"Залізна лінія"
10/03/2003 | Богдан
http://www.volyn.rivne.com/2003/9/640-13.htm
"Книга Пам'яті і Слави Волині" продемонструвала масштаби народної боротьби проти окупантів і викликала великий інтерес на теренах Рівненщини. У кожному місті й селі сотні патріотів у ті грізні воєнні роки за покликом крові, коли знов неволя в гості прийшла, стали волі на сторожі, кинувши клич: "До зброї!" Їх імена люди пам'ятають дотепер, хоча більшість з них загинула в бою героями.
Кожен, хто брав у руки цю унікальну книгу, відразу шукав прізвища своїх рідних, а люди поважного віку - своїх ровесників, побратимів. Ніхто байдужим не залишався.
На жаль, надходять відгуки і претензійного характеру. Найбільше нарікань на неповноту інформації, а також помилковість біографічних даних. Є й такі: а чому не написали про мого батька, дядька...? Приміром, більше ніж 400 сторінок, присвячених Гощанському району, - 4821 учасник визвольних змагань - ще неповний перелік учасників боротьби за волю і незалежність України.
Річ у тім, що сітка УПА включала, крім безпосередніх збройних вояків, ще людей утаємничених для польської, німецької, а затим і радянської влади і для більшості населення. Якщо за першими репресивні органи окупаційної влади полювали, постійно вели нагляд за їхніми родинами, то інші вимушені були загравати з офіційною владою, щоб відкинути будь-які підозри. І серед них були станичні, господарчі, розвідники, зв'язкові. Їм потрібно було проникати у владні структури, щоб отримувати потрібну інформацію тощо. Тому не слід дивуватися, що з числа повстанців були перші голови сільських рад та інші посадовці.
Потрібна була і зброя та боєприпаси. Тож чимало юнаків за завданням командування свідомо йшла за німців в українську поліцію, а відтак за совєтів - у "стрибки". Не всі з них були на так званому "казарменном положении", а відбувши варту, приходили додому, причому зі зброєю. Це дозволялося начебто для самооборони. І їх найчастіше використовували повстанці для нічних акцій, розклеювання листівок, а в оселях найдовіреніших влаштовували криївки, шпиталі, схрони зі зброєю, боєприпасами, військовою амуніцією. Ці люди були найбільш обізнані у справі конспірації та у способах збору й магазинування продуктів харчування.
Моральне навантаження на таких людей було надзвичайне, адже односельці, - більшість з них були патріотично налаштовані, - вважали їх зрадниками, перевертнями, яничарами. Таке принизливе становище зберігалося багато років і навіть до цих пір. Про одного з учасників національно-визвольних змагань, що потрапив у таке становище, хочу розповісти, бо правда повинна утверджуватися задля очищення від скверни, і вона є найкращим способом морального оздоровлення.
Ще під час німецької окупації у селі Сінне Тучинського району (тепер село Садове Гощанського району) діяв осередок ОУН, що проводив вишкіл молоді та безпосередню підготовку до збройної боротьби. Кожен юнак (юнка), які проходили вишкіл, а потім іспити, що проводилися зверхниками Крайового проводу УПА, повинні були вміти обходитися з крісом, скорострілом, гранатою, пістолетом, знати історію України, географію, вміти читати топографічні карти, добре знати свій терен, вміти надавати медичну допомогу, знати способи конспірації, вести господарчу діяльність для життєзабезпечення організації. Такий вишкіл пройшов і зовсім ще юний Яким Орел, в обійсті якого знаходилась криївка, що була запасним варіантом для групи референта С.Б.Крайового Проводу ОУН Кнопки (Пашковця Андрія Івановича).
Яким виконував господарчі функції. У криївці найчастіше перебували 4-6 чоловік. Продукти збирав у точно визначених господарів, за яких була певність, що не видадуть. Такий порядок виключав, чи принаймні зводив до мінімуму зловживання, переполовинювання заготовленого і давав можливість виявити факти мародерства, бо була достеменна фіксація "хто, що, у кого, коли, скільки і куди" заготовлено. Частину продукції, особливо восени, засолював у бочки, заливав лоєм і здавав для магазинування.
До речі, це повідомлення Якима Орла розвінчує міф про мародерство бандерівців, бо легко було виявити факти "збору продуктів" поза встановленою мережею постачання. Тоді Кнопка негайно давав команду на ліквідацію банди грабіжників. Цікавий факт, що стався на цьому грунті поблизу Сінного. Одну з банд мародерів, яку повинна була ліквідувати СБ, трохи раніше перехопили енкаведисти і як начебто націоналістів-бандерівців, недовго розбираючись, запроторили до Сибіру, бо планові завдання "по ліквідації націоналістічєскіх бандформірованій" потрібно було виконувати. Грабунком населення якраз і займалися червоні партизани-зайди, бо не мали своєї сітки господарчого забезпечення, а також поляки, що, як відомо, тісно співробітничали з радянською агентурою і з німцями.
Ось про які факти сповіщає Яким Орел, що пов'язані з пограбуванням, а затим і спаленням села Пустомити та їх жителів.
"Коли з'явилися німці та їх прислужники з місцевої польської поліції, бабця сиділа на подвір'ї. Грабуючи обійстя, один із солдатів виніс з хати торбину, двоє інших діжку й ночви. "Куди несете діжку, паразити?! - не витримала стара. - У чому я хліб дітям міситиму?" Вояк оглянувся, і Яринина мати впізнала в ньому поляка Казимира Островського, який мешкав за селом...
Відтак ми довідалися, що перед цим грабіжники в німецьких одностроях поглумилися над пасікою, випаливши соломою бджіл, і видерли мед з 27 вуликів... Був поміж них і Казимир Островський. До слова, у поліції були двоє його братів, Юзеф і Тосик. Раніше вони охороняли єврейське гето в польській Осаді Краковецькій - сучасна Ново-Українка".
Напевне, тепер, через 60 років, коли шовіністично налаштовані поляки підраховують жертви того часу, то справедливо було б врахувати і жертви їхньої кривавої співпраці з фашистами, зокрема, й понад 300 жителів села Пустомити колишнього Тучинського району, яких живцем спалили гітлерівці й польські карателі. Імена польських катів Казимира, Юзефа, Тосика та інших убивць тут до цих пір пам'ятають.
Усі ці події, факти, хронологію до найдрібніших деталей всотувала пам'ять юного Якима Орла, а аналітичний склад розуму забезпечував глибоку оцінку подій того часу, що відображено в багаточисельних публікаціях на сторінках місцевої преси, у тому числі й в газеті "Волинь". Його заслужено визнають одним з кращих краєзнавців-правдомовців Гощанського району.
Тепер, у роки Незалежності, він зміг повністю легалізуватися і сам про себе сказати правду. А тоді, у сорокових, за завданням своїх зверхників пішов у "стрибки", щоб не було підозри, адже в хаті була криївка. Конспіративність доповнював той прикрий факт, що вітчима вбили свої через підлість місцевого провокатора. Такі трагічні реалії війни. Вороги й односельці в переважній більшості вважали їх з матір'ю такими, що постраждали від бандерівців. У той же час Яким, розуміючи справжню причину сімейної трагедії і повіривши у щирість вибачення повстанців за смерть вітчима, далі виконував обов'язки господарчого, вів розвідувальну роботу, розклеював листівки.
Його енкаведисти підозрювали, але, не зловивши на гарячому, часто "вибивали" свідчення у приміщенні для "стрибків" у Сінному, а затим і в Тучині. Витримав два тижні катувань й очну ставку з місцевим жителем, котрий, побачивши, як б'ють Якима, став заїкатися і відмовився від попередніх свідчень. Відпустили.
Знову поринув у підпільну роботу. Хоча психологічна напруга була на межі можливого, але розумний аналіз брав гору над емоціями. Розумів необхідність обтяжливих вимог, які ставив Кнопка. Наприклад, якщо у криївці перебувають повстанці, а Яким відсутній вдома, мати не виходипа з дому навіть до сусіда. І навпаки. Таким чином, почергово він з мамою ніби перебував у заручниках. Але такий порядок дисциплінував і морально загартовував, виробляв уміння розпізнавати ворога серед своїх. Так у перманентній боротьбі з окупантами, втрачаючи бойових побратимів, проходили роки.
У 1948 році Якима призивають до радянської армії. Як бути? Якщо ухилитися від служби, то треба йти до лісу, і цим самим повністю розкрити себе перед ворогом, піддати загрозі існуванню бойової групи повстанців, що діяла вже 5 років під назвою "Залізна лінія".
Кнопка порадив іти служити, поступити в комсомол, а затим і в партію, щоб продовжити боротьбу, глибше проникнувши у структури совєтської влади. Це було йому як наказ. Останнє не виконав, його морально-патріотичним переконанням були дуже чужі ідеологія, а головне блюзнірська практика партійно-радянського активу.
Коли прийшов з армії восени 1951 року, Кнопки та бойових побратимів уже не було в живих. Вони 8 лютого 1950 року загинули геройською смертю, не здавшись живими ворогу на хуторі поблизу села Шубків.
"Залізна лінія" і криївка так і не були розкриті енкаведистами. Яким і його друзі ніколи не виходили з повинною(!). Це підтверджує старший друг Якима Іван Сірук.
Це дуже важливе повідомлення, бо у "Книзі Пам'яті і Слави Волині" йдеться про те, що Яким Орел начебто вийшов з повинною. Це не підтверджується ніякими опитуваннями і тим більше документами. Таке повідомлення глибоко ображає Якима. Гірко на душі, коли, посвятивши всього себе боротьбі за волю й незалежність України, тебе хтось підозрює у зраді. Спростувати неправдиві твердження, зокрема, про вихід Якима з повинною, і було основною причиною для написання цієї статті.
Тепер Яким Орел, незважаючи на підступні хвороби, далі невтомно продовжує робити свою патріотичну справу. Досліджує історію національно-визвольної боротьби, за свій кошт встановлює фігури, чим звіковічує пам'ять полеглих. Чергова вже п'ята фігура увіковічила пам'ять своїх побратимів із "Залізної лінії".
Велика шана таким борцям! Слава героям!
"Книга Пам'яті і Слави Волині" продемонструвала масштаби народної боротьби проти окупантів і викликала великий інтерес на теренах Рівненщини. У кожному місті й селі сотні патріотів у ті грізні воєнні роки за покликом крові, коли знов неволя в гості прийшла, стали волі на сторожі, кинувши клич: "До зброї!" Їх імена люди пам'ятають дотепер, хоча більшість з них загинула в бою героями.
Кожен, хто брав у руки цю унікальну книгу, відразу шукав прізвища своїх рідних, а люди поважного віку - своїх ровесників, побратимів. Ніхто байдужим не залишався.
На жаль, надходять відгуки і претензійного характеру. Найбільше нарікань на неповноту інформації, а також помилковість біографічних даних. Є й такі: а чому не написали про мого батька, дядька...? Приміром, більше ніж 400 сторінок, присвячених Гощанському району, - 4821 учасник визвольних змагань - ще неповний перелік учасників боротьби за волю і незалежність України.
Річ у тім, що сітка УПА включала, крім безпосередніх збройних вояків, ще людей утаємничених для польської, німецької, а затим і радянської влади і для більшості населення. Якщо за першими репресивні органи окупаційної влади полювали, постійно вели нагляд за їхніми родинами, то інші вимушені були загравати з офіційною владою, щоб відкинути будь-які підозри. І серед них були станичні, господарчі, розвідники, зв'язкові. Їм потрібно було проникати у владні структури, щоб отримувати потрібну інформацію тощо. Тому не слід дивуватися, що з числа повстанців були перші голови сільських рад та інші посадовці.
Потрібна була і зброя та боєприпаси. Тож чимало юнаків за завданням командування свідомо йшла за німців в українську поліцію, а відтак за совєтів - у "стрибки". Не всі з них були на так званому "казарменном положении", а відбувши варту, приходили додому, причому зі зброєю. Це дозволялося начебто для самооборони. І їх найчастіше використовували повстанці для нічних акцій, розклеювання листівок, а в оселях найдовіреніших влаштовували криївки, шпиталі, схрони зі зброєю, боєприпасами, військовою амуніцією. Ці люди були найбільш обізнані у справі конспірації та у способах збору й магазинування продуктів харчування.
Моральне навантаження на таких людей було надзвичайне, адже односельці, - більшість з них були патріотично налаштовані, - вважали їх зрадниками, перевертнями, яничарами. Таке принизливе становище зберігалося багато років і навіть до цих пір. Про одного з учасників національно-визвольних змагань, що потрапив у таке становище, хочу розповісти, бо правда повинна утверджуватися задля очищення від скверни, і вона є найкращим способом морального оздоровлення.
Ще під час німецької окупації у селі Сінне Тучинського району (тепер село Садове Гощанського району) діяв осередок ОУН, що проводив вишкіл молоді та безпосередню підготовку до збройної боротьби. Кожен юнак (юнка), які проходили вишкіл, а потім іспити, що проводилися зверхниками Крайового проводу УПА, повинні були вміти обходитися з крісом, скорострілом, гранатою, пістолетом, знати історію України, географію, вміти читати топографічні карти, добре знати свій терен, вміти надавати медичну допомогу, знати способи конспірації, вести господарчу діяльність для життєзабезпечення організації. Такий вишкіл пройшов і зовсім ще юний Яким Орел, в обійсті якого знаходилась криївка, що була запасним варіантом для групи референта С.Б.Крайового Проводу ОУН Кнопки (Пашковця Андрія Івановича).
Яким виконував господарчі функції. У криївці найчастіше перебували 4-6 чоловік. Продукти збирав у точно визначених господарів, за яких була певність, що не видадуть. Такий порядок виключав, чи принаймні зводив до мінімуму зловживання, переполовинювання заготовленого і давав можливість виявити факти мародерства, бо була достеменна фіксація "хто, що, у кого, коли, скільки і куди" заготовлено. Частину продукції, особливо восени, засолював у бочки, заливав лоєм і здавав для магазинування.
До речі, це повідомлення Якима Орла розвінчує міф про мародерство бандерівців, бо легко було виявити факти "збору продуктів" поза встановленою мережею постачання. Тоді Кнопка негайно давав команду на ліквідацію банди грабіжників. Цікавий факт, що стався на цьому грунті поблизу Сінного. Одну з банд мародерів, яку повинна була ліквідувати СБ, трохи раніше перехопили енкаведисти і як начебто націоналістів-бандерівців, недовго розбираючись, запроторили до Сибіру, бо планові завдання "по ліквідації націоналістічєскіх бандформірованій" потрібно було виконувати. Грабунком населення якраз і займалися червоні партизани-зайди, бо не мали своєї сітки господарчого забезпечення, а також поляки, що, як відомо, тісно співробітничали з радянською агентурою і з німцями.
Ось про які факти сповіщає Яким Орел, що пов'язані з пограбуванням, а затим і спаленням села Пустомити та їх жителів.
"Коли з'явилися німці та їх прислужники з місцевої польської поліції, бабця сиділа на подвір'ї. Грабуючи обійстя, один із солдатів виніс з хати торбину, двоє інших діжку й ночви. "Куди несете діжку, паразити?! - не витримала стара. - У чому я хліб дітям міситиму?" Вояк оглянувся, і Яринина мати впізнала в ньому поляка Казимира Островського, який мешкав за селом...
Відтак ми довідалися, що перед цим грабіжники в німецьких одностроях поглумилися над пасікою, випаливши соломою бджіл, і видерли мед з 27 вуликів... Був поміж них і Казимир Островський. До слова, у поліції були двоє його братів, Юзеф і Тосик. Раніше вони охороняли єврейське гето в польській Осаді Краковецькій - сучасна Ново-Українка".
Напевне, тепер, через 60 років, коли шовіністично налаштовані поляки підраховують жертви того часу, то справедливо було б врахувати і жертви їхньої кривавої співпраці з фашистами, зокрема, й понад 300 жителів села Пустомити колишнього Тучинського району, яких живцем спалили гітлерівці й польські карателі. Імена польських катів Казимира, Юзефа, Тосика та інших убивць тут до цих пір пам'ятають.
Усі ці події, факти, хронологію до найдрібніших деталей всотувала пам'ять юного Якима Орла, а аналітичний склад розуму забезпечував глибоку оцінку подій того часу, що відображено в багаточисельних публікаціях на сторінках місцевої преси, у тому числі й в газеті "Волинь". Його заслужено визнають одним з кращих краєзнавців-правдомовців Гощанського району.
Тепер, у роки Незалежності, він зміг повністю легалізуватися і сам про себе сказати правду. А тоді, у сорокових, за завданням своїх зверхників пішов у "стрибки", щоб не було підозри, адже в хаті була криївка. Конспіративність доповнював той прикрий факт, що вітчима вбили свої через підлість місцевого провокатора. Такі трагічні реалії війни. Вороги й односельці в переважній більшості вважали їх з матір'ю такими, що постраждали від бандерівців. У той же час Яким, розуміючи справжню причину сімейної трагедії і повіривши у щирість вибачення повстанців за смерть вітчима, далі виконував обов'язки господарчого, вів розвідувальну роботу, розклеював листівки.
Його енкаведисти підозрювали, але, не зловивши на гарячому, часто "вибивали" свідчення у приміщенні для "стрибків" у Сінному, а затим і в Тучині. Витримав два тижні катувань й очну ставку з місцевим жителем, котрий, побачивши, як б'ють Якима, став заїкатися і відмовився від попередніх свідчень. Відпустили.
Знову поринув у підпільну роботу. Хоча психологічна напруга була на межі можливого, але розумний аналіз брав гору над емоціями. Розумів необхідність обтяжливих вимог, які ставив Кнопка. Наприклад, якщо у криївці перебувають повстанці, а Яким відсутній вдома, мати не виходипа з дому навіть до сусіда. І навпаки. Таким чином, почергово він з мамою ніби перебував у заручниках. Але такий порядок дисциплінував і морально загартовував, виробляв уміння розпізнавати ворога серед своїх. Так у перманентній боротьбі з окупантами, втрачаючи бойових побратимів, проходили роки.
У 1948 році Якима призивають до радянської армії. Як бути? Якщо ухилитися від служби, то треба йти до лісу, і цим самим повністю розкрити себе перед ворогом, піддати загрозі існуванню бойової групи повстанців, що діяла вже 5 років під назвою "Залізна лінія".
Кнопка порадив іти служити, поступити в комсомол, а затим і в партію, щоб продовжити боротьбу, глибше проникнувши у структури совєтської влади. Це було йому як наказ. Останнє не виконав, його морально-патріотичним переконанням були дуже чужі ідеологія, а головне блюзнірська практика партійно-радянського активу.
Коли прийшов з армії восени 1951 року, Кнопки та бойових побратимів уже не було в живих. Вони 8 лютого 1950 року загинули геройською смертю, не здавшись живими ворогу на хуторі поблизу села Шубків.
"Залізна лінія" і криївка так і не були розкриті енкаведистами. Яким і його друзі ніколи не виходили з повинною(!). Це підтверджує старший друг Якима Іван Сірук.
Це дуже важливе повідомлення, бо у "Книзі Пам'яті і Слави Волині" йдеться про те, що Яким Орел начебто вийшов з повинною. Це не підтверджується ніякими опитуваннями і тим більше документами. Таке повідомлення глибоко ображає Якима. Гірко на душі, коли, посвятивши всього себе боротьбі за волю й незалежність України, тебе хтось підозрює у зраді. Спростувати неправдиві твердження, зокрема, про вихід Якима з повинною, і було основною причиною для написання цієї статті.
Тепер Яким Орел, незважаючи на підступні хвороби, далі невтомно продовжує робити свою патріотичну справу. Досліджує історію національно-визвольної боротьби, за свій кошт встановлює фігури, чим звіковічує пам'ять полеглих. Чергова вже п'ята фігура увіковічила пам'ять своїх побратимів із "Залізної лінії".
Велика шана таким борцям! Слава героям!