08/27/2003 | Shooter

Київ, серпень, черговий новий "шанс" для України
Данило Яневський, Костянтин Малєєв, для УП , 27.08.2003, 12:18

Стаття Володимира Малинковича, відомого в минулому правозахисника та журналіста, нині – політолога, який принаймні від 1994 року щільно співпрацює з чинним президентом та його "командою", в черговий раз підтвердила відому політичну максиму: радикальна схильність до улюблених "універсальних ідей" затьмарює поточну реальність.

"Універсальна ідея" шановного Володимира Дмитровича – парламентсько-президентський устрій для України, який він пропагує впродовж останніх років – дійсно цілком відповідає як фундаментальним перспективним потребам нашої Отчини, так і нашим особистим переконанням.

Але.

Але благородні політичні ідеї та поточна політична реальність, це дві великі різниці. Наприклад, благородні ідеї соціальної справедливості, братерства та рівності всіх людей без огляду на їх стать, расу, віросповідання абощо, які радикально пропагували та радикально ж втілювали в життя соціал-демократи (більшовики), мали безпосереднім наслідком нечувану гуманітарну катастрофу: життя 1 людини за кожні 20 секунд їх перебування при владі.

Інший приклад. Благородна в принципі ідея – скасування несправедливої і грабіжницької щодо Німеччини Версальської мирової угоди, втілювалася радикальними методами радикальною ж національною, соціалістичною та робітничою партією. Наслідки цього втілення також добре відомі широкому загалові. Такі приклади можна наводити нескінченно.

Неможливо серйозно говорити про зміну політичної системи нашої держави в напрямку парламентсько-президентському без низки передумов. До них належить, по-перше, пропорційний виборчий закон.

Саме цей закон дасть країні de facto відповідальний перед народом парламент і відповідальний уряд. Саме цей закон 8 (вісім) разів ветував президент і саме про цей закон він ані слова не сказав у своїй промові з нагоди Дня незалежності.

По-друге. Не може перехід до нової конституційної моделі державного устрою реалізовуватися скіль-небудь ефективно владою, яка має 6% або навіть 10% підтримки населення.

І ми, і читачі "УП", і шановний Володимир Малинкович чудово знають, що такий рівень підтримки обумовлений, в першу чергу, повною і що найголовніше – свідомою безвідповідальністю влади.

1996 року творці нашої Конституції із сльозами на очах обіцяли всім українцям молочні ріки в кисельних берегах. Натомість досьогодні ми не маємо ані обіцяних "органічних" законів, ані відповідального перед народом уряду, ані адміністративної, ані територіальної реформи, ані закону про Кабмін, ані незалежної судової влади, ані інституту обрання губернаторів, ані відповіді на запитання, хто таки убив Гію Гонгадзе? І багато чого іншого не маємо.

Але маємо: до кінця корумповану і абсолютно неефективну державну машину, замордованих податковими та іншими адміністраціями підприємців, абсолютно безправних перед будь-яким представником влади громадян, 500 тисяч "трудових" емігрантів в одній тільки Італії, згвалтовані засоби масової інформації, колишню державну власність, віддану за безцінь відомо кому і відомо за які заслуги. І багато чого іншого маємо.

Влада, яка останніми роками не може вийти без гучного скандалу з будь-якої із своїх оборудок, тепер заходилася проектувати черговий благородний проект глобальної перебудови суспільства і держави.

Шановний нами Володимир Малинкович вважає, що цей проект є добрим. І ми це не заперечуємо. Ми лише дозволяємо собі думати, що нечисті на руку пройдисвіти - архітектор та прораб, які спочатку розкрали, а потім і "завалили" десять попередніх проектів, неодмінно розкрадуть і завалять одинадцятий, яким би красивим на папері він не був.

Якщо ця наша думка не зрозуміла, дозволимо собі іншу. 1936 року Верховна Рада СРСР ухвалила чи не найпрогресивнішу конституцію в усьому світі. Для цього таки вдалося зібрати навіть більше ніж 2/3 голосів наявних тоді депутатів.

І що цікаво: буквально через два роки від них мало що залишилося – хіба що номери на таборових цвинтарях. Тоді, 1936 року, розумні люди як всередині країни, так і за її межами наголошували на змісті тієї напрогресивнішої Конституції, закликали не брати до уваги ані персоналії тих, хто втілюватиме її в життя, ані результати їх попередньої діяльності.

Ті розумні люди, на відміну від сучасних українців, хотіли призабути: не буває проектів, відірваних від їх проектантів та виконавців. А українці вже заявили цілком виразно: вони хочуть бачити не стільки красиві проекти, скільки виконавців, яким довіряють.

Українці (до слова, на відміну від глибоко шанованих Володимира Малинковича, Петра Симоненка та Олександра Мороза) добре засвоїли: той, хто сідає грати в карти з професійними "каталами", робить, власне, лише одну помилку – бере карти в руки.

Не є виключенням з цього правила й інший шанований політик – Леонід Кравчук. Останнє за часом його інтерв"ю "Українській правді" – чергове тому свідчення.

В цьому інтерв'ю досвідчений соціал-демократ дав підстави своїм потенційно ще можливим критикам (у випадку якщо вони дістануться хоч до якихось ЗМІ, які останніми роками просто таки привселюдно та неодмінно розцвітають під мудрою орудою керівництва есдеків) для низки звинувачень. Наприклад, у елементарному невігластві.

Напишуть критики приблизно таке. Не буває, мовляв, так в природі демократичної держави, щоби уряд формувався "не парламентською більшістю, а коаліцією фракцій та груп", що передбачає проект Медведчука-Мороза-Симоненка. Так і напишуть: не знає світова політична практика такого. Не знає і українська, напишуть. Ось вам, хоча би блок "За єдину Україну" – ну що, питається, може він сформувати, а, тим, більше, за що нести відповідальність? Чи живий взагалі?

А ще запитають: які такі "певні" політичні сили "побоюються, що обрані губернатори можуть бути занадто незалежними, а механізму відсторонення їх від влади не існує". І негайно самі дадуть відповідь: так губернаторів обирають для того, аби вони дбали про тих, хто їх обрав, тобто звичайних людей. Якщо губернатор їм не сподобається, то вони його відкличуть. І ні до чого тут "побоювання певних політичних сил", напишуть. Якщо це про СДПУ (о) ходиться, то так і скажіть, Леоніде Макаровичу, напишуть.

Напишуть, можливо, і так: не треба, Леоніде Макаровичу, "на власному", а насправді на народному досвіді переконуватися, що "нинішня форма організації влади – без участі партій, без участі інститутів громадянського суспільства, без участі народу, … орієнтована на одну людину, … не може бути ефективною".

Це ж як Божий день ясно з часів Французської революції, Леоніде Макаровичу, напишуть. Це ж ясно, як закон Гей-Люссака (це, до слова, одна людина) або Бойля-Маріотта (а це вже дві людини).

Будуть критикувати шановного нами Леоніда Макаровича і в такий спосіб.
Процитують: "якщо уряд буде сформований парламентською коаліцією, то ніхто з депутатів не захоче парламентських виборів". І відразу таке напишуть: це вже точно! Закон-то виборчий тепер змішаний. Як пропорційну частину обирати – 2002 року навчилися. Які розцінки в округах – також відомо. Які такі позачергові вибори, - запитають тяжко обрані, - а гроші? Знова два (півтора абощо) лімони викидати? Не буває так, скажуть.

А ще можливі критики напишуть: дивні речі в цьому законопроекті записані. Президент (він же Верховний Головнокомандувач) з "урізаними" повноваженнями (але з двома "своїми" міністрами – закордонних справ та оборони) має право розпускати парламент "коли не сформована коаліція, не сформований уряд, коли не обрано президента, здається, протягом двох чи трьох місяців".

Як це розуміти? - запитають недоброзичливці Леоніда Макаровича, конституційної реформи та чергового її законопроекта. Як може бути сформована коаліція, якщо невідомо, як вона обирається, формується, розпускається? І хто за це все, власне, відповідатиме? По векселях чергової "За ЄДУ", хто платитиме? - запитають.

При всьому тому, напишуть, президент обиратиметься у 337 голосами, як в Туреччині, "і нічого страшного". Який президент?! - запитають? Той, що вже обраний всенародно, чи той, якого ще не обрано на підставі невідомо якого закону, невідомо якою коаліцією невідомо яких "фракцій" та "груп".

Але, з іншого боку, "фракція" то є не що інше, як частина "групи"…

А ще критики Леоніда Макаровича з ним погодяться. З тим, зокрема, що "реформа має відповідати інтересам народу". І негайно поставлять таке запитання: а що це за реформа така, яка передбачає передачу владних повноважень від президента Леоніда Кучми, прем'єр-міністру Леоніду Кучмі або, ще краще, голові Верховної Ради Леоніду Кучмі?

Може дешевше буде провести маленький референдум на цю тему? З питанням типу: "А чи згодні Ви…" ну і т.д. Якщо мудрий український народ з питанням бікамералізму розібрався, то й з цим вже якось впорається. З Божою поміччю.

А ще напишуть: згодні з Вами, Леоніде Макаровичу. Ой, як згодні! Не треба "кожній новій владі топтати владу, яка була перед нею. На то Закон. Є, врешті-решт, Генеральна прокуратура і незалежний суд. Ну якщо в Україні немає, то в Гаазі то вже точно є. Так що не всі президенти залишаються в політиці, як Ви говорите, напишуть. Деякі в буцегарні залишаються (навіть пожиттєво), деякі спомини пишуть, деякі в університетах викладають, а деякі навіть телепрограми ведуть. Кожному своє, так би сказати…

Ми цього всього писати не будемо. Адже для того, щоби розібратися з цим всім, треба мати принаймні холодну голову, гаряче серце та чисті руки. Все це абсолютно належить хіба що організаторам та пропагандистам чергового сценарію чергового етапу чергової української конституційної реформи.

"Слава Україні! Слава Українському народові!"
(З виступу президента України на урочистому зібранні, присвяченому 12-й річниці Незалежності України).