10/13/2003 | S@nya

http://www.grani.kiev.ua/2003/30/Loginov07L_ukr.htm

Україна — країна розвинутої конституційно-реформаторської демократії

Олександр Логінов



Присвячується Дугласу Адамсу

Все почалося в ті дикі часи, коли закон був писаний, а те, що написано пером, не можна було виволочити і волом...

Україна була пересічною країною з “перехідною економікою” і нічим особливим не вирізнялась з-поміж інших, ну хіба що красою своїх мешканок. Хто б міг подумати, що вже за якийсь десяток років вона стане світовим лідером відразу у всіх галузях?

Так от, причиною всьому стало таке застаріле, за нинішніми мірками, поняття, як “переділ влади”. Тепер, звісно, такого словосполучення не те що в газетах, а й в енциклопедичному словнику не зустрінеш, а тоді воно було страшенно актуальним.

Отже, був в Україні тоді Президент (уявіть собі, лише один, і тому навіть назву його посади писали з великої літери). І як будь-який доконституційно-реформаторський президент, він дуже боявся одного — перестати бути Президентом. Звали його Леонід Кучка.

І як в будь-якій доконституційно-реформаторській країні була в Україні опозиція, яка сильно хотіла, щоб Президентом став хтось з її лав. Чомусь особливо популярним серед українських опозиціонерів був бджоляр-любитель і водночас — банкір-професіонал Віктор Плющенко. Мабуть, любили його за хусточку, яка справно стирчала з кишені його піджака, а ще, можливо, за те, що всім доводилося дивитися на нього знизу вгору — надто вже Вітя полюбляв залізати на гори.

І от одного разу Леонід Кучка усвідомив, що зовсім швидко, згідно із законом, він перестане бути Президентом з великої літери, і почав він вигадувати, як же цю проблему розв'язати.

Треба сказати, що в парламенті України діяла так звана “парламентська більшість” і майже така ж сама за розмірами “парламентська меншість”. Більшовики дуже не любили меншовиків і дуже любили Президента Кучку, а меншовики не любили нікого, крім Віктора Плющенка.

Деякі дослідники та історики схильні стверджувати, що “меншовики” і “опозиція” — це одні й ті самі люди. Що ж, автору цих рядків не лишається нічого, крім як погодитися з цим, бо дане відкриття вже встигли запатентувати в Найвищій комісії з патентів та потенції, але ще не встигли оспорити в якому-небудь суді.

Так от, вихід з ситуації, що склалася, тодішній Президент України побачив у внесенні змін до Основного Закону України. Проект закону про внесення таких змін був скомпонований в президентській канцелярії, і народ вже був оповіщений про грядущі зміни, але з'ясувалося, що, згідно з українськими законами того часу, проект цей мав ухвалити парламент, і не менше, ніж 300 голосами.

Звісно, парламентська меншість була спантеличена не менше за самого Кучку, і зовсім скоро з'явився альтернативний проект реформування Конституції (а вона, до речі, теж була лише одна!) — опозиційний. І тут пішло-поїхало! Проекти стали з'являтися з шаленою швидкістю... Голова парламенту Володимир Латвин виявився людиною кмітливою і протягнув через Верховну Раду рішення, згідно з яким всі ці проекти направлялися для експертизи в Конституційний суд за його підписом, а не за згодою більшості депутатів, як хотіли більшовики (адже вони і були більшістю депутатів).

Багато які історики приписують Латвину лаври батька конституційно-реформаторського перевороту, адже саме це його рішення, як стверджують вони, і з'явилося каталізатором подальших подій. Але ця думка спірна.

Отже, коли до Конституційного суду надійшли перші проекти змін до Конституції, судді довго радилися і тяжко думали, яке рішення прийняти щодо кожного з них. Пізніше, коли проекти стали надходити в суд щотижня, їх стали розглядати досить поверхово і навіть недбало, ну а коли реформаторські ініціативи ринули до Конституційного суду могутнім невичерпним потоком, з'явилося історичне рішення Конституційного суду за номером 3745, яке містило лише одне речення: “Вважати ВСІ законопроекти про внесення змін до Конституції, що надійшли і надійдуть надалі на розгляд Конституційного суду, такими, що відповідають Конституції України”

І тут зчинився переполох в парламенті. Опозиція, обрадувана звісткою, що її проекти були схвалені, кинулася ставити їх на голосування один за одним, але більшість, підступно гигикаючи, не поспішала підтримувати меншовицькі проекти, чекаючи на свою чергу.

Коли ж всі проекти опозиції відхилили і меншовики зрозуміли, що зараз свої проекти почне протягати більшість, вони вмить заблокували трибуну парламенту (а трибуна тоді, уявіть собі, теж була всього одна). Загалом, в парламенті вибухнула війна: депутати били один одному пики, тягали колег за волосся, обливалися водою і просто бігали по залі. Більшовики підкуповували депутатів від опозиції, але в цей же час меншовики перекуповували більшовиків, і нічого не виходило. Більшовики навіть намагалися провести засідання в іншому приміщенні, але тут свою тверду позицію виявив спікер Латвин і таємно сповістив про місце і час проведення альтернативного засідання меншовиків, так що воно теж не відбулося.

І тут геніальну пропозицію вніс молодий парламентарій від опозиції Сергій Теряхін. Його виступ увійшов в історію під назвою “Пропозиція Теряхіна”, а суть її зводилася до того, щоб ухвалити всі опозиційні проекти про внесення змін до Конституції в одному пакеті з усіма більшовицькими проектами. Латвин тут таки поставив це питання на голосування. Результат був приголомшливим: всі депутати проголосували “За”. Як потім зізнавалися багато хто з них, вони голосували “жартома”...

Отже, в результаті даного голосування, в країні склалася, на перший погляд, загрозлива ситуація... А саме: президентські вибори скасовується. Водночас вони переносилися на 2, 3 і 4 роки вперед. Вибори, перенесені на 3 роки вперед, мали відбутися в парламенті, інші — по-старому, на виборчих ділянках. Сама посада президента ліквідовувалася, але водночас наділялася додатковими повноваженнями, щоправда, ці ж повноваження урізалися.

Парламент мав залишитися однопалатним і в той самий час засновувалася друга палата — палата регіонів, і ще одна друга палата — палата лордів (втім, оскільки лордів в Україні не знайшлося, ця палата так ніколи і не з'явилася).

Через оцю всю катавасію спочатку ніхто і не помітив, що в пакеті “опозиційних та більшовицьких” поправок до Конституції, ухвалених того дня в парламенті, опинився і закон, згідно з яким “для внесення будь-яких подальших поправок до Конституції досить 50 підписів народних депутатів України”. І лише наступного дня багато хто збагнув, які прекрасні перспективи відкриває ця поправка в поєднанні з раніше ухваленим рішенням Конституційного суду за номером 3745.

Саме цей момент і прийнято вважати початком Великого конституційно-реформаторського Перевороту, що став каталізатором небувалого розвитку світової, і, насамперед, української цивілізації.

Зміни до Конституції стали вноситися всіма кому не ліньки щодня. Незабаром група з 50 депутатів внесла зміну, що зменшує число депутатських підписів, необхідних для легітимізації поправок до 1.

Загалом, контроль над ситуацією в країні було втрачено. Більшовики намагалися було повернути все на свої місця, примусивши суддів Конституційного суду ухвалити рішення, що скасовувало всі попередні поправки, але досвідчений опозиціонер Олександр Холод за день до цього вніс поправку до Конституції і заснував Надконституційний суд України, рішення якого мали більш високу силу навіть над рішеннями Конституційного суду. Надконституційний суд тут таки відновив статус-кво, скасувавши останнє рішення суду Конституційного. Хтось з більшовиків заснував вже наступного дня “Найконституційніший суд України”, але опозиція не розгубилася, і незабаром з'явився “Найнайконституційніший Суд України”, а також “Найбільш Найконституційніший суд України”.

У країні назрівала політична криза, в країні панував хаос. Всі чекали на неминучий кінець цього “божевілля” і прихід диктатури. Іноземні інвестори, які нічого не тямили в господарському законодавстві, що тепер мінялося навіть не щодня, а щогодини, згортали свою діяльність в Україні.

Але тут сталося щось зовсім несподіване... Всесвітньо відомий мільярдер і економіст Зоррос оголосив, що він має намір вкласти всі свои кошти в економіку України. Всі були шоковані таким рішенням, тим паче, що Зоррос поспішив утілити його в життя.

Як виявилося пізніше, кмітливий бізнесмен просто підкупив кілька депутатів в парламенті, і ті прийняли низку поправок до Конституції України, згідно з якими всім підприємствам Зорроса в Україні надавався пільговий режим, більше того, вони звільнялися від сплати податків, більше того, всі їхні співробітники прирівнювалися до статусу чиновників і вони одержували зарплатню не від Зорроса, а з держбюджету. Звісно, пізніше Зорросу довелося сплатити і податки, і повернути до бюджету зарплатні своїх співробітників, але доки ці рішення розглядалися, скасовувались, переприймались, переглядалися в розмаїтих знову заснованих та перезаснованих установах, Зорроз встиг заробити величезні гроші, експортуючи з України свою продукцію на ринки Євросоюзу, США, Японії і інших країн, що не витримали такої зухвалої конкуренції.

І тут в Україну ринули інвестиції. Здавалося, в світі не було стільки капіталу, скільки прийшло за пару років в Україну. Розпочалася неймовірна економічна криза в усьому світі. Крім, звісно ж, України. Саме ці події і називаються в новітній історії “Великим Конституційно-реформаторським Переворотом”

Першими, ясна річ, зуміли відреагувати американці. Президент США Джорж Куш зажадав у Сенату повноважень на внесення будь-яких поправок до законів США на свій розсуд, але розумні сенатори надали такі повноваження не йому, а собі. Потім аналогічні рішення ухвалили практично всі парламенти всіх країн світу. Але було пізно. Світова перевага України, першої країни розвиненої конституційно-реформаторської демократії, була вже очевидною...