ЛЮДИ, БУДЬТЕ ПИЛЬНІ: ДИКТАТУРА ЗНОВ СТУКАЄ У ДВЕРІ !
08/31/2003 | Гура
Мороз должен вырвать у себя последние волосы и посыпать лысый череп пеплом!!!
*********************************************************************
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/458/41474/
ТЕАТР
Сергій РАХМАНІН
Пошук послідовності в діях вітчизняних політиків — заняття найвищою мірою невдячне. Бог із ним, із Кучмою — він ніколи не був зразком лицарської вірності власному слову. Проте серед його колег за ремеслом знайшлося чимало послідовників Леоніда Даниловича. З’ясувалося, що надзвичайно небезпечна недуга, що зветься політичною забудькуватістю, уражає обранців народу, незалежно від декларованої політичної орієнтації.
Ми дамо спокій найревнішим президентським посіпакам, котрі з однаковим запалом підтримали всі три президентські варіанти політичної реформи. Причому їх аніскільки не бентежило те, що кожний новий проект начисто спростовував попередній. Набагато більше насторожує той факт, що здібними учнями еталонно непослідовного Президента дедалі частіше виявляються представники опозиції.
Лідер «Нашої України», коли починається розмова про конституційні перетворення, уподібнюється до буриданового віслюка. І це при тому, що саме він зробив перший упевнений крок у напрямі реальної політичної реформи: у травні 2002 року «НУ» виступила ініціатором появи так званого Договору про спільні дії. Документ цей, по суті, був планом дій, реалізація якого привела б до помітного ослаблення повноважень глави держави й настільки ж істотного розширення прав парламенту й повноважень уряду. Задум колишнього прем’єра зазнав краху, оскільки відверто суперечив інтересам чинного Президента. Проте в березні 2003-го двоє головних політиків несподівано помінялися ролями: Леонід Данилович перетворився на поборника ідей парламентаризму, зате висловлювання Віктора Андрійовича щодо доцільності таких перетворень стали куди стриманішими та скептичнішими. Утім, дуже скоро з’ясувалося, що реформа, задумана гарантом, насправді може обернутися не лише посиленням влади Кучми, а навіть її пролонгацією. І ось уже автограф лідера «наших українців» (разом з підписами Мороза, Симоненка й Тимошенко) прикрашає «Меморандум щодо політичної реформи», який закликає до «обрізання» президентських повноважень. Президент (принаймні на словах) задкує — і Ющенко теж починає рачкувати, висловлюючи праведне обурення тим, що Президент перетворюється на «ляльку, скоріше, церемоніальну фігуру, ніж на один із центрів влади».
Дива політичної гнучкості демонструє й Олександр Мороз. Можливо, переговори керівника Соцпартії з Віктором Медведчуком і не викликали б такого резонансу в суспільстві, якби Олександр Олександрович так довго не товкмачив про підступність влади й не застерігав настільки старанно своїх союзників від загравання з нею. Дивує ще одна обставина. Мороз, як і його колега за лівим табором Петро Симоненко, давно й послідовно заперечував політичну легітимність президентської адміністрації, її статус центру політичного впливу. Проте переговори про долю політичної реформи вони вели не з Президентом (що було б куди більш виправдано), а лише з начальником його канцелярії. І вдовольнялися при цьому лише усним твердженням Медведчука, що він діє за дорученням і від імені глави держави.
Ясна річ, можна сховатися за словами, що велика мета виправдовує досить сумнівні засоби її досягнення. Безумовно, заради долі країни можна переступити через образи, заглушити підозри, загнати вглиб амбіції, знехтувати умовностями політичного етикету. Але дії Мороза й Симоненка можна назвати виправданими тільки при дотриманні двох обов’язкових умов. По-перше, вони зобов’язані чітко уявляти, на що йдуть. По-друге, документ, лобістами якого виступають двоє таких досвідчених політиків (не бувши при цьому його авторами), повинен бути вартий того, щоб наступити на горло власній політичній пісні. Інакше є ризик виявитися підспівувачами в чужому хорі.
Сьогодні Олександр Мороз добровільно взяв на себе ношу адвоката документа, з яким поки що ніхто як слід не ознайомився. На наш погляд, виходить це в нього досить кепсько. У словах Олександра Олександровича відчувається незвична для лідера Соцпартії невпевненість, і тому, можливо, його аргументи не виглядають досить переконливими. Але в дечому Мороз безумовно має рацію. Неможливо створити геніальну п’єсу, якщо ти заздалегідь знаєш, які ролі дадуть конкретним посереднім акторам із конкретного провінційного театру. Конституція — п’єса, написання якої повинно надихатися надією, що колись її зіграють геніальні майстри політичної сцени. І талант письменника повинен полягати саме в тому, щоб найбездарніший актор не зміг зіпсувати враження від великого твору. І найвинахідливіший постановник не зміг вийти за межі авторського задуму.
Чи візьмуть таку творчу висоту наші законописьменники — велике запитання. Але щоб оцінити якість уже наявних чорнових рукописів, нам із вами доведеться (наскільки це можливо) абстрагуватися від реальних персонажів. І відігнати нав’язливі бачення:
— Леоніда Кучму, що будь-якою ціною чіпляється за владу;
— Віктора Ющенка, що вже бачить себе новим главою держави, тож не хоче урізувати наявні президентські повноваження;
— Віктора Медведчука, котрий не зможе відкрито виграти президентські вибори, але вперто не прощається з мрією про всеукраїнське панування;
— Олександра Мороза, котрому союзники дорікають за майже маніакальну відданість ідеям парламентаризму, а недруги підозрюють у політичному дворушництві.
Під словами «президент», «прем’єр-міністр», «голова Верховної Ради» etc. не рекомендується мати на увазі істот, що складаються з плоті, крові й амбіцій. Ми з вами повинні бачити лише адміністративні одиниці, наділені чітко окресленими правами (делегованими народом) і обов’язками (перед цим самим народом). Тільки в цьому випадку ми зможемо більш-менш об’єктивно оцінити відповідність чергової ініціативи Банкової головному завданню реформи.
Завдання це найрізноманітніші політичні математики формулюють приблизно однаково — позбавити обличчя влади від непристойних розмірів флюсу та призначити відповідального за лікування. Масштабні повноваження, зосереджені сьогодні в руках Президента України, спроможні розбестити кого завгодно. Важко не погодитися з Леонідом Кравчуком — тут і в найсвітлішого янгола негайно з’являться акуратні вельзевулові ріжки. Подивимося, наскільки вдалою виявилася спроба екзерсису.
Перш ніж братися за аналіз законопроекту (що потрапив у наші руки тільки вчора з джерела, близького до адміністрації Президента), звернемо вашу увагу на три найпоширеніші судження про нього.
Перше: документ, що зафіксував домовленості між Віктором Медведчуком, Олександром Морозом і Петром Симоненком є планом переходу до набагато жорсткішої форми парламентської республіки. Доказом цього, на думку численних коментаторів, є норма, яка передбачає обрання Президента парламентом.
Друге — законопроект (в загальних рисах узгоджений главою АП, лідером СПУ й керівником КПУ) максимально повно враховує напрацювання тимчасової конституційної комісії парламенту.
Третє — Президент, відповідно до нової версії конституційних трансформацій, перестає бути реальним політичним гравцем.
Дивовижною є та обставина, що суперечки навколо механізму обрання Президента виявилися найбільш пристрасними. Адже справа не стільки в процедурі, скільки в повноваженнях того, кого вже поквапилися списати в розряд «церемоніальних фігур». І потім, якщо Президент — «лялька», тоді яка, власне, різниця, хто назве його ім’я — народ чи його повноважні представники?
Цікаво й те, що яскраво виражений пропарламентський характер нового варіанта реформ не ставить під сумнів ніхто — ні прибічники реформи, ні її супротивники, ні захисники Президента, ні його опоненти. Останні небезпідставно шукають у несподіваній зговірливості Леоніда Даниловича підступ — намагаються обчислити, яким саме чином хитрий гарант збирається надурити своїх ворогів, а заразом і своїх друзів (настільки ж численних і таких самих заклятих).
Що послужило справжньою причиною «сепаратизму» Олександра Мороза? Як поведеться в сформованій ситуації Юлія Тимошенко? Хто саме готує собі новий політичний аеродром — особисто Леонід Данилович? Чи все це — підступні витівки його «вірного Яго» — Віктора Медведчука. Суперечки ці настільки захопили провідних гравців, що вони не змогли (чи не схотіли?) вдивитися в справжній зміст чергових конституційних новацій. Які, за словами Олександра Мороза, «принаймні на 95% збігаються з парламентським проектом змін до Конституції».
Ну що ж, давайте звіряти. Уже після побіжного знайомства з запропонованою новою редакцією Основного Закону з’ясовується, що «церемоніальна фігура», виявляється, «здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави» і що «Кабінет міністрів відповідальний перед Президентом». Причому форми відповідальності не обумовлено. Цього, природно, не було в законопроекті, який одержав попереднє добро Верховної Ради. І бути не могло, оскільки при жорсткій парламентській моделі таких функцій у Президента (до того ж обраного парламентом) бути не може.
Проте Президент, що живе на сторінках обговорюваного нами документа, миритися з таким станом справ не хоче. Доказ цього ми зустрічаємо мало не на кожній сторінці. Відповідно до чинного Основного Закону, Президент має право призначити третину Конституційного суду, а відповідно до нової редакції в нього — уже половина. Конституція зразка 1996 року передбачає лише одну умову для дострокового розпуску Верховної Ради. Парламентський законопроект (на який посилався Мороз) — два. А той, що лежить перед очима вашого покірного слуги, — аж чотири. При цьому процедура імпічменту залишається незмінною.
Давайте дослідимо ці деталі проектованого конституційного механізму уважніше. Відповідно до нової версії 83-ї статті Основного Закону, у Верховній Раді, згідно з результатами парламентських виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, у яку повинна ввійти більшість народних обранців. На усушку й утрушування коаліції парламентаріям дається не більше місяця. Якщо депутати впораються з першим конституційним завданням, перед ними постане нове — не пізніше, ніж за шістдесят днів вони повинні сформувати Кабінет міністрів, попередньо подавши на розгляд Президента узгоджену кандидатуру прем’єра. При цьому коаліція несе повну відповідальність за дії породженого нею уряду.
Відразу виникає кілька запитань. Чому право висувати прем’єра повинна мати лише коаліція? А якщо якась політична сила за підсумками виборів одержить більше половини мандатів, то чому вона, власне, повинна входити з кимось у коаліцію? Якщо ця політична сила є альянсом кількох організацій, то чи може вона вважатися коаліцією? І якщо вона спробує зайнятися добором кадрів для центрального органу виконавчої влади самостійно, чи вважатиметься це порушенням Конституції?
Ще один нюанс: у проекті тимчасової конституційної комісії містилася заборона на перехід депутатів із фракції до фракції. Це трохи ущемляло права чотирьох із половиною сотень громадян, але було гарантією стабільності потенційної парламентської більшості. У новітньому проекті Банкової такої заборони немає. Давайте змоделюємо ситуацію: парламент створює коаліцію і формує Кабмін. А через півроку члени коаліції розбігаються по нових нірках, коаліція розвалюється. У результаті створюється нова більшість, що гуртується навколо іншої політичної сили й перевищує за чисельністю попередню. Чи є ця обставина приводом для перегляду попередніх кадрових домовленостей і відставки Кабінету? А якщо ні, то хто відповідатиме за дії уряду, якщо в парламенті змінилася влада?
Запропонована процедура формування центральної структури виконавчої влади, на наш погляд, також далека від досконалості. У парламентському проекті відповідну схему прописано чіткіше. Нагадаємо: за поданням Президента, на посаду прем’єра призначається представник політичної партії (або блоку), що має більшість депутатських мандатів. Якщо партія відмовляється від висування свого ставленика або ж він не одержує вотуму довіри колег, його місце займає делегат другої за чисельністю парламентської сили. У разі відхилення і його кандидатури, набирає сили запасний варіант: настає черга висуванця коаліції, у яку повинні входити понад 226 депутатів.
А в проекті Банкової все просто й жорстко. Лише місяць — на формування коаліції (у створенні якої, можливо, й потреби немає). Не вписалися — дострокові вибори. Потім — аж два місяці на обрання голови ВР і віце-спікерів, голів комітетів та їхніх заступників, узгодження кандидатури прем’єра й персонального списку членів Кабміну. Не вклалися — розпуск парламенту. При цьому парламент заганяють у жорсткі часові рамки, а Президента — ні. Обумовлено, у який термін коаліція повинна оформити свої пропозиції щодо кандидатури прем’єра, але при цьому не обумовлено, у який термін Президент повинен внести цю кандидатуру на розгляд парламенту. Отже, якщо він роздумуватиме над пропозицією протягом двох місяців, то ВР буде розпущено, а Президент залишиться на своїй посаді. Вже не кажемо про те, що, за новою версією конституційних змін, кількість заступників парламентського лідера визначає сама Верховна Рада. На визначення оптимальної кількості віце-спікерів і на пошук достойних саме два місяці й підуть. Складається враження, що автори документа точно не хочуть, аби парламент жив довго.
До речі, кількість віце-спікерів передбачається збільшити, а повноваження спікера пропонується підкоригувати. З одного боку — йому надається право виконувати обов’язки Президента у разі хвороби, смерті, відставки чи відмови від влади останнього. З іншого — вплив голови ВР на парламент планують трохи обмежити в новому варіанті 88-ї статті. Відповідно до чинної редакції, перша особа вищого законодавчого органу «веде засідання Верховної Ради України й організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України». Слово «засідання» в обох випадках доповнили епітетом «пленарні». Дрібниця? Можливо. Але, як роз’яснили юристи, це уточнення може поставити під сумнів досі ніким не заперечуване право спікера — ініціювати парламентські слухання, збори депутатів, спільні засідання керівництва парламенту з главами комітетів та фракцій і, природно, головувати на них. Усім відомі випадки, коли парламент розглядав важливі питання навіть за відсутності кворуму. І робив це, як само собою зрозуміле, під керівництвом спікера. Важко переоцінити роль голови ВР при владнанні конфліктних ситуацій, що виникають у зв’язку з відмовою від реєстрації більшості депутатів. Тепер гасити пожежі він зможе тільки на громадських засадах, усупереч Конституції. Можливо, ваш покірний слуга трохи перебільшує, але цією малозначною правкою роль повноцінного лідера парламентської сім’ї цілком можна звести до функцій формального спікера. Дивне нововведення, якщо взяти на віру те, що автори проекту справді переймаються посиленням значимості парламенту й підвищенням ефективності його роботи.
Про те, наскільки важливу роль відводять автори законопроекту вищому законодавчому органу в новій системі політичного устрою, можна судити, до речі, і з такої деталі. У 83-й статті Основного Закону міститься вкрай важлива (з погляду правознавців) норма, яку ми дозволимо собі процитувати. «У випадку завершення терміну повноважень Верховної Ради під час дії воєнного або надзвичайного стану (виділено нами. — Ред.) її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного або надзвичайного стану».
Так ось, цю норму пропонується ліквідувати. Хіба ця обставина не повинна викликати тривогу? Хіба нормально, що комусь дуже хочеться обмежити не тільки вплив спікера на парламент, а й вплив парламенту на країну? Тим паче що ми з вами з’ясували: кількість причин, із яких Президент може достроково припинити повноваження ВР, збільшилася вчетверо. Про дві умови ми вже згадували, ще одна (тридцять днів без пленарних засідань) залишилася у спадок від старої редакції Конституції. Ну і, нарешті, четверта — депутати повинні передчасно попрощатися зі своїми мандатами, якщо протягом трьох місяців вони не сподобились явити країні нового Президента. При цьому обраним він стане лише тоді, коли за нього віддадуть свої голоси не менше 3/4 конституційного складу Ради. Зробити це, як ви розумієте, буде вельми непросто. Хоча б тому, що Президент (як з’ясовується при уважному прочитанні нового витвору Банкової) — зовсім не декоративний персонаж, а орган влади з досить відчутними повноваженнями, які в низці випадків навіть посилюються.
Принаймні важелів впливу на парламент у Президента (за умови реалізації обговорюваного плану) буде набагато більше. Зате для Верховної Ради Президент, як і раніше, невразливий. Парламентський законопроект передбачав полегшену процедуру відмови від влади першої особи держави. Якщо ж виходити з того, що Президента обиратиме парламент, то логічно припустити: механізм дострокового припинення його повноважень має бути максимально спрощеним. Оскільки при такій моделі політичного устрою він, за ідеєю, повинен бути не так гарантом Конституції, як гарантом стабільності влади, пов’язаної принципами взаємної відповідальності. Не так верховним арбітром нації, як третейським арбітром у суперечках між владними інститутами.
Але — дивовижне поруч — процедуру імпічменту зразка 1996 року пропонується залишити без змін. Ту саму процедуру, за якою усунути Президента від керма можливо тільки теоретично. Ту саму процедуру, яку можна вважати символом абсолютної президентської влади — абсолютно всемогутньої та цілком безкарної.
А тепер настав час змоделювати чергову ситуацію. Парламент не виконує вчасно одного з чотирьох конституційних завдань і достроково вирушає на відпочинок. Президент приймає рішення про введення надзвичайного стану. (Це його право, обумовлене 21 пунктом 106 статті чинної Конституції і збережене в новій версії.) Повноваження Верховної Ради не подовжуються — останній пункт 83-ї статті, як ми знаємо, скасовано. Хто, за відсутності парламенту з його горезвісними коаліціями, відповідає за дії Кабінету — незрозуміло. Зате хто має змогу контролювати його — очевидно. Нова редакція 15 пункту 106 статті Основного Закону закріплює за Президентом право «зупиняти дію актів Кабінету міністрів України через невідповідність Конституції та законам України з одночасним зверненням у Конституційний суд України щодо їх конституційності».
Верховної Ради, яка могла б заступитися за Кабмін, — немає. При цьому половина складу Конституційного суду — особи, призначені Президентом. Коли КС винесе рішення «щодо конституційності» — невідомо. По суті, єдиним центром влади в державі залишається Президент. Який залишається керівником своєрідного «резервного уряду» — Ради національної безпеки, її повноважень у Конституції не виписано, а до сфери діяльності (якщо виходити з чинного профільного закону) можна за бажання зарахувати все, що захочеться. Де гарантія, що Радбез в умовах форс-мажору не перетвориться на центральний орган виконавчої влади? Тим паче що дії цього органу буде підкріплено законодавчо: і в чинній Конституції, і в проекті Банкової є норма, за якою «акти президента, видані в рамках повноважень, передбачених пунктами 5,8,18, 21 і 23 статті 106, скріплюються підписами прем’єр-міністра й міністра, відповідального за акт і його виконання». Пояснимо: пункт 18 статті 106 формулюється дуже просто: «Президент очолює Раду національної безпеки». І все — повноваження не розписано. За відсутності стримуючого чинника (достроково розпущеної Верховної Ради) президент може своїм актом доручити Радбезу зробити все що завгодно. А прем’єр зобов’язаний це «що завгодно» підписати, оскільки цього вимагає Конституція.
Ось вам і парламентська республіка! Ось вам і «лялька» — багато хто дорого дав би, щоб стати в неї ляльководом. Можна назвати описаний нами сценарій фантастикою. Але виключати його, погодьтеся, не можна. І на наших із вами очах геніальна п’єса ризикує перетворитися на поганенький трилер. Що скажете на це, добродії конституційні письменники?
Для повноти картини спробуємо коротенько описати, якими ще повноваженнями наділяє «церемоніальну фігуру» проект, що його авторство приписують Віктору Медведчуку. І наскільки ці повноваження відповідають духові й букві парламентського варіанту, напрацювання якого (нагадаємо) нібито враховано на 95%.
Отже, крім усього іншого, Президент одержує право:
— призначати половину складу Національного банку України (цього немає ні в чинній Конституції, ні в парламентському проекті);
— накладати вето на закон про внесення змін у Конституцію (автори документа, підготовленого спеціальною погоджувальною комісією, вважали вкрай принциповою правку, відповідно до якої, Президент зобов’язаний беззастережно підписувати такий закон протягом доби з моменту його одержання).
Явно поспішили видати бажане за дійсне й ті, хто заявив, що Президент віддав на відкуп парламенту й уряду призначення силовиків та губернаторів. Запропонована редакція, порівняно з парламентським проектом, є кроком назад. Давайте порівняємо. За версією депутатів, «голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду та звільнюються з посади Кабінетом міністрів України (виділено нами. — Ред.) за поданням прем’єр-міністра України». За версією Медведчука — «Президент призначає за поданням прем’єр-міністра України голів місцевих державних адміністрацій і припиняє їхні повноваження на цих посадах». Значна частина депутатського корпусу висловилася за те, щоб «Верховна Рада України призначала на посаду та звільняла з посади генерального прокурора України за поданням Президента». А Банкова щодо цього іншої думки: «Президент України призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України генерального прокурора України». Депутатський проект передбачає необхідність згоди ВР на призначення голови Служби безпеки Президентом за поданням прем’єра. В аналізованому нами документі Президент вносить подання про призначення керівника спецслужби самостійно. Крім того, в новій версії ані слова про те, хто ж повинен призначати і знімати главу Державної податкової адміністрації...
Тож ототожнювати медведчуківський труд із законопроектом, підготовленим депутатами, складно. Настільки ж важко категорично стверджувати, що стоїть за виявленими нами прогалинами — банальна халатність авторів чи прихований підступний намір. І вже зовсім непросто передбачити, який вигляд матиме цей «пропарламентський» варіант після того, як його візьме в роботу Рада.
У вівторок відкривається новий театрально-політичний сезон. І кожен актор не одну зіграє роль. І від кожного залежить, чим у результаті може стати Конституція — «Одою до радості», написаною для Великого Театру. Чи картою Театру Воєнних Дій.
*********************************************************************
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/458/41474/
ТЕАТР
Сергій РАХМАНІН
Пошук послідовності в діях вітчизняних політиків — заняття найвищою мірою невдячне. Бог із ним, із Кучмою — він ніколи не був зразком лицарської вірності власному слову. Проте серед його колег за ремеслом знайшлося чимало послідовників Леоніда Даниловича. З’ясувалося, що надзвичайно небезпечна недуга, що зветься політичною забудькуватістю, уражає обранців народу, незалежно від декларованої політичної орієнтації.
Ми дамо спокій найревнішим президентським посіпакам, котрі з однаковим запалом підтримали всі три президентські варіанти політичної реформи. Причому їх аніскільки не бентежило те, що кожний новий проект начисто спростовував попередній. Набагато більше насторожує той факт, що здібними учнями еталонно непослідовного Президента дедалі частіше виявляються представники опозиції.
Лідер «Нашої України», коли починається розмова про конституційні перетворення, уподібнюється до буриданового віслюка. І це при тому, що саме він зробив перший упевнений крок у напрямі реальної політичної реформи: у травні 2002 року «НУ» виступила ініціатором появи так званого Договору про спільні дії. Документ цей, по суті, був планом дій, реалізація якого привела б до помітного ослаблення повноважень глави держави й настільки ж істотного розширення прав парламенту й повноважень уряду. Задум колишнього прем’єра зазнав краху, оскільки відверто суперечив інтересам чинного Президента. Проте в березні 2003-го двоє головних політиків несподівано помінялися ролями: Леонід Данилович перетворився на поборника ідей парламентаризму, зате висловлювання Віктора Андрійовича щодо доцільності таких перетворень стали куди стриманішими та скептичнішими. Утім, дуже скоро з’ясувалося, що реформа, задумана гарантом, насправді може обернутися не лише посиленням влади Кучми, а навіть її пролонгацією. І ось уже автограф лідера «наших українців» (разом з підписами Мороза, Симоненка й Тимошенко) прикрашає «Меморандум щодо політичної реформи», який закликає до «обрізання» президентських повноважень. Президент (принаймні на словах) задкує — і Ющенко теж починає рачкувати, висловлюючи праведне обурення тим, що Президент перетворюється на «ляльку, скоріше, церемоніальну фігуру, ніж на один із центрів влади».
Дива політичної гнучкості демонструє й Олександр Мороз. Можливо, переговори керівника Соцпартії з Віктором Медведчуком і не викликали б такого резонансу в суспільстві, якби Олександр Олександрович так довго не товкмачив про підступність влади й не застерігав настільки старанно своїх союзників від загравання з нею. Дивує ще одна обставина. Мороз, як і його колега за лівим табором Петро Симоненко, давно й послідовно заперечував політичну легітимність президентської адміністрації, її статус центру політичного впливу. Проте переговори про долю політичної реформи вони вели не з Президентом (що було б куди більш виправдано), а лише з начальником його канцелярії. І вдовольнялися при цьому лише усним твердженням Медведчука, що він діє за дорученням і від імені глави держави.
Ясна річ, можна сховатися за словами, що велика мета виправдовує досить сумнівні засоби її досягнення. Безумовно, заради долі країни можна переступити через образи, заглушити підозри, загнати вглиб амбіції, знехтувати умовностями політичного етикету. Але дії Мороза й Симоненка можна назвати виправданими тільки при дотриманні двох обов’язкових умов. По-перше, вони зобов’язані чітко уявляти, на що йдуть. По-друге, документ, лобістами якого виступають двоє таких досвідчених політиків (не бувши при цьому його авторами), повинен бути вартий того, щоб наступити на горло власній політичній пісні. Інакше є ризик виявитися підспівувачами в чужому хорі.
Сьогодні Олександр Мороз добровільно взяв на себе ношу адвоката документа, з яким поки що ніхто як слід не ознайомився. На наш погляд, виходить це в нього досить кепсько. У словах Олександра Олександровича відчувається незвична для лідера Соцпартії невпевненість, і тому, можливо, його аргументи не виглядають досить переконливими. Але в дечому Мороз безумовно має рацію. Неможливо створити геніальну п’єсу, якщо ти заздалегідь знаєш, які ролі дадуть конкретним посереднім акторам із конкретного провінційного театру. Конституція — п’єса, написання якої повинно надихатися надією, що колись її зіграють геніальні майстри політичної сцени. І талант письменника повинен полягати саме в тому, щоб найбездарніший актор не зміг зіпсувати враження від великого твору. І найвинахідливіший постановник не зміг вийти за межі авторського задуму.
Чи візьмуть таку творчу висоту наші законописьменники — велике запитання. Але щоб оцінити якість уже наявних чорнових рукописів, нам із вами доведеться (наскільки це можливо) абстрагуватися від реальних персонажів. І відігнати нав’язливі бачення:
— Леоніда Кучму, що будь-якою ціною чіпляється за владу;
— Віктора Ющенка, що вже бачить себе новим главою держави, тож не хоче урізувати наявні президентські повноваження;
— Віктора Медведчука, котрий не зможе відкрито виграти президентські вибори, але вперто не прощається з мрією про всеукраїнське панування;
— Олександра Мороза, котрому союзники дорікають за майже маніакальну відданість ідеям парламентаризму, а недруги підозрюють у політичному дворушництві.
Під словами «президент», «прем’єр-міністр», «голова Верховної Ради» etc. не рекомендується мати на увазі істот, що складаються з плоті, крові й амбіцій. Ми з вами повинні бачити лише адміністративні одиниці, наділені чітко окресленими правами (делегованими народом) і обов’язками (перед цим самим народом). Тільки в цьому випадку ми зможемо більш-менш об’єктивно оцінити відповідність чергової ініціативи Банкової головному завданню реформи.
Завдання це найрізноманітніші політичні математики формулюють приблизно однаково — позбавити обличчя влади від непристойних розмірів флюсу та призначити відповідального за лікування. Масштабні повноваження, зосереджені сьогодні в руках Президента України, спроможні розбестити кого завгодно. Важко не погодитися з Леонідом Кравчуком — тут і в найсвітлішого янгола негайно з’являться акуратні вельзевулові ріжки. Подивимося, наскільки вдалою виявилася спроба екзерсису.
Перш ніж братися за аналіз законопроекту (що потрапив у наші руки тільки вчора з джерела, близького до адміністрації Президента), звернемо вашу увагу на три найпоширеніші судження про нього.
Перше: документ, що зафіксував домовленості між Віктором Медведчуком, Олександром Морозом і Петром Симоненком є планом переходу до набагато жорсткішої форми парламентської республіки. Доказом цього, на думку численних коментаторів, є норма, яка передбачає обрання Президента парламентом.
Друге — законопроект (в загальних рисах узгоджений главою АП, лідером СПУ й керівником КПУ) максимально повно враховує напрацювання тимчасової конституційної комісії парламенту.
Третє — Президент, відповідно до нової версії конституційних трансформацій, перестає бути реальним політичним гравцем.
Дивовижною є та обставина, що суперечки навколо механізму обрання Президента виявилися найбільш пристрасними. Адже справа не стільки в процедурі, скільки в повноваженнях того, кого вже поквапилися списати в розряд «церемоніальних фігур». І потім, якщо Президент — «лялька», тоді яка, власне, різниця, хто назве його ім’я — народ чи його повноважні представники?
Цікаво й те, що яскраво виражений пропарламентський характер нового варіанта реформ не ставить під сумнів ніхто — ні прибічники реформи, ні її супротивники, ні захисники Президента, ні його опоненти. Останні небезпідставно шукають у несподіваній зговірливості Леоніда Даниловича підступ — намагаються обчислити, яким саме чином хитрий гарант збирається надурити своїх ворогів, а заразом і своїх друзів (настільки ж численних і таких самих заклятих).
Що послужило справжньою причиною «сепаратизму» Олександра Мороза? Як поведеться в сформованій ситуації Юлія Тимошенко? Хто саме готує собі новий політичний аеродром — особисто Леонід Данилович? Чи все це — підступні витівки його «вірного Яго» — Віктора Медведчука. Суперечки ці настільки захопили провідних гравців, що вони не змогли (чи не схотіли?) вдивитися в справжній зміст чергових конституційних новацій. Які, за словами Олександра Мороза, «принаймні на 95% збігаються з парламентським проектом змін до Конституції».
Ну що ж, давайте звіряти. Уже після побіжного знайомства з запропонованою новою редакцією Основного Закону з’ясовується, що «церемоніальна фігура», виявляється, «здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави» і що «Кабінет міністрів відповідальний перед Президентом». Причому форми відповідальності не обумовлено. Цього, природно, не було в законопроекті, який одержав попереднє добро Верховної Ради. І бути не могло, оскільки при жорсткій парламентській моделі таких функцій у Президента (до того ж обраного парламентом) бути не може.
Проте Президент, що живе на сторінках обговорюваного нами документа, миритися з таким станом справ не хоче. Доказ цього ми зустрічаємо мало не на кожній сторінці. Відповідно до чинного Основного Закону, Президент має право призначити третину Конституційного суду, а відповідно до нової редакції в нього — уже половина. Конституція зразка 1996 року передбачає лише одну умову для дострокового розпуску Верховної Ради. Парламентський законопроект (на який посилався Мороз) — два. А той, що лежить перед очима вашого покірного слуги, — аж чотири. При цьому процедура імпічменту залишається незмінною.
Давайте дослідимо ці деталі проектованого конституційного механізму уважніше. Відповідно до нової версії 83-ї статті Основного Закону, у Верховній Раді, згідно з результатами парламентських виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, у яку повинна ввійти більшість народних обранців. На усушку й утрушування коаліції парламентаріям дається не більше місяця. Якщо депутати впораються з першим конституційним завданням, перед ними постане нове — не пізніше, ніж за шістдесят днів вони повинні сформувати Кабінет міністрів, попередньо подавши на розгляд Президента узгоджену кандидатуру прем’єра. При цьому коаліція несе повну відповідальність за дії породженого нею уряду.
Відразу виникає кілька запитань. Чому право висувати прем’єра повинна мати лише коаліція? А якщо якась політична сила за підсумками виборів одержить більше половини мандатів, то чому вона, власне, повинна входити з кимось у коаліцію? Якщо ця політична сила є альянсом кількох організацій, то чи може вона вважатися коаліцією? І якщо вона спробує зайнятися добором кадрів для центрального органу виконавчої влади самостійно, чи вважатиметься це порушенням Конституції?
Ще один нюанс: у проекті тимчасової конституційної комісії містилася заборона на перехід депутатів із фракції до фракції. Це трохи ущемляло права чотирьох із половиною сотень громадян, але було гарантією стабільності потенційної парламентської більшості. У новітньому проекті Банкової такої заборони немає. Давайте змоделюємо ситуацію: парламент створює коаліцію і формує Кабмін. А через півроку члени коаліції розбігаються по нових нірках, коаліція розвалюється. У результаті створюється нова більшість, що гуртується навколо іншої політичної сили й перевищує за чисельністю попередню. Чи є ця обставина приводом для перегляду попередніх кадрових домовленостей і відставки Кабінету? А якщо ні, то хто відповідатиме за дії уряду, якщо в парламенті змінилася влада?
Запропонована процедура формування центральної структури виконавчої влади, на наш погляд, також далека від досконалості. У парламентському проекті відповідну схему прописано чіткіше. Нагадаємо: за поданням Президента, на посаду прем’єра призначається представник політичної партії (або блоку), що має більшість депутатських мандатів. Якщо партія відмовляється від висування свого ставленика або ж він не одержує вотуму довіри колег, його місце займає делегат другої за чисельністю парламентської сили. У разі відхилення і його кандидатури, набирає сили запасний варіант: настає черга висуванця коаліції, у яку повинні входити понад 226 депутатів.
А в проекті Банкової все просто й жорстко. Лише місяць — на формування коаліції (у створенні якої, можливо, й потреби немає). Не вписалися — дострокові вибори. Потім — аж два місяці на обрання голови ВР і віце-спікерів, голів комітетів та їхніх заступників, узгодження кандидатури прем’єра й персонального списку членів Кабміну. Не вклалися — розпуск парламенту. При цьому парламент заганяють у жорсткі часові рамки, а Президента — ні. Обумовлено, у який термін коаліція повинна оформити свої пропозиції щодо кандидатури прем’єра, але при цьому не обумовлено, у який термін Президент повинен внести цю кандидатуру на розгляд парламенту. Отже, якщо він роздумуватиме над пропозицією протягом двох місяців, то ВР буде розпущено, а Президент залишиться на своїй посаді. Вже не кажемо про те, що, за новою версією конституційних змін, кількість заступників парламентського лідера визначає сама Верховна Рада. На визначення оптимальної кількості віце-спікерів і на пошук достойних саме два місяці й підуть. Складається враження, що автори документа точно не хочуть, аби парламент жив довго.
До речі, кількість віце-спікерів передбачається збільшити, а повноваження спікера пропонується підкоригувати. З одного боку — йому надається право виконувати обов’язки Президента у разі хвороби, смерті, відставки чи відмови від влади останнього. З іншого — вплив голови ВР на парламент планують трохи обмежити в новому варіанті 88-ї статті. Відповідно до чинної редакції, перша особа вищого законодавчого органу «веде засідання Верховної Ради України й організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України». Слово «засідання» в обох випадках доповнили епітетом «пленарні». Дрібниця? Можливо. Але, як роз’яснили юристи, це уточнення може поставити під сумнів досі ніким не заперечуване право спікера — ініціювати парламентські слухання, збори депутатів, спільні засідання керівництва парламенту з главами комітетів та фракцій і, природно, головувати на них. Усім відомі випадки, коли парламент розглядав важливі питання навіть за відсутності кворуму. І робив це, як само собою зрозуміле, під керівництвом спікера. Важко переоцінити роль голови ВР при владнанні конфліктних ситуацій, що виникають у зв’язку з відмовою від реєстрації більшості депутатів. Тепер гасити пожежі він зможе тільки на громадських засадах, усупереч Конституції. Можливо, ваш покірний слуга трохи перебільшує, але цією малозначною правкою роль повноцінного лідера парламентської сім’ї цілком можна звести до функцій формального спікера. Дивне нововведення, якщо взяти на віру те, що автори проекту справді переймаються посиленням значимості парламенту й підвищенням ефективності його роботи.
Про те, наскільки важливу роль відводять автори законопроекту вищому законодавчому органу в новій системі політичного устрою, можна судити, до речі, і з такої деталі. У 83-й статті Основного Закону міститься вкрай важлива (з погляду правознавців) норма, яку ми дозволимо собі процитувати. «У випадку завершення терміну повноважень Верховної Ради під час дії воєнного або надзвичайного стану (виділено нами. — Ред.) її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного або надзвичайного стану».
Так ось, цю норму пропонується ліквідувати. Хіба ця обставина не повинна викликати тривогу? Хіба нормально, що комусь дуже хочеться обмежити не тільки вплив спікера на парламент, а й вплив парламенту на країну? Тим паче що ми з вами з’ясували: кількість причин, із яких Президент може достроково припинити повноваження ВР, збільшилася вчетверо. Про дві умови ми вже згадували, ще одна (тридцять днів без пленарних засідань) залишилася у спадок від старої редакції Конституції. Ну і, нарешті, четверта — депутати повинні передчасно попрощатися зі своїми мандатами, якщо протягом трьох місяців вони не сподобились явити країні нового Президента. При цьому обраним він стане лише тоді, коли за нього віддадуть свої голоси не менше 3/4 конституційного складу Ради. Зробити це, як ви розумієте, буде вельми непросто. Хоча б тому, що Президент (як з’ясовується при уважному прочитанні нового витвору Банкової) — зовсім не декоративний персонаж, а орган влади з досить відчутними повноваженнями, які в низці випадків навіть посилюються.
Принаймні важелів впливу на парламент у Президента (за умови реалізації обговорюваного плану) буде набагато більше. Зате для Верховної Ради Президент, як і раніше, невразливий. Парламентський законопроект передбачав полегшену процедуру відмови від влади першої особи держави. Якщо ж виходити з того, що Президента обиратиме парламент, то логічно припустити: механізм дострокового припинення його повноважень має бути максимально спрощеним. Оскільки при такій моделі політичного устрою він, за ідеєю, повинен бути не так гарантом Конституції, як гарантом стабільності влади, пов’язаної принципами взаємної відповідальності. Не так верховним арбітром нації, як третейським арбітром у суперечках між владними інститутами.
Але — дивовижне поруч — процедуру імпічменту зразка 1996 року пропонується залишити без змін. Ту саму процедуру, за якою усунути Президента від керма можливо тільки теоретично. Ту саму процедуру, яку можна вважати символом абсолютної президентської влади — абсолютно всемогутньої та цілком безкарної.
А тепер настав час змоделювати чергову ситуацію. Парламент не виконує вчасно одного з чотирьох конституційних завдань і достроково вирушає на відпочинок. Президент приймає рішення про введення надзвичайного стану. (Це його право, обумовлене 21 пунктом 106 статті чинної Конституції і збережене в новій версії.) Повноваження Верховної Ради не подовжуються — останній пункт 83-ї статті, як ми знаємо, скасовано. Хто, за відсутності парламенту з його горезвісними коаліціями, відповідає за дії Кабінету — незрозуміло. Зате хто має змогу контролювати його — очевидно. Нова редакція 15 пункту 106 статті Основного Закону закріплює за Президентом право «зупиняти дію актів Кабінету міністрів України через невідповідність Конституції та законам України з одночасним зверненням у Конституційний суд України щодо їх конституційності».
Верховної Ради, яка могла б заступитися за Кабмін, — немає. При цьому половина складу Конституційного суду — особи, призначені Президентом. Коли КС винесе рішення «щодо конституційності» — невідомо. По суті, єдиним центром влади в державі залишається Президент. Який залишається керівником своєрідного «резервного уряду» — Ради національної безпеки, її повноважень у Конституції не виписано, а до сфери діяльності (якщо виходити з чинного профільного закону) можна за бажання зарахувати все, що захочеться. Де гарантія, що Радбез в умовах форс-мажору не перетвориться на центральний орган виконавчої влади? Тим паче що дії цього органу буде підкріплено законодавчо: і в чинній Конституції, і в проекті Банкової є норма, за якою «акти президента, видані в рамках повноважень, передбачених пунктами 5,8,18, 21 і 23 статті 106, скріплюються підписами прем’єр-міністра й міністра, відповідального за акт і його виконання». Пояснимо: пункт 18 статті 106 формулюється дуже просто: «Президент очолює Раду національної безпеки». І все — повноваження не розписано. За відсутності стримуючого чинника (достроково розпущеної Верховної Ради) президент може своїм актом доручити Радбезу зробити все що завгодно. А прем’єр зобов’язаний це «що завгодно» підписати, оскільки цього вимагає Конституція.
Ось вам і парламентська республіка! Ось вам і «лялька» — багато хто дорого дав би, щоб стати в неї ляльководом. Можна назвати описаний нами сценарій фантастикою. Але виключати його, погодьтеся, не можна. І на наших із вами очах геніальна п’єса ризикує перетворитися на поганенький трилер. Що скажете на це, добродії конституційні письменники?
Для повноти картини спробуємо коротенько описати, якими ще повноваженнями наділяє «церемоніальну фігуру» проект, що його авторство приписують Віктору Медведчуку. І наскільки ці повноваження відповідають духові й букві парламентського варіанту, напрацювання якого (нагадаємо) нібито враховано на 95%.
Отже, крім усього іншого, Президент одержує право:
— призначати половину складу Національного банку України (цього немає ні в чинній Конституції, ні в парламентському проекті);
— накладати вето на закон про внесення змін у Конституцію (автори документа, підготовленого спеціальною погоджувальною комісією, вважали вкрай принциповою правку, відповідно до якої, Президент зобов’язаний беззастережно підписувати такий закон протягом доби з моменту його одержання).
Явно поспішили видати бажане за дійсне й ті, хто заявив, що Президент віддав на відкуп парламенту й уряду призначення силовиків та губернаторів. Запропонована редакція, порівняно з парламентським проектом, є кроком назад. Давайте порівняємо. За версією депутатів, «голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду та звільнюються з посади Кабінетом міністрів України (виділено нами. — Ред.) за поданням прем’єр-міністра України». За версією Медведчука — «Президент призначає за поданням прем’єр-міністра України голів місцевих державних адміністрацій і припиняє їхні повноваження на цих посадах». Значна частина депутатського корпусу висловилася за те, щоб «Верховна Рада України призначала на посаду та звільняла з посади генерального прокурора України за поданням Президента». А Банкова щодо цього іншої думки: «Президент України призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України генерального прокурора України». Депутатський проект передбачає необхідність згоди ВР на призначення голови Служби безпеки Президентом за поданням прем’єра. В аналізованому нами документі Президент вносить подання про призначення керівника спецслужби самостійно. Крім того, в новій версії ані слова про те, хто ж повинен призначати і знімати главу Державної податкової адміністрації...
Тож ототожнювати медведчуківський труд із законопроектом, підготовленим депутатами, складно. Настільки ж важко категорично стверджувати, що стоїть за виявленими нами прогалинами — банальна халатність авторів чи прихований підступний намір. І вже зовсім непросто передбачити, який вигляд матиме цей «пропарламентський» варіант після того, як його візьме в роботу Рада.
У вівторок відкривається новий театрально-політичний сезон. І кожен актор не одну зіграє роль. І від кожного залежить, чим у результаті може стати Конституція — «Одою до радості», написаною для Великого Театру. Чи картою Театру Воєнних Дій.
Відповіді
2003.08.31 | Адвокат ...
Ги... я був тієї думки, що вона вже давно й міцно
вкорінила се в Україні.А от,-- вона тіко стукає.
2003.08.31 | Augusto
Добра стаття.
Як я і казав, лише зміна структури влади, яка ніякого відношення до демократії немає.Дивно лише, що стільки уваги приділяється розмовам О.О.Мороза з канцелярією Q-чма, хоча це теж можна зрозуміти: треба ж зробити вигляд, що саме цього СПУ і добивалася: запакувати старий **** в нове пакування.
2003.09.01 | Мартинюк
Молдаванізація України.
В цього всього є ще один - зовнішній аспект.В малопочесному процесі відбудови СРСР протягом другої половини 90 років намітилися дві основні "архітектурні традиції" - перетворення тої чи іншої "незалежної держави" у "закордонну" територію Росії за рахунок встановлення необмеженої диктатури русофільного самодура типу Лукашенка, або ж впровадження такої самої необмеженої влади за рахунок встановлення хаотичної "гіперпаламенської" охлократії типу молдовської.
Перший спосіб показав свою ненадійність в силу віковічної мінливості характеру необмежених диктаторів - вони погано контролюються ззовні (в основному через послідовне обмеження важелів контролю за ними всередині держави). Коротше - майбутній "Великій Росії" такі придурки в якості губернаторів стратегічно важливих провінцій категорично не потрібні.
Другий, молдовський варіант набагато перспективніший - Молдовою без ніяких проблем і церемоній зараз керують два етнічних росіяни Воронін і Смирнов, і виглядає що в системі парламентської "супердемократії" вони залежать виключно від Росії , але ніяк не від наївних молдаван та місцевих українців, які разом складають 90 відсотків населення Молдови і Придністровя.
Варіант тотального парламентаризму ( вся влада Радам) був блискуче використаний більшовицькою меншістю у 1917 році спочатку для повного знищення не таких вже й поганих результатів повільного цивілізаційного розвитку Росії - думи, суд присяжних, земське самоврядування, громадські організації, багатопартійність.
Можливостей для тотального маніпулювання ієрархічною системою Рад є дві
- перша технічна, яка виникає внаслідок того що створються "математичні" підстави для "легального контролю" меншості над більшістю - це щось подібне на той ефект , на який скаржаться противники мажоритарної системи голосуванннь. Коротше голосування в Радах ( не вибори а голосування на пленарних засіданнях) зазвичай є мажоритарними. Цей ефект до речі можна спостерігати на прикладі феномену "неадекватного" вибору депутатів-мажоритатрників в сучасній Україні. Причина цього проста - вони у великій частині випадків попередньо "вибираються" або "узгоджуються" корумпованою верхівкою місцевої ради, яка потім і включає весь досяжний для неї адмінресурс на проштовхування саме цього кандидата.
Друга причина полягає у принциповій неефективності ієрархії Рад для вирішення поточних проблем території яку вона представляє. Внаслідок цього виникає потреба у створенні виконавчої структури, яка в разі проголошення Ради "верховною владою" завжди буде напів або повністю нелегальною. Тобто врешті решт всім почне заправляти скромний "секретар виконкому" і правильні пацани, які будуть заставляти "виконувати рішення народної влади".
Тому у нормальному цивілізованому супільстві Ради не використовуються як керівний орган - вони лише встановлють правила, наприклад пишуть закони чи бюджети,або як виняток дають ексклюзивні дозволи на впровадження якихось наперед узгоджених процедур , таких як оголошення війни, впровадження надзвичайного стану, започаткування процедури імпічменту ключових фігур виконавчої чи судової системи держави.
"Парламентарний" шлях реінтеграції України у склад оновленої "Великої Росії" вже реалізовувався ,і найбільші "досягнення" у цьому відбулися в часи спікеріади Ткаченка. Однак в певний момент в оточення Кучми змогло виграти у Москви тендер на "реставрацію СРСР" за "білоруською моделлю", себто способом встановлення маріонеткової до Москви псевдопрезидентської диктатури. Ліві , особливо комуністи, таким чином були викинуті на узбіччя "российськой истории". Однак наступний перебіг подій показав що в Україні "білоруська модель" не проходить. Масовий демократичний рух, до якого примкнули і ліві партії зупинив Кучму і його оточення на достатньо далеких рубежах, які дозволяли гарантувати незалежну політику України. Окрім того Росія переконалася в непередбачуваності Лукашенка і очевидному небажанні диктатора віддавати свої повноваження центральный московській владі.
Власне це можливо і стало причиною реанімації "молдавської моделі" і вражаючої кульбіти кучмівської свити від розбудови диктатури президенської до побудови диктатури псевдопарламентарної. Спочатку цю ідею з неймовірною настирливістю пробувалося прищеити на дерево опозиційного руху. Коли стало ясно що антикучмівська опозиція має чіткий національно-незалежницький характер, ідею "парламентаризації" почали насаджувати в протилежному таборі. Найцікавіше що головним ініціатором всіх "хитаннь" Ткаченка і Кучми був і є Медведчук з оточенням.
Звичайно що для Кучми основним аргументом є можливість збереження владного і майнового статусу своєї сімї і свого клану. Він розглядає все це лише як черговий трюк у стилі "Бардак - кидок - хапок", яким пояснюється абсолютновсі його вчинки на протязі десяти років правління Українорю. Багато олігархів можливо також піддаються іллюзії , що в разі відсутності нового "короля", себто президента не буде чергового феодального переозподілу майна і власності. Однак це лише ілюзії і вкраї небезпечні для цих олігархів.
Реально для Кучми могли би бути набагато більш корисним спроби якось домовитися як з Ющенком так і з рештою, себто лівою частиною опозиції.
Можливо то виглядає не так ефектно як ілюзія повної перемоги над "лохами" шляхом "парламентизації" України, однак президент Ющенко буде дотримуватися домовленостей , на відміну від можливих "прем'єраліссимумусів" Медведчука чи Януковича.
Ліві в цій ситуації стають заручниками власного ідеологічного хвоста - розпарламентизування навщент будь якої країни завжди були попередньою умовою впровадження там тоталітарної комуністичної диктатури. Однак зараз не пятдесяті-семидесяті роки, і тут таке завдання перед лівими не стоїть - їм потрібно просто зайняти належне їм ( і абсолютно недругорядне) місце представників інтересів найманих робітників та соціально незабезпечених верств ( наприкляд мам з дітьми, школярів , студентів і таке подібне). Місце це настільки перспективне і впливое що ті хто його посідають - демократи у США, лейбористи в Британії, соціалісти з комуністами у Франції та Італії, керують своїми країнами частіше аніж так звані "буржуазні" партії.
Тепер про доцільність самої реформи - звичайно завжди можна щось виправляти і доробляти. Однак реальною причиною всіх проблем України є не недоліки виконавчої (президент) чи законодавчої (парламент) влад, а повний параліч і нікчемне безсилля влади третьої - влади судової.
Саме тому ми спостерігаємо все це беззаконня, саме тому не працють ні закони ні державні установи.
Заклики до чергового перетрушування політичної системи в цих умовах є очевидною провокацією, націленою на відвертання уваги суспільства від проблем викликаних бездіяльністю третьої, судової влади. Ну що з того що суддя отримує 150 грн. зарплати? Ну які там присяжні, коли можна погратися у зміну державну устрою? Ну кого цікавить що їх таки вводять, але лише сім, і лише для "розстрільних" судових справ?
Давайте створимо чергове "всенародне віче" , яке врешті решт знову буде змушене закликати якихось варягів-миротворців, котрі до речі колись і встановили на Русі практику суду присяжних.
2003.08.31 | пан Roller
ТЕАТР ,Сергей РАХМАНИН , перевод.
ТЕАТР
Сергей РАХМАНИН
Поиск последовательности в действиях отечественных политиков – занятие в высшей степени неблагодарное. Бог с ним, с Кучмой – он никогда не являлся образчиком рыцарской верности собственному слову. Однако среди его коллег по ремеслу отыскалось немало последователей Леонида Даниловича. Выяснилось, что чрезвычайно опасный недуг, именуемый политической забывчивостью, поражает избранников народа, независимо от декларируемой политической ориентации.
Мы оставим в покое наиболее рьяных президентских приспешников, которые с одинаковым задором поддержали все три президентских варианта политической реформы. Причем их нимало не смущало то обстоятельство, что каждый новый проект начисто опровергал предыдущий. Гораздо серьезнее настораживает тот факт, что способными учениками эталонно непоследовательного Президента все чаще оказываются представители оппозиции.
Лидер «Нашей Украины», когда речь заходит о конституционных преобразованиях, уподобляется буриданову ослу. И это при том, что именно он сделал первый уверенный шаг в направлении реальной политической реформы: в мае 2002 года «НУ» выступила инициатором появления так называемого Договора о совместных действиях. Документ этот, по сути, являлся планом действий, реализация которого привела бы к существенному ослаблению полномочий главы государства и столь же существенному расширению прав парламента и полномочий правительства. Замысел бывшего премьера потерпел крах, ибо откровенно противоречил интересам действующего Президента. Однако в марте 2003-го два ведущих политика неожиданно поменялись ролями: Леонид Данилович превратился в поборника идей парламентаризма, зато высказывания Виктора Андреевича насчет целесообразности подобных преобразований стали куда более сдержанными и скептичными. Впрочем, очень скоро выяснилось, что реформа, задуманная гарантом, в действительности может обернуться не только усилением власти Кучмы, но и ее пролонгацией. И вот уже автограф лидера «наших украинцев» (вкупе с подписями Мороза, Симоненко и Тимошенко) украшает «Меморандум относительно политической реформы», призывающий к «обрезанию» президентских полномочий. Президент (по крайней мере, на словах) идет на попятный – и Ющенко тоже начинает пятиться, выражая вящее возмущение тем, что Президент превращается в «куклу, скорее, церемониальную фигуру, чем в один из центров власти».
Чудеса политической гибкости демонстрирует и Александр Мороз. Возможно, переговоры руководителя Соцпартии с Виктором Медведчуком и не вызвали бы такого резонанса в обществе, если бы Александр Александрович так долго не твердил о коварстве власти и так старательно не предостерегал своих союзников от заигрывания с нею. Удивляет и еще одно обстоятельство. Мороз, как и его коллега по левому лагерю Петр Симоненко, давно и последовательно отрицали политическую легитимность президентской администрации, ее статус центра политического влияния. Тем не менее переговоры о судьбе политической реформы они вели не с Президентом (что было бы куда более оправданно), а лишь с начальником его канцелярии. И довольствовались при этом лишь устным утверждением Медведчука, что он действует по поручению и от имени главы государства.
Разумеется, можно спрятаться за утверждениями о том, что великая цель оправдывает достаточно сомнительные средства ее достижения. Безусловно, ради судьбы страны можно переступить через обиды, заглушить подозрения, спрятать амбиции, пренебречь условностями политического этикета. Но действия Мороза и Симоненко можно назвать оправданными только при соблюдении двух обязательных условий. Во-первых, они обязаны отчетливо представлять, на что идут. Во-вторых, документ, лоббистами которого выступают два столь искушенных политика (не являясь при этом его авторами), должен стоить того, чтобы наступить на горло собственной политической песне. Иначе есть риск оказаться подпевалами в чужом хоре.
Сегодня Александр Мороз добровольно взвалил на себя ношу адвоката документа, еще никем толком не виденного. На наш взгляд, получается это у него довольно скверно. В словах Александра Александровича сквозит непривычная для лидера Соцпартии неуверенность, и оттого, возможно, его аргументы не выглядят слишком убедительными. Но кое в чем Мороз безусловно прав. Невозможно сотворить гениальную пьесу, если ты заранее знаешь, что роли будут розданы конкретным посредственным актерам из конкретного провинциального театра. Конституция – пьеса, написание которой должно вдохновляться надеждой, что когда-нибудь она будет сыграна гениальными мастерами политической сцены. И талант писателя должен заключаться как раз в том, чтобы самый бездарный актеришка не смог испортить впечатления от великого произведения. И самый изворотливый постановщик не смог выйти за границы изначального авторского замысла.
Покорится ли подобная творческая высота нашим законописателям – большой вопрос. Но для того чтобы оценить качество уже имеющихся черновых рукописей, нам с вами придется (насколько это возможно) абстрагироваться от реальных персонажей. И отогнать навязчивые видения:
– Леонида Кучму, любой ценой цепляющегося за власть;
– Виктора Ющенко, уже мнящего себя новым главой государства и оттого не желающего урезать действующие президентские полномочия;
– Виктора Медведчука, не имеющего возможности в открытую выиграть президентские выборы, но упорно не расстающегося с мечтой о всеукраинском господстве;
– Александра Мороза, которого союзники попрекают почти маниакальным следованием идеям парламентаризма, а недруги подозревают в политическом двурушничестве.
Под словами «Президент», «премьер-министр», «председатель Верховной Рады» etc. не рекомендуется воспринимать существа, состоящие из плоти, крови и амбиций. Мы с вами должны видеть лишь административные единицы, наделенные четко очерченными правами (делегированными народом) и обязанностями (перед этим самым народом). Только в этом случае мы сможем более или менее объективно оценить соответствие очередной инициативы Банковой главной задаче реформы.
Задача эта самыми разными политическими математиками формулируется примерно одинаково – избавить лицо власти от неприличных размеров флюса и назначить ответственного за лечение. Масштабные полномочия, сосредоточенные сегодня в руках Президента Украины, способны развратить кого угодно. Трудно не согласиться с Леонидом Кравчуком – тут самый светлый ангел немедленно обзаведется аккуратными вельзевуловыми рожками. Посмотрим, насколько удачной оказалась попытка экзерсиса.
Прежде чем браться за анализ законопроекта (попавшего в наши руки только вчера из источника, близкого к администрации Президента), привлечем ваше внимание к трем, наиболее распространенным суждениям о нем.
Первый: документ, зафиксировавший договоренности между Виктором Медведчуком, Александром Морозом и Петром Симоненко представляет собой план перехода к гораздо более жесткой форме парламентской республики. Доказательством этого, по мнению многочисленных комментаторов, является норма, предполагающая избрание Президента парламентом.
Второе – законопроект (в общих чертах согласованный главой АП, лидером СПУ и руководителем КПУ) максимально полно учитывает наработки временной конституционной комиссии парламента.
Третье – Президент, в соответствии с новой версией конституционных трансформаций, перестает быть реальным политическим игроком.
Удивительным является то обстоятельство, что споры вокруг механизма избрания Президента оказались наиболее жаркими. Ведь дело не столько в процедуре, сколько в полномочиях того, кого уже поспешили списать в разряд «церемониальных фигур». И потом, если Президент – «кукла», тогда какая, собственно, разница, кто назовет его имя – народ или же его полномочные представители?
Любопытно и то, что ярко выраженный пропарламентский характер нового варианта реформ не ставит под сомнение никто – ни сторонники реформы, ни ее противники, ни защитники Президента, ни его оппоненты. Последние небезосновательно ищут в неожиданной сговорчивости Леонида Даниловича подвох – пытаются высчитать, каким именно образом хитрый гарант собирается надурить своих врагов, а заодно и своих друзей (столь же многочисленных и таких же заклятых).
Что послужило истинной причиной «сепаратизма» Александра Мороза? Как поведет себя в сложившейся ситуации Юлия Тимошенко? Кто именно готовит себе новый политический аэродром – лично Леонид Данилович? Или же все это – коварные проделки его «верного Яго» — Виктора Медведчука. Споры эти настолько увлекли ведущих игроков, что они не смогли (или не захотели?) вглядеться в истинный смысл очередных конституционных новаций. Которые, по словам Александра Мороза, «по меньшей мере, на 95% совпадают с парламентским проектом изменений к Конституции».
Ну что ж, давайте сличать. Уже после беглого знакомства с предлагаемой новой редакцией Основного Закона выясняется, что «церемониальная фигура», оказывается, «осуществляет руководство внешнеполитической деятельностью государства» и что «Кабинет министров ответственен перед Президентом». Причем формы ответственности не оговорены. Этого, естественно, не было в законопроекте, получившем предварительное добро Верховной Рады. И быть не могло, потому что при жесткой парламентской модели подобных функций у Президента (к тому же избранного парламентом) быть не может.
Но Президент, обитающий на страницах обсуждаемого нами документа мириться с подобным положением вещей не хочет. Доказательство чему мы встречаем едва ли не на каждой странице. Согласно действующему Основному Закону, Президент имеет право назначить треть Конституционного суда, а в соответствии с новой редакцией у него — уже половина. Конституция образца 1996 года предусматривает только одно условие для досрочного роспуска Верховной Рады. Парламентский законопроект (на который ссылался Мороз) – два. А тот, что лежит перед глазами вашего покорного слуги, – аж четыре. При этом процедура импичмента остается неизменной.
Давайте изучим эти детали проектируемого конституционного механизма повнимательнее. Согласно новой версии 83-й статьи Основного Закона, в Верховной Раде, в соответствии с результатами парламентских выборов и на основе согласования политических позиций формируется коалиция депутатских фракций, в которую должно войти большинство народных избранников. На усушку и утруску коалиции парламентариям отводится не более месяца. Если депутаты справятся с первым конституционным заданием, им предстоит новое задание – не позднее, чем через шестьдесят дней они должны сформировать состав Кабинета министров, предварительно внеся на рассмотрение Президента согласованную кандидатуру премьера. При этом коалиция несет полную ответственность за действия рожденного им правительства.
Сразу возникает несколько вопросов. Почему правом выдвигать премьера должна обладать только коалиция? А если некая политическая сила по итогам выборов получит более половины мандатов, то почему она, собственно говоря, должна вступать с кем-то в коалицию? Если эта политическая сила представляет собой альянс нескольких организаций, то может ли она считаться коалицией? И если она попытается заняться подбором кадров для центрального органа исполнительной власти самостоятельно, будет ли это считаться нарушением Конституции.
Еще один нюанс: в проекте временной конституционной комиссии содержался запрет на переход депутатов из фракции во фракцию. Это несколько ущемляло права четырех с половиной сотен граждан, но служило гарантией стабильности потенциального парламентского большинства. В новейшем проекте Банковой подобный запрет отсутствует. Давайте смоделируем ситуацию: парламент создает коалицию и формирует Кабмин. А через полгода члены коалиции разбегаются по новым норкам, и коалиция разваливается. В результате создается новое большинство, сплоченное вокруг иной политической силы и превышающее по численности прежнее. Является ли данное обстоятельство поводом для пересмотра предыдущих кадровых договоренностей и отставки Кабинета? А если нет, то кто будет нести ответственность за действия правительства, если в парламенте поменялась власть?
Предлагаемая процедура формирования центральной структуры исполнительной власти, с нашей точки зрения, также далека от совершенства. В парламентском проекте соответствующая схема прописана более четко. Напомним: по представлению Президента на должность премьера назначается представитель политической партии (или блока), располагающей большинством депутатских мандатов. Если партия отказывается от выдвижения своего ставленника, или же он не получает вотума доверия коллег, его место занимает делегат второй по численности парламентской силы. В случае отклонения и его кандидатуры, вступает в силу запасной вариант: приходит черед выдвиженца коалиции, в которую должны входить более 226 депутатов.
А в проекте Банковой все просто и жестко. Всего месяц – на формирование коалиции (в создании которой, может, и необходимости-то нет). Не вписались – досрочные выборы. Потом – аж два месяца на избрание председателя ВР и вице-спикеров, председателей комитетов и его заместителей, согласование кандидатуры премьера и персонального списка членов Кабмина. Не уложились – роспуск парламента. При этом парламент загоняют в жесткие временные рамки, а Президента – нет. Оговорено, в какой срок коалиция должна оформить свои предложения по поводу кандидатуры премьера, но при этом не оговорено, в какой срок Президент должен внести эту кандидатуру на рассмотрение парламента. Выходит, если он будет размышлять над предложением в течение двух месяцев, то ВР будет распущена, а Президент останется на своем посту. Уже не говорим о том, что, по новой версии конституционных изменений, количество заместителей парламентского лидера определяет сама Верховная Рада. На определение оптимального числа вице-спикеров и на поиск достойных как раз два месяца и уйдут. Возникает впечатление, что авторы документа определенно не хотят, чтобы парламент жил долго.
Кстати, количество вице-спикеров предполагается увеличить, а полномочия спикера предлагается подкорректировать. С одной стороны – ему даруется право исполнять обязанности Президента в случае болезни, смерти, отставки либо отрешения от власти последнего. С другой – влияние председателя ВР на парламент собираются несколько ограничить в новом варианте 88-й статьи. В соответствии с действующей редакцией, первое лицо высшего законодательного органа «ведет заседания Верховной Рады Украины и организовывает подготовку вопросов к рассмотрению на заседаниях Верховной Рады Украины». Слово «заседания» в обоих случаях снабдили эпитетом «пленарные». Мелочь? Может быть. Но, как разъяснили юристы, это уточнение может поставить под сомнение доселе никем не оспаривавшееся право спикера – инициировать парламентские слушания, собрания депутатов, совместные заседания руководства парламента с главами комитетов и фракций и, естественно, председательствовать на них. Всем известны случаи, когда парламент рассматривал важные вопросы даже в отсутствие кворума. И делал это под само собой разумеющимся руководством спикера. Трудно переоценить роль председателя ВР при разрешении конфликтных ситуаций, возникающих в связи с отказом от регистрации большинства депутатов. Теперь гасить пожары он сможет только на общественных началах, вопреки Конституции. Может быть, ваш покорный слуга несколько преувеличивает, но этой малозначительной правкой роль полноценного лидера парламентской семьи вполне можно свести к функциям формального спикера. Странное новшество, если принять на веру то, что авторы проекта действительно пекутся об усилении значимости парламента и повышении эффективности его работы.
О том, насколько важную роль отводят авторы законопроекта высшему законодательному органу в новой системе политического устройства, можно судить, кстати, и по такой детали. В 83-й статье Основного Закона содержится крайне важная (с точки зрения правоведов) норма, которую мы позволим себе процитировать. «В случае завершения срока полномочий Верховной Рады во время действия военного или чрезвычайного положения (выделено нами. — Ред.) ее полномочия продолжаются до дня первого заседания первой сессии Верховной Рады Украины, избранной после отмены военного или чрезвычайного положения».
Так вот, эту самую норму предлагается ликвидировать. Разве это обстоятельство не должно вызывать тревогу? Разве нормально, что кому-то очень хочется ограничить не только влияние спикера на парламент, но и влияние парламента на страну? Тем более что мы с вами выяснили: количество причин, по которым Президент может досрочно прекратить полномочия ВР, увеличилось в четыре раза. О двух условиях мы уже вспомнили, еще одно (тридцать дней без пленарных заседаний) осталось в наследство от прежней редакции Конституции. Ну и, наконец, четвертое — депутаты должны раньше времени расстаться со своими мандатами в том случае, если в течение трех месяцев они не сподобились явить стране нового Президента. При этом избранным он является в том случае, если за него отдали свои голоса не менее 3/4 конституционного состава Рады. Сделать это, как вы понимаете, будет весьма непросто. Хотя бы потому, что Президент (как выясняется при внимательном прочтении нового творения Банковой) — вовсе не декоративный персонаж, а орган власти с вполне осязаемыми полномочиями, которые в ряде случаев даже усиливаются.
Во всяком случае, рычагов влияния на парламент у Президента (в случае реализации обсуждаемого плана) будет гораздо больше. Зато для Верховной Рады Президент по-прежнему неуязвим. Парламентский законопроект предполагал облегченную процедуру отрешения от власти первого лица государства. Если же исходить из того, что Президент будет избираться парламентом, то логично предположить: механизм досрочного прекращения его полномочий должен быть упрощен до невозможности. Ибо при такой модели политического устройства он, по идее, должен быть не столько гарантом Конституции, сколько гарантом стабильности власти, связанной принципами взаимной ответственности. Не столько верховным арбитром нации, сколько третейским арбитром в спорах между властными институтами.
Но — удивительное рядом — процедуру импичмента образца 1996 года предлагается оставить без изменений. Ту самую процедуру, по которой отстранить Президента от руля возможно только теоретически. Ту самую процедуру, которую можно считать символом абсолютной президентской власти — абсолютно всемогущей и совершенно безнаказанной.
А теперь пришло время смоделировать очередную ситуацию. Парламент не справляется в срок с одной из четырех конституционных задачек и досрочно отправляется на покой. Президент принимает решение о введении чрезвычайного положения. (Это его право, оговоренное 21-м пунктом 106-й статьи действующей Конституции и сохраненное в новой версии). Полномочия Верховной Рады не продлеваются — последний пункт 83-й статьи, как мы знаем, отменен. Кто в отсутствии парламента с его пресловутыми коалициями несет ответственность за действия Кабинета — не ясно. Зато кто имеет возможность контролировать его — очевидно. Новая редакция 15-го пункта 106-й статьи Основного Закона закрепляет за Президентом право «останавливать действие актов Кабинета министров Украины ввиду несоответствия Конституции и законам Украины с одновременным обращением в Конституционный суд Украины относительно их конституционности».
Верховной Рады, которая могла бы заступиться за Кабмин, — нет. При этом половина состава Конституционного суда — лица, назначенные Президентом. Когда КС вынесет решения «относительно конституционности» — неизвестно. По сути, единственным центром власти в государстве остается Президент. Который остается руководителем своеобразного «резервного правительства» — Совета национальной безопасности, полномочия его в Конституции не выписаны, а к сфере деятельности (если исходить из существующего профильного закона) можно при желании отнести все, что захочется. Где гарантия, что Совбез в условиях форс-мажора не превратится в центральный орган исполнительной власти? Тем более что действия этого органа будут подкреплены законодательно: и в действующей Конституции, и в проекте Банковой есть норма, по которой «акты президента, изданные в рамках полномочий, предусмотренных пунктами 5,8,18, 21 и 23 статьи 106, скрепляются подписями премьер-министра и министра, ответственного за акт и его выполнение». Поясним: пункт 18 статьи 106 формулируется очень просто: «Президент возглавляет Совет национальной безопасности». И все — полномочия не расписаны. В отсутствие сдерживающего фактора (досрочно распущенной Верховной Рады) президент может своим актом поручить Совбезу сделать все что угодно. А премьер обязан это «что угодно» подписать, потому что так велит Конституция.
Вот вам и парламенсткая республика! Вот вам и «кукла» — многие дорого бы дали, чтобы стать у нее кукловодом. Можно назвать описанный нами сценарий фантастикой. Но исключить его, согласитесь, нельзя. И на наших с вами глазах гениальная пьеса рискует превратиться в скверный триллер. Что скажете на это, господа конституционные писатели?
Для полноты картины попробуем вкратце описать, какими еще полномочиями наделяет «церемониальную фигуру» проект, авторство которого предписывают Виктору Медведчуку. И насколько эти полномочия соответствуют духу и букве парламентского варианта, наработки которого (напомним) якобы учтены на 95%.
Итак, помимо всего прочего, Президент получает право:
— назначать половину состава Национального банка Украины (этого нет в ни действующей Конституции, ни в парламентском проекте);
— накладывать вето на закон о внесении изменений в Конституцию (авторы документа, подготовленного специальной согласительной комиссией считали крайне принципиальной правку, в соответствии с которой Президент обязан безоговорочно подписывать подобный закон в течение суток с момента его получения).
Явно поспешили выдать желаемое за действительное и те, кто заявил, что Президент отдал на откуп парламенту и правительству назначение силовиков и губернаторов. Предлагаемая редакция, в сравнении с парламентским проектом, является шагом назад. Давайте сравним. По версии депутатов, «председатели местных государственных администраций назначаются на должность и увольняются с должности Кабинетом министров Украины (выделено нами. — Прим. ред.) по представлению премьер-министра Украины». По версии Медведчука — «Президент назначает по представлению премьер-министра Украины председателей местных государственных администраций и прекращает их полномочия на этих должностях». Значительная часть депутатского корпуса высказалась за то, чтобы «Верховная Рада Украины назначала на должность и увольняла с должности генерального прокурора Украины по представлению Президента». А Банковая имеет на этот счет иное мнение: «Президент Украины назначает на должность и увольняет с должности с согласия Верховной Рады Украины генерального прокурора Украины». Депутатский проект предусматривает дачу согласия ВР на назначение председателя Службы безопасности Президентом по представлению премьера. В рассматриваемом нами документе Президент вносит представление о назначении руководителя спецслужбы самостоятельно. Кроме того в новой версии нет ни слова о том, кто же должен назначать и снимать главу Государственной налоговой администрации…
Так что отождествить медведчуковский труд с законопроектом, подготовленным депутатами, сложно. Столь же трудно категорически утверждать, что стоит за обнаруженными нами пробелами — банальная халатность авторов или же скрытый коварный умысел. И уж совсем непросто предсказать, какой вид приобретет сей «пропарламентский» вариант после того, как его возьмет в работу Рада.
Во вторник открывается новый театрально-политический сезон. И каждый актер не одну сыграет роль. И от каждого зависит, чем в итоге может оказаться Конституция — «Одой к радости», написанной для Большого Театра. Или картой Театра Военных Действий.
2003.08.31 | композитор.
Якщо так, то проект Медведчука є виборами диктатора в парламенті
Якщо так, то проект Медведчука є виборами диктатора в парламенті.Виникає можливість уникнути всенародних виборів президента. Депутатів під дулами автоматів один раз заставлять вибрати президента (можливо навіть Медведчука) і перетворять у маріонеток.
2003.08.31 | ri
Re: what all this about?
Do the Author knows what he is talking about? Does he sure about the text and its sources?The key words are: Перш ніж братися за аналіз законопроекту (що потрапив у наші руки тільки вчора з джерела, близького до адміністрації Президента)...
But so many noisy allegations are in the air already...
2003.08.31 | KAKTUZZ
Re: Тая діхтатура наглючая , як таргани! Так гупає -- хамло.
Лиш проблєми мені з сусідами робить отая діхтатура! Заголосно!!! Гупайте,але лиш тихіш. Згідно з Європейським законодавством.2003.08.31 | KAKTUZZ
Re: what all this about?( Справді! Ви про що?)(-)
2003.09.01 | Гура
Просто интересно, БУДЕТ ОПРОВЕРЖЕНИЕ ОТ МОРОЗА?
Ну, там - это Рахманин лоханулся, не тот проект анализировал, или "простите засранца, не дочитал до конца", или "Медведчук ладошкой закрывал эти места".Ну подождем...
2003.09.02 | Олександр
Чесний гравець, граючи з шулером, робить одну помилку...
Сідає до столу.Схоже, що Мороз черговий раз лоханувся: мало того, що йому всучили ось такого кота в мішку, ще й він ухитрився нічого не взяти взамін.
Питання: чи варто вірити Рахманіну ? Я вважаю, що варто. Тому що ці всі затії втрачають для кучмістів будь-який сенс, коли вони не зірвуть вибори в 2004 році. І владу випускати зі своїх рук вони не збираються, хоча і втратили надію отримати її чесно... Тому, видно, при допомозі лохів (або запроданців) коміків та социків вони будь-якою ціною пропихатимуть цю маячню цієї осені - аби гарантовано поховати вибори через рік. Звісно, часу вони згаяли на мертвонародженого прєємніка дуже багато (бо коли б вони цю аферу почали ще зразу після виборів - то тепер би ми мали величезні проблеми), тому поїзд вже пішов, але бути пильними не завадить.
2003.09.02 | Олександр
Нічого собі...
Тепер мені цілком зрозуміла тривога тієї ж НУ...