10/10/2003 | Бухало

ПОНЕВОЛЕНІ НАРОДИ ОБ'ЄДНУЮТЬСЯ

Протягом віків московські, а потім і російські діячі, історики, церковники популяризували, а точніше нав'язували своїм слухачам ідею, що московський цар Олексій Михайлович виявив "добродушність" і прийняв "під свою руку" український народ та врятував таким чином від поглинання його сусідніми чи то Польщею, чи Туреччиною. Але рука ця була надто вже важкою...

Цю тезу підхопили й більшовицькі агітатори-автори. Але дивно, що при цьому апологети цієї тези "забувають" одну суттєву деталь: адже буквально через 13 років після Переяслава 1654 року Москва поділила з Польщею Україну - Лівобережжя закріпила за собою, Правобережжя - віддала Польщі.

То про яку "автономію" України у складі Московської, згодом Російської імперії можна серйозно говорити?

На Лівобережжі, що потрапило під Московію, було введено підневільні порядки - правителі встановили тут жорсткий соціально-економічний гніт, забороняли українську мову (Валуєвський циркуляр (1863 р.) та Емський (1876) указ про заборону видання та ввезення із-за кордону літератури українською мовою, заборону театральних вистав українською мовою). Та й Українську Православну Церкву поглинула московська в 1686 році.

Не в кращому становищі опинилися й ті українські землі, які потрапили під владу правителів Польщі, Туреччини, Австро-Угорщини.

І видатні українські діячі своїми творами, виступами пробуджували підневільний народ до боротьби за свої права, за щасливе життя. Так, 21-28 вересня 1917 р. у Києві відбувся з'їзд представників народів, які проживали в Україні і які знемагали під гнітом Російської імперії. Делегати його говорили про права народів, про ті кривди, які чинили їм царські деспоти. В організації цього з'їзду велику роль відіграв відомий український політичний та державний діяч, історик М.С.Грушевський.

А в квітні 1941 року, ще за три місяці до нападу фашистів на СРСР, на Другому Великому Зборі ОУН, крім інших питань, було прийнято клич "Свободу народам і людині!", постанову, яка наголошувала, що ОУН і далі вестиме боротьбу за Українську Суверенну, Самостійну Державу.

У листопаді 1943 року, коли гітлерівці дійшли до Волги, і, здавалось б, що комуністична російська імперія вже може лічити тижні свого існування і пригноблені нею народи на її уламках зможуть будувати свої самостійні ні від кого незалежні держави, у керівництва ОУН(р) та в командування УПА виникла ідея скликання Конференції поневолених народів Сходу Європи та Азії.

І хоч як секретно готувалася ця Конференція, проте про неї стало відомо в Берліні та в Москві. І гітлерівці, а особливо більшовицьке командування, виявили неабиякий інтерес до неї. Адже само собою зрозуміло, що в її роботі братимуть участь високопоставлені керівники ОУН та УПА, представники поневолених народів. І в планах одних ворогів та інших було захопити учасників Конференції.

Про ці плани стало відомо командуванню УПА, організаторам Конференції. І тому-то ними було пущено чутку, що вона відбудеться у "житомирських лісах". І чутка ця потрапила в післявоєнний період на сторінки не лише періодичних видань, а й солідних, наукових, у тому числі й на сторінки "Енциклопедії Українознавства".

У дійсності для роботи Конференції було обрано село Будераж Здолбунівського району, що розкинулося у мальовничій місцевості в якихось 60 кілометрах від т.зв. "столиці" окупованих фашистами земель України. Було враховано при цьому, що в селі є не так давно збудована школа, у якій дуже легко було перетворити два класи в один просторий зал, де можна було помістити порівняно велику кількість людей.

Враховано було й ту обставину, що в цьому регіоні дислокувалися численні відділи УПА, які очолював командир Петро Олійник ("Еней") і які у випадку потреби надійно могли б прикрити село від нападів ворогів. Крім того, було залучено до безпосередньої охорони Конференції кращих вояків УПА.

На Конференцію прибуло 39 делегатів, які представляли 13 народів. Найбільші делегації були грузинська (6 делегатів, очолювана Карлом), азербайджанська (6 делегатів - Фізуль), по 5 делегатів представляли узбецька (Шімрат), українська була очолена уродженцем станції Залізничної Ростиславом Волошиним (псевда "Стеценко", "Павленко", "Горбенко", "Левченко"), третім членом Бюро Головного Проводу ОУН. До складу української делегації входили уродженець Клеваня Рівненського району Яків Бусел (псевда "Київський", "Галина", "Багровий"), член Головного Проводу ОУН, вишкільний референт, публіцист Омелян Логуш ("Іванів") родом з Галичини, член Головного Проводу ОУН, референт пропаганди Дмитро Клячківський ("Білаш", "Охрім", "Клим Савур"), родом з Галичини, член Головного Проводу ОУН, крайовий провідник ОУН Північно-західних українських земель, командир УПА-Північ Катерина Мешко ("Верещак", "Зелена"), родом із Січеслава (Дніпропетровська) - видатна діячка ОУН, провідник Запорізької, Кримської та Луганської областей ОУН.

Вірменська й татарська делегації мали по 4 представники кожна. Вірменську очолював Антрант, татарську - Тукай. Осетинська делегація складалася з двох представників. Двоє представляли білоруську делегацію, а також Осетинську (очолював Арам, білоруську - Дружний). По одній особі були представлені делегації казахська - Дежкман, черкеська - Джігіт, кабардинська - Баксан, чуваська - Скворцов, башкирська - Кагарман.

Крім офіційних делегатів, були запрошені гості.

Як вказує учасник Конференції Петро Дужий ("Дорош", "Аркадій", "Арсен", "Павлович", "Панасенко", "Віталій", "Орест"), референт пропаганди у Проводі ОУН, член Проводу ОУН, редактор видання УПА "Ідея і чин": "Через непоінформованість у деякі публікації про Конференцію поневолених народів вкралася похибка щодо Голови Президії. Дехто стверджує, що Головою Президії був Головнокомандувач, тоді ще підполковник, далі генерал-хорунжий, Роман Шухевич - "Тарас Чупринка". Насправді, повертаючись з Полісся та Волині, де він інспектував відділи УПА, до Галичини, затримався у воєнній окрузі "Енея" і неофіційно брав участь у Конференції першого дня (21 листопада) і в першій половині другого дня нарад (22 листопада), до того часу, коли було підготовлено проект постанов і відозв". (П.Дужий. Перша Конференція поневолених народів Сходу Європи й Азії, - "Українська ідея і чин", З, 98, стор.32).

О 9-ій ранку 21 листопада зал для наради заповнили учасники Конференції. Здебільшого вони були в одностроях і зі зброєю.

На пропозицію Омеляна Логуша Конференція почалася хвилиною мовчання, якою було вшановано пам'ять борців усіх поневолених народів Сходу Європи й Азії, що віддали своє життя за волю народів.

Головуючим було обрано Ростислава Волошина, який надав слово грузинському делегатові Карлу. Він, підійшовши до Президії Конференції, на стіл її з "гуркотом" поклав кулемет і на весь голос промовив: "І тут кується воля поневолених червоною Москвою народів! Ми готові зброєю захищати ту волю і не дозволимо імперіалістам посягати на наші національні права! Ми будемо до останнього битися за свободу народів!" Після цих слів увесь зал встав і заяву грузинського делегата привітав гучними оплесками.

Було обрано Президію Конференції у такому складі: голова Президії Ростислав Волошин, перший заступник голови - азербайджанець Чавлі, другий заступник - грузин Карло. До секретаріату Конференції увійшли: білорус Дружний, узбек Шімрат й українка Катерина Мешко.

Українські делегати виголошували доповіді й виступали українською мовою, яка всім учасникам була зрозумілою, оскільки вони постійно спілкувалися з українцями, учасниками УПА. Проте неукраїнцям на Конференції виступати українською було надто важко, тому майже всі послуговувалися російською.

Першим з доповіддю "Оцінка політичного становища" виступав грузин Карло. Доповідач "висвітлив дволику гру двох імперіалізмів - німецького націонал-соціалістичного й російсько-більшовицького - стосовно поневолених народів", як говорилося в офіційному документі. - Делегат пропонував створити єдиний революційний Фронт. "Він має бути побудований на засадах рівності всіх поневолених народів, без взаємного узалежнення і на таких принципах: 1. Єдина лінія боротьби проти спільного ворога. 2. Єдина тактика боротьби. 3. Контакт для одночасного зриву всіх поневолених народів".

Співдоповідь на цю ж тему виголосив Яків Бусел. Він з'ясував суть імперіалізму, даючи відповіді на такі запитання: 1. Чого хочуть імперіалісти. 2. Тактика боротьби імперіалістів. 3. Оцінка реальних сил імперіалістів. 4. Оцінка наших сил.

Другу доповідь виголосив Омелян Логуш на тему "Політичні завдання поневолених народів". Доповідач з'ясував різницю між російськими й німецькими імперіалістами, охарактеризував нищівну політику більшовиків щодо поневолених народів. Він наголосив на головному завданні поневолених народів: "перервати розбійницьку боротьбу і принести світові мир". ...Але перемога не прийде сама, її треба здобути. І ми здобудемо її об'єднаними силами, з'єднані й організовані", - закінчив свою доповідь Логуш.

Після доповідей почалася дискусія.

Пізніше доповідь "Органіація і практичні цілі єдиного Фронту поневолених народів" виголосила Катерина Мешко. Вона наголосила на потребі створення Комітету представників революційних організацій поневолених народів для координації дій з допомогою збройних сил і широкої діяльності політичних організацій. У промові Мешко зробила висновок: "Комітет Поневолених Народів має організувати Національні Повстанські Армії на зразок УПА, відтягнути членів своїх національностей з Красної Армії, організувати національно-політичні сили на власних територіях і на українській території, де є багато членів поневолених народів".

Після заслухання доповідей і широких дискусій на другий день Конференції було обрано Резолюційну комісію для складання постанов, до яких увійшли б: оцінка політичного становища, політичні постановки й завдання поневолених народів, укладання Відозви Конференції.

Так, у постанові конференції говориться: "Для швидкої і повної перемоги національної революції потрібний один спільний Фронт усіх поневолених народів. Тому Конференція вважає необхідним створення спільного комітету народів Східної Європи й Азії, який координуватиме всі національно-революційні сили тих народів, виробить єдину лінію боротьби зі спільним ворогом, єдину тактику боротьби та у відповідний момент кине гасло до одночасного повстання усіх поневолених народів". В окремій постанові, зокрема, говориться: "Конференція закликає: зробити все можливе, щоб не допустити до вивозу вглиб Німеччини чи на фронти національних формацій при німецькій армії. (Не публікувати з конспіративних причин). Зібрати в національній формації бійців інших національностей при УПА, які були розкидані (не публікувати з конспіративних причин)".

Одностайно Конференція прийняла відозву, у якій сказано, звертаючись до уярмлених народів: "станьте одностайно до оборони життя і майна наших і ваших рідних, станьте до боротьби проти ворогів людства - паліїв війни".

Окремо учасники Конференції звернулися до бійців Червоної Армії, робітників воєнних заводів, "приналежних до чужонаціональних батальйонів при німецькій армії", до працюючої інтелігенції. Закінчується документ закликом "революційними силами народів і спільнім Фронті боротьби проти імперіалістичних загарбників збудуємо новий лад, оснований на справедливості й волі всіх народів".

Через усі документи, які прийняті Конференцією, червоною ниткою проходить заклик до спільної боротьби проти сталінського та гітлерівського тоталітарних режимів, до боротьби за незалежність народів, яких пригнічували ці режими.

І, як згадує Олексій Скоропада, уродженець села Дермань Здолбунівського району, активний член ОУН, керівник дерманського хору, який виступав перед учасниками Конференції: "члени Конфренції поневолених народів згуртувалися у дві групи і під проводом Волошина та Кисіля пішли по селі Будераж, де відбувалася Конференція, оглянути майстерні взуття, виправку шкіри, верхнього та натільного одягу, ремонту зброї й вив'язування светрів, шалів, навушників, панчіх, рукавичок тощо; школи, церкви, громадянського управління".

Увечері того ж дня (21 листопада - Г.Б.) виїхав до Будеража дерманський хор, готовий до виступу перед посланцями поневолених народів...

У дбайливо прибраній залі сиділи в перших двох рядах представники першої Конференції поневолених народів, за ними - запрошені гості із сусідніх сіл. На сцені - 54 хористи мішаного хору, готові до виступу. Перед них виходить делегований Проводом ОУН Волошин. Він сказав:

"Велика святкова громадо вільних уже сьогодні, поневолених фашистськими силами донедавна, народів! Ми підписали консолідаційний акт одностайно єднатись і боротися з нашими поневолювачами скрізь і кожної хвилини. У честь цієї історичної події відсвяткуємо гуртом присягу на вірність цієї величної сторінки нашої нової історії".

І зал затопила молодеча пісня-заклик - "Вкраїно-мати, кат сконав! Недаром бились ми за волю, бо кат сконав - тоді на щастя і на волю. До праці вільної, сини, недоля спить лукава. Засієм ріднії лани, і зійде слава". І все стає на свої місця. Напружена атмосфера входить у певні береги, зливається у високому рівні - єднанні святкового настрою, сцени, залу, глибокого переживання".

Далі звучить пісня "Засяяло сонце золоте, народ збудився зі сну".

"Погляди людей, - як згадує О.Скоропада, - горять святом, піднесенням, урочистою хвилею... Один тільки Андрій Кисіль напівголосом переказує тексти пісень представникові Угорщини". Потім звучали "Кант про Почаївську Божу Матір", "Ой, зійшла зоря вечоровая". З творів інших композиторів проспівали бадьоро-веселу в'язанку народних пісень у музичному укладі Давидовського "І по цей бік гора, і по той бік гора".

Згадує О.Скоропада: "Було це 21 листопада, отже, недалеко було вже й до Різдвяних свят. А ці милі, найбільші родинні свята український народ оспівував споконвіку своїми невмирущими колядками та щедрівками. Саме про це сказав зі сцени Андрій Кисіль... "І ми, - закінчив він, - попросили хор заколядувати нам та защедрувати". І хор почав Леонтовичевим "Щедриком", якого мусили повторити на нестихаюче прохання залу. З колядок та щедрівок гості почули "Нова радість стала", "Ой, видить Бог, видить Творець", дуже ліричну "На Йорданській річці тиха вода стояла". А "Єрусалимські дзвони" повторювали двічі й закінчували концерт обіймами та поцілунками на сцені тих, що сиділи в перших двох рядах і прибігли до наших дівчаток з поцілунками та обіймами на сцені".

А після концерту щедрі будеражчани організували гостину, і тут звучали тости, слова, які харатеризували Конференцію, як вдалу спробу консолідувати сили гноблених народів на боротьбу з поневолювачами.

Започаткована саме в Будеражі ідея знайшла своє втілення та розвиток пізніше. Справа в тому, що в 1946 р. створений у цьому селі координаційний осередок революційно-визвольних організацій продовжив свою роботу на еміграції у Мюнхені (Німеччина). У 1954 році цей центр уже об'єднував албанців, білорусів, болгар, вірменів, грузинів, словаків, казахів, латвійців, литовців, туркестанців, угорців, українців, хорватів, чехів. З 1948 року Антибільшовицький блок народів, який веде свій початок з Будеражу, очолював Ярослав Стецько. До складу Президії входили генерал-полковник Ф.Фаркош де Кісбарнак (угорець) і Христо Статов (болгарин), як заступник голови, Н.Нікашідзе (грузин), як генеральний секретар. Центральний комітет складався з представників вказаних вище народів. Крім ЦК, існувала Рада народів, яку очолював професор, доктор І.Островський (білорус), а секретарем був Й.Гітіс (литовець).

Антибільшовицький блок народів влаштовував масові антибільшовицькі демонстрації, організовував пресові конференції, надсилав меморандуми для керівних політиків, випускав періодичні та неперіодичні видання різними мовами, у першу чергу часопис "Шлях перемоги", який нині вже виходить у Києві, головним реактором якого є уродженка села П'яннє нині Млинівського району на Рівненщині Марія Базелюк. У цих матеріалах висвітлювалася та ганебна роль, яку проводив більшовицький режим в СРСР, його злочини по відношенню до поневолених народів тощо.

А 20 листопада 1997 року в Будеражі відбулася конференція, присвячена 54-ій річниці Першої Конференції поневолених народів, яку організувала Здолбунівська районна державна адміністрація.

Перед початком її учасники поклали квіти на могили вояків УПА, які загинули в бою з фашистами й поховані на місцевому сільському кладовищі.

У роботі конференції взяли участь голови сільських рад району, вчителі, жителі села, учні місцевої школи. Символічно, що конференція 1997 року відбувалася саме в тому приміщенні, де в 1943 році працювала Перша Конференція поневолених народів. З історичною довідкою про перебіг Першої Конференції виступив кандидат історичних наук, тоді доцент, Гурій Бухало (Рівне). Він проаналізував ті документи, які прийняла Конференція 1943 року.

З інтересом присутні прослухали виступ вояка Української Повстанської Армії п.Олексія Поліщука з Мізоча, який був у складі охорони Конференції, учасника дерманського хору, який виступав перед учасниками Конференції п.Кіндрата Кальчука. На конференції виступили депутат обласної ради, голова Новомощаницької сільської ради Микола Головай, голова Старомощаницької сільської ради Микола Омелянюк.

З полум'яною промовою виступив житель Харкова, колишній депутат Харківської міської ради п.Іван Корнійчук, у якій закликав учасників конференції, у першу чергу молодь, любити та берегти Незалежну Україну, за честь, свободу якої віддали своє життя й учасники Першої Конференції, десятки, сотні тисяч патріотів, гордитися тим, що вони, учні, навчаються у тій школі, де проходила подія, що назавжди золотими літерами вкарбована в багатовікову історію України.

У роботі конференції взяв участь і голова районної ради п.О.Гамера.

Учасники конференції прийняли ухвалу, яка, зокрема, передбачала виготовлення та вивішення на будинку школи меморіальної дошки, що увічнювала б факт проведення у цьому приміщенні Першої Конференції поневолених більшовицьким режимом народів Сходу Європи й Азії.

На закінчення конференції учасники художньої самодіяльності дали концерт, у якому звучали стрілецькі та повстанські пісні.

І слід відзначити, що 8 березня 1998 року на приміщенні школи було відкрито меморіальну дошку з відповідним написом. В урочистостях взяли участь і виступили народні депутати України генерал-майор Іван Білас, Степан Хмара, Олег Матковський, Микола Ратушний, заступник голови обласної "Просвіти" Петро Кульчинський.

З емоційною промовою виступила на торжестві народний депутат України, голова Проводу ОУН та Конгресу Українських Націоналістів Слава Стецько, яка з 1986 року очолила Асамблею Блоку Народів Європи та Азії за свободу й незалежність.