12/31/2003 | Dworkin

Страшна сила мистецтва Роздуми про політику та театр, або паростки Чехії в Україні...

Останніми тижнями, дивлячись на розбурхані політичні баталії, слухаючи роздуми про підтримку народу, я думав лише про одне – де наша культурна інтелігенція? Її пасивність, це мабуть найбільше, що відрізняє нинішні часи від “перебудовних” часів кінця 80-х років минулого століття. Тоді саме культурна (а також наукова, творча, технічна) інтелігенція була дуже не задоволена творчим та политичним застоєм всієї системи влади. Поети, письменники, музиканти, театрали була на передньому краї політичних подій, що дуже відчутно відзначилось тоді на процесі “зламу Системи”. Пам’ятаеєте? Кожен рок-концерт, кожна непідцензурна зустріч поета з читачами – це ще одн удар по Системі. Пам’ятаеєте всесвітньо відомого віолончеліста Ростроповича, що у дні ГКЧП ночував в автоматом у вестибюлі Білого Дому, хоч і не вмів з нього стріляти? Це було тоді, а сьогодні... Сьогодні склалося так, що я, ще не відійшовні від нового сюрпризу Конституційного суду, потрапив до театру ім. І.Франка на прем’єру з досить дивною назвою, що звучала трохи не як докір: “Ех, мушкетери, мушкетери...” Вже потім я прочитав, що цей мюзікл (вистава виконана саме у жанрі мюзікла) створена за п’єсою російського поета Євгена Євтушенка “Благодарю вас навсегда!”, що була написала ним як кіносценарій у далекому 1988 році. Вже сама форма мюзікла, нетипова для театру Франка, здалася мені досить знаковою. До цього я бачив на франківській сцені тільки один мюзікл – “Біла ворона”, що з’явився за часів Перебудови і мав сильний громадсько-політичний підтекст. Далі, дивлячись за розвитом подій на сцені, я все більше розумів, що новий мюзікл францівців – подія більше громадсько-політична, ніж культурна. Вже з першіх подій розгортається картина конфлікту між Владою та Особистістю: “Цей д’Артаньян абсолютно некерований...” Часи мушкетерів та їх звітижних подвигів пройшли. До влади прийшов Людовик XIV “Король-Сонце”. Пишні бали спустошують казну, податки ростуть, а при дворі вишиковуються когорти блюдолизів. А головна риса призворних служак, головна передумова їхньої ситості – це їхня керованість! “Ви – вільні... Настільки, наскільки може бути вільна керована людина...” Після такої фрази на свою адресу людина може зробити тільки дві речі: або подати у відставку і стати абсолютно вільною, або розшаркатись, вклонитися владі ще нижче і стати ще керованішою. “Ніколи не кажіть: “Чи можу я бути вільним?” Кажить: “Який Ваш наступний наказ?”... ” Будь-яка влада розбещує, абсолютна та безконтрольна влада – розбещує абсолютно. Рано чи пізно внутрішньо вільна, розумна та незалежна людина стає на шлях конфлікту з абсолютною владою. З’являється опозиція – спочатку внутрішня, психологічна, а потів вже – відкрита, явна. І дуже злободенно звучать сьогодні в Україні слова спектаклю: “Нам потрібен новий, добрий король! Який міг би сказати: “Держава – це МИ!”, а не “Держава – це Я!”...” Ця внутрішня опозиція знову зводить докупи чотирьох старих героїв – мушкетерів, що життя розкидало їх колись у різні боки. Повстає внутрішнє протиріччя: бути вірним старій дружбі і власній совісті, чи бути вірним Влади? І як відповідь звучать слова: “Почуття Вітчизни і Держави – не одне й те саме...” Мушкетери вже постаріли, старих боїв вже немає, їхня звитяга і честь нікому не потрібна у придворних інтригах. Але внутрішньо вони залишились такими самими, якими були колись змолоду. Чи не такі ж проблеми хвилюють зараз нашу інтелігенцію: боротьба з тоталітарною системою, здобуття незалежності – це все залишилось у славному минулому. А що зараз? Дорогоцінні діаманти, политі людською кров’ю, стають простими брязкальцями, які чіпляють до маскарадних червиків щоб задовольнити примху короля. Чи не відоме нашим теперішнім політикам це відчуття сорому від власної використанності: “Мучить сором замість болю... Нас усіх король найняв Для своїх нечистих справ!...” І нехай це виглядає іграми у “стариків-розбійників”, але головні герої залишаються вірними собі і своїй дружбі, вірними до самої смерті. І знову наймані вбівці і знову лл’ється невинна кров тих, хто ослухався. Психологічне відчуття глядача у момент кульмінації вистави найкраще можна передати останнім заголовком статті Юлії Мостової: “НІЧІМ ДИХАТИ”. Але несподівана роз’язка ставить все на свої місця. Перебороти найсильніших світу чього може навить дитина, якщо тільки вона збагнула просту істину. Перемога над будь-якою владою та деспотією починається всередині самого себе: “Найбільший ворог влади – це почуття власної гідності її підданих!” Сам факт появи таких вистав – це вже вияв громадянсктої гідності. Такі прояви були в кінці хрущовської “відлиги”, були вони і в окупованій радянськими військами Чехословаччині. Споглядаючи “закручування гайок”, що відбувалося останнім часом у нашому суспільстві, я все ждав: ну коли ж з’явиться в нас те саме. Ажде за своєю вдачею, миролюбством, врівноваженістю українці дуже подібні до чехів. Але крім одного. Крім того відчуття, яке заставляє сотні тисяч гормадян в один день вийти на площі при найменшій загрозі їх власним інтересам, їх національній гідності. Коли пару років тому в Празі за наказом влади зняли з роботи одного з улюблених телеведучих центрального каналу, кількасот тисяч (!) жителів вийшли на головну площу і залишилися там на ніч. На завтра ж тележурналіст був поновлений на роботі. А у його начальства були великі проблеми. А у нас куди більші зловживання влади не можуть викликами і десяти тисяч демонстрантів. Але найстаршніше – це індиферентність культуної елити нації. Люди, які найперші повинні бити в набат, довгий час у нас мовчали і мовчать з тих чи інших причин. Адже не багатство, не економічний потенціал робить людей цивілізованими, а саме це почуття власної гідності і відповідальності за себе і свою Вітчизну перед власною совістю. І тому так проникливо, неначе особисто до кожного з нас у залі звучить заклик д’Артаньяна: “Громадяни Франції! Бути громадянами – це на значить сліпо виконувати накази. Іноді не виконати злочинний наказ – це краще, ніж йому підкоритися...” Вже давно я так щиро не кричав “Браво!”, як після цієї вистави. Браво франківцям! Браво авторам! Браво тим, хто дивиться, розуміє та робить висновки! Браво тим, хто відчуває гордість, що є громадянином країні, яка розмірами і населенням так подібна до Франції. Я дуже надіюся, що цей новорічний подарунок франківців всьому українському суспільству не стане однім з останніх зблисків свободи перед черговою епохою “застою”. Я сподіваюся, що це перші справжні “паростки Чехії” в Україні. Що українська інтелігенція нарешті зрозуміла, яке місце їй по праву належить в суспільстві, незалежно від того, скільки за це платять. Я маю надію, що це початок справжнього пробудження. І тому я разом з мушкетерами, та всіми, хто буде це читати, хочу сказати щиро: “Спасибі нашому королю хоча б за те, що він нас тут всіх зібрав!”