Роман Купчинський: Спільний Економічний Простір всередині CIS
09/26/2003 | юрко
Роман Купчинський: Спільний Економічний Простір всередині CIS
19 вересня президенти Росії, України, Казахстану та Білорусі, зібравшись в Лівадійському палаці в Ялті на щорічний самміт CIS, підписали засновницький документ щодо встановлення спільної економічної зони (СЕП). Український президент Кучма підписав документ з умовою, що угода не суперечитиме конституції України.
Перед підписанням документу в Україні відбулися громадські дебати (виглядає, що ніяких дебат не було в Росії, Білорусі, та Казахстані) щодо легітимності угоди, потреби України приєднатися до такої зони та наслідків, які можуть вплинути на можливе членство України в ЄС та ВОТ.
Незважаючи на сильну початкову опозицію щодо утворення СЕП, що суперечитиме Конституції, дозволяючи наднаціональному тілові формулювати певну політику для України і що підписавши договір, Україна відрізає шанси на приєднання до ЄС та ВОТ, опоненти були швидко переконані президентською адміністрацією, що приєднання до зони є в їх інтересах, в інтересах нації,
Українського президента Леоніда Кучму, активного пропонента СЕП, було процитовано у випуску “Контексту” за 15 вересня. “Україна ніколи не зробить кроків, що йтимуть проти політики євроінтеграції і СЕП треба розглядати, як рамки прискореного економічного співробітництва, перший крок якого буде утворення вільної торгової зони...”. Проте, промовляючи в Ялті в день підписання документу, Кучма показаний по українському телебаченню цього ж вечора, змінив курс, кажучи, що “Європа не хоче нас”, тим самим даючи зрозуміти, що Україна мала всі підстави приєднатися до СЕП.
Парламент дав свою підтримку 17 вересня з умовою, що угода не порушуватиме конституцію. “Наша Україна” Віктора Ющенка та партія Юлі Тимошенко покинули зал в знак протесту перед голосуванням. Пропозиція була підтримана традиційною опозицією – комуністами та соціалістичною партією, керованою Олександром Морозом, як і про-президентською більшістю.
СЕП можна розглядати, як пасербицю CIS, котра так і ніколи не отримала достатньо підтримки від жодного з своїх членів від самого початку існування в грудні 1991 року. Всі її рішення так і ніколи не були втілені і до 2003 року вона існувала в більшості лише на папері, а її військовий напів-союз став в більшості міфом.
На початку 2002 року стало ясно, що російська зовнішня політика стала пішла в іншому напрямку. Підставою для цього стала стратегічна потреба Росії отримати контроль над нафтовими та газовими транспортними системами, котрі ведуть на Захід, щоб запевнити собі подальший економічний зріст та встановити контроль на каспійськими нафтовими родовищами.
В лютому 2002 року Владімір Путін запропонував “одиночний експортний канал” для газу з Центральної Азії, що негайно поставило його проти американської політики, котра потребує різні канали експорту. І хоча існують інші регіональні економічні проблеми, як стальні труби, цукор, зернові, енергія стала підставою на створення СЕП. Ключ до успіху цієї політики лежить в російській здатності приструнчити Україну. Двоє інших учасників – Білорусь та Казахстан – сприймаються такими, що не здатні вчинити будь-який опір російським планам.
Підготовчі кроки для утворення СЕП було зроблено за ініціативою Путіна, як голови CIS, на початку 2003 року в час виборів Леоніда Кучми. І хоча Україна не була повним членом CIS, цей тактичний крок не викликав великого опору в Києві і його розглядали більше, як підтримку Путіна Кучми, що був атакований Заходом за його спроби продати радарні системи до Іраку. Коли Кучму було вибрано, Україну було втягнено у ведучу роль в CIS, що, з точки зору Москви, стало серйозним випробуванням української рішучості. Бачачи малий спротив, Росія отримала зелене світло на подальші кроки.
Перший сигнал, що ця нова політика втілюється в життя, прийшов в кінці 2002 року, коли російський Газпром раптом витіснив Ітеру, незалежну газову компанію, що транспортувала туркменський газ до України та інших колишніх совєцьких республік. 6 грудня 2002 року Ітера втратила свій контракт транспортувати туркменський газ до України на користь Eural Trans Gas (ETG), тіньову компанію, утворену в фармерському будинку поза Будапештом Газпромом та Нафтогазом України разом з відомим мафіозо з Москви. Ця компанія насправді не транспортує жодного газу, бо цим займається сам Газпром, а ETG є лише зручна машина для відмивання грошей та уникання сплати податків. Ітера, як виглядає, стояла поперед дороги Газпрому, котрий намагався отримати контроль над трубопроводами, і тому, мусіла бути нейтралізована. Незважаючи на протести США, Газпром тиснув далі. Ітері дали невеликий контракт подавати газ до Саратовського регіону за російськими внутрішніми цінами і їй наказали стояти осторонь від ринку CIS.
Щоб отримати ще більше контролю над газом, котрий тече в Україну, Газпром підписав контракт в квітні 2003 року з туркменістанським Туркменнєфтєгаз, що дало йому практично виключні права купувати туркменський газ з 2006 року на 25 років.
Сучасний український контракт з Туркменістаном закінчується в 2005 році і тоді Україна буде змушена звернутися до Газпрому, щоб купити 36 мільярдів кубічних метрів газу, котрі зараз купує від Туркменістану. Сьогодні Туркменістан не може одночасно продавати обом, і Україні, і Газпрому кількості газу, які вони потребують, бо є обмеження на пропускну здатність центральноазійського газопроводу “Центр”.
Виконавчий директор української держмонополії Нафтогаз України Юрій Бойко, прибув до Ашхабаду 15 серпня, за 4 дні перед підписанням СЕП угоди, щоб переговорити новий 25 річний контракт на купівлю газу, але повернувся додому з порожніми руками. Ця інформація не була розповсюджена в українській мідії, бо вона б пошкодила підписанню угоди в Ялті. Бойко сам пізніше сказав, згідно з “Комерсантом” 16 вересня, що це була лише “затримка” і що контракт буде підписано протягом візиту Кучми в Ашхабад в жовтні.
Газопровід в Україні, що доставляє газпромівський газ до Західної Європи, вже давно є стратегічною мішенню для Росії. В минулому українські керівники Нафтогазу були часто оскаржувані у відборі великої кількості російського газу та нелегальній продажі його Польщі та Словакії. В якийсь момент Газпром навіть загрожував побудувати альтернативний, з нереальним коштом втілення, газопровід, який мав проминути Україну. Це мало б означати велику втрату прибутків для України, котрій Газпром платив за транзит. Але ідея нового газопроводу так і ніколи не втілилася, і скоріше всього була просто блефом, враховуючи кошти на його побудову. Отже, було вигадано альтернативний план – міжнародний консорціум, котрий мав би керувати старіючим газопроводом і відновити його.
До консорціуму мали ввійти Росія, Україна та Німеччина. Німецький партнер Рургаз, так і ніколи не приєднався (чи за своїм вибором, чи через торг з Газпромом не втручатися, за що отримував більшу кількість Гапромівських акцій). Українська сторона, поза заяви про підтримку ідеї консорціуму, так і ніколи не зробила серйозних кроків, щоб її втілити. На літо 2003 року ідея консорціуму зависла у вакуумі.
Наступним важливим фактором став транспорт нафти.
Нафтопровід Одеса-Броди був побудований в 90-х для транспортації нафти з Каспію на Захід. Спочатку Росія була проти його побудови, але коли з’єднання British Petroleum (BP)-Тumen Oil Компанія (ТНК) було в процесі, Росія змінила свою думку щодо Одеса-Броди. Потреба транспортувати BP-TNK нафту на ринки робила Одесу-Броди ідеальним рішенням. Це означало, що нафту треба буде помпувати в зворотньому напрямі, з Бродів до Одеси, тоді її вантажити на танкери, що плитимуть через Середземне море через вузький та перевантажений Босфор. Кучма почав активно лобіювати BP-TNK інтереси на велике розчарування США і незважаючи на опозицію своїх міністрів енергетики. Остаточне рішення ще не зроблене, але “хитрі гроші” вже ставлять на реверсному напрямі, саме так, як цього хоче Кучма, BP-TNK та Путін.
Ключовим фактором у формуванні СЕП була потреба Казахстану знайти транзитний шлях для свої доставок нафти та газу з Каспію на західні ринки. Це співпало з бажанням Росії нейтралізувати підтримуване США будівництво Baku-Tbilisi-Ceyhan нафтопроводу та Baku-Tbilisi-Erzurum газопроводу, як частину різношляхових достав каспійських енергоносіїв на Захід, що є фундаментом американської політики в регіоні, спрямованої на запобігання можливого енергетичного шантажу Росією. Коли Казахстан підписав СЕП угоду 19 вересня, ці американські плани серйозно постраждали.
В 2003 році Росія почала добре узгоджений тиск на Грузію, щоб примусити її під’єднати свій трубопровід до російського. Тоді Росія отримала права на транспортацію майже всії нафти Казахстану, вже з відкритих родовищ і майбутніх родовищ, через свою сітку трубопроводів. Але, щоб вся ця нафта дісталася до Заходу, потрібно було її спрямувати через трубопровід, котрого російська Транснєфть не контролює. Його контролює Україна та Білорусь. Втиснувши ці дві країни в спільну економічну зону, Росія матиме юридичні підстави за допомогою яких спочатку отримає контроль, а тоді, можливо, дискутуватиме його власність.
У випадку Білорусі Росія застосувала відкритішу тактику. Перед церемонією підписання угоди щодо СЕП, Газпром заявив, що якщо Білорусь відмовить йому в контролі білоруського газопроводу, то Газпром буде змушений правити за газ CIS ціну, а не внутрішню російську, як дотепер. Це утворило б велетенський борг, а також створювало небезпеку, що достави газу припиняться.
Кілька днів перед підписанням угоди Гєннадій Сєлєзьньов, спікер Російської Думи повідомив пресу, що Росія можливо відмовиться від нововстановленого тарифу на російський газ для України, якщо українці підпишуть СЕП. Це не була обіцянка, бо Cєлєзьньов не має влади її давати, але своєрідна морква для приманювання. Нововстановлений тариф утворить нові фінансові проблеми для України, але в цей сам час, Газпром оголосив, що Україна зможе заробляти свої гроші, продаючи російський та свій власний газ безпосередньо до Західної Європи, при умові, що вона для цього використовуватиме офіси Газекспорт, що є під повним контролем Газпрому. Це, в теорії, повинно б компенсувати українців за новонакладений тариф і залишало б якісь дрібні гроші в кишені українців.
На 19 вересня фундамент для підписання угоди СЕП було закладено. Але це є лише першим кроком у довгому та можливо турбулентному процесі. Наступна фаза СЕП правдоподібно відбудеться після виборів до російської Думи та президентських виборів в Росії.
Щоб СЕП функціонував та осяг свої цілі, потрібно виконавчу владу, котра присилує домовленості всередині економічної зони. Ідея спільних грошей – рубля – вже запускалася, для оцінки реакції на неї. Виконавче тіло СЕП, що матиме юридичну силу утворювати економічну політику вимагатиме зміни в українській конституції, щоб вона відбивала цю нову реальність. Знаючи природу про-президентської більшості в українському парламенті, це, мабуть, не буде проблемою, але утворить глибокий поділ в країні і може привести до серйозної реакції. Маючи на увазі президентські вибори в 2004 року, недавня пропозиція Кучми, щоб парламент вибирав президента, виглядає маневром на продовження статусу кво та потребою запобігти майбутньому перегляду потреби членства в СЕП.
Цілком можливо, що в майбутньому СЕП керівники вирішать, що вони повинні керувати українською та білоруською системою трубопроводів через компанію Транснєфть, чи через якийсь інший, контрольований СЕП, орган, що запевнить всіх учасників частиною прибутків, співрозмірною до їх економічної сили та внеску. Знаючи, що значна частина нафти та газу, транспортованого через цей коридор, належить Росії та Казахстану, українці та білоруси отримають пшик.
А щодо питання можливого українського членства в ЄС чи ВТО, то незважаючи на оптимізм, висловлений деякими українськими чиновниками, що укладена угода по СЕП не суперечить членстству в цих організаціях, то реальність виглядає зовсім іншою. Займаючи активну позицію по стороні Росії у “Великій Грі”за каспійську нафту, українці цілком можливо обмежили свої шанси в цей момент. Що станеться далі, як СЕП буде розвиватися, буде видно.
19 вересня президенти Росії, України, Казахстану та Білорусі, зібравшись в Лівадійському палаці в Ялті на щорічний самміт CIS, підписали засновницький документ щодо встановлення спільної економічної зони (СЕП). Український президент Кучма підписав документ з умовою, що угода не суперечитиме конституції України.
Перед підписанням документу в Україні відбулися громадські дебати (виглядає, що ніяких дебат не було в Росії, Білорусі, та Казахстані) щодо легітимності угоди, потреби України приєднатися до такої зони та наслідків, які можуть вплинути на можливе членство України в ЄС та ВОТ.
Незважаючи на сильну початкову опозицію щодо утворення СЕП, що суперечитиме Конституції, дозволяючи наднаціональному тілові формулювати певну політику для України і що підписавши договір, Україна відрізає шанси на приєднання до ЄС та ВОТ, опоненти були швидко переконані президентською адміністрацією, що приєднання до зони є в їх інтересах, в інтересах нації,
Українського президента Леоніда Кучму, активного пропонента СЕП, було процитовано у випуску “Контексту” за 15 вересня. “Україна ніколи не зробить кроків, що йтимуть проти політики євроінтеграції і СЕП треба розглядати, як рамки прискореного економічного співробітництва, перший крок якого буде утворення вільної торгової зони...”. Проте, промовляючи в Ялті в день підписання документу, Кучма показаний по українському телебаченню цього ж вечора, змінив курс, кажучи, що “Європа не хоче нас”, тим самим даючи зрозуміти, що Україна мала всі підстави приєднатися до СЕП.
Парламент дав свою підтримку 17 вересня з умовою, що угода не порушуватиме конституцію. “Наша Україна” Віктора Ющенка та партія Юлі Тимошенко покинули зал в знак протесту перед голосуванням. Пропозиція була підтримана традиційною опозицією – комуністами та соціалістичною партією, керованою Олександром Морозом, як і про-президентською більшістю.
СЕП можна розглядати, як пасербицю CIS, котра так і ніколи не отримала достатньо підтримки від жодного з своїх членів від самого початку існування в грудні 1991 року. Всі її рішення так і ніколи не були втілені і до 2003 року вона існувала в більшості лише на папері, а її військовий напів-союз став в більшості міфом.
На початку 2002 року стало ясно, що російська зовнішня політика стала пішла в іншому напрямку. Підставою для цього стала стратегічна потреба Росії отримати контроль над нафтовими та газовими транспортними системами, котрі ведуть на Захід, щоб запевнити собі подальший економічний зріст та встановити контроль на каспійськими нафтовими родовищами.
В лютому 2002 року Владімір Путін запропонував “одиночний експортний канал” для газу з Центральної Азії, що негайно поставило його проти американської політики, котра потребує різні канали експорту. І хоча існують інші регіональні економічні проблеми, як стальні труби, цукор, зернові, енергія стала підставою на створення СЕП. Ключ до успіху цієї політики лежить в російській здатності приструнчити Україну. Двоє інших учасників – Білорусь та Казахстан – сприймаються такими, що не здатні вчинити будь-який опір російським планам.
Підготовчі кроки для утворення СЕП було зроблено за ініціативою Путіна, як голови CIS, на початку 2003 року в час виборів Леоніда Кучми. І хоча Україна не була повним членом CIS, цей тактичний крок не викликав великого опору в Києві і його розглядали більше, як підтримку Путіна Кучми, що був атакований Заходом за його спроби продати радарні системи до Іраку. Коли Кучму було вибрано, Україну було втягнено у ведучу роль в CIS, що, з точки зору Москви, стало серйозним випробуванням української рішучості. Бачачи малий спротив, Росія отримала зелене світло на подальші кроки.
Перший сигнал, що ця нова політика втілюється в життя, прийшов в кінці 2002 року, коли російський Газпром раптом витіснив Ітеру, незалежну газову компанію, що транспортувала туркменський газ до України та інших колишніх совєцьких республік. 6 грудня 2002 року Ітера втратила свій контракт транспортувати туркменський газ до України на користь Eural Trans Gas (ETG), тіньову компанію, утворену в фармерському будинку поза Будапештом Газпромом та Нафтогазом України разом з відомим мафіозо з Москви. Ця компанія насправді не транспортує жодного газу, бо цим займається сам Газпром, а ETG є лише зручна машина для відмивання грошей та уникання сплати податків. Ітера, як виглядає, стояла поперед дороги Газпрому, котрий намагався отримати контроль над трубопроводами, і тому, мусіла бути нейтралізована. Незважаючи на протести США, Газпром тиснув далі. Ітері дали невеликий контракт подавати газ до Саратовського регіону за російськими внутрішніми цінами і їй наказали стояти осторонь від ринку CIS.
Щоб отримати ще більше контролю над газом, котрий тече в Україну, Газпром підписав контракт в квітні 2003 року з туркменістанським Туркменнєфтєгаз, що дало йому практично виключні права купувати туркменський газ з 2006 року на 25 років.
Сучасний український контракт з Туркменістаном закінчується в 2005 році і тоді Україна буде змушена звернутися до Газпрому, щоб купити 36 мільярдів кубічних метрів газу, котрі зараз купує від Туркменістану. Сьогодні Туркменістан не може одночасно продавати обом, і Україні, і Газпрому кількості газу, які вони потребують, бо є обмеження на пропускну здатність центральноазійського газопроводу “Центр”.
Виконавчий директор української держмонополії Нафтогаз України Юрій Бойко, прибув до Ашхабаду 15 серпня, за 4 дні перед підписанням СЕП угоди, щоб переговорити новий 25 річний контракт на купівлю газу, але повернувся додому з порожніми руками. Ця інформація не була розповсюджена в українській мідії, бо вона б пошкодила підписанню угоди в Ялті. Бойко сам пізніше сказав, згідно з “Комерсантом” 16 вересня, що це була лише “затримка” і що контракт буде підписано протягом візиту Кучми в Ашхабад в жовтні.
Газопровід в Україні, що доставляє газпромівський газ до Західної Європи, вже давно є стратегічною мішенню для Росії. В минулому українські керівники Нафтогазу були часто оскаржувані у відборі великої кількості російського газу та нелегальній продажі його Польщі та Словакії. В якийсь момент Газпром навіть загрожував побудувати альтернативний, з нереальним коштом втілення, газопровід, який мав проминути Україну. Це мало б означати велику втрату прибутків для України, котрій Газпром платив за транзит. Але ідея нового газопроводу так і ніколи не втілилася, і скоріше всього була просто блефом, враховуючи кошти на його побудову. Отже, було вигадано альтернативний план – міжнародний консорціум, котрий мав би керувати старіючим газопроводом і відновити його.
До консорціуму мали ввійти Росія, Україна та Німеччина. Німецький партнер Рургаз, так і ніколи не приєднався (чи за своїм вибором, чи через торг з Газпромом не втручатися, за що отримував більшу кількість Гапромівських акцій). Українська сторона, поза заяви про підтримку ідеї консорціуму, так і ніколи не зробила серйозних кроків, щоб її втілити. На літо 2003 року ідея консорціуму зависла у вакуумі.
Наступним важливим фактором став транспорт нафти.
Нафтопровід Одеса-Броди був побудований в 90-х для транспортації нафти з Каспію на Захід. Спочатку Росія була проти його побудови, але коли з’єднання British Petroleum (BP)-Тumen Oil Компанія (ТНК) було в процесі, Росія змінила свою думку щодо Одеса-Броди. Потреба транспортувати BP-TNK нафту на ринки робила Одесу-Броди ідеальним рішенням. Це означало, що нафту треба буде помпувати в зворотньому напрямі, з Бродів до Одеси, тоді її вантажити на танкери, що плитимуть через Середземне море через вузький та перевантажений Босфор. Кучма почав активно лобіювати BP-TNK інтереси на велике розчарування США і незважаючи на опозицію своїх міністрів енергетики. Остаточне рішення ще не зроблене, але “хитрі гроші” вже ставлять на реверсному напрямі, саме так, як цього хоче Кучма, BP-TNK та Путін.
Ключовим фактором у формуванні СЕП була потреба Казахстану знайти транзитний шлях для свої доставок нафти та газу з Каспію на західні ринки. Це співпало з бажанням Росії нейтралізувати підтримуване США будівництво Baku-Tbilisi-Ceyhan нафтопроводу та Baku-Tbilisi-Erzurum газопроводу, як частину різношляхових достав каспійських енергоносіїв на Захід, що є фундаментом американської політики в регіоні, спрямованої на запобігання можливого енергетичного шантажу Росією. Коли Казахстан підписав СЕП угоду 19 вересня, ці американські плани серйозно постраждали.
В 2003 році Росія почала добре узгоджений тиск на Грузію, щоб примусити її під’єднати свій трубопровід до російського. Тоді Росія отримала права на транспортацію майже всії нафти Казахстану, вже з відкритих родовищ і майбутніх родовищ, через свою сітку трубопроводів. Але, щоб вся ця нафта дісталася до Заходу, потрібно було її спрямувати через трубопровід, котрого російська Транснєфть не контролює. Його контролює Україна та Білорусь. Втиснувши ці дві країни в спільну економічну зону, Росія матиме юридичні підстави за допомогою яких спочатку отримає контроль, а тоді, можливо, дискутуватиме його власність.
У випадку Білорусі Росія застосувала відкритішу тактику. Перед церемонією підписання угоди щодо СЕП, Газпром заявив, що якщо Білорусь відмовить йому в контролі білоруського газопроводу, то Газпром буде змушений правити за газ CIS ціну, а не внутрішню російську, як дотепер. Це утворило б велетенський борг, а також створювало небезпеку, що достави газу припиняться.
Кілька днів перед підписанням угоди Гєннадій Сєлєзьньов, спікер Російської Думи повідомив пресу, що Росія можливо відмовиться від нововстановленого тарифу на російський газ для України, якщо українці підпишуть СЕП. Це не була обіцянка, бо Cєлєзьньов не має влади її давати, але своєрідна морква для приманювання. Нововстановлений тариф утворить нові фінансові проблеми для України, але в цей сам час, Газпром оголосив, що Україна зможе заробляти свої гроші, продаючи російський та свій власний газ безпосередньо до Західної Європи, при умові, що вона для цього використовуватиме офіси Газекспорт, що є під повним контролем Газпрому. Це, в теорії, повинно б компенсувати українців за новонакладений тариф і залишало б якісь дрібні гроші в кишені українців.
На 19 вересня фундамент для підписання угоди СЕП було закладено. Але це є лише першим кроком у довгому та можливо турбулентному процесі. Наступна фаза СЕП правдоподібно відбудеться після виборів до російської Думи та президентських виборів в Росії.
Щоб СЕП функціонував та осяг свої цілі, потрібно виконавчу владу, котра присилує домовленості всередині економічної зони. Ідея спільних грошей – рубля – вже запускалася, для оцінки реакції на неї. Виконавче тіло СЕП, що матиме юридичну силу утворювати економічну політику вимагатиме зміни в українській конституції, щоб вона відбивала цю нову реальність. Знаючи природу про-президентської більшості в українському парламенті, це, мабуть, не буде проблемою, але утворить глибокий поділ в країні і може привести до серйозної реакції. Маючи на увазі президентські вибори в 2004 року, недавня пропозиція Кучми, щоб парламент вибирав президента, виглядає маневром на продовження статусу кво та потребою запобігти майбутньому перегляду потреби членства в СЕП.
Цілком можливо, що в майбутньому СЕП керівники вирішать, що вони повинні керувати українською та білоруською системою трубопроводів через компанію Транснєфть, чи через якийсь інший, контрольований СЕП, орган, що запевнить всіх учасників частиною прибутків, співрозмірною до їх економічної сили та внеску. Знаючи, що значна частина нафти та газу, транспортованого через цей коридор, належить Росії та Казахстану, українці та білоруси отримають пшик.
А щодо питання можливого українського членства в ЄС чи ВТО, то незважаючи на оптимізм, висловлений деякими українськими чиновниками, що укладена угода по СЕП не суперечить членстству в цих організаціях, то реальність виглядає зовсім іншою. Займаючи активну позицію по стороні Росії у “Великій Грі”за каспійську нафту, українці цілком можливо обмежили свої шанси в цей момент. Що станеться далі, як СЕП буде розвиватися, буде видно.