10/10/2003 | Полтавський вареник

Справжнє свято нині у шанувальників української мови. Віце-прем’єр та міністр фінансів Микола Азаров публічно вимовив кілька слів державною мовою. Ейфорія, що охопила частину патріотичних видань, була не меншою, ніж ейфорія спортивних газет, коли б Україна стала чемпіоном світу з футболу. І не кажіть, що друге зробити набагато важче. Якщо добре тренуватися, то результат у спорті обов’язково прийде. Інша річ у політиці, особливо у політиці мовній. Кожен із нас знає людей, а може, й сам є таким, які краще дозволять собі вийти на люди без штанів, ніж заговорити українською мовою. Корені цього явища ми зараз шукати не будемо — навіщо забирати хліб у професійних борців за нашу мову. Розглянемо способи лікування мовної фобії, які в чомусь схожі на закодування хронічного алкоголіка чи затятого курця. Найкращий спосіб — призначити людину прем’єр-міністром України. Цей спосіб ще жодного разу на давав негативного результату. З президентом складніше. Не так часто вони у нас змінюються, щоб робити висновки. Та й варіант з прем’єром для масового вживання навряд чи підійде: аби пропустити через крісло прем’єра всіх принципових небажальників говорити рідною мовою, не вистачить ніякого часу. Тоді згадаємо класика соціалістичного реалізму, натхненного і, що важливо, геніального оспівувача комунізму Володимира Маяковського. Він мовне питання вирішив для себе раз і назавжди, промовивши, що «будь я і нєгром прєклонних годов, і то бєз унинья і лєні, я русскій би виучіл только за то, что ім разговарівал Лєнін». Хороший спосіб, і працює вже майже сто років. Мовою Лєніна, або чимось на неї схожим, досі із задоволенням говорять у тюрмах нашої держави, послуговуються цим засобом спілкування всі без винятку бандити і ті, хто ними хоче бути. Може, почати боротьбу за перехід на українську мову саме з цього середовища? І нічого, що у тюрми та бандитів свої закони. Якщо придивитися, вони мало чим відрізняються від законів звичайних. Проте якщо головний тюремний пахан заговорить раптом українською, його не будуть щиро наслідувати. Тому що, аби когось наслідувати, треба його не тільки боятися або хотіти бути схожим, а й хоч трохи любити і поважати. Чи любимо, чи проважаємо ми нашого міністра фінансів Азарова? Чи почнемо наслідувати його в сенсі переходу на українську мову? При всій повазі до віце-прем’єра і всій естетичній насолоді від його прізвища, навряд чи можна прогнозувати щось подібне. Щоб мову полюбили і почали нею говорити, треба, щоб саме цією мовою прозвучали для людини найдорожчі для неї слова від найдорожчої для неї людини. І зовсім не обов’язково, щоб цією людиною була мати чи перша вчителька. Дорослі діти соромляться своїх матерів та вчительок, поки ті ще живі. Діти хочуть бути схожими на сильних і мудрих, гарних і чесних. З цих позицій варіант масового переходу на українську мову за нинішньої влади практично виключений. І за наступної, скоріше за все, також. Потрібен саме «нєгр прєклонних годов», який би повів за собою нову україномовну еліту. Чи підходить на цю роль міністр фінансів чи хтось іще з його колег? Не за кольором шкіри і не за віком, а за іншою ознакою. Людина має подумати: хіба я гірша за Азарова, і заговорити українською. Але спочатку слід про це подумати. Що може бути гірше за Азарова? Все. Припиняю. Буду чекати наступного міністра, який раптом публічно заговорить українською. Може, той краще підійде. Негрів не пропонувати.