Відповіді

• 2003.08.21 | KAKTUZZ

  Re: Марчук:" Леня ! Ты не прав по жизни! И вообще мудак"!

  Все про Кучму!
  
  ЧАСТИНА ПЕРША.
  КУЧМА ЯК КЕРІВНИК УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНІ РИСИ
  Стиль Кучми у внутрішній політиці є темою, неоднозначною щодо форми. Проаналізувавши слова Кучми різних часів і з різних приводів, я так і не зміг прийти до висновку, що з ними однозначно можна зробити: настільки багатий цей спектр. Звичайно, остаточне рішення приймати Вам.
  Кучма - це невичерпне джерело для аналізу, навіть з фрейдистських позицій. Навіть вищенаведені слова "...це мій борг, я в колгоспі рубав сади. Корів відводив з материного двору" ("Прапор юності", 9 квітня 1990 року) можна інтерпретувати як спокутування дитячої травми. Кучма - це політик з набором таких двозначно-тупих банальностей, що з нього можна "ліпити" хоч би й алкоголіка.
  20 червня 1995 року Кучма на прес-конференції в Ташкенті коментував події в Будьонівську та ситуацію довкола Чечні: "Когда что-то начинаешь, надо думать о последствиях". Погодимося зі словами Кучми, дійсно, для нього це було б непогано, а ще краще було б затямити: "коли що-небудь кажеш, треба думати про те, як це сприймуть. І в майбутньому також". Наприклад, його "ідея": "...мене весь час "гложет" думка: дійсно, мабуть, щоб побудувати незалежну державу, і "отрешиться от старого мира", потрібно столицю перенести. Не подумайте, що в Дніпропетровськ. Є старовинні міста українські, гетьманські столиці - Чигирин, Батурин" ("Киевские Ведомости", 2 грудня 1993 року).
  Я виділяю п'ять загальних рис поведінки Кучми в українській внутрішній політиці, які аналізуються в наступних текстах. Це схильність до показухи, авторитаризм, нерозбірливість у засобах, звичка працювати "вогнегасником" замість того, щоб вирішувати проблеми комплексно і в принципі, уникання конкретної критики. "Шарахання" з боку в бік посилює ці проблеми і погіршує загальну ситуацію для нього.
  
  ЧАСТИНА ПЕРША.
  КУЧМА ЯК КЕРІВНИК УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНІ РИСИ
  
  Глава перша. Тези, які доводяться в цьому тексті
  
  Глава перша.
  Тези, які доводяться у цьому тексті
  Ця глава є коротким описанням того, що написано в цьому документі.
  Висловлювання Кучми, які використовуються у цьому документі, належать до різних часів. Я намагався проаналізувати все, що Кучма говорив публічно. Щодо конкретних „досягнень" Кучми, то там, де це доцільно, подається оцінка закордонних джерел діяльності Кучми та прогнозуються подальші кроки Кучми щодо конкретних проблем, які розглядаються. Особлива увага приділялася питанню „шарахань" Кучми, можна сказати, темі „Кучма проти Кучми".
  У першій частині йдеться про характерні риси політичного стилю Кучми як керівника України.
  У главі „Невміння прораховувати" на підставі контент-аналізу публічних висловів Кучми доводиться, що він не вміє прораховувати реальні наслідки своїх дій і визнає це. Доводиться описаний Еріхом Фроммом факт втечі Кучми від самого себе, „шарахання по дорозі", варіант „втечі від свободи", коли „Кучма, скоріш за все, переконаний, що нав'язливо заперечуючи своє невміння прораховувати, він начебто відводить від себе прямі атаки".
  У главі „Танцюрист і яйця 1. „Залякування" урядовців" на підставі хронологічного аналізу публічних висловів Кучми доводиться, що Кучма обрав стиль залякування підлеглих, залякування, що грунтується на повторах „голосних слів". З часом всі ці „голосні слова" стираються, Кучма, відчуваючи це, шаленіє ще більше. Зрештою, Кучма досягає ефекту, протилежного бажаному. Доводиться, що така поведінка Кучми, підриває авторитет влади як такої.
  У главі „Нерозбірливість у засобах. Істеричні „припадки" на конкретних прикладах доводиться політична нерозбірливість Кучми, як особисто він ішов на кроки, що були безумовно шкідливими для України, але давали йому хоча б тимчасовий успіх. На конкретних прикладах аналізується також виключна боягузливість Кучми, яка інколи переходить в істерику.
  У главі „Звичка працювати „вогнегасником" йдеться про особливість поведінки Кучми особисто займатися „гасінням пожеж", демонструючи власну владу і зацікавленість. Доводиться, що подібна поведінка першої особи є свідченням безумовної слабкості держави та, на конкретних самовизнаннях Кучми дає підстави звинуватити його самого у сприянні недобросовісній конкуренції.
  У главі „Винятковий цинізм" на конкретних словах Кучми доводиться його цинічна переконаність у власних діях як єдино можливих, презирливе ставлення до власних виборців.
  У главі „Невміння вибудувати пріоритети політичної лінії" фіксується і аналізується те, що Кучма не має ясного розуміння пріоритетності напрямків власної політики, доводиться, що пріоритетом для Кучми є буквально все, і що коли перша посадова особа України не усвідомлює, що ж дійсно є пріоритетним, тоді і у цієї держави немає розуміння головних напрямків. Виникає закономірне враження, що керівники цієї держави дійсно не розуміють, що для них є найважливішим.
  У главі „Танцюрист і яйця 2. Уникання конкретики" йдеться про особливість політичного стилю Кучми, коли він як керівник демонструє „волю" і „жорсткість" специфічного типу: це абстрактна „воля" і абстрактна „жорсткість", яка ніколи не була адресною, конкретною критикою.
  У главі „Набивання ціни" йдеться про те, як Кучма використовував свої контакти в США, рекламуючи себе в Україні та про спробу проімітувати замах на себе, до якого Кучма намагався „причепити" СБУ.
  У главі „Стиль керівництва 1. Фаворитизм" йдеться про частину того нового, що Кучма привніс в українську політику, а саме - фаворитизм. На прикладі Табачника аналізується та на прикладі конкретних указів Кучми доводиться, до яких наслідків призводить фаворитизм у внутрішній політиці, як він порушує баланси в українській демократії, як він призводить до створення одноканальної системи інформування Кучми, вимагає від Кучми виправляти помилки Табачника, чим дезорганізує роботу держави, приводячи до ускладнень, кадрових пертурбацій, включно зі створенням ситуації непевного становища державних службовців.
  У главі „Стиль керівництва 2. Дублювання повноважень" на підставі конкретних указів Кучми доводиться, що Кучма витворив систему державного управління, аналогічну до радянського підпорядкування Ради Міністрів Центральному Комітету КПУ, аналізуються намагання Є.Марчука розмежувати повноваження між Кабміном і Адміністрацією, реакція адміністрації Кучми і його особисто на всі ці ініціативи Є.Марчука та сьогоднішній стан речей.
  У главі „Нагороди Кучми" на підставі конкретних фактів доводиться, скільки нагород має Кучма. Висновок - це не „протокольні нагороди", це - „пир во время чумы".
  У главі „Кучма і компрометація України" на підставі конкретних фактів доводиться, які публічні заяви та дії Кучми як кандидата в депутати компрометували Україну.
  У главі „Кучма і фальсифікація передвиборних листівок" йдеться про маловідомий факт використання Кучмою зображення Альберта Гора у передвиборній агітації та спростування факту підтримки Кучми Гором співробітниками останнього.
  В підрозділі „Особлива частина. Збірник обіцянок Кучми" - передруки основних документів з обіцянками Кучми. Кожна обіцянка та її конкретна реалізація аналізується у відповідних главах документу.
  У другій частині аналізується внутрішня політика Кучми.
  Розділ перший „Кучма і його розуміння державності України" містить глави, де аналізується бачення Кучмою державності України.
  У главі „Яка ж це держава, з точки зору Кучми?" аналізуються „шарахання" Кучми у цьому питанні - від невизнання державності України до визнання, від негативного ставлення до національної державності до перебільшення значення національного. Аналізується „євразійська" концепція Кучми та його „шарахання" навколо „євразійства", нерозуміння ним основних принципів побудови демократичної держави, „переведення стрілок" на Кравчука у цьому питанні.
  У главі „Розкол України" аналізуються „шарахання" Кучми навколо проблеми територіальної цілісності України, витворення Кучмою негативного іміджу України за кордоном, особистий „внесок" Кучми в розпалювання міжнаціональної та міжрегіональної ворожнечі, а також доводиться, як авантюристична поведінка Кучми під час ухвалення Конституції могла призвести до розколу України та дестабілізації соціально-економічної ситуації в державі.
  У главі „Мости, по яких ходять..." аналізується кучмівська теорія України як „мосту", „шарахання" Кучми навколо цієї ідеї.
  У главі „Кучма і його розуміння моральності політики" аналізуються публічні висловлювання Кучми навколо питання моральності політики. Публічні висловлювання Кучми співставляються з його діями.
  Розділ другий „Внутрішня політика Кучми: соціально-економічна сфера" містить аналізи дій Кучми у соціально-економічній сфері.
  У главі „Введення гривні" аналізуються „шарахання" Кучми навколо цього питання, „наїзди" Кучми і його людей на Є.Марчука у цьому питанні, а також доводиться, до яких конкретних наслідків призводили висловлювання Кучми стосовно термінів введення гривні.
  У главі „Індексація доходів громадян" аналізуються передвиборні обіцянки Кучми щодо цього питання, „шарахання" навколо їх невиконання та останні „ініціативи" Кучми щодо індексації.
  У главі „Кучма і проблеми економічної реформи" аналізуються „шарахання" Кучми навколо монетаристської політики і фінансової стабілізації, „говорильня" і повтори його ідей.
  У главі „Надзвичайний стан" аналізується зловживання Кучмою цим терміном та правові аспекти, що випливають зі слів Кучми та його оточення.
  У главі „Політика щодо банків" аналізуються „шарахання" Кучми у питанні НБУ та інших банків України.
  У главі „Кучма, соціальний захист і виплата зарплатні" аналізуються передвиборні обіцянки Кучми щодо цього питання та „шарахання" навколо їх невиконання, перевалювання відповідальності з себе на уряди та Верховну Раду.
  У главі „Кучма і проблеми сільського господарства" аналізуються передвиборні обіцянки Кучми щодо цього питання та „шарахання" навколо їх невиконання, а також „шарахання"Кучми у питанні приватизації землі.
  У главі „Кучма і питання конверсії ВПК" аналізуються публічні заяви народного депутата Верховної Ради 12 скликання Кучми по проблемам ВПК, передвиборні обіцянки Кучми щодо цього питання та „шарахання" навколо їх невиконання, нерозуміння Кучмою майбутнього українського ВПК.
  У главі „Кучма і реорганізація армії" аналізуються передвиборні обіцянки Кучми щодо цього питання та „шарахання" навколо їх невиконання, його „говорильня" щодо армії, нерозуміння Кучмою демократичного принципу цивільного контролю.
  У главі „Кучма і трасти" - аналізується конкретний „внесок" Кучми у цю проблему та його подальший „благородний гнів".
  Розділ третій. „Внутрішня політика Кучми: демократія" присвячений поведінці Кучми стосовно інших політичних сил.
  У главі „Кучма і політичні партії" - аналізуються передвиборні обіцянки Кучми щодо цього питання та „шарахання" навколо їх невиконання, „шарахання" навколо політичних партій.
  У главі „Кучма і органи судової влади" - аналізуються передвиборні обіцянки Кучми щодо цього питання та „шарахання" навколо їх невиконання, „говорильня" Кучми навколо проблем судів, небажання Кучми приймати конкретні рішення, розтринькування часу. Аналізуються протиріччя в „говорильні" Кучми, а також на конкретних прикладах аналізується відступ Кучми від демократичних правил.
  У главі „Кучма і проблеми засобів масової інформації" на підставі публічних заяв і конкретних указів Кучми аналізуються протиріччя між тим, що Кучма говорить стосовно свободи ЗМІ, а також тим, що він говорить і робить стосовно ЗМІ.
  У главі „Боротьба" Кучми з корупцією. Кучма і правоохоронні органи" аналізуються успіхи Кучми-депутата, Кучми-прем'єра, Кучми-президента на цьому грунті, його „шарахання" навколо проблеми корупції, постійний пошук „стрілочників", „шарахання" навколо правоохоронних органів та певних особистостей зокрема, публічні обіцянки Кучми, брехня та недоречності Кучми, його „говорильня", конкретні випадки порушення Кучмою законів України, західні оцінки „боротьби" Кучми з корупцією.
  У главі „Кучма і проблеми територіального устрою України: Крим, регіони тощо" аналізуються слова і справи Кучми стосовно регіонів, його тактика задобрювання і підставок, розігрування ним напередодні виборів „кримської карти", реальна регіональна політика Кучми, „шарахання" у питанні регіонів. Доводиться, що тасування регіональних еліт як кадрова політика Кучми, підриває авторитет центральної влади.
  У главі „Кучма і проблеми профспілок" йдеться про „шарахання" Кучми навколо профспілок, про „обіцялівку" Кучми.
  У главі „Кучма і проблеми ветеранів Великої Вітчизняної війни та ветеранських організацій" на підставі публічних заяв і конкретних указів, аналізуються „шарахання" навколо проблем ветеранів Великої Вітчизняної війни та ветеранських організацій, „говорильня" Кучми навколо проблем, „підставки" Кучмою урядовців та Верховної Ради, винятковий цинізм Кучми стосовно ветеранів, невиконання сказаного ним, потурання розколу ветеранських організацій.
  У главі „Кучма і проблеми церкви" аналізується церковна політика Кучми. На підставі публічних заяв і конкретних указів, аналізуються „шарахання" навколо цієї проблеми, імітація роботи, явне надавання пріоритетного характеру одній конфесії, видавання бажаного за дійсне, незнання Кучмою законів України у церковному питанні, поведінка Кучми щодо події на Софіївській площі 18 липня 1995 року, невиконання ним обіцянки покарати винних у кровопролитті, новації Кучми у питаннях оподаткування та фінансового стану церков.
  У главі „Кучма і проблеми мовної політики" аналізуються передвиборні обіцянки Кучми, його „шарахання" у мовному питанні, те, як Кучма відійшов від обіцянки надати російській мові офіційний статус, недолугість спроб адміністративного тиску у вживанні української мови.
  У главі „Кучма і права жінок" аналізується цей аспект політики Кучми, вживання ним жіночого фактору у передвиборній пропаганді, імітацію жіночої політики, комічні наслідки політики Кучми стосовно жінок.
  У главі „Кучма і проблеми науки в Україні" аналізуються передвиборні обіцянки Кучми, його „шарахання" у питанні фінансування науки, „говорильня" Кучми, обіцянки вченим, „переведення стрілок" та спроби Кучми уникнути відповідальності за невиконання обіцянок, погіршення стану науки за період президентства Кучми.
  У главі „Кучма і проблеми української культури" аналізується „говорильня" Кучми навколо цього питання, невиконання ним обіцяного, імітація Кучмою уваги до проблем української культури.
  У главі „Кучма і проблеми молоді та спорту" аналізується імітація Кучмою уваги до цих проблем, конкретні випадки невідповідності обіцяного Кучмою виконану ним, суперечності молодіжної політики Кучми.
  Розділ четвертий. „Внутрішня політика Кучми: державне управління" присвячений темі: як Кучма керує державою.
  У главі „Танцюрист і яйця 3. „Шарахання" Кучми навколо відповідальності" аналізується хронологія „шарахань" Кучми навколо поняття „відповідальність", що має на меті „переведення стрілок" на кого завгодно, окрім нього самого.
  У главі „Танцюрист і яйця 4. Як Кучма ходить у відставку" аналізується тактика імітації істерик прем'єра Кучми, його постійне погрожування відставкою.
  Глава „Танцюрист і яйця 5. Кучма: антипарламентська поведінка" повністю присвячена стосункам Кучми і Верховної Ради України. Тут аналізується тактика шантажу парламенту, задіяння Кучмою позапарламентських факторів тиску, „вербування" депутатів-"штрейкбрехерів", підставки „штрейкбрехерів", ініціювання відставок Мороза, „переведення стрілок" на парламент, маніпулювання соціологічними опитуваннями, „шарахання" навколо Конституційного договору і Конституції, створення з парламенту „образу ворога" аж до протиставлення парламенту і виборців, порушення Кучмою діючого на той час законодавства, вживання фактору парламенту у зовнішньополітичній пропаганді, західні відгуки на поведінку Кучми, „шарахання" навколо продовження повноважень парламенту, прогнозуються подальші кроки Кучми щодо Верховної Ради України.
  Розділ п'ятий. Танцюрист і яйця. Персоналії (відставки доби Кучми) присвячений кадровій політиці Кучми. В „Короткій передмові" аналізуються загальні характеристики кадрової поведінки Кучми. Потім, по епізодах, аналізуються „шарахання" Кучми навколо Мороза, Масола, Є.Марчука, Лазаренка, Пустовойтенка, Тигипка, Разумкова, Табачника, Шмарова, проблеми „Дацюк-Зв'ягільський", „підставки" народних депутатів України, які мали нещастя повірити Кучмі, а також поствиборні „підставки" Кучмою партій, які підтримували або не протистояли Кучмі на виборах: комуністів, соціалістів, Громадянського конгресу України. Аналізуються маловідомі аспекти стосунків Кучми і націонал-демократів.
  У розділі шостому „Внутрішня політика Кучми: обставини, що обтяжують відповідальність" аналізуються спеціальні моменти політичного стилю Кучми, які можливо використати в роботі проти нього.
  У главі „Крилаті вирази (Довідник найвизначніших „приколів" від Кучми)" наводяться і аналізуються пустопорожні вирази Кучми, які свідчать, напевно, про його „глибоку" мудрість. Кучма, окрім всього іншого, є „кладезем" „крилатих висловів", які вирізняються особливою тупістю. Найчастіше у Кучми такого роду вирази трапляються у репліках. Кучма хоче здаватися „розумним", але „глибокодумність" його міркувань перетворює багато з того, що він говорить, на каламбури.
  У главі „Калькування" дій Кравчука" відслідковується схожість дій Кравчука і Кучми і доводиться неоригінальність того, що Кучма видавав за „свіжі ідеї".
  У главі „Чи возить Кучма з собою в машині холодильник?" наведено характерний епізод щодо Кучминої схильності до „показухи".
  У главі „Людмила Кучма і Раїса Горбачова" - аналіз діяльності Людмили Кучми.
  Глава „Кучма та його діти" стосується маловідомих епізодів зловживання службовим становищем Ігора Франчука.
  У главі „Кучма і фінансова підтримка його виборів з Росії" описано те, що було у відкритій пресі з цього питання.
  У главі „Кучма і маніпулювання соціологічними опитуваннями" описано і проаналізовано тактику маніпулювання оточенням Кучми соціологічними опитуваннями та зроблено спробу реконструювати імідж Кучми.
  У главі „Фізичний стан Кучми, алкоголізм. Самооцінка Кучми" на підставі аналізу публічних заяв Кучми зроблено спробу реконструювати психотип Кучми, проаналізувати його фізичний і психічний стан, зробити висновки про вплив цих факторів на політичну поведінку Кучми, його авторитаризм.
  Частина третя „Кучма у зовнішній політиці" аналізує зроблене Кучмою у цій сфері.
  Розділ перший „Кучма і світ" - у відповідних розділах проаналізовано „шарахання" Кучми по напрямках „стратегічного партнерства", „Кучма: СНД і Росія", „США", „Інші країни". У другому розділі „Економічні аспекти" проаналізовано „шарахання" Кучми по отриманню західних інвестицій (глава „Заінвестувалось"), „шарахання" навколо МВФ (глава „МВФ"), те, як Кучма випрошує фінансову допомогу Заходу (глава „Допоможіть нам, ми дуже потужна держава"). В останньому, третьому розділі „Військово-політичні аспекти") - лише одна глава „Поза НАТО", де проаналізовано „шарахання" Кучми навколо питання стосунків України з НАТО.
  На закінчення відзначу, що невеликою втіхою для авторського колективу, який писав цей текст, є те, що ніхто не голосував за Кучму як Президента України. Це рішення було правильним, і такий висновок є єдино можливим, що випливає з цього документу.
  
  
  
  
  ЧАСТИНА ПЕРША.
  КУЧМА ЯК КЕРІВНИК УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНІ РИСИ
  
  Глава друга. Невміння прораховувати
  
  Невміння Кучми прораховувати реальні наслідки своїх рішень є причиною не тільки багатьох „шарахань" та рішень, що впливали на стан справ в окремих ділянках суспільного життя та на долі окремих людей (про це див. главу "Стиль керівництва 1. Фаворитизм"), але і прямо походить від психологічних властивостей цієї людини. Серед висловів Кучми зустрічаємо і таке „самовизнання": „...правда, все мы сильны задним умом" („Киевские Ведомости", 2 грудня 1993 року). Неясно, звичайно, який „ум" Кучма вважає „переднім", але ясно вже те, що таким чином Кучма визнає, що наслідки рішень йому не вдається спрогнозувати.
  У „Робітничій газеті України", 19 червня 1996 року, де було опубліковано діалог Кучми з читачами „Робітничої газети", зустрічаємо такі слова Кучми: „...з моменту появи першого розпорядження Президента України з цього питання (проблема неплатежів - автор), протягом року проблеми неплатежів так і не були проаналізовані достатньо глибоко. Кабінет Міністрів спізнився з розробкою заходів... „. Але чия це проблема, при існуванні Кабміну і „цілого" економічного управління Адміністрації Кучми. Де не тільки прем'єри, урядовці, де Гальчинський, Кузнєцов, Петрашко, Лановий, радники всіх типів?"
  Навіть у серпні 1996 року, після двох років, які пройшли з моменту обрання, він каже у виступі з нагоди 5-ї річниці проголошення незалежності: „досягнення могли б бути більш вагомими, якби ми могли на старті оцінити весь комплекс проблем" („Всеукраинские Ведомости", 28 серпня 1996 року). Контент-аналіз публічних висловів Кучми показує, що такого роду висловлювання є не просто „переведенням стрілок" на когось на зразок Кравчука, що, звичайно, також має місце, але нав'язливою ідеєю, навіть манією, своєрідним способом „втечі" Кучми від особистої відповідальності. Кучма, скоріш за все, переконаний, що нав'язливо визнаючи своє невміння прорахувати, він начебто відводить від себе прямі атаки.
  
  ЧАСТИНА ПЕРША.
  КУЧМА ЯК КЕРІВНИК УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНІ РИСИ
  
  Глава третя. Танцюрист і яйця 1. „Залякування" урядовців
  
  Я відзначав вище, що основою політичної поведінки Кучми, як це показує її аналіз, є авторитаризм, що залишається для його послабленого хворобою, істериками і алкоголем організму єдиним способом створити самому собі враження того, що ситуація - „під контролем". Одним з різновидів такого авторитаризму у Кучми стало залякування підлеглих.
  Втім, з часом це залякування ставало все комічнішим, і тим більше, що частіше Кучма повторював одне і те ж, а всі його погрози закінчувалися нічим. Чиновники звикли, що Кучма завжди погрожує і нічого не робить, а якщо і робить, то безрезультатно, знову таки, „шарахаючись". В таких умовах розраховувати на стабільну роботу не можна, можна лише філософствувати, „пронесе" чи не „пронесе" і по-філософськи ставитися до своєї кар'єри.
  Для прикладу візьмемо один з останніх виступів Кучми, а саме його виступ на засіданні Кабміну 24 липня 1997 року у переказі українських газет.
  „...ситуація залишається напруженою і час на розв'язання найбільш гострих проблем змарновано... Тому зараз не місце безпідставному оптимізмові і порожнім обіцянкам... в уряді не ведеться серйозна аналітична робота... необхідно будь-що зламати наростання тінізації економіки... земельну реформу... ми її практично забалакали... послабили свою роль у пошуку іноземних інвестицій МЗЕЗторг і Агентство з реконструкції та розвитку. Рішучого поліпшення потребує робота МЗС" („Урядовий кур'єр", 26 липня 1997 року)
  „...вимушений перебирати на себе не зовсім властиві ... функції урядового арбітра... нині всі скаржаться, що важко працювати, але я не бачив жодної заяви з проханням полегшити роботу". Про Шпека: „...таке враження, ніби до створення агентства робота йшла ліпше." „Демократична Україна" за 26 липня 1997 року
  „віддруковано лише десять відсотків підручників для шкіл, а відповідне міністерство робить вигляд, що нічого не відбувається" „День", 26 липня 1997 року
  Щодо зарплати - „...схоже, що відповідальні за ці питання особи змирилися з таким станом речей..." ця позиція „...не повинна виявлятися у декларуванні відданості Президенту... уряд на ділі має стати головним розробником законопроектів і взяти на себе їх проведення через парламент...". Президент „...не може весь час підставляти себе під вето...". „Всеукраинские Ведомости", 26 липня 1997 року
  Проаналізуємо ці вирази з точки зору генези їх виникнення.
  „...ситуація залишається напруженою і час на розв'язання найбільш гострих проблем змарновано...". Чути таке в липні 1997 року якось навіть незручно. Ще 10 грудня 1994 року Кучма заявляв, що „ситуація в енергетиці катастрофічна, а винних, як завжди, нема" (Повідомлення УНІАН, 10 грудня 1994 року). „Катастрофічна" - набагато сильніше, ніж „напружена", а щодо „часу", то сам Кучма казав: „...я не скажу, що задоволений діяльністю уряду.., уряду... вже настав час „видавати продукцію на гора". („Всеукраинские Ведомости", 29 листопада 1995 року). То що ж, виходить, час марнувався з 1995 року? Але сам Кучма 9 квітня 1997 року у виступі на загальних зборах Академії медичних наук України („Урядовий кур'єр", 12 квітня 1997 року) твердив: „...головний висновок, який я роблю з аналізу ситуації у державі, такий: час вагань, зволікань і напіврішень минув". Слово Кучми - наказ для апарату - тоді чому ж цей „час... змарновано"? І, якщо „минув", то і це вже „затаскане" - Кучма: „Ліміт на умовляння вичерпано. І це повинні зрозуміти всі... Я не перебільшую - всі". („Урядовий кур'єр", 18 лютого 1997 року). До речі, ось що ми зустрічаємо у промові „Курс на пріоритетний розвиток села" 10 січня 1997 року („Урядовий Кур'єр", 14 січня 1997 року): „Ліміт часу на роз'яснення й умовляння вичерпано". Щомісяця він у Кучми „вичерпується", чи що?
  „...зараз не місце безпідставному оптимізмові і порожнім обіцянкам...". А коли їм, власне, - „місце"? Тим більше, що сам Кучма ще в 1994 році заявляв не тільки те, що „...никогда не обещать заведомо невыполнимого... И я готов лично взять ответственность на себя за новый политико-экономический курс. После 26 июня мне хватит и полномочий и решимости навести порядок в стране и что-то сделать на практике, а не в выспренных речах для блага народа" („Киевские Новости", 24 червня 1994 року), але й те, що „сьогодні нам потрібно не говорити, а діяти, діяти зважено і в той же час енергійно й рішуче. Нам потрібно кожного дня здобувати конкретні результати" (виступ Кучми на II з'їзді суддів України 20 жовтня 1994 року, „Урядовий кур'єр" 22 жовтня 1994 року).
  „... в уряді не ведеться серйозна аналітична робота...". „Затаскане" - у „Голосі України", 14 січня 1995 року Кучма вже заявляв: „уряд сьогодні некерований. Його робота організована безсистемно, не підпорядкована одній меті, одній цілі. Відсутня елементарна відповідальність та виконавча дисципліна". Пройшло два роки - і знову те ж саме. Сам Кучма ще казав на нараді активу у Львові 13 лютого 1995 року, що „наш аналіз переконує в тому, що ми не помилилися і в іншій стратегічній установці - забезпеченні прискореного розвитку ринкових перетворень" („Робітнича газета, 22 лютого 1995 року). Тоді Кучма був задоволений аналізом, чи і тоді робота була такою „серйозною"? Якщо аналіз був таким „безпомильним", то чому ж зростає зубожіння? На „аналітику" Кучма нарікав і в 1996 році: „...з моменту появи першого розпорядження Президента України з цього питання (проблема неплатежів - автор), протягом року проблеми неплатежів так і не були проаналізовані достатньо глибоко..." („Робітнича газета України", 19 червня 1996 року). Рік за роком яйця заважають танцюристу.
  „Необхідно будь-що зламати наростання тінізації економіки...". Та ви, пане Кучма, говорили про необхідність „будь-що зламати наростання" „тіньової економіки" на II з'їзді суддів України 20 жовтня 1994 року, де казали, що „перші серйозні удари по кримінально-тіньовому капіталу завдані. В судові інстанції найближчим часом почнуть надходити матеріали, пов'язані з широкомасштабними економічними злочинами, фактами корупції у вищих ешелонах державної влади...", на нараді активу у Львові 13 лютого 1995 року, на розширеному засіданні координаційного комітету при Президенті України по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю 30 січня 1995 року, навіть тоді обіцяли, що „спеціальна аналітична група по дослідженню проблем тіньової економіки буде створена і при Президентові України", Лазаренко заявляв - „...ми розуміємо, що ресурси тіньової економіки не працюють на зміцнення економічного потенціалу України" („Уолл-Стріт Джорналл Юроп", 22 травня 1997 року). „Найближчий час" вже пройшов, розуміння у Лазаренка наступило, і - що?
  „...земельну реформу... ми її практично забалакали...". А „купа" Указів, розпоряджень? Та хто ж винен?
  „...послабили свою роль у пошуку іноземних інвестицій МЗЕЗторг і Агентство з реконструкції та розвитку. Рішучого поліпшення потребує робота МЗС" („Урядовий кур'єр", 26 липня 1997 року). Це вже взагалі купи не тримається. Щодо МЗЕЗторг, то сам Кучма у виступі на сесії Верховної Ради України 21 березня 1997 року („Голос України", 25.03.1997) заявляв, що „..у 1997 році слід продовжити роботу щодо приєднання України до ГАТТ/СОТ. Членство України в цих організаціях надзвичайно важливе тому, що дозволить перевести торговельно-економічні стосунки з іншими країнами на рівноправну, стабільну та довгострокову економіко-правову основу, значно розширить можливості доступу українських товарів на ринки інших країн". Тут, значить, було все нормально. Та й „бив" вже Кучма Осику: „...Ми навіть точно не знаємо, скільки Україна реально експортує...." (Виступ Кучми на розширеному засіданні координаційного комітету при Президенті України по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю 30 січня 1995 року, „Урядовий Кур'єр" 2 лютого 1995 року, „Голос України" 1 лютого 1995 року). Щодо Агентства Шпека, про якого Кучма сказав „...таке враження, ніби до створення агентства робота йшла ліпше" („Демократична Україна" за 26 липня 1997 року), то сам Шпек говорив, що „1997 рік може стати роком інвестиційного буму, але для цього маємо ще попрацювати" („Голос України", 14 січня 1997 року), твердив, що „Я не схильний перебільшувати значення іноземної допомоги" („День", 18 лютого 1997 року), і Кучма не тільки не протестував, але і сам видав указ про створення палати незалежних експертів з питань іноземних інвестицій при Президенті, керівником якої було призначено Шпека („Всеукраинские Ведомости", 5 березня 1997 року), чим створив ситуацію, коли Шпек і займався іноземними інвестиціями, і сам собі був „незалежним експертом" (докладніше див. „Голос України", 6 березня 1997 року). Що ж до МЗС, то про яке „рішуче поліпшення" йдеться, коли сам Кучма заявляв 15 липня 1996 року на засіданні керівного складу МЗС України: „...я як Президент, не можу бути повністю задоволеним роботою зовнішньополітичного відомства" („Голос України", 18 липня 1996 року). Про яке „рішуче поліпшення" йдеться після того, як Кучма вирішив, що „міністри оборони, внутрішніх та закордонних справ, а також інформації з питань „що стосуються конституційних повноважень Президента України, підпорядковуються безпосередньо Президенту" (Там же)?
  „...вимушений перебирати на себе не зовсім властиві йому функції урядового арбітра...". А як же з заявою „...всю повноту відповідальності за соціально-економічну ситуацію нині покладено Конституцією на Кабмін" („Всеукраинские ведомости", 3 грудня 1996 року)?
  „...нині всі скаржаться, що важко працювати, але я не бачив жодної заяви з проханням полегшити роботу". „...схоже, що відповідальні за ці питання особи змирилися з таким станом речей...". А як же з регулярними заявами на зразок „я з вас усіх голови... з усіх спитаю" („Україна Молода", 10 грудня 1996 року). І якщо дійсно „....такого більше не буде, що прийшов - розвалив справу, подякували - пішов і, як правило, у комерційну структуру..." („Урядовий кур'єр", 22.04.1997, Несплата податків - проблема державної ваги, Виступ Кучми на розширеному засіданні колегії Державної податкової адміністрації 19 квітня 1997 року), то як оцінювати останні кучмівські відставки Лазаренка і його людей. І це після „грізного" - „...Уряд. Його непослідовна та невиважена політика не дозволила вчасно запропонувати адекватні ситуації правила функціонування ринку енергоносіїв. До того ж протекційна діяльність окремих урядовців унеможливила здійснення тут справді ринкових перетворень... Я не раз піддавав гострій критиці Кабінет Міністрів за вияви пасивності й некомпетентності, за грубі помилки у визначенні прогнозних макроекономічних показників та бюджетних розрахунках. І не тільки критикував: саме не в останню чергу за це було відправлено у відставку два попередні склади Уряду. З метою зміцнення керівництва міністерств, а також за недоліки в роботі Президентом звільнено з посад 16 міністрів... Доходить до того, що міністри перетворюються на „хлопчиків" для апарату Кабінету Міністрів... сьогодні Уряд є заложником апарату, який може заблокувати або провести будь-яке рішення..." (Кучма у виступі на сесії Верховної Ради України 21 березня 1997 року („Голос України", 25 лютого 1997 року). Незрозуміло, з якого часу ж власне, „такого більше не буде"?
  „...віддруковано лише десять відсотків підручників для шкіл, а відповідне міністерство робить вигляд, що нічого не відбувається". І подібні речі Кучма вже говорив, але все так і закінчувалося криком в порожнечу. 1995 рік - „...ніхто не несе відповідальності за зволікання у прийнятті назрілих управлінських рішень, не ініціює їх" („Урядовий Кур'єр", 6 квітня 1995 року). 1996 рік - „Мы действительно вводим жесткую систему контроля исполнения принятых решений" („Киевские новости", 1 січня 1996 року). 1997 рік - „відсидітися з аквалангами на дні морському ні в кого не вийде" („День", 14 січня 1997 року). Чи то все таки „вийде", чи то кисню в аквалангах багато, чи - вода не така глибока? До речі, Кучма колись казав про Костенка - „не можна так залякувати людей... член уряду, який робить такі заяви, повинен відповідати за свої слова" („Всеукраинские Ведомости", 28 вересня 1996 року). Костенко „відповідає" дотепер.
  „...не повинна виявлятися у декларуванні відданості Президенту... уряд на ділі має стати головним розробником законопроектів і взяти на себе їх проведення через парламент...". Подібні речі, суцільні повтори знаходимо у Кучми у виступах на з'їзді об'єднання „Нова Україна" 15 лютого 1997 року („Урядовий кур'єр", 20 лютого 1997 року), при поданні Річного послання до Верховної Ради України 21 березня 1997 року. А щодо „відданості", то і про це Кучма вже говорив: „кадрова робота Уряду, оскільки останнім часом категорії професіоналізму та компетентності подекуди підміняються принципами надійності й особистої відданості..." (Кучма у виступі на сесії Верховної Ради України 21 березня 1997 року („Голос України", 25 лютого 1997 року).
  Та й про якого „головного розробника законопроектів" каже Кучма, коли він майже це саме говорив суддям у виступі Кучми на II з'їзді суддів України 20 жовтня 1994 року, („Урядовий кур'єр" 22 жовтня 1994 року), і також дорікав їм за малу активність: „судові інстанції внесли на розгляд парламенту близько півтора десятка законопроектів. Але порахуйте, яка це частка від 450 актів законодавства, ухвалених парламентом за роки незалежності"?
  Президент „...не може весь час підставляти себе під вето...". Воно, мабуть, неприємно. І взагалі, ідея уникнення відповідальності стала для Кучми мало не нав'язливою манією. Короткий перелік: „...виконавчій владі необхідно брати відповідальність на себе. („Всеукраинские ведомости", 14 листопада 1996 року), в очах народу відповідальність кладеться, перш за все, на Президента, а не на тих, хто не виконує його вказівок" („Всеукраинские ведомости", 24 грудня 1996 року), „Я не знімав і не знімаю з себе відповідальності - Президент відповідає за все, що діється у державі. Але свою частку відповідальності повинні нести всі - уряд, парламент, центральні та місцеві органи влади..." (виступ Кучми на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 14 лютого 1997 року, „Урядовий кур'єр", 18 лютого 1997 року), „...повинна з'явитися сила, яка візьме на себе відповідальність" („Всеукраинские Ведомости", 15 травня 1997 року), уряд „не здатен керувати економічними процесами" („Всеукраинские Ведомости", 20 травня 1997 року), „...сподіваємось, що прийдуть сили, готові нести відповідальність" („Киевские Новости", 23 травня 1997 року), „...сутність влади - у відповідальності. Я її з себе не знімав і не знімаю. Але хотів би, щоб свою ношу ніс кожен" (доповідь на урочистих зборах з нагоди 1-ї річниці прийняття Конституції 27 червня 1997 року, „Урядовий кур'єр", 3 липня 1997 року) (Докладніше див. главу "Танцюрист і яйця 3. „Шарахання" Кучми навколо відповідальності").
  Стиль є тим, чого Кучма змінити не може. „Легітимним прем'єром України є П.Лазаренко. Я просто юридично зробив те, що необхідно було зробити... повну відповідальність щодо багатьох проблем, що існують зараз в Україні, несе глава уряду. Якби було бажання уряду і прем'єра ухвалити бюджет України, його було б вже ухвалено" („Всеукраинские Ведомости", 26 червня 1997 року). „...відставка прем'єр-міністра зумовлена... результатами роботи, які не можуть мене задовольнити... з кандидата не знімається частка відповідальності за недоліки в роботі минулих складів урядів..." (виступ під час представлення Пустовойтенка, „Урядовий кур'єр", 17 липня 1997 року).
  А втім, сам Кучма якось непогано охарактеризував свій стиль роботи: „...уряд весь цей період був „козачком двох панів"... У критичні моменти Кабінет міністрів просто „здавали", знімаючи частково соціально-політичну напругу, а фактично вводячи в оману громадськість" („Урядовий кур'єр", 24 грудня 1994 року).
  
  ЧАСТИНА ПЕРША.
  КУЧМА ЯК КЕРІВНИК УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНІ РИСИ
  
  Глава четверта. Нерозбірливість у засобах. Істеричні „припадки"
  
  Влада як самоціль, емотивна воля як спосіб реалізації, передбачає нерозбірливість у засобах досягнення отримання і утримування влади.
  Як відзначалося в одному з попередніх документів, Наталія Гавдяк в „Українському Віснику", 28 квітня 1994 року, в статті „Колишній прем'єр-міністр України Кучма відвідує США" пише: „Кучма... відвідав два брифінги для преси. На одному з них, по обіді в вівторок, він збентежив присутніх у залі американців українського походження тим, що почав відповідати на перші запитання російською мовою.., на прийнятті в одному з приміщень Палати Представників у Вашингтоні двоє з присутніх американців були президентами тютюнових компаній, що, очевидно, сподіваються на вигідні, прибуткові ринки в Україні. Участь також брали працівники апарату Конгресу і дехто з державних урядовців. „Оскільки він скоріш за все буде наступним Президентом України, то ми мали принаймні потиснути йому руку", - пояснив один із чільних працівників апарату комітету Конгресу". У тому ж номері Наталія Гавдяк продовжує тему статтею „Те, що не годиться для США, пройде в Україні?" - „Вам треба позбутися отруйних відходів, тютюнових виробів, скловолоконних будиночків і ще бозна-чого? Шліть усе це до України! Старці не вибирають, як каже приказка. Здається, дехто з іноземних інвесторів, що відчувають: Україна на самому дні економічного смітника, - вкладатимуть чи принаймні можуть вкласти все, що їм запропонують, у вигляді закордонних капіталовкладень у цю країну... Такий стан речей дуже невдалий. Очевидно, що потягові до швидкого чи значного прибутку опиратися нелегко. Сподіваються, що американські й канадські інвестори добре обміркують, що вони бажають пропхати і що вони хотіли б бачити в Україні за п'ять-десять років. Чи не перетворять Україну підприємницькі інтереси неукраїнців на звалище товарів, що їх на Заході ніхто не потребує?..".
  Таким чином, факт контакту Кучми з представниками тютюнового бізнесу в США можна вважати доведеним і його можна вживати у внутрішньополітичній пропаганді. Якось дивно після цього чути слова Кучми про якийсь „захист вітчизняного товаровиробника". Оцінки ж американських журналістів важко назвати інакше як презирливими стосовно Кучми.
  Що ж до зовнішньополітичної лінії, то варто пам'ятати про серйозну конфліктну ситуацію 1996 року між виробниками тютюну в США та Адміністрацією Клінтона і про фінансові „вливання" тютюнових „королів" США у виборчу кампанію Роберта Доула. Цікаво, що українська преса зафіксувала факт зацікавлення американських виробників тютюну ще в січні 1992 року, коли „Вечірній Київ" 2 січня 1992 року опублікував повідомлення „Кемел" по-кременчуцьки", де було сказано: „фірма „Рейнолдс Тобакко Інтернешнл" вручила представникам Президента України у Львові та Кременчуку ...по 100 тисяч доларів кожному для переобладнання місцевих тютюнових фабрик таким чином, щоб випускати сигарети світового рівня якості. Спочатку у Львові та Кременчуку будуть виготовляти дещо поліпшену, але традиційну для фабрик продукцію, а пізніше „Вінстон" та „Кемел" з української сировини".
  Кучмі притаманна також виключна боягузливість, яка інколи переходить в істерику. Ця боягузливість є зворотньою стороною нерозбірливості у засобах втримання влади.
  Під час президентської виборчої кампанії 1994 року, після того, як не вдалося на сесії Верховної Ради обговорити проблему домінування Кравчука у ЗМІ, Кучма сказав: „Я думаю так: якщо не обговорювати цей проект сьогодні, то не треба і вибори далі проводити. Не треба! Давайте проголосуємо зараз і виберемо Президента" (Кучма, з виступу на сесії ВР України 1 липня 1994 року, Бюлетень № 34, 1994 рік, с.90). Важко не помітити проявів істерики у цьому „жарті".
  У західній пресі зустрічаємо і згадки про те, як можна „впливати" на Кучму. Приклад однієї, яка частково межує з відвертим насміханням - у статті Ліди Полец „Протистояння українських церков об'єднує політичних супротивників", яку газета „Крісчен сайенс монітор" опублікувала 21 липня 1995 року. Тут було сказано наступне: „Кучма, як колишній директор найбільшого в країні ракетного заводу, пообіцяв державну підтримку своїм старим друзям-промисловцям. Лише Стенлі Фішер з МВФ, похапцем прилетівши до Києва, зміг переконати українського Президента повернутися до його попередніх планів". Досить красномовна ілюстрація страху Кучми перед МВФ. Від боягузливості до істерики - один крок. Приклад того, як Кучма „зірвався" на МВФ: „(Кучма) зауважив, якщо здебільшого догматичні вимоги МВФ щодо України не наберуть більшої гнучкості, держава може відмовитись від послуг фонду" („Демократична Україна", 24 червня 1997 року). На зустрічі з представниками українських громадських організацій США Кучма заявив що „Небажання МВФ враховувати соціально-економічну ситуацію в Україні „не допомагає в реформуванні економічної системи й взагалі у продовженні реформ в Україні" („Всеукраинские Ведомости", 25 червня 1997 року). Клінтону знову вдалося „переконати" Кучму, згідно з „Україною Молодою", 11 липня 1997 року (слова Президента США): „Я сказав Президентові Кучмі, якщо він знайде шляхи, щоб підтримати і об'єднати економічні реформи у країні протягом року, ми, США, попросимо Світовий банк, ЄБРР, МВФ підтримати Україну з тим, щоб мінімізувати проблеми переходу, прискорити наближення дня, коли почнеться загальне піднесення економіки".
  „...якщо він знайде шляхи, щоб підтримати і об'єднати економічні реформи у країні протягом року" є типово американською „підколкою", яка свідчить, що шляхи ще не знайдено. Іншу форму „підколки" обрав Горбачов, якого процитували „Киевские Ведомости", 4 вересня 1996 року: „Я пам'ятаю, коли Кучму було обрано Президентом і він з'явився у Кремлі. Раптом телебачення показує його зустріч з Б.Єльциним. І той розпікає його, як я свого часу міг розпікати секретаря обкому...".
  „Шарахання", боягузливість, здатність „піддаватися впливу", - все це показує, як мало власне президентського в поведінці Кучми. І слабким задоволенням для держави є слова Кучми про те, що його на Президента ніхто не готував („Независимость", 28 лютого 1996 року).
  
  ЧАСТИНА ПЕРША.
  КУЧМА ЯК КЕРІВНИК УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНІ РИСИ
  
  Глава п'ята. Звичка працювати „вогнегасником"
  
  16 березня 1997 року Кучма на засіданні Кабміну заявив, що „вопрос своевременной выплаты зарплаты, пенсий и стипендий - это состояние здоровья государства" („Інтерфакс-Україна", 16 березня 1997 року) та що „...все должны это понимать ежедневно, а не только тогда, когда начинаются забастовки" (Там же). Цей вираз Кучми, формулювання „всі" однозначно свідчить про те, і сам Кучма „понимает это только тогда, когда начинаются забастовки", але „не ежедневно".
  23 жовтня 1996 року „Вечірній Київ" повідомив про те, що „посол США в Україні пан Міллер представив Л. Кучмі документи, що свідчать про незаконні дії уряду проти „Гала Радіо"... наш Президент був вражений фактами корупції і пообіцяв особисто і невідкладно зайнятися розглядом цієї справи". 9 квітня 1997 року „Нью-Йорк Таймс" продовжує історію Лемайра: „...по дорозі з кафе „Дядько Сем", де він вечеряв, його зупинили троє насуплених чоловіків з автоматами і веліли йти з ними. Лемайр відмовився - що більшість бізнесменів вважали б за прояв божевілля. Пізніше американське посольство встановило, що ті чоловіки були міліціонери, але сорокарічний колишній банкір не має сумніву, що вони намагалися залякати його. Лемайр намагався опиратися, коли в нього забрали ліцензію на „Гала Радіо" відразу після того, як станція почала приносити прибутки. Ліцензію віддали станції-конкуренту, в якій - на думку дипломатів і Лемайра - українські урядовці мали особисті фінансові інтереси".
  Кучма сам визнавав те, що він працює „пожежником". „...я змушений був особисто втручатися у справу однієї американської компанії, щоб вона змогла одержати вже оплачену нею пшеницю", - цитує його „Уолл-Стріт Джорнелл" 4 листопада 1996 року. Визнає він це, не розуміючи, що говорить, і у внутрішньоукраїнських виступах: „...восени мені довелося особисто втручатися у зв'язку з введеними в низці областей обмеженнями на вивезення зерна, яке було власністю іноземних інвесторів" (виступ Президента України Кучми на розширеному засіданні Координаційного комітету у боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 14 лютого 1997 року, „Урядовий кур'єр" 18 лютого 1997 року).
  У тому випадку, коли в Україні всі справи, пов'язані з інвестиціями та корупцією, вирішує тільки її Президент, виходить, що в Україні немає державної системи, яка унеможливлює незаконні дії, окрім влади особисто Кучми. Західні інвестори не можуть не розуміти, що для них неможливо домогтися втручання Кучми буквально в кожну конфліктну ситуацію, а тому „особисте втручання" Кучми як аргумент свідчить про безумовну слабкість держави. Більше того, те, що сталося з Лемайром, може свідчити ще й про те, що „особисте втручання" Кучми призводить до подальших репресій проти інвесторів, що, в свою чергу, є переконливим доказом, наскільки це „особисте втручання" є „ефективним".
  Інші приклади - повідомлення УНІАН від 18 липня 1994 року, коли Кучма, за словами комерційного директора представництва „Сіменс" в Україні Ігоря Хроновського, заявив, що „Президент пообіцяв особисто сприяти фірмі у розв'язанні всіх її проблем в Україні". Особисте сприяння Кучми окремій західній фірмі „смердить" протекціонізмом Президента України стосовно окремої німецької фірми. Не важко уявити, яке сприйняття викликають такі слова Кучми стосовно прямих конкурентів „Сіменса" у сфері виробництва побутової техніки з Німеччини („АЕГ"), Італії („Зануссі"), Швеції („Електролюкс"), Нідерландів („Філіпс") та США („Дженерал Електрик").
  Метью Бжезинський в „Уолл-Стріт Джорналл" 1 жовтня 1996 року цитує Бориса Кузнєцова, директора заводу - виробника миючих засобів київського відділення корпорації „С.К. Джонсон", який каже, що його підприємство, „...було змушене витримати важку та дорогу боротьбу з їхніми українськими партнерами, які якось порозвішували повсюди на заводі плакати з написом „Янкі, забирайтеся додому!". „Ми вже збиралися переїхати в Росію, коли втрутився Президент...". В усьому цивілізованому світі бути, грубо кажучи, „дільничим міліціонером" - не входить до компетенції Президента держави.
  
  ЧАСТИНА ПЕРША.
  КУЧМА ЯК КЕРІВНИК УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНІ РИСИ
  
  Глава шоста. „Винятковий цинізм"
  
  Винятковий цинізм Кучми - його непохитне переконання, що його влада - вища від долі конкретної людини. Цей цинізм інколи проривається навіть у публічних висловлюваннях.
  „Пацієнт знаходиться на операційному столі, - каже Кучма в „Уолл Стріт Джорнел" 11 листопада 1995 року, - хірургічне втручання почалося". Україна не вибирала собі „хірурга", тим більше, що з врахуванням колишньої професії Кучми такий „хірургізм" виглядає досить зловісно. Якщо Кучма оборонятиметься, що це він, мовляв, говорив „на Заході" (немов там не потрібно „контролювати" свої слова), то існує ще й інша цитата: „...не можна ж розрізати людину і ходити навколо операційного столу, поки вона помре!" („Комсомольская правда", 6 грудня 1994 року). „...розрізати людину", значить, можна.
  4 жовтня 1995 року Кучма каже: „поддержка пенсионерами блока левых сил не означает, что эти люди выступают за коммунистические идеалы... всем понятно, что социальная база левых сил со временем будет сокращаться" („Інтерфакс-Україна", 4 жовтня 1995 року).
  Що це означає? Що для торжества ідей Кучми над комуністичними необхідно, щоб пенсіонери перемерли? Відзначимо, що „Киевские Ведомости" наступного дня, 5 жовтня 1995 року, передають цей вираз Кучми як те, що „за рік, вважає... у лівих буде набагато менше прихильників, і вони це усвідомлюють", що може означати, що Кучма сподівається на успіхи своєї політики „за рік". Він чекає, поки „социальная база левых сил" „сократиться" „со временем"?
  
  ЧАСТИНА ПЕРША.
  КУЧМА ЯК КЕРІВНИК УКРАЇНИ: ЗАГАЛЬНІ РИСИ
  
  Глава сьома. Невміння вибудувати пріоритети політичної лінії
  
  В процесі аналізу ми виявили ще одну цікаву особливість реальної політики Кучми, яка не є „шараханням", проте є чимось гіршим. Кучма, коли послідовно аналізувати його виступи, не має ясного розуміння пріоритетності напрямків власної політики.
  „Пріоритет", слово, яке походить від латинського „пріор" (перший, старший), означає те, що має „першочергове право", те, що „передує" (Український енциклопедичний словник, К., 1988 рік, с.753). Відповідно, „пріоритетом" може бути визнано те, що по-справжньому важливе.
  І що ж у Кучми?:
  „Урядовий кур'єр" 9 лютого 1995 року друкує під назвою „Ключовий сектор економіки" виступ Кучми на сесії загальних зборів Академії аграрних наук 6 лютого 1995 року, де він, зокрема, каже наступне: „аграрний сектор економіки є не просто пріоритетним, а ключовим у відродженні національної економіки, головним локомотивом виведення нашої держави з економічної кризи". Отже, дещо може бути „не просто пріоритетним, а ключовим". Те, що дещо може бути „не просто пріоритетним", означає, що дещо інше може бути визнаним „просто пріоритетним".
  Підемо далі. Вже у доповіді на урочистих зборах 8 травня 1995 року, присвячених 50-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні („Сільські вісті", 11 травня 1995 року) Кучма каже: „...як завданням номер один центральним і місцевим органам влади визначена турбота про ветеранів". Отже, дещо може бути „не просто пріоритетним, а ключовим", і „не просто пріоритетним", і не просто „ключовим", але ще й „завданням номер один". Але де пролягає „тонка різниця" між „просто пріоритетним", „не просто пріоритетним", „ключовим", і „завданням номер один"?
  У виступі 24 серпня 1995 року на урочистих зборах, присвячених Дню незалежності України, („Голос України", 28 серпня 1995 року) Кучма вводить ще одну „змінну" - „державне надзавдання": „державним надзавданням і надалі буде сприяння відродженню української духовності". Чекайте, але ми вже маємо „просто пріоритетне", „не просто пріоритетне", „ключове", „завдання номер один". До переліку „пріоритетів" додається „державне надзавдання".
  Кучма у виступі на Всеукраїнській нараді з питань агропромислової політики 27 грудня 1995 року („Голос України", 4 січня 1996 року", „забувши", що він говорив про АПК 9 лютого 1995 року, зокрема, каже: „АПК не на словах, а на ділі має стати сферою пріоритетної політики держави, лідером у виведенні економіки з кризи". АПК у „пріоритетах" у нас вже „ходив", відзначимо лише, що Кучма розділяє „пріоритети" на словах і „пріоритети" на ділі.
  Далі - більше. „Інтерфакс-Україна", 30 січня 1996 року повідомляє слова Кучми, що він „...поручил правительству разработать меры, направленные на стимулирование производства на предприятиях- экспортерах, а также разработать проекты нормативных актов о ликвидации и консервации производственных мощностей... Программа предусматривает приоритетное развитие производства сельскохозяйственной, электронной и медицинской техники, авиа- и судостроения, транспорта, а также внедрение энергосберегающих технологий. В числе приоритетов также - создание национальной системы производства экспортного вооружения и инновационная политика". Отже, до переліку „пріоритетів" додано нові.
  14 лютого 1996 року за повідомленням „Інтерфакс-Україна" пріоритети і „вопросы номер один" подекуди співпадають: „Приоритетными направлениями в научных исследованиях для Украины сегодня являются энергетика и энергосбережение, считает президент Украины Леонид Кучма. „Это - вопрос номер одни, вопрос национальной безопасности", - сказал он в ходе посещения павильона „Наука" Национального выставочного центра в среду. Как передает корреспондент агентства „Интерфакс-Украина", Л.Кучма добавил, что одним из приоритетов является также сельскохозяйственное производство".
  „Робітнича газета України", 19 червня 1996 року, подає слова Кучми з діалогу його з читачами „Робітничої газети": „...для того, щоб Україна стала високорозвинутою демократичною державою, треба питання регіональної політики розглядати серед найважливіших, найпріоритетніших". „Урядовий кур'єр" 12 квітня 1997 року друкує під назвою „Здоров'я нації - майбутнє держави" виступ Кучми на загальних зборах Академії медичних наук України 9 квітня 1997 року зі словами: „...серед державних пріоритетів сьогодні немає такого, який можна було б поставити попереду проблем практичної охорони здоров'я та медичної науки".
  Звичайно, кучмівські „пріоритети", „ключові" та „надзавдання" є лише ознакою примітивності цього політика, який розкидається словами, не думаючи про їх послідовність, його невміння стежити за словом. Але у ширшому контексті ця обставина свідчить про те, що коли перша посадова особа України не усвідомлює, що ж дійсно є пріоритетним, тоді і у цієї держави немає розуміння головних напрямків, і виникає закономірне враження, що керівники цієї держави дійсно не розуміють, що для них є найважливішим.
  Узагальнимо, що серед „пріоритетів" Кучми - АПК, („двічі пріоритетний", а також „ключовий", перший раз - „на словах", другий раз - „на ділі"), турбота про ветеранів („завдання номер один"), сприяння відродженню української духовності („державне надзавдання"), виробництво сільськогосподарської, електронної і медичної техніки, авіа- та суднобудування, транспорту, технології енергозбереження, створення національної системи виробництва експортного озброєння, інноваційна політика, питання регіональної політики, а також охорона здоров'я та медичної наука („серед державних пріоритетів сьогодні немає такого, який можна було б поставити попереду"). Що ж, при такому списку, дійсно є пріоритетним, залишається принаймі незрозумілим.
  Нерозуміння Кучмою, що ж для нього дійсно є „пріоритетом", одне, а не все можливе, як це випливає з вищенаведеного, є однією з найважливіших підвалин його „шарахань": коли людина не розуміє пріоритетність певної теми, вона неминуче „шарахається" від одного, того, що вона вважає „пріоритетним" до наступного, ще більш „пріоритетнішого", а від нього - до „ключового" та до наступного „надзавдання". При такому аналізі кучмівське сумнозвісне „скажіть, яке суспільство ми будуємо" можна зрозуміти через те, як ми його „будуємо" - „шарахаючись" між „пріоритетами", в яких Кучма блукає, неначе у пріснопам'ятних соснах.
  Блукання Кучми неминуче призводить до того, що особи, які підпорядковані Кучмі у службовому сенсі, у центрі та регіонах, чують з уст свого керівника, що пріоритетом є все, і як наслідок, вони перестають реагувати на це слово (як у відомій байці про хлопчака, який все кричав „вовк! вовк!" - до цього всі так звикли, що коли справді з'явився вовк, йому ніхто не повірив). Власне, саме це, до певної міри, мав на увазі Є.Марчук, який твердив у пресі, що „...влада в Україні є. Інша річ, наскільки вона є ефективною.., на жаль, дієвої ефективності влади поки що немає...".
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2003.08.22 | KAKTUZZ

    Re: Марчук:В.Пустовойтенко тоже мудак!!!

    
    Мiнагропром, Мiнфiн i Головне управлiння державного казначейства на
    пiдставi звернень пiдприємств i органiзацiй агропромислового комплексу,
    що мають заборгованiсть перед асоцiацiєю "Земля i люди", повиннi провести
    взаємозалiк обсягом їх власних витрат на будiвництво об'єктiв соцiально-культурного
    призначення на селi, що склалися станом на 1 сiчня 1998 р.
    
    
    
    Р О З П О Р Я Д Ж Е Н Н Я
    від 24 липня 1997 р. N 412-р
    Київ
    
    Про дозвіл заготівельним підприємствам
    ДАК "Хліб України" укласти з агропромисловою асоціацією
    "Земля і люди" контракти на заготівлю до державних
    ресурсів зерна
    
    Для збільшення обсягів закупівлі зерна за державним
    замовленням на 1997 рік дозволити заготівельним підприємствам ДАК
    "Хліб України" укласти з агропромисловою асоціацією "Земля і люди"
    контракти на закупівлю до державних ресурсів 50 тис. тонн зерна
    згідно з Порядком формування обсягів та закупівлі зерна і
    сортового насіння зернових культур за державним замовленням у 1997
    році, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 4
    лютого 1997 р. N 124 ( 124-97-п ).
    ДАК "Хліб України" і заготівельним підприємствам реалізувати
    одержане від агропромислової асоціації "Земля і люди" зерно з
    перерахуванням до державного бюджету не пізніше до 1 грудня 1997р.
    сум одержаної виручки в рахунок погашення заборгованості асоціації
    перед державним бюджетом.
    Головному управлінню Державного казначейства на підставі
    зазначених контрактів використати суми виручки, що надійде від ДАК
    "Хліб України", для погашення до 1 січня 1998 р. заборгованості
    цієї асоціації перед державним бюджетом.
    
    
    Прем'єр-міністр України В.ПУСТОВОЙТЕНКО
    
    Інд.22
    
    
    
    Р О З П О Р Я Д Ж Е Н Н Я
    від 29 червня 1998 р. N 498-р
    Київ
    
    Про погашення заборгованості підприємств
    і організацій агропромислового комплексу
    перед агропромисловою асоціацією
    "Земля і люди"
    
    
    Погодитися з пропозицією Мінагропрому про погашення
    заборгованості підприємств і організацій агропромислового
    комплексу перед агропромисловою асоціацією "Земля і люди" за
    поставлені їм матеріально-технічні ресурси шляхом заліку у
    часткове погашення боргу асоціації перед державою сум належних цим
    підприємствам і організаціям компенсацій вартості побудованих
    об'єктів соціально-культурного призначення на селі.
    
    Мінагропрому, Мінфіну і Головному управлінню Державного
    казначейства на підставі звернень підприємств і організацій
    агропромислового комплексу, що мають заборгованість перед
    зазначеною асоціацією, провести взаємозалік обсягом сум їх власних
    витрат на будівництво об'єктів соціально-культурного призначення
    на селі, що склалися станом на 1 січня 1998 року.
    
    
    Прем'єр-міністр України В.ПУСТОВОЙТЕНКО
    
    Інд. 22
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2003.08.22 | KAKTUZZ

      Re: Марчук про "інтим ні" стосунки Кучми з Лазаренком

      Кучма і Лазаренко
      Кучма починає наїжджати на Лазаренка ще до призначення. І взагалі, читаючи кучмівські висловлювання по Лазаренку, інколи ловиш себе на думці, що Лазаренка до певної міри шкода. Лазаренко, провінційний „хазяїн", який звик розпоряджатися своїм регіоном як власністю, потрапляє в силове поле не просто неурівноваженого керівника, але людини явно психопатичної. Втім, „ноу-хау" Лазаренка у стосунках чергового прем'єра та Кучми полягало лише у безлічі „поцілунків" Кучми. І Лазаренко довів цей прийом до автоматизму. Нижче наводяться деякі найбільш „симптоматичні" приклади „поцілунків" Лазаренка.
      Для Лазаренка підходять слова Кучми, який („Зеркало Недели", 28 грудня 1996 року) сказав: „...в политике, как правило, действия человека определяет место, которое он занимает". У заяві, яку було опубліковано в „Дніпровській панорамі" 7 грудня 1993 року, сказано наступне: „...представник Президента... висловлює свою незгоду з економічною політикою уряду.., навіть напередодні виходу вказаної постанови представник Президента П.Лазаренко відстоював в уряді свою точку зору про необхідність продовжувати дотувати основні види сільгосппродукції, не підвищувати ціни настільки різко, вишукувати можливості для істотної адресної допомоги народу. Тим не менше рішення прийнято не на користь народу... обласна адміністрація вкотре поставлена перед необхідністю виходити один на один... Саме на регіони... Кабінет Міністрів та Верховна Рада переклали всю відповідальність за соціальне напруження в суспільстві, розписавшись у власному невмінні вести грамотну політику...". В зв'язку з цим звернімо увагу: сам Кучма неодноразово заявляв, що його курс як Президента - це продовження його діяльності як прем'єра. Звідси випливає, що Лазаренко в якості представника Президента називав „реформаторський курс прем'єра Кучми" ні чим іншим як „невмінням вести грамотну політику", його рішення - тими, які „не на користь народу", а Лазаренко в якості прем'єра - „твердо підтримував політику економічних реформ, яку проводить Кучма".
      За „Інтерфакс-Україна", 29 травня 1996 року, „Президент особо отметил недопустимость сокращения числа детских учреждений и их перепрофилирования. Если положение не будет исправлено, сказал Л.Кучма, „я будут применять хирургические меры". „Последние кадровые изменения в правительстве должны вас убедить в том, что это не просто слова". Це - і „плювок" услід Є.Марчуку, і перший наїзд на Лазаренка. Лазаренко, швидко, 29 травня 1996 року: „моя принципова позиція - тверда підтримка політики економічних реформ та структурних змін в економіці, які проводить Кучма".
      6 червня 1996 року, за УНІАН, Кучма заявляє, що „уряд має погасити заборгованість по виплаті зарплати „набагато раніше від 24 серпня". Другий наїзд на Лазаренка.
      12 червня 1996 року, за УНІАН, Кучма „...висловив незадоволення станом виконання урядом Програми дій на 1996 рік у ході зустрічі зі слухачами Інституту підвищення кваліфікації кадрів Державної академії управління при Президенті України" та „заявив, що зміни в уряді буде продовжено, наголосивши при цьому на актуальності для України проблеми кадрів". Після того, як пішов прем'єр, під керівництвом якого була розроблена ця програма, і який „провів" її через парламент, ти можеш „висловлювати незадоволення" скільки завгодно. Третій наїзд на Лазаренка. Лазаренко „страхується поцілунком", заявляючи, що „курс ринкових реформ, який оголосив Президент України Леонід Кучма, повернути назад, навіть теоретично, неможливо" („Демократична Україна", 25 червня 1996 року)
      Четвертий наїзд-попередження. Слова Кучми 12 червня 1996 року: „Я дав повну свободу... Лазаренку у питанні формування уряду.., але попередив його, що і відповідати буде він" (процитовано в газеті „Комуніст", номер 25 (118) за червень 1996 року). Зафіксуємо і ці слова Кучми.
      „Шарахання" перше, Кучма обороняє Лазаренка. 14 червня 1996 року, за УНІАН, Кучма заявляє щодо заборгованості по зарплаті та соціальних виплатах, що „сьогодні практично неможливо віднайти кошти на її покриття", але уряд працює над механізмом подолання кризи платежів і розв'язанням цієї гострої проблеми". Так ти ж сам закидав невирішення цієї проблеми Є.Марчуку?
      „Шарахання" друге, п'ятий наїзд Кучми на Лазаренка. 15 червня 1996 року Кучма, за УНІАН, заявляє, що „...не хотів би, щоб у майбутньому його звинувачували в тому, що уряд формував Президент і прем'єр не мав до цього ніякого відношення", що „нині потрібно зробити все для того, щоб уряд став „єдиним економічним центром". Це ще „відрижка" відставки Є.Марчука. Куди ти, Кучмо, дінешся. Лазаренко рапортує: „Від проголошення економічних реформ - до втілення їх у реальне життя" („Голос України", 22 червня 1996 року). Слова Лазаренка можна інтерпретувати і так, що з 1994 по першу половину 1996 року Кучма лише „проголошував" економічні реформи, а не займався їх „втіленням у реальне життя".
      „Шарахання" третє, Кучма Лазаренка хвалить, ненадовго, щоправда. Слова Кучми: „у нас нарешті з'явився дієздатний уряд, який бере відповідальність на себе" („Всеукраинские Ведомости", 25 червня 1996 року). Я пригадую слова Кучми щодо уряду Є.Марчука: „новоутворений уряд може діяти, він здатний переламати ситуацію на краще" („Урядовий кур'єр", 14 вересня 1995 року). І тут ще не сказано, скільки відповідальності Кучма дає Лазаренку.
      5 липня 1996 року, за УНІАН, Кучма заявляє щодо Лазаренка, що „...сьогодні нам потрібен дієздатний Кабінет Міністрів. Затвердження його керівника в парламенті має відбутися ще до вересня", що „...у разі, коли розгляд цього питання буде перенесено на вересень, то прем'єр не зможе ефективно керувати урядом.., людина буде думати: чому я маю брати на себе відповідальність, в той час як моя доля ще не визначена?" Так ти ж сказав два тижні тому, що „у нас нарешті з'явився дієздатний уряд, який бере відповідальність на себе" („Всеукраинские Ведомости", 25 червня 1996 року)? І що, знову „потрібен"?
      Того ж дня, 5 липня 1996 року, за УНІАН, Кучма заявляє, що „однозначно пропонуватиму на посаду прем'єр-міністра Павла Лазаренка", а щодо уряду, то „це не буде уряд Кучми чи Лазаренка".
      „Шарахання" четверте, шостий наїзд Кучми на Лазаренка. Кучма починає прямо впливати на свободу Лазаренка. „Всеукраинские Ведомости", 11 липня 1996 року, слова Кучми - „до складу нового уряду ми двері не закриваємо, практично це буде коаліційний уряд... В новому Кабінеті міністрів будуть представники різних партій...". Пригадується, ти ще в січні 1995 року „наголосив на персональній відповідальності за доручену ділянку роботи високих посадових осіб Кабінету міністрів" („Урядовий Кур'єр", 31 січня 1995 року). Лазаренко ініціює статтю зі словами „...кто видел и слышал по телевизору выступление Премьера во время его представления в парламенте, тот не мог не обратить внимания на то, что все направления правительственной линии в экономике построены в президентском ключе, направлены на поддержку президентских реформ". („Правда України", 19 липня 1996 року).
      „Шарахання" п'яте. За „Робітничою Газетою України", 12 липня 1996 року, Кучма каже: „...вношу Верховній Раді України пропозицію про надання згоди на призначення прем'єр-міністром України Павла Івановича Лазаренка... зараз посада прем'єр-міністра вимагає від кандидата на цей пост досконального і не лише теоретичного знання економіки, значного досвіду управлінської діяльності, рішучості і виваженості у рішеннях та діях, здатності у разі необхідності на нестандартні кроки і розумні компроміси...". Зафіксуємо слова, що Лазаренко, на думку Кучми, якраз і має всі ці якості. Незрозуміло, однак, чому „програма уряду не виконується" (12 червня 1996 року, УНІАН), коли прем'єр такий непоганий.
      Лазаренко заспокоює Кучму, заявляючи у газеті „Зеркало Недели", 21 вересня 1996 року: „я ніколи не виявляв політичних амбіцій. І ніколи не висловлював на цей рахунок ніяких своїх прагнень і бажань... Користуючися тим, що ми з вами розмовляємо, я хочу сказати: мені 43 роки. Лише 43. Моє - ще буде. А сьогодні я прекрасно усвідомлюю, що політичні амбіції - це не моє...." і на питання, чи буде він висуватися на посаду Президента, відповідає - „...не буду. Я буду підтримувати на наступних президентських виборах Л.Д.Кучму".
      „Шарахання" шосте, сьомий наїзд Кучми на Лазаренка. Слова Кучми 11 жовтня 1996 року: він „не може сказати, що повністю задоволений станом справ з формуванням уряду..." („Независимая Газета", 11 вересня 1996 року). І тут же додавалося: „Президент рішуче спростував повідомлення ряду ЗМІ про можливу відставку найближчим часом П.Лазаренка". Так виглядає „повна свобода" за Кучмою. Так ти ж казав у червні, що „у нас нарешті з'явився дієздатний уряд, який бере відповідальність на себе" („Всеукраинские Ведомости", 25 червня 1996 року)?
      У здоровому глузді Кучми засумнівалася навіть досить поміркована на той час газета „Зеркало Недели": „...накладаючи одна на одну президентську і прем'єрську ситуації, можна сказати, що стійкість Президента залежить від роботи Кабінету Міністрів, на який покладено відповідальність за економіку країни. З іншого боку, строк перебування на посту прем'єра незалежно від прийнятої чи неприйнятої програми одноосібно контролюється Президентом" („Зеркало Недели", 5-11 жовтня 1996 року).
      Восьмий наїзд Кучми на Лазаренка. „Кучма наголосив також на необхідності відповідального ставлення до доручень Президента" („Урядовий Кур'єр", 15 жовтня 1996 року). Так уряд же, начебто „з'явився відповідальний"...
      Дев'ятий наїзд Кучми на Лазаренка. „Кучма піддав різкій критиці реалізацію його Указу про призначення президентських стипендій видатним діячам науки та культури.... Президент зазначив, що Мінфін незадовільно займається фінансуванням цієї програми... Лазаренко, який також брав участь у зустрічі, зазначив, що всі проблеми культури та мистецтва вирішуватимуться у рамках існуючої економічної ситуації..." („Демократична Україна", 26 жовтня 1996 року).
      Десятий наїзд Кучми на Лазаренка. Кучма на Рада виробників та працедавців при Президенті України заявляє, що „уряд „запізнився" з реформою податкової та бюджетної системи" („Зеркало Недели", 2-8 листопада 1996 року)
      11 наїзд Кучми на Лазаренка. Кучма: „...необхідно знижувати тиск на товаровиробника, але коли ми починаємо дивитися на витрати, нема відповідей на деякі питання... Втім, іншого шляху нема, і в цьому випадку виконавчій владі необхідно брати відповідальність на себе". („Всеукраинские ведомости", 14 листопада 1996 року). Лазаренко показує, як він „бере відповідальність": „ні адміністративного примусу щодо переходу на інші форми господарювання, ні „рознарядки" на їх запровадження не буде... Це - позиція Президента, висловлена у радіозверненні 26.10.96. і я повністю підтримую її. Уряд теж" („Демократична Україна", 16 листопада 1996 року).
      12 наїзд на Лазаренка, на цей раз Горбуліна. Секретар Ради національної безпеки і оборони (СНБО) Володимир Горбулін вважає, що у стосунках між Президентом України Кучмою і прем'єр-міністром Лазаренком „немає достатнього взаєморозуміння". На брифінгу в адміністрації Президента він зазначив, що про це свідчить низка фактів, зокрема, неузгодженість дій стосовно діяльності податкових служб. За словами секретаря СНБО, „на жаль, П.Лазаренко не узгоджує з главою держави своїх рішень". Лазаренко „відмазується" - „ніяких розбіжностей у нього з президентом немає. Просто декому аж надто хочеться знайти проблеми там, де їх немає, вигадати їх, а потім грати навколо них у засобах масової інформації, з єдиною метою: зробити ситуацію в Україні нестабільною, відволікти уряд від вирішення невідкладних справ" („Комсомольська правда", 15 листопада 1996 року, з посиланням на УНІАН).
      13 наїзд Кучми на Лазаренка. Слова Кучми в „Україні Молодій", 26 листопада 1996 року: „...коли, кого, з яких регіонів уряд заслухав про дотримання чинного законодавства? А якщо слухали, то вони ж не солов'ї, щоб їх слухати. Що зроблено?"
      14 наїзд Кучми на Лазаренка. Кучма: „...всю повноту відповідальності за соціально-економічну ситуацію нині покладено Конституцією на Кабмін" („Всеукраинские ведомости", 3 грудня 1996 року).
      15 наїзд Кучми на Лазаренка. Кучма патетично заявляє у „Всеукраинских Ведомостях" 7 грудня 1996 року, що він „застерігає від скорочення соціальних пільг при формуванні Держбюджету... Тим, хто освячує це іменем Президента, нагадую, що така позиція для мене абсолютно неприйнятна", розходячись у патетиці і далі у стомленій політичною боротьбою „Правді України" 10 грудня 1996 року: „...права і пільги, за які в прямому сенсі сплачено здоров'ям, - недоторкані. Так буде, поки я Президент. Настійно вимагаю раз і на завжди припинити будь-які зазіхання на життєві права цих людей". Лінія Лазаренка стосовно МВФ була „освячена" Кучмою, що не завадило йому підставити „земляка".
      Кучма легітимізує двовладдя, видаючи указ „Про Адміністрацію Президента України". Його слова: „....кажучи про Указ, який викликав обурення багатьох депутатів, „Про Адміністрацію Президента України", що регламентує повноваження цього органу, Леонід Кучма так аргументував свою позицію: Адміністрація повинна забезпечувати Президента інформацією. А щоб вона могла її отримувати, всі органи виконавчої влади зобов'язані виконувати всі вказівки Адміністрації Президента. Те ж саме стосується і контрольних функцій. Наприклад, Президент видає розпорядження про розробку податкової політики, але це не виконується. А в очах народу відповідальність кладеться, перш за все, на Президента, а не на тих, хто не виконує його вказівок" („Всеукраинские ведомости", 24 грудня 1996 року). Тобто, з точки зору Кучми, виконання його вказівок вже не є його відповідальністю.
      16 наїзд Кучми на Лазаренка. Слова Кучми 25 грудня 1996 року: „я завжди буду втручатися у дії уряду та інших органів, коли буде йти мова про національні інтереси України" („Независимая Газета", 25 грудня 1996 року). А як же бути з словами „...всю повноту відповідальності за соціально-економічну ситуацію нині покладено Конституцією на Кабмін" („Всеукраинские ведомости", 3 грудня 1996 року)?
      Кучма в „Україні Молодій", 26 грудня 1996 року: „Я не хочу сьогодні когось звинувачувати в тому, що нема бюджету на наступний рік, бо, мабуть, насамперед уряд винуватий в тому, що несвоєчасно було подано проект бюджету на новій податковій основі. ...У мене є тільки одне бажання - звернутися до всіх парламентарів із закликом відкинути все наносне, що є у стосунках між урядом і парламентом, Президентом і парламентом, сісти за стіл і почати працювати"... Цинізм Кучми не має меж. Звертатися з закликом „відкинути все наносне, що є у стосунках між урядом і парламентом, Президентом і парламентом" після того, як ти ж особисто заявляв, що „с такой Верховной Радой сотрудничества не получится" (12 жовтня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"), твердив, що „...в обговоренні проекту Основного закону в другому читанні Верховна Рада „зайшла у глухий кут" (22 червня 1996 року, УНІАН), погрожував, що „...если на референдуме большинство граждан проголосует против предложенного проекта Конституции, тогда „должен быть другой президент и другой состав Верховной Рады" („Інтерфакс-Україна", 7 травня 1996 року), а твій Горбулін твердив, що „вважає „корисним" заміну Мороза на посаді спікера" („Киевские Ведомости", 30 травня 1996 року)?
      „Шарахання" сьоме. Слова Кучми: „Мы убрали аппарат Кабмина, оставив самое необходимое: юридическую и хозяйственную службы. Остальные переподчинены вице-премьерам и министрам. Дабы разрыва не было" („Зеркало Недели", 28 грудня 1996 року). Вживання Кучмою слова „ми" вказує на конкретні дії, як він втручався у справи Кабміну і на відповідальність Кучми за Кабмін. Тому не дивно, перефразовуючи сказане Кучмою у газеті „Всеукраинские ведомости", 24 грудня 1996 року, що коли „Президент видає розпорядження про розробку податкової політики", і „...це не виконується", то „...в очах народу відповідальність кладеться, перш за все, на Президента", і тільки на нього, але зовсім „не на тих, хто не виконує його вказівок".
      „Шарахання" восьме і після нього довгий час лише наїзди. 17 наїзд Кучми на Лазаренка. На Всеукраїнській нараді з питань АПК 10 січня 1997 року Кучма каже: „...подані до парламенту законопроекти справді були недосконалими і вносилися зі значним запізненням. Це потрібно визнати..." („Урядовий Кур'єр", 14 січня 1997 року).
      18 наїзд Кучми на Лазаренка. Кучма, 14 січня 1997 року на засіданні Координаційної ради комітету з боротьби з організованою злочинністю і корупцією каже, зокрема, про те що він підписав Указ про звільнення з посади... А.Хорішка... у зв'язку ... „організаційними й кадровими недоліками у роботі міністра". Газета „Зеркало Недели", 15 лютого 1997 року), з якої наводиться ця цитата, відзначала, що „...особливій критиці у своєму виступі (Лазаренка - автор) Президент не піддав. Зазначив лише м'якість резолюцій П.Лазаренка на документах, закликаних пояснити деякі обставини у деяких держструктурах".
      19 наїзд Кучми на Лазаренка. 21 січня 1997 року Кучма на з'їзді УСПП каже: „...живемо за принципом: куди крива виведе або віз дорогу покаже... Я все більше переконуюся, що тут, Павло Іванович, назріла необхідність і організаційних та кадрових змін..." („Урядовий Кур'єр", 23 січня 1997 року). У доповіді є й інші наїзди на уряд Лазаренка.
      20 наїзд Кучми на Лазаренка. 4 лютого 1997 року Кучма „підтвердив висловлену раніше думку про необхідність змін в економічному блоці уряду. „Ми бачимо, що однієї команди там нема, кожен працює своєю паралельною лінією, ніде вони не перетинаються... Кучма сказав, що „не використовується потенціал тих, хто є" і навів як приклад Мінекономіки і Мінфін, де працює „по 800 чоловік". Зазначивши, що „за Конституцією Президент не має права сам вирішувати ці питання", Кучма висловив думку, що „вони будуть обов'язково вирішені з прем'єром... Назріла реформа і в самому уряді", про що свідчить „величезна кількість міністерств і комітетів" („Всеукраинские Ведомости", 4 лютого 1997 року). Про яку „необхідність змін в економічному блоці уряду" ти говориш, якщо „у нас нарешті з'явився дієздатний уряд, який бере відповідальність на себе" („Всеукраинские Ведомости", 25 червня 1996 року)?
      21 наїзд Кучми на Лазаренка. „День", 7 лютого 1997 року, аналізуючи виступ Кучми 4 лютого 1997 року на засіданні Ради працедавців та підприємців, передає його слова: „...чи не вперше Кучма відверто критикував весь склад уряду, а особливо „членів економічного блоку", за те, що їм „немає діла до впровадження нової системи податків" (окремо відзначалося, що „основний тягар у просуванні цього питання" уряд поклав на В.Пинзеника). А головне, „осторонь активізації роботи з парламентом з цієї проблеми стоїть сам прем'єр-міністр".
      22 наїзд Кучми на Лазаренка. Слова Кучми, що „не збирається брати лише на себе всю відповідальність за цілеспрямований розвал економіки держави" („Голос України", 18 лютого 1997 року). Може, візьмеш хоч трохи? Знову ж таки, як же бути з твоїми словами „...всю повноту відповідальності за соціально-економічну ситуацію нині покладено Конституцією на Кабмін" („Всеукраинские ведомости", 3 грудня 1996 року)? Ти ж вже сказав, що „вся відповідальність" - на Лазаренкові. І про який „цілеспрямований розвал економіки держави" взагалі може йти мова, коли ти, представляючи Лазаренка на прем'єра, називав його людиною, яка має „доскональне і не лише теоретичне знання економіки, значний досвід управлінської діяльності, рішучий і виважений у рішеннях та діях, здатний у разі необхідності на нестандартні кроки і розумні компроміси..." („Робітнича Газета України", 12 липня 1996 року), а його уряд тим, який „нарешті з'явився" та ще й „дієздатний" („Всеукраинские Ведомости", 25 червня 1996 року)?
      В цьому ж виступі Кучма каже: „не знімав і не знімаю з себе відповідальності - Президент відповідає за все, що діється у державі. Але свою частку відповідальності повинні нести всі - уряд, парламент, центральні та місцеві органи влади... Подібна ж, з дозволу сказати, динаміка і з тролейбусним та трамвайним парками. Хто буде відповідати за наслідки „цього свідомого і цілеспрямованого розвалу? Президент брати на себе таку відповідальність не збирається... Інший бік проблеми, на якому вважаю за необхідне акцентувати увагу уряду, місцевих органів виконавчої влади, це втрата почуття відповідальності... Кожне п'яте з завдань, визначених рішеннями Президента і уряду, виконується несвоєчасно або не виконується зовсім. Так, із 105 моїх доручень за підсумками минулорічних поїздок до областей виконано лише 63. При цьому Кабінетом Міністрів - лише половина. Ще можна було б якось зрозуміти, якби всі ці доручення пов'язувалися з виділенням значних фінансових ресурсів. Так ні - хто заважав, скажімо, з лютого минулого року визначитися з використанням базальту і бурштину, як це доручалося за результатами перебування у Рівненській області? Я змушений був тричі давати доручення з приводу виробництва магістральних електровозів, а віз, даруйте за мимовільний каламбур, і нині там" (виступ Кучми на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 14 лютого 1997 року, („Урядовий Кур'єр", 18 лютого 1997 року)). Знову „танцюристу" дещо заважає...
      Кучма „...після розмови з Лазаренком підписав низку указів, звільнивши з посад міністра економіки В.Гурєєва, міністра машинобудування, ВПК і конверсії В.Малєва і міністра фінансів В.Короневського, ...главу Мінстату О.Осауленка" („Киевские Ведомости", 27 лютого 1997 року). І до цих звільнень ми ще повернемося нижче, в епізоді „Кучма і Пустовойтенко". Лазаренко тільки й може сказати, що він „завжди готовий працювати саме на тій ділянці, куди його направить глава держави" („Киевские Ведомости", 24 лютого 1997 року).
      23 наїзд Кучми на Лазаренка, на цей раз - Кушнарьовим у „Всеукраинских Ведомостях", 20 березня 1997 року. За його словами „...(Кучма - автор) не вживав і не вживає ніяких заходів" щодо відставки П.Лазаренка. ... За його словами, „незадоволення" діями прем'єра „є і в суспільстві, і в парламенті, і в Президента". Ситуація в Україні є такою, „що ніхто не може сказати, що дії уряду адекватні їй", зазначив Кушнарьов. Він визнав, що „по деяких напрямках" вжито певних заходів і „результати є відчутними", а з інших, „в тому числі головних, поки не знайдено рішення...". Чи може Кушнарьов пояснити, чому він, не проголосований ні виборцями, ні парламентом, може собі дозволити подібні коментарі? Чи Кушнарьов має рецепт „адекватних дій"?
      24 і більше наїзд Кучми на Лазаренка. Пояснення, чому більше, викладено нижче. Кучма у виступі на сесії Верховної Ради України 21 березня 1997 року: „Останнім часом категорії професіоналізму і компетентності подекуди підміняються принципами надійності й особистої відданості... Часто і вперто Президента намагаються видати за главу виконавчої влади, звинуватити в усіх економічних та соціальних негараздах... тому, мабуть, і є необхідність нагадати урядовцям: Уряд і є виконавча влада... відповідальність за відсутність бюджету на 1997 рік повністю полягає на уряді... якщо не буде зроблено рішучих кроків для погашення бюджетної заборгованості, Уряд у повному складі сам має піти у відставку за мотивами нездатності до керівництва" („Киевские Ведомости", 22 березня 1997 року та „Україна Молода", 22 березня 1997 року). Щодо фрази „останнім часом категорії професіоналізму і компетентності подекуди підміняються принципами надійності й особистої відданості...", то Лазаренко сім місяців тому сказав: „...так, мені потрібні свої люди" („Киевские Ведомости", 10 вересня 1996 року). Це - явний повтор, адже ти ще у виступі на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 14 лютого 1997 року, („Урядовий Кур'єр", 18 лютого 1997 року) заявляв, що „...стало поганою традицією, що з приходом кожного нового керівника негайно вичищається апарат, а натомість формується особисто віддане оточення. Так далі, шановні, не піде. Це дезорганізовує, а то й паралізує на тривалий час роботу апарату, культивує психологію тимчасовості з її неодмінним атрибутам - прагненням взяти все сьогодні, щоб завтра не було пізно. А у що це обходиться державі? У столиці просто не вистачить квартир для новоспечених киян...". Ти що, сім місяців думав над тим, що означають ці слова? Щодо фрази „якщо не буде зроблено рішучих кроків для погашення бюджетної заборгованості, Уряд у повному складі сам має піти у відставку", то, пригадується, ти ж те саме говорив щодо Є.Марчука. За УНІАН, 14 червня 1996 року, Кучма під час зустрічі з керівниками Житомирської області та, зокрема, Малинського району заявляв: „Криза платежів і її наслідок - невиплата заробітної плати - поставили мене перед необхідністю зробити зміни в уряді...". Кучма провокує Лазаренка на самовідставку.
      Наїзд на Лазаренка Литвина. Взагалі, вищенаведений виступ Кучми переповнений наїздами на той самий уряд, який Кучма називав „дієздатним". Візьмемо за основу точку зору, висловлену в газеті „Україна Молода", 26 березня 1997 року, де Литвин говорить „...на закид деяких спостерігачів, що у виступі Президента було десь аж 40% чистої критики (навіть підраховано, що він 18 разів висловив критичні зауваження до роботи уряду та 14 - Верховної Ради)... погодився, що претензій було багато, і це зроблено свідомо". З наїздом, якщо додати наїзд самого Литвина, це вже 43 наїзди.
      Тут же Литвин додав, що „сьогодні Президента намагаються тісно прив'язати до колісниці уряду. Він не є керівником виконавчої влади, він - глава держави. Будь-яка критика не повинна закінчуватися моральним знищенням людини". Як тоді назвати „критику" Кучмою його прем'єрів?
      44 наїзд на Лазаренка, виконаний на цей раз Стояном, який хутко вловив, куди дме вітер: „...ФПУ запропонувала Президентові (Кучмі) достроково припинити повноваження ... П.Лазаренка, бо уряд не приділяє достатньої уваги соціальній політиці..." („День", 28 березня 1997 року).
      45 наїзд на Лазаренка, на цей раз Горбуліним: „...зараз потрібна „революція" в управлінні економічними перетвореннями і пошук людей, які могли б покласти на себе відповідальність за проведення реформ" („Всеукраинские Ведомости", 28 березня 1997 року). Так, здається, у вас же є уряд?
      46 наїзд на Лазаренка. Кучма заявляє, що „...не підпише нереального бюджету... Нехай на себе таку відповідальність беруть Верховна Рада і уряд, якщо вони погодяться" („Україна Молода", 2 квітня 1997 року)
      „Шарахання" дев'яте. Кучма твердить, що „за його дорученням уряд розробляє програму кардинального реформування системи пенсійного забезпечення" („Всеукраинские Ведомости", 2 квітня 1997 року), що означає певну видимість, якщо можна так сказати, чогось нормального в стосунках Кучми та Лазаренка. В контексті суцільних наїздів Кучми і його людей на Лазаренка я навіть нейтральні слова Кучми оцінюю як „шарахання" від наїзду. Однак важко, мабуть, доручати таку відповідальну справу уряду, в якому, за словами Кучми, „...останнім часом категорії професіоналізму і компетентності подекуди підмінюються принципами надійності й особистої відданості..." („Киевские Ведомости", 22 березня 1997 року та „Україна Молода", 22 березня 1997 року)?
      Кучма заявляє, що „він переніс розгляд пропозицій уряду на середу і пояснив це так: „Я дав можливість Павлові Івановичу підготуватися до виступу в парламенті... вина за зволікання (з прийняттям бюджету - автор) покладається на Верховну Раду, яка, за словами Л.Кучми, „була б у будь-якій країні світу розпущена за неспроможність ухвалити бюджет..." („День", 2 квітня 1997 року). Зачекайте, пане Кучма, але Ви ж іще у березні публічно заявляли, що „відповідальність за відсутність бюджету на 1997 рік повністю полягає на уряд..." („Киевские Ведомости", 22 березня 1997 року)? Зафіксуємо, що Кучма і тут „шарахається", покладаючи вину за бюджет то на уряд Лазаренка, то на парламент. Він, зазвичай, збоку. Але відносно Лазаренка це „шарахання" є досить нейтральним. Це - більше наїзд на уряд.
      Кучма „висловився за проведення наступних виборів до парламенту за змішаною системою. „Повинна з'явитися сила, яка візьме на себе відповідальність" („Всеукраинские Ведомости", 15 травня 1997 року). А як же твої слова, що „я не знімав і не знімаю з себе відповідальності - Президент відповідає за все, що діється у державі" („Урядовий Кур'єр", 18 лютого 1997 року). Хто несе відповідальність до того, „поки з'явиться сила"?
      „Шарахання" десяте. 47 наїзд на Лазаренка. Кучма, виступаючи на позачерговому з'їзді УСПП „оцінив діяльність уряду стосовно стабілізації економіки як незадовільну", що „уряд не здатен керувати економічними процесами", „зазначив особисту відповідальність прем'єра за це питання". („Всеукраинские Ведомости", 20 травня 1997 року). „Дієздатний" уряд вже перетворився в „нездатного керувати". Може, це і є кучмівське розуміння „дієздатності"? І скажіть будь-ласка, чи здатний такий уряд розробляти „програму кардинального реформування системи пенсійного забезпечення" („Всеукраинские Ведомости", 2 квітня 1997 року), якщо він, за Вашими словами, „не здатен керувати економічними процесами"?
      48 наїзд на Лазаренка, зроблений на цей раз Кушнарьовим, який заявив („Україна Молода", 30 травня 1997 року), що „уряду реформ ми не маємо".
      22 травня 1997 року „Уолл-Стріт Джорнел Юроп" друкує статтю остаточно „одурілого" від наїздів Лазаренка, де той, зокрема, твердить не тільки те, що, „є уряд, який розуміє, що вивести Україну на шлях економічного зростання й добробуту може лише класична економічна модель скорочення податків. З іншого - законодавчий орган, який за рік до виборів піднімає популістський прапор захисту залишків колишніх соціалістичних привілеїв та пільг" та що „на жаль, корупція проникла і в найвищі ешелони влади. Для вирішення цієї проблеми Леонід Кучма започаткував кампанію „чисті руки". Нею передбачено до кінця літа перевірити діяльність всіх працівників цивільної служби та уряду і визначити, чи допускали вони під час виконання своїх службових обов'язків якісь порушення... з метою подолання корупції Кабінет Міністрів України планує скоротити кількість міністрів. Проте набагато важливіше, щоб урядовий апарат почав приймати рішення, виходячи з міркувань економічної ефективності, а не інтересів окремих галузей та державних підприємств взагалі", але й те, що „ми створили ринкову економіку і тепер працюємо над її зміцненням. Під керівництвом президента Леоніда Кучми ми прагнемо рухатися до покращення рівня життя та добробуту 52 мільйонів наших громадян".
      49 наїзд на Лазаренка, знову виконаний Кушнарьовим, який заявив з приводу заяви Лазаренка про те, що уряд відмовляється від запровадження 100% оплати населенням житлокомпослуг з 1 липня („Всеукраинские Ведомости", 5 червня 1997 року, що „президент достатньо жорстко поставив це питання перед главою уряду, й до честі уряду - він відреагував відповідним чином". Запровадження 100% оплати населенням житлокомпослуг з 1 липня було вимогою надання кредиту розширеного фінансування МВФ. Кучма втретє публічно підставив Лазаренка. Це, окрім всього іншого, третій наїзд Кучми та його людей, на Лазаренка не за його гріхи. Вперше, коли Кучма „висипався" на нього за „реалізацію Указу про призначення президентських стипендій видатним діячам науки та культури.... Президент зазначив, що Мінфін незадовільно займається фінансуванням цієї програми..." („Демократична Україна", 26 жовтня 1996 року), начебто Кучма вперше тоді почув про бюджетні проблеми в країні. Вдруге, коли Кучма наїхав на Лазаренка, „застерігаючи від скорочення соціальних пільг при формуванні Держбюджету... Тим, хто освячує це іменем Президента, нагадую, що така позиція для мене абсолютно неприйнятна" („Всеукраинские Ведомости", 7 грудня 1996 року). Зафіксовані аналогічні дії Кучми і стосовно Є.Марчука, а саме доручення прем'єр-міністру взяти під контроль явища, що набули масового характеру, зокрема, презентації та закордонні відрядження, зарплати освітян та шахтарів, виплати малозабезпеченим, зменшення кредитних ставок у банках. Кожен з цих наїздів переслідував одну мету - подати Кучму „добреньким захисником народу", а рішення кожного прем'єра - „антинародними".
      50 та 51 наїзд на Лазаренка, цього разу з боку НДП та Кучми. У „Киевских Ведомостях", 9 червня 1997 року зустрічаємо слова Матвієнка, що „заклики до відставки - не образа й не данина моді, а настійна вимога часу...", а Кучма „порадив почути слова А.Матвієнка тому, кому вони були адресовані...".
      52 та 53 наїзд на Лазаренка з боку НДП та Кучми. „День", 14 червня 1997 року подає слова Філенка, Карпова та Кучми: „...на думку В.Філенка, сьогодні в Україні існує „монополія однієї людини" (прем'єра), яка не гірша, ніж монополія однієї партії. Про вимогу відставки П.Лазаренка нардеп України, секретар НДП з оргпартроботи О.Карпов заявив: „Того, кого треба й куди треба, слід відправляти, незалежно чи за 8 місяців, чи за 2 дні до виборів". Вчора ж ... Л.Кучма заявив, що „не має питань до ділових якостей прем'єра", проте вважає, що на питання про „гідність та мораль" П.Лазаренко „має сам відповісти". Чи може сам Кучма пояснити, як людина без „гідності та моралі" може займати посаду прем'єра навіть якщо Кучма „не має питань до ділових якостей"? І чи не тому Кучма „не має питань до ділових якостей прем'єра", що Лазаренко має саме такі уявлення про „гідність та мораль" ?
      54 наїзд на Лазаренка, цього разу - лише з боку НДП. Ємець в „Независимой Газете", 19 червня 1997 року: „...відповідаючи на питання про зміст матеріалів, які НДП має намір передати Президенту (Кучмі), секретар партії О.Ємець відповів, що „надрукованих в українських газетах матеріалів вистачило б для того, щоб п'ять урядів пішло у відставку". „Ми можемо взяти вантажівку й підвезти їх", - сказав він".
      55 наїзд на Лазаренка, тепер вустами Горбуліна. Горбулін („Всеукраинские Ведомости", 20 червня 1997 року) заявляє, що „...шахтарські акції протесту в Києві можуть стати приводом для відставки П.Лазаренка, але прем'єру, за його словами, треба було давати „дещо менше обіцянок щодо погашення заборгованості з зарплатні...". Відзначимо, що це другий наїзд Горбуліна на Лазаренка. Перший був півроку тому, коли Горбулін заявив на брифінгу („Комсомольська правда", 15 листопада 1996 року), що „...у стосунках між Президентом України Кучмою і прем'єр-міністром Лазаренком „немає достатнього взаєморозуміння". На брифінгу в адміністрації Президента він зазначив, що про це свідчить низка фактів, зокрема, неузгодженість дій стосовно діяльності податкових служб. За словами секретаря СНБО, „на жаль, П.Лазаренко не узгоджує з главою держави своїх рішень", а Лазаренко відповів, що „...ніяких розбіжностей у нього з президентом немає. Просто декому аж надто хочеться знайти проблеми там, де їх немає, вигадати їх, а потім грати навколо них у засобах масової інформації, з єдиною метою: зробити ситуацію в Україні нестабільною, відволікти уряд від вирішення невідкладних справ".
      56 наїзд на Лазаренка, виконаний особисто Кучмою. В „Киевских Новостях" 21 червня 1997 року Кучма каже: „...сьогодні всі стрілки переводять на Президента. Але Конституцію приймав не я, а парламент. І за вимогою парламенту в Конституції з'явився окремий розділ „Президент України", де записано, що він є лише главою держави... Є виконавча влада, є законодавча влада - на ці дві гілки і покладається основна відповідальність за економіку". Кучма, „переводячи стрілки" на парламент, свідомо випускає, що саме він просив згоди парламенту на призначення Лазаренка, заявляючи, що „зараз посада прем'єр-міністра вимагає від кандидата на цей пост досконального і не лише теоретичного знання економіки, значного досвіду управлінської діяльності, рішучості і виваженості у рішеннях та діях, здатності у разі необхідності на нестандартні кроки і розумні компроміси..." („Робітнича Газета України", 12 липня 1996 року).
      57 наїзд на Лазаренка. З боку НДП. „День", 21 червня 1997 року наводить слова Філенка щодо хвороби Лазаренка: „... ми не виключаємо політичної можливості того, що П.Лазаренко може „пересидіти" певний час і повернутись". На питання, „чи припускаєте ви, що Президент дійсно не уявляв характеру „тіньової" діяльності прем'єра?", Філенко відповідає: „..ми припускаємо, що Президент знав у принципі, але не міг знати про обсяги".
      Певне „шарахання", але не Кучми. „Захист" Горбуліним Лазаренка. В „Регіоні", 21 червня 1997 року, Горбулін твердить, що „...у мене є особиста думка щодо прем'єр-міністра, але я вважаю за можливе довести її тільки до Президента країни, бо будь-яке моє висловлювання може сприйматись як якийсь тиск".
      58 наїзд на Лазаренка, на цей раз НДП. Філенко: „...Кабмін не працював як колегіальний орган. Це було однією з підстав, через які ми вимагали відставки П.Лазаренка. чимало рішень щодо головних питань, в тому числі щодо розподілу бюджетних коштів, приймалися (Лазаренком) самостійно...".
      „Шарахання" одинадцяте, Кучма „захищає" Лазаренка. „Всеукраинские Ведомости", 26 червня 1997 року наводять слова Кучми: легітимним прем'єром України є П.Лазаренко. Я просто юридично зробив те, що необхідно було зробити... На питання про те, чи вірно те, що підписання Указу про призначення в.о. прем'єра В.Дурдинця не є тенденцією до відставки прем'єр-міністра, Президент відповів: „Я так не кажу". І підкреслив, що „повну відповідальність до багатьох проблем, що існують зараз в Україні, несе глава уряду. Якби було бажання уряду і прем'єра ухвалити бюджет України, його було б вже ухвалено".
      „Шарахання" дванадцяте, 59 наїзд на Лазаренка. У доповіді на урочистих зборах з нагоди 1-ї річниці прийняття Конституції 27 червня 1997 року, там, де Кучма заявляє, що „готовий розглянути пропозицію щодо продовження терміну повноважень Верховної Ради ще на один рік за умови - цей час повинен бути використаним не для політичних розборок, а для ухвалення найневідкладніших законодавчих актів, передусім - в економічній сфері", він наїжджає на парламент і уряд одночасно, не виключаючи „передачі Президенту конституційним шляхом права затвердження бюджету, якщо парламент та уряд не зможуть дійти згоди у встановлені терміни, або розпускати Верховну Раду у випадку його неухвалення", він запропонував Верховній Раді і Кабміну підписати „меморандум про спільні дії". Згідно з меморандумом, уряд повинен буде взяти на себе зобов'язання подати бюджет-98 у конституційні терміни (не пізніше 15 вересня), а Верховній Раді - ухвалити його протягом 60 днів і додає: „сутність влади - у відповідальності. Я її з себе не знімав і не знімаю. Але хотів би, щоб свою ношу ніж кожен" („Урядовий кур'єр" (3 липня 1997 року).
      На 59 наїзді на Лазаренка хроніка закінчується листом Лазаренка про відставку 1 липня 1997 року.
      
      Епізод п'ятий. Кучма і Пустовойтенко
      Не дивлячись на начебто короткий строк, який працює прем'єром Пустовойтенко, і тут вже також є що сказати.
      По-перше, відзначимо, що Пустовойтенко перейняв у Кучми звичку „плювати вслід" тому, хто пішов у відставку. У пресі зафіксовано лише один випадок „переведення стрілок" Лазаренком на Є.Марчука. „Зеркало Недели", 8 травня 1997 року відзначає, що „Лазаренко вперше, нехай навіть опосередковано, але вдався до критики свого попередника. 27 травня 1996 року Є.Марчук пішов у відставку і з того часу нинішній прем'єр, до його честі, подібно до всіх без винятку попередніх, не валив вину на попередника. Шостого ж травня він дуже гаряче закликав журналістів провести порівняльну характеристику дій свого уряду й попереднього... підкреслив, що чомусь тільки його уряд пішов на наведення порядку на ринку алкогольних і тютюнових виробів...". Пустовойтенко „традицію порушив".
      Наприклад, Пустовойтенко заявив у виступі на сесії Верховної Ради України 16 липня 1997 року („Урядовий Кур'єр", 17 липня 1997 року), що „..треба безповоротно відмовитися від принципів управління економікою в режимі ручного управління". „Ручне управління" було улюбленою справою Лазаренка. Але Пустовойтенко напевно не знає, що словосполучення „ручне управління" має свою історію, і - поза Лазаренком. „Інтерфакс-Україна", 2 березня 1995 року цитує слова Кузнецова, що „необходимость принятия указа о ФПК связана с тем, что существующее законодательство „не обеспечивает автоматического управления экономикой". В.Кузнецов сравнил президентские указы с одним из способов „ручного управления экономикой". Отже, „ручне управління", за Кузнєцовим - лише один із способів керування Кучмою країною. Навряд чи Пустовойтенко є такою людиною, яка б усвідомлено радила Кучмі відмовитися від одного із способів, яким той управляє країною.
      При внесенні пропозиції до Верховної Ради дати згоду на призначення Пустовойтенка прем'єр-міністром України, Кучма, „плачучи", заявляє не тільки те, що „...з нелегким серцем сприймаю той факт, що за шість років у нас змінилося стільки ж прем'єр-міністрів", але й характеризує Пустовойтенка. „...в його активі, - каже Кучма 16 липня 1997 року („Урядовий Кур'єр", 17 липня 1997 року), - значний виробничий і господарський досвід, пройдені щаблі у керівництві великою будівельною організацією, районом і мільйонним містом.., за чотири роки на посаді Міністра Кабінету Міністрів він грунтовно вивчив роботу Уряду, так би мовити, зсередини. І не буде тут новачком... такий варіант допоможе провести зміну уряду більш плавно і без зайвих катаклізмів, забезпечить наступність в роботі... з приводу кандидатури прем'єра я консультувався з депутатськими групами і фракціями, керівниками регіонів... зрозуміло, що з кандидата не знімається частка відповідальності за недоліки в роботі минулих складів урядів... в основу дій Уряду має бути покладена програма антикризових заходів..."
      Порівняймо слова Кучми з тим, що він каже при внесенні пропозиції до Верховної Ради дати згоду на призначення Лазаренка прем'єр-міністром України (за „Робітничою Газетою України", 12 липня 1996 року): „...вношу Верховній Раді України пропозицію про надання згоди на призначення прем'єр-міністром України Павла Івановича Лазаренка... зараз посада прем'єр-міністра вимагає від кандидата на цей пост досконального і не лише теоретичного знання економіки, значного досвіду управлінської діяльності, рішучості і виваженості у рішеннях та діях, здатності у разі необхідності на нестандартні кроки і розумні компроміси...".
      Проаналізуємо слова Кучми:
      - „в його активі значний виробничий і господарський досвід, пройдені щаблі у керівництві великою будівельною організацією, районом і мільйонним містом...". У Лазаренка було, за цією логікою, не менше досвіду керування не просто „мільйонним містом...", а мільйонною областю.
      - „за чотири роки на посаді Міністра Кабінету Міністрів він грунтовно вивчив роботу Уряду, так би мовити, зсередини. І не буде тут новачком... такий варіант допоможе провести зміну уряду більш плавно і без зайвих катаклізмів, забезпечить наступність в роботі...". Лазаренко був віце-прем'єром з 5 вересня 1995 року.
      „...з приводу кандидатури прем'єра я консультувався з депутатськими групами і фракціями, керівниками регіонів...". У повідомленні „Інтерфакс-Україна" 28 травня 1996 року зустрічаємо те, що цьому агентству стало відомо про призначення Лазаренка за словами „...одного из глав обладминистраций Украины, участвовавший в совещании у президента Украины Леонида Кучмы, состоявшемся в понедельник вечером", де „несколько руководителей обладминистраций предложили президенту Украины именно эту кандидатуру". Слова Кучми 27 травня 1996 року: „...регіони рекомендували Лазаренка на посаду прем'єра; зараз надто дорогий час, щоб вчитися комусь і тут є логічна послідовність - потрібно призначати першого віце-прем'єра".
      - „в основу дій Уряду має бути покладена програма антикризових заходів...". І це вже було, при Лазаренкові: „...це повинні бути максимально конкретні заходи і дії, які б без введення надзвичайного стану в країні запроваджували надзвичайний режим в економіці..." („Робітнича Газета України", 12 липня 1996 року).
      А от слова Кучми „зрозуміло, що з кандидата не знімається частка відповідальності за недоліки в роботі минулих складів урядів...". Нічого нового - в УНІАН, 30 квітня 1995 року зустрічаємо і те, що Кучма „...піддав критиці роботу комісії з питань платіжної кризи, яку очолює перший віце-прем'єр-міністр України Павло Лазаренко". Але ці слова Кучми - заявка на новий тур наїздів на прем'єра.
      Для прикладу візьмемо один з останніх виступів Кучми, а саме його виступ на Кабміні 24 липня 1997 року у переказі українських газет, який мною аналізувався у главі „Танцюрист і яйця 1. „Залякування" урядовців".
      „...ситуація залишається напруженою і час на розв'язання найбільш гострих проблем змарновано... Тому зараз не місце безпідставному оптимізмові і порожнім обіцянкам... в уряді не ведеться серйозна аналітична робота... необхідно будь-що зламати наростання тінізації економіки... земельну реформу... ми її практично забалакали... послабили свою роль у пошуку іноземних інвестицій МЗЕСторг і Агентство з реконструкції та розвитку. Рішучого поліпшення потребує робота МЗС" („Урядовий кур'єр", 26 липня 1997 року)
      „...(Президент) вимушений перебирати на себе не зовсім властиві йому функції урядового арбітра... нині всі скаржаться, що важко працювати, але я не бачив жодної заяви з проханням полегшити роботу", а про Шпека „...таке враження, ніби до створення агентства робота йшла ліпше." „Демократична Україна" за 26 липня 1997 року
      „віддруковано лише десять відсотків підручників для шкіл, а відповідне міністерство робить вигляд, що нічого не відбувається", „День", 26 липня 1997 року
      Щодо зарплати. „...схоже, що відповідальні за ці питання особи змирилися з таким станом речей..." ця позиція „...не повинна виявлятися у декларуванні відданості Президенту... уряд на ділі має стати головним розробником законопроектів і взяти на себе їх проведення через парламент...". Президент „...не може весь час підставляти себе під вето..." („Всеукраинские Ведомости", 26 липня 1997 року).
      Отже, те, що „в уряді не ведеться серйозна аналітична робота" та „уряд на ділі має стати головним розробником законопроектів і взяти на себе їх проведення через парламент" це вже прямі наїзди на Пустовойтенка.
      Щодо того, що в „... в уряді не ведеться серйозна аналітична робота...", то це вже „затаскане". В „Голосі України", 14 січня 1995 року Кучма вже заявляв: „уряд сьогодні некерований. Його робота організована безсистемно, не підпорядкована одній меті, одній цілі. Відсутня елементарна відповідальність та виконавча дисципліна". Пройшло два роки. Сам Кучма ще казав на нараді активу у Львові 13 лютого 1995 року, що „наш аналіз переконує в тому, що ми не помилилися і в іншій стратегічній установці - забезпеченні прискореного розвитку ринкових перетворень" („Робітнича Газета, 22 лютого 1995 року). Тоді Кучма, здається, був задоволений аналізом, чи і тоді робота була такою „серйозною". Якщо аналіз був таким „безпомильним", то чому ж зростає зубожіння?
      „Уряд на ділі має стати головним розробником законопроектів і взяти на себе їх проведення через парламент" - це також було. „Не налагоджена ефективна взаємодія з Верховною Радою України в опрацюванні законопроектів, які повинні прийматися у першочерговому порядку тощо" - це „інкримінувалося" саме Є.Марчуку в заяві прес-служби про його звільнення. А Лазаренка критикували саме за те, що „...подані до парламенту законопроекти справді були недосконалими і вносилися зі значним запізненням..." („Урядовий Кур'єр", 14 січня 1997 року).
      І, нарешті, у „Всеукраинских Ведомостях" 29 липня 1997 року зустрічаємо „знайомий" вираз Кучми: „...головною „діючою особою в кадрових перестановках в уряді є прем'єр-міністр". Це вже дуже „знайомий" поворот у бік переведення стрілок.
      Вираз Кучми: „...головною „діючою особою в кадрових перестановках в уряді є прем'єр-міністр" тотожний сказаному ним 12 червня 1996 року: „Я дав повну свободу... Лазаренку у питанні формування уряду.., але попередив його, що і відповідати буде він". Якщо спрогнозувати подальший шлях „клінічних шарахань" Кучми, то наступними його словами стане щось на зразок того, що він „не може сказати, що повністю задоволений станом справ з формуванням уряду...", потім Кучма має наголосити на необхідності відповідального ставлення до своїх доручень, потім - закликати Пустовойтенка знижувати тиск на товаровиробника, потім хтось на кшталт Горбуліна чи Кушнарьова (чи хто там очолюватиме АП) заявить, що між Кучмою та Пустовойтенком немає достатнього взаєморозуміння, причому Кучма буде це спростовувати, додавши до спростування, що він не збирається відправляти у відставку прем'єра. Потім Кучма заявить, що всю повноту відповідальності за соціально-економічну ситуацію нині покладено Конституцією на Кабмін і що він завжди буде втручатися до дій уряду та інших органів, коли буде йти мова про національні інтереси України, а потім наїде на Кабмін за подані до парламенту законопроекти, які виявляться недосконалими і будуть вноситися із значним запізненням, скаже Пустовойтенку, що тут, Валерію Павловичу, назріла необхідність і організаційних та кадрових змін. Ще, „між іншим",Кучма „почепить" на Пустовойтенка персональні доручення по учителях, шахтарях та військовослужбовцях, та з благородним обуренням вилає Пустовойтенка за озвучення тим пропозицій МВФ.
      Втім, якщо зважати на старий зв'язок між Пустовойтенком та Кучмою, то цього може і не статися. Але, з іншого боку, Кучма неодноразово доводив, що інстинкт посади для нього завжди був на першому місці.
      Окремо виділимо останні призначення Кучми. Гурєєв, Карасик, Шеберстов, Янко, Осауленко.
      Гурєєва та Осауленка було звільнено у лютому 1997 року разом з Малєвим і Кореневським. Тодішня преса пов'язувала ці рішення з Лазаренком (див., наприклад, „Киевские Ведомости", 27 лютого 1997 року), сьогоднішня - значною мірою - також.
      Насправді ж все було дещо інакше. Гурєєва було звільнено в зв'язку з переходом „на іншу роботу", а Осауленка - „за незадовільне виконання завдань, покладених на міністерство". Указ про Осауленка було підписано Кучмою. Отже, Кучма помилявся?
      Звернемося до виступу Кучми на розширеному засіданні Координаційного комітету у боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 14 лютого 1997 року, де він, зокрема, каже („Урядовий кур'єр", 18 лютого 1997 року), що „криміногенну ситуацію, найбільш резонансні кримінальні справи часом і більш грунтовно і кваліфіковано аналізують і оцінюють засоби масової інформації, ніж ті, кому це належить робити за прямим службовим обов'язком. Чи не найбільш поширена тема у пресі - український ринок газу, нафтопродуктів, електроенергії, цукру та спирту. І, ясна річ, пов'язані з цим зловживання".
      Дійсно, цікаве питання - чому? Питання саме для Кучми.
      Карасик став відомий не тільки фразою „...буду працювати там, де це потрібно Президентові" („Киевские ведомости", 17 липня 1996 року), і не стільки тим, що 17 серпня 1993 року, будучи міністром сільського господарства в уряді Кучми, за УНІАН, „визначив пріоритети розвитку галузі, поставивши на перше місце зернову проблему", скільки - іншими вчинками. Як повідомляє „Голос України" 2 вересня 1994 року „...на останньому засіданні уряду, за словами Петра Германчука відбувся невеличкий конфлікт між міністром сільського господарства Юрієм Карасиком і заступником голови Національного банку України Віктором Стельмахом. Мова йшла про 13 трильйонів карбованців кредитних ресурсів, кинутих у обіг, як камінь у воду, і тепер їх не знайти, про індексацію бюджетних коштів, які держава виділяє цього року на закупівлю 13,8 мільйонів тонн зерна, згідно держконтракту". Може, Кучма звернув увагу на це повідомлення преси?
      Стосовно Шеберстова, то, як зазначає „День", 29 липня 1997 року, „...його звільнили в червні 1996 року, після суворої критики його діяльності самим Л.Кучмою. Утім, В.Пустовойтенко стверджує, що саме повернений міністр „починав реформи в галузі", і його було звільнено „з причин, не пов'язаних з його безпосередньою роботою". Шеберстов був відомий своїм конфліктом у жовтні 1995 року з Гурвіцом. „Голос України", 17 жовтня 1995 року опублікував телетайпограму Шеберстова директорам обласних енергопостачальницьких компаній , якою той зобов'язав їх „... підготувати пропозиції щодо відключення міст, районів, населених пунктів вашого регіону із забезпечувальних центрів, визначити спільно з держадміністраціями областей період доби обмеження (не більше 10 годин на добу) подачі їм електроенергії".
      Втім, ця особливість кадрової політики Кучми - переставляти з посади на посаду осіб, в яких він зацікавлений, має й інші пояснення, окрім сказаного Кучмою, що „на Україні - коротка лава запасних".
      Існують приклади того, як Кучма підставляє власних співробітників, і серед них - тих, хто чимало зробив для нього. Приклад цьому - один з наступних епізодів під назвою „Кучма і Табачник".
      
      Частина друга.
      КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
      Розділ п'ятий.
      Танцюрист і яйця. Персоналії (відставки доби Кучми)
      Глава друга.
      Кучма і його міністри, регіональні керівники та найближчі співробітники
      Глава друга.
      Кучма і його міністри,
      регіональні керівники та найближчі співробітники
      Епізод перший. Кучма і Тигипко.
      Існують певні докази, що наступним „козлом відпущення", можливо, і перед Пустовойтенком, стане Тигипко. Кучма, за повідомленням „Всеукраинских Ведомостей", 2 липня 1997 року, „доручив ... Тигипку ... терміново розробити комплекс антикризових заходів для стабілізації економічної ситуації в країні... Особливу увагу співбесідники приділили проблемі погашення заборгованості з виплати зарплатні, пенсій та стипендій. При цьому Президент підкреслив, що на вирішення цього питання повинні бути спрямовані всі зусилля".
      Контент-аналіз показує, що всі доручення щодо „проблеми погашення заборгованості з виплати зарплатні, пенсій та стипендій" не несуть нічого доброго для того, кому Кучма це доручає. Пригадується, 6 червня 1996 року, за УНІАН, Кучма заявляв що „уряд має погасити заборгованість по виплаті зарплати „набагато раніше від 24 серпня", 14 червня 1996 року, за УНІАН, що „уряд працює над механізмом подолання кризи платежів і розв'язанням цієї гострої проблеми". Все закінчилося березнем 1997 року, словами Кучми: „...якщо не буде зроблено рішучих кроків для погашення бюджетної заборгованості, Уряд у повному складі сам має піти у відставку за мотивами нездатності до керівництва" („Киевские Ведомости", 22 березня 1997 року)
      
      Кадровий стиль Кучми виявився і у формуванні власного найближчого оточення. Кучма не формував колектив психологічно сумісних людей.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2003.08.22 | KAKTUZZ

        Re: Марчук про те, як Кучма "бореться" із Звягільським!!!

        Кучма і проблема „Дацюк-Зв'ягільський"
        Ми аналізували питання атаки Кучми на Зв'ягільського в главі „Боротьба" Кучми з корупцією. Кучма і правоохоронні органи".
        Кучма фактично порушував „презумпцію невинності" щодо справи Зв'ягільського. У виступі на розширеному засіданні Координаційного комітету при Президенті України у боротьбі з корупцією та організованою злочинністю 30 січня 1995 року („Урядовий Кур'єр" 2 лютого 1995 року та „Голос України" 1 лютого 1995 року) Кучма каже: „...за таких умов напівкримінальні клани мають реальний шанс взяти під контроль державну владу, в т.ч. і на найвищому рівні. Кримінальна справа, яка порушена проти колишнього виконуючого обов'язки Прем'єр-міністра Зв'ягільського, - пряме свідчення наявності таких спроб і в нашій країні. Відомі всім і інші приклади". Звернімо увагу, що Кучма порушує закон, адже тільки суд може кваліфікувати певну діяльність як „кримінальну", фактично звинувачує Зв'ягільського. Більш того, Кучма кваліфікує факт відкриття кримінальної справи як доведений факт злочину, що далеко не одне і те ж. Окрім того, слова Кучми, що випереджають рішення суду, можна тлумачити як тиск на правоохоронні органи.
        Криміналітет і прізвище Зв'ягільського поряд з тлумаченням слів Кучми зустрічається у пресі. Наприклад, „Україна молода", 9 серпня 1994 року настоящее время, по данным из неофициальных источников, экс-премьер Украины находится во Франции, куда он прибыл из Израиля, где находился на лечении. Как стало известно „Интерфаксу-Украина", еще один народный депутат Украины, подозреваемый в связях со Звягильским, Владимир Бортник в настоящее время находится на лечении в Австрии. „Принципиальная позиция президента Украины - все должны быть равны перед законом, независимо от занимаемой должности", - сказал Д.Табачник. Он отметил, что в ходе расследования, проведенного Генпрокуратурой Украины, выяснилось, что Е.Звягильский использовал свое служебное положение для обогащения, „активного протежирования коммерческих структур и подавления деятельности их конкурентов". По его словам, бывший премьер, а также ряд других высокопоставленных лиц, использовали функционирование в Украине двух курсов валют - фиксированного и рыночного. Решение о введении фиксированного курса валюты было принято Кабинетом министром Украины под руководством Е.Звягильского в октябре 1993 года. Верховный Совет Украины 16 ноября дал свое согласие на привлечение Ефима Звягильского к уголовной ответственности после выступления на сессии генерального прокурора Украины. Е.Звягильскому инкриминируется злоупотребление служебным положением, а также хищение в особо крупных размерах. По некоторым данным, в результате противоправных действий он получил лично около 5 млн. долларов". Генеральним прокурором України з жовтня 1993 року був Дацюк Владислав Володимирович.
        Малоймовірно, з огляду на вищенаведені матеріали, що Дацюк не співпрацював з адміністрацією Кучми. Це - як розголошення таємниці слідства - є порушенням закону. Табачник міг заявити, що „в ходе расследования, проведенного Генпрокуратурой Украины, выяснилось, что Е.Звягильский использовал свое служебное положение для обогащения, „активного протежирования коммерческих структур и подавления деятельности их конкурентов". По его словам, бывший премьер, а также ряд других высокопоставленных лиц, использовали функционирование в Украине двух курсов валют - фиксированного и рыночного" лише на підставі матеріалів прокуратури.
        Коли ж Верховна Рада у червні 1995 року поставила питання про відставку Дацюка, то Кучма знайшов в цьому лише процедурне порушення Конституційного договору. 14 жовтня 1995 року Кучма оголошує („Інтерфакс-Україна"), що „...подпишет заявление об отставке генерального прокурора Украины Владислава Дацюка" і що він „получил 14 ходатайств от областных прокуратур с предложением внести на рассмотрение в Верховну Раду для утверждения в должности генерального прокурора кандидатуру прокурора Днепропетровской области Григория Ворсинова".
        Звичайно, порушення Дацюком законів України виправдати не можна, але відзначимо, що Дацюк безоглядно йшов за вимогами Кучми, навіть якщо це вимагало порушення закону.публікує матеріал „Леонід Кучма про початок своєї боротьби із злочинністю": „...Я переконаний: ще багато в нашій пресі з'явиться слів про порушення якихось законів, що когось там тиснуть, перевіряють. Я мав це на увазі, коли підписував ті документи. Зачеплені люди мають дуже великі гроші, просто так вони не здадуться. Але якщо нами й далі буде керувати „п'ята влада", ми будемо так існувати, як зараз існуємо. Тут питання „хто кого", іншого шляху в нас немає" з коментарем журналіста: „...з усього, Кучма налаштований дійсно рішуче - він навіть пообіцяв наполягати на позбавленні депутатів Верховної Ради (Зв'ягільського, мабуть, у першу чергу) статусу депутатської недоторканості. Світлу й велику постать Юхима Леонідовича через його парламентський імунітет поки що не ображають. Слідча бригада тим часом із наполегливістю займається копанням справ, пов'язаних з корупцією". Після появи таких „розшифровок" в демократичній країні прийнято, щоб прес-служба Президента як законослухняна організація давала спростування такому тлумаченню, що випереджає рішення суду.
        Відзначимо, що сам Зв'ягільський (Франс-Прес, 3 березня 1995 року) сказав, що „втік до Ізраїлю після минулорічних виборів у липні, коли до влади прийшов Леонід Кучма". Відповідно, і сам Зв'ягільський пов'язує свій виїзд з обранням Кучми. У грудні 1997 року Зв'ягільський вже „нічого не хоче", кажучи про Кучму: „колись давно писав особисто йому листа, на який ніякої відповіді не одержав - ні позитивної, ні негативної. Я перед ним ні в чому не винний, нічого поганому я йому особисто не зробив і ніколи не зроблю" („Зеркало Недели", 7 грудня 1996 року). Те, що у Кучми були проблеми зі Зв'ягільським, показують слова Кучми в газеті „Україна молода", 1 березня 1994 року: „...випад п. Зв'ягільського я сприймаю як черговий виток політичної кампанії, що ведеться проти УСПП...".
        „Сільські Вісті", 21 травня 1996 року цитують слова Хмари: „...Зв'ягільський каже, що не може повернутися до рідної домівки, поки президентом є Леонід Кучма. Ніби Л.Кучма у вересні 1995 року на особистій зустрічі пригрозив йому: „Я тебе этого не прощу. Я тебя уничтожу". Це дослівно я цитую, - каже далі Хмара. - Юхим Зв'ягільський це пояснює тим, що коли він був в.о. прем'єр-міністра, від нього вимагали профінансувати виборчу кампанію президента. Незважаючи на шалений тиск, він категорично відмовився це робити. Тому він розцінює висунуті проти нього звинувачення як помсту за це". І цю публікацію прес-служба Президента не спростувала.
        У справи Зв'ягільського є й інший бік, пов'язаний з Дацюком. Як повідомило „Інтерфакс-Україна", 17 листопада 1994 року „Кучма дал поручение Генеральной прокуратуре и МИД Украины предпринять необходимые шаги, в том числе - обращения к правительствам других государств, для привлечения к ответственности бывшего и.о. премьер-министра Украины Ефима Звягильского. Как сообщил 17 ноября в интервью корреспонденту „Интерфакса-Украина" глава администрации президента Украины Дмитрий Табачник, МИД Украины уже предпринял некоторые шаги с этой целью. В то же время, Д.Табачник уклонился от ответа на вопрос, означает ли это требование выдать Е.Звягильского Украине. В
        
        Епізод шостий. Кучма і підставки народних депутатів України
        Серед таких випадків - найбільш відомий той, який я описував у главі „Танцюрист і яйця 5. Кучма: антипарламентська поведінка". Відомо, що напередодні підписання Конституційного договору Кучма проводить інтенсивні зустрічі з депутатами, застосовуючи до них різні способи переконування, для того, щоб виявити „штрейкбрехерів", готових підписати цей договір поза парламентом і таким чином надати йому сумнівну легітимність.
        5 травня 1995 року („Інтерфакс-Україна") Кучма проводить зустріч з депутатами, після якої Лавринович заявляє, що „готовится к подписанию договор о разделении полномочий между исполнительной и законодательной ветвями власти Украины... подписание договора ожидается в текущем месяце. Его подпишут президент Украины - с одной стороны, и представители ряда парламентских групп и фракций - с другой... сутью этого документа должны стать все статьи закона „О государственной власти и местном самоуправлении", согласованные депутатскими группами и фракциями с представителями президента и с самим президентом... подписание такого договора станет „фактическим принятием закона о власти..." Життя посміялося над Лавриновичем, оскільки 31 травня 1995 року („Інтерфакс-Україна") Кучма заявляє про проведення опитування. Слова Кучми: „Дальнейшее сосуществование парламента и президента в действующем правовом статусе невозможно... введение в действие Закона о власти, который фиксирует разделение властей, фактически заблокировано значительной частью парламента, которая продемонстрировала неспособность к конструктивной работе. Конфронтация между ветвями власти реально существует и она крайне опасна... Политическое противостояние ветвей власти недопустимо в момент кризиса... Кто бы не победил в этом противостоянии, народ проиграет... Я хочу, чтобы власть была властью... в законе есть все нормы, гарантирующие свободу и демократию, что признано экспертами международных организаций..." Опрос граждан, согласно Конституции Украины, не имеет прямой юридической силы, однако, по словам Л.Кучмы, сказанным им ранее, он намерен в своей деятельности руководствоваться его результатами".
        2 червня 1995 року („Інтерфакс-Україна") Лавринович говорить: „указ не был действительным с момента его принятия, поскольку был не в конституционном поле. Наложив на указ вето, Верховна Рада „в какой-то мере узаконила его... с фактом подписания указа о проведении опроса в парламенте уменьшилось количество сторонников президента". Соболев: „...если бы сейчас нужно было подписывать Конституционное соглашение, то количество подписантов резко бы уменьшилось... У депутатов угас запал, они не поняли президентского шага с проведением опроса. На этот шаг президент пошел без консультаций с депутатами". А Буздуган сказав, що „...президент сделал „хуже, чем преступление, оттолкнув своих сторонников в Верховной Раде". Власне, після цього випадку багато депутатів переконалося, наскільки надійним союзником може бути Кучма.
        
        Епізод сьомий. Кучма і інші "„потерпілі"
        Коментуючи чорнобильську заяву Костенка щодо того, що „радіохімічні процеси в реакторі можуть призвести до теплового вибуху", Кучма сказав: „не можна так залякувати людей... член уряду, який робить такі заяви, повинен відповідати за свої слова. На наступній зустрічі з представниками „великої сімки" я обіцяю поставити питання про необхідність побудови другого саркофагу над 4-тим енергоблоком" („Всеукраинские Ведомости", 28 вересня 1996 року). Того, щоб Костенко „відповів за свої слова", ніхто і не дочекався.
        Свої проблеми - між Кучмою і Гриньовим. Відомо, що Кучма і Гриньов йшли разом під час виборів, створивши Міжрегіональний Блок реформ. Підставки Кучмою Гриньова розпочалися ще перед виборами, коли Кучма заявив в „Україні Молодій" 1 березня 1994 року, відповідаючи на питання про розбіжності з Гриньовим, що ці розбіжності, „... від початку були. Ми ж все-таки зовсім різні люди, і на тому етапі наші погляди співпали, тому спільна заява була виправдана. А зараз... Взагалі ж життя покаже, а головне - покажуть дії як однієї сторони, так і іншої..."
        12 травня 1994 року Кучма, після того як Верховна Рада не затвердила повноваження Гриньова, заявив, що „коли Володимиру Гриньову буде відмовлено у підтвердженні повноважень, він на знак підтримки залишить парламент" (УНІАН 12 травня 1994). Шантаж не спрацював, Кучма, звичайно, депутатський мандат не „поклав". До речі, підставив Гриньова партієць з ГКУ Мещеряков (знявши свою кандидатуру у другому турі і залишивши таким чином Гриньова одного, а законом передбачалася альтернативність виборів), який у грудні 1996 року був призначений Указом Кучми заступником голови Харківської облдержадміністрації (див., наприклад, „Киевские Ведомости", 31 січня 1997 року). Це, напевно, свідчить про те, що Кучма „вміє підніматися над особистими проблемами", але не менше і про те, що для нього зараз реально значить Гриньов і яка пам'ять у Кучми.
        Серед „потерпілих" і Борзов. Кучма, виступаючи 26 травня 1997 року з доповіддю на Конгресі української молоді („Урядовий Кур'єр", 29 травня 1997 року), говорить про сумну долю молоді: „...в інших випадках залишаються підворіття, ринок чи вокзал з усіма наслідками, що з цього випливають. Оскільки голову Держкомспорту Валерія Пилиповича Борзова такий стан речей влаштовує, йому крпочатку знали, що він ненадовго. А з відставкою прем'єра з нетерпінням чекали і його відставки". Питається, чим завинив миколаївський губернатор і чим керувався Президент, роблячи такі безглузді кадрові „шарахання". Може, хтось від цього і виграв, але не Миколаївщина і не транспортна галузь.
        Підбиваючи підсумок аналізу кадрової політики Кучми, хотілося б зауважити, що метод шантажу, який він постійно використовує у стосунках з людьми, мало того, що характеризує Кучму з, м'яко кажучи, не найкращого боку в очах виборців (бо „тероризування" проводиться, зазвичай, гласно і ця інформація стає надбанням громадськості), метод цей через постійне його експлуатування стає дедалі неефективнішим, відбувається поступова його „девальвація".
        згорнути/розгорнути гілку відповідей

        • 2003.08.22 | KAKTUZZ

          Re: Марчук: "Кучма --алкаш і кретин !!!"

          
          
          Глава восьма.
          Фізичний стан Кучми, алкоголізм. Самооцінка Кучми
          Існує певна традиція, що походить ще з радянських часів, зберігати певною мірою у таємниці стан здоров'я перших осіб держави. Таку тенденцію хоча й легко пояснити, але не можна визнати природною: особа, що обрана на перші позиції, має бути оцінена суспільством як дієздатна.
          Я виходжу з визнання очевидним певного факту, а саме того, що робота Президента України сама по собі є стресовою, що вимагає прийняття великої кількості „малокомпромісних" рішень, і, відповідно, виснажливою.
          Самооцінка Кучми - на питання про ще один президентський термін Кучма відповів: „такую перспективу в штыки приняли и мои близкие. Действительно, огромная ответственность и бешенный ритм изматывают. Хочется еще пожить как нормальный человек" („Зеркало Недели", 28 грудня 1996 року"). Це дає підстави для висновку, що у сім'ї Кучма перебуває в стані стресу, пов'язаного з його службовими обов'язками, і що він зараз живе як „ненормальна людина". Кучма, до речі, сам визнає конфлікт сімейного і службового становища: „Новый год... - это семейный праздник. С другой стороны, как Президент, я хотел бы встретить его в более широком кругу" („Зеркало Недели", 28 грудня 1996 року). Ситуація, як видається, ускладнюється тим, що дружина Кучми, як це випливає з її слів („Всеукраинские Ведомости", 21 вересня 1996 року), не дає можливості Кучмі відпочивати (її слова в „Правді України", 7 березня 1997 року „я не відпочиваю і не даю цього робити своєму чоловікові"), не почуває себе комфортно в атмосфері Києва, в якому живуть близькі їй люди, але який, однак, залишається чужим для неї: „Просто інколи хочеться... зупинитися... озирнутись. Тоді їду на два-три дні в Дніпропетровськ. Але не більше, оскільки відчуваю непереборне бажання побачити рідних і близьких мені людей".
          Визнання Кучми: „...сьогодні я мрію про те, щоб, вийшовши на вулицю, я відчував себе спокійно. Щоб люди ставилися до мене з повагою..." („Всеукраинские Ведомости", 10 вересня 1996 року). Вираз Кучми дає підстави для висновку, що „на вулиці" він „спокійно" себе не почуває. Контент-аналіз виразів Кучми подає його зневіру та апатію (вираз у „Зеркале Недели, 6-12 травня 1995 року „...весь час я декларую і сам не вірю вже в те, що декларую, а саме повна єдність влади законодавчої і виконавчої у досягненні спільної мети..."), - цінне самовизнання, коли людина не вірить у те, що вона говорить. Ці зневіра та апатія логічно переходять в істерику: „відсидітися з аквалангами на дні морському ні в кого не вийде" („День", 14 січня 1997 року), „я з вас усіх голови... з усіх спитаю" („Україна Молода", 10 грудня 1996 року). На 1997 рік залишилася тільки „рішучість": „...я по-прежнему полон решимости бороться со скальпелем в руках с раковой опухолью коррупции" („Зеркало Недели", 5 липня 1997 року).
          Зауважимо, зі слів Кучми випливає, що значні психологічні потрясіння він відчув ще в дитинстві, під час німецької окупації. У „Зеркале Недели", 6-12 травня 1995 року, зустрічаються такі слова Кучми: „село, де я жив, спалили дощенту... З односельцями ми весь цей час перечікували в лісі... Голод був страшний. Пам'ятаю, як гнилець збирали - те, що залишилося від невикопаної картоплі". Наслідки стресу для дитячого організму, який ускладнювався умовами окупації, смертю батька, недоїданням та побутовими умовами, поза сумнівом, мали певний вплив на формування деяких особливостей психіки Кучми.
          Ситуація ускладнюється природною впертістю Кучми: Контент-аналіз його „незаготовлених" виразів показує, що текстовий ряд його слів на зразок „я не тот человек, на которого кто-то может надавить" („Зеркало Недели", 28 грудня 1996 року) та „от своих слов я никогда не отказываюсь" зустрічається досить часто (див., наприклад, „Зеркало Недели", 14 жовтня 1995 року та „Киевские Новости", 21 червня 1997 року). Вираз Кучми „я абсолютно убежден в правильности курса" („Зеркало Недели", 28 грудня 1996 року) показує, що Кучма вже з почуття впертості не здатний до модифікацій в роботі. Додамо до цього ще й ознаки того, що об'єкт аналізу „боїться власної тіні": „Кампания в парламенте по поводу импичмента - это же не продукт выброса эмоций. Все отработано и отрежиссировано" („Зеркало Недели", 28 грудня 1996 року).
          Але перед нами - не абстрактна, а конкретна людина. Нами зафіксовані згадки про хворобу Кучми та вислови у відкритій пресі, які дають можливості окреслити характер та рівень алкогольної залежності.
          У газеті „Сільські Вісті", 21 листопада 1992 року зустрічаємо повідомлення: „Прем'єр-міністру Л.Кучмі 19 листопада зроблено планову операцію з приводу хронічного запалення щитовидної залози. Післяопераційний період проходить нормально. Для завершення лікування потрібно буде від 7 до 10 днів".
          Для аналізу тиреотоксикозу, про який ідеться тут, нами використовувалися „Справочник невропатолога і психіатра" М, Медицина, 1969 рік та книга В.М.Кузнецова і В.М.Чернявського „Психіатрія", Київ, „Здоров'я", 1993 рік. Відомо, що зміна функції щитовидної залози впливає на стан як центральної, так і периферійної нервової системи, а також на м'язову діяльність. Невротичні симптоми, які супроводжують тиреотоксикоз - підвищена збудливість, роздратованість, зниження працездатності, втомлюваність, поганий сон, а такі симптоми, як непосидючість, тік і суєтливість - вказують на загострення хвороби, а саме на ураження головного мозку. При тяжкому тиреотоксикозі виражені трофічні розлади - випадання, депігментація волосся, зміна нігтів, гіпер-депігментація шкіри. Нормалізація функцій нервової системи спостерігається після адекватного лікування основного захворювання. Оперативне втручання у вигляді планової операції мало на меті саме нормалізацію функцій нервової системи Кучми.
          
          Докази проявів подібної симптоматики:
          1. Підвищена збудливість. Кучма: „я человек эмоциональный. И вынужден признать: на решениях это каким-то образом сказывается" („Зеркало Недели", 28 грудня 1996 року").
          2. Роздратованість. „Час.Тайм" 11 жовтня 1996 року наводить ситуацію, коли після звільнення Табурянського, „на прохання поставити в решті-решт законну „крапку" у цій справі", Кучма „не без подиву відповів: „Ми ж його відпустили, чого ж іще треба?". Кучма просто роздратований, йому навіть в голову не проходить, що перед людиною, яка несправедливо відсиділа у в'язниці, треба вибачитися, а винних покарати. Роздратування проривається і в публічних виступах Кучми: „Подібна ж... динаміка і з тролейбусним та трамвайним парками. Хто буде відповідати за наслідки „цього свідомого і цілеспрямованого розвалу? Президент брати на себе таку відповідальність не збирається" (з виступу Кучми на розширеному засіданні Координаційного комітету у боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 14 лютого 1997 року, „Урядовий кур'єр" 18 лютого 1997 року), „знаєте, ніхто у світі критики не любить, особливо керівники, втім, і критика повинна бути конструктивною..." („Всеукраинские Ведомости", 11 липня 1996 року).
          3. Зниження працездатності. Інакшими обставинами важко пояснити „проколи" у репліках (див. главу „Крилаті вирази Кучми") та повтори у публічних виступах. Воно також проглядається у зниженні порогу витривалості навантажень. Кучма відповідає („Всеукраинские Ведомости", 11 липня 1996 року) на питання про те, що він побажав би собі: „...намагатися інколи бути вище всього того, що робиться навколо фігури Президента". Зниження працездатності, в свою чергу, призводить до розгубленості, яка переходить у зневіру, а потім змінюється істерикою. В газеті „Урядовий кур'єр" 10 грудня 1994 року знаходимо слова Кучми: „...що буде, як Верховна Рада не прийме Закону про владу, проект якого надісланий Президентом у кінці минулого місяця? На це Леонід Кучма, зітхнувши, сказав: якщо так станеться, то він не знає, за якими ж законами житимемо і працюватимемо надалі...", в „Демократичній Україні", 6 травня 1995 року він каже: „...я вже втратив віру, що виконавча влада знайде розуміння у законодавчої", у „Киевских Ведомостях" 13 травня 1996 року каже: „...якщо на референдумі Конституцію не підтримають, повинен бути інший Президент". Кучма, за нашими оцінками, схильний тлумачити власну істерику як продумане рішення (див., наприклад, його слова у „Всеукраинских Ведомостях", 11 липня 1996 року „я був переконаний, що моє рішення додасть здорової злості на Президента... я у такий незвичайний спосіб намагався переконати... частину парламенту"), а загальне зниження працездатності - діями „зловмисників": „меня никто не может попрекнуть решением в пользу какого-то клана. Я говорю о сознательных решениях. Ведь иногда за красивой ширмой мощные умы, работающие на теневиков, прячут такие схемы, которые и не всякий узкопрофильный специалист расшифрует!" („Зеркало Недели", 28 грудня 1996 року"). Слова Кучми дають підстави вважати, що власне зниження працездатності він намагається приховати за „кваліфікацію" якихось „мощных умов".
          4. Втомлюваність. Сам Кучма „...так устаю, что падаю с ног" („Киевские Новости", 21 червня 1997 року)
          5. Поганий сон. „...читать успеваю газеты, беру их с собой домой. Поздно вечером, практически в постели, читаю, а потом, честно говоря, уснуть не могу. А на работе не хватает времени даже просто просмотреть газеты..." („Всеукраинские Ведомости", 11 липня 1996 року).
          Те, що стан Кучми впливає на його здатність керувати людьми, визнає він сам: „...ви знаєте, мимоволі починаєш думати, що саме така природа людей: їм кажеш, просиш, пояснюєш - слухають, кивають, висловлюють готовність, а як тільки справа доходить до виконання, починаються „проволочки", відтягування часу, відкладення справ" („Зеркало Недели", 2-6 березня 1996 року, інтерв'ю Едварду Паріянцу з „Нового русского слова"). Відзначимо, що Кучма, із властивою хворим впертістю, що ніколи не дозволяє визнати себе хворим, „валить з хворої голови на здорову" і бачить проблему в чому завгодно і в кому завгодно, окрім себе самого.
          При „накладанні" стресового характеру службової діяльності Кучми на прояви його захворювання, на особливості ситуації в сім'ї та на його риси характеру, можна припустити, що всі ці фактори значною мірою впливають на його поведінку. У медичній літературі зустрічається також аналіз впливу наслідків операції щитовидної залози на сексуальність чоловіків та аналіз поведінки таких чоловіків. За браком публічно висловлених Кучмою доказів залишимо цю тему, так би мовити, за дужками.
          Окрім того, контент-аналіз його виразів, зокрема і публічних, дає підстави фіксувати виражену присутність алкогольної теми в його словесному ряді. Коли Кучма говорить про „відсутність протягом останніх років реального плану будівництва держави і її економіки", він додає, що „з атрибутикою української держави у нас справи ідуть добре, а от, скажімо, виробництво української ковбаси чи горілки ми ще не почали" (виступ Прем'єр-міністра України Л.Д.Кучми на спільному засіданні постійних комісій Верховної Ради України за участю Уряду і Президента України 20 січня 1993 року). За словами Чернявського, шефа протоколу Кучми („Известия", 28 травня 1997 року), „...глав держав нагодують „дуже маленькими порціями" осетрини, семги, ікри, рулетом з судака, варениками та обов'язково борщем з пампушками. „Українською з перцем" поїти не будуть („це не краща екзотика"), запропонують „Давньокиївську" горілку, Новосвітське й Артемівське шампанське...". Публічні вирази підтверджуються усними доказами.
          Важко кваліфікувати стан Кучми як певний вид захворювання на алкоголізм, але певні підстави для цього є. Наприклад, у інтерв'ю газеті „Киевские Новости", 21 червня 1997 року Кучма на питання „из сугубо конфиденциальных источников мне известно, что всем благородным крепким отечественным напиткам Президент предпочитает виски..." відповідає „Точно. Виски со льдом, с содовой - это гораздо более щадящий вариант, чем водка или коньяк".
          Порівняння слів Чернявського і Кучми показує, що останній був змушений принаймні у травні-червні 1997 року комбінувати „сильніші" та „легші" спиртні напої.
          Виходячи з класифікації американського вченого Єлінека, можна припустити, що Кучма перебуває в стадії альфа- або бета-алкоголізму. Якщо, алкоголізм є тривалим психічно-біологічним захворюванням з фізичною чи психологічною залежністю від алкоголю і наступною дефіцитарною, токсичною енцифалопатією, синдромом анатомо-патологічних змін в нервовій тканині мозку, що зумовлює певні клінічні, психологічні і неврологічні наслідки, то альфа-алкоголізм характеризує вживання алкоголю для полегшення стану психічної напруги без залежності від алкоголю, коли зберігається самоконтроль, а бета-алкоголізм супроводжується соматичними розладами, такими як гепатит, цироз печінки, гастрит без залежності від алкоголю.
          Оскільки алкоголізм призводить до зниження опірності організму, зокрема до стресів, а людина, яка має будь-які соматичні захворювання, що впливають на нервову систему, вживає алкоголь, то це в сукупності ще більше ускладнює стан нервової системи.
          Організм Кучми, ослаблений внаслідок перенесення певного захворювання, яке має психологічні і неврологічні наслідки, зазнає додаткового навантаження впливом алкоголю на організм. А якщо тільки при послідовному лікуванні, в тому числі і після операції, можна нейтралізувати наслідки гормонального дисбалансу, який є характерним для захворювання щитовидної залози, то, відповідно, будь-яке лікування, що супроводжується вживанням алкоголю, визнаним за нормальне бути не може.
          згорнути/розгорнути гілку відповідей

          • 2003.08.22 | KAKTUZZ

            Re: Марчук:Ты меня обидел, Леня?! Обиды не прощу!!!

            Кучма і Є.Марчук
            Кучма проти Є.Марчука !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
            15 березня 1995 року („Інтерфакс-Україна"), слова Кучми: „Если в течение месяца Верховна Рада не примет отставку премьера и закон о власти, правительство будет возглавлять исполняющий обязанности премьера Евгений Марчук".
            6 травня 1995 року („Інтерфакс-Україна"), Кучма наїжджає на уряд, але це ще „відрижка" Масола: „...в аппарат Кабинета министров пришли многие люди, которые ранее работали в аппарате ЦК партии..., в аппарате правительства больше политиков, чем экономистов и финансистов". Зазначимо, що наявність екс-завідуючого сектором ракетно-космічної техніки оборонного відділу ЦК КПУ Горбуліна в адміністрації Кучми негативної реакції у об'єкта аналізу, здається, не викликає. А втім, воно й зрозуміло: Кучма ж критикує Кабмін, а не адміністрацію.
            7 травня 1995 року („Інтерфакс-Україна"), слова Кучми: „...я заверяю, что президент и правительство будут делать все, чтобы вы почувствовали, что живете в государстве, которое думает и заботится о вас". Він не відділяє себе від уряду.
            19 травня 1995 року („Інтерфакс-Україна"), слова Кучми: „...формированию правительства препятствует то, что украинский парламент не приостановил ряд статей Конституции, противоречащих Закону о власти... Я не имею пока права назначать министров".
            6 червня 1995 року („Інтерфакс-Україна") Кучма робить „...распоряжение, которым поручил правительству принять меры по увеличению с 1 июня компенсационных выплат малообеспеченным слоям населения и стипендиальной помощи студентам и учащимся. Правительству также поручено „не допускать рост цен на социально значимые услуги и товары". Цікаво, як вписується в переконання прихильника ринкової трансформації економіки розпорядження „правительству поручено не допускать рост цен на социально значимые услуги и товары"? Кучма, готуючись до майбутнього „переведення стрілок" на уряд, починає фабрикувати завдання, які неможливо виконати.
            13 червня 1995 року („Інтерфакс-Україна") Кучма представив членам уряду призначеного прем'єр-міністром Євгена Кириловича Марчука.
            15 червня 1995 року („Інтерфакс-Україна") Кучма „...дал протокольное поручение Министерству промышленности разработать план развития промышленной инфраструктуры Кировоградского региона. Министерству финансов поручено проанализировать возможности уменьшения процентных ставок по кредитам для промышленности не только в государственных, но и в коммерческих банках. Даны соответствующие поручения правительственным органам определить и утвердить приоритетные направления реформирования экономики. „Задача правительства и президента внести коррективы в экономическую политику, а политика эта, прежде всего - поддержка перспективного производства". Він і далі поки що не відділяє себе від уряду.
            23 червня 1995 року („Інтерфакс-Україна") Кучма „подчеркнул необходимость „стабильности правительства". Мені важко зрозуміти, чи ці слова не були натяком. Мабуть, все-таки не були.
            3 липня 1995 року („Інтерфакс-Україна") Кучма заявив, що „... состав нового правительства отвечает политике и линии на реформы". Зафіксуймо і ці слова Кучми.
            Слова Кучми в „Урядовому Кур'єрі", 11 липня 1995 року: „...я не задоволений багатьма рішеннями, які ми сьогодні приймаємо з Є.Марчуком щодо кадрових призначень... але лава запасних у нас замала і ми змушені займатися перестановками з одного місця на інше". Зафіксуймо і ці слова Кучми, якими він не відділяє кадрові призначення Є.Марчука від своїх.
            „Шарахання" перше, наїзд на Є.Марчука. 24 серпня 1995 року („Інтерфакс-Україна"), слова Кучми: „...время, прошедшее после объявления идеи коррекции, убедило меня в ее необходимости, и я буду требовать необходимых действий от нового правительства". Чому „требовать"? Уряд Є.Марчука виступав проти корекції курсу реформ? Де, коли, хто, як?
            12 вересня 1995 року („Інтерфакс-Україна"), „Кучма сомневается в возможности конструктивного сотрудничества с председателем украинского парламента Александром Морозом. Этот вывод, сказал президент 12 сентября в ходе посещения выставки „Охрана здоровья" в Киеве, он сделал после заявления председателя парламента с критикой программы правительства. „Не видеть программы правительства, а говорить, что она не годится - это уже голая политика...".
            Слова Кучми: „новоутворений уряд може діяти, він здатний переламати ситуацію на краще" („Урядовий кур'єр", 14 вересня 1995 року).
            15 вересня 1995 року („Інтерфакс-Україна"), Кучма заявляє, що на всеукраїнській нараді економістів „...получила позитивную оценку ... программа деятельности правительства".
            19 вересня 1995 року („Інтерфакс-Україна") Дорошенко, тоді ще прес-секретар Кучми, заявляє, посилаючись на слова прямого начальника, що той „...подготовил распоряжение о значительном сокращении аппарата органов исполнительной власти - правительства и местных администраций. При этом Л.Кучма подчеркнул, что сокращение начнется с аппарата Кабинета министров". Заплановано було непогано.
            21 вересня 1995 року („Інтерфакс-Україна") Кучма каже про результати роботи Є.Марчука: „...сегодня не хочется рисковать, когда наметились позитивные сдвиги в экономике". Саме так Кучма мотивував перенесення грошової реформи.
            26 вересня 1995 року („Інтерфакс-Україна") Кучма заявляє, що „...президент и правительство Украины имеют „серъезную оппозицию" в лице политических партий левой ориентации". Кучма втретє не відділяє себе від уряду.
            „Шарахання" друге. Прозорий „натяк". Слова Кучми: „...и не дай Бог, чтобы у нас с премьером начались какие-то трения. Я думаю, что это исключено" („Зеркало Недели, 14 жовтня 1995 року).
            16 листопада 1995 року („Інтерфакс-Україна") Кучма закликав „к жесткому подходу в кадровой политике" додавши, що „скамейка запасных в правительстве очень короткая". Кучма вдруге заявив, що „...в ближайшее время предстоит сокращение управленческого апппарата, и, „в первую очередь - высшего уровня".
            Слова Кучми, під час конституційних дебатів: „..я сам предложил отказаться от идеи назначения премьера Президентом" („Зеркало Недели", 18 листопада 1995 року).
            „Шарахання" третє. Другий наїзд на Є.Марчука. Кучма: „...я не скажу, що задоволений діяльністю уряду.., уряду... вже настав час „видавати продукцію на гора". („Всеукраинские Ведомости", 29 листопада 1995 року). Стоп, так ти ж пару місяців тому казав, що „наметились позитивные сдвиги в экономике"?
            Шарахання" четверте. Третій наїзд на Є.Марчука. Кучма: „якщо виконуватиметься програма дій уряду, яку прийняла Верховна Рада, то я на сто відсотків впевнений: ми незабаром і справді відчуємо поліпшення економічної ситуації в країні" („Закон і бізнес", 6 грудня 1995 року).
            17 грудня 1995 року („Інтерфакс-Україна") Кучма доручає „...премьер-министру Евгению Марчуку, главам областных, Киевской и Севастопольской городских госадминистраций, правительству Крыма до конца недели предпринять экстренные меры по выплате задолженности по зарплате работников просвещения и стипендий. Как сообщили агентству „Интерфакс-Украина" в пресс-службе президента Украины, после ознакомления с ситуацией финансирования учреждений образования Л.Кучма констатировал, что в большинстве областей страны имеет место задержка выплаты зарплат работникам образования. Также не погашены долги по выплатам стипендий и выделению средств на питание для профтехучилищ". Пригадаймо, що 6 червня 1995 року („Інтерфакс-Україна") Кучма робить „...распоряжение, которым поручил правительству принять меры по увеличению с 1 июня компенсационных выплат малообеспеченным слоям населения и стипендиальной помощи студентам и учащимся. Правительству также поручено „не допускать рост цен на социально значимые услуги и товары", а 15 червня 1995 року („Інтерфакс-Україна") Кучма „...дал протокольное поручение Министерству промышленности разработать план развития промышленной инфраструктуры Кировоградского региона. Министерству финансов поручено проанализировать возможности уменьшения процентных ставок по кредитам для промышленности не только в государственных, но и в коммерческих банках". Кучма, готуючись до майбутнього „переведення стрілок" на уряд, дає все більше завдань, які неможливо виконати.
            „Шарахання" п'яте. Кучма захищає Є.Марчука. 19 грудня 1995 року („Інтерфакс-Україна") Кучма на урочистих зборах, присвячених п'ятій річниці утворення української міліції, заявляє, що „...со стороны правительства есть понимание проблем, стоящих перед милицией" - проблем обеспечения транспортом, спецсредствами, спецодеждой, не говоря уже о зарплате", що „государство дает сейчас максимум из того, что может дать...".
            20 грудня 1995 року - складний для аналізу день.
            „Шарахання" шосте, наїзд на Є.Марчука. Табачник проти Є.Марчука. „...Табачник зробив хід у відповідь, висловившись, що поєднувати обов'язки народного депутата і прем'єр-міністра неможливо... Кучма на зустрічі з фракцією комуністів: „Мені не потрібно, щоб на цьому посту людина займалася іграми. Якщо я відчую, що це почалося, на цьому посту буде інша людина". („Независимость", 20 грудня 1995 року).
            20 грудня у виступі на брифінгу в адміністрації Президента України перший помічник Президента України - керівник групи помічників та референтів Президента України Кузнєцов заявив, що „Адміністрація ніколи не підміняла і не буде підміняти урядовий апарат" („Урядовий Кур'єр", 23 грудня 1995 року)
            „Шарахання" сьоме. Кучма вирішив покритикувати тих, хто сварить його і Є.Марчука. Кучма увечері 20 грудня 1995 року у виступі на урочистих зборах з нагоди 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького сказав: „...так що панове-"доброзичливці" і доморощені аналітики, угамуйте свій запал... До чергових виборів ще дуже далеко... І безперспективно їх починати вже зараз, намагатися зіштовхнути керівників держави..." Я гадаю, що десь тут відбулася певна розмова, внаслідок якої Кучма нормалізувався. На певний час. На 10 днів.
            „Шарахання" восьме. Кучма проти Є.Марчука. Кучма 1 січня 1996 року на запитання про взаємини Президента з прем'єром і про „заяву Євгена Марчука з приводу розмежування функцій адміністрації Президента і уряду", які „багато хто... сприйняв як сенсацію", відповів на перше так: „нормальні у нас взаємостосунки, ділові. Такі, якими й мають бути між Президентом, главою держави, і урядом". А на друге: - „Розмови про будь-яке розмежування просто смішні" („Киевские Новости", 1 січня 1996 року).
            Наїзд на Є.Марчука. Кучма: „Мені не потрібно, щоб на... прем'єрській посаді людина займалася іграми. Якщо я відчую, що це почалося, то на цій посаді буде інша людина". (Всеукраинские ведомости, 20 січня 1996 року). Можливо, це лише передрук сказаного у „Независимости", 20 грудня 1995 року.
            Наїзд на Є.Марчука. 24 січня 1996 року Кучма на нараді з питань прискорення приватизації, сказав, що „негаразди в цій царині значною мірою зумовлені недостатньою співпрацею з Верховною Радою, але відповідальність... можна покласти й на виконавчу владу". Президент віддав розпорядження „уряду України вирішити низку питань, серед яких, зокрема, підвищення відповідальності державних посадових осіб щодо виконання програми приватизації". Президент підкреслив, що хоча „державну політику формує Президент України", однак „існує тиха протидія і у структурі виконавчої влади". (Повідомлення УНІАН, 24 січня 1996 року). Слова про „тиху протидію" було сприйнято як наїзд на Є.Марчука. І знову наїзд на Є.Марчука та на Верховну Раду: Кучма, 24 січня 1996 року на нараді з питань приватизації поставив вимогу „остаточно визначитися з тим, що державну політику формує президент України" („Проспект", 2-8 квітня 1996 року). Врахуємо твердження Кучми при розгляді наступного пункту. Чи могли зусилля Є.Марчука по налагодженню співпраці з парламентом дати позитивний результат після подібних заяв Кучми, де парламенту прямо „вказувалося на двері"?
            Непрямий наїзд на Є.Марчука. За УНІАН, 2 лютого 1996 року, Кучма на нараді активу Чернігівської області, заявив, що на майбутній нараді з питань АПК „кардинально буде порушено кадрове питання, і керівників, які не виконали своїх обіцянок або погано їх виконують, буде знято зі своїх посад". „Така політика проводитиметься в усіх галузях народного господарства".
            7 лютого 1996 року виходить Указ Кучми „Питання взаємодії Адміністрації Президента України і апарату Кабінету Міністрів України", який нічого не вирішує (див. главу: „Стиль керівництва 2. Дублювання повноважень").
            Наїзд на Є.Марчука. Табачник називає питання „розмежування повноважень між Кабміном та Адміністрацією Президента „штучним і некоректним", оскільки „...мова йде не про розмежування повноважень, а про взаємодію і співробітництво" („Правда Украины", 9 лютого 1996 року).
            2 березня 1996 року, звіт „Інтерфакс-Україна" про доповідь Кучми на Верховній Раді: „...Кучма подчеркнул необходимость повышения ответственности сотрудников органов исполнительной власти. Он сообщил, что Кабинету министров Украины поручено рассмотреть вопрос о „стиле руководства персонально министров и руководителей государственных комитетов" и сделать „организационные выводы и предложения". Л.Кучма отметил, что до настоящего времени не выполнено его задание представить на утверждение президента структуру правительства. Он назвал „недопустимым" проявление „диссидентства во властных структурах" государства, отметив при этом, что ряд членов правильства „позволяют себе" придерживаться позиций, противоречащих уже принятым ответственным государственным решениям". Коли Кучма вдруге говорить про „тиху протидію" та „прояви дисидентства", це вже починає набридати. Ти ж раніше говорив про те, що „... состав нового правительства отвечает политике и линии на реформы" (3 липня 1995 року, „Інтерфакс-Україна", і взагалі „подчеркивал необходимость „стабильности правительства" (23 червня 1995 року, „Інтерфакс-Україна")? Яка „стабільність" при таких натяках? Хочеш звільняти, то ти ж Президент, бери і звільняй „тихопротиводействующих" та „прочих диссидентов". І ці слова Кучми багато хто сприйняв на рахунок Є.Марчука.
            3 березня 1996 року („Інтерфакс-Україна"), за Кучму „відмазувався" Кузнецов, який заявив, що „Кучма имел в виду руководителя Центра развития и реконструкции экономики при Кабинете министров, который опубликовал несколько статей в прессе, в частности, под заголовком „Обвал в экономике - последствия политики". Как стало известно агентству „Интерфакс-Украина", этим Центром руководит Владимир Найденов. В.Кузнецов отметил, что он принимал участие в подготовке документов к последнему съезду Украинского союза промышленников и предпринимателей. По словам первого помощника президента, „если решение принято, то надо его выполнять". Он подчеркнул, что, по мнению президента, „несогласные с политикой правительства и президента руководители должны подать в отставку и заняться публичной политикой". „Відмазування" Кузнецова не виглядали переконливими. По-перше, якщо мова йде про Найдьонова, то чому Кучма не назвав його імені? По-друге, чи обіймає Найдьонов, якщо Кучма дійсно мав на увазі його, таку „значну" посаду, щоб президент держави, яким би він не був, звертав увагу на нього в доповіді у Верховній Раді?
            Наїзд на Є.Марчука. 27 березня 1996 року, за УНІАН, Литвицький, реагуючи на заяви Є.Марчука про необхідність розмежування повноважень, заявляє: „...щотижневі наради Леоніда Кучми з членами Кабміну „не підмінюють собою інші форми відносин між адміністрацією і урядом" і „охарактеризував ці зустрічі як „необхідні заходи для обговорення критичних точок реформування української економіки". Важко зрозуміти, чому „необхідні заходи для обговорення критичних точок реформування української економіки" проводяться не в Кабміні. Литвицький тут же каже, що „адміністрація має на меті посилити вимоги до діяльності уряду, в той же час не підмінюючи його діяльності", та що „на найближчому засіданні Президії уряду розглядатиметься стан виконавчої дисципліни в урядових структурах, як того вимагає Президент", а „...наступні наради у Президента будуть присвячені результатам перевірки діяльності трастів, перебудові системи соціального захисту, подоланню платіжної кризи, реструктуризації вугільної галузі". Що значить „посилити вимоги"? Я не думаю, що сам Литвицький може раціонально пояснити, чому питаннями „перевірки діяльності трастів, перебудові системи соціального захисту, подоланню платіжної кризи, реструктуризації вугільної галузі" потрібно займатися на нараді у Кучми, а не в Кабміні.
            28 березня 1996 року - повідомлення про те, що Кучма та Є.Марчук „не мають принципових розходжень стосовно структури виконавчої влади і механізмів вироблення її стратегії". („Урядовий Кур'єр", 28 березня 1996 року)
            Наїзд на Є.Марчука. 29 березня 1996 року. Слова Кучми („Інтерфакс-Україна") на зустрічі з керівниками Ради товаровиробників і працедавців: „...Кабинетом министров до сих пор не решен ряд важных вопросов, в том числе, проблема неплатежей. „Над этим вопросом правительство должно работать день и ночь".
            „Шарахання" дев'яте. 30 березня 1996 року, слова Кучми („Інтерфакс-Україна") в УСПП: „...правительство должно получить право декретами или указами вносить изменения в налоговое законодательство". По его словам, это вызвано необходимостью оперативной коррекции налогового законодательства. По словам премьер-министра Украины Евгения Марчука, в настоящее время в Верховной Раде находятся 230 законодательных актов, среди них 92 - „самые важные". Цикл наїздів тимчасово припинився? На кілька днів.
            „Шарахання" десяте. Наїзд на Є.Марчука. УНІАН, 5 квітня 1996 року наводить слова Кучми на зустрічі з представниками Ради з питань науки та науково-технічної політики: „...незважаючи на рішення Всеукраїнської наради з питань науки, що відбулася 15 лютого в Києві, досі жодних позитивних зрушень не сталося. Ні з боку уряду, ні з боку наукових установ не надійшло пропозицій щодо поліпшення наукової сфери". Чи надійшли такі „пропозиції щодо поліпшення наукової сфери" з адміністрації самого Кучми?
            „Шарахання" одинадцяте. Кучма не наїжджає на Є.Марчука, він оминає його, наїжджаючи на регіональних керівників. УНІАН, 6 квітня 1996 року наводить слова Кучми: „...нині у суспільстві спостерігається загострення соціально-політичного становища, що пов'язується вати шляхи розв'язання цих проблем із залученням, зокрема, Національного банку України та комерційних банків". Як передає кореспондент агентства УНІАН, Президент України зазначив, що на нараді 20 квітня „вестиметься серйозна розмова", і він заслухає місцевих керівників з приводу конкретних результатів їх діяльності", оскільки „...вони звинувачують у бездіяльності центральні органи влади та водночас нічого не роблять на місцях".
            Того ж дня, 6 квітня 1996 року, УНІАН наводить ще те, що Кучма „дав доручення прем'єр-міністру та главам держадміністрацій взяти під контроль явища, що набули масового характеру, зокрема, презентації та закордонні відрядження". Незрозуміло, як Кучма може урівнювати „доручення прем'єр-міністру... взяти під контроль... презентації та закордонні відрядження" з тим, що він вже надоручав Є.Марчуку: зарплати освітян та шахтарів, виплати малозабезпеченим, зменшення кредитних ставок у банках? Можна лише повторити, що Кучма, готуючись до майбутнього „переведення стрілок" на уряд, дає все більше завдань, які неможливо виконати, серед них і тих, що мають винятково пропагандистське значення, але все одно винятково дебільних.
            „Шарахання" дванадцяте. Наїзди Кучми на Є.Марчука також, м'яко кажучи „дебілізуються". 9 травня 1995 року, у повідомленні „Інтерфакс-Україна" зустрічається наступне: „...президент Украины Леонид Кучма и председатель парламента Александр Мороз возложили венки к Памятнику Славы и Вечному огню... президент пообещал сделать все, чтобы забота о ветеранах стала повседневной работой для правительства, а не только во время праздников". Власне, скільки тих ветеранських свят було у уряду? І чому Кучма не заявить, що „забота о ветеранах стала повседневной работой для президента, а не только во время праздников"? Більш ганебного цькування уряду, псування його авторитету перед ветеранами навіть годі уявити. Чи Кучма дійсно думає, що він вже „арбітр нації" і до призначеного ним уряду не має ніякого відношення? Чи Кучма був у нетверезому стані і під „правительством" розуміє „владу" взагалі?
            13 травня 1995 року, за „Інтерфакс-Україна", „Президиум правительства Украины на заседании в понедельник рекомендовал президенту Украины Леониду Кучме освободить от занимаемой должности председателя Государственного комитета по нефтяной, газовой и нефтеперерабатывающей промышленности Евгения Довжка за невыполнение доходной части бюджета. Президиум также рекомендовал президенту объявить выговоры за неисполнение доходной части бюджета министру машиностроения, ВПК и конверсии Виктору Малеву, министру промышленности Валерию Мазуру и министру сельского хозяйства и продовольствия Павлу Гайдуцкому. Решением президиума Кабмина министрам транспорта Ивану Данкевичу и угольной промышленности Сергею Полякову объявлены выговоры. Как передает корреспондент агентства „Интерфакс-Украина", президиум также принял решение об усилении персональной ответственности руководителей министерств, ведомств и областных администраций за выполнение доходной части бюджета. Рекомендовано рассмотреть вопрос о передаче Главного управления по борьбе с криминальным сокрытием доходов от налогообложения Министерства внутренних дел в оперативное подчинение Главной государственной налоговой инспекции. Национальному банку поручено отнести облигации внутренних государственных займов к высоколиквидным активам во время определения экономических нормативов регулирования деятельности коммерческих банков. Принявший участие в заседании президиума президент Украины Л.Кучма предложил членам правительства „в каждой администрации, в каждом регионе проанализировать ситуацию с выполнением доходной части бюджета и эффективностью работ по ее выполнению"... Как сообщила „ИФ-Украина" пресс-секретарь премьер-министра Лариса Ившина, Е.Марчук, выступая на заседании, подчеркнул, что „сам факт рассмотрения в третий раз этого вопроса говорит о том, что в Кабинете министров есть серьезные проблемы организационного характера".
            „Шарахання" тринадцяте. Кучма „демонструє задоволення". Того ж дня, 13 травня 1995 року, за „Інтерфакс-Україна", Кучма заявив, що „...выполнение принятых 13 мая на заседании президиума Кабинета Министров решений по преодолению платежного кризиса, а также по решению проблемы угольной промышленности „обязательно даст результат". На встрече с членами Ассоциации районных в городах советов народных депутатов, которая состоялась в Киеве, Л.Кучма заявил, что в каждую область будут направлены комиссии под руководством вице-премьеров для изучения на местах ситуации с выплатой зарплаты. Л.Кучма заявил, что „вынужден усилить через прокуратуру, правоохранительные органы и средства массовой информации" контроль за расходованием средств, предназначенных на эти цели. „Моральных и материальных запасов больше нет", - сказал он. Президент назвал „недопустимой" практику невыплаты зарплат работникам бюджетной сферы, в том числе армии. По словам Л.Кучмы, на сегодняшний день сумма долгов по зарплате составляет около 150 трлн.крб".
            І тут же „шарахання" чотирнадцяте. Кучма (13 травня 1995 року, за „Інтерфакс-Україна") наїжджає на Є.Марчука. „Президент Украины сообщил также, что в ходе сегодняшнего заседания президиума обратил внимание правительства на повышение ответственности его членов за выполняемую работу. Л.Кучма напомнил, что заседание Кабинета министров по важным для Украины проблемам переносилось несколько раз в связи с неготовностью. „Я сегодня предупредил всех на b
            Епізод четвертий. Кучма і Лазаренко
            Кучма починає наїжджати на Лазаренка ще до призначення. І взагалі, читаючи кучмівські висловлювання по Лазаренку, інколи ловиш себе на думці, що Лазаренка до певної міри шкода. Лазаренко, провінційний „хазяїн", який звик розпоряджатися своїм регіоном як власністю, потрапляє в силове поле не просто неурівноваженого керівника, але людини явно психопатичної. Втім, „ноу-хау" Лазаренка у стосунках чергового прем'єра та Кучми полягало лише у безлічі „поцілунків" Кучми. І Лазаренко довів цей прийом до автоматизму. Нижче наводяться деякі найбільш „симптоматичні" приклади „поцілунків" Лазаренка.
            Для Лазаренка підходять слова Кучми, який („Зеркало Недели", 28 грудня 1996 року) сказав: „...в политике, как правило, действия человека определяет место, которое он занимает". У заяві, яку було опубліковано в „Дніпровській панорамі" 7 грудня 1993 року, сказано наступне: „...представник Президента... висловлює свою незгоду з економічною політикою уряду.., навіть напередодні виходу вказаної постанови представник Президента П.Лазаренко відстоював в уряді свою точку зору про необхідність продовжувати дотувати основні види сільгосппродукції, не підвищувати ціни настільки різко, вишукувати можливості для істотної адресної допомоги народу. Тим не менше рішення прийнято не на користь народу... обласна адміністрація вкотре поставлена перед необхідністю виходити один на один... Саме на регіони... Кабінет Міністрів та Верховна Рада переклали всю відповідальність за соціальне напруження в суспільстві, розписавшись у власному невмінні вести грамотну політику...". В зв'язку з цим звернімо увагу: сам Кучма неодноразово заявляв, що його курс як Президента - це продовження його діяльності як прем'єра. Звідси випливає, що Лазаренко в якості представника Президента називав „реформаторський курс прем'єра Кучми" ні чим іншим як „невмінням вести грамотну політику", його рішення - тими, які „не на користь народу", а Лазаренко в якості прем'єра - „твердо підтримував політику економічних реформ, яку проводить Кучма".
            За „Інтерфакс-Україна", 29 травня 1996 року, „Президент особо отметил недопустимость сокращения числа детских учреждений и их перепрофилирования. Если положение не будет исправлено, сказал Л.Кучма, „я будут применять хирургические меры". „Последние кадровые изменения в правительстве должны вас убедить в том, что это не просто слова". Це - і „плювок" услід Є.Марчуку, і перший наїзд на Лазаренка. Лазаренко, швидко, 29 травня 1996 року: „моя принципова позиція - тверда підтримка політики економічних реформ та структурних змін в економіці, які проводить Кучма".
            6 червня 1996 року, за УНІАН, Кучма заявляє, що „уряд має погасити заборгованість по виплаті зарплати „набагато раніше від 24 серпня". Другий наїзд на Лазаренка.
            12 червня 1996 року, за УНІАН, Кучма „...висловив незадоволення станом виконання урядом Програми дій на 1996 рік у ході зустрічі зі слухачами Інституту підвищення кваліфікації кадрів Державної академії управління при Президенті України" та „заявив, що зміни в уряді буде продовжено, наголосивши при цьому на актуальності для України проблеми кадрів". Після того, як пішов прем'єр, під керівництвом якого була розроблена ця програма, і який „провів" її через парламент, ти можеш „висловлювати незадоволення" скільки завгодно. Третій наїзд на Лазаренка. Лазаренко „страхується поцілунком", заявляючи, що „курс ринкових реформ, який оголосив Президент України Леонід Кучма, повернути назад, навіть теоретично, неможливо" („Демократична Україна", 25 червня 1996 року)
            Четвертий наїзд-попередження. Слова Кучми 12 червня 1996 року: „Я дав повну свободу... Лазаренку у питанні формування уряду.., але попередив його, що і відповідати буде він" (процитовано в газеті „Комуніст", номер 25 (118) за червень 1996 року). Зафіксуємо і ці слова Кучми.
            „Шарахання" перше, Кучма обороняє Лазаренка. 14 червня 1996 року, за УНІАН, Кучма заявляє щодо заборгованості по зарплаті та соціальних виплатах, що „сьогодні практично неможливо віднайти кошти на її покриття", але уряд працює над механізмом подолання кризи платежів і розв'язанням цієї гострої проблеми". Так ти ж сам закидав невирішення цієї проблеми Є.Марчуку?
            „Шарахання" друге, п'ятий наїзд Кучми на Лазаренка. 15 червня 1996 року Кучма, за УНІАН, заявляє, що „...не хотів би, щоб у майбутньому його звинувачували в тому, що уряд формував Президент і прем'єр не мав до цього ніякого відношення", що „нині потрібно зробити все для того, щоб уряд став „єдиним економічним центром". Це ще „відрижка" відставки Є.Марчука. Куди ти, Кучмо, дінешся. Лазаренко рапортує: „Від проголошення економічних реформ - до втілення їх у реальне життя" („Голос України", 22 червня 1996 року). Слова Лазаренка можна інтерпретувати і так, що з 1994 по першу половину 1996 року Кучма лише „проголошував" економічні реформи, а не займався їх „втіленням у реальне життя".
            „Шарахання" третє, Кучма Лазаренка хвалить, ненадовго, щоправда. Слова Кучми: „у нас нарешті з'явився дієздатний уряд, який бере відповідальність на себе" („Всеукраинские Ведомости", 25 червня 1996 року). Я пригадую слова Кучми щодо уряду Є.Марчука: „новоутворений уряд може діяти, він здатний переламати ситуацію на краще" („Урядовий кур'єр", 14 вересня 1995 року). І тут ще не сказано, скільки відповідальності Кучма дає Лазаренку.
            5 липня 1996 року, за УНІАН, Кучма заявляє щодо Лазаренка, що „...сьогодні нам потрібен дієздатний Кабінет Міністрів. Затвердження його керівника в парламенті має відбутися ще до вересня", що „...у разі, коли розгляд цього питання буде перенесено на вересень, то прем'єр не зможе ефективно керувати урядом.., людина буде думати: чому я маю брати на себе відповідальність, в той час як моя доля ще не визначена?" Так ти ж сказав два тижні тому, що „у нас нарешті з'явився дієздатний уряд, який бере відповідальність на себе" („Всеукраинские Ведомости", 25 червня 1996 року)? І що, знову „потрібен"?
            Того ж дня, 5 липня 1996 року, за УНІАН, Кучма заявляє, що „однозначно пропонуватиму на посаду прем'єр-міністра Павла Лазаренка", а щодо уряду, то „це не буде уряд Кучми чи Лазаренка".
            „Шарахання" четверте, шостий наїзд Кучми на Лазаренка. Кучма починає прямо впливати на свободу Лазаренка. „Всеукраинские Ведомости", 11 липня 1996 року, слова Кучми - „до складу нового уряду ми двері не закриваємо, практично це буде коаліційний уряд... В новому Кабінеті міністрів будуть представники різних партій...". Пригадується, ти ще в січні 1995 року „наголосив на персональній відповідальності за доручену ділянку роботи високих посадових осіб Кабінету міністрів" („Урядовий Кур'єр", 31 січня 1995 року). Лазаренко ініціює статтю зі словами „...кто видел и слышал по телевизору выступление Премьера во время его представления в парламенте, тот не мог не обратить внимания на то, что все направления правительственной линии в экономике построены в президентском ключе, направлены на поддержку президентских реформ". („Правда України", 19 липня 1996 року).
            „Шарахання" п'яте. За „Робітничою Газетою України", 12 липня 1996 року, Кучма каже: „...вношу Верховній Раді України пропозицію про надання згоди на призначення прем'єр-міністром України Павла Івановича Лазаренка... зараз посада прем'єр-міністра вимагає від кандидата на цей пост досконального і не лише теоретичного знання економіки, значного досвіду управлінської діяльності, рішучості і виваженості у рішеннях та діях, здатності у разі необхідності на нестандартні кроки і розумні компроміси...". Зафіксуємо слова, що Лазаренко, на думку Кучми, якраз і має всі ці якості. Незрозуміло, однак, чому „програма уряду не виконується" (12 червня 1996 року, УНІАН), коли прем'єр такий непоганий.
            Лазаренко заспокоює Кучму, заявляючи у газеті „Зеркало Недели", 21 вересня 1996 року: „я ніколи не виявляв політичних амбіцій. І ніколи не висловлював на цей рахунок ніяких своїх прагнень і бажань... Користуючися тим, що ми з вами розмовляємо, я хочу сказати: мені 43 роки. Лише 43. Моє - ще буде. А сьогодні я прекрасно усвідомлюю, що політичні амбіції - це не моє...." і на питання, чи буде він висуватися на посаду Президента, відповідає - „...не буду. Я буду підтримувати на наступних президентських виборах Л.Д.Кучму".
            „Шарахання" шосте, сьомий наїзд Кучми на Лазаренка. Слова Кучми 11 жовтня 1996 року: він „не може сказати, що повністю задоволений станом справ з формуванням уряду..." („Независимая Газета", 11 вересня 1996 року). І тут же додавалося: „Президент рішуче спростував повідомлення ряду ЗМІ про можливу відставку найближчим часом П.Лазаренка". Так виглядає „повна свобода" за Кучмою. Так ти ж казав у червні, що „у нас нарешті з'явився дієздатний уряд, який бере відповідальність на себе" („Всеукраинские Ведомости", 25 червня 1996 року)?
            У здоровому глузді Кучми засумнівалася навіть досить поміркована на той час газета „Зеркало Недели": „...накладаючи одна на одну президентську і прем'єрську ситуації, можна сказати, що стійкість Президента залежить від роботи Кабінету Міністрів, на який покладено відповідальність за економіку країни. З іншого боку, строк перебування на посту прем'єра незалежно від прийнятої чи неприйнятої програми одноосібно контролюється Президентом" („Зеркало Недели", 5-11 жовтня 1996 року).
            Восьмий наїзд Кучми на Лазаренка. „Кучма наголосив також на необхідності відповідального ставлення до доручень Президента" („Урядовий Кур'єр", 15 жовтня 1996 року). Так уряд же, начебто „з'явився відповідальний"...
            Дев'ятий наїзд Кучми на Лазаренка. „Кучма піддав різкій критиці реалізацію його Указу про призначення президентських стипендій видатним діячам науки та культури.... Президент зазначив, що Мінфін незадовільно займається фінансуванням цієї програми... Лазаренко, який також брав участь у зустрічі, зазначив, що всі проблеми культури та мистецтва вирішуватимуться у рамках існуючої економічної ситуації..." („Демократична Україна", 26 жовтня 1996 року).
            Десятий наїзд Кучми на Лазаренка. Кучма на Рада виробників та працедавців при Президенті України заявляє, що „уряд „запізнився" з реформою податкової та бюджетної системи" („Зеркало Недели", 2-8 листопада 1996 року)
            11 наїзд Кучми на Лазаренка. Кучма: „...необхідно знижувати тиск на товаровиробника, але коли ми починаємо дивитися на витрати, нема відповідей на деякі питання... Втім, іншого шляху нема, і в цьому випадку виконавчій владі необхідно брати відповідальність на себе". („Всеукраинские ведомости", 14 листопада 1996 року). Лазаренко показує, як він „бере відповідальність": „ні адміністративного примусу щодо переходу на інші форми господарювання, ні „рознарядки" на їх запровадження не буде... Це - позиція Президента, висловлена у радіозверненні 26.10.96. і я повністю підтримую її. Уряд теж" („Демократична Україна", 16 листопада 1996 року).
            12 наїзд на Лазаренка, на цей раз Горбуліна. Секретар Ради національної безпеки і оборони (СНБО) Володимир Горбулін вважає, що у стосунках між Президентом України Кучмою і прем'єр-міністром Лазаренком „немає достатнього взаєморозуміння". На брифінгу в адміністрації Президента він зазначив, що про це свідчить низка фактів, зокрема, неузгодженість дій стосовно діяльності податкових служб. За словами секретаря СНБО, „на жаль, П.Лазаренко не узгоджує з главою держави своїх рішень". Лазаренко „відмазується" - „ніяких розбіжностей у нього з президентом немає. Просто декому аж надто хочеться знайти проблеми там, де їх немає, вигадати їх, а потім грати навколо них у засобах масової інформації, з єдиною метою: зробити ситуацію в Україні нестабільною, відволікти уряд від вирішення невідкладних справ" („Комсомольська правда", 15 листопада 1996 року, з посиланням на УНІАН).
            13 наїзд Кучми на Лазаренка. Слова Кучми в „Україні Молодій", 26 листопада 1996 року: „...коли, кого, з яких регіонів уряд заслухав про дотримання чинного законодавства? А якщо слухали, то вони ж не солов'ї, щоб їх слухати. Що зроблено?"
            14 наїзд Кучми на Лазаренка. Кучма: „...всю повноту відповідальності за соціально-економічну ситуацію нині покладено Конституцією на Кабмін" („Всеукраинские ведомости", 3 грудня 1996 року).
            15 наїзд Кучми на Лазаренка. Кучма патетично заявляє у „Всеукраинских Ведомостях" 7 грудня 1996 року, що він „застерігає від скорочення соціальних пільг при формуванні Держбюджету... Тим, хто освячує це іменем Президента, нагадую, що така позиція для мене абсолютно неприйнятна", розходячись у патетиці і далі у стомленій політичною боротьбою „Правді України" 10 грудня 1996 року: „...права і пільги, за які в прямому сенсі сплачено здоров'ям, - недоторкані. Так буде, поки я Президент. Настійно вимагаю раз і на завжди припинити будь-які зазіхання на життєві права цих людей". Лінія Лазаренка стосовно МВФ була „освячена" Кучмою, що не завадило йому підставити „земляка".
            Кучма легітимізує двовладдя, видаючи указ „Про Адміністрацію Президента України". Його слова: „....кажучи про Указ, який викликав обурення багатьох депутатів, „Про Адміністрацію Президента України", що регламентує повноваження цього органу, Леонід Кучма так аргументував свою позицію: Адміністрація повинна забезпечувати Президента інформацією. А щоб вона могла її отримувати, всі органи виконавчої влади зобов'язані виконувати всі вказівки Адміністрації Президента. Те ж саме стосується і контрольних функцій. Наприклад, Президент видає розпорядження про розробку податкової політики, але це не виконується. А в очах народу відповідальність кладеться, перш за все, на Президента, а не на тих, хто не виконує його вказівок" („Всеукраинские ведомости", 24 грудня 1996 року). Тобто, з точки зору Кучми, виконання його вказівок вже не є його відповідальністю.
            16 наїзд Кучми на Лазаренка. Слова Кучми 25 грудня 1996 року: „я завжди буду втручатися у дії уряду та інших органів, коли буде йти мова про національні інтереси України" („Независимая Газета", 25 грудня 1996 року). А як же бути з словами „...всю повноту відповідальності за соціально-економічну ситуацію нині покладено Конституцією на Кабмін" („Всеукраинские ведомости", 3 грудня 1996 року)?
            Кучма в „Україні Молодій", 26 грудня 1996 року: „Я не хочу сьогодні когось звинувачувати в тому, що нема бюджету на наступний рік, бо, мабуть, насамперед уряд винуватий в тому, що несвоєчасно було подано проект бюджету на новій податковій основі. ...У мене є тільки одне бажання - звернутися до всіх парламентарів із закликом відкинути все наносне, що є у стосунках між урядом і парламентом, Президентом і парламентом, сісти за стіл і почати працювати"... Цинізм Кучми не має меж. Звертатися з закликом „відкинути все наносне, що є у стосунках між урядом і парламентом, Президентом і парламентом" після того, як ти ж особисто заявляв, що „с такой Верховной Радой сотрудничества не получится" (12 жовтня 1995 року, „Інтерфакс-Україна"), твердив, що „...в обговоренні проекту Основного закону в другому читанні Верховна Рада „зайшла у глухий кут" (22 червня 1996 року, УНІАН), погрожував, що „...если на референдуме большинство граждан проголосует против предложенного проекта Конституции, тогда „должен быть другой президент и другой состав Верховной Рады" („Інтерфакс-Україна", 7 травня 1996 року), а твій Горбулін твердив, що „вважає „корисним" заміну Мороза на посаді спікера" („Киевские Ведомости", 30 травня 1996 року)?
            „Шарахання" сьоме. Слова Кучми: „Мы убрали аппарат Кабмина, оставив самое необходимое: юридическую и хозяйственную службы. Остальные переподчинены вице-премьерам и министрам. Дабы разрыва не было" („Зеркало Недели", 28 грудня 1996 року). Вживання Кучмою слова „ми" вказує на конкретні дії, як він втручався у справи Кабміну і на відповідальність Кучми за Кабмін. Тому не дивно, перефразовуючи сказане Кучмою у газеті „Всеукраинские ведомости", 24 грудня 1996 року, що коли „Президент видає розпорядження про розробку податкової політики", і „...це не виконується", то „...в очах народу відповідальність кладеться, перш за все, на Президента", і тільки на нього, але зовсім „не на тих, хто не виконує його вказівок".
            „Шарахання" восьме і після нього довгий час лише наїзди. 17 наїзд Кучми на Лазаренка. На Всеукраїнській нараді з питань АПК 10 січня 1997 року Кучма каже: „...подані до парламенту законопроекти справді були недосконалими і вносилися зі значним запізненням. Це потрібно визнати..." („Урядовий Кур'єр", 14 січня 1997 року).
            18 наїзд Кучми на Лазаренка. Кучма, 14 січня 1997 року на засіданні Координаційної ради комітету з боротьби з організованою злочинністю і корупцією каже, зокрема, про те що він підписав Указ про звільнення з посади... А.Хорішка... у зв'язку ... „організаційними й кадровими недоліками у роботі міністра". Газета „Зеркало Недели", 15 лютого 1997 року), з якої наводиться ця цитата, відзначала, що „...особливій критиці у своєму виступі (Лазаренка - автор) Президент не піддав. Зазначив лише м'якість резолюцій П.Лазаренка на документах, закликаних пояснити деякі обставини у деяких держструктурах".
            19 наїзд Кучми на Лазаренка. 21 січня 1997 року Кучма на з'їзді УСПП каже: „...живемо за принципом: куди крива виведе або віз дорогу покаже... Я все більше переконуюся, що тут, Павло Іванович, назріла необхідність і організаційних та кадрових змін..." („Урядовий Кур'єр", 23 січня 1997 року). У доповіді є й інші наїзди на уряд Лазаренка.
            20 наїзд Кучми на Лазаренка. 4 лютого 1997 року Кучма „підтвердив висловлену раніше думку про необхідність змін в економічному блоці уряду. „Ми бачимо, що однієї команди там нема, кожен працює своєю паралельною лінією, ніде вони не перетинаються... Кучма сказав, що „не використовується потенціал тих, хто є" і навів як приклад Мінекономіки і Мінфін, де працює „по 800 чоловік". Зазначивши, що „за Конституцією Президент не має права сам вирішувати ці питання", Кучма висловив думку, що „вони будуть обов'язково вирішені з прем'єром... Назріла реформа і в самому уряді", про що свідчить „величезна кількість міністерств і комітетів" („Всеукраинские Ведомости", 4 лютого 1997 року). Про яку „необхідність змін в економічному блоці уряду" ти говориш, якщо „у нас нарешті з'явився дієздатний уряд, який бере відповідальність на себе" („Всеукраинские Ведомости", 25 червня 1996 року)?
            21 наїзд Кучми на Лазаренка. „День", 7 лютого 1997 року, аналізуючи виступ Кучми 4 лютого 1997 року на засіданні Ради працедавців та підприємців, передає його слова: „...чи не вперше Кучма відверто критикував весь склад уряду, а особливо „членів економічного блоку", за те, що їм „немає діла до впровадження нової системи податків" (окремо відзначалося, що „основний тягар у просуванні цього питання" уряд поклав на В.Пинзеника). А головне, „осторонь активізації роботи з парламентом з цієї проблеми стоїть сам прем'єр-міністр".
            22 наїзд Кучми на Лазаренка. Слова Кучми, що „не збирається брати лише на себе всю відповідальність за цілеспрямований розвал економіки держави" („Голос України", 18 лютого 1997 року). Може, візьмеш хоч трохи? Знову ж таки, як же бути з твоїми словами „...всю повноту відповідальності за соціально-економічну ситуацію нині покладено Конституцією на Кабмін" („Всеукраинские ведомости", 3 грудня 1996 року)? Ти ж вже сказав, що „вся відповідальність" - на Лазаренкові. І про який „цілеспрямований розвал економіки держави" взагалі може йти мова, коли ти, представляючи Лазаренка на прем'єра, називав його людиною, яка має „доскональне і не лише теоретичне знання економіки, значний досвід управлінської діяльності, рішучий і виважений у рішеннях та діях, здатний у разі необхідності на нестандартні кроки і розумні компроміси..." („Робітнича Газета України", 12 липня 1996 року), а його уряд тим, який „нарешті з'явився" та ще й „дієздатний" („Всеукраинские Ведомости", 25 червня 1996 року)?
            В цьому ж виступі Кучма каже: „не знімав і не знімаю з себе відповідальності - Президент відповідає за все, що діється у державі. Але свою частку відповідальності повинні нести всі - уряд, парламент, центральні та місцеві органи влади... Подібна ж, з дозволу сказати, динаміка і з тролейбусним та трамвайним парками. Хто буде відповідати за наслідки „цього свідомого і цілеспрямованого розвалу? Президент брати на себе таку відповідальність не збирається... Інший бік проблеми, на якому вважаю за необхідне акцентувати увагу уряду, місцевих органів виконавчої влади, це втрата почуття відповідальності... Кожне п'яте з завдань, визначених рішеннями Президента і уряду, виконується несвоєчасно або не виконується зовсім.
            згорнути/розгорнути гілку відповідей

            • 2003.08.23 | KAKTUZZ

              Re: Марчук:"Тигипко -- к-казьол!"

              Кучма і Тигипко.
              Існують певні докази, що наступним „козлом відпущення", можливо, і перед Пустовойтенком, стане Тигипко. Кучма, за повідомленням „Всеукраинских Ведомостей", 2 липня 1997 року, „доручив ... Тигипку ... терміново розробити комплекс антикризових заходів для стабілізації економічної ситуації в країні... Особливу увагу співбесідники приділили проблемі погашення заборгованості з виплати зарплатні, пенсій та стипендій. При цьому Президент підкреслив, що на вирішення цього питання повинні бути спрямовані всі зусилля".
              Контент-аналіз показує, що всі доручення щодо „проблеми погашення заборгованості з виплати зарплатні, пенсій та стипендій" не несуть нічого доброго для того, кому Кучма це доручає. Пригадується, 6 червня 1996 року, за УНІАН, Кучма заявляв що „уряд має погасити заборгованість по виплаті зарплати „набагато раніше від 24 серпня", 14 червня 1996 року, за УНІАН, що „уряд працює над механізмом подолання кризи платежів і розв'язанням цієї гострої проблеми". Все закінчилося березнем 1997 року, словами Кучми: „...якщо не буде зроблено рішучих кроків для погашення бюджетної заборгованості, Уряд у повному складі сам має піти у відставку за мотивами нездатності до керівництва" („Киевские Ведомости", 22 березня 1997 року)
              
              Кадровий стиль Кучми виявився і у формуванні власного найближчого оточення. Кучма не формував колектив психологічно сумісних людей.
              згорнути/розгорнути гілку відповідей

              • 2003.08.23 | KAKTUZZ

                Re: Марчук:Леня! А Табачника за что опускаешь?

                Кучма і Табачник
                Другий приклад - підставки Табачника. Табачник багато різного зробив для Кучми, але Кучма, як ми це вже показували у аналізах стосунків „Кучма-Мороз" та „Кучма-Є.Марчук", завжди „плює услід".
                24 грудня 1996 року у пресі Кучма „...заперечив провідну роль Д.Табачника в його команді під час виборів 1994 року" („Вечірній Київ", 24 грудня 1996 року), додавши, що „Д.Табачник ніколи не був там першою скрипкою" (Там же). 25 грудня 1996 року „Независимая Газета", наводить такі слова Л.Кучми: „глава Адміністрації Президента в першу чергу повинен бути організатором, а не самостійним політиком, роль якого достатньо активно намагався грати... Д.Табачник".
                
                Епізод третій. Кучма і Разумков
                Разумков, Видрін і Гальчинський після відставки заявляли, що її причиною стала „несприятлива політична і морально-психологічна обстановка в адміністрації Президента, яка шкідлива для глави держави, завдає шкоди державним інтересам в цілому", а також те, що „вплив окремих посадових осіб в оточенні Президента є суспільно небезпечним", а їхні дії „дискредитують главу держави". „Ми вирішили піти, щоб припинити цю безплідну боротьбу і одночасно продемонструвати, що навіть в коридорах виконавчої влади є люди, здатні виступити проти політиків другого ешелону, які, без належного на те права, стоять в першому ряду і використовують отриману владу далеко не завжди за призначенням...", вони могли б „утриматися від публічних коментарів, якби не мали достатньо підстав стверджувати, що в оточенні Президента є люди, які постійно провокують його конфлікти з іншими органами влади... Для нейтралізації амбіцій у нас не вистачає ні власних сил, ні підтримки Президента. Тому ми йдемо, протестуючи проти згаданих... дій і попереджаючи про їх загрозу" („Киевские Ведомости", 30 грудня 1995 року).
                Разумкова відправляли у відставку публічними заявами Маркова і Кузнєцова, які твердили („Інтерфакс-Україна", 20 грудня 1995 року), не тільки те, що „президент Украины недавно заявил о том, что изменения в администрации могут происходить в соответствии с изменением текущих задач", але й те, що „в администрации идут „обычные кадровые перемены", не тільки те, що „ситуация в администрации сейчас нормальная, „рабочая, как никогда раньше", але й те, що „в дальнейшем в работе группы помощников будет больше конкретных решений, в которых будет меньше академизма, но больше анализа социальных последствий" і те, що „состав помощников - „не замороженное понятие, он будет меняться". Отже, Разумков на свої твердження про „людей, які постійно провокують конфлікти" Кучми з іншими органами влади" отримав відповідь самого Кучми, що його відставка - всього лише те, що продиктоване „изменением текущих задач". Кузнєцов добив: „в дальнейшем в работе группы помощников будет больше конкретных решений, в которых будет меньше академизма, но больше анализа социальных последствий", так, неначе сам Разумков пропонував лише „заумные" академічні речі. А вираз, що після відставки Разумкова „ситуация в администрации сейчас... рабочая, как никогда раньше" є „плювком вслід" Разумкову.
                Те, що сталося далі, пов'язано з психотипом Разумкова.
                Після того, як Разумков твердив („Сіті", 1 березня 1996 року), що „...в Украине сегодня нет команды, способной вести политические игры профессионально", попереджав Кучму 23 квітня 1996 року у „Сільських вістях", що деякі „політичні сили, які, може, й щиро вболівають за Основний Закон, проте через свою недалекоглядність ставлять водночас на порядок денний питання про саму державу", пропонував „керівництву країни і армії" в „Независимом военном обозрении: Приложении к „Независимой Газете" 12 вересня 1996 року „вжити негайних заходів для нормалізації ситуації в армії", у листопаді 1996 року зазнав заборони на проведення двосторонньої конференції „Україна і Росія: сучасний стан взаємовідносин та перспективи їх розвитку", у зв'язку з якою звертався з листом на ім'я Кучми, після того, як Мостова у „Зеркале Недели" 12 жовтня 1996 року озвучила „крик" Разумкова „візьміть мене назад", написавши, що „...саме навколо (Кучми- автор) повинна бути зібрана команда: а) яйцеголових... другою групою експертів, радників, а можливо і членів уряду повинні стати люди, головною якістю яких є наступне: для них 1000 доларів - не гроші, а 10 000 доларів - копійки..." та вже більш ніж прозоро натякнула, що „...в оточенні (Кучми- автор) повинні бути зібрані найкращі уми....Їх треба шукати в аналітичних центрах, інститутах, фондах, банках, СП і холдінгах... І не треба лякатися того, що в когось із розумних людей буде засмальцьований піджак чи півкілограма золота на шиї. І те й інше - недоліки нашого часу. Головне, щоб вони були розумні, розумно патріотичні, по можливості порядні, мінімально заангажовані...", Разумкова таки „взяли назад".
                Відзначимо, що Разумков завжди „хотів назад". Це показує хоча б таке симптоматичне самонабивання ціни, яке він допускає („Зеркало Недели", 2-8 березня 1996 року) при оцінці конституційного процесу: мовляв, „існує як мінімум два реальних шанси вийти з достатньо складної ситуації з виграшем для себе і з користю для країни... Залишається сподіватися, що ці варіанти відомі вам, і що і голові держави, і більшості народних депутатів вистачить політичної мудрості та витримки не кидати країну у політичних хаос...". „Політичної мудрості та витримки не кидати країну у політичних хаос" вистачило якраз народним депутатам, однак відверте демонстрування Разумковим своєї потрібності Кучмі у словах „існує як мінімум два реальних шанси", що нагадує знамените „я принес вам посылку, только я вам ее не отдам" відомого „почтальона Печкина", залишається одним з небагатьох прикладів публічного „пропонування себе" в українській політиці.
                Тепер Разумков твердить („День", 1 серпня 1997 року), що „я впевнений у тому, що всі ініціативи Президента продиктовано державними інтересами і, якщо буде знайдено взаєморозуміння, то за їх реалізації можна буде отримати позитивний ефект для країни", визнає, що Кучма „заявив, що він готовий розглянути пропозицію про можливе перенесення термінів парламентських виборів" саме для того, щоб „знизити негативний вплив фактору часу і фактору виборів". Разумков твердить тут же, що „ініціативи Президента, в основному, були розумними. Чому не все вдалося реалізувати, це інше питання, пов'язане з оцінкою діяльності і уряду, і Верховної Ради, і, звичайно Президента...". Слова „...в Украине сегодня нет команды, способной вести политические игры профессионально" забуто, як забуто і „плювки вслід".
                Має рацію Видрін, який у „Киевских Ведомостях", 7-8 липня 1997 року каже про Разумкова, що „...большинство политиков не в состоянии покинуть свой кабинет. Точнее, в силу разных обстоятельств, кабинет может покинуть лишь их физическая оболочка. Их же астральное политическое тело навсегда остается на посту - за широким столом. Так что мои коллеги не вернулись: они в полном смысле и не уходили. А сейчас просто снова воссоединили то, что осталось, и то, что уходило...".
                згорнути/розгорнути гілку відповідей

                • 2003.08.25 | KAKTUZZ

                  Re: Марчук пропонує свій текст , щоб спростувати "ла Стампа"

                  В жовтні в Туріні у справі Стрешинський - Жуков - Марчук нова серія засідань! А ось що пропонує Марчука для західних ЗМІ щоб відмазатись від справи:
                  
                  "Чергові звинувачення України
                  в нелегальній торгівлі зброєю, або ж
                  витоки однієї провокації"
                  
                  19 квітня 2001 року Слідче управління по боротьбі з мафією прокуратури італійського міста Турина (“Антимафія”) повідомило про затримання групи міжнародних злочинців, вихідців з країн СНД, у тому числі з України, причетних до нелегальної торгівлі зброєю.
                  
                  За міжнародними стандартами оцінки діяльності організованої злочинності даний склад злочину є найтяжчим після наркобізнесу. Зрозуміло, що шпальти газет зарясніли відповідними коментарями і закидами на адресу України.
                  
                  Зазначимо, що це не перше звинувачення України в незаконних збройних оборудках. Як правило, вони з’являлися тоді, коли Україну треба було потіснити з міжнародного ринку зброї чи кинути пляму на її міжнародний авторитет напередодні важливих політичних подій. Подібні сенсації гучно починаються і потім тихо закінчуються, оскільки, як відомо, у всіх випадках причетність України до порушення міжнародних санкцій щодо торгівлі зброєю доведено не було.
                  
                  Проте, скандал із затриманням туринськими слідчими торгівців зброєю триває. Як випливає із повідомлень бельгійської, італійської і головним чином російської преси, ключовою фігурою у даній справі є Олександр Жуков, за даними представників мас-медіа, “російський нафтомагнат”, керівник одеського нафтового холдингу “Синтез Ойл”, власник розкішної вілли на острові Сардинія, яку полюбляв відвідувати колишній Президент СРСР Михайло Горбачов, близький знайомий теперішнього посла Росії в Україні Віктора Чорномирдіна, одеського мера Руслана Боделана і навіть “українського президента”.
                  Жуков щойно отримав підданство королеви Великої Британії, що не врятувало його від арешту, який було здійснено туринськими слідчими на шляху нафтомагната з Лондона на власну віллу в Сардинії.
                  
                  Згідно з повідомленням мас-медіа, історія затримання групи злочинців на чолі з Олександром Жуковим, власне кажучи, бере свої витоки ще з 8 березня 1994 року, коли в акваторії каналу Отрант, що розділяє Італію і Албанію, силами НАТО, які забезпечували виконання ембарго ООН щодо Югославії, було затримано судно “Ядран Експрес” з мальтійським прапором і портом приписки Рієка (Хорватія).
                  
                  На борту судна, яке по дорозі з Туреччини в Італію зробило немотивований захід в одеський морський порт, натівські контролери виявили контрабанду - 133 контейнери зі зброєю. Судно було поставлено на якір в італійському порту Таранто, його вантаж – біля 2000 тонн зброї та боєприпасів, у тому числі автоматів, гранатометів, ракет, довгий час зберігався на одній із натівських баз без ніякого руху. Лише коли до справи підключилися слідчі органи України, туринським борцям з мафією вдалося вийти на слід Жукова та його поплічників, які були посередниками у незаконному транзиті зброї, що його здійснювала панамська фірма “Глобал Технолождіс Інтернешнл Інк.” під керівництвом відомого торгівця зброєю і міжнародного злочинця Дмитра Стрешинського.
                  
                  Повідомляється, що Жуков і члени його групи вже дали покази про здійснення 18 перевезень зброї. Висувається припущення (Радіо “Свобода”, бельгійська газета “Суар”), що масштаб діяльності Жукова і Стрешинського у торгівлі зброєю та нафтопродуктами вказує на можливу причетність до їх діяльності вищих посадовців України.
                  
                  Російські мас-медіа досить детально розповідають про тісні зв’язки Жукова з одеським бізнесом членів фракції “Трудова Україна” в українському парламенті народних депутатів Олексія Костусєва, який обіймає посаду голови комітету Верховної Ради України з питань економічної політики, та Андрія Деркача, одного з чільних керівників партії “Трудова Україна”, віце-президента Всесвітнього конгресу російської преси, сина екс-глави Служби безпеки України Леоніда Деркача.
                  
                  Вказується, що якраз Андрій Деркач, який у 1994-1999 роках працював заступником керівника Контрольної служби Президента України, радником Президента із зовнішньоекономічних питань, помічником і радником Прем’єр-міністра України, сприяв Жукову у налагодженні його контактів з новою адміністрацією після президентських виборів 1994 року і забезпеченні діяльності холдингу “Синтез Ойл” в Одесі (в одному із російських Інтернет-сайтів говориться, що Жукова з Леонідом Кучмою познайомив буцімто Руслан Боделан, коли обіймав посаду губернатора Одеської області).
                  
                  Наголошується, що Жуков разом з Олексієм Костусєвим та Андрієм Деркачем забезпечував перемогу Руслана Боделана на виборах одеського мера 1998 року, мав потужні позиції у банківському капіталі і торгівельно-морському бізнесі міста Одеси, її правоохоронних органах, був причетний до незаконного, всупереч ембарго ООН, постачання зброї та амуніції військовим угрупованням Хорватії, Боснії та Герцеговини під час воєнного конфлікту на Балканах, яке здійснював президент фірми “Глобал Технолождіс Інтернешнл Інк.” Дмитро Стрешинський.
                  
                  Розкривається механізм, за допомогою якого здійснювали свої афери зі зброєю Жуков і Стрешинський. Із державними підприємствами в Україні та Білорусі “Прогрес”, “Білорусьінторг” та “Білорусьспецекспорт” укладались угоди на продаж зброї конкретним африканським країнам, що не підпадали під міжнародні санкції, отримувались відповідні державні ліцензії, а потім, звичайно без відома вказаних контрагентів, контейнери зі зброєю за фіктивними документами спрямовувались на Балкани через порти Італії.
                  
                  Дмитро Стрешинський, 1962 року народження, громадянин Парагваю, Греції, Ізраїлю та Росії, президент панамської фірми “Глобал Технолождіс Інтернешнл Інк.”, відомий в Україні. Займаючись транзитними перевезеннями з Білорусії та Росії через морські порти України експортної зброї, він на початку 1992 року звернувся до тодішнього Президента України Леоніда Кравчука (за допомогою начальника особистої охорони Президента Паливоди) з проханням сприяти у налагодженні експорту української зброї.
                  
                  В той час Службою безпеки України була отримана інформація про те, що фірма “Глобал Технолождіс Інтернешнл Інк.”, діючи на міжнародному ринку озброєнь, в деяких випадках, порушуючи встановлені правила, здійснювала торгівельні операції за фальшивими сертифікатами кінцевого споживача. Про недоцільність співпраці із Стрешинським Голова Служби безпеки України Євген Марчук проінформував Президента України Леоніда Кравчука, а також відповідні організації, що займалися наданням ліцензій на експорт зброї з території України.
                  
                  Стрешинський 2 жовтня 1992 року повторно звертається до Леоніда Кравчука і отримує на своєму поданні його запит керівникам Міноборони і Мінмашпрому такого змісту: “Морозов К.П., Антонов В.І. Прошу розглянути і, при доцільності, вирішити. Л.Кравчук”.
                  
                  Резолюція Президента України посадовими особами Міноборони України і Мінмашпрому була сприйнята як наказ до дії. Негайно надійшли розпорядження і письмові накази про відвантаження спецвиробів фірмі Стрешинського, які починалися словами: “Згідно з рішенням Президента України…”.
                  Міністр Антонов В.І видав дозвіл на експорт спецвиробів без попереднього розгляду цього питання на засіданні Державної експертно-технічної комісії і в порушення постанови Кабінету міністрів України від 25 березня 1992 року № 153 для відправки за кордон було підготовлено 6 млн. патронів, 12 тисяч снарядів, 300 кулеметів, інші озброєння, які взагалі не були передбачені договором та контрактом або перевищували сертифікат кінцевого користувача. Всі вони були завезені до одеського порту “Октябрьськ” без будь-яких експортних підстав і фірмою “Синтез Ойл” (керівник Олександр Жуков) завантажені в контейнери іноземної фірми.
                  
                  14 грудня 1992 року Державна експертно-технічна комісія на підставі подання Служби безпеки України одноголосно відмовила у видачі дозволу на експорт озброєнь та боєприпасів фірмі “Глобал Технолождіс Інтернешнл Інк.”
                  
                  18 лютого 1993 року Стрешинський, знову ж таки через охоронця Паливоду, звертається до Леоніда Кравчука зі скаргою на заборону Державної експертно-технічної комісії і просить сприяти у наданні експортної ліцензії. При цьому він зазначив, що питання видачі ліцензії узгоджено ним зі Службою безпеки України і Міністерством оборони.
                  
                  Леонід Кравчук на документі вчиняє резолюцію: “Антонову В.И. Прошу решить без волокиты и мне доложить. И Морозов К.П., и Марчук Е.К. поддерживают. В чем вопрос? Л.Кравчук» (вх. № 203/880-1 від 19.02.93 р., Адміністрація Президента України) і в телефонній розмові особисто повідомляє Стрешинського про позитивне вирішення його прохання.
                  
                  12 лютого 1993 року Голова Служба безпеки України Євген Марчук в особистому конфіденційному листі Президенту України (вих. № 369, Служба безпеки України; вх. № 15/1-359 від 15.02.93 р. Адміністрація Президента України) повідомив, що Стрешинський ввів його в оману, ніякої підтримки з боку СБУ фірма “Глобал Технолождіс Інтернешнл Інк.” ніколи не отримувала.
                  
                  Зокрема, в листі зазначалося: “Шановний Леоніде Макаровичу, до Служби безпеки України надходить інформація про порушення діючого законодавства і встановленого порядку при організації та виконанні експортних поставок військової техніки, озброєнь та боєприпасів. На жаль, в окремих випадках вони здійснюються з безпідставними посиланнями на Ваші вказівки”.
                  
                  У листі Євген Марчук застеріг Президента України про можливі неприємності, які можуть стосуватися його особисто: “Мені б хотілось проінформувати Вас про дії, вчинки, та висловлювання окремих посадових осіб Міністерства оборони, які можуть компрометувати як Вас особисто, так і державну політику України, а при порушенні кримінальної справи можуть служити підставами для допитів Вас як свідка в судовому процесі. Вони торкаються двох Ваших резолюцій на зверненнях іноземної фірми щодо військово-технічного співробітництва, що доповідалися Вам особисто президентом фірми паном Стрешинським”.
                  
                  Виклавши увесь механізм афер, у які намагався втягнути Стрешинський певних посадових осіб держави, Євген Марчук зазначив: “Шановний Леоніде Макаровичу, у світовій практиці Президента держави всебічно оберігають від необхідності прийняття рішень щодо пропозицій іноземних комерційних організацій та фірм, тим паче, коли мова йде про продаж військової техніки, озброєнь та боєприпасів. Без всебічного вивчення цих питань в уповноважених на це державних органах можуть бути вкрай небажані наслідки. Ваші резолюції на зверненнях фірми “Глобал Технолождіс Інтернешнл Інк.”, хоч і носили рекомендаційний характер, сприймались не тільки як вказівки, а також як своєрідні “індульгенції” супроти правоохоронних органів, якщо останні проводитимуть будь-які перевірки законності та обгрунтованості дій. Нами вилучено вже 5 копій першого листа фірми з Вашою резолюцією, які окремі офіцери Міністерства оборони тримали не тільки на роботі, а й вдома на випадок, коли прийдеться давати пояснення за обставинами виконання експортних поставок озброєнь та боєприпасів. Доповідаючи викладене, вважав би за доцільне просити Вас відізвати письмові звернення фірми “Глобал Технолождіс Інтернешнл Інк.” з Вашими резолюціями як такі, що можуть бути використані для компрометації як Вас особисто, так і державної політики України. Не виключена можливість витоку цих даних до засобів масової інформації”.
                  
                  Леонід Кравчук на листі Голови Служби безпеки України написав резолюцію: “Хоменку М.Г. Прошу відкликати і мене проінформ. Л.Кравчук.”.
                  
                  В той же час, у березні 1994 року фірмою Стрешинського за посередницькою участю холдингу “Синтез Ойл” (Жуков) була здійснена спроба поставити до країн колишньої Югославії партію озброєнь та боєприпасів з Республіки Білорусь транзитом через одеський морський порт “Октябрськ”.
                  
                  8 березня 1994 року після отримання інформації щодо затримання в італійських водах судна “Ядран Експрес” з контрабандною зброєю, яке йшло з Туреччини із заходом в одеський порт, за вказівкою Євгена Марчука по даному факту було проведено офіційне розслідування і порушена кримінальна справа. Усі ліцензії на транзит зброї через територію України, надані фірмі “Глобал Технолождіс Інтернешнл Інк.”, було анульовано. Міністерство закордонних справ України поінформувало Комітет по санкціях Ради безпеки ООН про розпочате розслідування та готовність України до співробітництва з усіма зацікавленими сторонами в його проведенні. Україна закликала усі держави утриматися від посередницьких послуг панамської фірми “Глобал Технолождіс Інтернешнл Інк.”. Ноти аналогічного змісту було передано МЗС Італії, Білорусі, Нігерії.
                  
                  6 травня 1994 року Комітет по санкціях Ради безпеки ООН розглянув звернення України, прийняв рішення направити викладену в ноті інформацію до урядів зацікавлених країн з проханням, щоб їх національні органи належним чином у взаємодії з урядом України провели досконале розслідування цієї справи. Комітет висловив також подяку компетентним службам України за їх зусилля у розв’язанні питання щодо виявленого факту нелегального перевезення зброї.
                  
                  Закономірно, що італійська преса (зокрема, газети “Sole 24 Ore” та “Messagero”), коментуючи факт затримання судна “Ядран Експрес”, підкреслила, що припинення незаконної поставки зброї в країни колишньої Югославії у 1994 році було здійснено в результаті успішної взаємодії правоохоронних органів ряду європейських країн, у тому числі України, і що українська сторона продемонструвала зразок “безпрецедентного співробітництва”.
                  
                  Отже, коло осіб, з якими співпрацювали Жуков і Стрешинський, чи намагалися співпрацювати, визначено (народні депутати Андрій Деркач та Олексій Костусєв, мер міста Одеси Руслан Боделан, колишній Президент України Леонід Кравчук та начальник його особистої охорони Паливода), встановлені заходи правоохоронних органів України, у тому числі Служби безпеки України, стосовно спроби контрабандного перевезення зброї судном “Ядран Експрес”.
                  
                  В той же час, впливова італійська “Стампа” 24 травня поточного року друкує статтю “Туринські юристи розкривають роль екс-прем’єра”, у якій висувається версія про причетність до нелегального перевезення зброї судном “Ядран Експрес” у 1994 році колишнього Голови Служби безпеки України і Прем’єр-міністра Євгена Марчука, який нині обіймає посаду Секретаря Ради національної безпеки і оборони України.
                  
                  В статті, зокрема, вказується: “Італійські судді П.Тампоні та О.Додеро на базі зізнання, зробленого одним із компаньйонів російського нафтового магната, визначили (?!) Є.К.Марчука ініціатором незаконного перевезення зброї, яка “виходила” з арсеналів українськиї збройних сил, призначалася для експорту (офіційно в африканські країни), з використанням оффшорних фірм та рахунків О.Б.Жукова і компанії, з тим, щоб потім через Мальту поміняти напрям на адріатичний і потрапити до зони бойових дій на Балканах”.
                  
                  Автор статті – якийсь “Альберто Гайно”. Журналіста з таким прізвищем (чи псевдонімом) в редакції, як з’ясувалося, немає. Зазначимо, що слово “гайно” (з наголосом на останньому складі) в українській мові є синонімом слів “сміття, лайно”. Аналіз текста статті італійською мовою показав, що він зроблений у неохайному перекладі з російської мови. Як показало подальше з’ясування історії публікації в газеті “Стампа” статті “Туринські юристи розкривають роль екс-прем’єра”, вона була підготовлена двома кореспондентами російського інформаційного агентства “ІТАР-ТАСС”, яке очолює президент Всесвітнього конгресу російськомовної преси, за участю вітчизняного його віце-президента (читай вище). Хлопці мали рацію, коли свій матеріал підписали псевдонімом “гайно” (з наголосом на останньому складі), оскільки те лайно, яке ініціатори публікації намагалися викинути на Секретаря Ради національної безпеки України Євгена Марчука має українське походження, точніше, “трудове українське” походження.
                  
                  Євген Марчук був і залишається в Україні, точніше, в “Трудовій Україні”, дуже незручною фігурою для деяких бізнесменів в політиці і політиків в бізнесі, які розробляють широкомасштабні плани узурпації влади. Один із заходів цього плану – публікація статті в газеті “Стампа” під псевдонімом “Гайно”.
                  Це провокаційна спроба не тільки скомпрометувати колишнього Голову Служби безпеки України, який все зробив, щоб у свій час врятувати реноме і України, і деяких українських політиків, але й усунути його з політичної арени.
                  
                  “Трудовики” уже й визначили кандидатуру на заміщення його нинішньої посади Секретаря Ради національної безпеки України. Фігура відома – його кілька місяців було звільнено за непрофесіоналізм. Свій непрофесіоналізм він виявив і беручи участь в ініціюванні статті в газеті “Стампа” – адже в силу виконання своїх обов’язків до недавнього часу мав знати, що всі закиди на адресу Євгена Марчука легко спростовуються документами, які в достатній кількості є і в Службі безпеки України, і в Генеральній прокуратурі, і в Адміністрації Президента України, і які цитувалися вище.
                  
                  Тільки ж навіщо підставляти першого Президента України? Чи не тому, що в майбутніх парламентських чи президентських виборах, партія, яку він представляє, не залишить ніяких шансів “трудовикам”?
                  згорнути/розгорнути гілку відповідей

                  • 2003.08.27 | KAKTUZZ

                    Re: Марчук:Що хотіли від Кучми--те маєте!!!

                    Частина друга.
                    КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
                    Розділ перший.
                    Кучма і його розуміння державності України
                    Глава перша. Яка ж це держава, з точки зору Кучми?
                    
                    Питання природи української державності для особи, обраної Президентом України - зовсім не риторичне. Президент повинен знати, і бути переконаним в правильності того, що він робить, як і в доцільності існування того, що він очолює. Якщо перша особа держави не дуже чітко уявляє собі природу української державності, не розуміє діалектики національного та міжнаціонального в українському суспільстві, тоді вона не повністю усвідомлює не тільки те, чим власне вона керує; вона не відчуває елементарного - що, з того, що вона говорить, є взагалі „нормальним" і що є „ненормальним".
                    Почнемо з того, що Кучма не просто не дуже чітко уявляє собі природу української державності, але й елементарно бреше. В інтерв'ю німецькому журналу „Шпігель", яке газета „Новости" передрукувала 11 серпня 1994 року, Кучма, відповідаючи на питання „після виборчої кампанії склалося враження, що ви хочете повернути Україну в лоно „матінки-Росії", каже „я так жодного разу не говорив". 20 червня 1993 року „Нью-Йорк Таймс" цитувала Кучму: „Раніше в країні, що називалася СРСР, життя всіх республік регулювалося дуже тісними взаємозв'язками... Але зараз ми починаємо зводити нову будівлю, руйнуючи все старе. Тепер, коли каміння зі старої основи розкидане навкруги, ми озираємося назад, щоб побачити, що ж з нами сталося. І, я вважаю, що настав час збирати це каміння". Мабуть, правда, що „збирати каміння старої основи" не означає повернення до Росії, воно означає відновлення Радянського Союзу.
                    Про українську державність Кучма сказав багато і різного; отже, перед нами лише проблема, як вибрати найкраще з гарного.
                    В інтерв'ю, опублікованому в дніпропетровській газеті „Прапор юності" 9 січня 1990 року, кандидат до Верховної Ради Леонід Кучма не схвалював ідею виходу України з СРСР... „На жаль, я не знайомий з активістами „Руху". Але „Рух" - це інтелігенція, значить - здоровий глузд. Я особисто вірю в інтелігенцію, марно приписувати їй бажання виходу України з Союзу. Партія свого часу сказала „Ні", а треба було з першого етапу включитися в „Рух" і працювати в ньому. Ми і тут запізнилися". Відповідно, Кучма у той час був проти набуття Україною власної державності.
                    У червні 1993 року Кучма-прем'єр „шарахається" в бік відновлення Радянського Союзу. (Цитовані нами вище слова Кучми 20 червня 1993 року у „Нью-Йорк Таймс": „Раніше в країні, що називалася СРСР, життя всіх республік регулювалося дуже тісними взаємозв'язками... Але зараз ми починаємо зводити нову будівлю, руйнуючи все старе. Тепер, коли каміння зі старої основи розкидане навкруги, ми озираємося назад, щоб побачити, що ж з нами сталося. І, я вважаю, що настав час збирати це каміння").
                    У вересні 1993 році Кучма „шарахається" в бік незалежності. „І все ж повернення України до колишнього Радянського Союзу, коли б таке раптом сталося, означало б, що Україна - колонія. На всі 100 відсотків. І люди наші не подарували б нам втрати незалежності. Україна сьогодні - самостійна держава з усіма наслідками, що звідси випливають", - каже Кучма („Робітнича газета", 7 вересня 1993 року).
                    Того ж року Кучма „шарахається" „назад, в минуле", відзначаючи значення Жовтневої революції для України: „...і не треба применшувати значення Жовтневої революції в тому, що завдяки їй нарешті в світі зрозуміли, що краще менше експлуатувати, а більше турбуватися про тих, хто ці блага виробляє" („Киевские Ведомости", 2 грудня 1993 року). Що означали наслідки Жовтневої революції для знищення таких державних інститутів України як Центральна Рада - про це ні слова. Досить промовиста характеристика ставлення Кучми до проблем української державності.
                    У 1994 році, вже напередодні президентських виборів, Кучма дає переважно негативістські характеристики української державності: „...економіка України стала заложницею політики, - каже Кучма в інтерв'ю газеті „Демократична Україна", 2 червня 1994 року, - Ми бачимо, що в геополітичному аспекті стався крах національного романтизму як стрижня всього політичного курсу. Відсутність прагматизму в підходах до геополітики, хибна оцінка сучасних геополітичних сценаріїв, більшовицьке прагнення зруйнувати все і розпочати з нуля призвели до того, що Україна перетворилась трохи не на міжнародного ізгоя". Отже, Кучма тут бачить природу державності як історію краху національного романтизму. Назвати прагматизм у проголошенні державності „найвищою цінністю" може лише великий цинік. Дійсно, в проголошенні державності будь-якою країною - будь-то Польща часів царизму, чи Словаччина кінця 20 століття, чи Грузія того ж часу, лежить не „прагматизм", який у Кучми найчастіше виявляється у „шараханні" в рамках течії, а лише, і тільки лише бажання свободи, яке саме по собі прагматичним не є. Що ж до „прагнення зруйнувати все і розпочати з нуля" - то українська історія, і це було б потрібно знати особі, яка претендує на посаду Президента, не почалася з нуля, мала столітні традиції, певний досвід, міжнародне представництво.
                    Нерозуміння Кучмою природи української незалежності висвітлила і його інаугураційна промова: хоча „...я воздаю должное Леониду Макаровичу Кравчуку, который сделал первые нелегкие шаги на пути становления украинского государства", але все ж „...на выборах народ Украины продемонстрировал свою волю жить в собственном государстве, но он хочет, чтобы оно было зажиточным, демократическим, сильным", і тому „...украинская государственность не может быть для нас самоцелью. Государство существует для народа, а не народ для государства. Этот верный тезис еще должен стать нашим убеждением, должен наполниться реальным содержанием. Ничего не стоит то государство, которое не может защитить своих граждан от духовной и материальной нищеты" („Інтерфакс-Україна", 19 липня 1994 року). Визнання за Кравчуком хоч чогось - вже великий прогрес на той час для Кучми (згадаймо його порівняно лагідну фразу „три роки в Україні нічого не робилося"(„Независимость", 28 лютого 1996 року)), але пряме пов'язування добробуту з незалежністю України свідчить про глибоке, неприпустиме для Президента нерозуміння того, чим державність є насправді. Власне, „...украинская государственность" є „самоцелью". Яких би переконань не був Кучма (за великим рахунком, у Кучми переконань взагалі не існує), він міг би розуміти, що бажання свободи призводить до виникнення незалежних держав. Ні в Росії періоду першої вітчизняної війни проти військ Наполеона, ні в Індії під час визвольних змагань за вихід зі складу Британської імперії добробут не стояв на першому місці порівняно з незалежністю та свободою. Інакше кажучи, слова Кучми можна тлумачити так, що якщо союз з іншою країною приносить добробут, то задля нього можна державністю пожертвувати.
                    Кучма, навіть з його знанням історії, все ж таки міг зважити на те, що і члени Української повстанської армії, і комсомольці, що будували залізницю під Бояркою та відбивалися від банд Орлика та Зеленого, робили дещо спільне: наприклад, вірили, що діями своїми вони переслідують правильні цілі; їх об'єднувало ще й те, бажання добробуту для них не було, принаймі визначальним.
                    Інаугураційна промова особливо висвітлила інше, також принципове „шарахання" Кучми: „...історично Україна є частиною євроазіатського економічного та культурного простору. Самоізоляція України, її добровільна відмова від активної боротьби за власні інтереси в євразійському просторі були серйозною політичною помилкою. Я переконаний, що Україна може взяти на себе роль одного з лідерів євразійської інтеграції" („Демократична Україна", 21 липня 1994 року).
                    Отже, ще раз звернемо увагу на те, що вже не раз аналізувалося у вітчизняній політичній літературі: Кучма твердить, що „історично Україна є" саме „частиною євразійського", а не європейського „економічного та культурного простору". Відзначимо тут ще одну принципову річ: в офіційних передруках виступу Кучми газетами „Урядовий кур'єр", „Демократична Україна", „Голос України" текст його виступу було фальсифіковано. Два документальні джерела, а саме Бюлетень сесії Верховної Ради за 19 липня 1994 року та агентство „Інтерфакс-Україна" подають його виступ наступним чином (цитується за повідомленням агентства „Інтерфакс-Україна" 19 липня 1994 року): „Исторически Украина является частью единого Евразийского экономического и культурного пространства... Украина может взять на себя роль одного из лидеров процесса Евразийской экономической интеграции, установления цивилизованных взаимовыгодных отношений между заинтересованными сторонами...".
                    Термін „Євразія" активно експлуатувався представниками російської філософії, а також представниками суміжних з філософією дисциплін пізнання наприкінці 19 - на початку 20 століття.
                    Ця течія філософської і світоглядної думки оформилася близько 1917 року і продовжила існування в російській еміграції. Дещо спрощено, „євразійство" означає ні що інше, як черговий пошук „особливого шляху" Росії, який вівся з часів протистояння „западников" і „славянофилов" и полягав у формулюванні завдання та історичної ролі Росії як особливого типу „цивілізації" - не західної і не східної, а особливої. Формула Ф.Тютчева „умом Россию не объять, аршином общим не измерить, у ней - особенная стать, в Россию можно только верить" показує, яке поширення ця ідея мала в ті часи.
                    „Євразійство" виникає як протистояння європейській культурній та філософській традиції, що грунтувалася з часів Герделера та Шіллера на гуманізмі. В основі „євразійства", з точки зору представників цієї теорії Трубецкого, Ільїна, Флоровського, Карсавіна, лежало триєдине „народництво, православ'я, державність". „Не Європа, не Азія, а щось особливе". Соколов-Никитов формулює підвалини „євразійства" як те, що „на России лежал легкий лак європейства, нанесенный Петром. Теперь лак смыло и осталась голая Азия" („Российская философия. Малый энциклопедический справочник", М., 1995, с.172). Відзначалася така характеристика Росії як „континентальность": „в осознании континентальности и в приспособлении к ней лежит экономическое будущее России" (П.Н.Савицкий, „Российская философия. Малый энциклопедический справочник", М., 1995, с. 174). Соціальний ідеал „євразійства" грунтувався на візантійському православ'ї (Л.Карсавін вважав за необхідне „восстановление церкви и соборного начала") і полягав у запереченні демократії, яка оголошувалася західним явищем. Микола Бердяєв, видатний російський філософ, виступав з критикою „євразійства"; його теорією був „універсалізм", оскільки, як він твердив у паризькому журналі „Путь", „такого рода душевная форма („євразійство" - автор) может обернуться русским фашизмом" (цитується за „Российская философия. Малый энциклопедический справочник", М., 1995, с. 176), на що П.Карсавін заперечував, що „Бердяев понимаєт универсализм европоцентрически, а евразийство - единственно истинный национализм" („Российская философия. Малый энциклопедический справочник", М., 1995, с. 178).
                    Ця точка зору в дещо модифікованих формах присутня у сучасній російській політичній думці. Олександр Стерлігов, відомий діяч партії „Русский Собор", писав: „Нам, славянам, нужно - необходимо! - создавать свое международное сообщество, объединяться в нем с исторически и географически неотделимой Азией, со странами третьего мира... У нас всегда находились люди, которые считали, что есть третий путь - жить надо так, как можно жить только в России, без оглядки на утопические рецепты (марксизма - автор) и на порядки в иных землях". Геннадій Зюганов, лідер КПРФ, вважає, що „...наш новый парламент нужно создать по примеру Земского собора (російська газета „День", номер 20, 1992 рік), що „с точки зрения национальной Россия есть сложное этническое единство, в основе которого лежит мощное национальное ядро великороссов, малороссов и белороссов" („Верю в Россию, М., 1995 рік, с.73), що „...наша задача прежде всего в том, чтобы собрать на своей земле, под своим крылом, под защитой единой мощной госудаственности всех русских людей, всех, кто считает Россию своей родиной... и отказаться от такой традиционной роли „собирательницы земель" Москва права не имеет - и не станет этого делать..." („Верю в Россию, М., 1995 рік, с.52)
                    Підбиваючи підсумок, можна сказати, що Кучма, свідомо чи не свідомо вживаючи термін „євразійство", твердячи, що „...исторически Украина является частью единого Евразийского экономического и культурного пространства... Украина может взять на себя роль одного из лидеров процесса Евразийской экономической интеграции..." не тільки визнавав належність України саме до „євразійського економічного і культурного простору", а не до „європейського простору". Таке прив'язування Кучмою України саме до російської позиції не тільки далеке від сучасного європейського розуміння власної країни, але ще й могло означати втягування України до безплідної дискусії про „третій шлях" та про особливу роль України. Протиставлення однозначної тези „Украина может взять на себя роль одного из лидеров процесса Евразийской экономической интеграции" поряд з безумовно м'якшим „...новым реальным содержанием должны быть наполнены и отношения со странами Запада" показало, що Кучма і геополітично і ідеологічно „шарахнувся" у бік Росії.
                    У серпні 1994 року Кучма „шарахається" ще в один бік, причому мотивує це якось, принаймі, дивно. Відповідаючи 19 серпня 1994 року на запитання кореспондента газети „Україна молода", він каже: „...Я хотів би, аби в цей простір входили і країни Східної Європи, Прибалтики, тобто колишні країни РЕВ. Адже для всіх нас шлях до Західної Європи ще дуже довгий. Разом з тим, я хотів би співпрацювати і з Японією, Південною Кореєю, В'єтнамом, де також є наші стратегічні інтереси. А країни Перської затоки? Там є вільні гроші. В Європі їх немає, а в Азії є. А який важливий район для нас Середня Азія. Поклади нафти, золота. Свого часу ми одержали дуже багато пропозицій для співпраці". Вибачте, але термін „євразійство" означав все що завгодно, але принаймі не включення до „Євразії" В'єтнаму, від чого б Трубецкой перевернувся в гробу. Чи може Кучма хоче стати в ряд ідеологів „євразійства", бути продовжувачем справи російських філософів? „Флоренський, Карсавін і Кучма"? Майже як „Гомер, Мільтон і Паніковський" у Ільфа і Петрова.
                    Якщо хтось думає, що Кучма хоча б в якийсь певний момент зрозумів, що власне він твердить, то він глибоко помиляється. У „Вечірньому Києві", 1 лютого 1996 року знаходимо: „...Висловив Президент і своє бачення спільного євразійського простору, зауваживши, що це не тільки територія колишнього СРСР. Це також Китай, В'єтнам, Корея, Індонезія - країни, з якими маємо можливість співпрацювати в економічній і політичній сферах, враховуючи наші національні інтереси". До Кореї та В'єтнаму долучилися ще й Китай та Індонезія.
                    Якщо ж серйозно, то Кучма вживанням терміну „євразійський простір" виявив себе не просто як політичний дилетант, який, по суті, не розуміє, що він говорить, але як елементарно неосвічена людина, яка просто не задумується над словами і не знає їх значення.
                    Не будемо ігнорувати того, що кожний виступ Кучми детально і вичерпно аналізувався, і не лише у Києві. Всі ці „шарахання", як мінімум не додавали Україні престижу. Різного типу особливості пошуку „особливого шляху" на зразок російського „євразійського" дали підстави деяким аналітикам на Заході називати політику Кучми „бісексуальною". Чого вартий, наприклад, вираз Кучми у Берліні 6 липня 1995 року про те, що „...в самой постановке вопроса „Куда направляется Украина?" Л.Кучма находит, по его словам, „элементы двух Европ" („Інтерфакс-Україна", 6 липня 1995 року).
                    Згодом, в інтерв'ю газеті „Бульвар", вересень 1996 року, номер 22 (41), Кучма сам визнає те, що він „шарахався"з боку в бік. „...у мене ж, як і у кожного претендента на посаду голови держави, - каже він, - були свої пріоритети (предпочтения). І вже тільки в ролі Президента прийшло глибоке усвідомлення того, що Україна не виживе, не стане в ряд цивілізованих країн, якщо ми не будемо у своїй стратегії орієнтуватися на цивілізований світ, на загальнолюдські цінності, не будемо інтегруватися у європейські та світові структури. Адже тоді ми просто залишимося на узбіччі історії". Якщо „опустити" порожні слова, то виділимо головне: Кучма сам визнає, що „шарахався" він між „своїми пріоритетами" та тим, що він „усвідомив" в ролі Президента.
                    31 грудня 1994 року Кучма у новорічному привітанні і далі повторює свої старі тези. Так, наприклад, він демонструє те, чим він займався: „мы пытались разорвать кольцо национальной самоизоляции, выйти на простор цивилизованного, взаимовыгодного сотрудничества с Востоком и Западом" („Інтерфакс-Україна", 31 грудня 1994 року).
                    Подальші „шарахання" Кучми включали в себе:
                    Вислів Кучми у Берліні 6 липня 1995 року про те, що „Украина рассматривает себя как составную и неотъемлемую часть политического, экономического, правового и территориального пространства Европы" („Інтерфакс-Україна", 6 липня 1995 року). (порівн. вище про „дві Європи").
                    24 серпня 1995 року у Кучми продовжують спостерігатися „шарахання" в межах одного виступу. Він, з одного боку, каже, що „никогда предметом обсуждения не станет государственная самостоятельность Украины...", але все ще „киває" на Кравчука, що „первые годы независимости войдут в нашу историю как период утраченных возможностей", знову „шарахається" вбік, що „...в целом, интегральный вектор развития Украины не был ошибочным или регрессивным". Цікавим „шараханням" є те, що Кучма назвав серед „...затормозивших развитие страны факторов... промедление с экономической и политической реформами, неоправданное сужение во взаимоотношениях с Россией и другими бывшими республиками СССР" („Інтерфакс-Україна", 24 серпня 1995 року). Таким чином Кучма „перешарахнувся" від „национальной самоизоляции" до „неоправданного сужения". Прогрес.
                    9 місяців перед тим, 21 листопада 1994 року у виступі на спеціальному пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН він каже: „Становлення і зміцнення України як політичне суверенної та економічно сильної держави є одним з суттєвих факторів збереження миру і стабільності як на європейському континенті, так і у світі в цілому, важливою передумовою його поступального і безконфліктного розвитку" („Урядовий кур'єр" 24 листопада 1994 року). „Шарахання" від „євразійства" нарешті ніби закінчилися, що, однак, не означало закінчення самої епохи „шарахань".
                    Наприклад, у виступі на сесії Парламентської асамблеї Ради Європи Кучма твердить, що „Україна, яка однією з останніх у Європі позбулася колоніального режиму і таким чином приєдналася до інших європейських націй, що відкинули комунізм, зробила свій остаточний вибір" (цитується за газетою „Товариш", Н18 (188) травень 1996 року). „Колоніальний статус" означає в політології дещо конкретне, а саме - протилежне до незалежності від метрополії. Порівняймо слова Кучми з тим, що він каже у серпні 1996 року: виявляється „Україна завжди зберігала своєрідний фермент незалежності, і серед інших республік колишнього СРСР мала чи не найвиразніші ознаки державності" („Всеукраинские Ведомости", 28 серпня 1996 року) та що „СРСР виявився перехідним, компромісним утворенням, яке відповідало тому етапу, коли імперія в чистому вигляді була вже неможлива, а незалежність - ще неможлива" („Урядовий Кур'єр", 29 серпня 1996 року). Знов Кучма „сів у калюжу" - або Україна мала колоніальний статус, або вона „зберігала своєрідний фермент незалежності". Колонія, може, і зберігає „фермент незалежності", як і „найвиразніші ознаки державності", але це ще не означає, що вона перестає бути колонією. Знову „і вашим, і нашим".
                    Тут слід звернути увагу ще на один виступ Кучми, який свідчить, принаймні, про нерозуміння ним основних принципів побудови демократичної держави. Якщо ж припустити, що у лютому 1996 року, коли „повним ходом" йшов конституційний процес, Кучма хоча б побіжно був знайомий з основними принципами майбутнього Основного закону, тоді, швидше, йдеться про його невгамовну жадобу влади, а через це неможливість припустити побудову держави інакше, ніж як єдиний авторитарний моноліт, зцементований єдиною державною ідеологією. Судіть самі. 15 лютого 1996 року „Інтерфакс-Україна" повідомляє: „В настоящее время в Украине „нет государственной идеологии в завершенном виде", заявил президент Украины Леонид Кучма. „Без объединенной государственной идеологии, высоких моральных принципов и моральных норм поведения человека страна не в состоянии проводить самостоятельные социальные преобразования и глубокие демократические политические и экономические реформы", - сказал президент, выступая на Всеукраинском совещании по проблемам науки в четверг в Киеве. Он высказал пожелание, чтобы специалисты в области общественных наук „сосредоточили свои усилия на создании целостной государственной идеологии". Стаття 15 Конституції України регламентує: „Суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова". То ж про яку „государственную идеологию" йдеться? Чи після ухвалення Конституції Кучма скомандував „отбой" фахівцям у галузі суспільних наук?
                    2 липня 1996 року Кучма виступив у Верховній Раді зі щорічною доповіддю, де, зокрема, сказав: „...я верю, что вместе со всем народом мы с честью выполним великую миссию создания государства, имя которому - Украина". Далі - перехід на логіку Кравчука з його „коньком" у вигляді „стабільності": „Мы имеем все основания отнести к самому большому приобретению - сохранение целостности Украины и спокойствия в обществе. Это становится особенно ощутимым при сопоставлении процессов, происходящих на постсоветском пространстве". Чим далі, тим більше схоже на Кравчука, який зробив уявну „стабільність" „останнім доводом королів". Повтор того ж лейтмотиву у виступі у Сеймі Литовської республіки: „Україна стала повноправним членом міжнародного співтовариства" („Урядовий кур'єр", 26 вересня 1996 року). І знову, вже майже через три роки після обрання „повтор старої пісні": 21 березня 1997 року при поданні Річного послання до Верховної Ради України Кучма каже: „У перші роки нашого державного становлення, розгортання економічних реформ ми виділяли серед причин, які гальмували цю роботу, здебільшого об'єктивні, успадковані від попереднього ладу. І для того були підстави. Зараз же вони принципово нові: кризові процеси переважно розвиваються вже, так би мовити, на власній основі, на базі, набутій за останні роки" (з виступу Кучми при поданні Річного послання до Верховної Ради України 21 березня 1997 року, „Україна молода" 22 березня 1997 року). Звернемо увагу, як знову і знову Кучма уникає згадки про власний „внесок", переводячи стрілки на „останні роки". 27 червня 1997 року, у доповіді на урочистих зборах з нагоди першої річниці прийняття Конституції („Голос України", 3 липня 1997 року): „...те, що Україна зробила прорив у нову якість... - об'єктивний, закономірний результат суспільного розвитку... у свідомості людей остаточно утвердилася ідея держави" і далі, далі валить на Кравчука: „...давайте неупереджено дивитися на стартові позиції під час проголошення Президентом курсу радикальних економічних реформ". Аргументів все менше.
                    „Шарахання" навколо питання державності та постійне, аж до останнього часу, „переведення стрілок" на Кравчука показує, що стійких переконань у Кучми немає. До речі, Кучма („Голос України" 28 серпня 1996 року) у доповіді на урочистих зборах з нагоди 5-ї річниці незалежності України 23 серпня 1996 року каже: „...за п'ять років і в умовах, далеких від оптимальних, сформовано усі атрибути державності - від кордонів до нагородної системи, створено цілісний державний механізм України практично з усіма його складовими". Як тоді це відповідає його ж виразу „три роки в Україні нічого не робилося" („Независимость", 28 лютого 1996 року)?
                    
                    Частина друга.
                    КуЧма у внутрІшнІй полІтицІ.
                    Розділ перший.
                    Кучма і його розуміння державності України
                    Глава друга. Розкол України
                    
                    В принципі, перебільшувати певного роду обставини, не є великим політичним гріхом. Все полягає лише в тому, для чого це робиться і як професійно це робиться. Політик повинен розуміти, що а) те, що він вважає „загрозою", має сприйматися як „загроза" тими, кого він бажає перелякати; б) що тут важливо „не передати куті меду". Кучма своїми публічними висловлюваннями показує, до чого призводить непрофесійне залякування Заходу різного роду загрозами.
                    Кучма свого часу заявляв, (Кучма, з виступу на сесії ВР України 1 червня 1994 року Бюлетень № 18, 1994 рік, с.100), що „я можу послатися ще... на Центральне розвідувальне управління Сполучених Штатів Америки, яке нещодавно заявило і, мабуть спеціально допустило витікання інформації в пресу, що головна лінія водорозділу або розділу України - у сфері економіки. І якщо ми негайно не повернемося до вирішення цих проблем, то винні будемо тільки ми з вами". Цей виступ стосувався кримського питання.
                    Кучма, як завжди, „дещо" плутає. Тім Вайнер у „Нью-Йорк Таймс", 26 січня 1994 року та Джон Ланкастер у „Вашингтон Пост", 26 січня 1994 року описали свідчення директора ЦРУ Джеймза Вулзі Комітету з питань розвідки Сенату США.
                    „Вашингтон Пост" заявила, що Вулзі описав становище в Україні як „потенційну кризу", заявивши, що „у цій колишній радянській республіці настільки заступає дорогу нездале керування економікою, що рівень інфляції минулого місяця сягнув 90 відсотків і „майже половина її громадян живуть нижче від рівня бідності.., перед Україною постала загроза сепаратистського руху етнічних росіян у Криму, який може призвести до російської інтервенції і, можливо, й великої війни між двома країнами". У „Нью-Йорк Таймс" було наведено наступні слова Вулзі: „в Україні... святкування незалежності „поступилися місцем розчаруванню внаслідок нездалого керування економікою і політичної бездіяльності". „Реформи ще не існують... Нестачі енергії стали звичною часткою життя, рівень інфляції в грудні був 90 відсотків, і майже половина громадян України живуть нижче від рівня бідності... Потенційна політична криза полягає в зростанні сепаратистського руху в Криму, єдиному регіоні України, де етнічні росіяни становлять більшість. Їхній галас про возз'єднання з Росією загрожує розділити новопосталу республіку на частини". З текстів статей Вайнера і Ланкастера з усією очевидністю випливало, що Вулзі говорив про три проблеми: реформи, енергетичну проблему і кримський сепаратизм. Кучма ж, з властивою йому „аналітичністю", „змішав" дві з трьох проблем в одну.
                    Тема розпаду України, яку Кучма „сплагіював" у ЦРУ, стала для нього своєрідним „коньком", „страшилкою", якою він лякав Захід. Британський „Економіст" цитує Кучму 28 травня 1994 року: „Я глибоко переконаний - якщо змін у політичній системі й початку економічних реформ не буде, на Україну чекають часи важчі, ніж на Югославію". „Україна Молода" 7 липня 1995 року та „Всеукраинские Ведомости" передруковують інтерв'ю Кучми німецькому журналу „Ді Вельт", де Кучма каже: „... є також небезпека, що наша держава може розпастися". В інтерв'ю німецькому журналу „Шпігель", яке газета „Новости" передрукувала 11 серпня 1994 року, Кучма, зокрема, каже: „...я готовий відкрити широкі двері для інвесторів і переглянути всі закони, які їм заважають. Інакше є небезпека потрапити на „югославський" шлях... (Кравчук - автор) завів Україну у таку кризу, ще й таку, яка не виключає конфлікту в майбутньому... треба перешкодити революції. Є лише одна альтернатива - або ми створюємо щось за допомогою Заходу, або ми залишаємося у кризовій ситуації, і деякі регіони можуть відокремитися від держави...". Залишимо „за дужками" те, що Кучма за діючим у серпні 1994 року законодавством не мав можливості „переглянути всі закони" поза рішеннями парламенту, а значить, і заява його була просто безвідповідальною декларацією, „ціна" якої добре була відома аналітикам на Заході, те, що логічним кінцем заяви Кучми „відкрити широкі двері для інвесторів" стала відома заява прес-служби Лазаренка щодо критичних публікацій у західній пресі: „...за ними проглядається намагання деяких західних підприємців отримати необгрунтовано привілейоване становище на українському ринку" („Киевские Ведомости", 18 квітня 1997 року), те, що Кучма в черговий раз „обливає брудом" Кравчука, та ще й в західній пресі, що взагалі не личить першій особі держави. Відзначимо лише політичну наївність Кучми, який вважає, що подібними загрозами можна змусити Захід, який піклується насамперед про себе, „допомагати Україні".
                    21 листопада 1994 року „Вашингтон Таймс" у статті „Україна закликає США надати фінансову допомогу; Кучма побоюється міжетнічних заворушень на зразок балканських" подає наступний вираз Кучми: „Президент України Леонід Кучма попередив, що у випадку, коли Сполучені Штати та інші держави не допоможуть його країні, вона може зазнати краху і спалаху насильства на зразок того, що знищив Югославію... Пан Кучма попередив, що не отримавши фінансової допомоги, Україна може опинитися у міжетнічному конфлікті через плачевні економічні умови та напружені стосунки з деякими сусідніми країнами. І Росія, і Польща мають з Києвом розходження щодо певних територій". Кучма вживав мотив розколу України і у внутрішній політиці. Наприклад, у виступі на нараді активу у Львові 13 лютого 1995 року („Робітнича газета", 22 лютого 1995 року) він каже: „Україна не є однорідною ні за станом розвитку економіки в регіонах, ні за політичними орієнтаціями, ні за релігійними і навіть етнічними ознаками. Загроза розламу України на частки є реальною. Її не слід перебільшувати і драматизувати. Але її не можна недооцінювати".
                    Заяви Кучми сприяли зростанню і зміцненню негативного іміджу України. Наприклад, коли Кучму цитує „Независимость", 4 лютого 1997 року: „Закликавши представників великих корпорацій, що були присутні на зустрічі, вкладати інвестиції в Україну, (Кучма - автор) заявив: „Проблеми і завдання, що стоять перед Україною, безпрецедентні". Слова Кучми підтверджуються іншим джерелом - „Всеукраинские ведомости", 4 лютого 1997 року: Кучма „гарантировал собравшимся бизнесменам защиту иностранных инвестиций, политическую и экономическую стабильность. Призвав представителей крупных корпораций, присутствовавших на встрече, вкладывать инвестиции в Украину, украинский Президент заявил: „Проблемы и задачи, стоящие перед Украиной, беспрецедентны". І кому прийде в голову вкладати гроші в країну, в якій існують такі „безпрецедентні завдання"? Вже краще щось надійніше, там, де немає загрози розколу, а є щось передбачуваніше і „прецедентніше".
                    Кучма досить таки недолуго формує те, що, мабуть, з його точки зору, може називатися комбінацією „батога й медяника". „Інтерфакс-Україна" 9 листопада 1994 року повідомляє, що Кучма на зустрічі з міністром закордонних справ Данії Нільсом Хельвігом заявив: „Если Европа хочет видеть Украину экономически сильным государством, она должна предпринимать соответствующие действия, а не выдвигать условия... Экономика Украины больна. Диагноз мы поставили правильный. Если смотреть со стороны и не помогать, этот организм умрет...". „Допомагайте" нам, мовляв, а то буде ще гірше.
                    Всі ці „жахання" Кучмою Заходу справляли ефект, протилежний до того, якого він очікував. Чути слова про можливість розколу з уст першої особи, значить дещо більше, ніж оцінки аналітиків розвідок, це означає оцінювати таку можливість як реальну. Відповідно однією з перших рекомендацій, яку робить в такому випадку своїм підприємцям державна служба - утриматися від інвестицій і зачекати. Саме Кучма, і ніхто інший, витворив своїми словами імідж України - нестабільної держави.
                    Втім, водилися за Кучмою й дії, які справді слід кваліфікувати, як (свідомо чи несвідомо - інша справа) спрямовані на реальний розкол України. Зокрема „УНІАН" 17 червня 1994 року повідомляє: „На думку Леоніда Даниловича, підтримуючим його силам на Сході і Півдні України треба активніше впливати на зміни існуючого стану речей, коли фактично Західна Україна диктує свої умови всій п'ятидесятимільйонній країні". Газета „Пост-поступ" у числі 44(135) за 14-20 липня 1994 року пише: „2 липня деякі харківські газети опублікували звернення Л.Кучми до мешканців області з подякою за їхню підтримку. Кучма закликав харків'ян взяти участь у другому турі президентських виборів, наголосивши: „Якщо ви не прийдете на вибори, вами й далі будуть правити націонал-радикали зі Львова та їхні „наставники" з-за кордону". Кучма також заявив: „щоб не допустити змін, готується план, згідно з яким, за допомогою фальсифікацій, залякування населення Західної України, використовуючи неявку на вибори чи літню пасивність населення Східної та Південної України, мають намір зірвати вибори, тобто утримати при владі збанкрутілих вождів". ... секретар МБР ... Ігор Душин сказав: „Я з цим планом (про який ідеться у заяві - ред.) не знайомий..." Душин визнав, що представники МБР не зафіксували на виборчих дільницях якихось великих порушень... Пояснюючи застереження Кучми щодо націонал-радикалів ... (Душин) сказав: „йдеться про явний вплив колишньої польської провінції на політику незалежної держави, явний акцент прозахідної української політичної думки..." (Душин) повідомив, що текст звернення Л.Кучми стандартний, змінюється тільки одне слово, тобто „харків'яни, дніпропетровці, запоріжці" й т.п." Навіть людині, далекій від юриспруденції, має бути інтуїтивно зрозуміло, що тут, як то кажуть, „пахне статтею". І не однією. Чого варте хоча б розпалювання міжнаціональної ворожнечі: протиставляння „сил на Сході і Півдні" „Західній Україні" - адже не секрет, що у суспільній свідомості багатьох виборців (а на той час - і поготів) регіональний поділ України асоціюється з національним. Втім, якщо прямий кримінал тут довести й важко, то вже консолідації України такі та їм подібні заяви, м'яко кажучи, не сприяють. А вже Душинські слова „про явний вплив колишньої польської провінції" та Кучмині про „націонал-радикалів зі Львова та їхніх „наставників" з-за кордону" могли реально викликати нестабільність у державі. Принаймні, розпалювання внутрішньонаціональної ворожнечі - тут наявне. І для чого цей камуфляж зі зміною „шапки" звернення: „харків'яни", „дніпропетровці", „запоріжці" - вже писали б відвертіше: „всі, хто ненавидить галичан-бандерівців та їхніх посіпак, що живуть на Правобережній Україні".
                    Розкол України, якщо й міг стати реальністю, то лише внаслідок поведінки самого Кучми, а саме - через його намагання за будь-яку ціну провести референдум по Конституції. Якби не „штурмове" ухвалення Конституції Верховною Радою (за всіх недоліків такого кроку), якими б мотивами не керувався кожен окремий депутат, дестабілізація і розкол України могли стати трагічною реальністю.
                    Нагадаю тут, що Кучма йшов на більш ніж радикальні кроки у „пробиванні" Конституції. Комплекс заходів, які проводив Кучма, включав у себе протиставлення Верховної Ради виборцям через шантаж Верховної Ради „волевиявленням", заяви самого Кучми („Інтерфакс-Україна", 22 травня 1996 року) про те, що не потрібно „бояться проведения референдума по вопросу о Конституции Украины", його вислови, що „...в этом деле нет смысла считать деньги". Також називалися конкретні терміни проведення референдуму. „Інтерфакс-Україна" 22 травня 1996 року передає заяву Литвина, який вважає, що „...референдум по вопросу новой Конституции страны следует провести не позднее сентября...". Кучма видав Указ про проведення референдуму 26 червня 1996 року. Пізніше Табачник визнавав, що „якби саме Адміністрація Президента не створювала такого потужного політичного напруження навколо Конституційної Угоди в 95-му, проекту Конституції у 96-му, - ці документи ніколи б не були прийняті" („Независимость", 21 березня 1997 року), а сам Кучма у газеті „Всеукраинские Ведомости", 11 липня 1996 року заднім числом мотивував, що „його рішення мало додати здорової злості депутатам".
                    Тут же, в газеті „Всеукраинские Ведомости", 11 липня 1996 року Кучма твердить, що „прийняття Президентом найвідповідальнішого рішення про проведення референдуму... було далеко не простим. Потрібно було мати серйозні підстави, мати політичну волю, потрібно було прорахувати всі сценарії подальшого розвитку подій, перед тим, як приймати подібне рішення. Треба було передбачити, як це вплине на ситуацію в країні...". Щодо так званого „почуття волі", то у Кучми під цим поняттям криється елементарна впертість, негнучкість, автократичні інстинкти. А от щодо того, що „потрібно було прорахувати всі сценарії подальшого розвитку подій", то цей момент варто проаналізувати додатково.
                    Найперше, Кучма не мав такої підтримки серед громадян України, яку, як йому здавалося, він міг мати. Разумков у газеті „Сільські вісті" 23 квітня 1996 року наводить дані служби „Соціс-Геллап", за якими сьогодні повністю довіряють Президентові 20% опитаних, а повністю не довіряють 35%. Втім, сам Разумков у оприлюднених ним варіантах розвитку подій спирався в основному на теоретичні прогнози, які не було „поставлено" на конкретний грунт.
                    Але Кучма отримував інші дані: у цей час соціологічні служби Горбуліна „отримували" інші соціальні замовлення: 14 грудня 1995 року „Київська правда" опублікувала дані опитування Українського науково-дослідного інституту проблем молоді, згідно за яким „...рейтинг Президента у жовтні становив - 33%". 23 квітня 1996 року газета „Запорозька Січ" опублікувала результати соціологічного дослідження на тему „Соціально-політичні орієнтації населення України за лютий 1996 року", проведеного Центром „Соціальний моніторинг" при Національному інституті стратегічних досліджень вже спільно з Українським науково-дослідним інститутом проблем молоді. За цими даними Кучма має 44%.
                    По-друге, Кучма вже мав у суспільстві значний негативний потенціал внаслідок невиконаних обіцянок - офіційний статус російської мови, індексація заощаджень громадян, відсутність визнаних результатів у боротьбі з корупцією, обіцяна ним перед виборами участь України в інтеграційних процесах у рамках СНД, яка на рівні масової свідомості однозначно сприймалася як дещо глибше, ніж просто членство України в СНД.
                    По-третє, зросла електоральна база лівих. Ліві з „доброї волі" Кучми отримували рідкісну можливість ототожнити закладені у проект Конституції основні права людини з „буржуазними" і розгорнути широкомасштабну пропагандистську атаку по питаннях державності та щодо повернення до адміністративно-командного ладу в економіці України. Березневий 1996 року № газети „Комуніст" опублікував матеріал про Всеукраїнську науково-практичну конференцію, присвячену проекту „Програми надзвичайних заходів Компартії України у сфері економіки", яка проходила у Києві 1-2 березня. Конференцію було організована згідно з рішенням січневого (1996 року) Пленуму ЦК КПУ Президією ЦК, теоретичними центрами ЦК і Київського міськкому партії. У її роботі брали участь суспільствознавці, економісти, вчені академічних установ, партійний актив, народні депутати із 17 областей і Києва. З викладенням проекту „Програми надзвичайних заходів Компартії України у сфері економіки" виступив керівник групи з її підготовки секретар ЦК КПУ В.Луценко. Програма містила тези, на яких комуністи запланували будувати свою агітаційну кампанію.
                    Кучма ж перебував у ейфорії від тискового розв'язання проблеми Конституційного договору. Значним негативним фактором слід вважати серйозний вплив на Кучму негативних прикладів російських варіантів силового розв'язання конфліктних ситуацій на зразок розстрілу Єльциним парламенту. Приклади з російської політики, впливаючи на Кучму, прив'язували його саме до „євразійського", а не до європейського способу поведінки політичних еліт.
                    На червень 1996 року в суспільстві склалася виключно несприятлива ситуація для проведення активних операцій загальнонаціонального рівня.
                    Такий спосіб скорочення державних витрат, як затримка виплати заробітної плати, покладений Кучмою в основу фінансової стабілізації, призвів до того, що заборгованість на квітень 1996 року, за словами Кінаха („Голос України", 11 квітня 1996 року) загалом по Україні становила 120 трлн. крб., у тому числі 81 трлн. крб. припадало на заборгованість у бюджетній сфері, включаючи державний і місцеві бюджети. На червень 1996 року заборгованість по зарплаті держави працівникам бюджетної сфери сягнула 170 трлн.крб. („Голос України", 5 червня 1996 року). За офіційними даними, безробіття на червень 1996 року становило лише 0,6% робочої сили, але ця оцінка не відповідала реальності. Це - тільки зареєстровані безробітні. Реальне ж безробіття, за іншими даними („Голос України", 5 червня 1996 року), становило 5-7 млн. робочих місць, або 30-35% робочої сили.
                    За даними Міністерства статистики, які навела газета „Сіті", 2 квітня 1996 року в Україні тривав спад ВВП. Зросло падіння виробництва товарів і послуг, а також доданої вартості, найвищими темпами - у будівництві. У транспорті та зв'язку за січень-лютий 1995 р. спостерігалось зростання випуску товарів і послуг, а 1996 року - спад.
                    6 березня 1996 року „Робітнича газета України" опублікувала звіт розширеного засідання колегії Державного комітету України з житлово-комунального господарства, де, зокрема, констатувалося, що „у 1996 рік Житлокомунгосп України вступає з великими боргами... сума кредиторської заборгованості - 142 трлн.крб... основна причина - неплатежі за житлово-комунальні послуги... державні дотації надто малі, аби покрити витрати". Поза сумнівом, на червень 1996 року ситуація з неплатежами не надто змінилася.
                    Зазнавав критики проект бюджету, який уряд передав на розгляд українського парламенту. Наприклад, народний депутат України Валентина Семенюк в „Голосі України", 6 березня 1996 року говорить: „найнебезпечнішим є те, що бюджет не гарантує недопущення подальшого погіршення матеріального становища і умов життя народу. Зростання доходів населення планується на 20% меншим за зростання цін". 6 травня 1996 року депутати Верховної Ради прийняли постанову, в якій ішлося про створення спеціальної депутатської комісії для вивчення стану справ із заборгованістю щодо виплат населенню („Голос України", 7 травня 1996 року). Не було сумнівів, що ліві будуть активно розігрувати і карту бюджету. Кучма ж, за повідомленням „Киевских Ведомостей" 15 травня 1996 року, 12 травня 1996 року підписав Указ про невідкладні заходи щодо забезпечення своєчасної виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат. Як сказано у цьому повідомленні, „...президент на засіданні президії Кабінету Міністрів (13 травня 1996 року) прямо вказав на членів уряду... „Уряд, який не може подолати цю проблему, країні не потрібний". В даному випадку відзначимо не стільки те, як Кучма в черговий раз „переводить стрілки" на Кабмін, скільки те, що такі важливі проблеми є все-ж таки другорядними для нього, другорядними, оскільки його впертість сконцентрувалася на Конституції.
                    Зростало напруження в окремих галузях промисловості, серед наукової інтелігенції та в армії. Вимагала застосування постійних і невідкладних заходів боротьба зі злочинністю.
                    „Всеукраинские Ведомости", 5 березня 1996 року оприлюднили „звернення ряду керівників профспілок працівників атомної енергетики і промисловості України до Президента України Л.Кучми, Прем'єр-міністра України Є.Марчука, Голови ВР України О.Мороза", де, зокрема, підкреслювалося, що хоча „атомна енергетика України, маючи 25% загальних енергетичних потужностей, в 1995 році виробила близько 37% електроенергії, спожитої народним господарством та населенням країни", а „планове завдання в осінньо-зимовий період АЕС України виконали на 104%, виробивши понад 45% загального виробництва електроенергії", проте „проблеми атомників залишаються поза увагою владних структур, а окремі невиважені загальнодержавні рішення призводять до розвалу галузі" і що „криза неплатежів призвела до того, що програма забезпечення безпеки АЕС виконана лише на 20%", тому „в разі виникнення катастрофи будуть шукати винуватців на підприємствах". Керівники профспілок працівників атомної енергетики і промисловості наголошували: „...ми вважаємо, що криза неплатежів створена за Вашою особистою участю на основі державних рішень... І не треба шукати винних у невирішенні проблеми розрахунків споживачів за використані ними енергоносії серед керівників підприємств.. Адже загальні умови створені таким чином, що краще підприємству не працювати, ніж працювати. З цих причин Ви і повинні нести повну відповідальність за діяльність (або бездіяльність) галузі".
                    В середовищі наукової інтелігенції, особливо в індустріальних містах України, росло розуміння того, що „сьогодні держава в особі своїх владних структур жертвує мозком нації - наукою, не дбаючи про майбутнє ..." („Слободський край", 26 березня 1996 року). Академік НАН України Немошкаленко, який написав цитовану статтю у харківській газеті, підкреслював, що „Академія наук матиме нинішнього року з бюджету лише 40% (якщо ще матиме) з того, що їй потрібно. А тим часом пересічний інститут природничо-наукового профілю, виходячи з цієї мізерії, змушений буде жити на суму, що еквівалентна 40 тис.крб. 1990 року. Це майже в 40 разів менше суми, на яку ми жили тоді".
                    17 травня 1996 року „Правда України" опублікувала статтю, де твердилося, що „ останнім часом держбюджет виділяв армії кошти в обсязі лише 30% від потреб. Із цієї суми у 1995 року усього 12% було витрачено на підтримання військової техніки. Забезпечення паливно-мастильними матеріалами становило 8-10% від потреб...". „Зеркало Недели" 15 червня 1996 року опублікувала дані соціологічних досліджень Українського центру економічних і політичних досліджень і „горбулінського" центру „Соціальний моніторинг" , з яких можна було зробити такі висновки:
                    - українська армія не є повноцінними Збройними Силами, що здатні захистити свій народ. Так вважає 57% опитаних офіцерів;
                    - в армії немає цілеспрямованого реформування, а продовжується майже некероване її скорочення. 74,4% опитаних офіцерів дотримується такої ж думки;
                    - у державного і військового керівництва в реалізації військової політики переважають стереотипи минулого, що в значній мірі заважає створенню нової військової доктрини;
                    - в Збройних Силах наростають тенденції відставання від сучасних армій за рівнем озброєння і професійної підготовки;
                    - є підстави вважати, що ЗСУ слабокеровані і небоєздатні;
                    - в армії наростають негативні тенденції, що деформують свідомість військових, бойовий дух особового складу;
                    - соціальний захист військовослужбовців не витримує будь-якої критики;
                    - армія з фактора, що здатний стабілізувати суспільство, перетворюється в потенційно дестабілізуючу силу.
                    Кожен другий офіцер визначив своє ставлення до Верховного головнокомандувача як негативне, третина респондентів - як повністю негативне. Негативну оцінку міністру оборони дали 2/3 офіцерів.
                    Про те, що дані соціологічного опитування - не просто теоретичні розмірковування, свідчать заворушення у ряді гарнізонів Криму, Львова, Володимир-Волинського („Вечірній Київ", 29 березня 1996 року) на початку року, що були викликані затримкою платні, інцидент з посадкою підрозділу військових вертольотів на автодорогу Київ-Львів („Віче", № 71, 1996 рік, с.71). „Правда Украины", 7 березня 1996 року наводить слова керівника Головного Управління військового будівництва Міністерства Оборони України генерал-майора Полтавцева: „за час існування Головного Управління військового будівництва МО України пощастило побудувати 26 тис.квартир. У нинішньому році в цілому по Україні планується здати під ключ 4415 квартир - це 88 житлових будинків", але, як зазначає автор статті в газеті, „...військове відомство не в змозі оплатити будівельні роботи. В результаті, галузь працює в півсили, завантаженість обсягом робіт складає 30-35%".
                    Актуальною залишалася і проблема боротьби із злочинністю. Лише 1995 року на території України зареєстровано майже 240 кримінальних проявів терористичного спрямування, 164 з яких вчинено шляхом вибуху, 55 - обстріли з застосуванням гранатометів, автоматів та іншої зброї. Захоплено 11 заручників, скоєно посягання на 14 депутатів усіх рівнів та на 8 працівників правоохоронних органів. У результаті цих акцій загинуло понад 70 осіб, зруйновано або пошкоджено майже 170 різних будівель і 70 автомобілів. У злочинців вилучено десятки одиниць вогнепальної зброї та набоїв до неї, вибухових пристроїв тощо („Голос України", 18 квітня 1996 року). Особливої гостроти набрала проблема транзиту і споживання наркотиків, але заходи, які передбачалися Національною програмою протидії зловживанню наркотичними засобами і їх незаконному обігу на 1994-1997 роки, а саме активна боротьба з розповсюдженням та виготовленням наркотиків, блокування каналів переміщення наркотиків та сировини, посилення контролю за медичними препаратами групи „А" на стадії виготовлення та реалізації, реалізувалися недостатньо.
                    Зростало регіональне напруження в Україні.
                    На Донбасі на 7 травня 1996 року страйкувало шість шахт („Голос України", 7 травня 1996 року), загально по Україні на 16 травня 1996 року („Голос України", 17 травня 1996 року) - 17 шахт, з них 7 - в Донецькій області, 3 - у Луганській, 2 - у Дніпропетровській (Павлоград) і 4 - у Львівсько-Волинському вугільному басейні (Червоноград, Нововолинськ). У то же час Кучма та уряд почали здійснювати конкретні кроки щодо закриття нерентабельних підприємств. Кучма („Голос України", 7 травня 1996 року) на засіданні Кабінету Міністрів України 5 травня 1996 року висловився за закриття нерентабельних вугільних шахт, а Поляков там же заявив, що у 1995 році розпочато роботи щодо закриття 24 шахт та одного розрізу, у 1996 до них додасться ще 14 шахт і один розріз" („Голос України", 7 травня 1996 року). Всі ці дії уряду, вирішення болючих проблем працевлаштування шахтарів в умовах їх страйкової активності мали певні шанси на успіх лише у випадку стабільності у регіонах. „Правда України" 16 травня 1996 року повідомила про нараду представників трудових колективів шахт Донецької та Луганської областей, де було „висунуто вимогу погасити заборгованість по зарплаті до 1 червня і збільшити зарплату в 1,9 раза щодо середньої у промисловості". Учасники наради також вимагали „встановити пенсії шахтарям не нижче 90% від середньої зарплатні".
                    Загострювалося соціально-економічне становище в Криму. За газетою „Флот України", 30 березня 1996 року, вже в 1995 році, який за кліматичними умовами на півострові був сприятливим для вирощування більшості культур, спостерігалося зменшення виробництва сільгосппродукції порівняно з попередніми роками (овочів - на 43%, фруктів - на 65%, винограду - на 35%, молока - на 42%, м'яса - на 53,3%, яєць - на 43%, вовни - на 38,6%). Крім того, майже 70% посівів зернових культур зібрано після допустимих термінів, через що було втрачено 500 000 тонн фуражного зерна, і 1996 рік не обіцяв зростання виробництва. Поширилася чутки про епідемії хвороб у Криму, і уряд України вживав заходи для поширення правдивої інформації. Наприклад, 16 травня 1996 року „Урядовий кур'єр" надав слово головному державному санітарному лікарю Криму Дорофєєву, який заявив, що „...цього літа у Криму прогнозується сприятлива епідеміологічна ситуація. Він повідомив, що за 4 місяці нинішнього року порівняно з цим же періодом 1995 р. щодо ряду кишкових захворювань відзначено зниження на 35%, гепатиту - на 4,4%... Значний крок щодо стабілізації епідеміологічної ситуації в автономії досягнуто завдяки придбанню кількох лабораторій французької фірми по виробництву медичної техніки. Набагато поліпшило ситуацію і завершення будівництва водоводу в Ялту завдовжки 48 км, профінансованого урядом України", хоча „...на півострові зросла кількість випадків захворювань на туберкульоз, а також венеричні хвороби". Дорофєєв „спростував прогнози 37 міжнародних організацій з охорони здоров'я, які твердили, що цього року у Криму буде спалах холери". Заяви, подібні до сказаного Дорофєєвим, мали певне значення для недопущення зриву курортного сезону в Криму.
                    Певне напруження відчувалося у середовищі кримських татар. У Криму відбувся п'ятий з'їзд Організації кримсько-татарського національного руху (ОКНР), де виступив голова її центральної ради Хайредінов, який заявив („Независимость", 5 березня 1996 року), що „...у Києві зайняли вичікувальну позицію, і не розуміють, що вирішувати кримсько-татарські проблеми дешевше, ніж не вирішувати їх". Серед основних завдань ОКНР - боротьба за створення в Криму політико-правової системи, яка забезпечувала б кримсько-татарському народові реалізацію його права на самовизначення, відновлення і розвиток духовних цінностей кримських татар, розширення їхнього представництва в органах влади, участь кримських татар у приватизації. „Зеркало Недели" 18 травня 1996 року опублікувала матеріал, в якому було сказано, що „...в Крыму... происходит постепенное накопление критической массы конфликтогенных противоречий, которые... распределяются в трех пластах... Первый пласт - законодательный и социальный. На полуострове уже 76 тысяч переселенцев не имеют гражданства и, следовательно, ограничены в правах, в том числе на приватизацию, которая в этом году уже должна закончиться... Избранный народом и признанный де-факто меджлис крымскотатарского народа и система региональных меджлисов вопреки надеждам до сих пор остаются не признанными де-юре. И это в то время, когда историческая память народа хранит не только опыт Крымского ханства, но и недавнюю практику Крым-АССР образца 1921-44 года, которая, чтобы там ни говорили, фактически была крымскотатарской автономией - больше трети парламента и правительства, система образования, культуры, национальные кадры, религиозные структуры - все это составляло ее характер.
                    Второй пласт проблем - экономический. Финансирование процесса возвращения и обустройства депортированных сегодня, несмотря на рост количества нолей в суммах выделяемых денег, реально в 17 раз меньше, чем в 1992 году. Половина из 270 поселков переселенцев не имеет дорог, воды, электричества, в них нет медицинского, бытового, торгового обслуживания, средств связи, школ, детских садов. 120 тысяч переселенцев не имеют еще своего жилья, 40 тысяч не трудоустроены, 30 тысяч работают не по специальности. На 1996 год выделено 2,8 триллиона карбованцев, что составляет всего 1 процент от общей потребности средств, составляющей 280 триллионов карбованцев... Третий пласт - особый и деликатный. Рано или поздно крымские татары потребуют возмещения отнятого во время депортации народного достояния. И от нынешнего отношения к проблеме Украины зависит, в какой форме и будет ли вообще предъявлен этот „исторический счет" депортированных. Согласно данным национального движения, составленным по итогам трех самопереписей крымских татар в 1957, 1966 и 1970-73 годах и представленным в 1975 году с 25 тысячами подписей Совету Безопасности ООН, партийным, правоохранительным и государственным органам СССР в форме 7 актов и 3 исторических справок, в результате депортации 18-20 мая 1944 года крымскотатарский народ потерял 25 миллионов национальных книг, 861 школу, 263 клуба, 1180 библиотек, 1690 кофеен, 263 оркестра, 237 коллективов художественной самодеятельности (7900 участников), более 10 национальных населенных пунктов, 2400 кладбищ. То есть, согласно этим данным всего у народа было отобрано (в ценах 1961 года!) 1 миллиард 400 миллионов 537,4 тысячи рублей коллективной и 2 миллиарда 400 миллионов 262,3 тысячи рублей личной собственности". Всі ці дані свідчили про постійний конфліктний потенціал проблеми.
                    Саме в таких умовах Кучма вирішив іти на референдум. Якими могли бути наслідки референдуму в умовах невиплати зарплати, неплатежів у житлово-комунальному господарстві, подальшого зубожіння виборців, зростання незадоволення в армії, зростання страйкової активності на Донбасі та напруження серед кримських татар? Ставка Кучми на використання підконтрольних йому ЗМІ та на контроль над місцевими органами виконавчої влади в контексті озлоблення соціально активних виборців пенсійного віку, підігрітих пропагандою лівих, могла виправдатися хіба що за умов масової фальсифікації результатів виборів аж до „всенародного одобрения".
                    
                    Відповідно, якби Кучма провів референдум, наслідки його могли б бути реалізовані у трьох варіантах сценарію подій.
                    Варіант 1. Фальсифікація результатів референдуму.
                    Кучма, використовуючи підконтрольні йому ЗМІ та контролюючи місцеві органи виконавчої влади, домагається „затвердження" його варіанту Конституції, створюючи при цьому ситуацію невизначеності. При цьому фальсифікація на всіх виборчих дільницях та в окружних виборчих комісіях не вдається і ліві, не визнаючи результатів референдуму, наводячи конкретні факти, створюють ситуацію двовладдя. У Верховній Раді ліві наполягають на своїх результатах, Кучма - на своїх, що в умовах відсутності Конституційного суду закінчується блокуванням парламентом дій уряду, і, зрештою, веде до розгону парламенту, можливо, і з застосуванням силових методів, встановлення безпарламентського, авторитарного режиму одноосібного правління. Ліві, розігнані з парламенту, де з ними хоч якось можна спілкуватися, починають працювати у обласних структурах своїх партій і далі події неминуче розгортаються за варіантом 2.
                    Монетаристська політика була Кучмою критикована як така, що „може дати лише короткотривалий ефект".
                    Відзначимо, що Кучма досить серйозно помилився, визначивши фінансову стабілізацію, як він її розумів, певним пріоритетом власної економічної політики. Повтори на зразок „фінансовій стабілізацій альтернативи немає" лише підкреслюють відсутність нормальних ідей. В ідеалі, фінансова стабілізація може нагадувати кладовище виробництва, де все фінансово стабільне, оскільки не працює. Податок на прибуток фізичних осіб Кучма знизив, але сам по собі він не мав ефекту і тому, що більшість фізичних осіб не отримували необхідної для сплати податку зарплати, і не палали бажанням платити.
                    „Голос України", 14 січня 1995 року подає виступ Кучми перед редакторами районних, міських та обласних газет, де він каже наступне: „...варто сказати, що деякі позитивні тенденції вже намітилися. Їх не можна перебільшувати. Але вони реально існують - маємо відносну стабілізацію валютного курсу карбованця. Почала зростати частка довгострокових кредитів банків. Завдяки отриманню міжнародної допомоги повністю проплатили за четвертий квартал усі поставки енергоносіїв... Це, врешті-решт, позначилося і на тому, що у четвертому кварталі 1994 року ми уникли гіперінфляції. Темп зростання цін був вдвічі нижчим, ніж у четвертому кварталі 1993 року... Я не перебільшую значимість цих показників. Але вони стверджують, що, попри всі нападки, курс, який ми обрали, єдино можливий... рік, що розпочався, має стати переломним у подоланні на основі фінансової стабілізації та подальшого приборкання інфляції кризових процесів у сфері виробництва... Головним важелем реалізації такої політики буде зниження податкового пресу на товаровиробника. Це і один із найнижчих у світі податок на прибуток - 30 відсотків, і зниження податку на добавлену вартість, і запровадження системи прискореної амортизації, і індексація основних фондів та інші такого ж роду заходи, що стимулюють виробництво... Повірте, шановні друзі, що відважитися на такі кроки було непросто. Адже це пряме скорочення бюджетних надходжень. Але ми йдемо на це у відповідності з основними засадами економічної стратегії, яка спрямована на розкріпачення товаровиробника. І саме в цьому полягає другий етап нової економічної політики".
                    Коли Кучма каже про „відносну стабілізацію валютного курсу карбованця", то, власне, цього було досягнуто за рахунок тієї монетаристської політики, яку Кучма так жорстко критикував. Виходячи із сказаного Кучмою 11 жовтня 1994 року, що така політика „може дати лише короткотривалий ефект", не зрозуміло, чому Кучма відносить „відносну стабілізацію валютного курсу карбованця" до тих самих „деяких позитивних тенденції", які, з його слів, „вже намітилися". Зниження ставки ПДВ, про яке Кучма каже тут - також лише повтор сказаного ним 11 жовтня 1994 року. Зафіксуємо слова Кучми, що 1995 рік „має стати переломним у подоланні на основі фінансової стабілізації та подальшого приборкання інфляції кризових процесів у сфері виробництва". Фінансова стабілізація залишається самоціллю.
                    „Робітнича Газета України" 22 лютого 1995 року друкує під назвою „Глибокі економічні реформи - шлях до відродження економіки, забезпечення суверенітету України" виступ Кучми на нараді активу у Львові 13 лютого 1995 року. Там, зокрема, було сказано наступне: „...нині падіння життєвого рівня досягло межі, за якою починається соціальний вибух. У цьому зв'язку, весь комплекс не лише суто економічних, а й політичних гуманітарних питань розвитку, питань національних відносин, розбудови нашої державності має концентруватися на проблемі соціальної політики, нашій спроможності вже найближчим часом зламати ситуацію на краще і забезпечити хоча б стабілізацію, а у подальшому і підвищення життєвого рівня населення, особливо його соціально незахищених верств, тих, хто не може власною працею забезпечити свій добробут і потребує допомоги суспільства... вести пошук вирішення назрілих соціальних проблем поза політикою жорсткої фінансової стабілізації - справа безперспективна. Я в цьому переконаний. І тому стояв і буду стояти на цій позиції й далі... Таким чином, названі тут базові позиції - ринкова стратегія; прискорене економічне реформування, першочергова фінансова стабілізація... істотне посилення державної регульованості та керованості економічних процесів, зокрема тих, що безпосередньо пов'язані з розбудовою ринкової інфраструктури, забезпеченням ринкової трансформації всіх сфер економічних відносин... Життя по суті насміялось над тими, хто вважав і, на жаль, вважає ще сьогодні, що достатньо прикрутити емісійний краник, проголосити лібералізацію економічних процесів, а все решту зроблять автоматичні саморегулятори... „.
                    З цікавих речей у цьому виступі - лише стогін про те, що „...нині падіння життєвого рівня досягло межі, за якою починається соціальний вибух". Стогін Кучми про „межу, за якою починається..." можна буде чути майже в кожному виступі протягом наступних двох років. Фінансова стабілізація втретє зафіксована Кучмою як самоціль.
                    4 квітня 1995 року Кучма виступає („Інтерфакс-Україна") з промовою у Верховній Раді, де він каже про те, що „...начиная с 2-го квартала по декабрь 1994 года отмечался рост объемов производства продукции. В декабре производство упало на 7,3%, а в январе 1995 года - на 16,7%. Президент назвал этот спад „сезонным", отметив, что он связан прежде всего с дефицитом топлива и энергии, и сообщил, что спад производства продолжался только до февраля 1995 года, когда начался рост объемов на 2,3%. В экономике, по словам президента, определилась „довольно выраженная тенденция денежной стабилизации". Так, цены в 1994 году выросли только в 5 раз, тогда как в 1993 году - более чем в 100 раз. „Это является доказательством выхода экономики из состояния гиперинфляции", - подчеркнул он". Кучма все ще, в травні 1995 року, „валить" на Кравчука. І тут Кучма каже про те, що „...новая экономическая ситуация... требует определенной коррекции практики осуществления экономических реформ", хоча вона „ни в какой степени не означает отказа от совместно определенного нами курса экономических реформ". Корекція „в направлении усиления... социальной направленности" у виконанні Кучми виглядала критикою монетаристської політики Нацбанку: „дальнейшая пролонгация чисто монетаристской политики может привести к искусственному замедлению стабилизационных процессов или даже к их срыву". Кучма наїхав на Нацбанк, заявивши, що „руководство Национального банка должно подняться до понимания того, что на этапе, в который мы вступаем, слепая монетарная политика сама по себе не может дать ожидаемых результатов". „...речь идет прежде всего об утверждении эффективной системы социальной защиты пенсионеров, инвалидов, детей, тех, кто не состоянии своим собственным трудом обеспечивать необходимые условия жизни.. Для достижения этого Л.Кучма считает необходимым прекратить практику предоставления одинакового уровня социальной защиты „всем независимо от доходов". Шукаючи стрілочників, танцюрист може знайти і Ющенка. Відзначимо, що Суслов („Інтерфакс-Україна", 4 квітня 1995 року) назвав часть парламентского выступления президента Кучмы, посвященную банкам и финансовой деятельности „довольно противоречивой". Зафіксуємо, що Кучма зовсім не стежить за послідовністю своєї логіки: спочатку визнання того, що „монетарні заходи... можуть дати лише короткотривалий ефект" (промова 11 жовтня 1994 року, „Голос України", 13 жовтня 1995 року), потім демонстрація як успіху „стабілізації валютного курсу карбованця", що, з точки зору Кучми, є свідченням „деяких позитивних тенденції", які, з його слів, „вже намітилися" (виступ Кучми перед редакторами районних, міських та обласних газет, „Голос України", 14 січня 1995 року), і 4 квітня 1995 року - наїзд на монетарну політику. Фраза „слепая монетарная политика сама по себе не может дать ожидаемых результатов" не надто розумна вже тому, що „сама по себе не может дать ожидаемых результатов" не тільки „слепая монетарная политика", але й „монетарная политика" зряча, але і тому, що це - лише повтор сказаного Кучмою 11 жовтня 1994 року про те, що „монетарні заходи... можуть дати лише короткотривалий ефект". Таке враження, що Кучма сам себе переконує.
                    10 травня 1995 року Кучма на нараді в адміністрації з питань неплатежів („Інтерфакс-Україна") заявляє, що „...жесткая монетарная политика ограничила экспортные возможности украинских предприятий и привела к резкому обострению проблемы неплатежей". Третє самопереконування Кучми.
                    20 травня 1995 року Кучма („Інтерфакс-Україна") називає „главными вопросами" правительства проведение структурной перестройки народного хозяйства, включая промыш
                    згорнути/розгорнути гілку відповідей

                    • 2003.08.27 | KAKTUZZ

                      Re: Марчук:Кучма ! Де холодильник?

                      
                      Глава третя.
                      Чи возить Кучма з собою в машині холодильник?
                      Характерний епізод щодо Кучминої схильності до „показухи", раніше вжитий в газеті „Міст". 10 серпня 1993 року якийсь Володимир Ільченко в статті „ВПК слугує АПК" в „Урядовому кур'єрі" повідомив про те, як Кучма разом з Карасиком та Масельським подорожували Харківщиною, і тут „раптом": „...в селі Олександрівка Валківського району Харківської області Л.Кучму перестріло весілля. Колгосп виділив молодятам хату, а тут подарунки від керівництва області та країни посипалися. Представник Президента в Харківській області Олександр Масельський пообіцяв кольоровий телевізор, міністр сільського господарства і продовольства Юрій Карасик - корову, Л.Кучма - холодильник".
                      Мені здається до певної міри сумнівним, що потужності урядових автомобілів вистачило для спільного перевезення Кучми, Масельського, Карасика, холодильника, телевізора та корови, яка, до того ж повинна була б належати Карасику на правах приватної власності, що, знову ж таки сумнівно, з огляду на метраж київської квартири пана Карасика. Якщо рухатися цим напрямком суто „брєжнєвської" показухи, то не важко собі уявити Єльцина, який в паніці дзвонить Кучмі під ГКЧП.час