01/09/2004 | Спостерігач

http://www.krytyka.kiev.ua/comments/Baxteev07.html
Опозиція: перемогти міти


Борис Бахтєєв,
незалежний журналіст Українська демократична опозиція давно вже помічена в пристрасті до оперування мітологемами. Традиція ця, ймовірно, походить щонайменше ще від доби кравчуківської “розбудови держави”. Саме тоді ця мітологічна розбудова змусила опозицію не зважати на “окремі недоліки” (а насправді суттєві чинники) цього процесу, що врешті-решт виявилися визначальними й заклали підвалини саме такої держави, яку ми маємо нині. Міт про розбудовувану демократичну Україну змусив тоді опозицію щонайменше не надто наполягати на своїх вимогах і шукати компромісів (дещо пізніше така поведінка здобула назву “конструктивної опозиції”), або ж у гіршому разі припинити бути опозицією взагалі й підтримувати (чи, що майже те саме, “загалом підтримувати”) владу. Дев’яності роки, те саме “втрачене десятиліття”, власне, тим і відрізнялися, що державницької, демократичної опозиції у загальновживаному розумінні цього слова ми не мали. Влада de facto була правим флангом і в питанні державотворення, і в питанні демократизації, з правіших від неї позицій активно не виступав майже ніхто. Дехто з політиків першого рангу (як-от Левко Лук’яненко чи Володимир Яворівський) повернулися в опозицію надто пізно, втративши не лише час, а й значний обсяг свого авторитету. Дехто ж, приміром, Іван Драч, втратили політичний рейтинг незворотньо.
Тим часом перебування державницьких сил у полоні мітів значно полегшило для влади завдання щоразу вигравати в опозиції. І полегшує його досі. На чому дуже часто грунтуються перемоги влади? На тому, що опозиція вважає: “Ні, цього влада не зробить, цього не може статися”. А влада щоразу доводить, що статися може будь-що. Отже, дії влади неочікувані для опозиції.
Власне, популярні серед опозиції міти часто-густо є не так мітами, як системною неадекватністю. Бо грунтуються вони на двох речах. Державницька опозиція, по-перше, свято вірує в державницькі ідеали й навіть думки не припускає, що хтось (за винятком, звісно, комуністів) може їхні вірування не поділяти. Усі антидержавницькі дії влади вона (здається, вже рефлексивно) донедавна була схильна пояснювати браком національної свідомости, поганим знанням історії, рудиментами радянської ментальности, але аж ніяк не свідомим вибором. По-друге, опозиція, схоже, у своїй підсвідомості так і не позбулася надії на те, що наявна в Україні політична система є недозрілою, недосконалою демократією, а зовсім не її антиподом. Тож і намагається складати прогнози, сказати б, для нормальних умів, керуючися закономірностями, властивимисаме демократичній політичній системі. Тобто намагається спрогнозувати розвиток системи за законами, притаманними системі зовсім іншого типу. Будує неадекватну модель. І в такий спосіб позбавляє себе можливості ухвалювати адекватні рішення й давати владі адекватні відповіді.
Прикметно: читаючи в опозиційній пресі про підготування до президентських виборів, щоразу стикаєшся з упевненістю в тому, що чесними вони не будуть. Що буде задіяно адмінресурс, слухняна преса вестиме агітацію в одному напрямку, а влада намагатиметься нейтралізувати опонентів ще перед виборами. І жодного разу ніхто навіть не спробував сконструювати дії опозиції на випадок, якщо виборів узагалі не буде. Або якщо вони проходитимуть за білоруським (чи то за радянським) взірцем. Якщо не лише опозиційну, а й просто неупереджену, незаангажовану пресу закриють вольовим рішенням. Якщо всіх змусять голосувати на роботі за відкріпними талонами. Ні, цього не може бути, – тішить себе опозиція. – Тоді ж Захід обуриться, й влада вже не зможе вести розмови про евроінтеграцію! Припустити, що влада за деяких обставин може знехтувати евроінтеграційну риторику й цілком ізолювати Україну від Заходу, опозиція не годна. Як і того, що, змушена йти ва-банк, влада може не надто ретельно вибирати засоби. Пригадаймо минулі президентські вибори, коли опоненти влади щосили готувалися до відкритих дискусій, до масованої агітації у пресі, а отримали повне замовчування.
Із наближенням президентських виборів, імовірно, кількість мітів, що ними опозиція підбадьорюватиме себе, зростатиме. Наразі уже викристалізувалося два з них.
Міт перший. Побіжно я торкався його у статті “ЄЕП як порятунок для влади” (“Критика-коментарі”, 29 вересня 2003 року). Полягає він у переконанні, ніби президенетське оточення тільки й чекає, коли президент відійде від справ. Бо президент нині стримує його, оточення, прагнення розширювати свій вплив. Він накидає штучну, вигідну передусім йому самому, систему стримувань і противаг, не даючи олігархам конкурувати між собою вільно, спираючися лише на власні сили і вплив. Звісно, ніхто не сперечається з тим, що для олігархів влада – це передусім засіб утримувати й збільшувати власність. Але перед тими самими олігархами вимальовується лише одна альтернатива: або стагнвати, тупцювати на місці (якщо Кучма залишається), або розвиватися та збагачуватися (якщо Кучма йде). Насправді, у разі перемоги опозиції на виборах перед олігархами постане (так, принаймні, випливає з публічних заяв опозиційних лідерів) зовсім інша альтернатива – коли стагнації буде протиставлено перспектива позбутися всього. Коли та сама стагнація видаватиметься за єдиний вихід, що може зберегти олігархів від повного краху. (Годі, мабуть, доводити загальновідому істину, що олігархи тим і відрізняються від звичайних суперуспішних бізнесменів, мультимільйонерів та мільярдерів, що поза владою, а тим більше в опозиції до влади, вести свій бізнес не можуть – він засадничо сконструйований саме як додаток до влади. А олігархічна політична модель не передбачає успішного бізнесу, відстороненого від держави.) Тож цілком природною видається інша реакція олігархів: хай залишиться президент, хай залишаться його штучні стримування та противаги – аби лише політична система не зазнала радикальних змін. Бажання позбутися цих стримувань і противаг для кожного з олігархів стає вирішальним лише за однієї умови – якщо перемогти на виборах зможе він сам. Але в тому й річ, що їхні шанси на виборах дуже низькі, будь-який єдиний кандидат від влади лякатиме його конкурентів від влади ж, бо накинута ним система стримувань і противаг може виявитися ще невигіднішою за нинішню, а заміна виборів іншим актом легітимізації (чи псевдолегітимізації) президента на термін після 2004 року, скоріше за все, станеться лише, якщо переможцем захоче стати чинний президент.
Якби був в оточенні Кучми хтось один, хто має реальні шанси виграти вибори, – от тоді для нього (й саме для нього) позбутися опіки Леоніда Кучми стало б першочерговим завдання. Заради його втілення він міг би піти й на домовленості з опозицією, й на її мовчазну підтримку – звісно, до певної межі, яка, на його думку, унеможливлювала б перемогу саме опозиції. Але наразі в Україні такого немає.
Міт другий. Креольська, за Рябчуковим означенням, влада ніколи не відмовиться від незалежності України, бо вважає її своїм і тільки своїм приватним підприємством. А отже не зацікавлена у появі співвласника. Контраргументом тут може бути те саме міркування, що й до попереднього міту: все це справедливо доти, доки не виникає загроза зміни політичної системи. Поки перспектива володіння Україною на правах приватної власності не ставиться під сумнів. В іншому разі спрацьовує істина, у якій Остап Бендер свого часу переконував Корейка: частина менша за ціле. Віддати частину, щоб залишитися власником решти – це краще, ніж позбутися всього без жодної користи. От тому, якщо наші олігархи сприймуть загрозу деолігархізації України як реальну, вони цілком можуть стати під захист олігархів російських – хай сильніших, але однодумців. За часів середньовіччя це називалося васалітетом, на пострадянському бізнесовому жаргоні – дахом. Подібна практика є дуже поширеною в пострадянських економічних стосунках – то звідки ж випливає, що в таких самих пострадянських економічних стосунках, тільки міждержавних, вона застосована бути не може?
Є ще щонайменше одна обставина, яка свідчить про можливість відмови олігархів від незалежности України. Полягає вона в самому характері олігархічної економіки. Де й за рахунок чого вона може існувати? Тільки там, де обмеженість вільної конкуренції не тягне за собою очевидних провалів й економічного краху. Де не потрібні високі технології, а якість кінцевого продукту не залежить (чи не кардинально залежить) від виробника. Де кінцевий продукт уже існує, а завдання економічного процесу полягає у його використанні. Отже, передусім, це сировинні галузі й галузі первинної переробки сировини, технологічно стабільні. (Можливо, зокрема й тому всі вибори показують одну й ту саму закономірність: олігархічні партії користуються найбільшою підтримкою саме в сировинних регіонах.) У бідній на сировину країні ресурс олігархічної економіки є украй обмеженим. Тоді як зростання і такої економіки, і капіталів самих олігархів може відбуватися лише в екстенсивний спосіб. То чи не тому так вабить наших олігархів єдиний економічний простір з багатою на сировину Росією? І чи не настане той критичний момент, коли наявність двох різних держав вони сприймуть як нездоланну перешкоду для екстенсивного розширення бізнесу?

Отже, обидві згадані тези є саме мітами. Якими опозиція заспокоює себе доволі безпідставно. А взагалі-то, політичні міти – це атрибут тих, хто зазнав поразки. Вони, як ніщо інше, допомагають підсолодити пігулку, знайти гідне виправдання поразки й применшити її можливі наслідки. То невже, живучи в царині міфів, опозиція вже зараз налаштована на програш?