Євген СВЕРСТЮК, ПЕРЕДПЛАТА - ЦЕ НАША СВОБОДА
12/01/2003 | Неосвічений
ПЕРЕДПЛАТА - ЦЕ НАША СВОБОДА
Передплата газет і журналів. Як це важливо, як багато значать ці слова в історії культури. "Панове субскрибенти", - звергався поштиво Шевченко до людей, які своєю передплатою підтримували українського поета в миколаївській Роси. Чи міг би Шевченко без них видати своїх "Гайдамаків"? Чи міг би братися за видання "Живописної України"? Чи міг би Шевченко чи Куліш видавати "Буквар" без активної підтримки людей, які свідомо ширили поле культури? А всі українські газети й журнали в Галичині, хіба б існували без патріотичної підтримки передплатника, який часто економив на молоці і хлібі, щоб зібрати гроші на передплату?
Видано IV том "Листів до Коцюбинського". В одному з листів студент політехніки Саєнко пише, як він разом з приятелем стягнувся на передплату "Українського літературно-наукового вісника". На обід вони вирішили брати одну порцію борщу на двох, і за рік набереться на річну передплату.
Великий український меценат Євген Чикаленко згадує, як він провідав великого мецената Симиренка і побачив у нього в кутку купу порожніх сірникових коробок.
-На що вони Вам?
-А чого мають пропадати дурно, я за них виміняю повний з сірниками, - сказав Симиренко, який щорічно роздавав десятки тисяч рублів на українські справи.
- Я поклонився йому до землі, - каже найбільший український меценат української видавничої справи Євген Чикаленко.
Дуже сутужно жив український інтелігент у совєтські часи. А проте передплачував декілька видань. Навіть бідний студент передплачував. Соромно було признаватися в тому, хто не передплачує, не читає, не знає.
Тепер культура передплати впала і боюсь, що впала культура читача. Хоча змістовність публікацій поза порівнянням. Колись навіть і не снилося те багатство, яке з'явилося в пресі в останні 14 років. А на кожнім кроці зустрічаєш людей, які нічого не передплачують. При чому не з матеріальних резонів, хоча й трапляються люди, які скаржаться на брак коштів. Найчастіше зустрічаємо людей" які не ділять порції борщу з товаришем, щоб зекономити на передплату.
- Де можна прочитати, "Нашу віру? - запитують мене.
- Передплатіть за сім гривень на рік
- А я чомусь нічого не передплачую.
Оте "чомусь" має безліч виправдань, а по суті не має жодного виправдання. В нашому суспільстві упав рівень відповідальності В нашому суспільстві поширились мотиви патріотичного скигління і жебрацтва. Мало, видно людей скромних і суворих щодо себе, готових затягувати пояс.
У кожному суспільстві є ті, що дають і беруть, але у нас найбільше тих, що шукають спонсора. А суспільство тримається на тих, що вміють давати, вміють підтримувати, вміють жертвувати, уміють бути активними громадянами.
Передплата ж у нас часто нижче собівартості видання. Вона вимагає мінімальних коштів і мінімальних зусиль. Але треба активно хотіти, треба знати, що твої зусилля, твоя підтримка, твій голос, твоє "так" або "ні" будуватимуть вертикаль суспільства. Вони зміцнюють основи нашої культури.
Євген СВЕРСТЮК,
президент Українського пен-клубу, головний редактор газети "Наша віра"
Українське слово, ч. 48, 27 листопада - 3 грудня 2003 р
Передплата газет і журналів. Як це важливо, як багато значать ці слова в історії культури. "Панове субскрибенти", - звергався поштиво Шевченко до людей, які своєю передплатою підтримували українського поета в миколаївській Роси. Чи міг би Шевченко без них видати своїх "Гайдамаків"? Чи міг би братися за видання "Живописної України"? Чи міг би Шевченко чи Куліш видавати "Буквар" без активної підтримки людей, які свідомо ширили поле культури? А всі українські газети й журнали в Галичині, хіба б існували без патріотичної підтримки передплатника, який часто економив на молоці і хлібі, щоб зібрати гроші на передплату?
Видано IV том "Листів до Коцюбинського". В одному з листів студент політехніки Саєнко пише, як він разом з приятелем стягнувся на передплату "Українського літературно-наукового вісника". На обід вони вирішили брати одну порцію борщу на двох, і за рік набереться на річну передплату.
Великий український меценат Євген Чикаленко згадує, як він провідав великого мецената Симиренка і побачив у нього в кутку купу порожніх сірникових коробок.
-На що вони Вам?
-А чого мають пропадати дурно, я за них виміняю повний з сірниками, - сказав Симиренко, який щорічно роздавав десятки тисяч рублів на українські справи.
- Я поклонився йому до землі, - каже найбільший український меценат української видавничої справи Євген Чикаленко.
Дуже сутужно жив український інтелігент у совєтські часи. А проте передплачував декілька видань. Навіть бідний студент передплачував. Соромно було признаватися в тому, хто не передплачує, не читає, не знає.
Тепер культура передплати впала і боюсь, що впала культура читача. Хоча змістовність публікацій поза порівнянням. Колись навіть і не снилося те багатство, яке з'явилося в пресі в останні 14 років. А на кожнім кроці зустрічаєш людей, які нічого не передплачують. При чому не з матеріальних резонів, хоча й трапляються люди, які скаржаться на брак коштів. Найчастіше зустрічаємо людей" які не ділять порції борщу з товаришем, щоб зекономити на передплату.
- Де можна прочитати, "Нашу віру? - запитують мене.
- Передплатіть за сім гривень на рік
- А я чомусь нічого не передплачую.
Оте "чомусь" має безліч виправдань, а по суті не має жодного виправдання. В нашому суспільстві упав рівень відповідальності В нашому суспільстві поширились мотиви патріотичного скигління і жебрацтва. Мало, видно людей скромних і суворих щодо себе, готових затягувати пояс.
У кожному суспільстві є ті, що дають і беруть, але у нас найбільше тих, що шукають спонсора. А суспільство тримається на тих, що вміють давати, вміють підтримувати, вміють жертвувати, уміють бути активними громадянами.
Передплата ж у нас часто нижче собівартості видання. Вона вимагає мінімальних коштів і мінімальних зусиль. Але треба активно хотіти, треба знати, що твої зусилля, твоя підтримка, твій голос, твоє "так" або "ні" будуватимуть вертикаль суспільства. Вони зміцнюють основи нашої культури.
Євген СВЕРСТЮК,
президент Українського пен-клубу, головний редактор газети "Наша віра"
Українське слово, ч. 48, 27 листопада - 3 грудня 2003 р
Відповіді
2003.12.01 | Анатолій
Re: Євген СВЕРСТЮК, ПЕРЕДПЛАТА - ЦЕ НАША СВОБОДА
(ЄС пише) В нашому суспільстві упав рівень відповідальності В нашому суспільстві поширились мотиви патріотичного скигління і жебрацтва. Мало, видно людей скромних і суворих щодо себе, готових затягувати пояс.У кожному суспільстві є ті, що дають і беруть, але у нас найбільше тих, що шукають спонсора. А суспільство тримається на тих, що вміють давати, вміють підтримувати, вміють жертвувати, уміють бути активними громадянами.
(А) Пане Неосвічений Євген Сверстюк! Коріння Вашої зневаги до українського читача та до українського суспільства лежить у Ваших юдо-християнських переконаннях. Справа у тому, що Ви навіть не можете подумати, що Вашу газету не бажають передплачувати тому, що вона сіє "опій для народу", яким наш український народ ситий по горло. Пропагування сьогодні для українців свят, які базуються на юдейських та юдо-християнських підвалинах є не тільки не патріотичним, а навіть сьогодні є антиукраїнським. Будь-яка газета сьогодні має працювати на відновлення УКРАЇНСЬКОЇ духовності, показувати розвиток українства у світі та його духовні підвалини. Ваші ж духовні ориєнтири - це перш за все юдейські мученики. А для українця сьогодні духовними ориєнтирами має стати перш за все УКРАЇНСЬКИЙ козак, озброєний бойовим гопаком, українські святині, які захищали ті ж козаки, українські характерники, які володіли прийомами магії, українська духовність, яка базувалася на Відо-Вістизмі. Подивіться-но на газету "Сільські Вісті", у якої сьогодні 500 тис передплатників і яка сьгодні є рупором опозиції проти бандитської та олігархічної влади, режиму Кучми і Ви зрозумієте і духовність і бажання українського народу, який принижує саме наша влада та наша церква. Позбавтеся цього владного та церковного бандитизму і Ваша газета буде потрібною українцям.
Дякую, Анатолій
2003.12.01 | Володимир
Євген СВЕРСТЮК - надзвичайно ПРОГРЕСИВНА ОСОБИСТІСТЬ.
http://www.radiosvoboda.org/programs/democracy/:3 листопада 1937 року на Соловках було розстріляно 265 ув’язнених представників української інтелігенції. «Страшна правда проростає у свідомості тоді, коли зачепить сумління. Дивно, що найгірші речі чомусь діються ночами перед 6 листопада», - зауважує Євген Сверстюк.
[ гість студії Євген Сверстюк ]
Прага-Київ, 3 листопада 2003 року.
Людмила Литовченко
Дата 3 листопада особлива в історії України. Цього дня у 1937 році на Соловках було розстріляно 265 ув’язнених представників української інтелігенції разом з дітьми інших народів.
Найбільше тривожила рідних, друзів, зрештою всю живу Україну, глуха таємниця загибелі творчої інтелігенції, вивезеної на Соловки. Ходили правдоподібні легенди про те, що їх, засуджених на 5-10 років, зігнали на баржу і там затопили в Північному морі разом з баржею. Адже така практика була. Це був спосіб страти економніший, ніж, скажімо, газові камери у нацистських концтаборах.
Та насправді, як виявилося, на Соловках у 1937 події відбувалися інакше. Про це стало відомо, коли відкрилася таємниця, про яку розповідає гість передачі «Демократія і держава», письменник Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
Таємниця прояснилася несподівано. Санкт-Петербургський «Меморіал» вийшов на виконавця смертних вироків - капітана Матвєєва, який виконав завдання до 20 роковин Жовтневої революції. Загалом, вбивці від НКВД ніколи не сповідалися, за винятком тих випадків, коли самі були поставлені перед судом і давали докази своєї вірної служби. Згаданий капітан був засуджений за перевищення повноважень і прозвітував про свої заслуги. Ось вони:«Дата пріговора, номєр протокола: 9 октября, протокол №81. 27 октября растрєляно 208 чєловєк». А нас цікавить «9 октября » - це український день. Протокол №83, 3 листопада «растрєляно 265». То були наші, разом з дітьми і інших народів. Щемким залишається питання, яке нам вчувається там в засвітах: «Розкажи, Матвєєв, як ти за один день Божий погасив усі великі зорі на культурному небі України, навіть не помітивши цього?» І може там, просвітлений іншим світом, екс-капітан НКВД, нарешті, зрозуміє таке питання?
А 8 листопада 1937 року твердою рукою він виводив рапорт на ім’я комісара Госбєзопасності Заковського. О це був для нього і закон, і совість. А «виєзд на оборудованоє мєсто растрєлов, заготовка ям 4 на 4», підготовка пістолетів - все це тільки ремесло. Які там зорі на українському небі? Сотні ям, двома рядами лягли «дєті разних народов»: Заковський, Гарін, Позерн... Ні, кулі Матвєєва не розрізняли національності, віри, звання тих 1111, яких розстріляно до 20-х роковин. Ïх імена в книзі «Остання адреса», Київ 1997.
Відсвяткувавши «октябрську», кат пише рапорт:«Пріговор в отношеніі осуждєних к висшей мєрє наказанія мною прівєдєн в ісполнєніє на 1111 чєловєк.» Далі додає перелік кількох осіб, що померли або були взяті на етап. Все по закону і все з гордістю вірного прохвоста.
У когось виникає питання:«Навіщо ці перечислення осіб та пунктуальність у той час, коли з Кремля спускалися огульні плани ліквідації сотень тисяч людей і ніхто не цікавився особою чи її провиною?» Так само можна поставити друге питання:«Навіщо було у 1936 році приймати найдемократичнішу у світі Конституцію, коли на 1937 рік планувався великий терор, який зневажить взагалі усі закони?» Тут важливо знати, що сталінський терор був ідейним терором, обґрунтованим жорстокою теорією нещадної класової війни з буквальною фізичною ліквідацією класових ворогів, куди зараховано інтелігенцію, ба, навіть соратників Леніна. І рахунок вівся з бухгалтерською точністю на доказ революційної законності.
Ідейний тероризм хоче себе легалізувати у формальностях і демократичний Захід схильний був приймати формальності за чисту монету, бо злочин був занадто великий, щоб можна було його адекватно сприйняти. Жадного жаху не було на Заході, коли туди доходила інформація про політику терору і нищення людей задля досягнення позитивних соціальних наслідків. Страшна правда проростає у свідомості тоді, коли зачепить сумління. Дивно, що найгірші речі чомусь діються ночами перед 6 листопада.