РІЧНИЦЯ: 85 років тому українці навчилися вуличнії герільї
11/01/2003 | Майдан-ІНФОРМ
1 листопада 1918 року Польська Ліквідаційна Комісія, яка їхала з Кракова, щоб перебрати владу у Львові, приїхала з Австро-Угорщини в Україну. Галичани, коли австрійці відмовилися передавати їм владу, а поляки взагалі не хотіли розмовляти на цю тему, не стали панікувати і шукати підтримки зовні – вони просто взяли владу у свої руки. 1 листопада львів’яни побачили на вулицях нової столиці дивні прапори – синьо-жовті. Від того часу ці кольори назавжди стали їхніми.
Українське повстання у Львові вражає своєю подібністю до регіональних конфліктів у Придністров’ї, секторі Газа чи Ольстері, коли більшість населення просто уникало брати до руки зброю, обмежуючись матеріальною підтримкою “своїх”. За місяць позиційних боїв у місті загинуло менше тисячі осіб. Це була війна, подібна до описаної одним українським телеведучим: “Зранку ти стріляєш в окопі, а ввечері їдеш на трамваї дивитися фільм про війну”.
Це була європейська міська герілья чистої води. Знання закапелків дахів і брам було важливішим за стратегічні мудрування. Один панцерничок відігравав неймовірно важливу роль, подібно до легендарного обитого бронелистами КамАЗу в Тирасполі. Сторони розуміли, що в цьому місті ще жити їхнім нащадкам. Вони кидали гранати з однієї кімнати в іншу, але тільки тоді, коли знали, що там ворог. Вони стріляли з вікна у таке ж вікно по той бік вулиці, коли звідти стріляли, але так, щоб не зачепити трамвай, який їхав унизу. Під час бою за Головну пошту виникла пожежа. І стрільці, і “орлята” припинили вогонь, щоб муніципальна пожежна команда могла її погасити.
Листопадовий Чин поклав початок не тільки майстерності вуличного бою. З 1500 чоловік, які о четвертій ранку 1 листопада розійшлися по Львову, виросла ціла армія, яка здійснила Вовчухівську і Чортківську наступальні операції, місяцями тримала 300-кілометровий фронт. Про УГА з повагою писав навіть Булгаков, якого важко назвати українофілом: “были тоньше лицами, подвижнее, умело несли винтовки – галичане”.
Саме з 1 листопада виросла Західно-Українська Народна Республіка, яка унікальним чином поєднала відданість європейським демократичним цінностям і вміння діяти, а не бесідувати про суть українського духу. Не проводячи соціальних експериментів, якими так захоплювалися наддніпрянці, галичани за лічені місяці створили свою державу з відчутним соціальним наповненням.
І завдяки 1 листопада зараз смішно чути панічні крики з приводу того, що поляки претендують на Львів. Пройдіть по Львову – чи багато людей там розмовляють польською? На туристичних стежках Карпат польську чуєш частіше, ніж у місті. І поляки ці зовсім не агресивні. А певний відсоток нацюків є в кожній державі. І саме вони люблять більше розмовляти, ніж діяти.
Завжди, коли я повертаюсь із Карпат, я йду з пластикового Приміського вокзалу на мармуровий Головний, щоб взяти квитки додому. І щороку в підземних переходах з приміщення вокзалу на колії мені мариться юнак у сірій шинелі, який скрадається цим переходом із австрійською гвинтівкою в руці. Він не звертає уваги на листопадовий холод і сморід сечі на бетоні. Він не думає про Шевченка чи Київ. Він прислухається до шуму бою нагорі. Він лізе до підсумка за гранатою. Він діє.
ЯКБИ Я БУВ У БЕНКЕТНІЙ ЗАЛІ
За тих, хто діє!
Українське повстання у Львові вражає своєю подібністю до регіональних конфліктів у Придністров’ї, секторі Газа чи Ольстері, коли більшість населення просто уникало брати до руки зброю, обмежуючись матеріальною підтримкою “своїх”. За місяць позиційних боїв у місті загинуло менше тисячі осіб. Це була війна, подібна до описаної одним українським телеведучим: “Зранку ти стріляєш в окопі, а ввечері їдеш на трамваї дивитися фільм про війну”.
Це була європейська міська герілья чистої води. Знання закапелків дахів і брам було важливішим за стратегічні мудрування. Один панцерничок відігравав неймовірно важливу роль, подібно до легендарного обитого бронелистами КамАЗу в Тирасполі. Сторони розуміли, що в цьому місті ще жити їхнім нащадкам. Вони кидали гранати з однієї кімнати в іншу, але тільки тоді, коли знали, що там ворог. Вони стріляли з вікна у таке ж вікно по той бік вулиці, коли звідти стріляли, але так, щоб не зачепити трамвай, який їхав унизу. Під час бою за Головну пошту виникла пожежа. І стрільці, і “орлята” припинили вогонь, щоб муніципальна пожежна команда могла її погасити.
Листопадовий Чин поклав початок не тільки майстерності вуличного бою. З 1500 чоловік, які о четвертій ранку 1 листопада розійшлися по Львову, виросла ціла армія, яка здійснила Вовчухівську і Чортківську наступальні операції, місяцями тримала 300-кілометровий фронт. Про УГА з повагою писав навіть Булгаков, якого важко назвати українофілом: “были тоньше лицами, подвижнее, умело несли винтовки – галичане”.
Саме з 1 листопада виросла Західно-Українська Народна Республіка, яка унікальним чином поєднала відданість європейським демократичним цінностям і вміння діяти, а не бесідувати про суть українського духу. Не проводячи соціальних експериментів, якими так захоплювалися наддніпрянці, галичани за лічені місяці створили свою державу з відчутним соціальним наповненням.
І завдяки 1 листопада зараз смішно чути панічні крики з приводу того, що поляки претендують на Львів. Пройдіть по Львову – чи багато людей там розмовляють польською? На туристичних стежках Карпат польську чуєш частіше, ніж у місті. І поляки ці зовсім не агресивні. А певний відсоток нацюків є в кожній державі. І саме вони люблять більше розмовляти, ніж діяти.
Завжди, коли я повертаюсь із Карпат, я йду з пластикового Приміського вокзалу на мармуровий Головний, щоб взяти квитки додому. І щороку в підземних переходах з приміщення вокзалу на колії мені мариться юнак у сірій шинелі, який скрадається цим переходом із австрійською гвинтівкою в руці. Він не звертає уваги на листопадовий холод і сморід сечі на бетоні. Він не думає про Шевченка чи Київ. Він прислухається до шуму бою нагорі. Він лізе до підсумка за гранатою. Він діє.
ЯКБИ Я БУВ У БЕНКЕТНІЙ ЗАЛІ
За тих, хто діє!