Передвиборний трилер від “партії влади” в Росії (/)
10/01/2003 | Mykyta
Можливо оффтопік, але цікавий погляд на російські ПР-технології. За рік же ж до нас перенесуть...
http://www.gazeta.lviv.ua/2003/10/01/NewspaperArticle.2003-09-30.0355
Іріна ЖДАНОВА
ВИБОРИ комусь можуть видаватися одним із базових інститутів у системі демократії, що її годі уявити без забезпечення свободи слова та правової рівності. Проте, аби зрозуміти сучасну російську політичну практику, необхідно відкинути цю ортодоксальну картину та згадати спершу функціонування інституту виборів за радянських часів. Головний сенс дійства полягав у забезпеченні одностайної підтримки кандидатів, що на них вказали знавці кращого для народу. А народ за означенням цього знати не міг, але його підтримка була конче потрібною як “демократичний” ритуал. Хоча в радянській пропаганді таку демократію вважали “прямою”, найближчою до простого народу, та, по суті, це був тип вождистської політичної системи.
У нинішній Росії вибори дещо відрізняються від радянського ідеалу. Колишню одностайність годі забезпечити, та й було б неполіткоректно з погляду турботи про імідж країни на Заході. Завдання поставили простіше – переконлива більшість. Але як цього досягти? “Зачистка” інформаційного простору дає досить високу міру стерильності на телебаченні – головному інструменті проведення “правильної” думки у маси, з успіхом замінюючи всі колишні “приводні паси”. Проте замість однієї партії-всезнавиці з Вождем-всезнавцем на чолі маємо тільки єдиного в усьому обізнаного Вождя – президента Путіна. Політична еліта не утворює єдності Партії-держави радянської епохи. Партій тепер багато. Тож, якщо популярний президент стане членом якоїсь партії, аби привести її до переконливої перемоги на виборах у парламент, то він мало того, що цієї мети не досягне, ще й утратить славу всезнавця. Бо в російській політичній системі, якщо Ціле роздроблене, то очолити можна тільки все Ціле. Очоливши частину, президент стане фігурою, сумірною іншим частинам і перетвориться на простого смертного.
То як “потрібній” партії – так званій “партії влади” – в отаких умовах досягти на парламентських виборах переконливої більшості? Можна, звісно, переконувати, що “потрібна” партія – найкраща з усіх. Але через згадану властивість багатопартійності Вождь не може цього робити, не втративши свого унікального статусу. Доведеться до цього братися самій партії та хору зацікавлених. Але інші теж переконуватимуть і теж залучатимуть ресурси.
І тут стає у пригоді позаінституціональна річ – Інтрига. Це слово відіграє визначальну роль у сьогоднішніх міркуваннях про парламентські вибори в Росії. Вважають, що громадяни схильні приділяти особливу увагу участі “партії влади” у виборах тільки тоді, коли сприйматимуть усе як цікавий сюжет якогось трилеру.
І от наприкінці весни, коли російський політичний клас затіпало у передвиборній лихоманці, інтрига почала розгортатися. Під маркою Ради з національної стратегії з’явилася “доповідь” про “змову олігархів”. Головні ідеї групи товаришів на чолі з політтехнологом Станіславом Бєлковскім такі. Олігархи, найнебезпечніший із-поміж яких керівник ЮКОСу Міхаіл Ходорковскій, мають намір приватизувати політичну владу в Росії як додаток до народних багатств, приватизованих раніше в нечесний спосіб. Ходорковскій скупив партію “Яблуко” до пня, докупив почасти комуністів, а тепер має намір отримати на парламентських виборах контрольованих депутатів у кількості, достатній, аби перетворити президентську республіку на парламентську. І безтурботно зажити в олігархічному раю. Він – жахи Господні! – хоче посісти місце Путіна. Навколо доповіді спалахнув спершу скандал, пов’язаний із тим, що частина членів Ради з національної стратегії відхрестилася від авторства, зарахувавши доповідь до категорії PR. Потім скандал ущух, а те, що його ініціатори мали серйозні наміри, засвідчив арешт співвласника ЮКОСу Платона Лєбєдєва й інші акції російської Генпрокуратури.
Пояснення такого перебігу подій знайшли легко – в одному з підставових міфів, які пояснюють непослідовність і непроявленість політики Путіна. Цей міф відсилає до максими: “цар добрий, бояри лихі”. Буцімто в оточенні президента існують дві втягнуті у конфлікт групи – “пітерські” (“чекісти”, “силовики”) та “сімейні” (олігархи та чиновники на чолі з керівником президентської адміністрації Алєксандром Волошиним, які зосталися від єльцинських часів). “Силовики” мають амбіції й адміністративні ресурси, але не мають великої власності, тож ладні відщипнути її у “сімейних”. В інформаційному полі боротьба двох кремлівських “кланів” стала рамковою конструкцією для таких тем, як “перегляд підсумків приватизації” та “природна рента”.
Відтак, уже наприкінці літа, вигулькнула в інтернеті “записка” Глєба Павловского та з’явилися його численні статті в пресі. Маститий політолог виніс на публіку свою версію цієї захопливої кремленології. Згідно з Павловскім, під кремлівським килимом точиться бійка за майбутнє країни, тобто за політичний курс другого терміну президентства Путіна, між “сімейними”, котрі ведуть на вибори партію “Единая Розсип”, і “пітерськими”, котрі пропихають іншу “партію влади” – “Народную партию”. Стверджують також, що “силовики” пропихають і “Партию жизни” спікера верхньої палати парламенту – Сєрґєя Міронова.
За Павловскім, “пітерські”, влаштовуючи “повзучий переворот”, щось на кшталт уповільненої з’яви ГКЧП, хочуть повернути у той бік, куди Сталін пішов 1929 року з колективізацією, розкуркулюванням і масовими репресіями. Бєлковскій, ясна річ, на них працює. Наведено й інші імена, втім, про все це писали й раніше, пояснюючи “доповідь” Бєлковского.
Ці дві конспірологічні ідеї – про змову олігархів і змову силовиків одностайно наголошують украй серйозний конфлікт між “силовиками” та “сімейними” в оточенні Вождя. На різні смаки. Для застряглих у марксизмі переконливішою є конспірологія від Бєлковского. У прихильників ліберальних ідей більше довіри викликає конспірологія від Павловского, щоправда, їх може дещо здивувати явлений у записці Павловского черговий поворот в уживанні слів “опозиція” та “дисидентство”. Чого тільки до цих слів не ліпили останніми роками, і все-таки вони зберігали залишки колишнього “перебудовчого” значення. Тепер от Павловскій легко називає чекістське оточення Путіна “дисидентською”, “опозиційною меншістю”. І жодного коментаря!
Що боротися за мертві слова? Павловскій лякає Сталіним і ГКЧП тих, кого цим ще можна налякати, та вживає слово “опозиція” так, як його розуміли за часів Сталіна, і слово “дисиденти” так, як його вживали за доби пізньорадянського КГБ.
Як уся ця конспірологічна інтрига виборів формує політичний простір? По суті, громадянам запропонували політичну систему, в якій домінує певна партія-держава на чолі з Вождем. Всередині цієї партії існує конфлікт інтересів й ідей, фракційна боротьба – у ближньому колі Вождя. Решта політичних сил – ліберальні, комуністичні – в такій системі постають безконечно малими величинами, на котрі можна не зважати. Вони не беруть участі в Інтризі, до якої прикута тепер увага громадян телеглядачів. На головних каналах ідуть “аналітичні” програми, де здивованому виборцю настійливо розповідають про боротьбу “пітерських” із “сімейними”, що її вислід вирішить долю цілого народу. У друкованій пресі й інтернеті аналітика теж майорить прізвищами Павловского та Бєлковского, словами “пітерські” та “сімейні”, а кланова боротьба всередині влади пояснює багато чого, якщо не все, у виборчій кампанії.
Фінал цього захоплюючого трилера передбачити легко. Після виборів нібито втягнені у конфлікт фракції “партії влади” об’єднаються в чергову “центристську” більшість і пояснять громадянам телеглядачам, що головне – це не інтрига, а любов до Вождя. Загалом, гепі енд. До наступних великих виборів. Це і є “керована демократія”– вождизм плюс інтригофікація всієї країни.
Іріна Жданова – журналіст, політолог, мешкає в Москві
http://www.gazeta.lviv.ua/2003/10/01/NewspaperArticle.2003-09-30.0355
Іріна ЖДАНОВА
ВИБОРИ комусь можуть видаватися одним із базових інститутів у системі демократії, що її годі уявити без забезпечення свободи слова та правової рівності. Проте, аби зрозуміти сучасну російську політичну практику, необхідно відкинути цю ортодоксальну картину та згадати спершу функціонування інституту виборів за радянських часів. Головний сенс дійства полягав у забезпеченні одностайної підтримки кандидатів, що на них вказали знавці кращого для народу. А народ за означенням цього знати не міг, але його підтримка була конче потрібною як “демократичний” ритуал. Хоча в радянській пропаганді таку демократію вважали “прямою”, найближчою до простого народу, та, по суті, це був тип вождистської політичної системи.
У нинішній Росії вибори дещо відрізняються від радянського ідеалу. Колишню одностайність годі забезпечити, та й було б неполіткоректно з погляду турботи про імідж країни на Заході. Завдання поставили простіше – переконлива більшість. Але як цього досягти? “Зачистка” інформаційного простору дає досить високу міру стерильності на телебаченні – головному інструменті проведення “правильної” думки у маси, з успіхом замінюючи всі колишні “приводні паси”. Проте замість однієї партії-всезнавиці з Вождем-всезнавцем на чолі маємо тільки єдиного в усьому обізнаного Вождя – президента Путіна. Політична еліта не утворює єдності Партії-держави радянської епохи. Партій тепер багато. Тож, якщо популярний президент стане членом якоїсь партії, аби привести її до переконливої перемоги на виборах у парламент, то він мало того, що цієї мети не досягне, ще й утратить славу всезнавця. Бо в російській політичній системі, якщо Ціле роздроблене, то очолити можна тільки все Ціле. Очоливши частину, президент стане фігурою, сумірною іншим частинам і перетвориться на простого смертного.
То як “потрібній” партії – так званій “партії влади” – в отаких умовах досягти на парламентських виборах переконливої більшості? Можна, звісно, переконувати, що “потрібна” партія – найкраща з усіх. Але через згадану властивість багатопартійності Вождь не може цього робити, не втративши свого унікального статусу. Доведеться до цього братися самій партії та хору зацікавлених. Але інші теж переконуватимуть і теж залучатимуть ресурси.
І тут стає у пригоді позаінституціональна річ – Інтрига. Це слово відіграє визначальну роль у сьогоднішніх міркуваннях про парламентські вибори в Росії. Вважають, що громадяни схильні приділяти особливу увагу участі “партії влади” у виборах тільки тоді, коли сприйматимуть усе як цікавий сюжет якогось трилеру.
І от наприкінці весни, коли російський політичний клас затіпало у передвиборній лихоманці, інтрига почала розгортатися. Під маркою Ради з національної стратегії з’явилася “доповідь” про “змову олігархів”. Головні ідеї групи товаришів на чолі з політтехнологом Станіславом Бєлковскім такі. Олігархи, найнебезпечніший із-поміж яких керівник ЮКОСу Міхаіл Ходорковскій, мають намір приватизувати політичну владу в Росії як додаток до народних багатств, приватизованих раніше в нечесний спосіб. Ходорковскій скупив партію “Яблуко” до пня, докупив почасти комуністів, а тепер має намір отримати на парламентських виборах контрольованих депутатів у кількості, достатній, аби перетворити президентську республіку на парламентську. І безтурботно зажити в олігархічному раю. Він – жахи Господні! – хоче посісти місце Путіна. Навколо доповіді спалахнув спершу скандал, пов’язаний із тим, що частина членів Ради з національної стратегії відхрестилася від авторства, зарахувавши доповідь до категорії PR. Потім скандал ущух, а те, що його ініціатори мали серйозні наміри, засвідчив арешт співвласника ЮКОСу Платона Лєбєдєва й інші акції російської Генпрокуратури.
Пояснення такого перебігу подій знайшли легко – в одному з підставових міфів, які пояснюють непослідовність і непроявленість політики Путіна. Цей міф відсилає до максими: “цар добрий, бояри лихі”. Буцімто в оточенні президента існують дві втягнуті у конфлікт групи – “пітерські” (“чекісти”, “силовики”) та “сімейні” (олігархи та чиновники на чолі з керівником президентської адміністрації Алєксандром Волошиним, які зосталися від єльцинських часів). “Силовики” мають амбіції й адміністративні ресурси, але не мають великої власності, тож ладні відщипнути її у “сімейних”. В інформаційному полі боротьба двох кремлівських “кланів” стала рамковою конструкцією для таких тем, як “перегляд підсумків приватизації” та “природна рента”.
Відтак, уже наприкінці літа, вигулькнула в інтернеті “записка” Глєба Павловского та з’явилися його численні статті в пресі. Маститий політолог виніс на публіку свою версію цієї захопливої кремленології. Згідно з Павловскім, під кремлівським килимом точиться бійка за майбутнє країни, тобто за політичний курс другого терміну президентства Путіна, між “сімейними”, котрі ведуть на вибори партію “Единая Розсип”, і “пітерськими”, котрі пропихають іншу “партію влади” – “Народную партию”. Стверджують також, що “силовики” пропихають і “Партию жизни” спікера верхньої палати парламенту – Сєрґєя Міронова.
За Павловскім, “пітерські”, влаштовуючи “повзучий переворот”, щось на кшталт уповільненої з’яви ГКЧП, хочуть повернути у той бік, куди Сталін пішов 1929 року з колективізацією, розкуркулюванням і масовими репресіями. Бєлковскій, ясна річ, на них працює. Наведено й інші імена, втім, про все це писали й раніше, пояснюючи “доповідь” Бєлковского.
Ці дві конспірологічні ідеї – про змову олігархів і змову силовиків одностайно наголошують украй серйозний конфлікт між “силовиками” та “сімейними” в оточенні Вождя. На різні смаки. Для застряглих у марксизмі переконливішою є конспірологія від Бєлковского. У прихильників ліберальних ідей більше довіри викликає конспірологія від Павловского, щоправда, їх може дещо здивувати явлений у записці Павловского черговий поворот в уживанні слів “опозиція” та “дисидентство”. Чого тільки до цих слів не ліпили останніми роками, і все-таки вони зберігали залишки колишнього “перебудовчого” значення. Тепер от Павловскій легко називає чекістське оточення Путіна “дисидентською”, “опозиційною меншістю”. І жодного коментаря!
Що боротися за мертві слова? Павловскій лякає Сталіним і ГКЧП тих, кого цим ще можна налякати, та вживає слово “опозиція” так, як його розуміли за часів Сталіна, і слово “дисиденти” так, як його вживали за доби пізньорадянського КГБ.
Як уся ця конспірологічна інтрига виборів формує політичний простір? По суті, громадянам запропонували політичну систему, в якій домінує певна партія-держава на чолі з Вождем. Всередині цієї партії існує конфлікт інтересів й ідей, фракційна боротьба – у ближньому колі Вождя. Решта політичних сил – ліберальні, комуністичні – в такій системі постають безконечно малими величинами, на котрі можна не зважати. Вони не беруть участі в Інтризі, до якої прикута тепер увага громадян телеглядачів. На головних каналах ідуть “аналітичні” програми, де здивованому виборцю настійливо розповідають про боротьбу “пітерських” із “сімейними”, що її вислід вирішить долю цілого народу. У друкованій пресі й інтернеті аналітика теж майорить прізвищами Павловского та Бєлковского, словами “пітерські” та “сімейні”, а кланова боротьба всередині влади пояснює багато чого, якщо не все, у виборчій кампанії.
Фінал цього захоплюючого трилера передбачити легко. Після виборів нібито втягнені у конфлікт фракції “партії влади” об’єднаються в чергову “центристську” більшість і пояснять громадянам телеглядачам, що головне – це не інтрига, а любов до Вождя. Загалом, гепі енд. До наступних великих виборів. Це і є “керована демократія”– вождизм плюс інтригофікація всієї країни.
Іріна Жданова – журналіст, політолог, мешкає в Москві