09/06/2003 | Shooter

СНД — АВАРІЙНИЙ КЛАПАН

Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ
(радник Президента України, директор Національного інституту стратегічних досліджень)



Гадаю, навряд чи існують серйозні аргументи, котрі ставили б під сумнів принципово значиму, з погляду стратегічної орієнтації України, позицію, відповідно до якої СНД у її діючих іпостасях розглядається як геополітичне утворення, що зникає в минулому як умираюча структура. Переконаний і в тому, що це дуже добре розуміє Президент України Л.Кучма, який рік тому узяв на себе відповідальну місію голови Ради глав держав — учасників Співдружності і намагається зробити все можливе, щоб на основі режиму вільної торгівлі трансформувати СНД у дієздатну структуру економічного співробітництва. Тож постає дуже правомірне запитання: що ж далі — самоліквідація чи пошук шляхів, реалізація яких дозволить вдихнути у Співдружність нове життя? Одночасно ми маємо поглянути на перспективи СНД і з іншого боку — у контексті сучасних глобалізаційних процесів, її ролі та місця в системі світових координат і насамперед подій, що відбуваються в європейському та євразійському просторі. Запропонована стаття є спробою автора розглянути ці питання в їх найбільш загальній постановці.

Уроки минулого

Слід визнати, що Співдружність не відбулася насамперед як інститут економічної інтеграції. Свідчення того — рік у рік нижча частка взаємної торгівлі країн СНД, її структурна розбалансованість. 1996 року цей показник становив 35%, а торік — знизився до 26%. Але річ навіть не в цій динаміці.

Не секрет, що насправді суб’єкти СНД стали щонайжорсткішими конкурентами не лише у взаємних економічних відносинах, а й у відносинах із третіми країнами. Перманентні торгові війни, використання далеко не інтеграційного принципу «око за око, зуб за зуб» — усе це невід’ємна атрибутика Співдружності.

Багато хто схильний оцінювати таку ситуацію як недостатню політичну волю глав держав — членів СНД: не можуть домовитися. Я так не вважаю. На мій погляд, причини треба шукати глибше. Давайте підійдемо до цієї проблеми через розгляд основної функції СНД. Вона завжди залишалася ніби за кадром, але про неї слід говорити. Маю на увазі функцію цивілізованого розлучення колишніх радянських республік. Утвердження суверенних держав з іманентними атрибутами влади і зароджуваного громадянського суспільства, їх широке визнання світовою громадськістю — свідчення того, що ця функція, котра фактично визначала фундамент Співдружності в перші роки обвального розпаду СРСР, повністю себе вичерпала.

Це дуже важлива констатація. Не можна не враховувати й інших процесів. У межах СНД у найскладніші для кожної з наших країн роки не було єдиної стратегії трансформаційної політики. Кожна держава Співдружності намагалася вирватися з «кайданів колишньої імперії», подолати системну кризу, вибудувати фундамент ринкової економіки і, в остаточному підсумку, — інтегруватися у світовий ринок поодинці. Така ситуація зберігається і сьогодні.

У результаті, маючи єдиний родовід, ми виявилися багато в чому різними. Зараз — це об’єктивна реальність, якої не можна не враховувати.

Нарешті, гадаю, не варто замовчувати того, що Росія як одна з провідних держав Співдружності виявилася не готовою або незацікавленою виконувати інтегруючі функції. Постійно декларуючи свою прихильність до СНД і цілей рівнорівневої інтеграції, Росія не лише мало що робила для їх реального втілення, а й фактично своїми діями серйозно сприяла дезінтеграційним процесам. Причини цього також очевидні. Насправді ж Росія так і не змогла подолати свою імперську спадковість, відмовитися у відносинах із суверенними державами пострадянського простору від менторської ідеології «старшого брата». Це теж реальність, яку всі розуміють. Зараз у загальному обсязі зовнішньоторговельного обороту Росії частка країн СНД становить усього 17%. З усіх країн Співдружності лише Росія не ратифікувала Угоду про зону вільної торгівлі, підписану главами наших держав ще 1994 року. У цьому ж плані можна розглядати і недавнє рішення уряду Російської Федерації щодо припинення участі в ряді підписаних раніше угод у рамках СНД.

У зв’язку з цим нам необхідно дати відповідь на запитання, які я сформулював би таким чином: чи у ситуації, що склалася, сама ідея існування Співдружності — безальтернативна? Інакше кажучи, чи можуть наші держави існувати поза рамками СНД?

Гадаю, висновок очевидний — звісно, можуть, і досить успішно. Що в цих умовах є основним спонукальним мотивом, визначальним стимулом перебування наших країн у Співдружності? Наше спільне радянське минуле? Не применшуючи значення цього, безперечно, важливого чинника, скажу з усією впевненістю: однозначно — ні. Страх перед зовнішніми загрозами і небезпеками? Теж ні, та й немає сьогодні таких загроз. Крім того, є надійніші можливості забезпечити колективну безпеку. Україна, як і деякі інші країни СНД, уже визначилася в цьому питанні. Ми активно здійснюємо євроатлантичну інтеграцію, кінцевою метою якої є повноправне членство в НАТО.

Я міг би продовжувати перелік проблемних питань до нескінченності. Але простіше буде відразу виділити головний момент, який посилює мотивацію нашого зближення, — це, поза всяким сумнівом, зростання економічного інтересу, далеко не реалізовані можливості в цій сфері. На власному більш ніж десятирічному досвіді ми переконалися й в іншому: реалізація цього інтересу неможлива без відтворення і ефективного функціонування на загальноприйнятих у світі й однакових для всіх партнерів принципах та умовах повноцінної зони вільної торгівлі. Власне кажучи, питання «бути чи не бути», питання перспективи СНД залежить сьогодні від здатності наших держав не на словах, не шляхом прийняття чергових декларацій і узгоджених рішень (усім відомо, що таких рішень більш ніж досить), а на ділі вирішити саме цю, переконаний, життєво важливу для всіх проблему.

Коли називати речі своїми іменами, то слід визнати, що, за великим рахунком, ідеться про якісну трансформацію Співдружності — її перетворення з інструмента «політичного розлучення» колишніх союзних республік на інститут їхнього активного цивілізованого економічного співробітництва. Зона вільної торгівлі, що функціонувала б на засадах і правилах СОТ без будь-яких винятків та обмежень, є, на моє глибоке переконання, саме таким інститутом, який здатен не лише продовжити існування СНД, а й вдихнути у неї принципово нове життя, суттєво зміцнити, що дуже важливо, її організаційні основи.

По суті, йдеться про нову філософію наших відносин. Всі останні роки ми намагалися поліпшити те, що поліпшити було практично неможливо. Зараз необхідна нова якість. Тож, може, є сенс уточнити, відповідно до нових функцій, і саму назву СНД. Мені бачиться більш коректною назва — Економічна Співдружність Незалежних Держав (ЕСНД). Переконаний, що такий (далеко не формальний) крок сприяв би підвищенню довіри і, що дуже важливо, формуванню принципово нового міжнародного іміджу нашої організації. З умираючої структури вона могла б трансформуватися в дуже перспективне міжнародне економічне утворення.

Що ж стосується проблеми політичної та оборонної інтеграції на пострадянському просторі, то очевидно, що ці питання можуть вирішуватися на рівні субрегіональних об’єднань, які функціонують за межами СНД. Як відомо, наша країна в таких угодах участі не бере.

Пріоритетність євроінтеграційного курсу

У зв’язку з такою постановкою питання не можна оминути найгострішу тему — тему співвідношення двох інтеграційних векторів: Україна—ЄС та Україна — СНД. Наша країна визначилася з цього питання: стратегічний пріоритет України — євроінтеграційний процес, що має своєю кінцевою метою створення об’єктивних передумов вступу нашої країни в ЄС. Наступна важлива позиція. Фахівці нашого інституту позитивно оцінюють майбутній процес розширення ЄС. Ми вважаємо, що він не звужує, як це намагається довести дехто з політиків, а навпаки — відкриває для України нові перспективи й досить вагомі можливості поглиблення євроінтеграційної політики нашої держави.

Говорячи про це, необхідно враховувати і геополітичний аспект розширення Євросоюзу, розглядати цей процес у контексті реалізації ідеї Великої Європи, глобальних змін, безпосередньо пов’язаних із об’єктивними трансформаціями від однополярного світу до багатополярного. Йдеться про посилення геополітичної самодостатності європейського співтовариства, відродження Європи як визнаного лідера світового цивілізаційного процесу. Міжнародна громадськість зацікавлена саме в такому векторі розвитку цивілізаційного процесу. Переконаний і в тому, що саме така логіка цивілізаційних трансформацій цілком відповідає й національним інтересам США. Америка так само зацікавлена в сильній Європі, як і Європа — у процвітаючій північноамериканській державі. Лише недалекоглядні політики можуть не усвідомлювати цієї істини.

Відома позиція Євросоюзу щодо відносин розширеного ЄС із сусідніми державами не може розглядатися як акт розмежування, спорудження нової Берлінської стіни. Насправді йдеться про протилежне — про наміри визначити економічний грунт ширшою (порівняно з ЄС) європейською інтеграційною зоною, про створення в перспективі спільного європейського економічного простору. У цьому інтеграційному просторі, крім України, Росії та Білорусі, можуть опинитися й інші країни СНД. Такий процес був би винятково сприятливим для України в геополітичному вимірі. Ми об’єктивно зацікавлені в його реалізації.

Та річ навіть не в цім. Треба бачити й важливіші аспекти цієї проблеми. Треба розуміти, що модернізована економіка України, як і економіка інших країн СНД у їх системній цілісності, може розглядатися як вагомий економічний потенціал, поетапна інтеграція якого в спільний європейський економічний простір може стати критичною масою, здатною забезпечити відповідні зміни в геополітичному становищі Європи.

Необхідно, нарешті, враховувати і характер системних зв’язків гаданого економічного простору. Йдеться про реалізацію не лише добре зрозумілого, а й такого, що цілком влаштовує нас, принципу концентричних кіл із послідовним зниженням глибини інтеграції, в якій сусідні держави розглядаються не як антиподи, а як реально діючі суб’єкти відповідного інтеграційного утворення. Власне кажучи, цією логікою визначається, знову-таки, об’єктивна зацікавленість України у будь-якому розвитку багатостороннього економічного співробітництва з країнами СНД.

Ще раз повторюю: поглиблення субрегіонального співробітництва цілком відповідає світовому досвіду, у тому числі принципам Євросоюзу. В основі цих принципів лежить розуміння того, що лише через співробітництво і партнерство зі своїми сусідами кожна окремо взята країна може максимально реалізувати свій потенціал, гарантувати національні інтереси. У цьому правилі немає і не може бути винятків. Україна об’єктивно зацікавлена в європейській орієнтації Співдружності наших держав і робить усе можливе в плані стимулювання цього процесу.

Крім сказаного, слід враховувати й те, що посилення інтеграційних процесів між нашими державами може сприяти утвердженню в східній частині Європейського континенту зони стабільного розвитку та високих темпів економічного зростання. Якщо в 90-ті роки «економічним дивом» вважалося досягнення країнами Західної Європи та США середньорічних темпів зростання 3—3,5%, то «економічним дивом» першого десятиріччя нинішнього століття можуть стати темпи зростання 6—7%, яких досягають країни Співдружності. У такому розвитку кровно зацікавлена не лише європейська, а й світова спільнота. Наші країни фактично вже вийшли на відповідні темпи зростання. На їх збереженні в майбутньому будуються прогнозні оцінки нашого інституту до 2011 року. Мені відомі відповідні розрахунки в Росії, Казахстані та інших країнах СНД. Вони підтверджують реальність висловленого припущення.

Це дає підстави стверджувати, що насправді немає і не може бути протиріччя між євроінтеграційним курсом України і нашою міцною й послідовною позицією стосовно поглиблення рівноправного економічного співробітництва з усіма країнами СНД.

Обмежувальна лінія

При формуванні нової моделі СНД як визначальну необхідно розглядати ще одну проблему. Йдеться про принципи відносин країн Співдружності не лише між собою, а й з третіми державами. Мова про альтернативність двох підходів — про можливість автономного входження у світовий ринок або вирішення цього завдання на колективній основі. Україна визначилася і в цьому питанні. Ми виходимо з того, що кожна країна СНД на основі своїх національних інтересів має сама вибирати зовнішньополітичні пріоритети, глибину відносин із третіми країнами і ступінь інтегрованості в інші структури.

Тож життя фактично саме поставило нас перед фактом різнорівневого ступеня інтеграції різних груп країн на теренах СНД. Існування ЄврАзЕС, ГУУАМ та інших утворень — це, на моє глибоке переконання, нормальне явище. У цьому ж самому контексті право на життя має й ідея про Єдиний економічний простір. Позиція України щодо цього питання всім відома: ми обстоюємо «м’який» (ослаблений) варіант ЄЕП — зону вільної торгівлі, що функціонує на засадах СОТ. На відміну від митного союзу, зона вільної торгівлі не потребує створення єдиного наднаціонального регулюючого органу, не передбачає уніфікацію тарифних режимів стосовно третіх країн, не передбачає гармонізацію чинного законодавства й економічної політики і тим більше — використання в перспективі єдиної валюти, на чому наполягає російська сторона. Легко зрозуміти, що насправді йдеться про реалізацію суто російського проекту — розширене «відтворення» ЄврАзЕС, до участі в структурах якого Україна завжди ставилася з досить обгрунтованими застереженнями. Тому формування зони вільної торгівлі має розглядатися як вища планка інтеграційних процесів на пострадянському просторі, у структурах яких можлива участь України. Переступивши цю обмежувальну лінію, ми фактично опинимося в ситуації, що докорінно змінить формовану останніми роками геополітичну парадигму нашої держави, її стратегічний курс на глибоку європейську і євроатлантичну інтеграцію.

Це очевидна істина, якою не можна нехтувати. Зона вільної торгівлі є максимальним рівнем інтеграції з іншими країнами, при якому для України зберігається перспектива, відповідно до статті 49 Договору про ЄС, претендувати на членство в цій європейській структурі. Йдеться про непорушну норму Євросоюзу, відступ від якої виключений. У зв’язку з цим стратегія регіональної політики України, логіка наших економічних відносин із країнами СНД, у т.ч. й з Росією, мають розглядатися як процеси, повністю підпорядковані курсу європейської інтеграції України. Це одна з базових позицій стратегії Президента «Європейський вибір», яка не може піддаватися сумнівам.

Кілька днів тому мені трапилася на очі публікація професора Я.Пляйса, у якій розглядаються порушені мною проблеми. «На мій погляд, — підкреслює російський учений, — країнам СНД уже давно слід домовитися між собою про створення конфедеративного союзу. Цей тип об’єднання відповідав би різним інтересам народів цих країн та їхніх правлячих еліт» («Обозреватель», № 4, 2003, с. 21). Я хотів би помилитися, але мені здається, що за хитромудрими конструкціями нового економічного простору, що його активно обстоює наш північний сусід, ховається саме перспектива відтворення нового «конфедеративного союзу». Та річ навіть не в цьому. Я.Пляйс глибоко помиляється, посилаючись на інтереси національних еліт. Що стосується поглядів української бізнес-еліти, то вона дуже стримано ставиться до повного зняття обмежень експансії російського капіталу. Переваги віддаються співробітництву з більш цивілізованим західним капіталом. За даними Центру ім.Разумкова, на запитання про те, контакти з якою організацією мають для України пріоритетне значення, 85% опитаних представників бізнесових еліт назвали Європейський Союз і тільки 14,5% — СНД та 4,8% — союз Росії та Білорусі. Не думаю, що всім цим можна нехтувати.