БОГ I УКРАЇНА - ПОНАД УСЕ
12/15/2003 | Любов ГАВРИЛЮК
Таке життєве кредо священика, якого парафiяни шанували й любили не тiльки за життя, а й пiсля того, як вiдiйшов у вiчнiсть понад пiвстолiття тому. Його iменем названа одна з найбiльших вулиць у районному центрi нашої областi - у Березному. Це Миколай Павлович Бухович, що залишив по собi хороший i яскравий слiд у пам’ятi березнiвців.
Чим же був славний панотець Миколай? Добре правив службу Божу українською мовою? Так! Був уважним до парафiян, допомагав їм? Так! Жив за заповiдями Божими i вчив цьому iнших? Безумовно.
Подiбних питань ще багато. Не брав плати за треби у бiдних, любив людей i дуже їх шанував. Це була людина високої моралi i священичого обов’язку. До нього люди йшли за порадами, довiрялися йому своїми життєвими клопотами. Панотець Миколай знав, що робиться у кожному куточку його парафiї - а це не тiльки половина мiста Березне, а й навколишнi села: Городище, Лiзяне, Вiтковичi, Князьсело. Його мудре, живе i тепле слово приваблювало i парафiян Свято-Миколаївської церкви, хоч це на вiддалi двох кiлометрiв вiд тiєї, де служив священик М.Бухович. Ця церква (нова, бiлокам’яна, гарна) стояла на вулицi тепер М.Буховича (колись - Липки, 1 Травня), де будинок число 18.
У 1924 роцi в Польщi Православна Церква розiрвала свої зв’язки з Московською патрiархiєю i проголосила автокефалiю. На вищому рiвнi церковної iєрархiї зберiгалися русофiльськi симпатiї, а на її нижчому рiвнi - помiтно зростаючi українськi впливи. Миколай Бухович належав до тих, хто дуже активно впроваджував українську мову в церковну службу. Хоч польський уряд розпочав кампанiю навернення православних до католицької вiри, та це не для Буховича, бо вiн патрiот та ще мислячий, а таких нiколи не любили окупанти... Дорогою цiною заплатив пiзнiше за свою любов до українства i священик-українець.
Ще принаджував до храму хор пiд керiвництвом регента Костянтина Якимчука, що спiвав українською мовою. Та як спiвав гарно! Так прищеплювалася не тiльки християнська мораль, але й виховувалась нацiональна свiдомiсть. У церковних проповiдях не раз наголошувалося, що ми - українцi i живемо на своїй українськiй землi. Неабияку роль у формуваннi українського духу зiграв дяк Митрофан Янцевич (вiн же i фотограф), бо з молоддю вивчав колядки українською мовою i обов’язково в нацiональних костюмах. Вiд Янцевича почалися вертепи iз звiздою. Микола Бухович i сам охоче колядував у товариствi, любив ходити в гостi, слухати й спiвати старовиннi українськi пiснi, а хто спiває, у того душа стає багатшою, гарнiшою i крилатою. Панотець дуже радiв, коли бачив дiвчинку чи хлопчика в українському нацiональному одязi або хоч у вишиванцi чи вiночку з «лєнтами». Тодi вiн цiлував у голову таку дитину i дякував, що зберегла своє нацiональне. А «раз добром нагрiте серце вiк не прохолоне».
Микола Павлович дуже любив спiлкуватися з молоддю, тому часто й використовував свiй педагогiчний талант. За Польщi вчив Закон Божий у школi (що бiля рiчки Случ) i таємно давав читати учням українськi книжки, а коли директором був Романкевич, то й були сприятливi умови, бо навiть на перервах грали на скрипцi українськi мелодiї. Про це стало вiдомо польськiй владi - Романкевича вiдправили в Польщу, а Буховича перевели в село Городище. Потiм наказали виїхати зовсiм з Березного. Пiзнiше його бачили в тому жахливому концтаборi Береза Картузька, але дiтям про це не зiзнався. Така сувора кара настигла, напевне, ще й за те, що тодi Бухович у Березному органiзував «Просвiту» пiд назвою «Бiблiотека» на вулицi Корецькiй недалеко вiйськкомату в хатi Клима Баранчука. Нiмцi розстрiляли (березень 1943 р.) його з дружиною Галею i 8-мiсячним сином Андрiйком разом iз 70-ма найкращими українцями за доносом поляка Мороза (директора польської школи).
Роботу Бiблiотеки «Просвiти» органiзовували, крiм Клима Баранчука, Гриць Семенюк i Роман Мотрунiч. Крiм Бiблiотеки у «Просвiтi» був ще прекрасний свiтський хор - регент Костянтин Якимчук та аматорська театральна трупа пiд керiвництвом режисера Сметанюка, силою якої ставилися чудовi вистави, якi зачаровували глядачiв (i мене маленьку теж), полонили серце i душу своїм високохудожнiм українством кожної людини. Так талановито могли втiлювати на сценi драматичнi твори тiльки великi патрiоти, що терпiли одне з найбiльших нещасть - неволю, тодi польську.
За любов до України жорстоко карали всi поневолювачi, та найжахливiше довелося Сметанюку разом з родиною вiд енкаведистiв, що видавали себе за українських повстанцiв. Ця трагедiя сталася в селi Моквин у Березнiвського району (здається у 1944 р.), коли моквинцi побачили вiдрiзанi пилкою голови Сметанюка, його дружини і двох неповнолiтнiх синів, понатиканi на кiлки плоту. Таке скоїти могли тiльки найбiльшi злочинцi свiту. Може, залишки сталiнських катiв i досi думають, що iстина невiдома. Даремно. Ще й тодi багато хто знав правду.
Коли настало так зване «визволення» Захiдної України у вереснi 1939 року, «Просвiта» була демонтована, Бiблiотека зруйнована. Дочка М.Буховича Касія Миколаївна розповiдала, як те, що вдалося врятувати з Бiблiотеки - пiдшивка газети «Рада» - принесли на збереження до їхньої хати. Та з’явився зайда-комунiст Василь Смiрнов з командою i все конфiскував.
Вище вже згадувалося про вчителювання М.Буховича. Але панотець був учителем ще до приїзду в Березне у 1901 - у селi Божеве на Волинi, де його батько Павло Бухович був священиком.
У 1941 роцi пiсля того, як березнiвська церква була пошкоджена пiд час вiдступу Червоної армiї, Миколай Бухович зумiв органiзувати школу-гiмназiю (у будинку з колонами за костелом) i став її директором. Слiд сказати, що єдиний випуск цiєї гiмназiї у груднi 1942 року майже весь перебував в ОУН, а потiм в УПА. Отаке вмiння виховувати! Та й сам Педагог не мiг бути байдужим до тих, хто в лиху годину оберiгав свiй народ пiд гаслом: «Здобудемо самостiйну соборну державу, або загинемо в боротьбi за неї». I боролися проти двох таких сил (гiтлерiвської i сталiнської), яких боявся весь свiт, а вони не побоялися й зумiли без жодної допомоги ззовнi, без зброї, без держави органiзуватися, озброїтись i воювати 10 рокiв... Не перемогли не тiльки тому, що сила... а й тому, що було багато шептунiв, зрадникiв i рiзної нечистi.
В особi священика М.Буховича українськi патрiоти мали порадника й захисника. Коли оунiвцi змушенi були йти в пiдпiлля, то вiн на їх прохання взяв жовто-блакитний прапор на збереження. А коли справляв своє весiлля курiнний «Кучерявий» (Роман Пилипчук з Тинного), то священик його вiнчав. Це було в 1943 роцi на Пречисту. Весiльнi хлопцi Шпилька й Кудря пiшли тодi в УПА. Панотець i сповiдав хлопцiв, i хоронив, коли була потреба i можливiсть.
Упiвцi шанували й любили свого старшого товариша, турбувалися про нього й охороняли. Коли в 1943 роцi нiмцi нишпорили всюди, щоб знищити українську iнтелiгенцiю, повстанець Шпилька (з Костополя), який ранiше часто заходив до Буховича, прийшов до хати i змусив його негайно виїхати на Лiзянськi хутори, а сусiд Шпоняк на возi вiдвiз його в безпечне мiсце.
Незвичайною людиною був Микола Павлович Бухович. У 1945 роцi, коли панотець вiдiйшов у вiчнiсть i парафiяни прийшли до його хати попрощатися з ним i провести в останню дорогу, то побачили, що нiяких статкiв матерiальних, крiм двох шаф з книгами, не нажив. Для нього найголовнiше в життi - Бог, Україна, українська людина.
Так сталося, що на початку ХХ столiття майже одночасно були побудованi заможним меценатом Коржанiвським костел, синагога i церква, про яку мовилося вище. I за iронiєю долi залишилося тiльки примiщення синагоги, яке переобладнано на аптеку. Коли пошкоджену церкву ще можна було вiдремонтувати, чого домагався М.Бухович навiть через Москву, то мiсцева влада запропонувала використати костел для православної церкви, який через деякий час та ж влада зруйнувала. А в 1956 роцi зрiвняли iз землею мiсце, де стояла церква. Так от, саме на примiщеннi колишньої синагоги (тепер аптеки) вирiшили помiстити меморiальну дошку для вшанування пам’ятi Буховича. Було б нормально, якби там викарбувано iм’я жидiвського рабина, а не українського священика. Я розумiю тих серед органiзаторiв такої поважної справи, якi не знали цих фактiв, бо молодi чи приїжджi (хоч можна було запитати в тих, хто знає). Але як зрозумiти Юрiя Герасимчука, який не мiг цього не знати. Якщо в нього пам’ять вiдiбрало, чи вже немає чим думати, то невже не знає, з ким можна проконсультуватися, бо така визначна постать серед священикiв i громадських дiячiв, як Микола Бухович, i те, що вiн створив своєю любов’ю, завзяттям i талантом, належить не тiльки тим, хто зробив меморiальну дошку, а й членам Української Народної Партiї i всiм березнiвцям, i всiм українцям. То для чого було так поспiшати з її вiдкриванням саме тодi, коли члени УНП проводили свою обласну звiтно-виборну конференцiю?
Хiба могло бути, щоб Бухович хоч один раз побував у синагозi? Адже вiн, як високосвiчена людина, знав змiст жидiвського Талмуду, у якому вимагається зневажати християн i знущатися над ними. То це вшанування пам’ятi Буховича чи, може, навпаки?
Березнiвчанка,
голова Союзу українок Рiвненщини
Любов ГАВРИЛЮК
Чим же був славний панотець Миколай? Добре правив службу Божу українською мовою? Так! Був уважним до парафiян, допомагав їм? Так! Жив за заповiдями Божими i вчив цьому iнших? Безумовно.
Подiбних питань ще багато. Не брав плати за треби у бiдних, любив людей i дуже їх шанував. Це була людина високої моралi i священичого обов’язку. До нього люди йшли за порадами, довiрялися йому своїми життєвими клопотами. Панотець Миколай знав, що робиться у кожному куточку його парафiї - а це не тiльки половина мiста Березне, а й навколишнi села: Городище, Лiзяне, Вiтковичi, Князьсело. Його мудре, живе i тепле слово приваблювало i парафiян Свято-Миколаївської церкви, хоч це на вiддалi двох кiлометрiв вiд тiєї, де служив священик М.Бухович. Ця церква (нова, бiлокам’яна, гарна) стояла на вулицi тепер М.Буховича (колись - Липки, 1 Травня), де будинок число 18.
У 1924 роцi в Польщi Православна Церква розiрвала свої зв’язки з Московською патрiархiєю i проголосила автокефалiю. На вищому рiвнi церковної iєрархiї зберiгалися русофiльськi симпатiї, а на її нижчому рiвнi - помiтно зростаючi українськi впливи. Миколай Бухович належав до тих, хто дуже активно впроваджував українську мову в церковну службу. Хоч польський уряд розпочав кампанiю навернення православних до католицької вiри, та це не для Буховича, бо вiн патрiот та ще мислячий, а таких нiколи не любили окупанти... Дорогою цiною заплатив пiзнiше за свою любов до українства i священик-українець.
Ще принаджував до храму хор пiд керiвництвом регента Костянтина Якимчука, що спiвав українською мовою. Та як спiвав гарно! Так прищеплювалася не тiльки християнська мораль, але й виховувалась нацiональна свiдомiсть. У церковних проповiдях не раз наголошувалося, що ми - українцi i живемо на своїй українськiй землi. Неабияку роль у формуваннi українського духу зiграв дяк Митрофан Янцевич (вiн же i фотограф), бо з молоддю вивчав колядки українською мовою i обов’язково в нацiональних костюмах. Вiд Янцевича почалися вертепи iз звiздою. Микола Бухович i сам охоче колядував у товариствi, любив ходити в гостi, слухати й спiвати старовиннi українськi пiснi, а хто спiває, у того душа стає багатшою, гарнiшою i крилатою. Панотець дуже радiв, коли бачив дiвчинку чи хлопчика в українському нацiональному одязi або хоч у вишиванцi чи вiночку з «лєнтами». Тодi вiн цiлував у голову таку дитину i дякував, що зберегла своє нацiональне. А «раз добром нагрiте серце вiк не прохолоне».
Микола Павлович дуже любив спiлкуватися з молоддю, тому часто й використовував свiй педагогiчний талант. За Польщi вчив Закон Божий у школi (що бiля рiчки Случ) i таємно давав читати учням українськi книжки, а коли директором був Романкевич, то й були сприятливi умови, бо навiть на перервах грали на скрипцi українськi мелодiї. Про це стало вiдомо польськiй владi - Романкевича вiдправили в Польщу, а Буховича перевели в село Городище. Потiм наказали виїхати зовсiм з Березного. Пiзнiше його бачили в тому жахливому концтаборi Береза Картузька, але дiтям про це не зiзнався. Така сувора кара настигла, напевне, ще й за те, що тодi Бухович у Березному органiзував «Просвiту» пiд назвою «Бiблiотека» на вулицi Корецькiй недалеко вiйськкомату в хатi Клима Баранчука. Нiмцi розстрiляли (березень 1943 р.) його з дружиною Галею i 8-мiсячним сином Андрiйком разом iз 70-ма найкращими українцями за доносом поляка Мороза (директора польської школи).
Роботу Бiблiотеки «Просвiти» органiзовували, крiм Клима Баранчука, Гриць Семенюк i Роман Мотрунiч. Крiм Бiблiотеки у «Просвiтi» був ще прекрасний свiтський хор - регент Костянтин Якимчук та аматорська театральна трупа пiд керiвництвом режисера Сметанюка, силою якої ставилися чудовi вистави, якi зачаровували глядачiв (i мене маленьку теж), полонили серце i душу своїм високохудожнiм українством кожної людини. Так талановито могли втiлювати на сценi драматичнi твори тiльки великi патрiоти, що терпiли одне з найбiльших нещасть - неволю, тодi польську.
За любов до України жорстоко карали всi поневолювачi, та найжахливiше довелося Сметанюку разом з родиною вiд енкаведистiв, що видавали себе за українських повстанцiв. Ця трагедiя сталася в селi Моквин у Березнiвського району (здається у 1944 р.), коли моквинцi побачили вiдрiзанi пилкою голови Сметанюка, його дружини і двох неповнолiтнiх синів, понатиканi на кiлки плоту. Таке скоїти могли тiльки найбiльшi злочинцi свiту. Може, залишки сталiнських катiв i досi думають, що iстина невiдома. Даремно. Ще й тодi багато хто знав правду.
Коли настало так зване «визволення» Захiдної України у вереснi 1939 року, «Просвiта» була демонтована, Бiблiотека зруйнована. Дочка М.Буховича Касія Миколаївна розповiдала, як те, що вдалося врятувати з Бiблiотеки - пiдшивка газети «Рада» - принесли на збереження до їхньої хати. Та з’явився зайда-комунiст Василь Смiрнов з командою i все конфiскував.
Вище вже згадувалося про вчителювання М.Буховича. Але панотець був учителем ще до приїзду в Березне у 1901 - у селi Божеве на Волинi, де його батько Павло Бухович був священиком.
У 1941 роцi пiсля того, як березнiвська церква була пошкоджена пiд час вiдступу Червоної армiї, Миколай Бухович зумiв органiзувати школу-гiмназiю (у будинку з колонами за костелом) i став її директором. Слiд сказати, що єдиний випуск цiєї гiмназiї у груднi 1942 року майже весь перебував в ОУН, а потiм в УПА. Отаке вмiння виховувати! Та й сам Педагог не мiг бути байдужим до тих, хто в лиху годину оберiгав свiй народ пiд гаслом: «Здобудемо самостiйну соборну державу, або загинемо в боротьбi за неї». I боролися проти двох таких сил (гiтлерiвської i сталiнської), яких боявся весь свiт, а вони не побоялися й зумiли без жодної допомоги ззовнi, без зброї, без держави органiзуватися, озброїтись i воювати 10 рокiв... Не перемогли не тiльки тому, що сила... а й тому, що було багато шептунiв, зрадникiв i рiзної нечистi.
В особi священика М.Буховича українськi патрiоти мали порадника й захисника. Коли оунiвцi змушенi були йти в пiдпiлля, то вiн на їх прохання взяв жовто-блакитний прапор на збереження. А коли справляв своє весiлля курiнний «Кучерявий» (Роман Пилипчук з Тинного), то священик його вiнчав. Це було в 1943 роцi на Пречисту. Весiльнi хлопцi Шпилька й Кудря пiшли тодi в УПА. Панотець i сповiдав хлопцiв, i хоронив, коли була потреба i можливiсть.
Упiвцi шанували й любили свого старшого товариша, турбувалися про нього й охороняли. Коли в 1943 роцi нiмцi нишпорили всюди, щоб знищити українську iнтелiгенцiю, повстанець Шпилька (з Костополя), який ранiше часто заходив до Буховича, прийшов до хати i змусив його негайно виїхати на Лiзянськi хутори, а сусiд Шпоняк на возi вiдвiз його в безпечне мiсце.
Незвичайною людиною був Микола Павлович Бухович. У 1945 роцi, коли панотець вiдiйшов у вiчнiсть i парафiяни прийшли до його хати попрощатися з ним i провести в останню дорогу, то побачили, що нiяких статкiв матерiальних, крiм двох шаф з книгами, не нажив. Для нього найголовнiше в життi - Бог, Україна, українська людина.
Так сталося, що на початку ХХ столiття майже одночасно були побудованi заможним меценатом Коржанiвським костел, синагога i церква, про яку мовилося вище. I за iронiєю долi залишилося тiльки примiщення синагоги, яке переобладнано на аптеку. Коли пошкоджену церкву ще можна було вiдремонтувати, чого домагався М.Бухович навiть через Москву, то мiсцева влада запропонувала використати костел для православної церкви, який через деякий час та ж влада зруйнувала. А в 1956 роцi зрiвняли iз землею мiсце, де стояла церква. Так от, саме на примiщеннi колишньої синагоги (тепер аптеки) вирiшили помiстити меморiальну дошку для вшанування пам’ятi Буховича. Було б нормально, якби там викарбувано iм’я жидiвського рабина, а не українського священика. Я розумiю тих серед органiзаторiв такої поважної справи, якi не знали цих фактiв, бо молодi чи приїжджi (хоч можна було запитати в тих, хто знає). Але як зрозумiти Юрiя Герасимчука, який не мiг цього не знати. Якщо в нього пам’ять вiдiбрало, чи вже немає чим думати, то невже не знає, з ким можна проконсультуватися, бо така визначна постать серед священикiв i громадських дiячiв, як Микола Бухович, i те, що вiн створив своєю любов’ю, завзяттям i талантом, належить не тiльки тим, хто зробив меморiальну дошку, а й членам Української Народної Партiї i всiм березнiвцям, i всiм українцям. То для чого було так поспiшати з її вiдкриванням саме тодi, коли члени УНП проводили свою обласну звiтно-виборну конференцiю?
Хiба могло бути, щоб Бухович хоч один раз побував у синагозi? Адже вiн, як високосвiчена людина, знав змiст жидiвського Талмуду, у якому вимагається зневажати християн i знущатися над ними. То це вшанування пам’ятi Буховича чи, може, навпаки?
Березнiвчанка,
голова Союзу українок Рiвненщини
Любов ГАВРИЛЮК