Зленко про російську пристрасть до підслуховування та інше
08/23/2003 | Andrij
Хоч із мемуарів прочитаємо щось про справжні міжнародні скандали України? Не все ж з плівок Мельниченка дізнаватись.
www.ПРАВДА.com.ua, 22.08.2003, 12:23
Вийшла друком книга міністра закордонних справ Анатолія Зленка "Дипломатія й політика".
Уривки про те, як відбувався перший візит Клінтона до Борисполя, про "жучків" у представництві України в ООН і про те, як під час зустрічі з португальським прем'єр-міністром на Зленкові порвалася жилетка, публікує газета "День".
Так, розповідаючи про візит президента США в Україну у 1993 році, Зленко зауважує, що "Бориспіль" був на той момент мало пристосований до самітів такого високого рівня. Давно не фарбовані голі стіни, "старорежимні" агітки на стінах, старий протертий лінолеум, який зустрінеш хіба що в жеках на київських околицях. Довелося організувати "екстрено-аварійний дизайн". [...]
Був морозний зимовий вечір. На злітно-посадковій смузі приземлився знаменитий Боїнг-747 "airforce onе" — літак американських президентів. Леонід Макарович вийшов "на стартову позицію", дівчата в національних вбраннях приготувалися дарувати високому гостю хліб-сіль і... зависла пауза, яка тривала принаймні 25 хвилин.
Нарешті двері літака відкрилися і назустріч задубілій українській делегації рушив веселий рожевощокий Клінтон. Так сталося, що я був одним з небагатьох українців, яких Клінтон знав в обличчя, і тому спілкуючись із нашою делегацією, він кілька разів звертався до мене, а не до Леоніда Макаровича.[...] Побачивши, що американський президент одягнутий не по погоді, Леонід Макарович дав йому свою хутряну шапку. Той посміхнувся й сказав щось про суворі українські морози".
"Президентські вибори 1994 року завершили і певну сторінку в моїй професійній біографії", - пише Зленко. - "Після обрання нового Президента було цілком зрозуміло, що він приведе на ключові урядові посади свою команду.
Запрошений на бесіду до президента, я вже мав при собі заяву з проханням про звільнення. Леонід Данилович тепло привітав мене, але кружляти навколо головного питання не став: "Анатолію Максимовичу, можливо, ця розмова буде для вас неприємною, але сподіваюся, ви мене зрозумієте".
Він сказав, що формується нова команда і в нього є свої плани щодо посади міністра закордонних справ. Президент сказав, що готовий мені запропонувати будь-яку країну, де я б хотів працювати послом. Через кілька тижнів мені подзвонив мій перший заступник і давній друг Микола Макаревич: "Поздоровляю, тебе призначили в Нью-Йорк". "Ну і слава Богу", - подумав я про себе.
А ту розмову у президентському кабінеті Леонід Данилович пригадав через вісім років, сказавши: "Мабуть, це була помилка, коли я звільнив вас у 1994 році".
У Нью-Йорку Зленко "побачив іншу сторону медалі, матеріальну й кадрову неукомплектованість наших закордонних установ.
Постпредство України все ще тулилося в будівлі колишнього Постійного представництва СРСР при ООН по 67-й вулиці. Більше того, це було вперше і, сподіваюся, востаннє в моєму житті, коли я працював і жив, практично, в одному і тому ж місці. [...]
Виникла необхідність провести ремонтні роботи на "нашому" п’ятому поверсі. Це питання перетворилося на справжню проблему. Росіяни як "розпорядники будинку" категорично відмовлялися дати згоду на будь-які перебудови. Довелося діяти потайки, дотримуючись всіх канонів конспірації: співробітники Постпредства проносили повз охорону будівельні матеріали в сумках або в упаковках від продуктів.
Розпочавши у такий спосіб ремонт у моєму кабінеті, ми скоро зрозуміли причину протестів російських колег: стіни службових приміщень виявилися буквально нашпиговані "жучками".
Регулярно траплялося, що якраз перед понеділковими нарадами дипломатичного складу скажено починав дзвонити мій прямий телефон, я брав слухавку, але в ній бриніла тиша. А під вечір у багатьох дипломатів починалися сильні головні болі. Кінець кінцем ми дійшли висновку, що такими є побічні ефекти роботи "хай-теку", без узгодження з нами розміщеного у приміщеннях Постпредства України.
Розповідаючи про курйози дипломатичної служби, Зленко згадує випадок при підписанні Португальського протоколу в ранзі посла України у Франції.
"У грудні 98-го я офіційно прибув для вручення вірчих грамот президенту Жорже Сампайо. Останнім у моїй денній програмі візиту фігурував прем’єр-міністр Антоніо Гутерреш. Обговорюючи деталі церемонії, з'ясувалося, що форма одягу катевей - чудернацький костюм, який складається з чорного фраку, сірих штанів у смужку, спеціальної білої сорочки, чорної жилетки і сірої краватки.
Шукати дипломатичне вбрання "а ля пінгвін" ми поїхали до театральної костюмерної. Катевеї були в багатому асортименті, тільки ось мого розміру явно не було. Ми вітром понеслися до найближчого весільного салону. Але відповідний розмір було знайти майже неможливо. Нарешті в останньому весільному салоні було майже все: жакет, брюки і сорочка, підібрані з різних костюмів, досить тісні, але пристойні. Проте "дипломатичної" жилетки серед весільного вбрання не знайшлося.
О дев’ятій ранку жилетка знайшлась, але вона була принаймні на один розмір малувата. Мені не залишалося нічого іншого, як видихнути повітря, застібнутися й намагатися більше не дихати.
В очікуванні церемонії я почувався як на голках. Від пропозиції присісти чемно відмовився. Проте головний сюрприз чекав на мене попереду. За дипломатичним протоколом після вручення грамот мала відбутися бесіда з президентом в іншій кімнаті. Поглянувши на меблі, я остаточно впав духом: посеред кімнати стояв журнальний стіл, оточений масивними кріслами, ще нижчими, ніж у приймальні. Президент зручно вмостився й запропонував мені сісти. Сказати "нічого-нічого, я постою" цього разу не видавалося можливим.
Наступні хвилини назавжди залишилися в пам’яті як найгірший кошмар за тридцять п’ять років у дипломатії. Сідаючи, я почув характерний тріск порваної тканини. Сповитий у клятий катевей, я почувався майже як мумія, і ідентифікувати, що саме порвалося, не видавалося можливим. Я подумав найгірше: луснули штани.
Прибувши до готелю, я з’ясував, що брюки були, на щастя, цілі, а клята жилетка просто розповзлася на спині по шву від гори донизу".
www.ПРАВДА.com.ua, 22.08.2003, 12:23
Вийшла друком книга міністра закордонних справ Анатолія Зленка "Дипломатія й політика".
Уривки про те, як відбувався перший візит Клінтона до Борисполя, про "жучків" у представництві України в ООН і про те, як під час зустрічі з португальським прем'єр-міністром на Зленкові порвалася жилетка, публікує газета "День".
Так, розповідаючи про візит президента США в Україну у 1993 році, Зленко зауважує, що "Бориспіль" був на той момент мало пристосований до самітів такого високого рівня. Давно не фарбовані голі стіни, "старорежимні" агітки на стінах, старий протертий лінолеум, який зустрінеш хіба що в жеках на київських околицях. Довелося організувати "екстрено-аварійний дизайн". [...]
Був морозний зимовий вечір. На злітно-посадковій смузі приземлився знаменитий Боїнг-747 "airforce onе" — літак американських президентів. Леонід Макарович вийшов "на стартову позицію", дівчата в національних вбраннях приготувалися дарувати високому гостю хліб-сіль і... зависла пауза, яка тривала принаймні 25 хвилин.
Нарешті двері літака відкрилися і назустріч задубілій українській делегації рушив веселий рожевощокий Клінтон. Так сталося, що я був одним з небагатьох українців, яких Клінтон знав в обличчя, і тому спілкуючись із нашою делегацією, він кілька разів звертався до мене, а не до Леоніда Макаровича.[...] Побачивши, що американський президент одягнутий не по погоді, Леонід Макарович дав йому свою хутряну шапку. Той посміхнувся й сказав щось про суворі українські морози".
"Президентські вибори 1994 року завершили і певну сторінку в моїй професійній біографії", - пише Зленко. - "Після обрання нового Президента було цілком зрозуміло, що він приведе на ключові урядові посади свою команду.
Запрошений на бесіду до президента, я вже мав при собі заяву з проханням про звільнення. Леонід Данилович тепло привітав мене, але кружляти навколо головного питання не став: "Анатолію Максимовичу, можливо, ця розмова буде для вас неприємною, але сподіваюся, ви мене зрозумієте".
Він сказав, що формується нова команда і в нього є свої плани щодо посади міністра закордонних справ. Президент сказав, що готовий мені запропонувати будь-яку країну, де я б хотів працювати послом. Через кілька тижнів мені подзвонив мій перший заступник і давній друг Микола Макаревич: "Поздоровляю, тебе призначили в Нью-Йорк". "Ну і слава Богу", - подумав я про себе.
А ту розмову у президентському кабінеті Леонід Данилович пригадав через вісім років, сказавши: "Мабуть, це була помилка, коли я звільнив вас у 1994 році".
У Нью-Йорку Зленко "побачив іншу сторону медалі, матеріальну й кадрову неукомплектованість наших закордонних установ.
Постпредство України все ще тулилося в будівлі колишнього Постійного представництва СРСР при ООН по 67-й вулиці. Більше того, це було вперше і, сподіваюся, востаннє в моєму житті, коли я працював і жив, практично, в одному і тому ж місці. [...]
Виникла необхідність провести ремонтні роботи на "нашому" п’ятому поверсі. Це питання перетворилося на справжню проблему. Росіяни як "розпорядники будинку" категорично відмовлялися дати згоду на будь-які перебудови. Довелося діяти потайки, дотримуючись всіх канонів конспірації: співробітники Постпредства проносили повз охорону будівельні матеріали в сумках або в упаковках від продуктів.
Розпочавши у такий спосіб ремонт у моєму кабінеті, ми скоро зрозуміли причину протестів російських колег: стіни службових приміщень виявилися буквально нашпиговані "жучками".
Регулярно траплялося, що якраз перед понеділковими нарадами дипломатичного складу скажено починав дзвонити мій прямий телефон, я брав слухавку, але в ній бриніла тиша. А під вечір у багатьох дипломатів починалися сильні головні болі. Кінець кінцем ми дійшли висновку, що такими є побічні ефекти роботи "хай-теку", без узгодження з нами розміщеного у приміщеннях Постпредства України.
Розповідаючи про курйози дипломатичної служби, Зленко згадує випадок при підписанні Португальського протоколу в ранзі посла України у Франції.
"У грудні 98-го я офіційно прибув для вручення вірчих грамот президенту Жорже Сампайо. Останнім у моїй денній програмі візиту фігурував прем’єр-міністр Антоніо Гутерреш. Обговорюючи деталі церемонії, з'ясувалося, що форма одягу катевей - чудернацький костюм, який складається з чорного фраку, сірих штанів у смужку, спеціальної білої сорочки, чорної жилетки і сірої краватки.
Шукати дипломатичне вбрання "а ля пінгвін" ми поїхали до театральної костюмерної. Катевеї були в багатому асортименті, тільки ось мого розміру явно не було. Ми вітром понеслися до найближчого весільного салону. Але відповідний розмір було знайти майже неможливо. Нарешті в останньому весільному салоні було майже все: жакет, брюки і сорочка, підібрані з різних костюмів, досить тісні, але пристойні. Проте "дипломатичної" жилетки серед весільного вбрання не знайшлося.
О дев’ятій ранку жилетка знайшлась, але вона була принаймні на один розмір малувата. Мені не залишалося нічого іншого, як видихнути повітря, застібнутися й намагатися більше не дихати.
В очікуванні церемонії я почувався як на голках. Від пропозиції присісти чемно відмовився. Проте головний сюрприз чекав на мене попереду. За дипломатичним протоколом після вручення грамот мала відбутися бесіда з президентом в іншій кімнаті. Поглянувши на меблі, я остаточно впав духом: посеред кімнати стояв журнальний стіл, оточений масивними кріслами, ще нижчими, ніж у приймальні. Президент зручно вмостився й запропонував мені сісти. Сказати "нічого-нічого, я постою" цього разу не видавалося можливим.
Наступні хвилини назавжди залишилися в пам’яті як найгірший кошмар за тридцять п’ять років у дипломатії. Сідаючи, я почув характерний тріск порваної тканини. Сповитий у клятий катевей, я почувався майже як мумія, і ідентифікувати, що саме порвалося, не видавалося можливим. Я подумав найгірше: луснули штани.
Прибувши до готелю, я з’ясував, що брюки були, на щастя, цілі, а клята жилетка просто розповзлася на спині по шву від гори донизу".