Про що свідчать результати парламентських виборів у Росії?(/)
12/09/2003 | Shooter
Про що свідчать результати парламентських виборів у Росії?
Володимир Малинкович, для УП
Вчорашні вибори в Росії, думаю, переконали всіх у тому, що в цій країні почалися заморозки. Впевнений, що все ж не льодовиковий період. Демократична весна в країні, яку я люблю, колись настане. Питання: коли?
Про що ж ми довідалися, ознайомившися з тим, як проголосували росіяни?
Про те, що сьогодні в Росії практично немає цивільного суспільства, яке почало формуватися в ході горбачовської перебудови, але є єдина, ідеологічно слабко диференційована політична нація (російський народ) з невиразним невдоволенням на правому і лівому флангах. Путіну вдалося домогтися консолідації росіян за рахунок поразки лібералізму і роздування націоналістичних і шовіністичних ідей, характерних для російського минулого.
Переконалися ми й у тому, що в Росії більше немає парламенту, що приймає важливі політичні рішення. Дума представляє російський народ, але не править, а лише штампує за допомогою "одобрямса" більшістю рішення, потрібні Кремлеві.
"Єдинороси", скоріше за все, будуть мати у своєму розпорядженні просту більшість, необхідну для ухвалення законів, але кваліфікованої більшості, потрібної для внесення змін у конституцію, у них, напевно, не буде. Хоча такі зміни, цілком імовірно, знадобляться Путіну наприкінці другого терміну його президентського правління.
Те, що Путін, можливо, не буде мати трьохсот абсолютно слухняних йому депутатів, скоріше погано, ніж добре (як це не парадоксально). Адже недолік необхідної кількості голосів ставить Путіна у певну залежність від радикально націоналістичних партій, а така залежність може зробити зовнішню політику Росії особливо агресивною.
Як би там не було, ясно: в Росії зміцнюється самодержавство, яке століттями керувало імперією (і при царі, і при більшовиках), але, як правило, без особливого успіху.
Очевидно, сенсацією стала не стільки поразка лібералів (вона передбачалася), скільки поразка комуністів і шалений успіх ультранаціоналістів. Втім, уважний аналіз подій останніх років дозволяв припустити і цю поразку, і цей успіх.
Шлях у Думу крайнім націоналістам проклав сам російський президент, що прийшов до влади на ударній хвилі другої чеченської війни. Організовані Кремлем мілітаристські і великодержавні ПР-кампанії в електронних ЗМІ, антигуманні дії влади при звільненні в'язнів "Норд-Осту", позиція Москви у відносинах із сусідами Росії і придушення всіх тих мас-медіа, де могла звучати критика на адресу Кремля - усе це не залишало росіянам, чия позиція традиційно формувалася з волі "верхів", будь-якого реального вибору.
Особливо показовим є випадок з конфліктом навколо українського острова Тузла, що, як ми тепер бачимо, використовувала в якості своєї головної ПР-акції партія Рогозіна "Родіна", що перемогла вчора на виборах. А успіх ЛДПР – це значною мірою особистий успіх самого Жириновського, найяскравішого актора на сцені, де розігрувався досить нудний, взагалі-то, націоналістичний спектакль.
Поразка комуністів теж закономірна. Адже КПРФ завжди була, насамперед, імперською партією, що прагне повернути "велич" колишнього СРСР, а вже потім партією соціального захисту населення (точніше – соціальної демагогії). Путін допоміг шовіністам виділитися з компартії в окремий блок і, до того ж, активно атакував олігархів, на війні проти яких звичайно спекулювала партія Зюганова.
Що ж стосується лібералів, то вони так і не виросли з дитячого віку перших постперебудовних років. Ідеологія російських правих (як і "команди озимого покоління", що провалилася на наших виборах) практично не враховувала інтереси переважної більшості громадян, а "яблучники" прославилися відсутністю будь-яких конструктивних пропозицій, здатних полегшити життя російської інтелігенції, що орієнтується на цю партію.
Крім того, головною зброєю лібералів завжди була "гласність", а вона-то якраз при Путині виявилася в дефіциті. Не виключено, втім, що поразка на виборах лібералів змусить їх шукати нових форм впливу на незріле російське суспільство, і, зрештою, слугуватиме відновленню руху за демократичні зміни. Не сумніваюся: ніякого особливого шляху – а ля Жириновський – у Росії бути не може, і ліберальні ідеї там ще будуть потрібні.
Які ж висновки з усього цього повинна зробити Україна?
1. Ні про які політичні союзи із самодержавною Росією не може бути і мови. Наша, у минулому виправдана, зовнішньополітична двовекторність повинна змінитися однозначною орієнтацією на зближення з Євросоюзом.
Це, звичайно, не означає, що нам треба скорочувати економічні і культурні зв'язки з Росією (ні в якому разі!) або відмовлятися від надання правових гарантій російській мові (проблема російської мови в Україні – це, насамперед, наша внутрішня проблема, і не варто її прямо пов'язувати з характером російсько-українських відносин).
Але певну настороженість на переговорах із самодержавною, націоналістично орієнтованою російською владою українська влада виявляти зобов'язана. Зокрема, нам не можна поспішати з ухваленням остаточних рішень щодо ЄЕП, які припускають створення Комісії, рішення якої диктуватимуться із самодержавного Кремля і будуть обов'язковими для України.
2. Сплеск російського шовінізму і навіть нацизму, що проявився під час виборів, як і під час подій навколо Тузли, змушує задуматися над тим, наскільки небезпечним може бути наш північно-східний сусід. Щоб відгородити себе від можливих загроз, Україні, напевно, все-таки варто форсувати вступ у НАТО, чия парасолька допоможе захиститися від холодного північного вітру.
3. При вирішенні наших внутрішньополітичних проблем варто врахувати гіркий російський досвід. Розігрувати націоналістичну карту, підміняти ідею формування багатобарвного громадянського суспільства ідеєю єдиної нації (етнічної або навіть політичної) завжди вкрай небезпечно – цей шлях веде до згортання демократичних процесів.
Тим більше це небезпечно в Україні, де, не секрет, є два потенційних вогнища націоналізму – український (на заході) і російський (на сході). Не сумніваюся, успіх націоналістів у Росії надихне багатьох російських націоналістів в Україні, а російська влада і союзні їй націоналісти з "Родіни" і ЛДПР цілком можуть це використовувати у своїх інтересах (наприклад, під час наших президентських виборів).
Орієнтація на пріоритет прав людини, якнайшвидше проведення політичної реформи, що зробить нашу політичну систему принципово відмінною від російської – ось те, що, на мій погляд, повинно допомогти якнайшвидшому зближенню України з Європою.
І останнє зауваження: під час російських виборів виявив свою високу ефективність exit-pool. Правда, соціологи злегка перебільшили шанси міських партій ("Яблуко" і СПС) і недооцінили аграрників, що свідчить про деякі, цілком зрозумілі, недоліки роботи в сільській "глибинці", але в цілому цей метод довів: він може бути відмінним засобом контролю коректності проведення виборів. І нам важливо це врахувати при підготовці президентських виборів-2004 і парламентських виборів-2006.
Володимир Малинкович, для УП
Вчорашні вибори в Росії, думаю, переконали всіх у тому, що в цій країні почалися заморозки. Впевнений, що все ж не льодовиковий період. Демократична весна в країні, яку я люблю, колись настане. Питання: коли?
Про що ж ми довідалися, ознайомившися з тим, як проголосували росіяни?
Про те, що сьогодні в Росії практично немає цивільного суспільства, яке почало формуватися в ході горбачовської перебудови, але є єдина, ідеологічно слабко диференційована політична нація (російський народ) з невиразним невдоволенням на правому і лівому флангах. Путіну вдалося домогтися консолідації росіян за рахунок поразки лібералізму і роздування націоналістичних і шовіністичних ідей, характерних для російського минулого.
Переконалися ми й у тому, що в Росії більше немає парламенту, що приймає важливі політичні рішення. Дума представляє російський народ, але не править, а лише штампує за допомогою "одобрямса" більшістю рішення, потрібні Кремлеві.
"Єдинороси", скоріше за все, будуть мати у своєму розпорядженні просту більшість, необхідну для ухвалення законів, але кваліфікованої більшості, потрібної для внесення змін у конституцію, у них, напевно, не буде. Хоча такі зміни, цілком імовірно, знадобляться Путіну наприкінці другого терміну його президентського правління.
Те, що Путін, можливо, не буде мати трьохсот абсолютно слухняних йому депутатів, скоріше погано, ніж добре (як це не парадоксально). Адже недолік необхідної кількості голосів ставить Путіна у певну залежність від радикально націоналістичних партій, а така залежність може зробити зовнішню політику Росії особливо агресивною.
Як би там не було, ясно: в Росії зміцнюється самодержавство, яке століттями керувало імперією (і при царі, і при більшовиках), але, як правило, без особливого успіху.
Очевидно, сенсацією стала не стільки поразка лібералів (вона передбачалася), скільки поразка комуністів і шалений успіх ультранаціоналістів. Втім, уважний аналіз подій останніх років дозволяв припустити і цю поразку, і цей успіх.
Шлях у Думу крайнім націоналістам проклав сам російський президент, що прийшов до влади на ударній хвилі другої чеченської війни. Організовані Кремлем мілітаристські і великодержавні ПР-кампанії в електронних ЗМІ, антигуманні дії влади при звільненні в'язнів "Норд-Осту", позиція Москви у відносинах із сусідами Росії і придушення всіх тих мас-медіа, де могла звучати критика на адресу Кремля - усе це не залишало росіянам, чия позиція традиційно формувалася з волі "верхів", будь-якого реального вибору.
Особливо показовим є випадок з конфліктом навколо українського острова Тузла, що, як ми тепер бачимо, використовувала в якості своєї головної ПР-акції партія Рогозіна "Родіна", що перемогла вчора на виборах. А успіх ЛДПР – це значною мірою особистий успіх самого Жириновського, найяскравішого актора на сцені, де розігрувався досить нудний, взагалі-то, націоналістичний спектакль.
Поразка комуністів теж закономірна. Адже КПРФ завжди була, насамперед, імперською партією, що прагне повернути "велич" колишнього СРСР, а вже потім партією соціального захисту населення (точніше – соціальної демагогії). Путін допоміг шовіністам виділитися з компартії в окремий блок і, до того ж, активно атакував олігархів, на війні проти яких звичайно спекулювала партія Зюганова.
Що ж стосується лібералів, то вони так і не виросли з дитячого віку перших постперебудовних років. Ідеологія російських правих (як і "команди озимого покоління", що провалилася на наших виборах) практично не враховувала інтереси переважної більшості громадян, а "яблучники" прославилися відсутністю будь-яких конструктивних пропозицій, здатних полегшити життя російської інтелігенції, що орієнтується на цю партію.
Крім того, головною зброєю лібералів завжди була "гласність", а вона-то якраз при Путині виявилася в дефіциті. Не виключено, втім, що поразка на виборах лібералів змусить їх шукати нових форм впливу на незріле російське суспільство, і, зрештою, слугуватиме відновленню руху за демократичні зміни. Не сумніваюся: ніякого особливого шляху – а ля Жириновський – у Росії бути не може, і ліберальні ідеї там ще будуть потрібні.
Які ж висновки з усього цього повинна зробити Україна?
1. Ні про які політичні союзи із самодержавною Росією не може бути і мови. Наша, у минулому виправдана, зовнішньополітична двовекторність повинна змінитися однозначною орієнтацією на зближення з Євросоюзом.
Це, звичайно, не означає, що нам треба скорочувати економічні і культурні зв'язки з Росією (ні в якому разі!) або відмовлятися від надання правових гарантій російській мові (проблема російської мови в Україні – це, насамперед, наша внутрішня проблема, і не варто її прямо пов'язувати з характером російсько-українських відносин).
Але певну настороженість на переговорах із самодержавною, націоналістично орієнтованою російською владою українська влада виявляти зобов'язана. Зокрема, нам не можна поспішати з ухваленням остаточних рішень щодо ЄЕП, які припускають створення Комісії, рішення якої диктуватимуться із самодержавного Кремля і будуть обов'язковими для України.
2. Сплеск російського шовінізму і навіть нацизму, що проявився під час виборів, як і під час подій навколо Тузли, змушує задуматися над тим, наскільки небезпечним може бути наш північно-східний сусід. Щоб відгородити себе від можливих загроз, Україні, напевно, все-таки варто форсувати вступ у НАТО, чия парасолька допоможе захиститися від холодного північного вітру.
3. При вирішенні наших внутрішньополітичних проблем варто врахувати гіркий російський досвід. Розігрувати націоналістичну карту, підміняти ідею формування багатобарвного громадянського суспільства ідеєю єдиної нації (етнічної або навіть політичної) завжди вкрай небезпечно – цей шлях веде до згортання демократичних процесів.
Тим більше це небезпечно в Україні, де, не секрет, є два потенційних вогнища націоналізму – український (на заході) і російський (на сході). Не сумніваюся, успіх націоналістів у Росії надихне багатьох російських націоналістів в Україні, а російська влада і союзні їй націоналісти з "Родіни" і ЛДПР цілком можуть це використовувати у своїх інтересах (наприклад, під час наших президентських виборів).
Орієнтація на пріоритет прав людини, якнайшвидше проведення політичної реформи, що зробить нашу політичну систему принципово відмінною від російської – ось те, що, на мій погляд, повинно допомогти якнайшвидшому зближенню України з Європою.
І останнє зауваження: під час російських виборів виявив свою високу ефективність exit-pool. Правда, соціологи злегка перебільшили шанси міських партій ("Яблуко" і СПС) і недооцінили аграрників, що свідчить про деякі, цілком зрозумілі, недоліки роботи в сільській "глибинці", але в цілому цей метод довів: він може бути відмінним засобом контролю коректності проведення виборів. І нам важливо це врахувати при підготовці президентських виборів-2004 і парламентських виборів-2006.
Відповіді
2003.12.09 | Navigator
Таким чином Путін - це Штірліц, що врятувався в Німеччині в 1945
Все правильно - і в чому ж секрет цих виборів?Самі вибори були в достатній мірі чесними і прозорими.
Основна фішка була в передвибірній компанії.
Демократична і ліберальна опозиція не мала майже ніякого доступу на телебачення. Політтехнологи оцінювали голос одного російського виборця десь в 20 долларів.
Цифра абсурдна?
А порахуйте телесеріали типу "Спецназ" а також телеефір безкоштовно переданий для реклами партії влади - і на цю цифру й вийдете.
Так що не кохання править світом, а метал...
Народ не хоче думати, аналізувати, а "голосує серцем".
А на серці лежить те, що було вчора в серіалі.
Таким чином Путін - це Штірліц, що врятувався в Німеччині в 1945, пожив нелегалом в НДР і повернувся назад в результаті спецоперації в Москву. Там його зустіли в парламенті Борман, Герінг і Гебельс.
2003.12.09 | ri
МОД Шлях крайнім націоналістам проклав CAM російський президент
Шлях у Думу крайнім націоналістам проклав сам російський президентАгов, Len, KE!!!! Що, смена курсу!!!!
2003.12.09 | Len
Re: Подсказываю Шлях Вам !
Вельмишановный пан Ри. У Вас "Шлях у Думу крайнім націоналістам проклав сам російський президентАгов, Len, KE!!!! Що, смена курсу!!!!
Моськи подзаборниє….".
Глупы Вы панове. Ничего не поняли в выборах в России. Объяснять Вам я не буду по причине Вашей несостоятельности. Только подскажу Вам Шлях : город Киев, Майдан Незалежности, троллейбус номер 18 , далее до остановки стадион Спартак и затем вверх. Больница Павлова, палата номер шесть.
2003.12.09 | ri
Re: Подсказываю Шлях Вам !
не ізвольте беспокоіться, ваш-бл-родь2003.12.09 | Мінор
Росія не Україна?
Росія не Україна?Віктор Уколов (написав для однієї з районних газет)
Після того, як перед виборами у Російській Федерації один із лідерів їхнього виборчого блоку “Родіна” Дмитрій Рогозін назвав незалежність Білорусії “історичним непорозумінням”, президент Лукашенко дав публічне доручення МЗС Білорусії налагодити кращі взаємини з ЄС та США.
Однак по тому, як стало відомо, що Державну Думу Росії сформують націоналісти Жіріновського та Рогозіна і комуністи Зюганова та президентська “Єдіная Россія”, президент Кучма привітав свого російського колегу з “переконливою перемогою президентської партії”.
Різниця - у нюансах, що на перший погляд, замало не затьмарює суть. Але, навіть у пересічного читача може скластися враження, що український президент заздрить успіху свого російського колеги і навіть не ризикує виказати занепокоєння програшем демократичних сил у Росії. В той самий час білоруський президент, попри звинувачення у проросійській політиці на свою адресу, відчув реальну небезпеку для своєї країни і пішов на політичний демарш.
Справді націоналісти у Російській Федерації можуть з повним правом святкувати свою перемогу. Відтепер критика на їхню адресу лунатиме лише поза стінами Державної Думи. Навпаки ж їхні традиційні заяви про “російський статус” Севастополя, “ісконну російськість“ української Тузли і необхідність захисту “змучених українізацією російськомовних громадян України”, набудуть статусу заяв державних мужів надпотужної держави у нашому регіоні світу.
Навпаки російські комуністи зазнали відчутних втрат, незважаючи на свою співпрацю з правлячим у Росії режимом. У новій Думі їм дістанеться значно менше депутатських місць і, відповідно, портфелів та впливу. Іван Плющ, коментуючи результати російських виборів, вважає, що “сам Зюганов не сподівався на такі підсумки перегонів, але послаблення позицій комуністів на пострадянському просторі – це вже стійка динаміка”. З ним погоджується голова Народного Руху Борис Тарасюк, однак додаючи, що подібна тенденція падіння довіри до комуністів спостерігається і в Україні.
“Опозиція має бути опозицією і рішуче виборювати владу у своїх опонентів, а не сподіватися на добру "демократичну" волю президента, - робить висновок відомий український політолог Володимир Полохало, - Практично всі, хто потрапив до Думи, сьогодні розглядають Україну лише як свого сателіта, як об‘єкт для економічної й політичної експансії.”
Цікаво, що російський президент Путін характеризує результати виборів як такі, що “відбивають реальні настрої і устремління росіян”. Проте збоку добре помітно, що напівголодні, стомлені постійними війнами та терактами громадяни Росії, могли стати об”єктом умілих маніпуляцій і передвиборчих технологій. Важко повірити, що пересічний росіянин бажає анексії незалежності Білорусії або фактичного висунення територіальних претензій до України, що один час поставило наші країни на межу військового конфлікту. Так само неймовірно щоб багатонаціональна Росія підтримала тих, хто розглядає її народ з позицій слов”янського неофашизму і ненависті до інших громадян, які відрізняються за формою носа або розрізом очей.
Нещодавно побачив у книгарні книгу Леоніда Кучми “Україна – не Росія”, але чомусь на полиці з фантастикою. Чи може там їй і місце? Адже керівництво наших країн навчалося по одних букварях, мало членство у одній партії, і не виключено тепер мріяло б скористатись однаковими виборчими технологіями щоб продовжити своє панування.
2003.12.10 | ri
Re: +++++
>>Після того, як перед виборами у Російській Федерації один із лідерів їхнього виборчого блоку “Родіна” Дмитрій Рогозін назвав незалежність Білорусії “історичним непорозумінням”, президент Лукашенко дав публічне доручення МЗС Білорусії налагодити кращі взаємини з ЄС та США.>>Однак по тому, як стало відомо, що Державну Думу Росії сформують націоналісти Жіріновського та Рогозіна і комуністи Зюганова та президентська “Єдіная Россія”, президент Кучма привітав свого російського колегу з “переконливою перемогою президентської партії”.
>>Різниця - у нюансах, що на перший погляд, замало не затьмарює суть. Але, навіть у пересічного читача може скластися враження, що український президент заздрить успіху свого російського колеги і навіть не ризикує виказати занепокоєння програшем демократичних сил у Росії. В той самий час білоруський президент, попри звинувачення у проросійській політиці на свою адресу, відчув реальну небезпеку для своєї країни і пішов на політичний демарш.
>>Справді націоналісти у Російській Федерації можуть з повним правом святкувати свою перемогу. Відтепер критика на їхню адресу лунатиме лише поза стінами Державної Думи. Навпаки ж їхні традиційні заяви про “російський статус” Севастополя, “ісконну російськість“ української Тузли і необхідність захисту “змучених українізацією російськомовних громадян України”, набудуть статусу заяв державних мужів надпотужної держави у нашому регіоні світу.
...
>>“Опозиція має бути опозицією і рішуче виборювати владу у своїх опонентів, а не сподіватися на добру "демократичну" волю президента, - робить висновок відомий український політолог Володимир Полохало, - Практично всі, хто потрапив до Думи, сьогодні розглядають Україну лише як свого сателіта, як об‘єкт для економічної й політичної експансії.”
>>Цікаво, що російський президент Путін характеризує результати виборів як такі, що “відбивають реальні настрої і устремління росіян”. Проте збоку добре помітно, що напівголодні, стомлені постійними війнами та терактами громадяни Росії, могли стати об”єктом умілих маніпуляцій і передвиборчих технологій. Важко повірити, що пересічний росіянин бажає анексії незалежності Білорусії або фактичного висунення територіальних претензій до України, що один час поставило наші країни на межу військового конфлікту. Так само неймовірно щоб багатонаціональна Росія підтримала тих, хто розглядає її народ з позицій слов”янського неофашизму і ненависті до інших громадян, які відрізняються за формою носа або розрізом очей.
Нещодавно побачив у книгарні книгу Леоніда Кучми “Україна – не Росія”, але чомусь на полиці з фантастикою. Чи може там їй і місце?
>>Адже керівництво наших країн навчалося по одних букварях, мало членство у одній партії, і не виключено тепер мріяло б скористатись однаковими виборчими технологіями щоб продовжити своє панування.