Вічний і непорушний “СОЮЗ ЧЕРВОНОГО мухомора І БЛІДОЇ поганки”.
01/20/2004 | Володимир
Борис Беспалий, народний депутат України
«Залізний канцлер» Отто фон Бісмарк був мудрий і лаконічний: «Усяка політика ліпша за політику хитань». Схоже, закінчується період хитань і в українській політиці, у всякому разі, базові табори набувають стійких обрисів. Владний блок: Кучма – Симоненко, опозиційний блок: «Наша Україна» – БЮТ – СПУ.
У ключовому питанні, питанні про владу, кучмісти з комуністами зворушливо одностайні. Як формувати й ділити владу? Будь ласка, проект конституційної реформи «Медведчука – Симоненка». Спільна стратегія виборів-2004? Витягається сценарій року 1999-го: Симоненко кандидат узяти участь, Кучма – кандидат на посаду президента. Скоординована атака на опозицію? Підпрезидентського ефіру на цю справу не шкодують. Продовжувати можна, але нудно й не потрібно: хто ж сумнівається, що нині Симоненко з товаришами – то не перешкода, а підмога. А вчора? А позавчора?
Куди поїхав цирк?
Років двадцять тому, коли партноменклатурниками були й Леонід Кучма, і Петро Симоненко, проголошувалося відверто: «Комуністична партія – керівна й спрямовуюча сила суспільства, натхненник та організатор усіх наших перемог». А що відтоді змінилося? Так, у серпні 1991-го Україна здобула незалежність. Так, КПУ в складі КПРС відсторонили від влади й навіть заборонили. Перемінилося тоді багато чого, та не багато хто змінився.
На чолі Верховної Ради комуніста Кравчука змінив «демократ» Кравчук, на чолі уряду комуніста Фокіна змінив «демократ» Фокін тощо... На кшталт того, якби 1917-го в Зимовому Микола ІІ залишився, а корону сховав. Погодьтеся, шановні читачі, викинути або сховати партквиток – це одне, а піти від влади – інше. Факти вперті, правду не сховати: після здобуття незалежності при владі в Україні залишилися ті ж самі люди.
КПРС/КПУ була партією комуністичною, але й партією влади також! Що ж дивного, що за сімдесят років властолюбці осідлали в ній командні висоти? І коли 1991-го гостро постало питання: «влада чи партквиток», вони залишили собі владу. А під яким прапором: червоним, синьо-жовтим, сіро-буро-малиновим – ідеологічним дальтонікам фіолетово. Це – «членська база» кучмізму.
Природно, у комуністичній партії чимало було й ідейних комуністів. Це – «членська база» рядових і «вболівальників» КПУ.
Багато було в ній також аполітичних профі та статистів. Флагмани науки, капітани виробництва й просто капітани знали: без партквитка, «капітане, ніколи ти не станеш майором». А робітників і селян у партію «робітників і селян» примусово вербували парторги для зразково-показової статистики. Для сучасної КПУ – це сторонні.
І нікуди цирк не поїхав: артисти лише грим змінили, а пісню давню співають.
«Маємо те, що маємо»
Розповідають, як одного разу чоловікові, що все життя будував бараки, доручили побудувати палац. Будував він будував і нарешті побудував... барак.
Ну хіба це не наша дійсність, де компартійна номенклатура котрий рік будує чи то «правову державу», чи то «громадянське суспільство», а виходить б...? І звинувачувати їх не випадає: що вміють, те й будують, як мовиться, «у музиканта не стріляти, він грає як уміє».
Є гра, що розвиває спостережливість: на схожих малюнках потрібно знайти десять відмінностей. Зіграймо. Приміром, чи багато чим відрізняється нинішній Президент від колишнього Генсека, а його Адміністрація – від колишнього ЦК? Тим більше що міститься все це в колишньому будинку ЦК КПУ, на Орджонікідзе, тепер Банковій. Утім, перейменування – умова гри.
Обласні й районні держадміністрації – то колишні обкоми й райкоми, а Кабмін, як і раніше, – госпвідділ ЦК. Як і раніше, незалежні й суди, тепер – від адміністрацій. А Конституційний – навіть президентніший за самого Президента.
Тільки Верховна Рада затято до статусу протокольного відділу ЦК не повертається. Утім, коло звужується: блок кучмістів – комуністів під орудою колишніх і нинішнього голів президентської Адміністрації досягли майже конституційної більшості.
Підсумуємо. Править нині та ж таки номенклатура колишньої КПУ й реставрує вона, з точністю до перейменувань, колишню систему влади. То як же після цього вождям нинішньої КПУ не любити споріднену душу, безпартійного більшовика Кучму?! Союз їх доречний, логічний і закономірний, як доречні в одному козубі червоний мухомор і бліда поганка.
Ну й дружили б на здоров’я, так навіщо Симоненкові з товаришами опозицію удавати, напускати туману?
Червоношкірі та ковбої
Часом на артистичних підмостках іде «нанайська боротьба»: людина сама із собою «бореться», руки борються з ногами. Буває, і хлопці поділяються на індіанців і ковбоїв і, знову ж таки, самі із собою борються. Щось подібне чинять на політичних підмостках кучмісти з комуністами: одні – влада як влада, а другі нібито опозиція. Спектакль зі змістом: протестні голоси уловлювати та справжню опозицію заплутувати.
«Ряжені опозиціонери» – давній винахід, а в Україні навіть популярний. На парламентських виборах-1998 до опозиції зараховувала себе навіть... СДПУ(о)! Не вірите? Перевірте. Але за всієї поваги до цього бізнес-проекту, як і до Євгена Марчука з Наталею Вітренко, порівняно з КПУ всі вони будуть слабкуваті.
Можливо, не всі члени КПУ в захваті від союзу з кучмістами. Навіть напевно. Випадало чути й таке: «Ми непідкупні, але це не означає, що ми не можемо бути продані». І зраджені – залишається тільки додати. Утім, ідейним комуністам-ідеалістам можна поспівчувати, та не вони в КПУ верховодять.
Що ж до лідерів союзу непорушного Кучма – Симоненко, то вони замишляють другу серію виборчого спектаклю 1999 року. Із двома Кучмами у фіналі, одним як є і другим – під псевдонімом «Симоненко».
Коні і вибори
«Як можна перемогти на виборах президента, якщо маєш рейтинг 6–7 відсотків, які є у Кучми?» – запитав журналіст «Української правди» у координатора парламентської більшості Степана Гавриша.
«Усі рейтинги, які сьогодні створюються, схожі на позицію Цезаря, який сказав, що може забезпечити обрання сенатором свого коня. ...Не забувайте, що сучасні технології, які можуть бути найняті владою, настільки досконалі, що можуть серйозно вплинути на хід процесів! Навіть тоді, коли ззовні вони будуть мати досить публічний відвертий характер», – відповів той.
Степан Гавриш, мабуть, і сам не здогадуючись, таки відмочив конкретного «коня». Зрештою, він ще раз показав справжнє обличчя влади і, як кажуть, розкрив карти, з яких вона ходитиме, якщо їй не вдасться протягти так звану конституційну реформу, за якою президент обиратиметься в парламенті. Владі (читай – оточенню Кучми) сьогодні все одно, який рейтинг має нинішній Президент. Вона залучатиме «сучасні технології» у разі проведення всенародних президентських виборів.
Та чому залучатиме? Влада й зараз активно користується різними «технологіями», найперше інформаційними. Фактично вона веде медіа-війну. І не лише проти опозиції. Нещодавно з’явилася інформація, що загальноукраїнські провладні канали тепер вестимуть нову новостійну політику. Про що йдеться? Відтепер політичні новини дозуватимуться ще більше. Акцент робитиметься на неполітичній інформації. Таким чином влада вдарить і по громадянах, по їхньому законному, поки що конституційному праву на отримання інформації, у тому числі політичної, тим паче у такі складні для країни періоди, як нинішній. Зрештою, чи правда це, кожен із нас матиме змогу переконатися, продивившись найближчим часом теленовини на різних каналах.
Але ці «технології» передбачають не лише відповідну інформаційну політику. Очевидно, що влада використовуватиме цілий арсенал зброї, яку вона готує давно. У хід піде податкова, пожежна, міліція та всі інші можливі служби. Уже зараз до редакції надходять сигнали, що і в Києві, і в інших містах із підприємців «качають» гроші у різні фонди. Зрозуміло, на які цілі. А відмовишся – втратиш усе.
Зрештою, в одкровеннях більшовицького координатора нічого нового не було. Народ і так знає справжню ціну нинішньої влади. Власне цього знання вона, влада, і боїться. Тому і стає все цинічнішою у діях та у висловлюваннях. Вона бореться за своє виживання. Думаєте, чому частина президентського оточення, рупором якої і є Степан Гавриш, так активно пропагує ідею третього президентства Леоніда Кучми? Саме з метою самозбереження. Воно їм гарантоване тільки при Л.Д. І крім того, ця частина, причому значна, тихо ненавидить Медведчука (який, до речі, хоча й не має шансів обиратися всенародно, має можливість купити для президентської посади голоси в парламенті).
Зараз країна в очікуванні. Фактично найближчі тижні можуть вирішити долю країни, а отже, і долю кожного з нас на багато років наперед. І ми повинні пам’ятати, що ця доля не лише в руках політиків. Народ має право на своє слово. І він повинен цим правом скористатися.
Автор: Борис Беспалий, народний депутат України
Джерело: Громадсько-політичний тижневик «Без цензури»
http://gazeta.razom.org.ua/?nId=77
«Залізний канцлер» Отто фон Бісмарк був мудрий і лаконічний: «Усяка політика ліпша за політику хитань». Схоже, закінчується період хитань і в українській політиці, у всякому разі, базові табори набувають стійких обрисів. Владний блок: Кучма – Симоненко, опозиційний блок: «Наша Україна» – БЮТ – СПУ.
У ключовому питанні, питанні про владу, кучмісти з комуністами зворушливо одностайні. Як формувати й ділити владу? Будь ласка, проект конституційної реформи «Медведчука – Симоненка». Спільна стратегія виборів-2004? Витягається сценарій року 1999-го: Симоненко кандидат узяти участь, Кучма – кандидат на посаду президента. Скоординована атака на опозицію? Підпрезидентського ефіру на цю справу не шкодують. Продовжувати можна, але нудно й не потрібно: хто ж сумнівається, що нині Симоненко з товаришами – то не перешкода, а підмога. А вчора? А позавчора?
Куди поїхав цирк?
Років двадцять тому, коли партноменклатурниками були й Леонід Кучма, і Петро Симоненко, проголошувалося відверто: «Комуністична партія – керівна й спрямовуюча сила суспільства, натхненник та організатор усіх наших перемог». А що відтоді змінилося? Так, у серпні 1991-го Україна здобула незалежність. Так, КПУ в складі КПРС відсторонили від влади й навіть заборонили. Перемінилося тоді багато чого, та не багато хто змінився.
На чолі Верховної Ради комуніста Кравчука змінив «демократ» Кравчук, на чолі уряду комуніста Фокіна змінив «демократ» Фокін тощо... На кшталт того, якби 1917-го в Зимовому Микола ІІ залишився, а корону сховав. Погодьтеся, шановні читачі, викинути або сховати партквиток – це одне, а піти від влади – інше. Факти вперті, правду не сховати: після здобуття незалежності при владі в Україні залишилися ті ж самі люди.
КПРС/КПУ була партією комуністичною, але й партією влади також! Що ж дивного, що за сімдесят років властолюбці осідлали в ній командні висоти? І коли 1991-го гостро постало питання: «влада чи партквиток», вони залишили собі владу. А під яким прапором: червоним, синьо-жовтим, сіро-буро-малиновим – ідеологічним дальтонікам фіолетово. Це – «членська база» кучмізму.
Природно, у комуністичній партії чимало було й ідейних комуністів. Це – «членська база» рядових і «вболівальників» КПУ.
Багато було в ній також аполітичних профі та статистів. Флагмани науки, капітани виробництва й просто капітани знали: без партквитка, «капітане, ніколи ти не станеш майором». А робітників і селян у партію «робітників і селян» примусово вербували парторги для зразково-показової статистики. Для сучасної КПУ – це сторонні.
І нікуди цирк не поїхав: артисти лише грим змінили, а пісню давню співають.
«Маємо те, що маємо»
Розповідають, як одного разу чоловікові, що все життя будував бараки, доручили побудувати палац. Будував він будував і нарешті побудував... барак.
Ну хіба це не наша дійсність, де компартійна номенклатура котрий рік будує чи то «правову державу», чи то «громадянське суспільство», а виходить б...? І звинувачувати їх не випадає: що вміють, те й будують, як мовиться, «у музиканта не стріляти, він грає як уміє».
Є гра, що розвиває спостережливість: на схожих малюнках потрібно знайти десять відмінностей. Зіграймо. Приміром, чи багато чим відрізняється нинішній Президент від колишнього Генсека, а його Адміністрація – від колишнього ЦК? Тим більше що міститься все це в колишньому будинку ЦК КПУ, на Орджонікідзе, тепер Банковій. Утім, перейменування – умова гри.
Обласні й районні держадміністрації – то колишні обкоми й райкоми, а Кабмін, як і раніше, – госпвідділ ЦК. Як і раніше, незалежні й суди, тепер – від адміністрацій. А Конституційний – навіть президентніший за самого Президента.
Тільки Верховна Рада затято до статусу протокольного відділу ЦК не повертається. Утім, коло звужується: блок кучмістів – комуністів під орудою колишніх і нинішнього голів президентської Адміністрації досягли майже конституційної більшості.
Підсумуємо. Править нині та ж таки номенклатура колишньої КПУ й реставрує вона, з точністю до перейменувань, колишню систему влади. То як же після цього вождям нинішньої КПУ не любити споріднену душу, безпартійного більшовика Кучму?! Союз їх доречний, логічний і закономірний, як доречні в одному козубі червоний мухомор і бліда поганка.
Ну й дружили б на здоров’я, так навіщо Симоненкові з товаришами опозицію удавати, напускати туману?
Червоношкірі та ковбої
Часом на артистичних підмостках іде «нанайська боротьба»: людина сама із собою «бореться», руки борються з ногами. Буває, і хлопці поділяються на індіанців і ковбоїв і, знову ж таки, самі із собою борються. Щось подібне чинять на політичних підмостках кучмісти з комуністами: одні – влада як влада, а другі нібито опозиція. Спектакль зі змістом: протестні голоси уловлювати та справжню опозицію заплутувати.
«Ряжені опозиціонери» – давній винахід, а в Україні навіть популярний. На парламентських виборах-1998 до опозиції зараховувала себе навіть... СДПУ(о)! Не вірите? Перевірте. Але за всієї поваги до цього бізнес-проекту, як і до Євгена Марчука з Наталею Вітренко, порівняно з КПУ всі вони будуть слабкуваті.
Можливо, не всі члени КПУ в захваті від союзу з кучмістами. Навіть напевно. Випадало чути й таке: «Ми непідкупні, але це не означає, що ми не можемо бути продані». І зраджені – залишається тільки додати. Утім, ідейним комуністам-ідеалістам можна поспівчувати, та не вони в КПУ верховодять.
Що ж до лідерів союзу непорушного Кучма – Симоненко, то вони замишляють другу серію виборчого спектаклю 1999 року. Із двома Кучмами у фіналі, одним як є і другим – під псевдонімом «Симоненко».
Коні і вибори
«Як можна перемогти на виборах президента, якщо маєш рейтинг 6–7 відсотків, які є у Кучми?» – запитав журналіст «Української правди» у координатора парламентської більшості Степана Гавриша.
«Усі рейтинги, які сьогодні створюються, схожі на позицію Цезаря, який сказав, що може забезпечити обрання сенатором свого коня. ...Не забувайте, що сучасні технології, які можуть бути найняті владою, настільки досконалі, що можуть серйозно вплинути на хід процесів! Навіть тоді, коли ззовні вони будуть мати досить публічний відвертий характер», – відповів той.
Степан Гавриш, мабуть, і сам не здогадуючись, таки відмочив конкретного «коня». Зрештою, він ще раз показав справжнє обличчя влади і, як кажуть, розкрив карти, з яких вона ходитиме, якщо їй не вдасться протягти так звану конституційну реформу, за якою президент обиратиметься в парламенті. Владі (читай – оточенню Кучми) сьогодні все одно, який рейтинг має нинішній Президент. Вона залучатиме «сучасні технології» у разі проведення всенародних президентських виборів.
Та чому залучатиме? Влада й зараз активно користується різними «технологіями», найперше інформаційними. Фактично вона веде медіа-війну. І не лише проти опозиції. Нещодавно з’явилася інформація, що загальноукраїнські провладні канали тепер вестимуть нову новостійну політику. Про що йдеться? Відтепер політичні новини дозуватимуться ще більше. Акцент робитиметься на неполітичній інформації. Таким чином влада вдарить і по громадянах, по їхньому законному, поки що конституційному праву на отримання інформації, у тому числі політичної, тим паче у такі складні для країни періоди, як нинішній. Зрештою, чи правда це, кожен із нас матиме змогу переконатися, продивившись найближчим часом теленовини на різних каналах.
Але ці «технології» передбачають не лише відповідну інформаційну політику. Очевидно, що влада використовуватиме цілий арсенал зброї, яку вона готує давно. У хід піде податкова, пожежна, міліція та всі інші можливі служби. Уже зараз до редакції надходять сигнали, що і в Києві, і в інших містах із підприємців «качають» гроші у різні фонди. Зрозуміло, на які цілі. А відмовишся – втратиш усе.
Зрештою, в одкровеннях більшовицького координатора нічого нового не було. Народ і так знає справжню ціну нинішньої влади. Власне цього знання вона, влада, і боїться. Тому і стає все цинічнішою у діях та у висловлюваннях. Вона бореться за своє виживання. Думаєте, чому частина президентського оточення, рупором якої і є Степан Гавриш, так активно пропагує ідею третього президентства Леоніда Кучми? Саме з метою самозбереження. Воно їм гарантоване тільки при Л.Д. І крім того, ця частина, причому значна, тихо ненавидить Медведчука (який, до речі, хоча й не має шансів обиратися всенародно, має можливість купити для президентської посади голоси в парламенті).
Зараз країна в очікуванні. Фактично найближчі тижні можуть вирішити долю країни, а отже, і долю кожного з нас на багато років наперед. І ми повинні пам’ятати, що ця доля не лише в руках політиків. Народ має право на своє слово. І він повинен цим правом скористатися.
Автор: Борис Беспалий, народний депутат України
Джерело: Громадсько-політичний тижневик «Без цензури»
http://gazeta.razom.org.ua/?nId=77