01/08/2004 | Михайло Свистович

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ


ЛЮДИНО В УКРАЇНСЬКІЙ ВЛАДІ!

Оскільки це – відкритий лист, то безумовно стосується кожної ЛЮДИНИ, хоч і звернений формально до можновладців.

Звертаюся до ЛЮДИНИ У ВЛАДІ тому, що саме влада відповідає за все, що коїться у державі. Відповідає апріорно, за самою своєю суттю, за означенням. Відповідає сповна. Незалежно від того, чи офіційно визнає вона цю свою повну відповідальність, чи ні.

Хоч принципові владні рішення приймає найвищий ешелон влади, проте не можуть бути осторонь відповідальності за них і найнижчі ешелони, кожна людина у владі. Принаймні – відповідальності моральної.

Моральна відповідальність лежить і на кожному громадянинові не у владі, що бачить негативні політичні рішення влади і не реагує.

Написати цей лист мене примусила шизофренічна ситуація із, здавалося б, елементарного питання про давно назрілу в Україні політичну реформу. Ще недавно Україна у розвитку суспільства відставала від республік Прибалтики на два-три роки, а сьогодні це відставання зросло принаймні до 15 років. Незаперечним винуватцем цього є наша влада, а точніше – збережена досі стара модель влади.

Шизофренічність ситуації полягає в тому, що влада в особі конкретних людей у ній та самою системою як специфічною вертикальною структурою з усіх сил хоче зберегтися якщо не в усіх персоналіях, то безумовно як цілісна структура. Зберегтися всупереч бажанню громадянського суспільства добитися реальної ротації влади. Звичайно, це ще не сучасне демократичне ліберальне суспільство розвинених країн Європи, але вже й не суспільство, скуте минулим тоталітаризмом. Воно давно прагне реальніших змін задля свого загальноцивілізаційного поступу, припинення безпричинного катастрофічного зубожіння широких верств населення, прагне демократизації влади, нарешті прагне дієвого контролю за тою владою, яка своєю безумною політикою вигнала за межі держави мільйони і мільйони своїх громадян. І звичайно ж прагне нарешті змінити таку антинародну владу на іншу, яка пильніше займатиметься справжнім вирішенням існуючих суспільних проблем. Суспільство давно піднімає питання політичної реформи, влада грубо ігнорує ці заклики до діалогу, щоправда не у таких формах, як це робила радянська влада, проте так само нахабно та глумливо. Коли нарешті суспільству вдалося питання реформи за допомогою підтримки виборцями на недавніх парламентських виборах винести на владний рівень, влада робить хід конем, пропонуючи свою альтернативу до пропонованої суспільством реформи політичної системи: системи не зачіпати, можна лише інакше назвати ті “керівні крісла”, які продовжуватимуть далі незмінно посідати владні персоналії святої недоторканної системи влади.

Нинішня влада намагається переконати увесь світ, що справді законною реформою влади має бути лише один якийсь із запропонованих нею шести за суттю дуже схожих проектів. Тільки з цих і вибирайте нещасні, нікчемні опозиціонери. Та й “громадянські форуми”, які прокручує влада на підтримку лише своїх варіантів реформи в якості законних по всій Україні, усі критичні голоси просто замовчуюючи, не пропускаючи на сторінки ЗМІ, мають переконати суспільство в марноті зусиль добитися проведення справжньої реформи, створити стан суспільної апатії. Наче в дурдомі.

Ще чверть сторіччя тому у Сибіру один генерал КГБ у приватній розмові аргументовано зазначав, що не дисидентство розвалює державу, а казнокрадство та корупція. Мабуть, знав, що казав, хоч це узагальнення і було зроблено тоді з приводу грандіозних масштабів причетності високих сфер до розкрадання золота в СРСР. Сказано у пік могутності партноменклатури наддержави, про розвал якої і попереджав генерал. Генерал не був прихильником сталінських періодичних відстрілів номенклатури задля підтримки правлячого класу в належному моральному тонусі. Проте висловлював жаль, що актуальною є команда хапати дисидентів, а не казнокрадів. Я часто згадую того генерала, зокрема, у зв’язку з нинішніми подіями у Росії, коли безумовно найменш корумповані його нинішні спадкоємці займають місця старих корумпованих. Невідомо чи надовго, бо кожна влада більшою чи меншою мірою завжди заражена вірусом корупції. Проблема лише у виборі ліків: цивілізовані чи нецивілізовані. Не знаю, чи усвідомлював тоді генерал, що демократичною альтернативою нецивілізованим періодичним відстрілам може бути лише перехід від кастової, змовницької, закритої структури влади (номенклатурної) до відкритої, демократичної, яка підтримує свій моральний тонус періодичною прозорою зміною владних ешелонів за допомогою чесних і прозорих виборів із забезпеченням усім учасникам рівних можливостей в умовах суспільної свободи і нормального, повноправного функціонування опозиції та засобів масової інформації як факторів контролю за діючою владою. Усвідомлювати міг, проте з тої розмови таке однозначно не випливало.

Через 12 років наддержава справді зникла, проте разом з нею не пішла в небуття її владна номенклатура, переживши навіть свого родителя, ініціювавши заборону своєї партії за участь у путчі. Змінилася зовні, розділившись на республіканські фрагменти, вона зберегла свою природу-суть структури, насадженої зверху. На хвилі небаченого народного ентузіазму легко обходилася без підтримки знизу – аж поки фундаментально не сперлася на створених нею олігархів. Так було не лише в Україні, але й по всьому СНД.

Винятком були лише країни Балтії, де паростки громадянського суспільства, зароджувані з приватної людської гідності, зуміли швидко створити альтернативну структуру знизу, після чого зверхня структура ставала абсолютно чужою і не могла не розсипатися: виконавці інтернаціонального обов’язку повернулися у Москву, національні – шукали шляхів вростання у нові, будовані знизу, владні структури суспільств Балтії. Щось схоже на будовані знизу структури громадянського суспільства було започатковано і на Україні, найвпливовішим був Рух. Проте місцева зверхня номенклатурна структура, що мала багатий досвід кузні всесоюзної, зуміла досить швидко звести нанівець спроби українського суспільства створити нормальні – знизу – громадянські структури, бо зуміла звалити свої гріхи на той нещасний Рух (“Спасибо Руху за разруху!”). Це могло статися через те, що українці республіканську владну номенклатуру не сприймали як суто чужу, накинену, – особливо після того як номенклатура прийняла зовні українську національну символіку. Звичайно відчували, що вона якась “не така”, не природна, проте заспокоювали себе: “даймо і комуністам попрацювати на Україну”. Проте справа була і є не в комуністах як таких, а у змовницькій, накиданій зверху моделі влади, яку вони тоді і переважно досі сповідують – це антипод громадянського суспільства, і скільки б не проголошувати побудову громадянського суспільства, його в принципі не можна побудувати при збереженні насадженої зверху структури влади. А при послідовному свідомому практичному зміцненні її – і поготів. Це – лікнепівська істина, яку ми досі не засвоїли. Нас цікавила швидша побудов держави, і було байдуже, чи віртуально, чи на природному фундаменті вона буде: лише б була... хоч якась... Нас мало цікавило суспільство як таке: “яке маємо, таке маємо...”. Ми розучилися діяти самостійно, приватно, неформально, все чекаючи на розпорядження якогось наглядача чи погонича: “нам би маленького рудого німця, який би мудро розпорядився нашими головами та руками”.

Це засвідчило фатальну слабкість тих громадянських імпульсів людської гідності знизу, які і є будівельним матеріалом справжнього громадянського суспільства. Зробили своє і стратегічні помилки лідерів Руху, коли вони почали форсувати творення політичних партій наче за прикладом Прибалтики. Проте насправді виявилися дивовижно схожі на збудовані зверху компартійні номенклатурні структури, тому і потрапили одразу до глибокої кишені олігархо-номенклатурної влади.

То й справді: маємо, що – маємо..

Усі добре пам’ятають справді братнє єднання та радість в українському суспільстві від нового – вдруге у 20 сторіччі – винесення у практичну площину української національної ідеї. Несподівано дуже високий рівень підтримки її громадянами надав українській когорті, – єдиної і всебічно спорідненої та пов’язаної між собою і зорієнтованої виключно на московський центр, а ідеологічно – то переважно антиукраїнської, – всесоюзної партноменклатури небачений досі справді братський вотум довіри в практичній реалізації ще вчора чужої їй національної ідеї. До слова – несподівано дуже високий відсоток, у понад 90%, за незалежність України на грудневому референдумі належить до її заслуг. Згодом з’ясувалося, що вона зробила це із своїх суто номенклатурних інтересів.

Із самої логіки розвитку тогочасної політичної ситуації в Україні випливало, що одним з першочергових завдань нової (старої) влади в Україні було цивілізоване, соціально справедливе проведення роздержавлення загальнонародної власності, конверсія надмірно воєнізованої економіки та її демонополізація з побудовою міцних підвалин справді демократичного, сучасного громадянського суспільства з верховенством у ньому не влади, не “понятій” та постійних підмін, а нарешті – ПРАВА.

Проте “не так воно сталось, бо ...” не могло не статись за нашого громадянського недбальства. Під прикриттям риторик про розбудову української держави (бальзам на спраглу українську душу!) найбільш цинічна і безумовно дуже активна частина тої партноменклатури вкупі та порозумінні з криміналітетом почала за московськими зразками Гайдара-Чубайса-Єльцина, практично перетворювати нову державу на окремі кланово-олігархічні регіони, спішно і незаконно переоформлюючи на свою приватну власність колишню всенародну (загальнодержавну). Але не лише її. За допомогою розмаїтих фінансових пірамід вона взялася до нитки “очухрати” переважну масу своїх громадян, привласнивши собі їхні трудові, зароблені мозолями, заощадження у тепер вже суверенно підвладній їй державі. Чи ж справді не розуміла вона, що посіла владні важелі саме з права народу на реалізацію національної ідеї, а поза нею зникає і нинішня її легітимність? Мабуть, в глибині розуміла, але це лише дратувало її: мовляв, зовнішньо-національну атрибутику ми прийняли, а далі ваша “так звана українська національна ідея” нехай сама і реалізується, спрацьовує... На платформі побудови цивілізованого громадянського суспільства, на ідеї захисту прав людини могли б цілком зійтися найширші верстви українського громадянства з більшістю персон із владної номенклатури. За спільних зусиль обох сторін це було цілком здійснимим проектом. Проте для впливової частини вищих ешелонів нової (старої) влади українська національна ідея навіть в режимі цивілізованого громадянського суспільства продовжувала залишалася в принципі чужою, якщо не ворожою. І це не могли не відчути розмаїті “общероси” та “общечеловеки” як принципові противники української незалежності, й активізуватися у проімперському напрямку, байдуже, що робили значну частину російськомовного населення своєрідними заручниками сіяних ними ілюзій та утруднювали їм нормальне громадянське вростання в український грунт. Так свідомими зусиллями номенклатури і було заведено новий український проект у своєрідну безвихідь: номенклатура на словах не проти громадянського суспільства, але проти реального переходу на демократичне формування влади знизу, що перетворювало всі зусилля у цьому напрямку на фікцію. А заблокованість результативності громадянських зусиль та справжнє унеможливлення їх стає для номенклатури і деяких тоталітарне налаштованих громадян достатнім обґрунтуванням лукавої аж до дикунства тези про те, що громадянське суспільство нам взагалі не підходить. Так само, як і в Росії... А що, підходить модель середньовічного антигромадянського заповідника? У цьому безумовному суспільному злочині номенклатурі своєї ганебної вини не заперечити ніколи.

Не може не дивувати, що навіть за умов державної незалежності від московського центру, нова(стара) номенклатура де-факто сприймає себе якщо не явними, то підсвідомими представниками віртуальної всесоюзної окупаційної влади на період “смутного времени”, поки відбувається за московським зразком капіталізація просторів СНД. За спільного СНДівського і “теоретичного” обґрунтування: мовляв, у часи дикого капіталізму первісне нагромадження капіталу і колись відбувалося за рахунок пограбування інших. Тому і в нас не може бути інакше...

Надворі кінець 20 сторіччя і людство вже давно виробило цивілізованіші, демократичні, соціально справедливі і прозорі технології роздержавлення. Але партноменклатуру, що давно жила стосовно решти населення у своєрідному номенклатурно-обмеженому комунізмі, не цікавили ці технології, їй запраглося справді дикого капіталізму, щоб над всіма нами запанувати як ще небачений Пан... Навіть, якщо треба, то під політичною личиною якогось новітнього псевдодемократа?!

Колишні компартійці, які ще вчора боролися з українським націоналізмом, і з ідеологічних накачок знали про давню, принаймні з Кирило-Мефодіївського братства, складову української національної ідеї – “за Україну без холопа і без пана!”, – цинічно зайнялися відтворенням, з небаченим поглибленням, поділу України на холопську та панську (за сучаснішою термінологією: “розбудова” України “невдах”, – так основну масу населення називає наша номенклатура, – з необмеженим пануванням у ній олігархів задля блага тих таки невдах). Вочевидь, бачать, що народ не хоче такої України, проте всупереч – не кажу моралі – навіть здоровому глуздові й далі гилять, наче свідомо добиваються повторення староукраїнської ситуації, коли за словами поета “там брата брат підняв на вила...”. Хоча це може бути і в дусі проімперського глузду: колись же імперія укоськала вперту Україну, свідомо розколюючи її на панську та бідняцьку, – точнісінько так само як сьогодні розколюють на україномовну та російськомовну, західну та східну, – чому б сьогодні не скористатися з тої результативної технології?

Звідкіля це дикунство нинішньої, начебто української, влади? Звичайно, нині вдаватися народові до вил – середньовічне дикунство. Але як назвати дикунство провокаторів у нинішній номенклатурно-олігархічній владі, які штовхають ситуацію у такому напрямку? Невже думають, що від відповідальності за розпалювання міжрегіональних та міжетнічних конфліктів їх захистить непробивний номенклатурний панцир? Чи може московський патрон? Але такі дії неминуче попадають під юрисдикцію Міжнародного суду. Від відповідальності за злочини нічого не порятує. Не порятує і затіяна владою лукава політична реформа, з ґвалтуванням громадськості та думки вчених-юристів для імітації всенародної підтримки, та нібито законності збереження влади антидемократичною номенклатурною структурою у нових умовах, від імені віртуальних політичних сил, сформованих владою “в якості більшості”, ну – зовсім, як паризькі комунари. Саме так проглядає її перший крок – Угода-змова виконавчої влади з частиною законодавчої, що ще до проведення самих виборів назвала себе більшістю всупереч волі виборців, з метою здійснення таких змін у конституції, які унеможливили б суттєві зміни у політичному розкладі майбутнього парламенту, зводячи роль неуникної у наш час опозиції до бездумного одобрямсу і таких собі неслухняних хлопчиків для биття, з відповідними очорнительними перед некмітливим народом негативними ярликами з набору єдино правильних більшовицьких поглядів-оцінок.

Пробачте, яка ж це політична реформа на демократизацію України, наближення її до європейських стандартів? Це типова антиреформа із типовою для тоталітаризму підміною понять, коли найдемократичнішою формою демократії проголошується сам тоталітаризм.

Коли глибше розглянути потік розмаїтих номенклатурних ініціатив в руслі проголошуваної владою реформи, то доходиш висновку, що номенклатура нічого в принципі і не втрачає у випадку неспроможності протягнути її через парламент, бо і без тої реформи олігархо-номенклатурна модель влади в межах України залишається недоторканною. Виходить, що антиреформа задумана лише з метою закаламутити ситуацію і зменшити тиск опозиції на більшовиків щодо проведення справжньої реформи.

Дивовижно, що правляча верхівка так цинічно пішла на повний розкол існуючого з часів Горбачова сяк-так демократичного політикуму на “більшовиків” та “меншовиків”. Так само, як сто років тому у Мінську Ленін на першому з’їзді РСДРП. Справді гідне відзначення нинішніми більшовиками столітнього ювілею трагічного збочення!.. Невже це історичне збочення зробило такий глибокий слід у їхньому менталітеті, що вже сприймається за норму і справді не дає побачити нинішнього збочення? Адже факту збочення не прикрити жодними потоками обіцянок за відомою порадою Леніна :“Не бойтесь обещать!”.

У демократичному цивілізованому суспільстві увесь політикум має бути єдиним цілим, і цю цілісність мала б оберігати всіма силами нинішня влада, якщо справді сповідує демократичний постулат, що жодна людина чи група людей не має найменшого права займати чи продовжувати своє перебування при владі всупереч волі виборців за допомогою навіть найневинніших на перший погляд адміністративних зловживань чи викрутасів. Більше того, вона зобов’язана та відповідальна за проведення чесних, прозорих, демократичних виборів у визначений конституцією термін. Або – достроково, якщо обрані на владу не можуть належно виконувати свої прямі обов’язки, чи ігнорують офіційно заявлені виборцям свої передвиборні програми.

Щодня говорено про потребу враховувати польський досвід. То – враховуймо на ділі, не підміняючи все порожніми розмовами про це. Треба засвоїти головне – польська владна номенклатура за існування в державі громадянського суспільства не була так само зачарована своєю єдино правильністю, як українська, тому вона і надала перевагу національному над номенклатурно-груповим і пішла таки після тривалих роздумувань на передачу влади своїм опонентам ще 15 років тому. І з партноменклатурного табору в тодішній Польщі не лунали, як в Україні лунають сьогодні, погрози розвалити країну на окремі регіони, якщо хтось посміє засумніватися в богообраності, суперпрофесійності та компетентності нашої владної олігархономенклатури. Так, опозиція в Польщі звинувачувала свою партноменклатуру у відсутності патріотизму. Але все-таки в тамтешній номенклатурі переважали патріоти, а не випадкова українська комбінація, спричинена розвалом наддержави. Вони не хотіли відчувати себе у ролі кліща, що уп’явся в мозок народу, унеможливлюючи його поступ у майбутнє. Відомо з яким внутрішнім тремтінням в багатьох партапаратчиках тодішньої Польщі відбувалася ця справді доленосна для країни передача владних повноважень від повноправної, бо сформованої і насадженої зверху, завжди “компетентної партноменклатури” до “некомпетентної опозиції”. Проте кінець світу не настав з відходом її від влади. Ніхто не зазнав жодних утисків. Навіть навпаки: із її розпадом як структури на поверхню змогли вийти цікаві особистості, які з гідністю посіли своє законне місце в новій опозиції, або зайнялися практичною правозахисною діяльністю. Цей справді мудрий і мужній вчинок номенклатури неймовірно зміцнив справді демократичні підвалини постноменклатурної держави. Саме припинення влади номенклатури і стало народженням сучасної нової демократичної ліберальної Польщі. Лише після цього і могли початися у Польщі реальні реформи, а не їх імітація, як це маємо в Україні. А українська олігархо-владна номенклатура вже тринадцятий рік свідомо блукає азіопськими спільними просторами, водночас дурячи голову собі та довірливим громадянам запевненнями, що робить усе, щоб пришвидшити вступ України до Європейської Спільноти, що буцімто проблема лише в тому, що там Україну чомусь не хочуть бачити... Така собі невинно-дитяча простецька звичка підміни: не олігархо-номенклатурну Україну, а Україну взагалі.

Із самої суті нині нав’язуваних українському суспільству та парламентові змін стає очевидним, що нинішня владно-олігархічна номенклатура вже не певна, що у неї тепер вистачить як у минулому адмінресурсу для перерозподілу голосів виборців на виборах на свою користь (за відомим більшовицьким заповітом, що головне – мати можливість монопольно порахувати голоси), якщо вибори відбуватимуться справді під ефективним міжнародним контролем. Тому і залякує суспільство армагедоном, якщо відбудеться зміна влади. Але нащо увічнювати якусь архаїчну, змовницьки-антинародну за суттю владну структуру як засіб здобуття владних важелів? Це ж ознака жахливої відсталості, щоб не сказати різкіше. І без такої структури у владу може прийти кожен як окрема особистість у чесних прозорих демократичних виборах, виборюючи своє право на рівних з іншими рівноправними претендентами, громадянами держави без пільг та привілеїв згідно з нормами конституції.

Схоже, що продовження збереження олігархо-номенклатурної системи влади потрібне для гарантування подальшого примітивно-злодійського нарощування та збереження набутого капіталу і приховування свого невміння вести справді сучасний, а не дико капіталістичний, колоніальний бізнес? Останній справді можливий за абсолютного зрощування новоявлених нуворишів із верховною владою та перебування в ній. Чи ж не казково комфортно відчувати себе нині в окупаційному пануванні в цій державі, дозволяючи періодично урізноманітнювати свою фразеологію то якимись жирними котами, то різними обіцянками позитиву, на зразок вступу України до Європейського Союзу чи НАТО, (так само як колись обіцянками комунізму, будуючи тим часом його лише для себе). Але ж коли справа дійде до вил, то всі ці розрахунки розвіються як “білих яблунь дим”. Чи ж не тому проробляється запасний варіант поступового втягування підвладної собі держави за допомогою усіляких дуже суперечливих балачок про якесь нове(старе), вже виключно економічно-сіамське, російсько-українсько-білорусько-казахське азіопське стійло? Так, наче Україна у тих спільних просторах ще не була, чи може вважають гарантією обіцяних майбутніх благ для України свою значущу персону? І значніші в минулому персони були, і не лукавили, а справді хотіли порятувати, але не порятували... Бо неможливо порятувати у сіамській моделі, яку завжди начальствує якийсь рішучий пахан, оточений сонмом шестірок.

Я не певен, що завжди ті, хто прагне повернути нас до “оновленої” сіамської моделі, справді вірять у її життєвість, а витягують її з шухляди з метою засмічування мозку менш розвиненим людям розмаїтими ілюзіями та задля імітації хоч якоїсь своєї публічної діяльності, бо ж чимось треба прикривати свої прагнення реально продовжити олігархо-номенклатурне панування над Україною. Тому й замовчують, що ці дивні, як на сьогоднішню Європу, їхні “політичні реформаторські ходи” насправді реанімують наше відставання, створюючи по 12 роках панування олігархономенклатури таку ситуацію безнадійної суспільної шизофренії, з якої вже не було б сили ніколи виборсатися. Але ж нормальні люди довкола нас усі ці ходи нинішньої влади добре бачать, то на яке ставлення до себе Україні сподіватися? Це трагедія, якщо справді наша номенклатура не зможе тверезо поглянути на все. Зокрема, і на своє місце і свою подальшу долю як окремих особистостей у залежності із сприйняттям, нехай учора і справді дуже ненависної, української національної ідеї хоч від сьогодні, як своєї. Мабуть нинішній “українській номенклатурі”, як кажуть поляки, просто Україна до дупи.

Неможливо без гіркоти спостерігати отой цинічний глум, яким досі ощасливлює “свій” (начебто свій за походженням) народ формально наша, а фактично досі чужа номенклатура, бо за самою суттю не може не бути зверхньою, чужою, зосереджуючись у першу чергу на непомірному забезпеченні та гарантуванні добробуту не лише себе особисто, але й усіх можливих своїх нащадків до сотого коліна. Невже нормальній людині аж так багато треба? І каже, що будує громадянське суспільство. Оце і є оте омріяне нове українське демократичне ліберальне громадянське суспільство на увесь 21 вік?! Але таке олігархо-латиноамериканське владно-номенклатурне “громадянське суспільство” в Україні нікому, крім олігархів і зрощених з ними цинічних колишніх партократів, не потрібне. Ганьба нам, що досі не змогли створити знизу належної альтернативи отій справді антинародній (а не тому, що так лише на словах вважають нинішні комуністи, що опинилися за бортом нової номенклатури), насадженій зверху олігархо-номенклатурній антидемократичній структурі.

Нині, коли вимальовуються якісь чіткіші обриси зусиль суспільства на створення демократичних структур знизу, стаємо свідками того, як олігархо-номенклатура шукає шляхів повернення в число любимчиків комуністів-інтернаціоналістів, 12 років тому вимушено випихнутих нею за борт. Номенклатура бачить труднощі комуністів з електоратом, тому й пропонує їм гарантію залишення в політичній обоймі України незалежно від підтримки електорату в обмін на підтримку зусиль влади по збереженню антидемократичної номенклатурної моделі. Звичайно, демократичний світ не в захопленні від такого в самому центрі Європи. Але він нічого за нас самих не зробить. Він просто відгородиться від нас стіною як від зачумлених. Зрозуміймо це! Зрозуміймо всі: і поза владою, і у владі.

І коли сьогодні наростає кризова ситуація, пов’язана з ігноруванням опозиції і звинуваченнями її у використанні вулиці, то не слід забувати, що апріорно саме на актуально діючі владні структури лягає вся відповідальність за можливе винесення політичних проблем на вулицю, а зовсім не на опозицію. А можливих втручань спецслужб Заходу чи Сходу – і поготів. Бо саме влада неадекватним розумінням ситуації та відповідності своїх дій у конкретній кризі, унеможливлює цивілізований перехід влади до опозиції і цивілізоване вирішення кризової ситуації, і тим самим виганяє людей на вулицю. Звичайно, якщо надміру амбіційні зверхники тої влади не ставлять собі таких цілей від початку: якщо не хочете нас при владі, то й нікому вона не дістанеться, хоч Армагедон...

Справді можливий Армагедон у суспільстві від божевільних дій конкретних людей у недемократичній змовницьки-номенклатурній владі, породжених самою думкою про неминучість підкоритися демократичній процедурі залишення влади і передачі її ненависній опозиції. Спочатку це Армагедон у душах хворобливо амбіційних зверхників, і зовсім не усіх людей при владі: самодурство і манії більше притаманні зверхникам, саме в цьому випадку вони суспільно небезпечні, і ця небезпека може виходити навіть за межі окремого суспільства. У такі кризові періоди особливо зростає вага тверезої рядової Людини у владі.

Бо за все відповість лише влада, і ніхто інший. Отже і влада, що наробила немало помилок, бо кожна влада робить помилки. Якщо це демократична влада, то вона їх визнає. Якщо помилки значні, то неминуче, автоматично, за самою справжньою суттю верховенства права, а не за дилетантськи примітивним волюнтаристським та глумливим витлумаченням його на свою шкурну користь, спокійно, без армагедонських надривів, займає місце опозиції. Якщо захоче залишатися в активному політикумі. Якщо ж влада не демократична, то не визнає жодних причин для припинення свого владування, а шукає винного у своїх помилках “офірного козла”.

Отже, за логікою викладу звертаюся до ЛЮДИНИ саме у такій владі, що добровільно не хоче одійти та цивілізовано зайняти місце опозиції. У владі неймовірно цинічній, липкій аж до непристойності, владі лукавій, що не соромлячись перекладає всю вину за свої тепер вже очевидні кожному помилки на опозицію, навіть “просить” захисту, бач, від опозиції... А заодно і від іноземних спецслужб. Прикро, що нинішня влада, нахваляючись своєю небувалою силою, провокуючи громадянство на нецивілізованість, готова всю Україну розшматувати за те, що країна такої влади вже більше не хоче.

Адже саме цивілізоване припинення існування олігархо-номенклатурної системи влади і має становити справжню, а не підмінену, суть нинішньої політичної реформи в Україні. Ротація – справжня, а не всередині номенклатури, як це було дев’ять років тому від ідеологів до червоних директорів-практиків. Бо лише після справжньої ротації і можна буде говорити про утворення цивілізованої опозиції, бо основу нової опозиції будуть складати люди з колишньої діяльної влади і права опозиції можна буде справді відрегулювати дієвим правом. І не буде кому лукаво бідкатися, що мовляв у нас не спрацьовують закони. Закони запрацюють, коли умре неправова модель –”Я начальник – ти дурак, а закон – тим більше...”. А вона умре лише із смертю змовницької олігархо-номенклатурної системи влади. І закону не як групової змови, а закону як дієвої угоди між рівноправними учасниками змушені будуть (і це буде прозоро і вигідно всім) дотримуватися вже грядущі учасники діалектично пов’язаної між собою пари: влада-опозиція.

ОЦЕ І СТАНЕТЬСЯ ТОДІ НАША ПЕРША І НАЙГОЛОВНІША ІЗ ГОЛОВНИХ РЕФОРМ. Без неї усе, що ми робили чи робитимемо, буде лише імітацією.

Лише з цією реформою Людина, що нині скута номенклатурними оковами, зможе засвідчити, що її також обходить незалежне демократичне політичне майбутнє України, що вона не грає свою лукаву щодо народу гру... Лише реалізація цієї реформи покладе реальний початок як нашого політичного майбутнього, так і майбутнього всього посттоталітарного азіопського простору: подолає усілякі ілюзії про можливість оживлення старої сіамської моделі як в Україні, так і в інших членах посттоталітарної співдружності, усуне з нашого овиду безліч мертвих та лукавих ідей.

Задля спокійного демонтажу антидемократичної олігархо-номенклатурної влади за прикладом Польщі чи країн Балтії я готовий прийняти, що скоєне конкретними людьми з нинішньої олігархо-номенклатурної влади щодо України та Людини в ній за роки незалежності таки не є всуціль зловмисним, а може породжуватися недостатнім рівнем професійності, чи мимовільною переоцінкою свого вміння діяти не лише на власну користь, але, як казав А.Ейнштейн, і з користю суспільству. А тому готовий простити помилки і про них не нагадувати нікому, хто вирішить залишатися в політиці у лавах нової, справді демократичної опозиції. Навіть уже все простив сьогодні, авансом. Сподіваюся, що так вчинить кожна нормальна людина. Бо є великий сенс так вчинити. Адже прощаємо людям. А йдеться про заміну недемократично формованої (накиданої зверху) влади на формовану демократично, знизу. І від цього виграє кожна ЛЮДИНА в суспільстві.

Так само належно і відповідально має вчинити Людина в нині поки існуючій, формально неймовірно, як ніколи, міцній, але дуже вже насправді розгубленій, недемократично сформованій владі зверхників. Бо збагне Людина нарешті і там, що змовницька номенклатурна модель влади таки не може гарантувати цивілізоване майбутнє НІКОМУ.

З відходом номенклатури від влади і почнеться демократичне майбутнє України, кожної людини в Україні. І розкидані зусиллями нинішньої влади по закордонах мільйони громадян України почують слова поета: “В Україну ідіть, діти, в нашу Україну!”. Тоді й можна буде оцінити цю доленосну демократичну справжню політичну реформу словами іншого поета:

ЦЕ ПОЧАЛОСЬ НАШЕ МАЙБУТНЄ! ВЖЕ ПОЧАЛОСЬ...

Відчує це і кожна людина у давно нами омріяній реальній демократичній правовій Європі. І скаже: БРАВО УКРАЇНА! ВІТАЄМО З ПОВЕРНЕННЯМ У ЄВРОПУ! Вірю, що це обов’язково станеться!

Бо все – з ЛЮДСЬКОЇ ГІДНОСТІ: У ЛЮДИНІ у ВЛАДІ і У ЛЮДИНІ ПОЗА ВЛАДОЮ.
Київ, грудень 2003 року.

Зиновій Антонюк,
Пенсіонер, 1933 року народження
12 років праці у науково-дослідному інституті,
10 років у самвидаві і 10 років ув’язнення за це,
після чого 1 рік ув’язнення за “тунеядство” і 10 років слюсарювання,
4 роки депутатом у Київраді і 10 років членом
Українсько-американського бюро захисту прав людини