09/15/2003 | CDPGS

10.09.2003

Україна і Росія у нових світових реаліях


Осінній сезон політичної активності в Україні позначився вибухом негативних емоцій у відомих політичних колах і пов'язаних з ними ЗМІ з приводу прийдешнього підписання Угоди про формування Єдиного економічного простору. І це на тлі начебто б "умиротворених" відносин з Росією. Ось тому і з'явилася нагальна потреба розібратися з низкою принципових питань, які якщо і не заважають жити, та вже істотно ускладнюють українсько-російські відносини. Про це наша бесіда з першим заступником директора Національного інституту проблем міжнародної безпеки (до 2001 р. - Національний інститут українсько-російських відносин) Анатолієм Гуцалом.

• На тлі міжнародної обстановки, яка активно змінюється, українсько-російські відносини (якщо дивитися на них крізь призму наших ЗМІ) виглядали "загальмованими" до тієї пори, коли "гримнув грім" підписання угоди з ЄЕП. Що ж відбулося за ці півроку, які пройшли з моменту проголошення ініціативи "чотирьох"?

У вашому питанні частково міститься і відповідь. Глобальні геостратегічні зрушення і масштабна військово-політична активність у світі привела до зміни пріоритетів національних зовнішніх політик, у т.ч. України і Росії. З одного боку, підвищився рівень значущості в світі консолідаційних процесів, З іншого, - зона уваги основних політичних гравців змістилася у Центральну Азію, на Близький і Далекий Схід. У провідних світових держав змінилася і система пріоритетів щодо Центральної Європи, у т.ч. і України. Для Росії (частково і для ЄС) сьогодні вона важлива, насамперед, як транзитний коридор у Західну Європу. У свою чергу, для США цей регіон став об'єктом підвищеної уваги в контексті пошуку додаткових важелів геостратегічного впливу на "стару" Європу.
І нарешті, політика стала явно домінувати над економікою. За таких умов, коли на порядку денному проблеми війни і миру, економічні питання губляться. Але економічна сфера сьогодні є найбільш значущою і важливою складовою в процесах розвитку українсько-російських відносин. 12 років ми прагнули того, щоб економіку відірвати від політики і, здавалося, уже були близькі до успіху... Тепер же волею "глобальної долі" політики змушені порівнювати свої дії, у т.ч. і всередині країни, із плином світових військових і політичних процесів. Водночас великі проекти, у т.ч. економічні, розглядаються крізь призму можливої зміни силового балансу у світі.

Якщо це все помножити на передвиборну гарячку, що вже почалася, і консолідацію відомих політичних сил за принципом "проти кого будемо товаришувати?", тим більше, що з'явилася можливість знову "затоваришувати проти Росії" - увага до проекту ЄЕП стає цілком зрозумілою.

• Але чи можна говорити про "загубленість" економічних питань на тлі згаданої обвальної зацікавленості щодо ЄЕП, як і російської участі в газотранспортному консорціумі, використання нафтопроводу "Одеса-Броди"?

Справа не в кількості сказаного і написаного, а в його якості. А з цим є серйозні проблеми. Перераховані вами сфери і конкретні проекти спільного докладання зусиль України і Росії саме і потрапили під "каток геополітизації". Насамперед їхня реалізація жорстко обумовлюється необхідністю відповідати "європейським і СОТівським стандартам". Концептуально і стратегічно це виправдано. Однак є і зворотній бік цього процесу. Сонм несумлінних українських політиків і експертів відверто паразитує на "європейському виборі". Економічні проекти з їхньої легкої руки перетворюються на суто політичні. Але, враховуючи дванадцятирічний досвід двосторонніх українсько-російських відносин, подібне здатне зруйнувати будь-яке вигідне починання. Адже відсутні навіть спроби так званих незалежних ЗМІ й аналітичних центрів звернутися до економічних прорахунків, хіба що тільки констатувати, що обсяг торгівлі з ЄС росте. Але глибинні причини цього явища, по суті, далеко виходять за рамки відносин України і Росії.

• Так у чому ж вони полягають?

Говорячи про глибинність явища, я навмисно не торкаюся відверто спекулятивних дій окремих політиків і в Україні, і в Росії на ниві "чорніння" двосторонніх відносин. Йдеться, по-перше, про особливості становлення української держави і її позиціонування у світі. І тут необхідно визнати, що склалася явна неадекватність українського сприйняття Заходу і Сходу. Фактично спостерігається дуже низький рівень критичності до Заходу й одночасно надпідозрілість стосовно Росії. Причини, імовірніше за все, полягають в особливостях формування української національної ідентичності. Цей процес йшов, з одного боку, у напрямку заперечення імперського (радянського і російського) минулого, з іншого, - в руслі "повернення" до Європи (не особливо вникаючи в те, що в соціокультурному контексті український соціум сьогодні зорієнтований на цінності, в основному властиві хіба що Європі 17-18 ст.).

По-друге, інтелектуальний тон в українському інформаційному просторі задають журналісти, аналітики й експерти, які сформувалися і професійно відбулися тільки завдяки західним грантам. А тому вони і засвоїли певну політичну лексику, в якій у достатку повний набір стереотипів, на кшталт "імперських амбіцій Росії" тощо.

І нарешті, у зовнішній політиці знаходять своє відображення такі характерні для українського соціуму риси як закритість, консервативність, індивідуалізм.

• Як же все це виявляється на практиці, хоча б на прикладі актуального на сьогодні питання створення Єдиного економічного простору? От і колишній міністр закордонних справ саме під відхід "гримнув дверима", заявивши про неприйнятність для України створення наднаціонального органу в рамках ЄЕП. Непросто питання розглядалося й в уряді.

Неприйнятність наднаціональності - характерний зразок не стільки омани, скільки консервативності. У тім, що стосується пострадянського простору, МЗС жорстко відстоює архаїчну політичну лінію, засновану на принципах нейтралітету і позаблоковості України. При цьому чомусь забувають, що, по суті, створення будь-якого союзу (альянсу) чи ж коаліції вимагає формування єдиного органа, що в оперативному режимі сприяв би реалізації завдань, заради яких країни і об'єднуються. Однак як тільки мова заходить про "європейський вектор", у багатьох в Україні ця критичність відразу ж знімається. Але ж сучасні Європейський Союз і Північноатлантичний Альянс - це класичні зразки транс- і наднаціональності, своєрідна Мекка глобальної бюрократії. Але це зовсім не лякає.

Вражає величезна кількість стереотипів, до яких апелюють в Україні як політики і журналісти, так і експерти. Наприклад, розхожою стала теза про неможливість одночасної участі України в інтеграційних проектах на Заході і Сході. Живучість їх заснована не на доказовій базі, а полягає в несвідомому прагненні суспільства усамітнитися і відгородитися від іншого світу. Стосовно Європи ці упередження блокуються наочним благополуччям "старого світу", а тому і замовчуються.
Що ж стосується наших відносин зі Сходом, то такого роду "несвідомі занурення" можна було б компенсувати активною інтелектуальною роботою. Однак більшість незалежних аналітичних центрів замість науково-практичних досліджень фактично займаються тільки піаром: при цьому здебільшого "чорним" стосовно Росії і "білим" - щодо Заходу.

• У чому ж бачиться вихід?

Рецепт універсальний - необхідно активно інформаційно й інтелектуально підгодовувати сферу відносин між державами і народами. Необхідно формувати критичну масу незаангажованих аналітиків, здатних у реальному часі аналізувати ситуацію на пострадянському просторі в інтересах його розвитку і процвітання. Необхідні могутні інтелектуальні проекти за участю вчених і експертів обох країн. А напрацьовані ними матеріали мають лягти в основу проектів політичних, соціальних і економічних. На жаль, поки спостерігається зворотне - уже після прийняття "доленосного" рішення виявляється, що його необхідно не тільки інтелектуально наситити, але й позитивно відобразити в суспільній свідомості. Однак у такому випадку дива не відбувається.
Питання про інтелектуальне середовище підтримки не таке вже і тривіальне. Ще 6 років тому, коли формувався Національний інститут українсько-російських відносин, ми зіштовхнулися з реальним дефіцитом експертів з питань Росії і двосторонніх відносин. Західний напрямок досліджень виявився прибутковішим і тому бажанішим. І якщо в держструктурах ситуація за ці роки якось виправлялася, то в сфері діяльності незалежних центрів, за поодинокими виключеннями, спостерігався інтелектуальний штиль або явна політична заангажованість. А розрізнені заходи, проведені під егідою окремих політичних, адміністративних чи комерційних структур у сугубо кон'юнктурних інтересах погоди не роблять.
На превеликий жаль, такі важливі для української і російської сторін економічні проекти як Єдиний економічний простір і газовий консорціум опинилися без широкої інтелектуальної і мас-медійної підтримки. І це при тому, що Росія має багатий досвід науково-практичного супроводу масштабних перетворюючих проектів, що продемонструвала робота Центру стратегічних досліджень під керівництвом Германа Грефа.

• Не дозвільне питання про ставлення ЄС до ідеї ЄЕП. Судячи з окремих висловлювань деяких євробюрократів, не всі в Європейському Союзі вітають ЄЕП. На тлі недавньої індиферентності до цього питання сьогодні спостерігається активізація інтересу, що супроводжується одночасно і ростом "заклопотаності" з його приводу, як і долі нафтопроводу "Одеса-Броди". Чим це можна пояснити?

Думаю, що і в цьому випадку не обійшлося без "катка геополітизації". З одного боку, після війни в Іраку ЄС знаходиться у певній розгубленості перед обличчям власної безпорадності серйозно впливати на хід світових процесів, у тому числі й у Центральній Європі, частина якої незабаром стане вже її внутрішнім простором. У цьому зв'язку й Україна вступила в коаліцію по стабілізації ситуації в Іраку врозріз з думкою "старої" Європи, чим означила своєрідний виклик ЄС. З іншого боку, при всій його економічній вигідності для ЄС, можливо, ЄЕП лякає деяких єврочиновників монополією на енергоносії, труднощами розігрувати протиріччя енерговидобувних країн (Росії, Казахстану) і країн-транзитерів (України, Білорусі) для рішення як економічних, так і політичних питань. І, нарешті, занадто багато істеричних виступів за даними проблемам пролунало з боку деяких "прозахідно заклопотаних" українських політиків, щоб вони не були почуті в Брюсселі.
Разом з тим необхідно звернути увагу і на деякі "технічні" питання. Насамперед, це гіперболізація, яка впадає в очі, українськими ЗМІ так званих "негативних настроїв" представників ЄС щодо ідеї ЄЕП. Мені здається, деякі просто зрезонували на істошні демонічні сценарії деяких українських політиків. А в умовах відсутності прийнятої і зафіксованої "на папері" політичної лінії Євросоюзу всяк служивий ЄС може достатньою мірою вільно висловлювати свою точку зору. Разом із тим до болю багато безадресних посилань на нібито негативну думку структур ЄС, що віє відвертою тенденційністю. Правда, коли такі "відсебеньки" наберуть "непристойних" масштабів і будуть грозити політичними ускладненнями для ЄС (наприклад, у переговорах з Росією), відразу з'явиться "високопоставлений європейський авторитет" з відповідними роз'ясненнями, що повернуть роздуте "європейське невдоволення" на пшик.

• І все-таки, немає диму без вогню. Чи не є те, що відбувається, непрямим свідченням того, що грядуть деякі кардинальні розвороти у світовій політиці, що зажадають внесення коректив в українську зовнішню політику, у т.ч. і на європейському напрямку?

Безумовно. Процеси, що відбуваються у світі, свідчать про зміну пріоритетів у глобальному і регіональному об'єднуючих процесах. В главу кута вже ставиться здатність ефективно воювати і боротися з тероризмом (а не змагатися в політкоректності), можливість мобілізувати ресурси для ліквідації наслідків терактів, природних і техногенних катастроф, а також гарантії стабільного доступу до енергоресурсів (з урахуванням виснаження світових запасів нафти). Розвиток кризових процесів у світі буде істотно виснажувати ресурси, що підсилить боротьбу за їхнє володіння. А це висуває більш жорсткі умови до альянсів і коаліцій, що вибудовуються.
Закономірно, що і СОТ і ЄС сьогодні усе більше за своєю внутрішньою організацією нагадують піраміди, в яких ті країни, що знаходяться на верхніх рівнях, вирішують свої проблеми за рахунок нижніх. Тому для України питання "вступати чи не вступати в ті або інші інтеграційні структури?" сьогодні має трансформуватися в інше русло - "чи здатний вступ наблизити її до реалізації життєво важливих національних інтересів?".
А тут уже є над чим задуматися. Особливо над тим, чим Україні в майбутньому може обернутися непродуманий рух до ЄС і СОТ за принципом "потрапити за будь-яку ціну"? Уже до болю багато на ґрунті утриманських настроїв в Україні зросло ілюзій щодо Європи. Насамперед, необхідно розлучитися з ілюзією, що ми інтегруємося до ЄС. Інтеграція - процес взаємний, а не однобічний. Більш того, сучасні інтеграційні процеси у світі засновані за подобою - звідси і теза про спільні європейські цінності. Для Європи ми ІНШІ, насамперед, за соціокультурними (у вузькому розумінні, ментальними) параметрами. В економічному аспекті ми цікаві Європі тільки у зв'язці з Росією, та й то, пріоритетно до питань енергозабезпечення.

Разом з тим проект організації життя європейського соціуму навіть на цьому тлі не втрачає своєї актуальності і привабливості. Більш близького і привабливого для українців проекту соціальної організації просто не існує. Однак необхідно чітко розмежовувати впровадження європейської моделі й інтеграцію.

• Чим же привабливий у такому випадку проект ЄЕП?

Принаймні, двома аспектами. З одного боку, ми інтегруємося з ресурсно заможними країнами. З іншого, нам немає потреби докладати титанічних зусиль з підлаштування одне під одного. В умовах розвитку кризових процесів це надзвичайно важливо. У цьому зв'язку ЄЕП - для України не тільки пріоритетний, але й життєво важливий проект. От тільки необхідно свідомо і здраво рухатися в напрямку формування власних інтересів і власного місця в ньому, адекватно враховувати аналогічні інтереси партнерів, а не направляти суспільну енергію на боротьбу із самим собою і подібними тобі, тупий опір невблаганному ходу глобального часу.