ОЛЕКСАНДР ІРВАНЕЦЬ: Рік останнього шансу
01/09/2004 | Мертві Бджоли Загудуть
ПРИМІТКА: Це вельми влучна й смачна стаття, хоча назагал стає сумно. Україножерам на кшталт Германа DuMB'a читати не рекомендовано (нехай він і надалі дивиться своїх чєбурашєк на "1+1"!). Для решти - будь-ласка насолоджуйтеся добрим чтивом!
=======================================
Олександр Ірванець -
Рік останнього шансу
Попри всі негаразди цього року, він був першим нормальним серед багатьох ненормальних до того. Начебто багато прикрого сталося, але конкретно нічого не мусило. Тоді як у попередні роки: 99-й – чекали сонячного затемнення, напророченого Нострадамусом, і всі жили на стрьомі; 2000-2001 – кінець старого / початок нового тисячоліття, при чому ніяк не могли розібратися, з якого все-таки року цей міленіум починається; потім був 2002-й, і всі чомусь теж підстрибували: “дзеркальний рік, дзеркальний день” і всі чекали 20.02.2002, хоча з того теж вийшов пшик.
Україна – Росія
По-перше, не можна не зауважити, що це був рік Росії в Україні. За висловом Юрка Андруховича, це був такий же рік Росії в Україні, як і всі попередні роки. І я приєднуюся до такого визначення. Але протягом цього “року Росії” було два дні: День Європи, який проводили у Києві, і потім ще Сергій Васильєв видав книжку, яка називається “День свободи” – 25 есеїв про свободу. Тобто протягом цілого “року Росії” два більш-менш приємні дні були.
Росія ж поводилася дуже правильно, як і мала би поводитися. Путін робив те, що й мав робити. Він виконував свою програму, зміцнював свою владу. А ми... ми, звичайно, програвали кругом. Ми завжди граємо чорними, і завжди наш хід – другий, хід у відповідь. Ми мавпуємо Росію. Всі наші політтехнології зідрані з російських, причому не з найкращих зразків. Ми все повторюємо, і я не здивуюся, якщо 31-го Президент – до речі, про цей варіант згадувала Тетяна Коробова – скаже, що вмиває руки.
Власне, ми поки що нічого не втратили. Що б не підписував Кучма по ЄЕП і газовому консорціуму, мені здається, праві були ті, хто порівнювали ці проекти з іншими пострадянськими примарами типу СНД, ГУУАМ. Вони існують тільки на папері. Україна навіть не є повноцінним членом цього СНД, що не заважає Президенту Кучмі десь там головувати. Результати будуть ті самі.
Для свідомості українців цьогорічна поведінка Росії ніяких наслідків не мала, окрім поглиблення прірви між Сходом і Заходом. Менталітет – сильна штука. Кожен десятий житель України мешкає в Донецькій області – 4,8 мільйона. Це для прикладу. Проросійський Схід, який не похитнувся у своїх переконаннях, просто переважає нас чисельно, ми не можемо йому протистояти. Схід краще залишити і визначатися самим. Я притримуюся класичного визначення меж Європи – від Бресту Британського до Бресту Білоруського. Україна, природно, входить в ці межі. Україна в старих кордонах – до Бугу й Дніпра. Суто ж геологічне означення “по Уральські гори” не має ні історичного, ні ментального підґрунтя. Лівобережжя все-таки не є нашим. Нинішня Україна занадто велика для Євросоюзу (адже цю мету ми собі визначили?), і ввійти туди ми можемо тільки частково. Хай вибачають Чернігів, Полтава, Суми, але... лівий берег не є наш.
Чи винесла Україна з цього всього якісь уроки? Не думаю. Все, як було.
Україна – Захід
Минулий рік не змінив нічого у наших стосунках із Заходом. Україна ні на крок не наблизилася до Європи, хоча й не віддалилася від неї. Власне, після голосування щодо змін до Конституції і висновку Конституційного Суду щодо третього терміну Кучми говорити ми можемо про рух не на Захід чи на Схід, а, швидше, на Північ. Я маю на увазі Білорусію. Власне, Росія теж до цього йде. І все це, очевидно, прямує до свого ідеалу, до Азербайджану.
Хоча Захід і тримався весь рік досить відсторонено, не можна сказати, що він відмовився від України. Просто нам самим треба визначитися, чого ми хочемо. Скинути баласт. Мені здається, хорошим прикладом могла б слугувати Латвія. У них існує така річ, як паспорти без громадянства для росіян, які проживають там з часів Союзу. Вони мають усі права, окрім участі у виборах, в управлінні державою. Адже російська община чисельніша, ніж латвійська і швидко могла б повернути на своє, як у нас. Будь-кому, звичайно, можна піднапрягтися, вивчити мову, скласти іспит і отримати повноцінне громадянство. Але тоді треба визначитися, куди тобі хочеться їздити безвізово – до Росії чи до Європи. Латвія у травні стане членом ЄС, і одним буде відкрита зелена вулиця на Захід, іншим – на Схід. І, до речі, Євросоюз у цьому випадку проводить подвійну політику: стосовно Латвії про порушення прав людини не йдеться. Для України, яка досі не може визначитися в своїх пріоритетах, пільг не буде, вона немає жодних шансів потрапити до Європи, поки не будуть виконані пункти, давно перелічені представниками ЄС щодо свободи слова, тих же прав людини і корупції у владі. Навіть у НАТО без цього ми не потрапимо нізащо, хоча про це весь час говорять. Але, сподіваюся, зрештою ми будемо серед тих, хто носитиме шенгенські паспорти.
Україна країна
На мою думку, сьогодні “народонасєлєніє” більш дезорієнтоване, ніж, скажімо, в рік парламентських виборів-2002. Воно багато чуло про те, які хороші наші владці, наш Президент, наш прем’єр. Тим часом як опозиція витісняється з інформаційного простору. Та сама Тимошенко здебільшого спілкується з виборцями через Інтернет. А зрозуміло, хто в нас в Україні користувачі Інтернет: 6% – це вже багато, кілька років тому взагалі було 2-3%. Люди мусять знати іншу точку зору. Не можна читати тільки обласні та районні газети. А місцеві редактори, які лазять в Інтернет, вибачте, тримають дулю в кишені: самі з чимось ознайомлюються, але тільки один з десяти чи навіть зі ста наважується опублікувати на сторінках своєї газети інформацію, наприклад, з “Української правди”, навіть у переробленому, пом’якшеному варіанті. Це гранично мало.
Українці все так само тримають один для одного дулю в кишені. Пригадується ситуація перед першими президентськими виборами, де було два реальні кандидати – Чорновіл і Кравчук. І раптом, як з табакерки, вискочили Лук’яненко, Горинь, Юхновський. Не можна заперечити, що вони розумні люди і такі ж патріоти, але як могли не розуміти, що не мають тієї харизми, що була в покійного В’ячеслава Максимовича? Я це називаю фальшивою егалітарністю: “Тю, Петро собі “москвича” купив. А я що, гірший? Піду позичу грошей і собі куплю”. Те саме зараз. Немає того відчуття, що в людини є харизма. А це потрібно. Політик мусить це розуміти. І сьогодні ми теж бачимо торги, і в таборі влади, і, що характерно, в таборі опозиції. Можливо, Мороз піде на вибори, у тому, що піде Симоненко, вже нема ніякого сумніву. Це і є ця дурнувата егалітарність. Кожен із цих політиків відкусить у кого? У Ющенка, не в провладного кандидата.
Україна – політики
Кожен із політичних гравців протягом року зробив те, що міг зробити, і не більше. Віктор Федорович максимально витягнув, що міг, з прем’єрства. Віктор Андрійович остаточно закріпився в статусі лідера опозиції. А Віктор Володимирович останнім часом відійшов на задній план. Як справжній “сірий кардинал”, він мусить бути в затінку, і так воно зараз і є. Таким чином всі вони на початок року зайняли максимально вигідну для себе стартову позицію. Як прем’єр, як лідер опозиції і як глава президентської адміністрації вони всі стоять у низькому старті. Але вони в різних умовах: комусь належить пробігти 100 метрів з перешкодами, а комусь – 100 метрів по вертикалі.
Стосовно ж Президента, він не звик програвати і відповідно намагався приймати всі виклики цього року. На його думку, він їх усі виграв. Але місцями це виграші, які ще гикнуться Україні, як, наприклад, договір по Керченській протоці. Це були перемоги локального масштабу. Полководці кажуть, що важливо виграти війну, а не битву. Так ось, деякі битви виграні, при тому що війна, в ході якої вони відбулися, очевидно, буде програна.
Що ж до решти наших політиків, мені подобається, що, принаймні, всі були активні протягом року. Не гаяли часу, і не сиділи, склавши руки. Тобто з політичної точки зору жити в Україні цього року було цікаво, як ніколи в попередні роки, навіть у рік попередніх парламентських виборів так цікаво не було. І надалі, я думаю, буде ще цікавіше. Але це, знову ж таки, той старий китайський прокльон “аби тобі випало жити в цікаві часи”. Нам це випало.
Україна була
У 2003-му для мене, як завжди, Україна – країна останнього шансу. Для мене це абсолютне гасло найповніше відображається у футболі, коли наша збірна завалює відбіркові тури, але до кінця лишається надія. Навіть цього року, хоча Україна зайняла вже не друге, а третє місце в групі, і тепер на чемпіонат Європи ми не їдемо. Але вже призначено нового тренера Олега Блохіна, і він заявив, що ми не спробуємо, а таки пройдемо в чемпіонат наступного року. І ми знову маємо цей останній шанс. Цей рік, як і попередні, в усьому був роком останнього шансу. І нехай нам не вдалося вхопити його за хвіст, але тепер ми маємо наступний рік, який теж буде роком нашого шансу.
Рік був однозначно на гірше. Рік був важкий, виснажливий. Рік, коли сили недобрі зміцнилися. І нікуди від цього не дінешся. Я взагалі скептично ставлюся до вислову: “на помилках вчаться”. На чужих не вчаться взагалі, на своїх – через раз, через три. Така вже істота людина. Наші люди бояться думати. Але, знову ж таки, не їхня це вина, бо вони змушені заробляти хліб свій насущний. І як вони слухали 15-20 років тому партійних секретарів, які обіцяли краще життя, так само зараз вони слухають наших політиків, киваючи головою, тримаючи дулю в кишені. Але при цьому не роблячи якихось конкретних, радикальних кроків.
Тому, думаю, сподіватися на покращення сенсу немає. Не те що буде гірше, але... в психіатрії є поняття синопсису. Це психічний стан, близький до коматозного, але не зовсім. Людина рухається, виконує найпростіші функції, але повністю занурена в себе, дуже погано реагує на зовнішні подразники. З цього стану її можна вивести, наприклад, через гіпнотичний, наркотичний вплив, і тоді вона на якийсь час активізується. Але по тому впадає в ще глибший синопсис. Подібний випадок був у 61-му році в Києві, під час Куренівської трагедії. На Куренівці була психлікарня. Часу на збори хворих не було, і лікар, який розумів ситуацію, просто оголосив: “Товариші божевільні, прохання всім зібратися, підготуватися до евакуації – ми переїжджаємо”. І всі ці психи, які начебто нічого не бачать, не чують, організовано взялися за ручки, сіли в автобуси, переїхали до іншої лікарні, після чого впали в ще глибшу прострацію. Якщо проводити паралелі з нашим суспільством, воно було виведене досить штучним шляхом з цього синоптичного стану наприкінці 80-х – на початку 90-х років. Якийсь час суспільство було активним – тоді на мітинги ходили не за 20 гривень, а за покликом серця, як патетично це не звучить. Після цього, року з 93-го, суспільство почало впадати у все глибший синопсис. І зараз уже не знаю, хто його здатен розбурхати. Хоча я був би радий помилитися, коли б це сталося наступного року.
Постфактум
Року, що минає
Хочете ви чи не хочете ви,
Вас вона зовсім про те не питала:
Неньчина старша сеструха з Москви
Погостювати на рік завітала.
Обдарувала дарунками нас:
Книжкою й піснею, нафтою й газом.
Хоче, щоб дружби вогонь не загас,
Хоче, зараза, знов бути разом.
А магадани? А Соловки?
А Колима? Може, краще окремо?
Пережили ми з нею віки,
Якось і рік цей вже доживемо.
http://www.glavred.info/ukr/index.php?itog=96330766
=======================================
Олександр Ірванець -
Рік останнього шансу
Попри всі негаразди цього року, він був першим нормальним серед багатьох ненормальних до того. Начебто багато прикрого сталося, але конкретно нічого не мусило. Тоді як у попередні роки: 99-й – чекали сонячного затемнення, напророченого Нострадамусом, і всі жили на стрьомі; 2000-2001 – кінець старого / початок нового тисячоліття, при чому ніяк не могли розібратися, з якого все-таки року цей міленіум починається; потім був 2002-й, і всі чомусь теж підстрибували: “дзеркальний рік, дзеркальний день” і всі чекали 20.02.2002, хоча з того теж вийшов пшик.
Україна – Росія
По-перше, не можна не зауважити, що це був рік Росії в Україні. За висловом Юрка Андруховича, це був такий же рік Росії в Україні, як і всі попередні роки. І я приєднуюся до такого визначення. Але протягом цього “року Росії” було два дні: День Європи, який проводили у Києві, і потім ще Сергій Васильєв видав книжку, яка називається “День свободи” – 25 есеїв про свободу. Тобто протягом цілого “року Росії” два більш-менш приємні дні були.
Росія ж поводилася дуже правильно, як і мала би поводитися. Путін робив те, що й мав робити. Він виконував свою програму, зміцнював свою владу. А ми... ми, звичайно, програвали кругом. Ми завжди граємо чорними, і завжди наш хід – другий, хід у відповідь. Ми мавпуємо Росію. Всі наші політтехнології зідрані з російських, причому не з найкращих зразків. Ми все повторюємо, і я не здивуюся, якщо 31-го Президент – до речі, про цей варіант згадувала Тетяна Коробова – скаже, що вмиває руки.
Власне, ми поки що нічого не втратили. Що б не підписував Кучма по ЄЕП і газовому консорціуму, мені здається, праві були ті, хто порівнювали ці проекти з іншими пострадянськими примарами типу СНД, ГУУАМ. Вони існують тільки на папері. Україна навіть не є повноцінним членом цього СНД, що не заважає Президенту Кучмі десь там головувати. Результати будуть ті самі.
Для свідомості українців цьогорічна поведінка Росії ніяких наслідків не мала, окрім поглиблення прірви між Сходом і Заходом. Менталітет – сильна штука. Кожен десятий житель України мешкає в Донецькій області – 4,8 мільйона. Це для прикладу. Проросійський Схід, який не похитнувся у своїх переконаннях, просто переважає нас чисельно, ми не можемо йому протистояти. Схід краще залишити і визначатися самим. Я притримуюся класичного визначення меж Європи – від Бресту Британського до Бресту Білоруського. Україна, природно, входить в ці межі. Україна в старих кордонах – до Бугу й Дніпра. Суто ж геологічне означення “по Уральські гори” не має ні історичного, ні ментального підґрунтя. Лівобережжя все-таки не є нашим. Нинішня Україна занадто велика для Євросоюзу (адже цю мету ми собі визначили?), і ввійти туди ми можемо тільки частково. Хай вибачають Чернігів, Полтава, Суми, але... лівий берег не є наш.
Чи винесла Україна з цього всього якісь уроки? Не думаю. Все, як було.
Україна – Захід
Минулий рік не змінив нічого у наших стосунках із Заходом. Україна ні на крок не наблизилася до Європи, хоча й не віддалилася від неї. Власне, після голосування щодо змін до Конституції і висновку Конституційного Суду щодо третього терміну Кучми говорити ми можемо про рух не на Захід чи на Схід, а, швидше, на Північ. Я маю на увазі Білорусію. Власне, Росія теж до цього йде. І все це, очевидно, прямує до свого ідеалу, до Азербайджану.
Хоча Захід і тримався весь рік досить відсторонено, не можна сказати, що він відмовився від України. Просто нам самим треба визначитися, чого ми хочемо. Скинути баласт. Мені здається, хорошим прикладом могла б слугувати Латвія. У них існує така річ, як паспорти без громадянства для росіян, які проживають там з часів Союзу. Вони мають усі права, окрім участі у виборах, в управлінні державою. Адже російська община чисельніша, ніж латвійська і швидко могла б повернути на своє, як у нас. Будь-кому, звичайно, можна піднапрягтися, вивчити мову, скласти іспит і отримати повноцінне громадянство. Але тоді треба визначитися, куди тобі хочеться їздити безвізово – до Росії чи до Європи. Латвія у травні стане членом ЄС, і одним буде відкрита зелена вулиця на Захід, іншим – на Схід. І, до речі, Євросоюз у цьому випадку проводить подвійну політику: стосовно Латвії про порушення прав людини не йдеться. Для України, яка досі не може визначитися в своїх пріоритетах, пільг не буде, вона немає жодних шансів потрапити до Європи, поки не будуть виконані пункти, давно перелічені представниками ЄС щодо свободи слова, тих же прав людини і корупції у владі. Навіть у НАТО без цього ми не потрапимо нізащо, хоча про це весь час говорять. Але, сподіваюся, зрештою ми будемо серед тих, хто носитиме шенгенські паспорти.
Україна країна
На мою думку, сьогодні “народонасєлєніє” більш дезорієнтоване, ніж, скажімо, в рік парламентських виборів-2002. Воно багато чуло про те, які хороші наші владці, наш Президент, наш прем’єр. Тим часом як опозиція витісняється з інформаційного простору. Та сама Тимошенко здебільшого спілкується з виборцями через Інтернет. А зрозуміло, хто в нас в Україні користувачі Інтернет: 6% – це вже багато, кілька років тому взагалі було 2-3%. Люди мусять знати іншу точку зору. Не можна читати тільки обласні та районні газети. А місцеві редактори, які лазять в Інтернет, вибачте, тримають дулю в кишені: самі з чимось ознайомлюються, але тільки один з десяти чи навіть зі ста наважується опублікувати на сторінках своєї газети інформацію, наприклад, з “Української правди”, навіть у переробленому, пом’якшеному варіанті. Це гранично мало.
Українці все так само тримають один для одного дулю в кишені. Пригадується ситуація перед першими президентськими виборами, де було два реальні кандидати – Чорновіл і Кравчук. І раптом, як з табакерки, вискочили Лук’яненко, Горинь, Юхновський. Не можна заперечити, що вони розумні люди і такі ж патріоти, але як могли не розуміти, що не мають тієї харизми, що була в покійного В’ячеслава Максимовича? Я це називаю фальшивою егалітарністю: “Тю, Петро собі “москвича” купив. А я що, гірший? Піду позичу грошей і собі куплю”. Те саме зараз. Немає того відчуття, що в людини є харизма. А це потрібно. Політик мусить це розуміти. І сьогодні ми теж бачимо торги, і в таборі влади, і, що характерно, в таборі опозиції. Можливо, Мороз піде на вибори, у тому, що піде Симоненко, вже нема ніякого сумніву. Це і є ця дурнувата егалітарність. Кожен із цих політиків відкусить у кого? У Ющенка, не в провладного кандидата.
Україна – політики
Кожен із політичних гравців протягом року зробив те, що міг зробити, і не більше. Віктор Федорович максимально витягнув, що міг, з прем’єрства. Віктор Андрійович остаточно закріпився в статусі лідера опозиції. А Віктор Володимирович останнім часом відійшов на задній план. Як справжній “сірий кардинал”, він мусить бути в затінку, і так воно зараз і є. Таким чином всі вони на початок року зайняли максимально вигідну для себе стартову позицію. Як прем’єр, як лідер опозиції і як глава президентської адміністрації вони всі стоять у низькому старті. Але вони в різних умовах: комусь належить пробігти 100 метрів з перешкодами, а комусь – 100 метрів по вертикалі.
Стосовно ж Президента, він не звик програвати і відповідно намагався приймати всі виклики цього року. На його думку, він їх усі виграв. Але місцями це виграші, які ще гикнуться Україні, як, наприклад, договір по Керченській протоці. Це були перемоги локального масштабу. Полководці кажуть, що важливо виграти війну, а не битву. Так ось, деякі битви виграні, при тому що війна, в ході якої вони відбулися, очевидно, буде програна.
Що ж до решти наших політиків, мені подобається, що, принаймні, всі були активні протягом року. Не гаяли часу, і не сиділи, склавши руки. Тобто з політичної точки зору жити в Україні цього року було цікаво, як ніколи в попередні роки, навіть у рік попередніх парламентських виборів так цікаво не було. І надалі, я думаю, буде ще цікавіше. Але це, знову ж таки, той старий китайський прокльон “аби тобі випало жити в цікаві часи”. Нам це випало.
Україна була
У 2003-му для мене, як завжди, Україна – країна останнього шансу. Для мене це абсолютне гасло найповніше відображається у футболі, коли наша збірна завалює відбіркові тури, але до кінця лишається надія. Навіть цього року, хоча Україна зайняла вже не друге, а третє місце в групі, і тепер на чемпіонат Європи ми не їдемо. Але вже призначено нового тренера Олега Блохіна, і він заявив, що ми не спробуємо, а таки пройдемо в чемпіонат наступного року. І ми знову маємо цей останній шанс. Цей рік, як і попередні, в усьому був роком останнього шансу. І нехай нам не вдалося вхопити його за хвіст, але тепер ми маємо наступний рік, який теж буде роком нашого шансу.
Рік був однозначно на гірше. Рік був важкий, виснажливий. Рік, коли сили недобрі зміцнилися. І нікуди від цього не дінешся. Я взагалі скептично ставлюся до вислову: “на помилках вчаться”. На чужих не вчаться взагалі, на своїх – через раз, через три. Така вже істота людина. Наші люди бояться думати. Але, знову ж таки, не їхня це вина, бо вони змушені заробляти хліб свій насущний. І як вони слухали 15-20 років тому партійних секретарів, які обіцяли краще життя, так само зараз вони слухають наших політиків, киваючи головою, тримаючи дулю в кишені. Але при цьому не роблячи якихось конкретних, радикальних кроків.
Тому, думаю, сподіватися на покращення сенсу немає. Не те що буде гірше, але... в психіатрії є поняття синопсису. Це психічний стан, близький до коматозного, але не зовсім. Людина рухається, виконує найпростіші функції, але повністю занурена в себе, дуже погано реагує на зовнішні подразники. З цього стану її можна вивести, наприклад, через гіпнотичний, наркотичний вплив, і тоді вона на якийсь час активізується. Але по тому впадає в ще глибший синопсис. Подібний випадок був у 61-му році в Києві, під час Куренівської трагедії. На Куренівці була психлікарня. Часу на збори хворих не було, і лікар, який розумів ситуацію, просто оголосив: “Товариші божевільні, прохання всім зібратися, підготуватися до евакуації – ми переїжджаємо”. І всі ці психи, які начебто нічого не бачать, не чують, організовано взялися за ручки, сіли в автобуси, переїхали до іншої лікарні, після чого впали в ще глибшу прострацію. Якщо проводити паралелі з нашим суспільством, воно було виведене досить штучним шляхом з цього синоптичного стану наприкінці 80-х – на початку 90-х років. Якийсь час суспільство було активним – тоді на мітинги ходили не за 20 гривень, а за покликом серця, як патетично це не звучить. Після цього, року з 93-го, суспільство почало впадати у все глибший синопсис. І зараз уже не знаю, хто його здатен розбурхати. Хоча я був би радий помилитися, коли б це сталося наступного року.
Постфактум
Року, що минає
Хочете ви чи не хочете ви,
Вас вона зовсім про те не питала:
Неньчина старша сеструха з Москви
Погостювати на рік завітала.
Обдарувала дарунками нас:
Книжкою й піснею, нафтою й газом.
Хоче, щоб дружби вогонь не загас,
Хоче, зараза, знов бути разом.
А магадани? А Соловки?
А Колима? Може, краще окремо?
Пережили ми з нею віки,
Якось і рік цей вже доживемо.
http://www.glavred.info/ukr/index.php?itog=96330766
Відповіді
2004.01.09 | Роман ShaRP
Олександру Ірванцю: rukav.pryshyvaetsya.de?
> Олександр Ірванець -> Рік останнього шансу
Ну то і хай застрелиться. Дулю йому, а не шанс, раз він такий бовдур. Пояснення нижче.
> Попри всі негаразди цього року, він був першим нормальним серед багатьох ненормальних до того. Начебто багато прикрого сталося, але конкретно нічого не мусило. Тоді як у попередні роки: 99-й – чекали сонячного затемнення, напророченого Нострадамусом, і всі жили на стрьомі; 2000-2001 – кінець старого / початок нового тисячоліття, при чому ніяк не могли розібратися, з якого все-таки року цей міленіум починається; потім був 2002-й, і всі чомусь теж підстрибували: “дзеркальний рік, дзеркальний день” і всі чекали 20.02.2002, хоча з того теж вийшов пшик.
Трьоп. "Білий шум" - незмінний атрібут подібних типів та їх статей.
> Україна – Росія
> По-перше, не можна не зауважити, що це був рік Росії в Україні. За висловом Юрка Андруховича, це був такий же рік Росії в Україні, як і всі попередні роки. І я приєднуюся до такого визначення. Але протягом цього “року Росії” було два дні: День Європи, який проводили у Києві, і потім ще Сергій Васильєв видав книжку, яка називається “День свободи” – 25 есеїв про свободу. Тобто протягом цілого “року Росії” два більш-менш приємні дні були.
А це не розумію до чого. Хіба що - згадати Андруховича і Васильєва. Можна було б ще згадати 9.03.2003 - що не кажіть, а приємний був день. Для тих, хто ще щось робив, були ще приємні дні. Ірванець, мабуть , сидів на печі, жер калачі. То сидів би собі і далі, мовчки. "Рік Росії в Україні" був таким як попередні сильно не без того, що нацики залишилися нациками, а бовдури залишилися бовдурами.
> Росія ж поводилася дуже правильно, як і мала би поводитися. Путін робив те, що й мав робити. Він виконував свою програму, зміцнював свою владу. А ми... ми, звичайно, програвали кругом.
Звичайно. Вигаданий ворог - непереможний. Якщо боротися з ним, а не там, де треба - ніколи не переможеш.
> Ми завжди граємо чорними, і завжди наш хід – другий, хід у відповідь. Ми мавпуємо Росію. Всі наші політтехнології зідрані з російських, причому не з найкращих зразків. Ми все повторюємо, і я не здивуюся, якщо 31-го Президент – до речі, про цей варіант згадувала Тетяна Коробова – скаже, що вмиває руки.
Чому все? А "Великі перегони"? Я так аналогу не знаю. Та й Путіна ми досі не повторили, як хто не намагайся. І ще можна багато чого згадати. Громадяни, дурить вас Ірванець. Ду-рить, бо зазомбований "одвічним питанням", "стратегічною лінією" "Україна-Росія". Всі вони такі, хто себе на цю палю посадив, звиваються, мучаться, верещаааааать, виють .... тяжко дивитися. Але ще тяжче, що дурять.
Ці дурні не розуміють правди того, що написав Липинський, "Шовінізм український, який є націоналізмом на моду лавочників (єврейське гасло ''свій до свого'') і на моду живучих від вівтарів ''національної ідеї інтелігентів'', доведе політичну ідею України до загибелі, бо ані дійсні бакалейщики, ані до чогось здатні інтелігенти на Україні шовінізмом українським не захопляться. У нас він завжди буде представлений типами Донцових і тому подібних озлоблених і егоцентричних осіб, закоханих у собі людей, які своєю безсилою злобою все творче, життєздатне на Україні від України відганятимуть."
Повний текст тут - http://maidan.org.ua/n/lib/997404315
> Власне, ми поки що нічого не втратили. Що б не підписував Кучма по ЄЕП і газовому консорціуму, мені здається, праві були ті, хто порівнювали ці проекти з іншими пострадянськими примарами типу СНД, ГУУАМ. Вони існують тільки на папері. Україна навіть не є повноцінним членом цього СНД, що не заважає Президенту Кучмі десь там головувати. Результати будуть ті самі.
Хіба що. Може. І то з огляду на решту "істеричної "правди" - сумніваюся. Жоден рік без нормальної влади не може бути не програним.
> Для свідомості українців цьогорічна поведінка Росії ніяких наслідків не мала, окрім поглиблення прірви між Сходом і Заходом. Менталітет – сильна штука. Кожен десятий житель України мешкає в Донецькій області – 4,8 мільйона. Це для прикладу.
> Проросійський Схід,
ІДІОТ! Клінічний нацик.
Практично кожен на Сході, що був у Росії, не хоче туди. Я ще таких просто не зустрічав. З Росії в Україну йде еміграція, а не навпаки. "Проросійські" сили в східних областях - майже такі самі маргінали, як і врешті.
Ну коли ж ці одоробала, мученики наці-анальної-на-палі-"Україна-Росія" ідеї зрозуміють, що від того, що людина розмовляє російською мовою, вона не стає ані прихильником Росії, ані прихильником Путіна?! Скільки ще буде от таких наочних доказів того, що україномовність не додає розуму? В люди треба ходити, а не на печі сидіти і такі опуси складати.
Ну, може, Путін для декого виглядає краще, аніж кучмо чи Ющенко, так це ще всеодно не причина для "проросійськості", тому що люди говорять про то, що нам потрібен свій, а не російський Путін, той, хто виводитиме з кризи нашу країну.
> який не похитнувся у своїх переконаннях, просто переважає нас чисельно, ми не можемо йому протистояти.
Авжеж. Тому що протистояти народу - невдячне зайняття.
> Схід краще залишити і визначатися самим.
Ірванець, де рукав пришивається, бачив? От тобі і "визначення самим" - від плеча. Це твоє, а решта - ні.
> Я притримуюся класичного визначення меж Європи – від Бресту Британського до Бресту Білоруського. Україна, природно, входить в ці межі. Україна в старих кордонах – до Бугу й Дніпра. Суто ж геологічне означення “по Уральські гори” не має ні історичного, ні ментального підґрунтя. Лівобережжя все-таки не є нашим. Нинішня Україна занадто велика для Євросоюзу (адже цю мету ми собі визначили?), і ввійти туди ми можемо тільки частково. Хай вибачають Чернігів, Полтава, Суми, але... лівий берег не є наш.
Зустрінемося може коли на вузькій стежині, я йому доведу, що і правий (принаймні, Києва) не його. Гадаю, знайдуться ще бажаючі. Хай забирається собі в Європу, чудило, буде король (чи гетьман) України в екзилі. Типу самопроголошенного царя Росії Бруммеля, був колись такий.
> Чи винесла Україна з цього всього якісь уроки? Не думаю. Все, як було.
Особисто я - виніс. Читати треба не Ірванця, а Донія. Після таких заяв, як роблять Андрухович та Ірванець, гнати їх треба набік копняками, якщо мештів не шкода, а якщо шкода - поганою мітлою.
> Україна – Захід
> Минулий рік не змінив нічого у наших стосунках із Заходом. Україна ні на крок не наблизилася до Європи, хоча й не віддалилася від неї.
Бреше.
> Власне, після голосування щодо змін до Конституції і висновку Конституційного Суду щодо третього терміну Кучми говорити ми можемо про рух не на Захід чи на Схід, а, швидше, на Північ. Я маю на увазі Білорусію. Власне, Росія теж до цього йде. І все це, очевидно, прямує до свого ідеалу, до Азербайджану.
А Азербайджан, мабуть, на Крайній Півночі...
> Хоча Захід і тримався весь рік досить відсторонено, не можна сказати, що він відмовився від України.
Звичайно. Особливо у Іраку.
> Просто нам самим треба визначитися, чого ми хочемо.
Ви хочте, щоб вам вареники до рота самі плигали, а вам так не буде © Подерев*янський.
> Скинути баласт. Мені здається, хорошим прикладом могла б слугувати Латвія. У них існує така річ, як паспорти без громадянства для росіян, які проживають там з часів Союзу. Вони мають усі права, окрім участі у виборах, в управлінні державою. Адже російська община чисельніша, ніж латвійська і швидко могла б повернути на своє, як у нас. Будь-кому, звичайно, можна піднапрягтися, вивчити мову, скласти іспит і отримати повноцінне громадянство.
Ідіот. Ще один бздзджол, що живе "за межами лайна, яке зовется жизнью". Нещодавно мені писав львів*янин. Судячи з того, що він в інтернеті був "кожну третю сутку", з українською в нього трохи гірше, ніж у мене. Подруга відпочивала в Криму. Львів*яни російською питали в неї, чому вона розмовляє російскьою (!). Вони були переконані в тому, що в Полтаві "найчистіша українська мова" (!). Можна ще Гуру згадати, який писав, що, може, напише іспит з української на трійку, але тоді його жінка з Івано-Франківської області напише на двійку. Нема в нас стільки росіян, немає в нас стільки нездатних вивчити українську. Не буде тому придурку такого щастя. Не дзьобом треба клацати, а до народу звертатися, незалежно від того, на якій мові він розмовляє.
> Але тоді треба визначитися, куди тобі хочеться їздити безвізово – до Росії чи до Європи. Латвія у травні стане членом ЄС, і одним буде відкрита зелена вулиця на Захід, іншим – на Схід. І, до речі, Євросоюз у цьому випадку проводить подвійну політику: стосовно Латвії про порушення прав людини не йдеться. Для України, яка досі не може визначитися в своїх пріоритетах, пільг не буде, вона немає жодних шансів потрапити до Європи, поки не будуть виконані пункти, давно перелічені представниками ЄС щодо свободи слова, тих же прав людини і корупції у владі. Навіть у НАТО без цього ми не потрапимо нізащо, хоча про це весь час говорять.
А от до чого тут мова наш ідіот не пише.
> Але, сподіваюся, зрештою ми будемо серед тих, хто носитиме шенгенські паспорти.
Будете. Зробіть таку послугу Україні - емігруйте нафіг. І носіть собі ті паспорти, фетіші ваші, хоч моліться на них.
> Україна країна
> На мою думку, сьогодні “народонасєлєніє” більш дезорієнтоване, ніж, скажімо, в рік парламентських виборів-2002.
Воно не "дезорієнтоване", просто воно вже давно не бачить ніякого толку у политиках, бо ті не роблять нічого йому корисного.
> Воно багато чуло про те, які хороші наші владці, наш Президент, наш прем’єр. Тим часом як опозиція витісняється з інформаційного простору. Та сама Тимошенко здебільшого спілкується з виборцями через Інтернет. А зрозуміло, хто в нас в Україні користувачі Інтернет: 6% – це вже багато, кілька років тому взагалі було 2-3%. Люди мусять знати іншу точку зору. Не можна читати тільки обласні та районні газети. А місцеві редактори, які лазять в Інтернет, вибачте, тримають дулю в кишені: самі з чимось ознайомлюються, але тільки один з десяти чи навіть зі ста наважується опублікувати на сторінках своєї газети інформацію, наприклад, з “Української правди”, навіть у переробленому, пом’якшеному варіанті. Це гранично мало.
Які сволоти редактори! Звичайно, всі вони закохані в Тимошенко і просто таки крісь сльози не дають цій любові вирватися назовні.
> Українці все так само тримають один для одного дулю в кишені.
Для таких, як Ірванець можуть і вийняти з кишені.
> Пригадується ситуація перед першими президентськими виборами, де було два реальні кандидати – Чорновіл і Кравчук. І раптом, як з табакерки, вискочили Лук’яненко, Горинь, Юхновський. Не можна заперечити, що вони розумні люди і такі ж патріоти, але як могли не розуміти, що не мають тієї харизми, що була в покійного В’ячеслава Максимовича? Я це називаю фальшивою егалітарністю: “Тю, Петро собі “москвича” купив. А я що, гірший? Піду позичу грошей і собі куплю”. Те саме зараз. Немає того відчуття, що в людини є харизма. А це потрібно. Політик мусить це розуміти. І сьогодні ми теж бачимо торги, і в таборі влади, і, що характерно, в таборі опозиції. Можливо, Мороз піде на вибори, у тому, що піде Симоненко, вже нема ніякого сумніву. Це і є ця дурнувата егалітарність. Кожен із цих політиків відкусить у кого? У Ющенка, не в провладного кандидата.
Ох, Ющенко, надія нації. Десь я це вже чув. Багато разів. Як і крики "халва" не допомагає. Ну аніскілечки. Свистович вже написав, куди таким пі..Ющенколизам краще спрямувати свою енергію. Бо головна проблема Ющенка - це сам Ющенко.
> Україна – політики
> Кожен із політичних гравців протягом року зробив те, що міг зробити, і не більше.
Дивлячись хто і як.
> Віктор Федорович максимально витягнув, що міг, з прем’єрства.
Аж не віриться. І зажив собі слави "ворога народу", оце виииииитягнув.
> Віктор Андрійович остаточно закріпився в статусі лідера опозиції.
Ще одна бздура. Не закріпився, він там повис як соплі на стінці, "за відсутності кращого". Вкотре повторююся, горе тій "нації", у якої "отака" "єдина надія". Навіть потопаючій, і той хапається за соломину, а не за соплі, що пливуть за водою. Як тільки Ющенко перестане бути плаваючими соплями - заберу свої слова назад.
> А Віктор Володимирович останнім часом відійшов на задній план. Як справжній “сірий кардинал”, він мусить бути в затінку, і так воно зараз і є. Таким чином всі вони на початок року зайняли максимально вигідну для себе стартову позицію.
Бздура. Див. вище. (Аби Ідіот читав Майдан, він би не написав багатьох бздур але піч Ірванця-дурінця, напевне, настільки вища цього земного зайняття, що про то не можна й говорити, хоча він і пише про Тимошенко, що спілкується через Інтернет)
> Як прем’єр, як лідер опозиції і як глава президентської адміністрації вони всі стоять у низькому старті. Але вони в різних умовах: комусь належить пробігти 100 метрів з перешкодами, а комусь – 100 метрів по вертикалі.
> Стосовно ж Президента, він не звик програвати і відповідно намагався приймати всі виклики цього року. На його думку, він їх усі виграв. Але місцями це виграші, які ще гикнуться Україні, як, наприклад, договір по Керченській протоці. Це були перемоги локального масштабу. Полководці кажуть, що важливо виграти війну, а не битву. Так ось, деякі битви виграні, при тому що війна, в ході якої вони відбулися, очевидно, буде програна.
На городі бузина, а в Києві дядько. Звичайно, думав Кучма колись про Україну. Кучма думає про себе, отож, і цей абзац - нісенітниця.
> Що ж до решти наших політиків, мені подобається, що, принаймні, всі були активні протягом року. Не гаяли часу, і не сиділи, склавши руки. Тобто з політичної точки зору жити в Україні цього року було цікаво, як ніколи в попередні роки, навіть у рік попередніх парламентських виборів так цікаво не було. І надалі, я думаю, буде ще цікавіше. Але це, знову ж таки, той старий китайський прокльон “аби тобі випало жити в цікаві часи”. Нам це випало.
Які активні, я не можу, я зараз заплачу. Не хочу розповідати про цю "активність", аби не розголошувати нічиїх таємниць, просто ще раз наголошу на тому, що Ірванець пише бздури. Тільки клінічні-фанатичні нацики можуть тягати на Майдан подібне до цього збочений і безглуздий погляд на політичну ситуацію обкуреного пост-мадер-ного чебуратора.
> Україна була
> У 2003-му для мене, як завжди, Україна – країна останнього шансу. Для мене це абсолютне гасло найповніше відображається у футболі, коли наша збірна завалює відбіркові тури, але до кінця лишається надія. Навіть цього року, хоча Україна зайняла вже не друге, а третє місце в групі, і тепер на чемпіонат Європи ми не їдемо. Але вже призначено нового тренера Олега Блохіна, і він заявив, що ми не спробуємо, а таки пройдемо в чемпіонат наступного року. І ми знову маємо цей останній шанс. Цей рік, як і попередні, в усьому був роком останнього шансу. І нехай нам не вдалося вхопити його за хвіст, але тепер ми маємо наступний рік, який теж буде роком нашого шансу.
Доки не порозумнішаєте - немає в вас шансів. І навіть якби був, то не на щастя, тому що ліпше з розумним втратити, ніж з дурним знайти.
> Рік був однозначно на гірше. Рік був важкий, виснажливий. Рік, коли сили недобрі зміцнилися. І нікуди від цього не дінешся. Я взагалі скептично ставлюся до вислову: “на помилках вчаться”. На чужих не вчаться взагалі, на своїх – через раз, через три. Така вже істота людина. Наші люди бояться думати.
"Не лучше ль на себя, кума, оборотиться" © Крылов.
> Але, знову ж таки, не їхня це вина, бо вони змушені заробляти хліб свій насущний. І як вони слухали 15-20 років тому партійних секретарів, які обіцяли краще життя, так само зараз вони слухають наших політиків, киваючи головою, тримаючи дулю в кишені. Але при цьому не роблячи якихось конкретних, радикальних кроків.
І це ми вже чули. Не буду навіть повторюватися - це питання на Майдані обсмоктане до кісток в цілому пучку гілок.
> Тому, думаю, сподіватися на покращення сенсу немає.
Поки пі..Ющенколизи ірванці будуть лизати, а "активні" - "не гаяти часу" - так, звичайно немає.
> Не те що буде гірше, але... в психіатрії є поняття синопсису. Це психічний стан, близький до коматозного, але не зовсім. Людина рухається, виконує найпростіші функції, але повністю занурена в себе, дуже погано реагує на зовнішні подразники. З цього стану її можна вивести, наприклад, через гіпнотичний, наркотичний вплив, і тоді вона на якийсь час активізується. Але по тому впадає в ще глибший синопсис. Подібний випадок був у 61-му році в Києві, під час Куренівської трагедії. На Куренівці була психлікарня. Часу на збори хворих не було, і лікар, який розумів ситуацію, просто оголосив: “Товариші божевільні, прохання всім зібратися, підготуватися до евакуації – ми переїжджаємо”. І всі ці психи, які начебто нічого не бачать, не чують, організовано взялися за ручки, сіли в автобуси, переїхали до іншої лікарні, після чого впали в ще глибшу прострацію. Якщо проводити паралелі з нашим суспільством, воно було виведене досить штучним шляхом з цього синоптичного стану наприкінці 80-х – на початку 90-х років. Якийсь час суспільство було активним – тоді на мітинги ходили не за 20 гривень, а за покликом серця, як патетично це не звучить. Після цього, року з 93-го, суспільство почало впадати у все глибший синопсис. І зараз уже не знаю, хто його здатен розбурхати. Хоча я був би радий помилитися, коли б це сталося наступного року.
Див. вище. В мене потроху складається таке враження, що Ірванець-дуринець пише сюди на форум під ніком "Богдан", наприклад.
> Постфактум
Мудра людина сказала, що "на вчення моральні недоліки вчител не розповсюджуються". А от щото статей та книжок цього, мабуть, сказати не можна. І коли я читаю такі ідіостькі роздуми, я дико тішуся, що не витратив свого часу ані на книжки Ірванця, ані на твори його "духовного вчителя" (мучителя ?) Андруховича. Паля "Україна-Росія", гол-гопа на Європі - це їх заслужене довічне покарання, ну то й хай їм чорт. Хай забираються. "Валіть із мого Києва та моєї України!" © Доній. (Яка іронія долі!
2004.01.09 | Augusto
Vin tobi, shcho, ne zaplatyv? :) (-)
2004.01.10 | Роман ShaRP
Можеш заплатити ти, assтете.
Повторюю свою пропозицію: моя повна і цілковита мовчанка на цьому форумі (не рахуючи непровокованих передруків, хоча я не знаю, де та хто їх візьме, поки в мене ще нема свого сайту) коштуватиме від 300 баксів.2004.01.09 | Мінор
Шарпу не рекомендовано читати також :-) (-)
2004.01.10 | пан Roller
Ну вы его и размазали.А так, все это, очень грустно.
Я честно кажучи саму статью не прочитал. Нудит.Но, ваши комментарии просмотрел.
Ситуация с Востоком сейчас много сложнее. В Свердловке, Донбас, люди бросают свои дома.Даже цигане оставляют. А ведь треба еще куда-то тикать и на что-то жить.
А выговорите, что с России переезжают на Украину.
А так, все это очень грустно.
Brgds
2004.01.10 | KE
Роман! Вы обманываете или Вас обманули?
Роман ShaRP пише:> З Росії в Україну йде еміграція, а не навпаки.
С чего Вы это взяли? Я приводил документы по статистике эмиграции и ничего подобного тому, что Вы говорите, там не наблюдается. Тенденция такая была, во время объявления независимости и когда крымским татарам разрешили ехать в Крым. И все. А так все ровно наоборот
http://www.budgetrf.ru/Publications/Magazines/VestnikSF/2003/vestniksf203-10/vestniksf203-10310.htm
О эмиграции из России в Украину, лгут. Неужели и Вы будете лгать?
2004.01.09 | Правник
Ірванцю шкодить вечірнє перечитування
власного "Рівне-Ровно"> Для свідомості українців цьогорічна поведінка Росії ніяких наслідків не мала, окрім поглиблення прірви між Сходом і Заходом.
---------------------
Кіплінга теж не варто йому давати
>Менталітет – сильна штука. Кожен десятий житель України мешкає в Донецькій області – 4,8 мільйона. Це для прикладу. Проросійський Схід, який не похитнувся у своїх переконаннях, просто переважає нас чисельно, ми не можемо йому протистояти.
Чому "проросійський"? Зросійщений культурно - так, але не проросійський, а на сьогодні сам по собі схід, де правляча кримінальна верхівка ні за які цяцьки не піде під верхівку російську, а "этот, как его...народ"(с)Л.Філатов, світла пам'ять) добряче зазомбовано на бзіку примари "насільствєнной украінізаціі" і генетичної інакшості "кровожадних бандер". І у цьому зомбуванні ірванцева стаття допомагає, бо коли її надибає східняк, то прочитавши волання про "наше-ненаше", "ми і вони" тільки набереться впевненості, що в Україні він чужородне тіло. Що і втілить на виборах - ніякий адмінресурс не знадобиться.
>Схід краще залишити і визначатися самим.
Перемагаючи спокусу патетично развестися на тему пролитої на східних теренах крови, запитаю тільки - кому "самим"? Наприклад, я, многогрішний, до числа "своїх" входжу? Чи ні - за тим фактом, що наразі мешкаю на сході?
>Лівобережжя все-таки не є нашим.
Перепрошую Ірванця, а от Львів - мій. Київ - мій. І Рівне - моє. Я там не був, але коли "схід", себто лівий берег таки (за допомогою Ірванця) остаточно переконають (під самі вибори), що він - не Україна, а Україна - то там де Ірванець, то я залишаю за собою право завітати до Ірванця з копняками, стусанами і підсрачниками і виганяти з жилплощаді, бо він був поміж тих, хто віднимав в мене "моє" і буде мені винен "його".
Тю, пане письменний, тю.
2004.01.09 | Augusto
Nikoly ne chuly pro "rozduvannya poza proporciyamy"?
Nu shcho trapylosya? Zvidky take oburennya?Irvanec' shcho, General'nyj Sekretar?
Vy rypnulys' xiba vykonuvaty jogo vkazivky, a vony nevykonlyvi?
Nexaj pyshe, vin - pysaka, ce robota v n'ogo taka.
Yakshcho Sxid NE prorosijs'kyj (a vin ne prorosijs'kyj), to shcho, vin pochytaye Irvancya i prorosijshchytsya?
Ce ne politinformaciya, ne zaklyk do P'yatyxvylynky Nenavysty v styli LENa chy Anatoliya.
Dosyt' vzhe tyx "pys'mennykiv, yaki bil'she nizh pys'mennyki", v nas pys'mennyki dosyt' temni (os' Zagrebel'nyj svoimy latentnymy gomoimpul'samy ta partshkoloyu im. KPSS vsyu Mogylyanku zachytav).
Nexaj pyshut', a my pochytaem.
2004.01.09 | Правник
Чув. Але про "мислебацили" теж чув.
Безпосередньо від цього писання Схід не поросійщиться, але крапля, самі знаєте, що робить...Якщо взяти зацитований ірванцевий абзац, перекласти на общєдоступний і помістити його на шпальтах котрогось з донбасівських ісконно рускіх боєвих лістков, той абзац там буде як рідний. Дзеркально - якщо підібрати кілька рядочків з якогось там "Данєцкава кряжа" та перекласти українською - буде ірванцевий абзац. "Ми" і "вони". "Схід - захід". "Донбас" та "Україна". Я такі потуги чи як то модно казати на Майдані "мислевіруси" фіксую чи не щодня і тому ще і цитований ірванцизЬм - то вже перебір.
Звісно, нехай пише і не я прихильник грізних питань "с кєм ви, мастєра культури?!" (але маю це за один з критеріїв для своїх власних уподобань). Лишень би думав перед тим, як писати, надто - коли його несе до публіцистіки.
2004.01.09 | Михайло Свистович
Re: Правник має рацію (-)
2004.01.09 | Роман ShaRP
Свистовичу, здогадайся, що я тобі зараз нагадаю.
Роблять вони саме те.http://maidan.org.ua/n/free/1072635843, + вище і нижче по гілці.
Так, саме те чи не те таки робить цей послід(овник) Андруховича?
Пригадай-но безсмертну гілку з Хавичем. Цей робив "саме те" тут ще раніше. Ірванців та їх прихильників - типу Здохлого бздзджола та Мінора, що вже висловлював своє бажання приєднатися до Хавичів, вже не переробиш, мабуть, але решта тутешніх щось, здається мені, не в захваті. Щось це схоже не на "саме те", а на ето. ВОНО.
Дай Боже, щоб оті твої "мільйони", якщо вони таки існують, не прислухалися до ІА (Ірванець-Андрухович).
2004.01.10 | Мінор
А Ірванця та Андруховича читати цікавіше, ніж Шарпа (-)
2004.01.10 | Михайло Свистович
Re: Я теж прихильник творчості Андруховича та Ірванця (-)
2004.01.10 | Роман ShaRP
Це я вже чув, але мова НЕ ПРО ТЕ,
Ти сказав що "роблять вони все так". Було? Було! А що ти зараз скажеш?Я тобі ще раз кажу, - не так. Гусак на велосипеді твій Ірванець у ЗМІ, і не один я це помічаю. Чи може йому просто трава погана попалася?
Чи ти в нас тепер теж фанат "активних політиків" і "галицького сепаратизму"?
Свистовичу тут натуральне "одне з двох", як на мене. Можна погодитися або зі мною-Правником, але тоді - копняків Ірванцю, хоч би моральних, або - з Ірванцем, але тоді ти будеш суперечити сам собі.
Ні, звичайно, можеш залишатися прихильником його творчості, але цей передрук - не творчість, а маразм. Подвійний. 1-й раз коли обкурений бовдур його писав. І другий - коли бздзджол його передрукував, замість заховати і нікому не показувати.
2004.01.10 | Михайло Свистович
Re: Ой не бреши
Роман ShaRP пише:> Ти сказав що "роблять вони все так". Було? Було! А що ти зараз скажеш?
Я ніколи не писав, що роблять вони все так. Навпаки, я писав, що багато чого можу закинути, особливо Ірванцю, який живе в Ірпені, і якого я добре знаю особисто, і ми його у своїй компанії називаємо Ірпінець.
>
> Ні, звичайно, можеш залишатися прихильником його творчості, але цей передрук - не творчість, а маразм. Подвійний.
А я не читав і не читатиму цей передрук. В мене часу немає.
2004.01.11 | Роман ShaRP
Добре, по букві я _помилився_. А що там з духом?
Михайло Свистович пише:> Роман ShaRP пише:
> > Ти сказав що "роблять вони все так". Було? Було! А що ти зараз скажеш?
>
> Я ніколи не писав, що роблять вони все так. Навпаки, я писав, що багато чого можу закинути, особливо Ірванцю, який живе в Ірпені, і якого я добре знаю особисто, і ми його у своїй компанії називаємо Ірпінець.
Добре, по буквам ти правий, давай подивимося точні цитати.
Я: Пофігу, кому воно подобається, -- повертаючись до тебе "просто роблять вони не те". Балет теж багато кому подобається. А толку від цього у політиці?
Ти: Роблять вони саме те. Я вже писав, що вони надихають купу людей. Конкретно я це бачив в Ірпені, коли надрукував вірш Ірванця про те, як Кучма привітав нас з Новим Роком. Він вразив усіх читачів не гірше ніж найгостріші матеріали про ірпінські проблеми. І навіть краще ніж більше з цих матеріалів. І це при тому, що більшість ірпінців не знають, хто такий Ірванець.
Окей, роблять вони не "все так", а "саме те". Дійсно, є різниця. От я тебе і питаю, як це могло статися, що "саме те" виявилося повною непоінформованістю в політиці та нацюківсько-сепаратистськими бздурами. Може, тобі ще про "поїзд Львів-Рахів" показати? Чи що тобі ще показати, аби ти зрозумів що хай там вони тричі слони в літературі, не варто їм пхатися в політику, бо вони в ній нічого не петрають.
> > Ні, звичайно, можеш залишатися прихильником його творчості, але цей передрук - не творчість, а маразм. Подвійний.
> А я не читав і не читатиму цей передрук. В мене часу немає.
Звичайно, Свистовичу. Коли треба з*ясувати, чи не помилився ти раптом, в тебе завжди немає часу. Тобі не здається, що ти починаєш перетворюватися на те, про що говорилося в гілці з інтерв*ю Юща в "УМ"? А от мені здається.
Добре, Свистовичу. Я брешу. Я ж не можу компрометувати таку людину, як ти, згадувати, наприклад, як мене, коли я вперше згадав про сплачені демонстрації опозиції тут називали провокатором.
І ще, вибач, в мене теж немає часу. Дивовижний збіг обставин, правда? Тому допомагати тобі можеш надалі просити Андруховича, чи Ірванця. Думаю, вони знайдуть час допомогти прихильникові своєї творчості, тим більше, що вони завжди роблять саме те.
Успіхів. Бувай.
2004.01.11 | Михайло Свистович
Re: Добре, по букві я _помилився_. А що там з духом?
Роман ShaRP пише:>
> Ти: Роблять вони саме те. Я вже писав, що вони надихають купу людей. Конкретно я це бачив в Ірпені, коли надрукував вірш Ірванця про те, як Кучма привітав нас з Новим Роком. Він вразив усіх читачів не гірше ніж найгостріші матеріали про ірпінські проблеми. І навіть краще ніж більше з цих матеріалів. І це при тому, що більшість ірпінців не знають, хто такий Ірванець.
>
> Окей, роблять вони не "все так", а "саме те". Дійсно, є різниця. От я тебе і питаю, як це могло статися, що "саме те" виявилося повною непоінформованістю в політиці та нацюківсько-сепаратистськими бздурами.
Добре, вони не завжди роблять саме те або іноді роблять саме те (я не маю часу перечитувати всю їхню творчу спадщину). Так влаштовує?
>
> хай там вони тричі слони в літературі, не варто їм пхатися в політику, бо вони в ній нічого не петрають.
Я вже наводив приклад, коли Ірванець дуже класно впхався в політику.
>
> Звичайно, Свистовичу. Коли треба з*ясувати, чи не помилився ти раптом, в тебе завжди немає часу. Тобі не здається, що ти починаєш перетворюватися на те, про що говорилося в гілці з інтерв*ю Юща в "УМ"? А от мені здається.
Я б порадив тобі перехреститися, але ти - невіруючий. Мені по фіг правий я чи неправий щодо творчості Андруховича чи Ірванця, бо я не можу на неї вплинути. Я не беру також участь у прийнятті рішень, поширювати чи непоширювати їхню творчість, а якщо доведеться брати, то спочатку я прочитаю матеріал і прийму рішення незалежно від того, хто є автором. В мене немає пієтету перед іменами.
>
> Добре, Свистовичу. Я брешу. Я ж не можу компрометувати таку людину, як ти, згадувати, наприклад, як мене, коли я вперше згадав про сплачені демонстрації опозиції тут називали провокатором.
Та компрометуй на здоров"я, але до чого тут я?
>
> І ще, вибач, в мене теж немає часу. Дивовижний збіг обставин, правда? Тому допомагати тобі можеш надалі просити Андруховича, чи Ірванця. Думаю, вони знайдуть час допомогти прихильникові своєї творчості, тим більше, що вони завжди роблять саме те.
Андрухович та Ірванець мені не допоможуть, а ти як хочеш. Якщо твоє рішення залежить від образи, то це - фігове рішення. Я ж не просив тебе зробити щось для мене особисто.
2004.01.11 | Роман ShaRP
Re: Добре, по букві я _помилився_. А що там з духом?
> Роман ShaRP пише:> > Окей, роблять вони не "все так", а "саме те". Дійсно, є різниця. От я тебе і питаю, як це могло статися, що "саме те" виявилося повною непоінформованістю в політиці та нацюківсько-сепаратистськими бздурами.
Михайло Свистович пише:
> Добре, вони не завжди роблять саме те або іноді роблять саме те (я не маю часу перечитувати всю їхню творчу спадщину). Так влаштовує?
Влаштовує.
> > хай там вони тричі слони в літературі, не варто їм пхатися в політику, бо вони в ній нічого не петрають.
> Я вже наводив приклад, коли Ірванець дуже класно впхався в політику.
Це не він впхався, це ти його втулив куди треба, знаєш, лопух теж може бути корисний
> > Звичайно, Свистовичу. Коли треба з*ясувати, чи не помилився ти раптом, в тебе завжди немає часу. Тобі не здається, що ти починаєш перетворюватися на те, про що говорилося в гілці з інтерв*ю Юща в "УМ"? А от мені здається.
> Я б порадив тобі перехреститися, але ти - невіруючий.
Звідки така "вражаюча поінформованість"? А от взяв і перехрестився. Бо віруючий. Може, неформал, але віруючий.
> Мені по фіг правий я чи неправий щодо творчості Андруховича чи Ірванця, бо я не можу на неї вплинути. Я не беру також участь у прийнятті рішень, поширювати чи непоширювати їхню творчість, а якщо доведеться брати, то спочатку я прочитаю матеріал і прийму рішення незалежно від того, хто є автором. В мене немає пієтету перед іменами.
Ммммм.... про модерацію форуму від різної мури у тому числі від мури Ірванця на кшталт нещодавно передрукованої "новорічної мури" тобі вже говорили, повторювати немає сенсу.
> > Добре, Свистовичу. Я брешу. Я ж не можу компрометувати таку людину, як ти, згадувати, наприклад, як мене, коли я вперше згадав про сплачені демонстрації опозиції тут називали провокатором.
> Та компрометуй на здоров"я, але до чого тут я?
Не бачиш - то й не треба.
> > І ще, вибач, в мене теж немає часу. Дивовижний збіг обставин, правда? Тому допомагати тобі можеш надалі просити Андруховича, чи Ірванця. Думаю, вони знайдуть час допомогти прихильникові своєї творчості, тим більше, що вони завжди роблять саме те.
> Андрухович та Ірванець мені не допоможуть
Невже? Аж не віриться.
>, а ти як хочеш.
А я тоді подумаю. Звони, я тобі скажу.
> Якщо твоє рішення залежить від образи, то це - фігове рішення.
Фігове чи ні, але це моє рішення. Повторююся, я не з тих, хто не може тобі відмовити, я можу допомогти, а можу і ні. І таких як я багато. І чи допоможуть вони тобі, буде залежати від твого ставлення до них. І якщо ти будеш ставитися до Ірванців добре чи поблажливо, та хай навіть байдуже, а до людей - погано, - то залишишся з Ірванцями. А може вони таки тобі допоможуть?
Я знаю, ти зараз напишеш, що ти ні з ким не панькаєшся. На це я тобі теж зараз підшию відповідь у відповідну гілку, де це питання піднімав, якщо я не помилсяюся, Габелок.
> Я ж не просив тебе зробити щось для мене особисто.
Свистовичу, повторююся, вважаю себе анархістом, і не вірю в "абстрактну Україну" (можу це логічно пояснити), і в патріотизм (це можу пояснити теж). Буду я чи ні щось робити, я буду то робити заради себе, своїх і тих, для кого, як я думаю, я то роблю (тебе, Мирослави, Тимошенко чи ще там кого), а не з "абстрактних міркувань".
Можеш проголошувати, що це в ім*я України, Європи, та хоч в ім*я Гондвани, але я дію в своїх інтересах та в інтересах тих, кого вважаю за своїх. І я вважаю, що так говорити і так думати з мого боку честніше.
2004.01.10 | Len
Re: Откровения демшизы!
Вельмишановное панство ! Читаешь подобные опусы и понимаешь все убожество демшизы. Не может демшиза свести концы с концами. Пример. Читаем в начале:" він був першим нормальним серед багатьох ненормальних до того.". В конце оценка прямо противоположная: "Рік був однозначно на гірше. Рік був важкий, виснажливий. Рік, коли сили недобрі зміцнилися".Вся статья в национал-дементных штампах, пропитана руссофобией.
Например:"Ми мавпуємо Росію", " Я притримуюся класичного визначення меж Європи – від Бресту Британського до Бресту Білоруського. Україна, природно, входить в ці межі. ".
Попытки найти на карте БРИТАНСКИЙ Брест окончиться неудачей для любого человека. Каким образом Украина вошла в пространство между мифическим Британским городом и Брестом в Белоруссии известно наверно только психиатрам. Далее "Лівобережжя все-таки не є нашим"??? А кто на Украине НАШИ ?? В тексте:"Нинішня Україна занадто велика для Євросоюзу (адже цю мету ми собі визначили?), і ввійти туди ми можемо тільки частково.".
Все верно ! Западная Украина кишит запроданцами и с их помощью можно по эстонскому опыту все продать иностранцам и после этого быстренько примут в ЕС.
Далее откровения:"Чи винесла Україна з цього всього якісь уроки? Не думаю. Все, як було.".
Не понятно какая Украина. Наша или не наша, по терминологии автора. Ту которая перевышает прихильников автора чисельно или та которая между неизвестным науке Британским Брестом и его белорусским тезкой.
Далее у автора неоценимый вклад в политологию : " Власне, Росія теж до цього йде. І все це, очевидно, прямує до свого ідеалу, до Азербайджану.".
Почему Азербайджан идеал для России известно тоже повидимому в лечебных заведениях.
Далее шедевр невежества:"Мені здається, хорошим прикладом могла б слугувати Латвія. ".
Дуже хороший приклад. Обнищавшая страна с полуголодным населением.
Привожу цитату с Rus.delfi.lv : Вот некоторые результаты исследования расслоения общества, выполненного Ольгертом Крастиньшем :
живут ниже прожиточного минимума — 75% жителей.
Не могут себе позволить:
оплатить обучение детей — 10,9%;
оплатить неотложные медицинские расходы — 16,2%;
есть мясо или рыбу 3 раза в неделю — 19,8%;
раз в год посетить зубного врача — 20,8%;
купить новую современную одежду — 64,6%;
оплатить недельную поездку за границу — 81,7%.
Конец цитаты. И что взять с страны где при средней зарплате 123 лата прожиточный минимум 96 латов. Т.е средняя зарплата всего 1.3 ПрМин.
Как мудро заметил вельмишановный пан Шутер прожиточный минимум - это полуголодная жизнь в полухолодной конуре. И 75% населения не могут себе позволить даже этого.
И вернемся у Украине.
Автор далее повторяет пенисню про условия приема в ЕС.
У него :" вона немає жодних шансів потрапити до Європи, поки не будуть виконані пункти, давно перелічені представниками ЄС щодо свободи слова, тих же прав людини і корупції у владі". Мало ли что болтают еврократы из Брюсселя. Украине надо продать 85% экономики как Эстония (транспорт, энергетику, ведущие отрасли промышлености) и ея быстро примут как Латвию или Эстонию или Польшу. И все.
Далее у автора:" Пригадується ситуація перед першими президентськими виборами, де було два реальні кандидати – Чорновіл і Кравчук. І раптом, як з табакерки, вискочили Лук’яненко, Горинь, Юхновський. Не можна заперечити, що вони розумні люди і такі ж патріоти, але як могли не розуміти, що не мають тієї харизми, що була в покійного В’ячеслава Максимовича?"
Можно по разному относится к ловкому царедворцу, талантливому интригану Кравчуку но отнести к розумным людям истеричного и глуповатого Черновила, бывшего райкомовского работника Лукъяненко, полнейшего идиота и маразматика Юхновского, откровенную сволочь Горыня - это видимо и есть жизненная психология автора.
И в конце "вирши" и в них строчки:
"А магадани? А Соловки?
А Колима? Може, краще окремо?".
Конец цитаты.
С автором все ясно. Политическая проститутка , торгующая страданиями народа, которые наш народ перенес в 20-60 годы прошлого века, кстати вместе с русскими и другими народами СССР. Пытающаяся на сталинских репрессиях нажить политический капитал. И когда это не получается то виноват как всегда народ. Не тот он у автора. Как он сам написал: "НЕ НАШ. Все верно украинский народ не ЕГО.
С уважением Len Кобелюха 10 января 2004 года. г. Киев
С уважением Len Кобелюха 10 января 2004 года. г. Киев
2004.01.10 | Михайло Свистович
Re: Откровения демшизы!
Len пише:>
> Попытки найти на карте БРИТАНСКИЙ Брест окончиться неудачей для любого человека.
Це - помилка редактора. Ірванець чудово знає географію, і писав "бретонський Брест".
2004.01.11 | Рюген
Но от тайги до Британских морей....
Михайло Свистович пише:> Len пише:
> >
> > Попытки найти на карте БРИТАНСКИЙ Брест окончиться неудачей для любого человека.
>
> Це - помилка редактора. Ірванець чудово знає географію, і писав "бретонський Брест".
Так от що таке чудове знання географії в нацючому виконанні: Україна знаходиться між двома Брестами!?!
2004.01.11 | Михайло Свистович
Re: Но от тайги до Британских морей....
Рюген пише:> Михайло Свистович пише:
> > Len пише:
> > >
> > > Попытки найти на карте БРИТАНСКИЙ Брест окончиться неудачей для любого человека.
> >
> > Це - помилка редактора. Ірванець чудово знає географію, і писав "бретонський Брест".
> Так от що таке чудове знання географії в нацючому виконанні: Україна знаходиться між двома Брестами!?!
В Ірванця було між двома Брестами?
2004.01.11 | Роман ShaRP
Цитата з чебуратора Ірванця:
Я притримуюся класичного визначення меж Європи – від Бресту Британського до Бресту Білоруського. Україна, природно, входить в ці межі. Україна в старих кордонах – до Бугу й Дніпра.