11/26/2003 | Юрко СИРОТЮК

26 листопада 1873 року в с. Турівці на Полтавщині у родині священика народився Микола Міхновський.
Його батько був священиком, походив з козацького роду, завжди виголошував проповіді рідною мовою.
Після закінчення гімназії у 1890 р. Міхновський навчався на юридичному факультеті Київського університету. Вже в ці роки, як свідчить його близький товариш, згодом відомий український політичний діяч Сергій Шемет, Міхновський “хотів поглибити українську ідею, з літературної зробити її політичною й од наукових студій перейти до реальної політичної акції”.
У березні 1891-го Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Іван Липа, Микола Вороний, Микола Міхновський та їхні однодумці заснували на могилі Тараса Шевченка першу націоналістичну організацію - "Братство Тарасівців" і дали клятву присвятити життя Україні.
Світоглядні концепції цього братства звучали для того часу більше ніж радикально: “Своя Самостійна Українська Держава. Без своєї національної держави ніяка нація не може жити й розвиватися. Настав час почати боротьбу за оцю свою національну державність. Не досить культурної праці старших поколінь. Треба перейти до праці активної політичної...
Ціль наша — визволення цілої нації з московської неволі, створення Самостійної Української Держави... Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення держави. Отже, ні проекти московських лібералів, ні соціалістичні програми московських революційних партій не можуть бути нами прийняті як наші проекти, як наші програми”.
М. Міхновський уклав політичну декларацію Тарасівців, у якій були такі положення:
1) розбиття московських кайданів і визволення підросійських народів з-під гніту деспотизму й централізму;
2) відновлення і вироблення серед інтелігенції, народних мас українських національних почувань;
3) піклування про народний добробут;
4) праця в дусі такого ладу, де не буде місця ні визискувачам, ні визискуваним;
5) віддання всіх своїх сил на визволення української нації.
Центром Братства став Харків. Окремі гуртки діяли й у інших університетських містах. 1893 року Тарасівці зібралися в Києві на з'їзд, який проходив під головуванням М. Міхновського. Були там і Михайло Коцюбинський, Євген Тимченко, Володимир Самійленко та брат Миколи Міхновського отець Юрій (Архієпископа Чернігівського Юрія, настоятеля собору св. Софії УАПЦ в Києві більшовики розстріляли 1937 року).
У другій половині 1893 року Братство Тарасівців викрила царська жандармерія. Один із братчиків Іван Липа попав до харківської тюрми, засуджений за звинуваченням "отторжение Малороссии от Великой России".
А тим часом осередки Братства в Полтаві, Лубнах, Одесі продовжували свою роботу не тільки в університетах, але й у гімназіях, семінаріях, школах. У цих закладах створювали бібліотеки, проводили молодіжні наради.
І хоча 1893-го "Братство" розгромила поліція, 20-річний студент юридичного відділу Київського університету Міхновський із Прилуччини встиг надрукувати у львівській газеті "Правда" "Декларацію віри молодих українців", у якій піддав різкій критиці інтелектуальну залежність українофілів-громадівців від Москви.
Переїхавши з Києва до Харкова, Міхновський засновує там приватну адвокатську контору і водночас завзято пробуджує національну свідомість українців Полтавщини.
У лютому 1900 р. Міхновський виступив ініціатором створення Революційної укр. партії (РУП), програмовою політичною декларацією якої стала його промова 3 березня 1900-го на Шевченківському святі в Полтаві й невдовзі анонімно надрукував у Львові реферат "Самостійна Україна" - перший маніфест державності України на Наддніпрянщині, який закінчувався гаслом: "Одна, єдина, нероздільна, вільна й самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ".
Але за свою бурхливу діяльність Міхновський дістає звинувачення від малоросійських інтелігентів, соціалістів багато яких було серед членів РУП. Незважаючи на це він пише від імені РУП лист на адресу міністра внутрішніх справ Росії Сипяґіна, який закінчується словами: "Українська нація мусить здобути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія. Українська нація мусить добути своє визволення з рабства національного і політичного, хоч би пролилися ріки крові."
Коли в РУП почали перемагати помірковані лівацькі погляди (з 1902-го ідеали її лідерів почали мало чим відрізнятися від поглядів російських соціал-демократів (1905-го навіть перейменувалися в УСДРП й аж до наступу Муравйова в січні 1918-го на Київ боролися проти виходу України з "федерації народів Росії"), Міхновський з однодумцями засновує у Харкові Українську Народну Партію (УНП), яка стає першою українською організацією з виразною націоналістичною ідеологією. Її політичне кредо М. Міхновський сформулював у "Декалозі", що проголошував самостійну республіку, шанування рідної мови, підкреслюючи, що український народ має право бути господарем на своїй землі. УНП видає у Львові часопис "Самостійна Україна" з проектом української Конституції, який також склав М. Міхновський. У своїх працях він писав: Головна причина нещастя нашої нації - брак націоналізму серед ширшого загалу її. Ми виходимо на боротьбу не за інтереси якогось класу чи верстви суспільства, бо не віримо, що та чи інша частина суспільства має більше право, чим друга".
1904 року М. Міхновський створив при УНП окрему бойову структуру під назвою "Оборона України". За ідейними переконаннями вона стояла на позиціях партії, але мала власне керівництво, яке очолив В. Чеховський. Під час "святкування 250-ліття приєднання Малоросії" УНП на знак протесту вирішила підірвати пам'ятник співцеві російської імперії Пушкіну. Цю акцію здійснила харківська бойова ланка УНП "Оборона України". На місці пошкодженого пам'ятника було розкидано відозви із закликом до боротьби за національне визволення.
Згодом УНП організовує свої осередки серед робітників. 1905 року харківський робітничий комітет УНП відсилає протест до російського уряду з вимогою скасувати закон 1876 року, який забороняв українське друковане слово.
У своїй праці "Робітницька справа в програмі УНП" М. Міхновський зазначав: "Свідомий українець-робітник знає, що визволення українського пролетаріату є справа самого українського пролетаріату і нікого більше. Зайди з пануючої нації, до якого б вони класу не належали, як завжди запекло борються проти змагань політичної незалежності місцевої людності, і тому служать елементом реакційним. Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо на Самостійну Україну!"
До виборів у Думу (1906 р.) М. Міхновський видав у Харкові перший наддніпрянський український часопис - "Слобожанщина", у якому закликав голосувати за українських кандидатів. У редакторській статті М. Міхновський пише: "...Хто хоче йти до Думи, назвавшись ім'ям народного представника, тільки на те, щоб збільшити панське панування, хай спиниться, бо він зробить найбільший злочин проти свого народу..."
"Слобожанщина" проіснувала недовго. Адміністративні утиски "на ідеологічному ґрунті" адвоката-правника дедалі більше перетворювались на жорстоку реакцію проти активного діяча національного руху. До цього часу є актуальними слова М. Міхновського: "Соціальні проблеми можна розв'язати тільки по розв'язанню національних. А без своїх газет, без своєї школи та Церкви загине наш народ..."
1905 р. уклав проект першої у XX ст. укр. конституції "Основний закон Самостійної України — Спілки народу українського". 1905 року Міхновський видає брошуру “Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії” багато думок і спостережень політика залишились актуальними й донині.
“Коли б наслідком конституційного устрою було збудження самосвідомости поневолених націй Росії і через це піднесення їх політичної сили, то яка рація московської нації (під цим словом треба розуміти свідомий і активний її елемент) добиватися конституції? Адже московська нація добре розуміє ті вигоди, які вона має через своє панування. Чи, може, московська інтелігенція помиляється і йде в напрямі шкідливім інтересам своєї нації, через брак дійсного розуміння фактів життя?
А, може, москалі дійсно кинули шлях розбишацтва і грабіжництва чужих країв — свою історичну місію і звертають на шлях альтруїзму?
Та до сих часів історія не знає ні одного прикладу, ні одного факту неегоїстичного національного вчинку, і політична економія і соціологія поклали на підставі цього непохитну тезу: тільки національні інтереси кермують людністю”.
У передвоєнні роки займався організацією укр. періодичних видань. Політична біографія Міхновського на відтинку між революцією 1905 року і початком Першої світової війни розвивалась у кількох площинах: видання українських часописів (“Хлібороб”, “Запоріжжя”, “Слобожанщина”, “Сніп”); як адвокат бере участь у судових процесах, захищаючи селян, що палили поміщицькі маєтки; і, звичайно, повсюдно й повсякчас пропагує українську національно-самостійницьку ідею. Зокрема, зосереджує свою агітаційну роботу на Слобожанщині, у Донецькому басейні, де навертає до українства чимало зросійщених “малоросів”.
Лютнева революція в Росії 1917 року відкрила нові горизонти для боротьби. Навесні цього ж року Міхновський з друзями-націоналістами створює в Києві Українську Центральну Раду. Через кілька днів Товариство українських поступовців, дізнавшись про це, вирішило перехопити ініціативу у націоналістів і засновує свою "Центральну раду". Перед самостійникам постало два вибори або продовжувати власну лінію і наразитися на звинувачення в "розколі українського руху" або об'єднати свої зусилля з поміркованішими силами заради спільної мети. Було вибрано другий варіант, 29 березня 1917 року дві Ради злилися. Єдиною в Центральній Раді партією, яка відстоювала повну незалежність України, стала створена з колишніх членів УНП Партія українських соціалістів-самостійників, а підпоручик Міхновський ініціював рух за створення української армії. Зокрема, заснував і очолив Український військовий клуб імені Полуботка, організував скликання українських військових з'їздів і Генерального військового комітету.
Але справжньою нашою національною трагедією було те, що діячі Центральної Ради, в руках котрих під ту пору опинився провід нацією, зовсім не хотіли відродження української військової сили, боялися і всіма своїми силами цьому відродженню противилися. Це було наслідком і доказом того, що цілий український національний рух, Центральною Радою репрезентований, був рухом недержавним. У колах Центральної Ради панували такі думки, що Міхновський має партійні “реакційні замисли”, що взагалі регулярні армії не потрібні, бо революція проголосила принцип “самоозначення нації”, що на крайній випадок сам народ збиратиметься в “народню міліцію”, яка боронитиме край і т. д...”
І чим більше офіцерства приставало до українського руху у військах, тим більше зростало недовір’я до Міхновського з боку Центральної Ради. Тільки й було чути: “І на якого лиха цей Міхновський організує військо! Він до того доорганізується, що якогось генерала над нами поставить. Ми вже з французької революції знаємо, до чого цей мілітаризм в часах революції доводить. Ми до цього не допустимо”.
Саме в такій атмосфері антидержавності доводиться Міхновському вести розбудову українського війська.
Ще один вельми промовистий епізод зі спогадів Юрка Тютюнника, який засвідчує, що Другий Універсал (“волимо під царя московського!”) змусила Центральну Раду прийняти російська демократія, до якої завжди з підозрою ставився Микола Міхновський:
“Вже по виробленні тексту угоди (Другого Універсалу. — О. Р.) В. Винниченко подав його на затвердження Центральній Раді. Проект викликав опозицію. Почалася критика. Можна було сподіватися, що текст не буде ухвалений Радою. Критика цього проекту вивела з рівноваги В. Винниченка. Він бігав коло трибуни, хапався руками за голову, махав ними в повітрі, лопочучи листами паперу, на яких був написаний проект. Я ніколи не бачив В. Винниченка таким лютим. Перебиваючи промовців, він вигукував:
— Товариші! Церетелі... Церетелі виїде з Києва! Тоді все загине... Він приятель наш! Рішаймо швидше, бо все загине!..
І більшість Центральної Ради погодилася, що російський міністр Церетелі є приятелем України, що краще поріжнитися зі своїм народом, аніж з російською “демократією” — текст угоди затверджено, російські міністри почували себе переможцями. І мали рацію. Вони з мужністю виконали обов’язок перед Росією”.
Незважаючи на всі зусилля ворогів України не допустити створення українського війська, на відверту протидію значної частини Центральної Ради в цьому питанні Микола Міхновський вже 23 березня 1917 року ініціює скликання в Києві Військового З’їзду, на який з’їхалося понад 1000 солдатів і старшин. Через тиждень, 29 березня, Міхновський став ініціатором і засновником Українського Військового Клубу імені Гетьмана Павла Полуботка. Від цієї першої самостійної української військової організації Міхновський увійшов до Центральної Ради на Національному Конгресі 21 квітня.
18 травня був скликаний 1—й Український Військовий З’їзд, на якому 700 делегатів від 1.580.700 українських вояків (у серпні 1917 року на фронті було вояків — 27 українізованих дивізій!), обрали Український Генеральний Військовий Комітет, до членів якого ввійшли С. Петлюра, В. Винниченко і М. Міхновський. Делегати-самостійники запропонували обрати головою з'їзду поручика М. Міхновського, але проти цієї пропозиції виступив В. Винниченко, який почав завзято запевняти, що М. Міхновський - прихований католик, оскільки на одному з перших масових віч у Києві він запропонував до резолюції вимогу, щоби Тимчасовий уряд Росії звільнив із заслання Митрополита Андрея Шептицького. У результаті було прийнято "компромісне" рішення і створено збірну президію. На нараді українців-вояків Київської залоги 29 березня ухвалено заснувати Український військовий клуб ім. гетьмана Полуботка і почати організацію українського війська. Рада Клубу опублікувала відозву до українських вояків, яку склав М. Міхновський.
За прикладом Києва українські військові клуби було засновано в багатьох містах України, але значна чатсина Центральної Ради не розуміла того значення, яке мало створення української армії. В. Винниченко, зокрема, писав у "Робітничій газеті": "Не своєї армії нам, соціал-демократам і всм щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій". У відповідь М. Міхновський застерігає: "Горе тій поневоленій нації, що дочекається панування демократизованої нації, бо тоді українець буде жити в барлозі зі свинями, у голоді і хворобах... Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони загиджують саму душу нації". Не звертаючи уваги на несприятливі умови, М. Міхновський стає активним учасником організації Першого Українського полку ім. П. Полуботка. У липні до Києва прибула делегація від Тимчасового уряду, яка домагалася компромісу з Центральною Радою. Остання суттєво поступилася росіянам. Українські патріоти не могли більше терпіти таких принижень. У ніч з 18 на 19 липня полуботківці роззброїли всі російські загони в Києві. Та заклик до Центральної Ради проголосити цілковиту незалежність від Москви закінчився роззброєнням полку ім. Полуботка. Під охороною тих самих російських загонів, яким порвернули зброю, "бунтівників" відправляють на фронт. За такі переконання своїх тогочасних "вождів" заплатила Україна втратою своєї держави...
Але й тепер Центральна Рада вперто не хотіла зрозуміти значення української мілітарної сили (соціал-демократ С. Петлюра на 1-му Українському Військовому З’їзді, приміром, сказав, що “не треба... відокремлювати долі України від долі Росії”).
“Два найгарячіші і найбільш важкі місяці революційної доби проходять для Міхновського в безплідній боротьбі з соціялістично-демократичною більшістю Українського Військового Комітету, з народженою тоді в лоні цього комітету “петлюрівщиною”, — згадує Сергій Шемет.
Задуманий Міхновським план проголошення в червні 1917 року державної самостійності України, спираючись на сили Богданівського полку (Першого українського охочого імені Гетьмана Богдана Хмельницького полку), втілити не вдалося. Запрошений зі Симбірська кадровий старшина Юрко Капкан, який мав очолити полуботківців і який попервах згодився з планом проголошення самостійності, після розмови з головою Військового Комітету С. Петлюрою та соціалістичною більшістю цього комітету змінив свої наміри, і таким чином задуманий Міхновським план реалізувати не вдалося.
Згадує Юрко Тютюнник: “Одвертий і рішучий виступ полуботківців був першим збройним виступом проти росіян в нашій столиці; він же є першим масовим протестом проти угодовської політики українського політичного центру. Той відгук, що викликав він по Україні, вказував, що наші революційні маси не бояться ні “самочинности”, ні “безправства”. Українська кров полуботківців, яка зачервоніла на Печорську, пролилася за ідею самостійної української держави.
(...) Ми мали знаменитий матеріал для будівлі — спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців, ми не мали провідників. Ті люди, які вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час минав, умови змінювалися не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався. Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію. Їх було небагато. Вони не могли значно впливати на розвиток подій. Проти світлих одиниць стояла ціла темна сила нашого ката — Росії, яка охоче підтримувала угодовців”.
Внаслідок угодовської політики, яку Військовий Комітет проводив стосовно Тимчасового уряду, був змарнований найсприятливіший час для сформування регулярного українського війська, що невзабарі призвело до катастрофи у державницьких змаганнях.
Після невдачі із планом проголошення державної самостійності України петлюрівсько-соціалістична більшість Українського Військового Комітету радо виконала наказ військового міністра Керенського і вислала Міхновського на румунський фронт, де він перебував до пізньої осені.
Тож після того, як вони відіслали полуботківців і Міхновського на фронт, від більшовицьких банд Муравйова Київ обороняли під Крутами лише 300 юнаків...
Большевицький переворот у Петрограді, січнева московська агресія полковника Муравйова застає Міхновського на батьківщині — спершу в Лубнах, а згодом у рідному селі на Прилуччині.
Навесні 1918 року Міхновський повертається до активного політичного життя. Із проголошенням Гетьманату хворого Міхновського (важкий приступ ревматизму) на автомобілі перевозять до Києва. Він входить до Української Хліборобсько-Демократичної партії, єдиної що немала в назві літери "с", тобто не була соціалістичною. Міхновський очолив Українську демократично-хліборобську партію, яка здійснила в Києві державний переворот. Наталія Полонська-Василенко стверджує в своїй "Історії України", що розчаровані Центральною Радою праві кола українців пропонували очолити Українську державу саме йому. Однак німці тоді підтримали Скоропадського. До речі, Гетьман Скоропадський високо оцінював Миколу Міхновського і навіть обдумував його кандидатуру на посаду Голови Ради Міністрів. Там хлібороби-демократи (В’ячеслав Липинський і Сергій Шемет) агітують Гетьмана передати М. Міхновському міністерство внутрішніх справ. Одначе П. Скоропадський не наважився цього зробити, натомість запропонував Миколі Міхновському пост особистого радника (бунчужного товариша). На це вже не погодився Міхновський... Після того, як Павло Скоропадський проголосив Акт федерації з Москвою, Міхновський пориває з гетьманським урядом і бере участь у виступі проти Гетьмана.
Після падіння Гетьманату Міхновський все ще намагається знайти сильних особистостей для запровадження авторитарної влади в Україні. Він знаходить полковника Болбочана, але спроба захопити ним владу закінчується невдало. “До Києва вступила Директорія, — згадує С. Шемет — й нездарність правити державою виявляється швидше, ніж можна було сподіватися. Замість використати залишений Гетьманом і вже налагоджений державний апарат, почалося безумне руйнування його. Большевики, які тільки цього і ждали, почали швидко просуватися на Україну. В послідню хвилину перед віддачею Харкова большевикам Міхновський виїхав до Києва. (...) Міхновський набирає групу старшин генерального штабу і з ними виїздить до Кременчука, аби допомогти полковникові Болбочану. Він не міг бути пасивним глядачем загибелі України. Приїздить до Кременчука Міхновський перед зробленим з наказу Петлюри арештом командуючого фронтом полковника Болбочана. Цей арешт остаточно дезорганізує оборону фронту”. Болбочана розстрілюють, а Міхновський виїжджає на Кубань.
У 1919-1923 роках М. Міхновський був на Кубані, де викладав у педагогічному інституті. 1923 року повертається до Києва, де, як згадувала його сестра, налагоджує стосунки з українськими організаціями "Спілка української молоді" (СУМ) і "Спілка визволення України" (СВУ). Невдовзі його викликають у ЧК і розпочинається більшовицьке переслідування.
Як пише Олексій Голобуцький, "3 травня 1924 року його знайшли повішеним на яблуні у саду будинку В. Шемета у Києві, де оселився. Все говорило про те, що Микола Міхновський не витримав свого тяжкого стану (переслідування ЧК, безробіття та ін.), але ж ми знаємо непоборний характер Міхновського і засоби чекістів, якими вони придушували небезпечних для радянської влади...".
Смерть Міхновського, автора політичної концепції українського націоналізму, не стала остаточною перемогою ворогів України. Пройде двадцять років і ангел помсти Міхновського підніме мільйони українців під проводом ОУН-УПА на боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу.