10/14/2003 | Shooter

Між політичною реформою та великим компромісом – вибір неможливий!

Микола Катеринчук, для УП , 14.10.2003, 13:04



Після зриву проекту влади №1 – ми і не чекали, що процес "реформування" зупиниться. Літо було лише перервою на каву для тих, хто прагнув зіграти у велику гру. Не було секретом, що після зриву в липні "варіанту-2006" – найвірогідніший наступний крок владної команди – змінити козирі і поставити на давню мрію СДПУ(О) – парламентську модель.

І звичайно тут можна буде не лише "нагнути" більшість під генеральну лінію, але й спробувати приєднати до "нового проекту реформ" частину опозиції, перш за все КПУ. Так і сталося.

У новий політичний сезон ми ввійшли разом з появою нового проекту змін до Конституції та фактично новою коаліцією влади – на чолі з СДПУ(О) і КПУ. Де-жавю чи насправді реальна можливість того, що під гаслом парламентаризму Україна повернеться до посткомунізму, від якого так важко і так непослідовно ми відходили всі останні роки.

Звичайно, не хотілось би перебільшувати, але питання виникає саме по собі - чого в цьому неприродному альянсі більше – конформізму опозиційних КПУ до влади чи радянської сутності напівбуржуазної СДПУ(О).

Тим не менше, чим би не пояснювали свою позицію вічні опозиціонери-комуністи – навряд чи вона є логічною. Після підписання у квітні Меморандуму стосовно конституційних змін в форматі опозиційної "четвірки" разом з "Нашою Україною", СПУ та БЮТ, сьогодні комуністи виступають вже на іншому боці – протилежному намірам і принципам Меморандуму.

Тобто є всі підстави вважати КПУ вкрай безвідповідальними і безпринципними союзниками, які діють за макіавелістським принципом – мета виправдовує засоби.

Можливо, нова коаліція СДПУ(О)-КПУ не настільки і неприродна, бо порушуючи межу між публічною декларацією та реальною політикою в діях цих партій, вона тим не менше ясно показує - 12 років занадто малий строк, щоб змінити радянське мислення і занадто великий строк, щоб не змінити радянську за походженням правлячу верхівку, якщо ми мріємо про Європу та демократію.

Однак це тільки один бік питання – інший більш важливий. Справа в тому, що в цій коаліції як ні в чому іншому яскраво проявилася реальна мета влади – зміст якої не в реформуванні політичної системи і звичайно не в розбудові демократії в Україні.

Головна мета "політичної реформи" – відкласти президентські вибори і таким чином не дозволити виборцям обрати нового президента, і зберегти владу у своїх руках. Враховуючи, що більшість виборців послідовні в своїх перевагах щодо Віктора Ющенка, це зменшує шанси влади на перемогу в чесних виборах і штовхає президентську команду на хаотичний пошук варіантів виходу.

Ми повинні бути вже готовими до того, що кожний новий варіант буде суперечити попередньому, і це цілком в руслі тієї "багатовекторності", яку ми спостерігали, на очах всього світу, як у зовнішній, так і у внутрішній політиці останніми роками.

Проект №1 від Кучми і проект №3, підтриманий ним - майже повністю протилежні. Недоречно сперечатися про переваги та недоліки різних політичних систем – точок зору багато. Питання зміни політичної системи не є, як це не дивно, ключовим в нинішній політичній реформі. Для цього достатньо лише порівняти зміст висловлених в цих проектах пропозицій. Спробую довести.

Перший проект пропонував стратегію на "вдосконалення" існуючої президентської системи в цілому і збереження політичного режиму Леоніда Кучми повністю, а основним моментом цього проекту було проведення виборів в один рік – звичайно 2006, а не 2004.

Новий проект від АП-та-КПУ вже пропонує кардинально змінити політичну систему на парламентську, при чому в версії комуністів – головний пункт реформи – скорочення повноважень президента та обрання його парламентом до 2004 року – тобто до початку президентської кампанії.

Різниця велика, але те, що насправді об'єднує обидва варіанти "реформ" – це питання президентських виборів. І в першому, і в другому випадку ставлять під сумнів президентські вибори-2004 року. Різниця лише в методах, але завдання спільні - зупинити невпинність розгортання виборчого процесу під будь-яким приводом.

Чому взагалі вибори так загрозливо сприймає правляча команда. Дуже просто – відсутність підтримки виборців щодо політиків з президентського оточення, висока та постійна підтримка Віктора Ющенка, який має власний стійкий електорат – все це ризики втрати влади.

Однак, і я неоднарозово про це говорив та писав, – це питання більше широкого змісту та значення ніж питання про Ющенка, Януковича чи Медведчука.

Не має значення хто стане президентом, важливе інше – здатність сприйняти вибір громадян як єдиний шлях до отримання влади. Це традиційно важке питання для новітніх держав, але саме через це прийнято визначати справжній калібр та зрілість демократії в країні.

Якщо зміна влади від одного президента, політичної сили – переходить планово, за діючими правилами (Конституцією, виборчим законом), без форс-мажорів у строках, на рівних умовах для всіх кандидатів – тоді національна демократія витримує іспит і політична еліта в свою чергу витримує іспит на демократію.

Якщо ж виникає питання конституційних змін, політичної реформи чи маніпулюється тема антидержавницької діяльності опозиції – це ознака того, що демократія в країні під загрозою.

Це свідчить про те, що правляча команда не має наміру віддавати владу політичним силам, які мають більшу підтримку виборців і більші шанси виграти. І це небезпечна позиція для майбутнього тих сил, які ігнорують реальність, поглинуті у власні кулуарні розмови.

Так, останніми роками спостерігається невпинне падіння рівня довіри до існуючої влади. Вона не тільки не хоче вступати в діалог та йти на поступки представникам опозиції, що сприятиме досягненню стабільності у суспільстві.

Навпаки - вона обирає лише авторитарний варіант виходу з ситуації, лише контрольований нею варіант передачі влади. Громадяни з їхніми уподобаннями влада розглядає лише як побічні непорозуміння в їх великій грі.

Декілька політичних сил, які опинилися біля керма, та виступають ініціаторами радикальних політичних змін, діють за логікою притаманною більшовизму – "все або нічого". Вони не тільки не йдуть на поступки та компроміси з опозицією, але й часто грають проти інтересів власної команди "більшості".

Для цього вони використовують недозволені методи і готові викручувати руки будь-кому хто має власну точку зору (Зінченко), тим більше, що силових ресурсів тепер достатньо – всі позиції "схоплені": і армія, і СБУ, і міліція – під контролем.

Навіщо труднощі і ризики тонкої політичної гри в компроміси, коли з таким ресурсом можна і силою. Тепер є широкі можливості і додавити опозицію – Юлію Тимошенко чи "Нашу Україну", є можливість безкарно "кинути" – і всіх інших. Чи то коміуністів, які вимагають пропорційної формули чи то мажоритарників більшості, чи всіх разом. Все залежить від ситуації.

Великим реформаторам з "партії влади" виявилося замало "політичної реформи" – вони вирішили "реформатувати" зовнішню політику загалом. З геополітичним орієнтуванням проблеми були завжди – багатовекторність та інше, але тепер постала проблема і з економічною географією.

Щоб зняти це питання остаточно і більше не плутатись Європа чи Росія, вирішили - Україна повинна піти в Єдиний Економічний Простір.

Відтепер пропрезидентські кола саме ЄЕП стали називати головним кроком до європейської інтеграції, тобто саме так як трактує реалізацію національних інтересів в СНД зовнішньополітична доктрина Росії.

І до біса тут національні інтереси України, якщо нинішня влада може отримати порозуміння та протекторат Росії на випадок невдачі з "політичною реформою".

Дарма, що це загрожує політичній та соціальній стабільності і врешті-решт існуванню української державності.

Виявляється, що "сдати" економічну самостійність України поступитися і суверенітетом, і добробутом нації для можновладців дешевше, ніж піти на переговори з реальними, а не міфічними (КПУ) опонентами, силами і кандидатом, які є альтернативою для українського виборця.

Це, принаймні, нерозумно і небезпечно і схоже не просто на велику авантюру, але й є політичною короткозорістю – небажанням зрозуміти прості і досить ефективні речі.

Замість того, щоб примушувати всіх поставити підпис під "пакетом" - ЄЕП та "політичною реформою", звільняючи всіх неугодних і тих хто живе не тільки нинішнім, але й думає про політичне майбутнє, влада повинна зупинитися і подивитись правді у вічі.

Чи не надійніше та дешевше – забезпечити політичну стабільність та своє майбутнє компромісом з власним народом, з більшістю поміркованих політичних сил України, ніж отримати міфічні і слабопрораховані дивіденти від ЄЕП та Росії за рахунок втрати стратегічного майбутнього для України і для кожної політичної сили.

Я впевнений, що демонструючи небажання, неготовність до компромісу представники нинішньої влади – втрачають не менше. Вони втрачають шанс на майбутнє та стабільність.

Той, хто вважає політику сили найкращим методом, вважає, що перекупити, примусити, нагнути – є найбільш ефективним - глибоко помиляються. "Наша Україна" тим і відрізняється від влади, що не визнає перевагу таких методів. Ми вже не раз страждали від такої політики – і під час виборів, і під час обрання керівництва парламенту навесні 2002 року і коли давили наш бізнес.

Тому ми першими не хотіли б, щоб у майбутньому шантаж та сила були основою здійснення політики в цій країні. Демократичні методи – є більш надійними і більш прорахованими і з точки зору ризиків, і з точки зору результатів для всіх і кожного (це доводить навіть математична теорія ігор).

Однак ці методи вимагають єдиного – готовності до компромісу, тому що демократія – це перш за все мистецтво пошуку компромісів, можливого крізь неможливе.

І цьому треба вчитися. Треба відкинути всі непорозуміння, всі конфлікти - подолати політичний егоїзм та інфантилізм. Зараз дуже відповідальний момент і необхідно прийняти важливе для всіх рішення.

Але цього не можна зробити, поки політична більшість не усвідомить необхідності і переваги компромісу щодо важливості виборів, як єдиного можливого способу переходу влади від одного президента до іншого, від однієї політичної команди до іншої.

Справа не лише в тому, щоб віддати владу іншим – питання значно ширше – це означає отримати публічні гарантії недоторканності чи статус-кво в економічній сфері, це можливість отримати гарантоване політичне майбутнє і врешті-решт - відповідальність переможців перед представниками екс-партії влади.

Для цього потрібен "великій компроміс" – без цього у нас не має шансів остаточно порвати з радянським минулим та його рецидивами у вигляді насильства над волею виборців і політичних опонентів, не має шансів позбутися цензури та права сильного чи політичної гегемонії однієї сили чи одного центру влади над іншими.

Щоб розірвати всі ці кайдани, щоб забезпечити реальну політичну стабільність, врівноважити всі політичні інститути – наділити їх рівними правами, для того щоб отримати можливість грати на рівних в політиці, і перш за все на виборах, щоб не порушувати економічної стабільності, яка далася Україні нелегко – потрібно лише одне бажання сісти за стіл переговорів.

Необхідно розірвати хибне коло недовіри і знайти компроміс. Ми на це здатні, "Наша Україна" вже домовилася зі своїми партнерами з опозиції (СПУ, БЮТ) про спільні правила гри. Але ми готові до діалогу з усіма, хто стоїть на демократичних засадах, для кого політичні реформи – це не шлях до влади, а шлях до стабільності, хто здатен вийти за межі вузького кола власних підозр, амбіцій і порозумітися.

І зробити це необхідно не за кулісами і не під килимом, а публічно. Перш ніж йти на будь-які зміни, на будь-які системні рішення – потрібне широке порозуміння і серед політичних сил, і серед громадян.

Потрібно розірвати хибне коло адміністрування політичних питань і вийти на політичний механізм прийняття рішень. Цей механізм відомий – "круглий стіл". Звичайно це дуже серйозний крок, але іншого шляху не має.

Такий етап змушені були пройти всі нові демократії. Рано чи пізно… Але хотів би нагадати слова Петрарки тим, хто прагне провести швидкі реформи: "Здобувати владу для спокою та безпеки означає сходити на вулкан, щоб сховатися від бурі".