Набуття українства
11/15/2003 | Інший
Набуття українства
http://www.inshi.info/txt/nac_nabuttia.shtml
Є національності, до яких долучаються із зміною віри. Цьому було присвячено фільм "Афґанець" - про руського хлопця, який перейшов до ісляму. Колись так ставали й яничарами.
Є національності, які можна переписати. У багатьох на пам'яті чиїсь намагання заради шансу на еміґрацію записатися у гебреї.
Соромно, але скільки нашіх співвітчизників за совєтських часів записали себе руськими... А серед зневолених народів Росії це триває й досі.
Але всі можливі національні перекиди відбуваються з якогось сенсу, з якоїсь вигоди.
Українство, можливо, єдина причетність, яку в самому собі відкривають без шкурності, без всілякої користі, з муками, із спаленням зворотніх мостів, але як відповідь подіям чи ворогу.
В "Отаманах гайдамацького краю" у Романа Коваля є на цю тему декілька вельми цікавих абзаців - про те, як отямлювали себе українцями позатуркані "малороси" та "хохли", як повставали в українському вибуху навіть вщент зросійщені села.
Василь Кожелянко чудово описав це в фантастичному "Тероріумі": "По крові я стовідсотковий кацап... Якби я жив у дев'ятнадцятому столітті, то без жодних вагань подався би в народовольці або есери-бомбісти і віддав би життя за світле майбутнє, або якби я жив у сучасній Німеччині, то прийняв би іслам і вів би джигад проти невірних за права мусульман на істинну віру, потім став би шахидом і потрапив у їхній бусурманський рай, але народився я в Україні, де праведно - боротися за права корінної нації на своїй землі, проти запроданців, перевертнів, креолів-яничарів. А за це після смерті я потраплю до Небесної України..."
Воно так було і так буде. І воно так є.
Нещодавно я спостерігав за перетворенням на українців двох старих знайомих, які все життя принципово вважали, що за національністю вони "кієвлянє". Це відбувалося під впливом подій на Тузлі. Зараз вони крок за кроком відкривають в собі українство та з блиском ув очах, гарячкувато, з запалом виплескують у розмовах враженнями від цього прозріння.
Відкриття в собі української крові чекає в нашій країні ще багатьох. І треба радіти, що це й досі відбувається без якоїсь меркантільної міщанської користі...
http://www.inshi.info/txt/nac_nabuttia.shtml
Є національності, до яких долучаються із зміною віри. Цьому було присвячено фільм "Афґанець" - про руського хлопця, який перейшов до ісляму. Колись так ставали й яничарами.
Є національності, які можна переписати. У багатьох на пам'яті чиїсь намагання заради шансу на еміґрацію записатися у гебреї.
Соромно, але скільки нашіх співвітчизників за совєтських часів записали себе руськими... А серед зневолених народів Росії це триває й досі.
Але всі можливі національні перекиди відбуваються з якогось сенсу, з якоїсь вигоди.
Українство, можливо, єдина причетність, яку в самому собі відкривають без шкурності, без всілякої користі, з муками, із спаленням зворотніх мостів, але як відповідь подіям чи ворогу.
В "Отаманах гайдамацького краю" у Романа Коваля є на цю тему декілька вельми цікавих абзаців - про те, як отямлювали себе українцями позатуркані "малороси" та "хохли", як повставали в українському вибуху навіть вщент зросійщені села.
Василь Кожелянко чудово описав це в фантастичному "Тероріумі": "По крові я стовідсотковий кацап... Якби я жив у дев'ятнадцятому столітті, то без жодних вагань подався би в народовольці або есери-бомбісти і віддав би життя за світле майбутнє, або якби я жив у сучасній Німеччині, то прийняв би іслам і вів би джигад проти невірних за права мусульман на істинну віру, потім став би шахидом і потрапив у їхній бусурманський рай, але народився я в Україні, де праведно - боротися за права корінної нації на своїй землі, проти запроданців, перевертнів, креолів-яничарів. А за це після смерті я потраплю до Небесної України..."
Воно так було і так буде. І воно так є.
Нещодавно я спостерігав за перетворенням на українців двох старих знайомих, які все життя принципово вважали, що за національністю вони "кієвлянє". Це відбувалося під впливом подій на Тузлі. Зараз вони крок за кроком відкривають в собі українство та з блиском ув очах, гарячкувато, з запалом виплескують у розмовах враженнями від цього прозріння.
Відкриття в собі української крові чекає в нашій країні ще багатьох. І треба радіти, що це й досі відбувається без якоїсь меркантільної міщанської користі...
Відповіді
2003.11.15 | Микола Рудь
Український націоналіст афроукраїнець Петро
Український націоналіст афроукраїнець ПетроЛюди бувають "щасливі" і "нещасливі". Мабуть вони такі за своєю генетичною природою.
Нещасливі, як правило рідняться швидко знаходять один одного і женяться. А щасливі довго шукають один одного, зате потім тривалий час живуть, купаючись у щасті.
Нещасні, як правило винять у всьому когось і у такий спосіб намагаються стати щасливими.
Та це марна справа. Можна знайти багатьох винних у Вашому нещасті, але щасливим від цього стати важко.
Я не розумію, чому в поняття "націоналіст" люди вкладають стільки ненависті? Чому людина котра любить свою націю і свій народ викликає таку озлобленість національно самоневизначених громадян.
Мабуть це від того, що вони не в силах випитати у своєї внутрішньоїх сутності хто Вони самі або їх батьки за національністю.
Як видно по багатьох людях, потреба у таких пошуках таки дійсно висотує сили і озлоблює.
Я Всіх їх хочу заспокоїти: українцем, патріотом стати не так важко, як здається.
Варто лише зрозуміти цей народ (викопати один мішок картоплі, скопати пів-гектара городу, змолоти мішок муки і привезти додому, провести ранокм сина до школи) і хоча б один раз звернутись до Бога з молитвою за свій народ і за Україну.
В мене є один добрий знайомий негр, чи тьху - зараз так не кажуть. Зараз треба казати афроукраїнець на ім'я Петро.
До 16 років він вважався сиротою і вчився в одному з більш ніж чотирьохсот українських дитбудинків.
Українство - поняття морально-єтичне, а не біологічне чи тим паче, селекціонерське.
В юнацтві його називали на москальський манір Негритьонок Петька. Його мати-повія народила його і кинула, не тому, що не любила дітей, а тому що більш за все на світі любила свою роботу. Петро навчався в інтернаті і мріяв колись побачити свою маму.
Так і сталося. Коли Петро закінчив школу, її швидко знайшла міліція.
Міліція зробила це не від своєї моральності чи доброти, а лише тому, що за законом влада має забезпечувати сиріт житлом.
Його мати спокійно жила в Києві і вже давно встигла забути своє чорношкіре чадо. Але влада недвозначно нагадала їй про її материнський обов’язок і пильно дбала про випускника інтерната, котрий мав бути забезпечений притулком у вигляді кількох квадратних метрів, які забрали у матері, щоб вділити дитині.
Не буде ж справді влада сама давати житло дитині.
Щастя Петра затьмарилося лиш тільки но він побачив жовту лють у очах матері, котра ладна була роздерти молодого негра за те, що її потіснили в житлових умовах.
Сирітська легенда про існування доброї мами, котра чомусь з поважних причин не може з'явитись прозаїчно скінчилась, як це, нажаль, буває у більшості випадків, коли сироти знаходять своїх справжніх батьків.
Хлопець виявився чудовою людиною і розмінявся з колишньою матір'ю, бо не витерпів ганьби і поглядів сусідів.
Він зараз живе окремо. Хоча не має за плечима ВУЗу, багато читає, працює над власною самоосвітою.
Він знайшов свою бабусю (матір його матері), котру його мати також зрадила і кинула.
Ви б бачили очі тої старенької бабці, котра одного ранку побачила на своєму порозі дуже чорнявого молодика, котрий звернувся до неї так:
- Бабуню, це я, ваш онук Петро.
Сплеснула руками стара і заплакала від великої радості!
Вона лиш чула від людей, що в неї десь живе на світі незвичний онук. З старої навіть кепкували в селі, та вона на те не зважала. Ходила кілька разів до сільради, щоб його знайти, там їй щоразу обіцядли, як водиться у наших добрих людей, та швидко про свою обіцянку забували.
А старенька чекала, чекала, а потім і сама забула.
Очі не бачать - серце не болить. Так і зжилась з думкою, що не бачити їй на старість ні своїх онуків, ні дітей.
Аж тут і про неї всемилостивий Господь згадав!
Донедавна Петро їздив допомагати їй копати города, садити, доглядав за нею, допомагав як міг. А зараз вона стала зовсім немічною і він забрав її до себе в однокімнатну комунальну квартиру, де й живе з нею, важко заробляючи собі на хліб.
Афроукраїнець Петро знає тисячі українських пісень, пише вірші і вважає себе українським націоналістом.
А Ви допомагаєте Вашій бабусі?
Ви не відцурались від пам'яті свого народу?
Ви знаєте хоча б одну козацьку пісню?
Чи Ви чули щось про Івана Богуна?
2003.11.16 | pozaporozhec
Re: Український націоналіст афроукраїнець Петро
Slava Bogovi!Slava Ukrajini !
Ukrajinoshved.
2003.11.23 | Isoлятор
Ой Тузла моя, Тузла, что же ты наделала…
Один мой киевский знакомый каких-то полгода назад был отъявленным москвофилом, при каждой встрече принимался за рассуждения на тему «как хорошо нам было вместе» (будто не знаю я этого места) и как мы должны благодарить Мааскву за дешёвую нефть, благодаря которой мы до сих пор живы (какие ещё проблемы могут быть у автомобилиста?).Не то чтобы он теперь стал ненавидеть Россию и всё с ней связанное – но относится к ней намного более критично. Его первое замечание при встрече со мной неделю назад: «Ну почему в ЭТОЙ стране (имелась в виду РФ) у власти всегда оказываются люди, лезущие в политику с топором?»
После таких заявочек мне уже легче было вести беседу на тему: «Видимо, климат там такой. А наше дело – держаться от этих “топорщиков” подальше».
От що кляті москалі з людиною зробили…