Справедливість,або Конституція (о) — оновлена
12/15/2003 | Спостерігач
Справедливість,
або Конституція (о) — оновлена
Ірина Погорєлова
Дочекалися! 23 грудня 2003 року в Україні почнеться переможний поступ добра, правди, справедливості й демократії. І, відповідно, відступ та остаточна поразка зла, кривди, узурпації влади та злобного адмінресурсу. Почнеться конституційна реформа!
“Сурми й литаври” лунають з президентських каналів, які, щоправда, досі вважалися носіями того самого зла, адмінресурсу й маніпуляції. Але це, мабуть, пароксизм радощів із майбутнього очищення: адже після реформи антинародний режим перетвориться на свою протилежність і стане народним режимом. Кучма з узурпатора влади й вбивці Г.Гонгадзе перетвориться на історичну фігуру. Отримає свої лаври й Медведчук: з простого кризового менеджера й консолідатора опозиції він підніметься на більш високий щабель суспільної пошани. Відніме в О.Мороза статус батька Конституції. Оновленої. Себто — (о). Але це вже — фінал-апофеоз. А наразі все ще тривають важкі реформаторські будні.
Зокрема, є певні відмінності від конституційного процесу 1996 року. Перш за все, мотивація, окрім, звісно, найкращих побажань удосконалити систему влади. Мотив перший і головний — замість загрози референдуму, що стимулювала тоді ухвалення першого Основного закону незалежної України — маємо загрозу перемоги на прямих президентських виборах лідера блоку “Наша Україна” В.Ющенка. Себто замість відвертого зазіхання на демократію з боку президента-узурпатора — перспективу обрання на демократичних виборах “доброго царя”, але який гірше за Кучму через низку причин. Ось неповний їхній перелік: а) в нього можуть вирости (ще не виросли, але можуть!) роги, й він також стане узурпатором; б) він — буржуазний націоналіст, може (знову ж таки — лише може, але це й жахливо) переділити власність, хоча й уособлює ніби провальну на пострадянських теренах (дивись вибори в Росії і не дивись — в Грузії) ліберальну ідеологію, яку навіть не варто перевіряти виборами в Україні; в) у нього погана команда, оточення просто жахливе, вони його використовують, а що досі не розвалилися, так це тимчасово... г) він пихатий й самонадійний, покладається на свій рейтинг та наївну любов народу, замість співпрацювати з більш досвідченими партнерами й взагалі передати свій електорат в їхні надійніші руки, що краще впораються із владою; д) він колаборував з “антинародним режимом”, підписав “заяву трьох”, ходить (ходив?) до президента, сподіваючись стати наступником, він — “син Кучми”; ну, й нарешті є) він нерішучий, млявий, “месія” (хоча на роль “совісті нації” давно мають претензію зовсім інші політики), красунчик і водночас везунчик... Словом, негідник, який має бути покараний, і від цього лише восторжествує справедливість. Бо витерпіти такого конкурента не вистачає сил.
Інша мотивація також присутня й добре відома: треба не просто зберегти теперішній режим, а й удосконалити його, відмити від бруду нещодавніх гріхів та поновити до нього довіру суспільства, оскільки попередні методи вже не діють. Суспільство хоч і неголосно, але пручається, гроші куди треба несе з небажанням, голоси — так і взагалі притримує для опозиції, як її розуміє. Тож підірвати імідж опозиції, почавши із її “переможності” й завершуючи претензіями на чистоту й непорочність — важливо.
Є й новації в перебігу самого “конституційного процесу”. В 1996 році суперечка точилася навколо змісту, нині — навколо перехідних положень, себто терміну введення в дію. Тоді варіант цих термінів був один і не пов’язаний із виборами. Нині — лише з ними, і тому варіантів два. Тоді питання, чи можна обирати президента парламентом — не стояло, нині не стоїть вже й питання навіть про те, чи НЕ можна обирати його депутатам, обраним зовсім із іншими повноваженнями. Конституційний суд, якого тоді взагалі не було, тепер є і вже сказав практично все, що потрібно... Ну, й просто дрібничка: тоді схвалювати Конституцію неможливо було одночасно з вирішенням будь-яких інших питань в парламенті. Нині ж на день голосування 23 грудня призначено ще й перегляд податкового закону й бюджету. Хоча мало б принаймні стояти інше питання — про виборчий закон, який нібито є передумовою схвалення конституційних змін. Але він-то й не стоїть. Така от “передумова”. Гроші важливіші...
Тож навряд безпосередньо 23 грудня голосування за внесення змін до Конституції затягнеться аж до ночі, й закидів щодо таємності конституційного процесу з цієї точки зору бути не повинно. В той же час утаємниченість підготовчого етапу незрівнянна з відкритістю подій 1996 року. Тоді журналісти не встигали переходити з АП до ВР, щоб почути найменші деталі процесу й суперечок. Нині політики навчилися ховатися від ЗМІ навіть у ВР. Сам новий-старий перший віце-спікер ВР А.Мартинюк на просте питання — чи ніколи комуністи не проголосують за проект реформи Гавриша і чи не погодяться на якийсь ерзац пропорційного виборчого закону — раптом відповів на офіційній прес-конференції: багато хочете знати! Отакої... А потім комуністи ображаються, що їх підозрюють у здатності й бажанні схвалити вибори президента теперішнім парламентом. В той час як самі ж в кулуарах погоджуються: так, Ющенко гірше за Кучму, і позбавити його будь-якого шансу на президентство можна виключно через парламентське обрання глави держави. Які ще потрібні визнання? Може, таємність потрібна для торгів з більшістю, президентом та урядом? Бо провал Ющенка — це, насправді, для комуністів не виграш, а навіть жертва (якщо виходити з нормальної передвиборчої логіки). Натомість це виграш інших людей, а виграшем треба ділитися. От як саме — і є таємниця. Хоча не таємниця інше: про що б заздалегідь не домовились — без передоплати все одно обов’язково “кинуть”. Але ж комуністи грошей не беруть, чи не так? А з посадами — справжня засідка: по передоплаті вони не проходять, “пакетна демократія” їх хоч зрідка, але підводить. Зокрема от нині, коли замість того ж таки А.Мартинюка, що йшов у президію ВР ніби саме для призначення співголовою конституційної комісії — обрали туди Гавриша... Здавалося б, уже й на цьому годі грати в ці ігри. Аж ні... Це — політичний ринок, і голоси за політреформу коштують чимало. На дрібниці можна не звертати уваги, бо все одно — куди вони, кучмісти, подінуться. Після провалу російських побратимів український лідер Симоненко зовсім не розгубився, навпаки. Бо кому, як не йому, доведеться голосами КПУ не просто позбавити країну Ющенка, а йти далі: впроваджувати ЄЕП, газовий консорціум тощо, себто виконати партійне надзавдання й побіжно — особисто-геополітичну мету Кучми. Що буде потім — це вже й є питання (пардон за тавтологію) про ціну питання...
Дещо не зрозуміло інше — що там коїться у кучмістів? Невже невідомо, хто платитиме за виграш? Так — бюджет же! Мало? Так вже ж доопрацьовується на 2,5 млрд.! Опозиція, звісно, вимагає повернення до мінімальної зарплатні, але тільки вголос, а не в проектах. А нові податки до бюджету таки ВР схвалить, і саме — 23 грудня. Ні, хто платить — відомо завжди: платники податків і недоотримувачі пенсій, соціальних пільг та зарплатні. Тож проблема в іншому. Може, так і не відомо, хто ж конкретно виграє в політреформі? Є сумніви, що виграє Кучма? Цікаво, цікаво. Стоп. Ні, це не сумніви, це — пошук технології. Шукали — й винайшли. Це буде чергова психологічна гра, яку, мабуть, можна коротко назвати “Кучма-пенсіонер”. Замість “Кучми-3”? Ну, не зовсім, а тимчасово, до проведення реформи. Звідки й навіщо? А з необхідності отримати 300 голосів. Навіть комуністам голосувати за реформу виключно через те, що “Ющенко гірший за Кучму” — важкувато, бо тоді все ж таки виходить чергова підтримка антинародного режиму, і втретє — це вже просто непристойно. А що говорити про інших “володарів акцій” з опозиції, чиїх голосів — аби убезпечити всі ризики — таки не вистачає? Як виправдати такий розклад тим же соціалістам, яких представник президента пан Задорожній вже нарешті відверто називає поряд з КПУ партнерами по реформі? І робить це легально, бо О.Мороз як співголова конституційної комісії бере участь у консультаціях із кучмістами, включно з Медведчуком, не дивлячись на демонстрацію своєї недовіри главі АП, висловленої в запиті СПУ до ГПУ за пограбування Медведчуком вкладників його трасту... Дійсно, якщо заради реформи СПУ здатна не лише домовлятися з шулером-Медведчуком, а й одразу завалити Ющенка, перед яким, до речі, так і не брала якихось зобов’язань і якого зовсім не вважає кращим кандидатом у президенти, ніж свого лідера, — то це, врешті-решт, справи О.Мороза як політичного гравця та розборки внутрішньоопозиційні. Але якщо провал Ющенка за участі СПУ однозначно свідчить про торжество “Кучми-3”, і не на виборах, де все можна списати на адмінресурс, а саме завдяки відміні виборів, — то це вже питання відповідальності партії перед електоратом. До речі, партії, на прапорі якої накреслено “Правда проти сили”...
Тож кучмістам є просто-таки нагальна потреба покинути лякати, себто “консолідувати” більшовиків загрозою “Кучми-3” (толку від цього не побільшало) і, навпаки, принаймні до принципових голосувань з питання реформи втовкмачити як опозиції, так і суспільству, що Кучма від реформи не виграє. Як це? А... просто тому, що піде з політики за природніми причинами. Щоправда, така “природня причина”, як особисті обіцянки Кучми не балотуватися, вже остаточно втратили довіру, коли КС щойно підкреслив: гарантії недоторканості в президента є практично безмежні, але виключно на період перебування на посаді. Після відставки — жодних гарантій. Так що за цих умов хочеш-не хочеш балотуватися чи пролонгуватися — а мусиш. В інше вже ніхто не повірить, а на заборону Конституційного суду після вже схвалених ним інших рішень — ніхто й не покладається. Залишається одне — здоров’я... Мовляв, та який вже там третій термін, які дивіденди від реформи? Он після операції президент хіба що не повноваження мав би скласти, але мужньо (через всеукраїнський ефір) пообіцяв нікуди не йти... Але, як відомо, такі спростування — лише підтвердження, що підживлюють цікавість. А тим часом розмови в кулуарах ВР про його погане здоров’я, які тривають чомусь лише останні кілька днів, тільки мусять переконати публіку й найголоснішу антикучмістську опозицію: за реформу голосувати можна й треба — не буде ані Ющенка, ані Кучми, а з ним, до речі, й Медведчука як глави АП. Супер!..
Хоча не треба бути особистим лікарем президента, аби подумати: коли КС дав вердикт про недоторканість гаранта, стимулюючи його до подальшої боротьби за владу — про хворобу йому не сповістили? І потім, вся ця маячня із “зреченням”. Це що, про дострокові президентські вибори, за Конституцією — за три місяці, себто в березні, чи не день у день із путінськими? Так це — замість реформи? І вже точно — з карколомною перемогою Ющенка?! Ого, себто — авжеж! От воно хто розпускає ці чутки про президентське здоров’я! От вона, “Наша Україна”, які має зв’язки в АП, що може примусити самого Кучму спростовувати навмисно запущені чутки в прямому ефірі! Що, брехня? Отож...
Залишається тиждень, аби вигадати кращу брехню чи відмовитись від реформи взагалі. Бо запропоновані варіанти нормального виходу не мають. Навіть якщо з текстових статей проектів можна скомпілювати щось прийнятне (а це велике питання!) — то перехідні положення все зіпсують. Варіант Медведчука-Симоненка про обрання президента на два роки прямими виборами — не зупиняє Ющенка. Проект Гавриша не прибирає Кучму. Відтак, немає аргументів, чому кучмісти можуть підтримати перший варіант, а опозиція — другий. Якщо, звісно, не йдеться про більш далекосяжний проект, за яким саме ліквідація всенародного волевиявлення при обранні президента призвела б до повного переформатування політичних сил, а не лише інституцій влади. Коли на “лівому” політичному фланзі залишиться тільки одна партія, яку не сприймають в Соцінтерні й нібито — ігнорують навіть в Кремлі, але яка спробує туди проникнути, зібравши поствиборчі уламки КПУ та СПУ, а на правому — просто купка націонал-патріотів, які покинуть свого Ющенка просто за програш. Тоді як влада залишиться там, де й була: у недоброго, негарного, немолодого й не дуже здорового “царя”, якому завжди було начхати, яка Конституція обслуговує його життєдіяльність. Може, в цьому й втілиться справжня справедливість, а з нею добро, правда й що там іще обіцяли українцям?
або Конституція (о) — оновлена
Ірина Погорєлова
Дочекалися! 23 грудня 2003 року в Україні почнеться переможний поступ добра, правди, справедливості й демократії. І, відповідно, відступ та остаточна поразка зла, кривди, узурпації влади та злобного адмінресурсу. Почнеться конституційна реформа!
“Сурми й литаври” лунають з президентських каналів, які, щоправда, досі вважалися носіями того самого зла, адмінресурсу й маніпуляції. Але це, мабуть, пароксизм радощів із майбутнього очищення: адже після реформи антинародний режим перетвориться на свою протилежність і стане народним режимом. Кучма з узурпатора влади й вбивці Г.Гонгадзе перетвориться на історичну фігуру. Отримає свої лаври й Медведчук: з простого кризового менеджера й консолідатора опозиції він підніметься на більш високий щабель суспільної пошани. Відніме в О.Мороза статус батька Конституції. Оновленої. Себто — (о). Але це вже — фінал-апофеоз. А наразі все ще тривають важкі реформаторські будні.
Зокрема, є певні відмінності від конституційного процесу 1996 року. Перш за все, мотивація, окрім, звісно, найкращих побажань удосконалити систему влади. Мотив перший і головний — замість загрози референдуму, що стимулювала тоді ухвалення першого Основного закону незалежної України — маємо загрозу перемоги на прямих президентських виборах лідера блоку “Наша Україна” В.Ющенка. Себто замість відвертого зазіхання на демократію з боку президента-узурпатора — перспективу обрання на демократичних виборах “доброго царя”, але який гірше за Кучму через низку причин. Ось неповний їхній перелік: а) в нього можуть вирости (ще не виросли, але можуть!) роги, й він також стане узурпатором; б) він — буржуазний націоналіст, може (знову ж таки — лише може, але це й жахливо) переділити власність, хоча й уособлює ніби провальну на пострадянських теренах (дивись вибори в Росії і не дивись — в Грузії) ліберальну ідеологію, яку навіть не варто перевіряти виборами в Україні; в) у нього погана команда, оточення просто жахливе, вони його використовують, а що досі не розвалилися, так це тимчасово... г) він пихатий й самонадійний, покладається на свій рейтинг та наївну любов народу, замість співпрацювати з більш досвідченими партнерами й взагалі передати свій електорат в їхні надійніші руки, що краще впораються із владою; д) він колаборував з “антинародним режимом”, підписав “заяву трьох”, ходить (ходив?) до президента, сподіваючись стати наступником, він — “син Кучми”; ну, й нарешті є) він нерішучий, млявий, “месія” (хоча на роль “совісті нації” давно мають претензію зовсім інші політики), красунчик і водночас везунчик... Словом, негідник, який має бути покараний, і від цього лише восторжествує справедливість. Бо витерпіти такого конкурента не вистачає сил.
Інша мотивація також присутня й добре відома: треба не просто зберегти теперішній режим, а й удосконалити його, відмити від бруду нещодавніх гріхів та поновити до нього довіру суспільства, оскільки попередні методи вже не діють. Суспільство хоч і неголосно, але пручається, гроші куди треба несе з небажанням, голоси — так і взагалі притримує для опозиції, як її розуміє. Тож підірвати імідж опозиції, почавши із її “переможності” й завершуючи претензіями на чистоту й непорочність — важливо.
Є й новації в перебігу самого “конституційного процесу”. В 1996 році суперечка точилася навколо змісту, нині — навколо перехідних положень, себто терміну введення в дію. Тоді варіант цих термінів був один і не пов’язаний із виборами. Нині — лише з ними, і тому варіантів два. Тоді питання, чи можна обирати президента парламентом — не стояло, нині не стоїть вже й питання навіть про те, чи НЕ можна обирати його депутатам, обраним зовсім із іншими повноваженнями. Конституційний суд, якого тоді взагалі не було, тепер є і вже сказав практично все, що потрібно... Ну, й просто дрібничка: тоді схвалювати Конституцію неможливо було одночасно з вирішенням будь-яких інших питань в парламенті. Нині ж на день голосування 23 грудня призначено ще й перегляд податкового закону й бюджету. Хоча мало б принаймні стояти інше питання — про виборчий закон, який нібито є передумовою схвалення конституційних змін. Але він-то й не стоїть. Така от “передумова”. Гроші важливіші...
Тож навряд безпосередньо 23 грудня голосування за внесення змін до Конституції затягнеться аж до ночі, й закидів щодо таємності конституційного процесу з цієї точки зору бути не повинно. В той же час утаємниченість підготовчого етапу незрівнянна з відкритістю подій 1996 року. Тоді журналісти не встигали переходити з АП до ВР, щоб почути найменші деталі процесу й суперечок. Нині політики навчилися ховатися від ЗМІ навіть у ВР. Сам новий-старий перший віце-спікер ВР А.Мартинюк на просте питання — чи ніколи комуністи не проголосують за проект реформи Гавриша і чи не погодяться на якийсь ерзац пропорційного виборчого закону — раптом відповів на офіційній прес-конференції: багато хочете знати! Отакої... А потім комуністи ображаються, що їх підозрюють у здатності й бажанні схвалити вибори президента теперішнім парламентом. В той час як самі ж в кулуарах погоджуються: так, Ющенко гірше за Кучму, і позбавити його будь-якого шансу на президентство можна виключно через парламентське обрання глави держави. Які ще потрібні визнання? Може, таємність потрібна для торгів з більшістю, президентом та урядом? Бо провал Ющенка — це, насправді, для комуністів не виграш, а навіть жертва (якщо виходити з нормальної передвиборчої логіки). Натомість це виграш інших людей, а виграшем треба ділитися. От як саме — і є таємниця. Хоча не таємниця інше: про що б заздалегідь не домовились — без передоплати все одно обов’язково “кинуть”. Але ж комуністи грошей не беруть, чи не так? А з посадами — справжня засідка: по передоплаті вони не проходять, “пакетна демократія” їх хоч зрідка, але підводить. Зокрема от нині, коли замість того ж таки А.Мартинюка, що йшов у президію ВР ніби саме для призначення співголовою конституційної комісії — обрали туди Гавриша... Здавалося б, уже й на цьому годі грати в ці ігри. Аж ні... Це — політичний ринок, і голоси за політреформу коштують чимало. На дрібниці можна не звертати уваги, бо все одно — куди вони, кучмісти, подінуться. Після провалу російських побратимів український лідер Симоненко зовсім не розгубився, навпаки. Бо кому, як не йому, доведеться голосами КПУ не просто позбавити країну Ющенка, а йти далі: впроваджувати ЄЕП, газовий консорціум тощо, себто виконати партійне надзавдання й побіжно — особисто-геополітичну мету Кучми. Що буде потім — це вже й є питання (пардон за тавтологію) про ціну питання...
Дещо не зрозуміло інше — що там коїться у кучмістів? Невже невідомо, хто платитиме за виграш? Так — бюджет же! Мало? Так вже ж доопрацьовується на 2,5 млрд.! Опозиція, звісно, вимагає повернення до мінімальної зарплатні, але тільки вголос, а не в проектах. А нові податки до бюджету таки ВР схвалить, і саме — 23 грудня. Ні, хто платить — відомо завжди: платники податків і недоотримувачі пенсій, соціальних пільг та зарплатні. Тож проблема в іншому. Може, так і не відомо, хто ж конкретно виграє в політреформі? Є сумніви, що виграє Кучма? Цікаво, цікаво. Стоп. Ні, це не сумніви, це — пошук технології. Шукали — й винайшли. Це буде чергова психологічна гра, яку, мабуть, можна коротко назвати “Кучма-пенсіонер”. Замість “Кучми-3”? Ну, не зовсім, а тимчасово, до проведення реформи. Звідки й навіщо? А з необхідності отримати 300 голосів. Навіть комуністам голосувати за реформу виключно через те, що “Ющенко гірший за Кучму” — важкувато, бо тоді все ж таки виходить чергова підтримка антинародного режиму, і втретє — це вже просто непристойно. А що говорити про інших “володарів акцій” з опозиції, чиїх голосів — аби убезпечити всі ризики — таки не вистачає? Як виправдати такий розклад тим же соціалістам, яких представник президента пан Задорожній вже нарешті відверто називає поряд з КПУ партнерами по реформі? І робить це легально, бо О.Мороз як співголова конституційної комісії бере участь у консультаціях із кучмістами, включно з Медведчуком, не дивлячись на демонстрацію своєї недовіри главі АП, висловленої в запиті СПУ до ГПУ за пограбування Медведчуком вкладників його трасту... Дійсно, якщо заради реформи СПУ здатна не лише домовлятися з шулером-Медведчуком, а й одразу завалити Ющенка, перед яким, до речі, так і не брала якихось зобов’язань і якого зовсім не вважає кращим кандидатом у президенти, ніж свого лідера, — то це, врешті-решт, справи О.Мороза як політичного гравця та розборки внутрішньоопозиційні. Але якщо провал Ющенка за участі СПУ однозначно свідчить про торжество “Кучми-3”, і не на виборах, де все можна списати на адмінресурс, а саме завдяки відміні виборів, — то це вже питання відповідальності партії перед електоратом. До речі, партії, на прапорі якої накреслено “Правда проти сили”...
Тож кучмістам є просто-таки нагальна потреба покинути лякати, себто “консолідувати” більшовиків загрозою “Кучми-3” (толку від цього не побільшало) і, навпаки, принаймні до принципових голосувань з питання реформи втовкмачити як опозиції, так і суспільству, що Кучма від реформи не виграє. Як це? А... просто тому, що піде з політики за природніми причинами. Щоправда, така “природня причина”, як особисті обіцянки Кучми не балотуватися, вже остаточно втратили довіру, коли КС щойно підкреслив: гарантії недоторканості в президента є практично безмежні, але виключно на період перебування на посаді. Після відставки — жодних гарантій. Так що за цих умов хочеш-не хочеш балотуватися чи пролонгуватися — а мусиш. В інше вже ніхто не повірить, а на заборону Конституційного суду після вже схвалених ним інших рішень — ніхто й не покладається. Залишається одне — здоров’я... Мовляв, та який вже там третій термін, які дивіденди від реформи? Он після операції президент хіба що не повноваження мав би скласти, але мужньо (через всеукраїнський ефір) пообіцяв нікуди не йти... Але, як відомо, такі спростування — лише підтвердження, що підживлюють цікавість. А тим часом розмови в кулуарах ВР про його погане здоров’я, які тривають чомусь лише останні кілька днів, тільки мусять переконати публіку й найголоснішу антикучмістську опозицію: за реформу голосувати можна й треба — не буде ані Ющенка, ані Кучми, а з ним, до речі, й Медведчука як глави АП. Супер!..
Хоча не треба бути особистим лікарем президента, аби подумати: коли КС дав вердикт про недоторканість гаранта, стимулюючи його до подальшої боротьби за владу — про хворобу йому не сповістили? І потім, вся ця маячня із “зреченням”. Це що, про дострокові президентські вибори, за Конституцією — за три місяці, себто в березні, чи не день у день із путінськими? Так це — замість реформи? І вже точно — з карколомною перемогою Ющенка?! Ого, себто — авжеж! От воно хто розпускає ці чутки про президентське здоров’я! От вона, “Наша Україна”, які має зв’язки в АП, що може примусити самого Кучму спростовувати навмисно запущені чутки в прямому ефірі! Що, брехня? Отож...
Залишається тиждень, аби вигадати кращу брехню чи відмовитись від реформи взагалі. Бо запропоновані варіанти нормального виходу не мають. Навіть якщо з текстових статей проектів можна скомпілювати щось прийнятне (а це велике питання!) — то перехідні положення все зіпсують. Варіант Медведчука-Симоненка про обрання президента на два роки прямими виборами — не зупиняє Ющенка. Проект Гавриша не прибирає Кучму. Відтак, немає аргументів, чому кучмісти можуть підтримати перший варіант, а опозиція — другий. Якщо, звісно, не йдеться про більш далекосяжний проект, за яким саме ліквідація всенародного волевиявлення при обранні президента призвела б до повного переформатування політичних сил, а не лише інституцій влади. Коли на “лівому” політичному фланзі залишиться тільки одна партія, яку не сприймають в Соцінтерні й нібито — ігнорують навіть в Кремлі, але яка спробує туди проникнути, зібравши поствиборчі уламки КПУ та СПУ, а на правому — просто купка націонал-патріотів, які покинуть свого Ющенка просто за програш. Тоді як влада залишиться там, де й була: у недоброго, негарного, немолодого й не дуже здорового “царя”, якому завжди було начхати, яка Конституція обслуговує його життєдіяльність. Може, в цьому й втілиться справжня справедливість, а з нею добро, правда й що там іще обіцяли українцям?