11/22/2003 | ri

Про цю тюрму писав колись Короленко, що то був найвищий і найбільший будинок у місті, видний здалека вже, коли під'їжджати до міста зі сходу. Пізніше я переконався, що всі тюрми в Росії були великі і будовані у віках: наче тому народові було в метриці записане бути вічними в'язнями своїх володарів. Камера,була, мабуть, біля двох з половиноюметрів в ширину і п'ять в довжину. Коли ми лягли впоперек камери спати головами до стін, то ноги сягали один одному під бороди, а зогнути ніг не було як. Був час, коли у "нашій" камері було 42 в'язні. Спати лягали всі разом, і обов'язково на боці. Обертались на другий бік також разом. Коли хтось хотів обернутись сам і виліз з тієї людської маси, то вже не міг лягти на своє місце, бо тіла людські самовільно затискались.
Тюрма служила царям, польським панам, большевикам, німцям і знову "новій радянській владі". З усіх часів на тюремних стінах залишались різні написи в'язнів. Як вийшло, тут сидів у 1939 році кн. Радзівіл, якого Москва передала німцям і який жив і здраствував, здається, в Варшаві. Що ж, щасти йому Боже. Кожна людина має право на вільне життя. Іронія життя в тому, що тут тепер є сама "гуманна" влада в світі, яка вчила нас, що Радзівіли були кровопивцями трудового народу, а вони ними і були, і оця влада в'язнила і розстрілювала бувших батраків Радзівіла, бідних поліщуків, які не хотіли бути рабами Радзівілів, поляків, німців, москалів-більшовиків. В'язнила і розстрілювала за те, що вони (МИ!) хотіли бути вільними на своїй землі.
Вночі з 13 на 14 лютого 1945 року велику групу смертників, в якій і я опинився,викликали на помилування. Як на той час, було це, можна сказати, масове помилування - кільканадцять осіб. Всіх викликаних посадили тут же на коридорі. Не кричали, як бувало завжди, і тут на коридорі давали до підпису "акт ласки" Міхаіла Івановіча. Треба було "строїть странє ґородок". Ось тоді я зауважив, що на нашій стороні підвалу з найвищим номером була означена камера "16". Якщо припустити, що пересічно в кожній камері було тридцять смертників, то тільки на нашій стороні підвалу перебувало одночасно біля шестисот засуджених до смерти. А по всій Україні? А по всій "нєобьятной родінє"? Ось що принесла нам большевицька Москва! Чи знайде колись вона моральну силу, щоб признатись до злочинів, які зробила народам і своєму народові? Чи попросить вибачення? Бо відкупити вини не буде можливо, так велика вона!
Пройшли роки. У Ґорлаґу в Норільську на бутовому кар'єрі начальником був колишній капітан РОА. Якось розговорились ми і я зауважив, що з "власовцями" совєтська власть обійшлась інакше, ніж з упістами-бандеровцями. Він відповів:
- Ти ж поймі і запомні, ми то рускіє люді, а ви украінци!
http://nashavira.ukrlife.org/10_2003.html

Про один такой счастливый городок:
http://www.taboschar.net/start.html

Табошар, посёлок городского типа в Ленинабадской области Таджикской ССР, подчинён Чкаловскому горсовету. Расположен в 50 км от ж.-д. станции Ленинабад (на линии Хаваст - Коканд), 13,4 тыс. жителей (1975). Фабрика резиновой обуви и анатомических перчаток. Добыча флюсовых материалов, облицовочного камня; производство облицовочных плит и сувенирных изделий.
© 2001 "Большая Российская энциклопедия"

http://www.taboschar.net/swedenia2.html
Для строительства комбината нужны были рабочая сила, свет и техника. Как и на многих больших стройках того времени, эти проблемы решались с помощью печально известной системы ГУЛАГа. Силами репрессированных советских людей в короткий срок на пустыре был возведен ПФЛ - проверочно-фильтрационный лагерь, где разместили почти 5000 советских солдат и офицеров, освобожденных из фашистского плена, и граждан, оказавшихся под оккупацией Германии. Чуть позже прибыли эшелоны с советскими немцами из Коми, куда их ранее вывезли с Поволжья. Но надо отдать должное руководителям строительства этого предприятия атомной промышленности, которые всегда старались относиться к заключенным гуманнее, нежели в других лагерях. Неспроста многие из первостроителей остались жить и работать в Чкаловске.