криму Дорофєєву, який заявив, що „...цього літа у Криму прогнозується сприятлива епідеміологічна ситуація. Він повідомив, що за 4 місяці нинішнього року порівняно з цим же періодом 1995 р. щодо ряду кишкових захворювань відзначено зниження на 35%, гепатиту - на 4,4%... Значний крок щодо стабілізації епідеміологічної ситуації в автономії досягнуто завдяки придбанню кількох лабораторій французької фірми по виробництву медичної техніки. Набагато поліпшило ситуацію і завершення будівництва водоводу в Ялту завдовжки 48 км, профінансованого урядом України", хоча „...на півострові зросла кількість випадків захворювань на туберкульоз, а також венеричні хвороби". Дорофєєв „спростував прогнози 37 міжнародних організацій з охорони здоров'я, які твердили, що цього року у Криму буде спалах холери". Заяви, подібні до сказаного Дорофєєвим, мали певне значення для недопущення зриву курортного сезону в Криму.
Певне напруження відчувалося у середовищі кримських татар. У Криму відбувся п'ятий з'їзд Організації кримсько-татарського національного руху (ОКНР), де виступив голова її центральної ради Хайредінов, який заявив („Независимость", 5 березня 1996 року), що „...у Києві зайняли вичікувальну позицію, і не розуміють, що вирішувати кримсько-татарські проблеми дешевше, ніж не вирішувати їх". Серед основних завдань ОКНР - боротьба за створення в Криму політико-правової системи, яка забезпечувала б кримсько-татарському народові реалізацію його права на самовизначення, відновлення і розвиток духовних цінностей кримських татар, розширення їхнього представництва в органах влади, участь кримських татар у приватизації. „Зеркало Недели" 18 травня 1996 року опублікувала матеріал, в якому було сказано, що „...в Крыму... происходит постепенное накопление критической массы конфликтогенных противоречий, которые... распределяются в трех пластах... Первый пласт - законодательный и социальный. На полуострове уже 76 тысяч переселенцев не имеют гражданства и, следовательно, ограничены в правах, в том числе на приватизацию, которая в этом году уже должна закончиться... Избранный народом и признанный де-факто меджлис крымскотатарского народа и система региональных меджлисов вопреки надеждам до сих пор остаются не признанными де-юре. И это в то время, когда историческая память народа хранит не только опыт Крымского ханства, но и недавнюю практику Крым-АССР образца 1921-44 года, которая, чтобы там ни говорили, фактически была крымскотатарской автономией - больше трети парламента и правительства, система образования, культуры, национальные кадры, религиозные структуры - все это составляло ее характер.
Второй пласт проблем - экономический. Финансирование процесса возвращения и обустройства депортированных сегодня, несмотря на рост количества нолей в суммах выделяемых денег, реально в 17 раз меньше, чем в 1992 году. Половина из 270 поселков переселенцев не имеет дорог, воды, электричества, в них нет медицинского, бытового, торгового обслуживания, средств связи, школ, детских садов. 120 тысяч переселенцев не имеют еще своего жилья, 40 тысяч не трудоустроены, 30 тысяч работают не по специальности. На 1996 год выделено 2,8 триллиона карбованцев, что составляет всего 1 процент от общей потребности средств, составляющей 280 триллионов карбованцев... Третий пласт - особый и деликатный. Рано или поздно крымские татары потребуют возмещения отнятого во время депортации народного достояния. И от нынешнего отношения к проблеме Украины зависит, в какой форме и будет ли вообще предъявлен этот „исторический счет" депортированных. Согласно данным национального движения, составленным по итогам трех самопереписей крымских татар в 1957, 1966 и 1970-73 годах и представленным в 1975 году с 25 тысячами подписей Совету Безопасности ООН, партийным, правоохранительным и государственным органам СССР в форме 7 актов и 3 исторических справок, в результате депортации 18-20 мая 1944 года крымскотатарский народ потерял 25 миллионов национальных книг, 861 школу, 263 клуба, 1180 библиотек, 1690 кофеен, 263 оркестра, 237 коллективов художественной самодеятельности (7900 участников), более 10 национальных населенных пунктов, 2400 кладбищ. То есть, согласно этим данным всего у народа было отобрано (в ценах 1961 года!) 1 миллиард 400 миллионов 537,4 тысячи рублей коллективной и 2 миллиарда 400 миллионов 262,3 тысячи рублей личной собственности". Всі ці дані свідчили про постійний конфліктний потенціал проблеми.
Саме в таких умовах Кучма вирішив іти на референдум. Якими могли бути наслідки референдуму в умовах невиплати зарплати, неплатежів у житлово-комунальному господарстві, подальшого зубожіння виборців, зростання незадоволення в армії, зростання страйкової активності на Донбасі та напруження серед кримських татар? Ставка Кучми на використання підконтрольних йому ЗМІ та на контроль над місцевими органами виконавчої влади в контексті озлоблення соціально активних виборців пенсійного віку, підігрітих пропагандою лівих, могла виправдатися хіба що за умов масової фальсифікації результатів виборів аж до „всенародного одобрения".
Відповідно, якби Кучма провів референдум, наслідки його могли б бути реалізовані у трьох варіантах сценарію подій.
Варіант 1. Фальсифікація результатів референдуму.
Кучма, використовуючи підконтрольні йому ЗМІ та контролюючи місцеві органи виконавчої влади, домагається „затвердження" його варіанту Конституції, створюючи при цьому ситуацію невизначеності. При цьому фальсифікація на всіх виборчих дільницях та в окружних виборчих комісіях не вдається і ліві, не визнаючи результатів референдуму, наводячи конкретні факти, створюють ситуацію двовладдя. У Верховній Раді ліві наполягають на своїх результатах, Кучма - на своїх, що в умовах відсутності Конституційного суду закінчується блокуванням парламентом дій уряду, і, зрештою, веде до розгону парламенту, можливо, і з застосуванням силових методів, встановлення безпарламентського, авторитарного режиму одноосібного правління. Ліві, розігнані з парламенту, де з ними хоч якось можна спілкуватися, починають працювати у обласних структурах своїх партій і далі події неминуче розгортаються за варіантом 2.
Варіант 2. Програш Кучмою референдуму.
Веде до конституційної кризи. Кучма відмовляється йти у відставку, а Конституційний договір передбачав, що його відставку має приймати Верховна Рада. Дії Кучми втрачають легітимність, а ліві, починаючи процедуру імпічменту Кучми, отримують значний шанс розгорнути активність аж до пробивання свого варіанту Конституції і призначення нових виборів. Ліві починають агітацію за новий референдум, цього разу - за їхнім варіантом Конституції, Кучма вже не може відмовитися від цього, особливо після того, як сам проходив таким шляхом. Конституційного суду, знов-таки, не існує. Ініціатива лівих дестабілізує ситуацію в Україні, викликаючи напруження між західноукраїнськими та східноукраїнськими регіонами, і між організаціями націонал-демократів на сході України, яке переходить у некеровані конфліктні ситуації, що втягує у сутички правоохоронні органи та армію. Міжрегіональні та міжнаціональні стосунки „обростають" соціальними проблемами - невиплатами зарплат та пенсій, проблемами безквартирних військовослужбовців. Наказ Кучми армії не буде запорукою його виконання. Ситуація стає неконтрольованою.
Найбільшу небезпеку стабільності України і одночасно загрозу її розколу несли, як це не парадоксально, не тільки будь-які результати референдуму, але й саме його проведення. Неможливо уявити, як діяти, коли виборці цілих регіонів України, наприклад, Криму, Донбасу чи Закарпаття не підтримають на референдумі Конституцію Кучми. В такому випадку, навіть якщо Кучма застосує горбачовський прийом невизнання окремих регіональних результатів на противагу загальнонаціональним, навіть якщо Кучма зможе силовими методами уникнути проведення паралельних, місцевих референдумів, а в Криму це міг би бути референдум про відокремлення півострову, то результат відмови цілих регіонів України підтримати кучмівську Конституцію може бути інтерпретований місцевими сепаратистськими силами у переважно російськомовному Криму, страйкуючому Донбасі чи у Закарпатті, регіоні з традиційно високим рівнем безробіття як результат відмови підтримати загальнонаціональну Конституцію України. Пам'ятаючи, як сама Україна використовувала результати подвійної легітимності референдуму за збереження СРСР 17 березня 1991 року, не важко спрогнозувати, що таким же способом можуть діяти і сепаратистські сили в окремих регіонах України. Але всього цього не бачив Кучма, „засліплений" жадобою влади та вірою у власну непогрішимість.
Разом з тим, не будемо випускати з уваги те, що за тими ж даними Міністерства статистики („Сіті", 2 квітня 1996 року), спад ВВП, хоча і продовжувався, але за січень-лютий 1996 року виявився на 11,5% меншим, ніж за цей же період попереднього року, показники у промисловості були кращими за показники 1995 року. Якщо 1995 року темп спаду там був 14,1%, то у цьому - лише 3,5%. Ці обнадійливі ознаки можливого росту, досягнутого під керівництвом уряду Є.Марчука, слід було оцінювати обережно і оптимістично, і вже у всякому випадку докладати масу зусиль, щоб зміцнити позитивні тенденції. Кучма ж власною авантюрною поведінкою все „поставив" на межу зриву. Тому мав рацію Є.Марчук, який сказав у газеті „Миргород": „...дійсно, ми розійшлися з Президентом у баченні деяких суттєвих проблем розвитку суспільства. Наприклад, я був переконаний і говорив, що п'яту річницю незалежності треба зустрічати з Конституцією і що Конституцію треба приймати у парламенті. Я був впевнений, що яким би складним не був парламент, він зможе прийняти Конституцію. Президент мав інший план, який вже був організовано забезпечений..." („Миргород", (газета Миргородської міської Ради народних депутатів), 2 листопада 1996 року).
Частина друга.
КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
Розділ перший.
Кучма і його розуміння державності України
Глава третя. Мости, по яких ходять...
Кучму десь переконали, що непоганою алегорією для характеристики геополітичного становища України є „міст". Наприклад, 25 травня 1994 року Кучма твердить: „в силу свого вигідного географічного становища Україна повинна стати не амортизатором, а мостом між цивілізованим Заходом і Сходом... курс на національну основу незалежної держави потерпів фіаско. Ми повинні будувати державу для всіх людей, а не для однієї нації" („Индустриальное Запорожье", 11 червня 1994 року). Власне, курс „на національну основу незалежної держави" ніхто в Україні не проголошував і не реалізовував, як ніхто не пропонував „будувати державу... для однієї нації". Це тільки одна з такого роду цитат, де Кучма хоче бути президентом мосту, по якому ходять туди-сюди, і на якому нічого не залишається, окрім бруду від черевиків. Такого роду „мостом" Україна вже була за часів Чінгіз-хана, Гітлера тощо.
Кучма „ляпнув" про „міст" 26 квітня 1994 року, будучи народним депутатом: „Україна може і мусить стати зв'язуючим мостом між країнами Західної Європи та країнами СНД, перш за все - Росією" (УНІАН, 26 квітня 1994 року), 14 червня 1994 року ще кандидатом в Президенти: „він наголошував на тому, що бажає бачити Україну політично незалежною, заможною, міцним мостом між Заходом і Сходом, у тісному союзі з країнами СНД" (УНІАН, 14 червня 1994 року), 11 квітня 1996 року - вже Президентом, у Джакарті: „...говоря о статусе Украины как внеблокового государства, Л.Кучма отметил, что такой статус является естественным в то время, когда сохраняются противоречия между НАТО и военными структурами СНГ. „Мы не видим, чтобы в ближайшее время эти противоречия исчезли сами по себе", - отметил он. В этой ситуации, подчеркнул Президент Кучма, Украина должна стать мостом между двумя организациями и „помочь снять эти противоречия" („Інтерфакс-Україна", 11 квітня 1996 року). Позицію „з мосту в воду" до речі і не до речі повторював Удовенко, який заявив 21 серпня 1996 року, що „Украина может стать „мостом между Советом балтийских стран и странами Черноморского экономического сотрудничества" („Інтерфакс-Україна", 21 серпня 1996 року). Лише 18 березня 1997 року Огризкові вистачило розуму сказати, що „...ми не хочемо бути ні мостом між Російською Федерацією і Європою, бо по ньому багато ходять у два боки, ні буфером, бо можемо бути розчавлені" („Независимая Газета", 18 березня 1997 року). То що, керівник зовнішньополітичного управління адміністрації Президента виправляє свого начальника?
На закінчення додамо, що в Україні давно існує своєрідна традиція. Той, хто будує міст, першим стає під нього, а громада танцює на мосту. Цікаво, що було б у такому випадку з Кучмою?
Частина друга.
КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
Розділ перший.
Кучма і його розуміння державності України
Глава четверта. Кучма і його розуміння моральності політики
Нереальність обіцянок Кучми випливає саме з його психологічного сприйняття влади і джерела влади. Моральним для Кучми є обійти обіцяне, робити протилежне. Чи, точніше, підміняти конкретну роботу словами про конкретну роботу.
„...найбільш неприємне.., що кожен з кандидатів буде обіцяти, що зробить життя людей завтра трохи кращим. Це обман..." там же „...якщо ми посадимо цих багатих людей (а їх абсолютно достатньо) сьогодні в парламент, Кабінет Міністрів, то післязавтра вони забажають стати ще багатшими. У них нема ще норм моралі" („Киевские Ведомости", 2 грудня 1993 року).
Звернемо увагу на те, що Кучма не посадив людей „в парламент, Кабінет Міністрів" - він посадив людей у свою Адміністрацію. Слова Волкова в інтерв'ю „Зеркалу Недели" 14 червня 1997 року: „...я - багата людина. Але ж я цього ніколи не приховував. На третій день після мого призначення на держслужбу я дав інтерв'ю в пресі і сказав, що приїхав на роботу на 600-му „Мерседесі" і з золотим годинником „Ролекс". Складається враження, що або Кучма не вважав 600-тий „Мерседес" і з золотий годинник „Ролекс" ознакою багатства Волкова, або сам Волков вже був носієм тих норм моралі, які визнає сам Кучма. Крути - не крути, „посадив" таки Кучма „цих багатих людей", та ще й поряд, і питання „моралі" йому на заваді, як бачимо, не стали.
Перед виборами Кучма твердив: „..убежден - без возрождения нравственности невозможны никакие реформы в экономике. Нравственное же возрождение, в свою очередь, невозможно при проводимой верхами, откровенно циничной политике, отстаивающей интересы новых кланов, а не народа... Главное - прекратить лгать народу. Истинный лидер, не тот, кто умеет красиво лгать, а тот, кто имеет мужество даже в самые тяжелые времена говорить правду. Никогда не обещать заведомо невыполнимого. Но обещанное выполнять, не перекладывая ни на кого свою ответственность... Если мы не создадим новый нравственный климат в стране, то все остальное теряет смысл" („Киевские Новости", 24 червня 1994 року).
Новий моральний клімат в країні доби Кучми полягав, в основному, у створенні Кучмою „нової моралі", позбавленої будь-яких політичних правил гри за винятком одного правила - лояльності до Кучми та ненависті до тих, кого Кучма з різних причин вважає ворогами. Термін „моральність" Кучма особливо „затаскав", коли атакував Лазаренка.
Питання щодо „моральності" варто поставити самому Кучмі. Він каже: „...та людина, яка 13 жовтня минулого року прийшла в уряд, і та людина, яка пішла - це дві абсолютно різні людини. У мене відбулася значна переоцінка цінностей. Я прийшов як Дон Кіхот" („Киевские Ведомости", 2 грудня 1993 року). Цей Дон Кіхот, окрім всього іншого, ще й заявляв, що „постсоціалістичні країни, крім Китаю, пішли неправильним шляхом" („Голос України", 3 червня 1994 року). „Правильний шлях", значить, робить моральним розстріл студентів на площі Тяньаньмень. Інший приклад: на питання „...як ви ставитеся до ідеї декларації про прибутки?" відповідає „Позитивно. Вважаю, що це треба робити в обов'язковому порядку. На жаль, ми не звикли говорити правду, відповідати за неї" („Киевские Ведомости", 2 грудня 1993 року). Ми пам'ятаємо, як і чому довго Кучма заповнював свою декларацію. Але це не зменшує цінність самовизнання: „ми не звикли говорити правду, відповідати за неї".
Частина друга.
КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
Розділ другий.
Внутрішня політика Кучми: соціально-економічна сфера.
Глава перша. Введення гривні
Я вирішив зробити окрему главу з цього питання лише з тієї причини, що невведення гривні подається деякими особами з оточення Кучми як великий прорахунок Є.Марчука. Наприклад, Гальчинський у газеті „Регіон", 11-18 червня 1996 року пише, що „...стань уряд Є.Марчука урядом введення гривні, він би однозначно став і урядом реальної стабілізації".
21 жовтня 1994 року („Інтерфакс-Україна") Кучма „заявил на саммите о том, что в скором времени парламент Украины планирует рассмотреть вопрос о введении национальной валюты".
31 жовтня 1994 року („Інтерфакс-Україна") Кучма „считает, что национальная валюта - гривна - должна быть введена как можно скорее. „В бытность мою премьер-министром я считал, что перед введением гривны нужно стабилизировать экономическую ситуацию. Но тогда мы покупали нефть и газ за копейки. Сегодня ждать стабилизации - абсурд".
Кучма у виступі на відкритті конференції „Партнерство заради економічного реформування України" у Вінніпезі, Канада („Урядовий Кур'єр", 1 листопада 1994 року), твердить: „...Україна найближчим часом має намір запровадити нову національну валюту (гривню) і звертається за допомогою щодо забезпечення підтримки режиму запровадження нової грошової одиниці у формі стабілізаційного фонду". Отже, не все так просто, як про це пише Гальчинський, хоча б тому, що сам Кучма ще в 1994 році казав про „найближчий час".
8 травня 1995 року („Інтерфакс-Україна"), слова Кучми: „...сейчас прорабатывается вопрос, чтобы в этом году была денежная реформа и была введена гривна".
3 червня 1995 року Кучма („Інтерфакс-Україна") заявляє, що „Украина введет новую национальную валюту - гривну до конца 1995 года. „Я думаю, что к осени она должна уже быть", - отметил он, пояснив однако, что относительно точного срока введения стабильной денежной единицы существуют различные мнения".
27 липня 1995 року („Інтерфакс-Україна"), слова Кучми: „...национальная украинская валюта - гривна будет введена не позднее октября этого года, заявил президент Украины Леонид Кучма в среду на совещании с руководителями местных органов власти Киева. По его словам, после введения гривны в стране будет проводиться жесткая бюджетная и монетарная политика, которая должна способствовать устойчивости новой денежной единицы...". Роком пізніше Бокій в „Сільських Вістях" 29 лютого 1996 року пише: „Були у доповіді Пинзеника й інші шокуючі зізнання... На інфляції нагромаджені усі капітали України - виходить, вона комусь дуже вигідна? Торішній сплеск курсу долара в серпні було спровоковано (віце-прем'єр не сказав ким, але усі пам'ятають заяву Президента про прискорення запровадження гривні)".
У вересні 1995 року Кучма „шарахається". 21 вересня 1995 року („Інтерфакс-Україна") Кучма твердить, що „Денежная реформа и введение национальной валюты (гривны) в Украине, вероятнее всего, будут перенесены на 1996 год... „летом в Украине были 100-процентные условия для введения гривны". „Но мы немного опоздали", - сказал он".
Того ж дня Є.Марчук („Інтерфакс-Україна") каже: „...что президент Украины до отъезда в Алма-Ату обсуждал с ним этот вопрос. По мнению комиссии, подчеркнул ее председатель, в ближайшие месяцы проведение денежной реформы экономически нецелесообразно. В числе причин, препятствующих проведению реформы, Е.Марчук назвал отстутствие в настоящее время утвержденного бюджета страны на 1996 год. „Невозможно принимать бюджет, а затем пересчитывать его в другой валюте", - сказал премьер...".
За повідомленням „Інтерфакс-Україна" від 8 лютого 1996 року, „Проведение в Украине денежной реформы возможно уже в ближайшее время. Об этом заявил президент Украины Леонид Кучма в четверг в Хельсинки, выступая в Центральном союзе промышленности и работодателей Финляндии. Президент напомнил, что согласно программе действий правительства Украины, проведение денежной реформы возможно при снижении уровня инфляции в стране до 2-3% в месяц (в январе инфляция составила 9,4% - „ИФ-У"). По мнению Л.Кучмы, для этого в настоящее время есть все основания". Усвідомлює це Кучма чи ні, але кожне подібне висловлювання глави держави - це чергова паніка на валютній біржі, не кажучи вже про західних інвесторів, і без того заляканих нашою нестабільністю.
Після введення гривні Кучма на зустрічі Президента України з представниками ЗМІ каже: ми спізнилися з грошовою реформою на рік... В минулому році були умови для введення гривні, але тоді не вистачило пороху, побоялись" („Независимая газета", 11 вересня 1996 року).
У грудні 1996 року після зустрічі із журналістами „Всеукраинские ведомости" цитують Кучму: „...до найважливіших досягнень в економіці Президент відніс відносну фінансову стабілізацію і подолання інфляції, що дозволило провести першу на пострадянському просторі прозору, неконфіскаційну грошову реформу. Не менш важливим, на його погляд, є те, що гривня сьогодні залишається стабільною" („Всеукраинские ведомости", 24 грудня 1996 року).
У виступі при поданні Річного послання до Верховної Ради України 21 березня 1997 року Кучма каже: „У нас один безальтернативний шлях забезпечення зростання монетизації ВВП - дальше зміцнення національної грошової одиниці - гривні". „Киевские Ведомости" 22 березня 1997 року подають і таку думку Кучми: „Деякими колами пропагується ідея нестачі грошової маси в економіці, - сказав Кучма. - Президент проти такого підходу. Єдиний шлях - подальше зміцнення гривні".
Частина друга.
КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
Розділ другий.
Внутрішня політика Кучми: соціально-економічна сфера.
Глава друга. Індексація доходів громадян
Проблема індексації знецінених вкладів та доходів громадян відома своєю гостротою. І цю проблему використав Кучма у своїй передвиборчій кампанії.
Слова Кучми: „....обов'язкова індексація вкладів, але не так, щоб багаті стали ще багатшими, а бідні стали ще біднішими" („Індустріальне Запоріжжя", 11 червня 1994 року). Кучма обіцяв перед виборами: „В первую очередь предложу механизм компенсации за обесцененные вклады в сбербанках, которые копились зачастую десятилетиями. И то, что они за один день превратились в ничто - несмываемый позор для всего государственного руководства... уверен, что при взаимодействии с Верховным Советом сумею в сжатые сроки восстановить справедливость, проиндексировать вклады" („Киевские Новості", 24 червня 1994 року). Зафіксуємо, що Кучма не просто хоче „предложить механизм", але прямо обіцяє, що „сумеет", причому в „сжатые сроки..." та ще й „обов'язково" - „проиндексировать вклады", і це не дивлячись на те, що 23 червня 1993 року його віце-прем'єр Пинзеник (УНІАН) заявляв про „...неможливість виконання вимог індексації обігових коштів та заощаджень", додавши, що „...на це потрібно 23,4 трильйони карбованців". Щоправда, у Кучми залишається можливість заявити, що він не обіцяв 100-відсоткову індексацію вкладів. Але нам вистачить і сказаного ним.
Кучма і проблема індексації знецінених вкладів та доходів громадян - тема, де не зафіксовано багато „шарахань". Це „всього лише" - „невиконання передвиборчих обіцянок".
Єхануров 14 листопада 1994 року („Інтерфакс-Україна") заявив, що „в 1995 году планируется завершить малую приватизацию, а также приватизировать 8000 крупных и средних предпритяий. До сих пор в Украине приватизированы 7900 малых и 2400 средних и крупных предприятий. Согласно проекту Указа, на первом этапе будет обеспечено участие в приватизации трудовых коллективов, на втором - пройдут сертификатные приватизационные аукционы, а на третьем - часть имущества будет выдано гражданам в качестве компенсации за обесценивание вкладов в Сбербанке по отношению к состоянию на 1.01.92 года... Первый вице-премьер Украины Виктор Пинзеник особо отметил, что при выдаче „сберегательных имущественных сертификатов" не будут учитываться индексации вкладов, проведенные с января 1992 года". Зафіксуємо, що Кучма обіцяв „проіндексувати вклади", а не видавати державне майно з сумнівною ліквідністю. Неясно, які і чи взагалі має шанси продатися це майно, видане взамін заощаджень.
15 листопада 1994 року створена Кучмою Рада Регіонів при Президентові України за підписом Кучми приймає рішення „Про соціально-економічне становище в Україні у зв'язку з рішеннями уряду з питань ціноутворення в умовах реформування економіки та соціального захисту населення", яким постановлялося: „...запропонувати Кабінету міністрів України прискорити розробку проектів указів Президента України з питань щомісячної індексації доплати непрацездатним, малозабезпеченим категоріям громадян, а також індексації заощаджень населенню". Того ж дня, 15 листопада 1994 року, за повідомленням „Інтерфакс-Україна", Пинзеник заявив, що „в ближайшее время президент Украины подпишет ряд новых экономических указов... Среди новых указов он назвал документы об индексации доходов малообеспеченных граждан, об индексации сбережений граждан в Сбербанке при помощи введения „сберегательных ваучеров", которые могут быть использованы в процессе приватизации". Проблема ще більше заплутується: „могут быть использованы в процессе приватизации" не автоматично значить „будут использованы в процессе приватизации". „Урядовий Кур'єр", 17 листопада 1994 року друкує повідомлення „Про індексацію заощаджень", де, зокрема, було сказано наступне: „12 листопада за дорученням Президента України перший віце-прем'єр-міністр Віктор Пинзеник провів нараду „Про індексацію грошових заощаджень населення в установах Ощадбанку і колишнього Держстраху станом на 1 січня 1992 року". Вирішено до 18 листопада підготувати проект Указу Президента України „Про індексацію грошових заощаджень, передбачивши цільове використання сум індексації в процесі приватизації". Це є неемісійний шлях компенсації населенню його грошових заощаджень, втрачених від інфляції". Зачекайте, але Кучма нічого не говорив про якийсь „неемісійний" чи „емісійний" шлях компенсації населенню його грошових заощаджень", він просто обіцяв, що „...в сжатые сроки восстановить справедливость, проиндексировать вклады" („Киевские Новости", 24 червня 1994 року).
24 листопада 1994 року Кучма (повідомлення „Інтерфакс-Україна", 25 листопада 1994 року) підписує Указ „Указ о компенсации денежных сбережений в учреждениях Сбербанка Украины и Укргосстраха. В соответствии с документом, все виды вкладов и договоров долгосрочного страхования, исходя из их остатка на 2 января 1992 года будут увеличены в 2200 раз. На эту сумму будут выданы специальные сертификаты номинальной стоимостью 1 млн.крб. Сертификаты будут действительны до 1 июля 1997 года. Они подлежат свободному обращению и могут быть использованы для приватизации государственного имущества. Приватизации с помощью сертификатов не полежат объекты малой приватизации, объектов незавершенного строительства и автозаправочных станций, отпускающих топливо только населению. Указ обязывает Кабинет министров Украины принять меры по изготовлению необходимого количества сертификатов и совместно и Национальным банком Украины в двухмесячный срок утвердить порядок и сроки индексации денежных сбережений, выпуска, обращения, сохранения, учета и погашения сертификатов".
Що це все означало, дає уява в публікації „Демократичної України", 18 травня 1996 року: „...постановою „Про компенсацію громадянам України втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України та Укрдержстраху" грошові втрати насильно переведені в компенсаційні сертифікати з правом використання їх на приватизацію державного майна... індексація шляхом збільшення внесків у 2200 разів в той час, коли інфляційний ріст цін з 1.01.92 до 1.11.94 сягнув 4.878 разів, тобто був в 2,2 раза більшим..." Сертифікати виявилися неліквідними, вони не індексували заощадження, а в кращому випадку, продаючись нижче номіналу, дещо компенсували заощадження.
Тема індексації заощаджень не втрачала своєї актуальності протягом всіх цих років, залишаючись предметом політичних спекуляцій. Стоян в „Робітничій газеті України", 16 травня 1996 року коментує „відкритий лист ФПУ до Президента України Л.Кучми, Прем'єр-міністра Є.Марчука та Голови Верховної Ради О.Мороза щодо індексації громадянам України втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України та Укрдержстраху". Стоян каже тут: „...згідно з Указом Президента від 24 листопада 1994 року „Про компенсацію громадянам втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України та Укрдержстраху" грошові вклади громадян переведені в компенсаційні сертифікати з правом використання їх на приватизацію держмайна. Ще на початку 1995 року ФПУ запропонувала створити такий механізм, який би передбачав сприятливі умови для багатоваріантного використання компенсаційних сертифікатів... ця пропозиція не дістала підтримки. ФПУ, виражаючи волю народу і інтереси мільйонів членів профспілок - вкладників Ощадбанку України повністю підтримує пропозицію Верховної Ради України щодо необхідності повернення державного боргу нашим громадянам, відновлення їх права вільно розпоряджатися і використовувати на свій розсуд власні грошові заощадження, поетапності у вирішенні цієї соціально-важливої проблеми".
За повідомленням „УНІАН" від 4 червня 1996 року, „Президент України Леонід Кучма, який перебуває з одноденною робочою поїздкою на Житомирщині ... констатував, що головною причиною неплатежів є „втрата важелів керівництва". За його словами, подолати цей недолік можна лише за умови, якщо „всі гратимуть за одними правилами, проводячи одну політику". Торкаючись питання заборгованості по зарплаті та соціальних виплатах, Президент констатував, що „сьогодні практично неможливо віднайти кошти на її покриття", але уряд, за його словами, працює над механізмом подолання кризи платежів і розв'язанням цієї гострої проблеми. Леонід Кучма зазначив, що як один з варіантів виходу з ситуації може бути запровадження довготермінових вкладів громадян в Ощадбанк під гарантію держави". Винятковий цинізм - для того, щоб заплатити людям зароблене, позичати у них же гроші, не повернувши навіть старих знецінених ощадбанківських внесків, які передвиборна програма Кучми клялася „проіндексувати".
Тема індексації заощаджень стала предметом політичних дебатів у Верховній Раді України у листопаді 1996 року. „Голос України", 22 листопада 1996 року повідомляє, що депутати припинили чинність „Декрету Кабінету Міністрів від 9 грудня 1992 року „Про тимчасове припинення індексації грошових доходів населення"... про тимчасове припинення індексації грошових доходів населення... Другий пункт зобов'язує Кабінет Міністрів до 15 грудня 1996 року розробити і подати на розгляд Верховної Ради проект закону про індексацію заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат...". Лазаренко, за повідомленням „Регіону", 17 грудня 1996 року, заявив тоді, що „...за умови відтворення діючого до грудня 1992 року порядку індексації грошових доходів,...грошові доходи населення 1997 року треба буде збільшити на 1,4 млрд. грн., в тому числі - за рахунок бюджету - на 975 млн. грн...", що „...джерела фінансування на таке збільшення відсутні... реалізація рішень за рахунок емісійного збільшення дефіциту не захистить людей від інфляції, а навпаки, призведе до ще більших втрат населення внаслідок неминучого збільшення темпів зростання до 423% на рік", на що Буздуган сказав, що „...є люди, яких слід було б ізолювати, тому що вони шкідливі для суспільства.., шкідливі, передусім, розповсюдженням ідей, що не відповідають істині. Наприклад, про інфляцію, яку потягне за собою збільшення зарплатні... Зарплатня за рівнем впливу на інфляцію посідає 15-те місце..."
І що ж Кучма? „Робітнича газета України", 19 червня 1996 року, подає його слова в діалогу з читачами „Робітничої газети": „...Уряду і Національному Банку поставлено завдання передбачити надійні механізми повернення трудових заощаджень тим, хто може і не дочекатися дивідендів від сертифікатів, які компенсують втрати від знецінених вкладів в Ощадбанку та Укрдержстраху". Цінне визнання. Навіть сам Кучма визнає, що те, що він витворив з „сертифікатами" з „номинальной стоимостью 1 млн. крб" не є „надійним механізмом повернення трудових заощаджень". І, плекаючи надію на те, що всі забули його обіцянку „сумею в сжатые сроки восстановить справедливость, проиндексировать вклады" з показним самобичуванням цинічно заявляє про тих, „хто може і не дочекатися дивідендів". Чи може це і є кучмівське розуміння справедливості?
Остання у часі „ініціатива" Кучми щодо індексації знайдена нами у „Киевских Ведомостях", 28 вересня 1996 року: „...дві сенсаційні заяви зробив вчора (27 вересня) Л.Кучма у Кіровограді та Миколаєві. ... про доцільність „покласти кошти, які заборгувала держава населенню, на ощадні книжки громадян, які можна буде одержати за певний період зі сплатою відсотків". Отже, ще „один механізм". А як же з тими, хто „може і не дочекатися дивідендів від сертифікатів, які компенсують втрати від знецінених вкладів в Ощадбанку та Укрдержстраху"? Кучма що, накаже їм жити, поки вони не одержать „за певний період зі сплатою відсотків"?
Кучма, коли обіцяв „в сжатые сроки... проиндексировать вклады", не міг не розуміти, що саме він обіцяв. Він не міг не розуміти, що така індексація - не в можливостях держави, підірве її економіку. Він сам твердить, що „...торік доходи зведеного бюджету становили трохи більше ЗО млрд. гривень, у тому числі; за рахунок заліку - близько 6 мільярдів. Отже, „живих" коштів надійшло 24 млрд. гривень. За прогнозами, максимальний рівень доходів бюджету в цьому році складе 37,6 млрд. гривень, а без урахування взаємозаліків - ЗО мільярдів. Рахуємо далі. Місячна потреба у коштах тільки на бюджетні соціальні виплати з бюджету - 2,1 млрд. гривень. За рік це становитиме 25,2 млрд., а з урахуванням наявної заборгованості за соціальними виплатами - майже ЗО млрд. гривень... таким чином, на фінансування інших статей витрат коштів майже не залишається! А ще ж потрібна індексація соціальних виплат на поточну інфляцію" (виступ Кучми на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 14 лютого 1997 року, „Урядовий кур'єр", 18 лютого 1997 року). Якщо „на фінансування інших статей витрат коштів майже не залишається", при тому, що „...ще ж потрібна індексація соціальних виплат на поточну інфляцію", що не дивно, то вже де їм знайтись на індексацію заощаджень?
Перед нами - не просто помилка, перед нами дещо гірше, а саме винятково цинічна експлуатація очікувань виборців. Але, оцінюючи безпринципність Кучми, не можна виключати, що напередодні виборів він, сподіваючись на коротку пам'ять виборців, знову кине чергову „блискучу ідею" на зразок „доцільності „покласти кошти, які заборгувала держава населенню, на ощадні книжки громадян, які можна буде одержати „за певний період зі сплатою відсотків".
Частина друга.
КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
Розділ другий.
Внутрішня політика Кучми: соціально-економічна сфера.
Глава третя. Кучма і проблеми економічної реформи
Це - найбільш важка глава для мене, але вона також потрібна для цього документу. За освітою я - не економіст, і мені важко знайти точні „шарахання" Кучми у питаннях економічної реформи та побудувати блоки антитез. Відповідно, найкраще, я думаю, це міг би зробити Плотников або Ковальчук. Я ж постараюся вибудувати динаміку „шарахань", виходячи з моїх аналізів та освіти.
На мій погляд, динаміка „шарахань" Кучми у питаннях економічної реформи має схожі особливості з іншими „шараханнями".
Прем'єр Кучма був гарячим прихильником і державного керування економікою, і збереження переважної частки державної власності в основних фондах підприємств. В інтерв'ю „Голосу України" 6 листопада 1992 року Кучма заявляв: „...адже не можна розпродати всі державні підприємства. У Швеції, Норвегії, інших країнах понад 50% підприємств перебувають у руках держави. Як там живуть люди - розповідати не треба". Більше того, прем'єр, Кучма діяв як типовий представник командно-адміністративної системи. Це визнавав, наприклад, такий типовий „ринковик" як Лановий, який у 1993 році писав про т.зв. „урядову антикризову програму" Кучми: „відновлення адміністративної системи держзамовлень.., відновлення відомчого управління народним господарством.., саме цей шлях обрано урядом як головну стратегічну лінію реформ державного управління..." (В. Лановий. Залізної завіси не буде - не вистачить заліза. К., 1994, с.146), а вже у 1995 році твердив, що „ніякого курсу Кучми на вихід із кризи немає. Є тільки незграбна спроба реалізувати ті програми переходу до ринкової економіки, які принесли Кучмі на блюдечку" („Самостійна Україна", листопад 1995 року, номер 37). Вже після призначення радником Президента України з економічних питань, з причини немотивованого страху, раптом Лановий стане „українським Явлінським" (що неможливо, з Ланового не вийде Явлінський як з Кучми - Єльцин): „активність і цілеспрямованість Президента України спрямовані на втілення у життя того, що він проголосив на словах, - на перебудову і трансформацію економіки і соціального облаштування суспільства" („Всеукраинские Ведомости", 14 травня 1996 року) та „Л.Кучма на практиці взявся здійснювати те, про що інші лише говорили. Його курс - послідовний і обов'язково приведе до добрих результатів. Всі могли переконатися в його твердості, порядності і небоязні відповідати перед людьми за їхні долі" („Киевские Ведомости", 16 травня 1996 року). Цікаво, як ринковик Лановий реагує на слова Кучми у виступі на зборах з нагоди першої річниці прийняття Конституції („Урядовий кур'єр", 3 липня 1997 року) „уся ця робота буде поєднуватися з істотним посиленням керованості державним сектором економіки", які переконливо свідчать, чого Кучма домігся і у „керованій трансформації", і у „істотному посиленні керованості" - словесних штампах, яких більш ніж достатньо в економічних частинах промов Кучми.
За УНІАН, 10 листопада 1993 року, Кучма в інтерв'ю „Рух-пресу" заявив: „У листопаді-грудні на Україну чекає економічна катастрофа". На його думку, катастрофічна інфляція призведе до небаченого соціального вибуху і розвалу економіки. Поспішне підвищення зарплати шахтарям, переконаний екс-прем'єр, навряд чи відверне соціальні заворушення на Донбасі, оскільки інфляція зростає з геометричною прогресією, і мільйонні зарплати дуже швидко знеціняться. Дії уряду Леоніда Кравчука нагадують йому борсання потопаючого, який панічно шукає рятівну соломинку". Зафіксуємо слова про „потопаючого, який панічно шукає рятівну соломинку" для майбутніх ілюстрацій дій Кучми. А, до р
2003.08.21 | S@nya
Kaktuzze, perevir', pls, mail. :) (-)
2003.08.21 | KAKTUZZ
Re: Я ж тобі казав дай не яхівську адресу, бо яхівська не
Витримає обсягу матеріалів! Шкода що кінеці книги не вмістився там вопше Женя-раль викомарює!2003.08.21 | S@nya
Vzhe dav. :) Dyvys' mail. (-)
2003.08.21 | KAKTUZZ
Re:А тут Марчук кучму мордякою прямо в багно!(коротеньке)
Основні стратегічні помилки Кучми:У внутрішній політиці:
1. Невиконання передвиборних та поствиборних обіцянок
2. Творення і легалізація кланового характеру української політики (28 березня 1997 року Кучмі було вручено Медаль „За вірну службу місту" (Дніпропетровськ))
3. Експлуатація у власних цілях підвищених очікувань виборців без реалізації цих очікувань
4. Непослідовність у проведенні економічних реформ
5. Кадрова „чехарда" та невпевненість державних службовців у завтрашньому дні
6. Зростання корупції шляхом переведення стосунків у сфері бізнесу у політичні стосунки
У зовнішній політиці:
1. Невиконання передвиборних та поствиборних обіцянок
2. Непослідовність у пріоритетних напрямках проведення курсу
3. „Шарахання" з боку в бік