09/07/2003 | Неосвічений

ПАСТКА

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ.
заступник головного редактора журналу "Сучасність"
"Українське Слово" ч 36, 4 вересня - 10 вересня 2003 р.

В Україні точаться запеклі дискусії навколо нового варіанту політичної реформи. Але, видається, у всіх текстах, що з'являлися досі, не помічено кількох істотних вимірів "лівопрезидентського" проекту (власне, проектів, оскільки остаточного варіанту поки що немає). Йдеться про чергову спробу під виглядом демократизації та європеїзації українського політичного життя зробити ще кілька суттєвих кроків до авторитарного режиму.

Почнемо із виборчої системи. За конфіденційною інформацією, цей момент уже узгоджений: "Верховна Рада у 2006 році обирається у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від партій та блоків". Але водночас записана й інша норма: Верховна Рада набуває повноважень із обранням 3/4 депутатів. Як це можливо тоді, коли вибори за списками і проводяться, зокрема, для того, щоб на весь термін повноважень парламенту мати стабільні, стовідсоткове заповнені депутатські фракції (вибуває один депутат - приймає присягу інший, наступний за списком)? Можна вмотивовано припустити: після внесення змін до Конституції, якщо вони стануть фактом, на деяких опозиціонерів чекатиме неприємний сюрприз: "ноу-хау" від президентський політтехнологів, - щось досі не відоме світовій політичній практиці, - за допомогою якого Можна буде цілком легітимно викинути з нової Верховної Ради найзапекліших
противників режиму чи бодай на певний час призупинити їхню діяльність у парламенті. Для впровадження цього "ноу-хау" комуністи та соціалісти вже не будуть потрібні - вистачить пропрезидентських 226 голосів для внесення поправок у Закон про вибори народних депутатів.

Але цей майбутній сюрприз для затятих прихильників реформи із лав опозиції - дрібничка порівняно із іншим
Нагадаю, що у сусідній Молдові вперше (і, сподіваюсь, востаннє) у світовій практиці до влади на позачергових виборах прийшли комуністи (одержавши більшість у парламенті, вони обрали свого президента і сформували свій уряд); оскільки обраний на чергових виборах парламент не зумів обрати главу держави, отож він був розпущений і призначено дострокові вибори. Норма про дострокові вибори Верховної Ради у разі, якщо вона не зможе обрати Президента України упродовж трьох місяців закладена і в узгоджений уже текст проекту реформи. При цьому обрати президента слід більшістю у 3/4 (ті самі!) голосів конституційного складу Верховної Ради. Тож уявімо собі, що чинна Верховна Рада була обрана лише за партійними списками; ані "Наша Україна" з БЮТ, ані "ЗаЄдУ" з СДПУ(о), ані соціалісти з комуністами не мали б у ній більшості для
обрання президента; нічого не вирішив би і блок лівих із пропрезидентськими фракціями; власне кажучи, тільки блок НУ+"ЗаЄдУ"+КПУ міг би обрати главу держави. Але ж це надто фантастична конфігурація! Відтак після трьох місяців Верховну
Раду було б розпущено й оголошено позачергові вибори. А хто має найкращі шанси на таких виборах? І досвід Молдови, і вітчизняні довибори у мажоритарних округах засвідчують: це комуністи й олігархи. Перші - бо у них найдисциплінованіший електорат. Другі - бо мають найбільші гроші і доступ на мас-медіа. Отож ці дві політичні сили просто б погралися у демократію упродовж цих трьох місяців, а потім, цілком імовірно, що світу явила б себе несподівана владна коаліція: СДПУ+КПУ. І всі говорили б про "український варіант" ще гучніше, ніж зараз - про молдовський.Можете не сумніватися: лідери КПУ добре вивчили досвід виборів у Молдові. Так само добре вивчили його і в президентській адміністрації. Отож 2006 року нам можуть запропонувати саме такий сценарій розвитку подій, - завдяки якому, і тільки, ім'я нового президента України може
писатися "Віктор Медведчук".

Вибори президента Верховною Радою не тільки істотно обмежують чинні громадянські права (що заборонено, між іншим, статтею 157 Конституції, - але ж неважко здогадатися про вердикт Конституційного Суду, якщо виникне це питання), а й легітимізують монополізацію влади в одних руках і створять умови для цілком законної диктатури по-українськи.
Знаний американський фахівець із конституційного права Бернард Сіґан, на відміну від української опозиції, в одній із своїх книг наголошує: "За парламентської системи... виконавча влада не виділена в окрему галузь, найвищі виконавчі посадові особи держави призначаються і значною мірою контролюються законодавчим органом. За цієї форми урядування виникає проблема монопольної влади". У західній політичній науці поширена думка, що за парламентського правління, навіть правилом стає не жорсткий розподіл, а така собі "дифузія влад", особливо, якщо глава держави обирається парламентом і залежить від нього (а на додачу, звернімо увагу на чинний проект політичної реформи - парламент призначає суддів та половину Ради Нацбанку, а сформований парламентом уряд - "губернаторів" й іншу половину Ради Нацбанку). Ба більше: дехто із
західних дослідників вважає, що їхні парламенти перетворилися на своєрідні "агенції при уряді", які слухняно забезпечують потреби останнього шляхом затвердження всіх урядових законопроектів. Тим більшою, на думку аналітиків, є така можливість в Україні, коли під виглядом переходу до парламентського врядування буде збережена чинна система влади. А за відсутності незалежної преси, інституцій громадянського суспільства, незалежного суду. А за українських обставин гасло "Вся влада парламенту!" цілком може бути використане для узурпації всієї влади, як свого часу гасло "Вся влада радам!".

Проте існує два варіанти компенсації надмірного впливу парламенту на державне життя. Перший - установлення конституційної монархії, де глави держав, хоч і можуть реально претендувати лише на силу свого морального авторитету, проте є незалежними від волі депутатів. І часом цей авторитет спрацьовує у дуже критичних ситуаціях, (приклад: Іспанія, кінець 70-х років, спроба військового перевороту, коли парламент був захоплений і підкорений бунтівниками, і король Хуан Карлос практично одноосібно зірвав спробу руйнації демократії). Другий варіант - двопалатний парламент. Так, саме той, осміяний і відкинутий навесні цього року практично всіма політичними силами, в тому числі й пропрезидентськими. Тим часом у Європі главу держави якщо й обирають однопалатні парламенти, то тільки у невеликих країнах, таких як Естонія чи Латвія. Усі ж
інші країни (Німеччина чи Італія), яких найчастіше наводять як приклади прихильники обрання глави держави парламентом, і навіть територіальне невеликі Чехія та Швейцарія - мають двопалатні парламенти. За умов, коли глава держави не має значних владних функцій, саме двопалатність парламентів, коли функції палат істотно відмінні, й одна палата контролює іншу, а на додачу одна представляє волю народу, висловлену через політичні партії, а інша - через регіональних репрезентантів, - саме вона стає перепоною до монополізації влади. Отож місію поділу влади між президентом і парламентом беруть на себе верхня і нижня палати самого парламенту. Про це, зокрема, ще кілька років тому писав київський політолог Валерій Скиба: "У двопалатних парламентів є можливість посилити (порівняно з парламентами однопалатними) виваженість політичних рішень, піднести вище планку відповідальності за здійснювану політику, ефективніше протистояти проникненню в ці рішення ідей безвідповідального радикалізму" (і, додамо, - безпринципного олігархізму).

Отже, що з того, якщо чинний президент пересяде до прем'єрського крісла, а його теперішня позаконституційна адміністрація стане такою самою позаконституційною адміністрацією глави уряду? І що з того, якщо вдасться на конституційному рівні подолати саму можливість президентського авторитаризму, коли авторитаризм глави уряду може бути ще потужнішим? До речі, до відома прихильників парламентського правління; Ґітлер, Муссоліні, Ленін - всі вони здобули владу саме як глави урядів. І до цього списку може додатися й українське прізвище, якщо дехто із зациклених на парламентській республіці опозиційних лідерів не зрозуміє, до якої пастки їх уже майже затягли сьогодні.