11/21/2003 | romulus

максимально уникати спокуси дражнити дешевими національними й традиційними гаслами


дуже прошу не видаляти, бо текст на мою думку не так національний, як політичний

http://litopys.narod.ru/keenan/keen03.htm




Едвард Кінан
Російські міфи про київську спадщину



Перегляд звичних російських національних міфів, більшість із яких стала також і міфами світової русистики, — зовсім не марна справа. З’ясування, як саме ця міфологія опанувала росіян, безпосередньо пов’язане з тим, якої поведінки в міжнародних справах ми можемо очікувати від них тепер, коли вони більше не є панівною нацією імперії і не обмежені доктринерським марксистсько-ленінським інтернаціоналізмом.

Особливо тісно пов’язане зі сприйняттям росіянами власних національних міфів їхнє ставлення до стосунків зі Сполученими Штатами і Заходом у цілому, а також до нового зарубіжжя, де посткомуністичний інтернаціоналізм проходитиме суворе випробування.

Навіть медієвістові не слід випускати з уваги, що теперішнє політичне становище настільки мінливе, що неможливо передбачити, як поведуться росіяни найближчим часом, навіть якби вони одностайно прийняли мою ревізію їхньої історії. Також неможливо наразі визначити, якій із наявних версій історії поводження Росії на міжнародній арені самі росіяни віддадуть перевагу, приймаючи та обґрунтовуючи в недалекому майбутньому найважливіші рішення.

Зробивши ці застереження, я маю намір обговорити низку поширених поглядів на історію російської офіційної ідеології (подавши їхній перелік трохи нижче), аби визначити, якою мірою вони відбивають історичну реальність, а потім (оскільки вони її не відбивають) запропонувати декілька міркувань про те, як вони виникли й підтримувалися.

Зрештою, треба відзначити, що міфи, які мене цікавитимуть насамперед, зовні не є настільки очевидно фантастичними, як-от леґенда про Ромула та Рема. Це оповіді, що стали, сказати б, загальноприйнятими поглядами. Вони набули форм, у яких ми їх знаємо і любимо, переважно у XIX ст. чи трохи раніше, й не зазнали суттєвих змін у комуністичній історіографії, якщо не зважати на деяке зміщення наголосів (за яке, втім, порядні історики платили високу ціну). На Заході, зокрема у Сполучених Штатах, ці міфи набули поширення через парадоксальне поєднання впливів, з одного боку, старшого покоління науковців-еміґрантів, переважно космополітів і поміркованих лібералів, і радянської історіографії, здебільшого зашореної, націоналістичної та консервативної. Тепер, коли обмеження усунуто, слід звернути увагу також на ці радикально націоналістичні акценти.

Хоч як дивно, попри жахливу політизацію в Росії деяких проблем її історіографії, ліві та праві, гадані «русофіли» та «русофоби», перебувають у щасливій згоді щодо слушності цих міфів, хоча одні приймають їх із поваги до почуттів росіян, а інші повторюють їх як свідчення наклепів на росіян. Проте, наскільки мені відомо, майже ніхто не завдав собі клопоту переглянути саме підґрунтя цих міфів 1.

Те, що я маю сказати, почасти звернене до американців, що приймають традиційний погляд, і почасти — до росіян, що підносять тепер старі міфи або намагаються частково модифікувати їх. Неповний перелік національних міфів, які я пропоную переглянути, виглядає приблизно так:




- Московська держава, серцевина і шаблон для наступних Російської і радянської імперій, виникала навколо Москви у XIV ст. як основний і прямий спадкоємець політичної та національної спадщини Київської держави.

- Сáме усвідомлення цієї спадкоємності й мотив відтворення колишньої київської єдності спричинили першу московську експансію на сусідні руські князівства, відому як «збирання руських земель».

- Московські князі виступали провідниками всієї російської нації (під якою більшість росіян, якщо не роблять окремого застереження, розуміють також українців і білорусів), що великою мірою було обумовлено їх визначальною роллю в національно-визвольній боротьбі проти татарського панування (традиційно званого «татарським ігом»).

- У цій і подальшій боротьбі московські князі політично вигравали від тісної співпраці з верхівкою національної православної церкви, яка була вірним носієм і охоронцем візантійської культурної традиції — церковної та політичної.

- Зокрема, саме церква пропаґувала ідею Росії як третього Риму, згідно з якою після занепаду Риму та Константинополя Москва успадкувала всесвітньо-історичну відповідальність християнського царства.

- Саме поєднання ідеї антитатарського хрестового походу з почуттям християнської доленосної місії надихала перше велике московське завоювання неруських територій Казані та Астрахані в середині XVI ст.

- Пізніше завоювання Білорусі й приєднання України були виразом туги за втраченою єдністю київських часів, але цю експансію надихала також релігійна занепокоєність долею православного населення цих земель.







Для обізнаного з відповідною науковою літературою читача очевидно, що я не досить детально окреслив погляди тих, хто в такий спосіб характеризував еволюцію самообразу та ідеології Росії, але цього резюме наразі досить, тим більше, що я наважуся ствердити — жодна з наведених аксіом не витримає іспиту сучасної критики та перевірки джерелами.

Почнімо з проблеми примарного самоусвідомлення Москви як безпосередньої спадкоємиці ролі та місця давнього Києва. Хіба московське оточення Івана III (1462-1505) — справжнього засновника Московської держави, його сина Василія III та онука Івана IV, перетворюючи своє незграбне князівство на помпезну імперію, справді вірило в те, що відновлює чи імітує славу Києва? Гадаю, відповідь очевидна: не вірило, а якщо й вірило, то тримало цю віру при собі.

Взагалі дивно, що сучасні дослідники можуть навіть припустити, ніби московити з воїнської панівної касти часів Івана III чи то Івана Грозного уявляли себе спадкоємцями мантії Києва, скажімо, Ярослава Мудрого. На це просто немає доказів 2.

Ймовірно, я краще за інших знаю, як обережно слід поводитися з арґументами «від замовчання», коли йдеться про Московію цієї доби: адже відомості про неї часто є надто мізерні й непоказові, але вистачить і їх. Існує при тому ціла низка непрямих вказівок, що московські політичні еліти за часів Івана III (та й набагато пізніших) досить туманно уявляли собі історію Київської доби і ще менше претендували на те, щоби бути її спадкоємцями. Наведу лише два з таких свідчень, вибрані як через їхню недвозначність, так і через те, що, наскільки мені відомо, вони ніколи не наводились у цьому зв’язку.

Десь через десятиліття після вступу на престол Івана III (і через покоління після того, як його батько переміг у громадянській війні, що ледве не зруйнувала Росію) наставники великого князя зрозуміли (подібно до того, як перед 800 роком те саме зрозуміло оточення Карла Великого), що навколо двору й армії їхнього суверена формується нова потужна сила. І так само, як і Каролінґи, вони також починають створювати належний імперський стиль. Із ренесансної Італії запросили архітекторів, карбівників монет і, сказати б, консультантів зі стилю. Ці майстри перетворили Москву з провінційного міста на пишну монаршу резиденцію: вони оточили її фортифікаційними спорудами небаченого в Росії масштабу, збудували перший у Москві великий палац, три монументальні церкви та дзвіницю, яка своїм силуетом мала навіювати мандрівникові перше зорове враження нового царственного міста. Ці споруди (хоч і здебільшого перебудовані) навіть тепер створюють рекламно-туристичний образ московського Кремля, й немає сумніву, що вони задумувалися як ретельно виважена маніфестація розуміння новостверджуваною династією своєї суті. Разом вони створюють найважливіший архітектурний ансамбль з усіх, будь-коли споруджених у Московії.

В усьому цьому — в церковних і світських будівлях, у назвах та присвятах церков, у написах чи літописних згадках про спорудження — майже немає натяку чи бодай алюзій київської спадщини. Храми, маючи якісь деталі італійського ренесансу, загалом взоруються на російські верхньоволзькі міста, як-от Владимир і Суздаль, але не на Київ. Нема тут ні Десятинної церкви, ні Борисоглібської, ні навіть Святої Софії (як у Новгороді та Полоцьку) — попри те, що Іванову другу дружину, котра вочевидь доклала багато зусиль до створення нового образу столиці, мала ім’я Софія (Зоя). Що ж до брам московського Кремля, то не тільки жодну з них не було названо на честь знаменитих київських (особливо Золотих Воріт), а й напис на головній із них зроблено не кирилицею, а латиною! 3

Так само й у збудованій через п’ятдесят років «знаковій» національній церкві середини XVI ст. — так званому соборі Василія Блаженного (насправді ж головний вівтар у цьому комплексі храмів присвячено Покрову Богородиці) — бачимо повну відсутність будь-яких посилань на київську символіку чи пантеон святих. Можливостей для найменувань тут було дуже багато — однак усі каплиці названо на честь або північноруських святих, або ж визначних битв у Казанській кампанії 1552 року 4.

Ще через сто років Борис Ґодунов згідно зі своїм ґрандіозним планом оновлення столиці частково перебудував Кремль і надбудував дзвіницю, і знову ця ж сама разюча відсутність київських ремінісценцій. Ці люди про Київ навіть і не думали.

Ще один дивний і досі непомічений вияв перерваності традиції або історичної амнезії можна побачити з тих імен, які московська знать давала своїм дітям. Годі казати про важливість цього акту для будь-якої культури, її символічне значення, культурну зумовленість і підвладність моді. Історичні джерела часів Івана Грозного зберегли імена тисяч чоловіків із вищого класу. За одноманітністю вони нічим не відрізнялися від імен в інших суспільствах. Десяток найпоширеніших імен покривав 70% осіб, а інші траплялися рідко. Найпопулярнішими були імена правителів московської династії — Іван (20%) та Василій (10%). Нічого несподіваного. Що справді дивує, коли дотримуватися традиційних уявлень про цю культуру, то це майже повна відсутність специфічно київських імен. Серед майже трьох тисяч імен у розрядних книгах часів Івана — жодного Ігоря, Святослава, Мстислава, менш як 1% Володимирів й лише три Гліба. Московського придворного часів Івана швидше назвали би Теміром чи Булгаком, аніж Володимиром, Глібом чи Всеволодом 5.

Зазначу, що я тут веду мову про зрілу московську культуру, а не давніші історичні «факти», про які московити, за нечисленними винятками, майже нічого не знали. Коли ж брати «факти», то можна було б сказати, що Московська держава, як і добрий десяток інших політичних утворень від Молдови до Литви, успадкувала цілу низку культурних здобутків Київської держави: віру в харизму нащадків київської династії князів-воїнів; східнослов’янську версію православ’я; спільну юридичну та бюрократичну мову. Проте успадкування було непрямим і ослабленим: надто мало слов’ян за київських часів жило на географічному просторі майбутньої Московії, а переселенці, переважно з новгородських і білоруських земель, не утворювали демографічно вагомої концентрації десь аж до 1350 року, коли Київ уже давно занепав. Звичайно, це правда, що Іван III був прямим нащадком Святого Володимира за чоловічою лінією, — але ними були й багато його ворогів, як і сотні князів у самій Московії, в інших руських князівствах, у Великому князівстві Литовському і в Польщі. Проблема в тому, що Іван дуже мало — майже нічого не використав зі свого київського походження.

Можна було б навести ще чимало фактів на користь того, що московити ледве чи пам’ятали київський досвід, але тут важливо відзначити: вкрай неймовірно, щоб Іван III чи його дорадники керувалися хоч скількись усвідомленим почуттям відновлення єдності, коли вони на схилку XV ст. починали експансію в бік білоруських чи українських — або хоча б новгородських — територій 6.

Звісно, в дипломатичному листуванні з польсько-литовською державою — і це є locus classicus — дипломати Івана III говорили про прикордонні території як про його «вотчину». Але це посилання на спадщину предків мало на увазі передусім московських великих князів, а не давніх київських. Така сама формула вживалася й щодо прибалтійських, і фінноугорських територій, які ніколи не входили до Київської держави. Насправді малося на увазі, що «колись цих земель домагалися котрісь із моїх предків, а тепер домагаюся я» 7.

Можуть заперечити, що це ж за Іванових часів уперше згадується славнозвісна корона московських царів — так звана «шапка Мономаха» — й що це є посиланням на київського князя Володимира Мономаха. На жаль, цей вельми поширений погляд є подвійною помилкою. Саму корону було зроблено для татарського хана (мабуть, для Узбека) в 1330-х роках. Наприкінці XV ст. її перейменували, чи перехрестили, додавши хреста, й виписали новий паспорт — підтасовану леґенду, яка пов’язувала її з імператором Константаном Мономахом. Тобто це очевидна відсилка до Візантії, а не до Києва, підказана греко-італійськими консультантами, що прибули 1472 року з Італії в почті Софії, другої Іванової дружини 8.

Підсумовуючи ці зауваження щодо міфу про «київську спадщину», зазначу: за доби Івана III та Василія III Московія поширювалася за рахунок старої київської території, але я не бачу причин уважати, ніби вони керувалися якоюсь теоретичною чи ідеологічною програмою, котра настійно радила їм возз’єднати східних слов’ян під прапором відновленої київської спадщини.

Втім, живучість таких поглядів мене не дивує: гадаю, сучасних дослідників увели в оману пізніші, з XVII ст. свідчення, що великою мірою використовували київське минуле. Але тексти XVII ст. з’явилися під час або відразу після московської експансії на київську територію, навіть більше, були створені переважно еміґраційними українськими чи білоруськими православними науковцями або ж їхніми імітаторами. Про цей важливий вплив я ще говоритиму.

Повернемося однак до нашого переліку національних міфів і скажемо декілька слів щодо міфу про «татарське іго». Хоч як мало московські політики переймалися ностальгією за Золотим Києвом, іще менш імовірно — і рясна документація про взаємини між Московією та її татарськими союзниками й противниками це потверджує, — щоб вони усвідомлювали свою експансію у Степ як здійснення вікової національної та релігійної боротьби проти панування мусульман татар. Уважне читання дипломатичного листування — і навіть часом надто патріотичних московських придворних літописів — відкриває подиву гідні свідчення того, якими тісними й прагматичними були відносини між московськими й татарськими політиками.

Власне, важко собі уявити, що вони могли би бути інакшими: адже саме тісний і тривалий політичний союз між московитами й татарами (між Івановим батьком Василієм II і ханом Улу Мехметом) великою мірою зумовив перемогу Москви у громадянській війні XV ст. проти руських православних кузенів Василія.

В наступному поколінні найближчим іноземним союзником Івана III був найуспішніший кримський хан Менґлі-Ґірей. Вони уклали міцну та взаємовигідну спілку — що, між іншим, зробило можливим завоювання Новгорода і Пскова. А Іван IV ніколи не завоював би Казані й Астрахані без тісної співпраці зі своїми вічними татарськими союзниками, ноґайцями. З обома ісламськими союзниками Москва обмінялася безліччю мирних посольств, жестів доброї волі та символічних дарунків, як-от коней для хаджу до Мекки, — та, очевидно, й шапкою Узбека, чи пак Мономаха. Московські політики, хоч би якими благочестивими були в приватному житті, почувалися вельми привільно у стосунках із мусульманськими союзниками: продавали їм у рабство християн, родичалися з їхніми владущими домами й не вагаючись вербували собі шпигунів серед їхніх придворних мулл. Ось так насправді стоять справи з міфічним «татарським ярмом» 9.

Тепер уже не стане несподіванкою, що так звана теорія «Третього Риму» є не більш як результат наукового непорозуміння. Ідея translatio imperii — переносу імперської спадщини з Риму чи то до Візантії, чи то до Франції Каролінґів, або ж у якесь інше місце — потенційно є, звичайно ж, приступною для будь-якої християнської династії після падіння Риму. (Навіть наші американські батьки-засновники скористалися версією — щоправда, республіканською — цієї ідеї: мовляв, Римська імперія була Першим Римом, Римська республіка — Другим, а Вашинґтон — столиця Другої республіки — це Третій Рим...) Деякі відлуння таких уявлень впродовж століть різними шляхами досягали Росії. Але насправді наукова, а пізніше й популярна ідея Московії як Третього Риму, здається, походить із єдиної фрази нічим іншим не визначного і все ще погано зрозумілого послання, що його здогадно надіслав монах Філофей чи то Іванові III, чи то Василію III, чи навіть Івану IV. Проте оскільки з такої дрібки зчинилося стільки галасу, варто приділити їй трохи уваги.

Хоча й цілком не ясно, коли саме було написано згаданого листа, найвірогіднішим є припущення про адресацію його Василієві III з приводу приєднання Пскова 1510 року. Основною думкою листа, в якому йдеться головно про релігійні питання, є та, що великому князеві московському не гоже відбирати власність у церкви на Псковських землях, як це покоління перед тим було на величезних територіях побратима Пскова — Великого Новгорода. Якби великий князь учинив так, пише Філофей, то його навряд чи можна було б уважати християнським монархом. А оскільки два попередні Рими занепали й Москва залишається одиноким істинно християнським — тобто православним — царством, то як її цар не буде християнином, четвертого Риму вже не буде.

Себто Філофеєві слова, що в усякому разі мають лише вузько релігійний контекст, були застереженням, а не закликом до величі. Вони не мали нічого спільного із зовнішньою політикою чи баченням долі Московії 10.

Можливо, хтось назве моє прочитання Філофеєвого листа не цілком прийнятним. Проте навіть якщо інші тлумачення переконливіші, проблема в тому, що просто не існує свідчень, ніби московська політика чи політики хоч трохи зазнали впливу цього тексту зокрема чи писань церковних книжників узагалі аж до порогу Нових часів — приблизно до кінця XVII ст. — коли нові західні ідеї почали визначати російську думку в державних і національних справах.

Та перш ніж говорити про те, як росіяни дійшли тих поглядів, що їх вони мають у новітні часи, ми повинні розібратися з двома варіантами останнього з непорозумінь: уявленням про нібито глибокий і постійний вплив візантійської релігійної та політичної думки на Московію.

Мушу сказати: чим більше я вивчаю цю конкретну проблему, тим більше переконуюся, що це одна з величезних містифікацій в історії європейської культури. Насправді поза очевидним і дуже важливим фактом навернення до християнської віри київських східних слов’ян візантійськими південними, а також наступними епізодичними проповідницькими, політичними й пастирськими місіями мандрівних греків і південних слов’ян на московській території, є напрочуд мало свідчень про якусь живу й неперервну візантійськомосковську культурну традицію. Френсіс Томпсон, який із нищівною ретельністю продемонстрував, що за київської доби на території східних слов’ян з грецької мови майже нічого не було перекладено 11, нині близький до того, щоб продемонструвати те саме й щодо Московії. Як давно вже з’ясували Каптєрєв та інші історики, реальні російськогрецькі відносини характеризувалися сталою та взаємною підозрілістю й ворожістю 12.

Принаймні до другої половини XVII ст. важко віднайти бодай одну народжену в Московії людину, яка більш-менш пристойно володіла би грецькою мовою 13. Може бути, що навіть у такій глухій провінції, як тодішній Гарвардський коледж, учнів, що могли би процитувати який-неякий вірш Нового Заповіту в оригіналі, знайшлося би більше, ніж в усій тодішній Московії. Так само і за два століття до цього московити, як і їхні забуті київські попередники, майже не знали грецької мови, майже не мали грецьких текстів і майже нічого не перекладали з грецької церковнослов’янською. В цю вирішальну добу розбудови Кремля та встановлення в Москві столичного стилю добрий десяток міст католицького Заходу міг би похвалитися більшим числом студентів і викладачів грецької мови, кількістю грецьких рукописів, загалом набагато більшою увагою до візантійської традиції, ніж в усій Московії. Справді, саме з одного такого італійського міста прибув славнозвісний Максим Грек, якого 1518 року запросили до Москви для ревізії старих перекладів псалтиря і через декілька років ув’язнили в одному з монастирів, де він і провів решту свого життя. Проте й Максим, чия діяльність у Московії й досі вивчена мало, в кожному разі аж ніяк не був таким вишуканим знавцем грецького тексту Нового Заповіту, як, скажімо, його західний сучасник Еразм Роттердамський.

Можна було б іще говорити про суто грецький аспект міфу про «московський візантинізм», проте необхідність бути стислим змушує, зрештою, перейти до спорідненого міфу про «московське православ’я». Тут ми торкаємося питання не лише складного, але й делікатного.

Делікатність постає з простої ввічливості: адже непристойно висловлювати скептицизм щодо релігійних вірувань іншої особи. Коли невіруючий ставить під сумнів чиюсь віру, скажімо, у Святу Трійцю — це і безглуздо, і образливо. Проте не слід на цій підставі утримуватися від висловлення своєї думки, наприклад, щодо того, чи мав рацію Еразм, заявляючи про наявність пізніших вставок у канонічному грецькому тексті Нового Заповіту (comma Johanneum).

Так само коли росіянин оголошує себе віруючим, не гоже сторонньому перевіряти його знання Символу віри. Але якщо той самий росіянин заявляє, що бути росіянином означає бути православним віруючим, тимчасом коли опитування виявляють, що більше росіян вірить у гороскопи, а не в Трійцю, сторонній може робити свої висновки без небезпеки образити.

Таке розуміння інтелектуальних добрих манер стосується й раніших часів, хоч там воно ускладнюється через обмеженість нашої інформації. Адже ми просто не знаємо, що думала більшість московитів про такі речі, — перш за все тому, що абсолютна більшість (включаючи більшість політичної еліти й навіть пересічного духовенства) аж до XVII ст. була дуже скромно освіченою, і як наслідок, не залишила нам вартих довіри записів про те, що думала.

Однак маємо свідчення на користь того, що образ московської політичної системи як тісно поєднаної з православною ієрархією в національному союзі, чи спонукуваної всемогутніми релігійними переконаннями — це витвір пізнішого часу. Московська політична система Івана III та його наступників постала з тривалих громадянських війн між православними князями, котрі раз-у-раз, іноді у змові зі зрадливими єпископами, порушували клятви, що їх давали на хресті. Щойно виникнувши, московський двір витратив перших сто років свого існування на те, аби підпорядкувати сусідні слов’янські та православні князівства — часто з допомогою союзників-мусульман. Одне слово, московська політична система своєю прагматичною — назвімо її так — поведінкою нічим не відрізнялася від інших європейських держав перед Реформацією.

Втім, два аспекти Московію різко вирізняли, й обидва свідчать проти ідеї міцного союзу церкви та держави у «православній Москві». По-перше, церква як окремий інститут була тут незрівнянно бідніша, слабша й менш зорганізована, ніж її західні посестри, або ж світська влада. Майже всі великі князі робили з церквою, що їм заманеться, ще задовго до того, як урешті-решт Петро І перетворив її просто на одну з гілок влади.

По-друге, в Московії було набагато менше того взаємопроникнення світської та церковної еліт, ніж у західних суспільствах, із якими її часто порівнюють. Здається, інували структурні причини для цієї ізоляції: в логіці московської кланової організації, системах спадкової передачі приходів одруженим духовенством та монополії ченців на єпископальну владу. Та хоч би як ми пояснювали цю різницю, факт залишається фактом: світська та церковна еліти так і не сформували такої непорушної фаланги, яку можна виявити в інших християнських суспільствах.

З цих та низки інших причин можна тільки дивуватися з того, що історики дотримуються погляду, буцімто конфесійна політика відігравала велику роль у мисленні реальних політиків Московії впродовж тих століть, коли формувалася імперія, і що міф про «православну Москву» такий живучий.

Та якщо спонукою до розширювання Московської держави не були ні спогади про так звану київську спадщину, ні ідея хрестового походу проти татар, ні переконання, видобуті з неіснуючої теорії Третього Риму, і якщо в цій імперії не були обізнані з візантійським цезарепапізмом й узагалі з історією Візантії, залишилися незворушеними ученням церкви, яку до того ж систематично пригнічували, — тоді постає два питання: 1) якими ж тоді були спонукальні сили? і 2) звідки взялися всі ці хибні ідеї?

Складнішою й важливішою головоломкою є перше, бо воно, здається, постає з парадоксу: якщо жодна з ідей, що, як традиційно вважалося, спрямовували московську імперську експансію, насправді ніколи не була істотним складником світобачення московитів, то що ж спонукало їх так уперто й невпинно розширяти державу?

Переглядаючи головні етапи московської експансії, я гадаю, ми можемо, дещо спрощуючи, сказати, що основних причин експансії було три: московити були демографічно динамічною етнічною масою, навколо якої простягалися малонаселені території; московський двір зумів стати високоефективною, централізованою, монолітною й воєнізованою політичною організацією; сусідні військово-політичні організації за часів найбільшої експансії Москви були з різних причин ослаблені внутрішнім розбратом, виснаженням ресурсів або загрозою третьої сторони. Ці чинники, звичайно, взаємодіяли: загалом мирне просування в Сибір давало ресурси для військової машини, що рухалася на Смоленськ і Київ; внутрішній розбрат у Литві або на Кавказі посилювався під московським впливом; надзвичайно зцентралізована політична система виявляла особливе вміння керувати ресурсами та поглинати місцеві еліти і так далі.

І навпаки: там і тоді, де і коли цих умов бракувало, експансія здебільшого зупинялася: російські колоністи не змогли витіснити відносно щільне населення в Україні, Білорусі або навіть на Середній Волзі; в періоди, коли центральна політична система втрачала свою монолітність, експансія припинялася або навіть, як 1605 року, імперія починала розпадатися; а там, де сусіди були в змозі чинити військовий опір, як-от Швеція, Китай або Османська імперія, експансія припинялася.

Ба більше, я наважився би стверджувати, що то була держава, яка потужно розросталася, але не конче була «експансіоністською». Себто московські, а пізніше російські політичні діячі зовсім не керувалися трансцендентальним переконанням, що держава або розширятиметься, або загине, що вони приречені на експансію, що вони мають нехтувати приземленими прагматичними міркуваннями та ризиками задля експансії, бо вони не подібні до інших смертних чи їхня експансія — до інших практичних справ. Московити зазвичай поводилися як прагматичні пристосуванці; вони не схильні були ризикувати й легко поступалися будь-якою метою, якщо наражалися на опір або ціна виявлялася зависокою. Вони не були Хрестоносцями. (Питання про те, чи були Хрестоносцями самі хрестоносці, залишаю до іншого разу.)

Проте якщо справи стояли саме так — якщо Російська імперія була справді результатом збігу свідомого, опортуністичного й ad hoc пристосування до обставин — тоді звідки узялися всі ці балачки про «київську спадщину», «Третій Рим», «московський візантинізм» і таке інше?

Побоююся, доведеться визнати, що ці неросійські поняття й недієві абстракції походять із того самого джерела, що й майже всі модерні інтелектуальні та ідейні течії, включно з більшою частиною того, що є нині православною думкою і практикою Росії, з марксизмом і рейґано-тетчерівсько-піночетівським «вільним ринком», — із постренесансного Заходу.

Ці ідеї проникали в російську думку різними шляхами і з різних джерел — надто численних, щоб їх тут можна було бодай перелічити. Проте ті ідеї, які нас цікавлять найбільше, мають дві несподівані спільні риси: своїм походженням вони завдячують здебільшого європейським інтелектуальним рухам і турботам, а імпорт цих ідей здійснювався, як правило, в інтересах не самих росіян, а когось іншого.

Почнімо хоч би з того ж Івана III, якого я згадував вище як засновника Московської держави. Як усі ми пам’ятаємо, його друга жінка Зоя (Софія) була племінницею останнього візантійського імператора. Цей шлюб, що його влаштував у Ватикані знаменитий греко-італійський платонік кардинал Вессаріон (помер 1472 року), був частиною спільного плану греків і папи, спрямованого на залучення Москви та її татарських союзників до великого антитурецького військового альянсу. Показово, що в кінцевому підсумку Іван не приєднався до жодного такого задуму: його прагматична татарська політика та східна торгівля виявилися для нього незрівнянно важливішими, ніж будь-які західні союзи. Втім, його нова жінка і багато хто з її греко-італійського почту істотно вплинули на формування порядків московського двору майже в усіх сферах. Італійські архітектори вибудували нову фортецю Кремля в міланському стилі, грановитий монарший палац майже тотожним до палацу в Феррарі, три собори, що імітують російські стилі, оздобили безліччю італійських ренесансних деталей і дахами з червоної черепиці 14. Проте і це найважливіше — ці глибоко засимільовані греки-уніати, італізуючи московське придворне життя, схоже, переконали своїх московських замовників у тому, що уособлюють традиції Палеологів та величі Візантії. Вони не тільки італізували життя російської еліти, але й водночас наближали до своїх московських клієнтів ті традиції, які самі представляли — традиції Палеологів і візантійської величі. Проте це, як і все інше в новому імперському стилі Москви, була західна, в суті своїй італійська форма візантинізму — недаремно ж патрон Софії, уніатський кардинал Вессаріон, усе своє життя намагався переконати італійців, що візантійська мантія перейшла (знову translatio ітреrii) у спадщину... до Риму! 15

Інша тема, що прийшла з Заходу приблизно в цей самий час (може, з тим самим Вессаріоном), — антиісламські упередження, які починають з’являтися в московських літературних творах і літописах. І хоч навряд чи Вессаріон надсилав Іванові III примірник своїх «Промов і листів до християнських монархів проти турків» 16, греки ніколи не втрачали надії нацькувати московитів (так само, як інших) проти османів. Переважно ці зусилля, здається, набирали форм постійного нагадування прагматичним росіянам про надзвичайне значення їхньої візантійської та православної спадщини.

Після того, як Контрреформація перетворила Річ Посполиту вперше в її історії на католицьке королівство, голоси українських та білоруських православних кліриків-еміґрантів долучилися до голосів греків, що закликали Москву стати на захист православ’я. Саме ці красномовні та політично досвідчені прибульці (пізніше до них додалася козацька еліта, рекрутована до імперського істеблішменту) наприкінці XVII й у XVIII століттях створили для московитів — у своїх власних інтересах — міф про «київську спадщину» 17.

Звичайно, не можна заперечувати, що списки «Повісті временних літ» були відомі декому з-поміж московської духовної еліти віддавна. Та вони не були розповсюдженим читвом серед мирян, і навіть ті з літописців, хто їх читав, схоже, не відчували зв’язку між московською історією та київською, до якої ставилися як до класичної давнини. Натомість миряни дедалі більше читали «Синопсис» і Феофана Прокоповича — насамперед тому, що вони виходили друком («Синопсис» між 1674 і 1836 роками перевидавався багато разів).

Одне з видань «Синопсиса» (очевидно, 1680 року) використав Василій Татіщев для своєї великої зведеної історичної праці, в якій уже вповні розвинув тезу про сприйняття Московією київської спадщини. Проте навіть його розуміння спадковості не було специфічно східнослов’янським: він починав від Гога і Магога, а Київ у його історичній конструкції відігравав скромну роль, розуміння якої він дістав великою мірою не з руських, а з західних джерел 18.

Микола Карамзін сумнівався, чи справді Татіщев почерпнув деякі зі своїх ідей із джерел, проте він, здається, анітрохи не ставив під сумнів припущення свого попередника, що вся історія після Володимира — це історія Росії. Його все ще видатна «Історія держави російської» заклала концептуальні підвалини, що лишилися непорушними й великою мірою непереглядуваними впродовж двох століть. Він увів поняття єдиної «Росії», вже від IX ст. населеної «россиянами», малися на увазі всі східні слов’яни і майже вся європейська частина тодішньої (близько 1801) Російської імперії. Карамзін, що справедливо вважається видатним майстром російської прози, ретельно добирав слова, тож мусив знати, що «Росія» та похідні від нього потрапили до російської мови з наукової польської, яка сама зазнала впливу греко-латинської традиції, і стандартними термінами стали лише від XVII ст. Проте, беззастережно включаючи, як і Татіщев, київську й усю східнослов’янську історію до «російської», Карамзін говорить про неї дуже мало: в його знаменитій програмній «Записці про давню й нову Росію» нема жодної згадки ні про Київ, ні про Україну (яку він назвав би «Малоросією») 19.

Закінчення ж цієї історії добре відоме: коли європейські течії романтизму та раннього націоналізму досягли Росії й були одомашнені у формі слов’янофільства та панславізму, їхні адепти звернулися по свій «текст» до того, що їм здавалося історичними свідченнями, а насправді було строкатою мішанкою інших текстів, створених або натхненних чужинцями задля своїх власних потреб і надто далеких від способів мислення дієвих політиків московської минувшини, помилково сприйнятого як остання доба національної автентичності. Тільки тепер ми починаємо розуміти, який безлад учинили ці дилетанти, — але, можливо, знання це запізніле20.

Звичайно, говорити на всі ці теми можна було б ще дуже довго. Проте я хочу тепер показати, який, на мою думку, стосунок має все сказане тут до сучасних клопотів щодо поведінки росіян на міжнародній арені.

Тут постає три аспекти: якою мірою в той або інший із розглянутих міфів вірять політично активні прошарки сьогоднішнього російського суспільства; як така віра може вплинути на формулювання та проведення зовнішньої політики; і в яких специфічних галузях такі вірування можуть мати найбільше значення?

З останніх публікацій, і впливових, і маргінальних, добре видно, що ціла низка міфологем, які я спробував тут спростувати, опанувала майже всіх тих росіян, хто схильний удаватися до історичних арґументів узагалі. Таке становище видається наслідком впливу п’яти головних чинників:




1. Невблаганна стандартизація й деґрадація історичного мислення в суспільстві, де засоби масової інформації протягом життя кількох поколінь були контрольовані й маніпульовані на догоду політиці.

2. Добре відомі зиґзаґи пропаґанди й політики — від нападів на російський великодержавний шовінізм до закликів до російського патріотизму, від марксистського інтернаціоналізму до боротьби з космополітизмом тощо.

3. Як наслідок перших двох — нахил широкої публіки більше довіряти тим історичним поглядам, що суперечать офіційним або офіційно переслідуються — наприклад, популярним сьогодні напівофіційним історикам XIX ст. або націоналістичній еміґрації XX ст.

4. Засаднича напруженість, яка створюється імпліцитними асоціаціями російських національних міфів із забороненою темою міжнаціональних відносин.

5. Більша або менша ізольованість майже всіх росіян від діалогу, що відбувається в західних соціальних науках із таких питань, як національні міфи та уявлюване минуле.




Якщо нинішня тенденція до відкритої дискусії та міжнародного діалогу триватиме, то можна очікувати суттєвого зменшення впливу перших двох чинників (меншою мірою решти). Проте злигодні та недуги, які в найближчому майбутті очікують націю, разом із розвалом академічної науки та відродженням націоналістичної ностальгії, очевидячки протидіятимуть поліпшенню становища. Більшість росіян охочіше, ніж у минулі десятиліття, офіційно прийматиме традиційні міфи, які ми тут обговорили, і вважатиме їх за обґрунтування політичних позицій та акцій.

Що ж до міри, якою ці широко розповсюджені міфологічні вірування впливатимуть на формулювання та проведення російської зовнішньої політики (зокрема й відносини з «близьким зарубіжжям»), то вона уявляється мені залежною від еволюції політичних структур найближчим часом. Наразі старі політичні еліти, чий прагматизм і тяжіння до альтернативних джерел інформації зробили їх скептичними до національних міфів або розжалували ці міфи до нижчого статусу в системі переконань, зберегли достатню групову єдність і здобули авторитет серед основних суспільних груп, так що видається малоймовірним (але не зовсім неможливим), щоб ці старі еліти формулювали й проводили в життя політику, побудовану на національних міфах.

Слушним видається й те, що більшість відвертих проповідників традиційних поглядів (як приклад можна взяти Солженіцина — але тільки як приклад, оскільки його претензія виступати від імені всіх росіян сумнівна), настільки перейняті внутрішніми духовними й матеріальними гризотами російської нації, що навряд чи в змозі (якщо не брати до уваги загальний антагонізм до всього постпросвітницького західного матеріалізму і картезіанства) скласти якусь цілісну програму поведінки Росії в сучасній спільноті націй. До того ж Солженіцин і подібні до нього останнім часом висловлювали дещо дивну готовність поступитися частинами імперської території і незворушно спостерігали розвал Радянського Союзу.

Однак існує три сфери, в якій живучість старих міфів у поєднанні з поточними політичними реаліями може призвести до шкідливих і трагічних політичних наслідків.

Першою та найнебезпечнішою ділянкою є російсько-українські відносини. Слід одразу сказати, що тут національні міфи спрацьовують з обох боків, і можна було б написати статтю, подібну до цієї, зробивши в ній такий самий скептичний огляд історичної арґументації чималої кількості національних міфів, милих серцю українця. Варто зауважити, що однією з сучасних модифікацій міфу про «київську спадщину» (того самого, котрий, як ми пам’ятаємо, деякі українці в певні періоди утверджували для своїх власних цілей) є дивовижна нездатність росіян — у багатьох випадках, гадаю, цілком щира — визнати вмотивованість претензій українців на власну національну ідентичність, не кажучи вже про те, що вони вважають своєю національною територією. Тут знову пошлюся на Солженіцина (хоча, повторюся, він не має мандата говорити від імені росіян): у «Листі до вождів Радянського Союзу» своє бажання скинути ганебний тягар імперії щодо, скажімо, Таджикистану він не поширює на Україну — адже, як носій міфу про київську спадщину, він вважає її частиною Великої Росії. Він просто «не понял». І він не одинокий.

Звичайно, питання це не просте. Україна в її сучасних кордонах є територіально окресленим правовим утворенням, що сформувалося внаслідок цілої низки актів російського та радянського уряду між 1654 і 1954 роками. Декотрі з цих актів можна порівняти з продажем Луїзіани, інші — з Французькою, Індійською або Іспано-Американською війною. Коли Російська імперія здобула території сучасної України, більшість із них була малонаселеною, і добра половина залишалася такою десь приблизно до епохи, в яку жив Моцарт. На заселених північно-західних територіях мешкали (поза містами) переважно українці, але згодом її родючі степи заселялися українськими, російськими, білоруськими, єврейськими, болгарськими, сербськими, німецькими й татарськими общинами.

Однак Україна не єдина в світі країна з такою непростою історією. Головним є те, що ця сучасна спільнота є об’єктом міжнародного права і що її статус і кордони неодноразово підтверджено Хартією ООН, Гельсінською угодою, Конституцією СРСР 1977 року та іншими досі чинними правовими документами як радянської, так і пострадянської доби. На щастя, український та російський уряди розглядають нові республіки прагматично, насамперед як юрисдикції, а не як «землю предків». І, здається, росіяни, які живуть в Україні, здебільшого ставляться до поточних політичних домовленостей не менш позитивно, ніж росіяни Російської Федерації. Однак якщо якийсь уряд відчує потребу діяти, керуючись відповідними національними міфами, то це призведе до неймовірного хаосу.

Друга сфера, в якій старі національні міфи легко можуть вплинути на зовнішню політику — це реакція Росії на агонію Юґославії. Міф, про який може йтися в цьому зв’язку, — міф «православ’я». З огляду на цинічне використання його на виправдання російської імперської політики у протистоянні з іншими великими державами наприкінці XIX ст. він набув додаткового міфічного блиску. Проте думка про глибоку емоційну перейнятість широких кіл політично активних росіян сербськими проблемами є абсурдною; той, хто висуває її, є, на мою думку, злочинним циніком; той, хто некритично її приймає — кари гідним невігласом. Кожен, хто вивчав російсько-сербські відносини за останнє століття, може ставитися до цього подвійного міфу тільки скептично, бо він подвійно безглуздий. Росіяни «співчувають» сербам як «братам-слов’янам» — і що, їхнє співчуття більше, або менше, ніж до українців, білорусів, поляків? А їхня підтримка «православних братів» — більш чи менш рішуча, ніж підтримка українців або румунів? Для нинішнього російського уряду такі дії — скандально цинічна, а до того ж безпечна і дешева поступка незначній меншості, яку лякає чи обурює західна або американська гегемонія та приниження Росії внаслідок краху радянської системи.

Є й третя сфера, в якій міф про «національну єдність» чи «народ» потенційно може створити проблему, — хоча можливо, що цілком прагматичні, а не умоглядні труднощі змагання різних етнічних громад визначатимуть перебіг подій. Маю на увазі ту обставину, що мільйони росіян опинилися, подібно до алжирських pieds noirs («чорноногих»), по інший бік звужених імперських кордонів. Це дуже істотна кількість людей: вона приблизно дорівнює загальній кількості росіян на планеті 1900 року.

Тут так само міфи спрацьовують з обох боків, і ми не будемо зараз розбиратися з казахським, естонським, чеченським та іншими культурними артефактами. Але для загального блага всіх зацікавлених сторін надзвичайно важливим є максимально уникати спокуси дражнити дешевими національними й традиційними гаслами, а крім того, не піддаватися на сторонні заохочення. Звичайно, відмова культивувати традиційно вживані арґументи даватиметься нелегко, тим більше, що багато росіян уже стали біженцями, і ще багатьом дадуть відчути, що вони є небажаними: в часи загальних економічних негараздів бракує найнеобхіднішого, насамперед житла. Обставини надзвичайно складні й розмаїті: дехто з росіян захоче зрештою їхати додому, інші залишитися. Нині у, здавалось би, потенційно найнебезпечнішій ситуації Казахстану справи йдуть краще, ніж можна було очікувати, бо президент Назарбаєв, подібно до українського керівництва, тлумачить нове державне об’єднання як політичну юрисдикцію, а не націю-державу, і тримає на припоні місцевих націоналістів. Побажаймо йому успіху.

Підсумуємо. Російська політична культура, яка набрала впізнаваних рис наприкінці XV ст. й еволюційно розвивалася до новітньої доби, в основі своїй не є експансіоністською. Однак московська та пізніша російська держави мають чималу історію експансії. Міфи про його походження та природу в новітні часи були створені й загально прийняті вченими й освіченою публікою. Деякі з цих міфів навіть тлумачилися як причини самої експансії або віддзеркалення експансіоністських або месіанських прагнень. Проте більшість таких міфів виникала не спонтанно в надрах самої московської культури, а під впливом головних течій в історії європейської культури та в контексті європейської політики. І вони не надихали московську експансію.

Протягом радянського періоду складні процеси популяризації, в тому числі поширений опір офіційному інтернаціоналізмові, привели до загального сприйняття більшості цих національних міфів. Проте вони здебільшого не мають безпосереднього впливу на зовнішньополітичний вибір Російської Федерації і не є найважливішою турботою для більшості росіян.

Втім, тягар цих турбот, що завдяки поширеному уявленню про західну зверхність та егоїзм перетворилося на по-різному висловлюване почуття національного приниження Росії, дається взнаки. Повітря знову насичене націоналізмом. Може так статися, що росіяни — і їхні політики — надихаються його і біль своєї нинішньої скрути виявлять в ірраціональних формах. І тоді вже мало важитиме, чи мають ці міфи якесь реальне підґрунтя, чи ні. Ніхто не зупинятиметься, щоб обміркувати й обговорити в якомусь сенсі ще цікавішу тему: чи сучасна російська нація, урбанізована й індустріалізована, є іншою нацією, — бо вони віритимуть, що відтворюють стару міфічну націю. Для росіян керуватися такою примарною вірою буде трагедією, — але надто багато чого в історії є трагедією. Цілком можливо, що саме цей факт почасти й спонукає народи повсюдно творити національні міфи — і вірити в них.

























Російські міфи про київську спадщину

Перекладено за публікацією: Edward L. Keenan. «On Certain Mythical Beliefs and Russian Behaviors». In: S.Frederick Starr (ed.), The Legacy of History in Russia and the New States of Eurasia. — Armonk, New York and London, England, 1994, pp. 19-40.










1 Такі погляди притаманні новітнім працям деяких видатних дослідників, див.: N.V. Riasanovski. A History of Russia, 4th ed. (New York: Oxford University Press, 1984); Richard Pipes. Russia Under the Old Regime (New York: Collier Books, 1992). Хоча багато новітніх праць заторкують важливі аспекти російської історіографії, жодна з них належним чином не висвітлює питання про виникнення й розвиток перелічених далі ідей. Продуктивні міркування з окремих питань див: Сергей Пентич. Русская историография XVIII века (Ленинград, 1961); П.Н. Милюков. Главные течения русской исторической мысли (Москва, 1897); Anatol G. Mazour. Modern Russian Historiography (Princeton: Van Nostrand, 1958); Т.Л. Pyбинштейн. Русская историография (Москва: Огиз, 1941). Посмертне видання Russian Historiography: A History by George Vemadsky (Belmont, MA: Nordland, 1978) безнадійно застаріло.

2 Це, без сумніву, перебільшення. Важливим означенням тут є «правляча воїнська каста», яким я позначаю військово-політичну еліту, — воно приблизно відповідає тогочасному поняттю «двору» (що вживається в документах). Представники цього «двору» майже всі були неписьменні десь аж до кінця XVI ст., їхню ментальність найкраще — хоч і опосередковано — характеризують документи їхніх канцелярій. Можна заперечити, що наявність московських списків «Повісті временних літ» указує на усвідомлення московитами київського минулого, — але майже немає свідчень, що такі тексти читало до вказаного часу світське керівництво.

3 Це зауважив Антоніо Поссевіно 1582 р. Див.: Hugh F. Graham, trans. The Muscovia of Antonio Possevino (Pittsburgh: University Center for International Studies, 1977), p. 6.

4 Про це повідомив мене мій колега Майкл Флаєр, що працює над дослідженням символіки й іконографії собору Св. Василія. Пор. зведення, роблені задля іншої мети в: В.Б. Кобрин. «Генеалогия и антропонимика» в История u генеалогия (Москва: Наука, 1977), с. 80-155, особливо табл. З, с. 89-90. Кобрін, що працював над питанням календарних і некалендарних імен, не торкається питання відсутності київських ремінісценцій.

6 Я торкався цього питання під дещо іншим кутом зору в: «The trouble with Muscovy: Some Observation upon Problems of the Comparative Study of Form and Genre in Historical Writing», Mediaevalia et Humanistica: Studies in Medieval and Renaissance Culture, new series, no. 5 (1974), pp. 103-126.

7 Дослідники часто цитують подібні висловлювання, що містяться в дипломатичних документах, напр.: Памятники дипломатических сношений Московского государства c Польско-Литовским, т. 2; а також: Сборник русского исторического общества (СПб, 1887), т. 59. Під час переговорів із поляками в Ямі Запольському в 1581 р. дипломати Івана IV намагалися довести, що Лівонія є частиною його «вотчини». Див.: Graham, Muscovia of Antonio Possevino, p. 107.

8 A.A. Спицин. «K вопросу о Мономаховой щапке», Записки отделения русской u славянской археологии русского археологического общества, т. 8, ч. 1 (СПб, 1908).

9 Я торкаюся цих питань у своїй праці «Muscovy and Kazan: Some Introductory Remarks on the Patterns of Steppe Diplomacy», Slavic Review, vol. 26, no. 4 (December 1967), pp. 548-558. Продаж і транспортування християнських рабів є часто обговорюваним питанням, наприклад у: Сношения c Ногайской ордой. Российский государственный архив древних актов (РГАДА), фонд 127, кн. 9. Вербування мулл потверджується наступною інструкцією російському послові до Ногайської Орди 1581 р.: «Да память Йвану: послано c ним государево жалование Ян-Гарды Молне пять рублев. И ему государево жалование Ян-Гарды Молне отдати тайно. А говорити ему, что государю служба его ведома, и он бы государю и впредь служил бы потому ж, как преж того служил, и государево жалование к нему и впредь будет без оскудения». РГАДА, фонд 127, кн. 9, 1.54 об.-55.

10 Ґрунтовний огляд цієї надзвичайно заплутаної історії можна знайти в: David M. Goldfrank. «Moscow, the Third Rome», Modem Encyklopedia of Russianand Soviet History, ed.Joseph Wieczynski (Gulf Breeze, FL: Academic International Press, 1981), vol. 23, pp. 118-121.

11 Пор. серію його статей: «The Naturę and Reception of Christian Byzantine Culture in Russia in the Tenth to Thirteenth Centuries and its Implications for Russian Culture», Siania Gandensia (Ghent), vol. 5 (1978), pp. 107-139; «Quotations of Patristic and Byzantine Works by Early Russian Authors as an Indication of the Cultural Level of Кіеvan Russia», Slavia Gandensia, vol. 10 (1983), pp. 65-101; «The Implications of the Absence of Quotations from Untranslated Greek Works in Original Early Russian Literaturę Together with a Critique of а Distorted Picture of Early Bulgarian Culture», Slavia Gandensia, vol. 15 (1988), pp. 63-91; «The Bulgarian Contribution to the Reception of Byzantiane Culture in Кіеvan Rus’», Harvard Ukrainian Studies, vols. 12/13 (1988/9), pp. 214-261. Див. також Ihor Ševčenko. «Remarks on the Diffusion of Byzantine Scientific and Pseudo-Scientific Literature among the Orthodox Slavs», Slavonic and East European Revew, vol. 59, no. 3 (July 1981), pp. 321-345.

12 Н.Ф. Каптерев. Характер отношений России к православному востоку в XVI u XVII столетиях (reprint, The Hague, 1968).

13 Про ступінь володіння росіян грецькою мовою див.: Б.Л. Фонкич. Греческо-русские культурные связи в ХV-ХVII вв.: греческие рукописи в России (Москва: Институт истории, 1977).

14 Про ранній період Кремля див.: Н.Н. Воронин и М.Г. Рабинович, изд. Древности Московского Кремля, Материалы и исследования по археологии СССР, №167 (Москва: Наука, 1971).

15 Про Вессаріона та його діяльність див.: James Hankins. Plato in the Italian Renaissance, 1 vols. (Leiden: E.J.Brill, 1990), esp. vol. l, p. 232f.

16 Orationes et epistolae ad Christianos principes contra Turcos (Paris: Gering, Crantz and Friberger, 1471). Пор.: James Hankins. «The Popes and Humanism», in: Rome Reborn, ed. Anthony Grafton, The Vatican Library and Renaissance Culture (Washington, DC: Library of Congress, 1993), p. 63f.

17 Найпоказовішими текстами щодо ставлення росіян до історії Київської доби як до частини їхнього власного минулого є знаменитий «Синопсис» Інокентія Ґізеля, німецько-українського історика, й писання Данила Туптала (Св. Дмитрія Ростовського) та Феофана Прокоповича, чия п’єса «Володимир» написана для Петра І.

18 А.И. Андреев. «Труды В.Н. Татищева по истории Росии», в: В.Н. Татищев, История российская в семи томах (Москва-Ленинград, Издательство АН СССР, 1962), т. 1, с. 16-20. Бібліотека Татіщева на момент його смерті містила не лише «Синопсис» і невеличку колекцію російських хронік і хронографів, але й значне (як на ті часи) зібрання західних праць про російську й східнослов’янську історію: Liflaendische-Curlaendische Chronica Ґваньїні, хроніки І. Бєльського й Ґваньїні, Historie von Azow, також Einleitung zur Moscowitischer Historie (вірогідно, Gottleib S. Treuer, Leipzig, 1720), Sammlung russischer Geschichte (вірогідно, G.-F. Miuller [St. Petersburg: Mueller, 1732-]) тощо. Див.: «Каталог библиотеки В.Н. Татищева», у: П.[П.] Пекарский, Новые известия о В.Н.Татищеве (СПб., 1864), с. 56-63 (також Приложение № 4 к т. 4 Записок Имп. Академии Наук [СПб, 1864]).

19 Тут я посилаюся на покажчик у: Richard Pipes, trans. and ed. Karamzin’s Memoir on Ancient and Modern Russia (Cambridge, MA: Harvard University Press, 1959), оскільки жодне з відомих мені російських видань не має покажчика.

20 Брюс Паротт указав мені на цікавий огляд офіційної/популярної історіографії в роботах Сеймура Бекера: Seymour Becker. «The Muslim East in Nineteenth-Century Russian Popular Historiography», Central Asian Survey, vol. 5, nos. 3/4 (1986), pp. 25-47, а також: «Russia Between East and West: The Intelligentsia, Russian National Identity and the Asian Borderlands», Central Asian Survey, vol. 10, no. 4 (1991), pp. 47-64.















































Попередня Головна Наступна
















Яндекс.Маркет