01/22/2004 | Володимир Сиротенко(Вербицький)

РОЗДУМИ „НЕПОТРІБА”

Імена моїх предків Пантелеймона Куліша, Миколи Вербицького, Миколи Вороного - навіки увійшли в історію становлення України. Для всіх їх Росія була місцем заслання. Я ж, віддавши все своє свідоме життя служінню українському народу, на старості років повинен переїздити в Росію. Тепер Росія стане Батьківщиною мені і моїм дітям. Бо в цій країні, яка перестала бути моєю Україною , ні я, ні мої знання не потрібні.Ще й після виходу на пенсію гієни з пенсійного фонду виписали наукову пенсію аж 139 гр.75 коп, це при перерахованій середній зарплаті 405 гр.
Не треба тут ті, хто знає, вміє, може. Нині потрібні ті, що кажуть і роблять тільки те, що потрібно їх зверхникам. А тих зверхників ніщо, крім власного добробуту не цікавить. Яка б біда не прийшла на Україну, вони кажуть, що це просто наслідки діяльності Радянської влади. Чортова дюжина років пройшла з того дня, коли за пляшкою „Біловежської” на трьох поховали і ту Велику Державу, в якій ми народились, і ту Радянську Владу, яка нас виховала й вивчила. Наші ж геббельси всі свої прорахунки продовжують звалювати на неї. Я не буду казати про зрадницьку здачу ядерного зброї, прихватизаційний розвал промисловості. Я колись був одним з провідних спеціалістів у галузі сільгосппереробки. От і поговоримо про сільське господарство. Не будемо згадувати, що воно в радянські часи приносило щорічно 3-4 мільярди доларів прибутку. Не будемо краяти душу порівнянням з радянськими часами, коли Україна годувала не тільки весь СРСР, а й підгодовувала країни соц.табору. Згадаймо часи клятого царизму, коли ні колгоспів, ні радгоспів ще не було, про які радянська преса писала, як про роки зубожіння. Вчитайтесь в цифри порівняльної таблиці стану агросектору України:
Показники 1913 1990 2002
Населення, млн.чол. 23,2 51,9 48,2
Тваринництво
Поголів’я худоби , тис. голів
На душу населення, голів 9132
0,39 24 162
0,48 9108
0,19
В тому числі корів, тис. голів
На душу населення, голів 4116
0.18 8378
0.16 4715
0.10
Свиней, тис. голів
На душу населення, голів 6 469
0.28 19 427
0.37 9 204
0.19
Вівці й кози, тис. голів
На душу населення, голів 6 904
0.30 8419
0.36 1875
0.04
Рослинництво, валовий збір , тис. тон
Хлібів всього, тис.тн
На душу населення, тн 23157
0.998
51009
0.982 38804
0.805
У тому числі пшениці, тис.тн
На душу населення, тн 7 970
0.344 30374
0.585 20313
0.421
Цукрових буряків,тис.тн
на душу населення,тн 9337
0.402 29650
0.571 14452
0.299
Як бачите, по всім показникам на душу населення, в другий найурожайніший рік „незалежної України” ми відстаємо не тільки від радянських часів, а й від часів того зубожілого царату. Я прекрасно розумію, що є брехня, велика брехня і наша статистика. Отже, можна довіряти даним тільки за 1913 рік. Щож, недавно тижневик „2000” розсекретив дані про збір хлібів у 2003 році. Всього 4 300 тис.тон! порівняйте з 1913, коли в Малорос1ї жило вдвічі менше людей, ніж в нинішній Україні! Це наслідки нашого нездалого й безграмотного реформування.
Земельна реформа Олександра 11 готувалась майже півсторіччя і спиралась на розробки кращих вітчизняних вчених та фахівців-господарників. Вона з селянина – кріпака почала робити Господаря. Тільки почала...
Десятиріччя готувалась земельна реформа Столипіна – Гурко і теж спиралась на власні розробки, здійснювалась за вимогою власного народу, в інтересах власного народу і спиралась на власний народ. Тому й вбив Столипіна іновірець Багров...
Нинішня реформа творилась на вимогу іноземних організацій, на кшталт МВФ, в інтересах цих організацій, розроблялась іноземними фахівцями, на кшталт фахівців з програми „Tasis” і має не підтримку, а супротив власного народу.
Проголошеною метою реформування села був пошук справжнього господаря землі. Заради цього були знищені крупнотоварні виробники – колгоспи та радгоспи. А що ми взамін отримали? Де той справжній Господар Землі?
60% селян викинуті в одноосібники. Без нічого викинуті. Їхні майнові паї давно розкрадені. Земля, що її з панської доброти відріже нове начальство, сплюндрована і забур’янена. Обробляти її одноосібнику нічим –лише лопата та сапка. От і весь реманент! З розвинутого соціалізму відкинули в кам’яний вік. Навіть власну сім’ю одноосібнику важко прогодувати. Їздиш по селам України. Одна немічна стареча та малеча серед забур’янених пустошів. Всі ,хто може працювати, поїхали на заробітки за рубіж.
Пам’ятаєте, як наші корифеї наукового кретинізму галасували про те, що тільки фермер здатен прогодувати Державу? Чого ж тих фермерів не стає більше 3-4%. Покажу на прикладі моїх близьких друзів - фермерів.
От візьміть мого друга, фермера з Волині Славка Тимчишина. Він спеціалізується на картоплі. Вирощує такі врожаї, що не те що голландцям, господарям „картопляного Донбасу”- Чернігівської Менщини, не снились! Меньше 450 цн/га не вирощував. Та що він має з тих врожаїв? Всю свою техніку –трактор, вантажівку, картоплесаджалку – зібрав власними руками з мотлоху, викупленого з місцевої бази металобрухту. На придбення нової – нема грошей. Весь час осінню дзвонить мені з проханням знайти покупців на картоплю чи крохмалю, яку місцевий заводик видає йому замість грошей за здану картоплю. Кажу йому, - та купи комп’ютер, підключись до Інтернету і сам знайдеш Покупців. Та де взяти гроші на той комп’ютер, та й взагалі, який може бути Інтернет при такому стані сільської телефонної мережі?! Прибутку того- кіт наплакав! Весь прибуток використовує Славко на ту свою землю. З якої живе. Якою живе...
Мій приятель, фермер Євген Галатович з дитинства мріяв всю Україну перетворити на квітучі сади. При радянській владі він, син „ворогів народу” отримав вищу освіту, захистив дисертацію, займав непогану посаду в дослідному інституті землеробства. Коли за пляшкою „Біловезької” на трьох поховали Державу, подався в фермери. Пробив невеликий клаптик землі. Він спеціалізується на вирощуванні саджанців кущових культур. На його ділянці є саджанці більш ста сортів смородини, ожини, винограду та екзотичних культур, назв яких я навіть не чув. Та до нього навіть додзвонитись не можна – телефон відключено через несплату. Щоб не втратити той свій плодопитомник, продав свою машину, куплену на премії радянських часів, продав свою і жінчину квартири. Знімають з жінкою кути, живуть на пенсію, якої ледь на хліб вистачає...
Живе з сімома дітьми в однокімнатній квартирі мій приятель, голова Львівської обласної асоціації фермерів Ярослав Кардаш, що першим на Україні зайнявся сортовипробуванням цукрової кукурудзи...
Всі три фермери, про яких я згадав, відомі не тільки на Львівщині, а й в Європі. Вони живуть для Землі, а що з неї мають? Всі прибутки від їх праці ідуть глитаям – посередникам та на відгодівлю все зростаючого поголів’я чиновників.
Як бачите, ні одноосібники, ні фермери не можуть замінити колгоспи. Он наш екс-член Політбюро „Громади” і „Батьківщини”, нині голова аграрної партії, віце-прем’єр з питань АПК Іван Кириленко, стверджує , що справжніми господарями землі є нині власники великих приватних господарств.
Що ж, поділюсь з Вами враженням від своєї роботи в приватному концерні „Сімекс”. Потрапив я до „Сімекса” у 2001 році, після гострої дискусії в телестудії з новим ректором Львівського агроуніверситету академіком Володимиром Снітинським. Передача була присвячена селу. Тезка жалівся, що наша наука робила ставку лише на крупнотоварного виробника і після знищення колгоспів та радгоспів стала безпорадною – нема чого запропонувати фермеру з його півсотнею гектарами землі, які роблять нерентабельним утримання тракторів та комбайнів при вічно-зростаючій ціні пального. Яку рекомендувати йому систему землеробства? Які оптимальні культури та сівозміни? Одноосібнику ж з його двома гектарами взагалі нема чого запропонувати!
Я ж розповів телеглядачам про розробки вчених Львівського агроуніверситету техніки на кінській тязі. Вірніше, не про нові розробки, а відновлені і модернізовані креслення техніки 20-х років. Розповів про нові, високоврожайні сорти овочів та картоплі, розраховані саме на одноосібників, які виростили-виплекали вчені цього агроуніверситету. Розповів про обладнання для малої сільгосппереробки, яке випускають вітчизняні заводи. Не образився тезка. Запросив повернутись до агроуніверситету. Мені, щоб не втратити наукової пенсії, як раз і треба було перед виходом на пенсію, повернутись до вузу. Добрі наміри у нього були, а от коштів на штатну посаду – зась! Та мені як раз коштів і не треба було. Я їх заробляю впровадженням своїх розробок. То ж і домовились ми з ним, що він зараховує мене старшим науковим співробітником, відповідальним виконавцем теми „Оптимізація землекористування”, а свої розробки буду впроваджувати у його доброго знайомого, президента концерну „Сімекс” Володимира Марківського, що має землі у Липовецькому районі на Вінничині. Я радо погодився, адже саме на Вінниччині, неподалік від тих Липовців, в лісництві біля села Гущинці Калиновського району я вперше почав ходити. Там дід мене навчав садити дерева і посадив я їх там з ним не один десяток. Та після загибелі діда у 1948, я там ні разу не був. Отже ця пропозиція давала змогу побувати на Землі свого Дитинства. Скажу зразу, гірким було те побачення. Знайшов я те місце, навпроти зруйнованого залізничного моста через Західний Буг, недалеко від Янова, де колись було село і лісництво в ньому. Руїни мосту залишились такими ж, тільки зменшились від часу. А от від села та лісництва навіть сліду не залишилось...
„Стоят вековые деревья
Которые с дедом садил,
Но только исчезла деревня,
В которой впервые ходил.
Ни следа ни дома, ни пашни –
Один захламлённый пустырь,
Да прячет корявая чаща
Забытых могилок кресты…»
От такою була та моя зустріч з землею Дитинства.
Та повернемось до того „справжнього Господаря”, як таких називає Іван Кириленко.
Щоб тільки потрапити на прийом до Марківського, довелось за свій рахунок виїхати в Липовецький район, де йому довірили свої земельні паї селяни з 5 сіл Зозівського куща. Побував в тих селах, заглянув у Липовецький архів. Виявляється, Липовецькі землі найродючищі на Вінниччині. Колись тут були і найбільші врожаї. Тільки проса стабільно збирали по 50 цн/га, а що вже казати про ярі пшеницю та ячмінь...
По врожайності лани „Сімексу” і нині не пасуть задніх у районі. Та не тому, що в „Сімексу” врожаї високі, а тому, що у інших ще гірші! Дивувало, що при всіх розмовах про ефективність сівозмін, застосовують пропашну систему, при якій майже 80% ріллі відводиться під озимі, 90% з яких займає озима пшениця. Це при тому, що згідно звітів, на протязі останніх років врожайність ярої пшениці 38-40 цн/га , а озимої всього 33-35 цн/га, ярий ячмінь – 43-45 цн/га, озимий 19-20 цн/га! Мало того, врожайність знаменитого липовецького проса з 50 цн/га впала нині до 15 цн/га. А врожайність картоплі нині всього 48 цн/га!( у мого Славка 450-600 цн/га). Став аналізувати, в чому ж справа.
Для високих урожаїв головне дотримання технології. Вчасно посіяти, надати ниві всі необхідні добрива й гербіциди, вчасно зібрати врожай. Мінеральні добрива нині коштують дуже дорого, тож вдосталь завозять тільки аміачну воду. Якщо дістануть амофоску, то довго сушать голову, як краще розподілити цей мізер! Поголів’я худоби, яке було в колгоспах, встигли пустити під ніж попередні одноденні голови КСП, що змінили колгоспи. ВРХ – не птиця, швидко поголів’я не відновиш. Нема худоби, нема гноївки! Можна було б гноївку частково замінити сидеретиками. Агрономи фірми чули про них, навіть знають директора інституту рапсу в Івано-Франківську. Знають, що нині сталий прибуток мають лише ті господарства, де вирощують рапс. Питаю, чому не вирощуєте рапс, це ж і насіння, і зелені добрива? Відповідають,- а хіба ж нині ми щось вирішуємо. Все робиться так, як скаже пан-хазяїн!
Після поїздки я написав доповідну, передав її Марківському через ректора. Ще через тиждень Марківський удостоїв мене аудієнцїї. Я був в захопленні від його планів, тим більше, що його ідеї – торгувати не сировиною, а готовим продуктом, були і моїми ідеями! Він похвалився скіольдівським млином, щойно закупленим польським елеватором, американським обладнанням для м’ясопереробки. Коли я розповів йому, що Могильов-Подільський агрегатний млин не тільки дає більший вихід борошна вищого гатунку і надійнішій в експлуатації, а й коштує на порядок менше ніж сліольдівський, як і Нижньо-Новгородський елеватор надійніше та дешевше польського, а його м’сопереробне обладнання не комплектне, він схопився за голову. Призначив мене, як я і хотів, головним науковим спеціалістом з харчопереробки(сумісником). Доручив почати роботу з створення у Липовці пекарні замість збанкрутілої районної. Спочатку він хотів викупити ту районну хлібопекарню і реконструювати її. Побував я на тій пекарні. Типовий хлібозавод 40-тонник з енергозатратними печами ФТЛ-2. Менше 30 тн хлібобулочних виробів випускати нерентабельно. Пішов до статуправління. Максимальна реалізація нині всього 5 тн/добу. Площі заводу величезні, отже за оренду платити доведеться багато. Довів я Марківському, що доцільніше збудувати мініпекарню продуктивністю 4-5 тн хлібобулочних виробів на добу. Він задоволено показав мені кольорові проспекти хорватської пекарні за $500 000, яку запропонував йому приятель з дорадчої служби. Я знову пояснив, що наші не гірші, зате надійнішй і коштують на порядок менше. Запропонував комплект Житомирського ремхарчомашу за 90 000гривен, або Саратовського „Восходу” за 490 000 рублів. Він відрядив мене до Саратова. Комплект дійсно не гірше, а краще того хорватського, що коштує у 30 разів дорожче! Московська філія „Сіменсу”, яка займається прокладанням кабелів спецв’язку, за добу дістала й перерахувала „Восходу” потрібні кошти і вже через день те обладнання було підготовлене до відвантаження. Щоправда, за порадою спеціалістів з „Восходу” я вирішив тістомісилку з діжами і тістоподільником купити на Смілянському Мехмаші, який постачає їх „Восходу”. Знав би я, чим це скінчиться!
По-перше, той комплект прийшов тільки через півроку. Спочатку стояв десь на митній площадці в Ростові, щось наплутали з митними документами і маршрутом юристи „Сімекса”. Потім відмовилась розмитню вати Вінницька митниця, бо „Сімекс” зареєстровано у Львові. Ще місяць не розмитню вала Львівська митниця. Нарешті у лютому мені наказали відвести комплект до Зозіва. Тобі доручено, ти й повинен сам шукати вантажників, купляти кріплення, слідкувати за транспортуванням. До цього не звикати. А от до того, що в тому Зозівському „Сімекс-Агро”, ніхто не захотів приймати той комплект, здивувало. Виявляється без персональної вказівки Марківського тут і не кашлянуть. Заглянув в склади, а там так тхне щурами, що поставити комплект – перетворити його не металобрухт. „Восходівське” обладнання не боїться ні дощу, ні снігу, ні морозу, але вразливо для щурів – вони жеруть ізоляцію на дротах...Поставив ті ящики з обладнанням на току під охороною. Ще рік знадобився, щоб те обладнання перевезти у відремонтоване приміщення для хлібопекарні. От тут і виявилось, що я помилився, згодившись купити залишок комплекту у Сміли. Якщо у Московській філії за добу знайшли і перерахували заводу майже півмільйона рублів, то тут так і не знайшлось 10 000 гривен на ту тістомішалку з діжами і тістоподільником...
Тим часом у Зозові згоріла хлібопекарська піч і Марківський наказав замінити її одною з печей „Восходівського” комплекту, а одночасно й зробити ремонт пекарні. По узгодженню з ним наймаю робітників з Іллінецького цукрозаводу, який входить до складу „Сіменсу” , за умовою оплати зразу ж після виконання робіт. Хлопці хоч і заявили, що не вірять, що Марківський їм заплатить, та я дав слово і вони буквально за кілька днів переставили пічи, облаштували вентиляцію, оббили стелю і столи залізом. А як дійшло до оплати, то дійсно, довелось закладати власні гроші. Спочатку у бухгалтерії заявили, що раз у хлопців на цукрозаводі в ці дні ставили 8, то робота їх оплачена цукрозаводом. Місяць переконував їх, що треба заплатити, поки не пожалівся академіку Снітинському. Тільки після цього заплатили і то, не компенсували витрати на доїзд з Іллінців( це ж другий район)....
А з тим Іллінецьким цукрозаводом вийшло взагалі щось незрозуміле. Три роки тому Марківський зібрав 70% акцій ВАТ „Іллінецький цукрозавод” і приєднав ВАТ до Зозівського „Агро-Сімекс”, генеральним директором Якого є син Харківського Руслан. 30% акцій залишилось у дирекції цукрозаводу, яка увійшла у ЗАТ „Імпекс”, який теж входить в „Сімекс”, міститься у Львові і зі Львова керує Зозівським „Сімекс-Агро”. „Імпекс” залишив директором Олексія Даценко, а „Сімекс-Агро” призначив директором Василя Палійчука. Таким чином на цукрозаводі стало два директора, два головних бухгалтери і дві відомчі охорони. Здубльоване начальство не попіклувалось про те, щоб завезти перед сезоном на завод кокс, вапняк, мішки для цукру. Мало того, забули віддати на Держповірку газові лічильники, внаслідок чого з початку сезону ОблГаз став нараховувати використання по 200 000 кубів газу, замість 80 000 фактичних. В розпал сезону, коли борг за газ досяг 85 000 гр, Марківський наказав зупинити виробництво і припинити прийом цукрових буряків. А ще через добу, глупої ночі з заводського складу по його наказу вивезли всі 400 тн цукру, що там зберігались. Заводчани забили на сполох, опечатали бункери, де ще залишався цукор, встановили біля них чергування, щоб не розфасували і не реалізували останній цукор, їх останню надію на заробіток, адже за грудень попереднього року замість зарплати з ними розрахувались лише мішком цукру. У цю війну заводчан з новим „справжнім господарем” вмішалась преса ( див.”33 канал” за 16.10.2002 )і адміністрація. Я недавно дзвонив приятелю на Іллінецький цукрозавод. Тепер у них новий господар, хоч йому і далеко до Демидової, княжни Сан-Донато, яка заснувала колись цей цукрозавод і зробила його одним з кращих на Україні, але хоч з людьми розраховується і не махлює.
З тим махлюванням Марківського я спіткався і сам. Коли у липні 2002 мені черговий раз запропонували піти у відпустку за свій рахунок (вже був у такій відпустці весь 1 квартал), я звільнився. В бухгалтерії попрохали зачекати з зарплатою за пророблені 3 місяці, поки не зберуть і не реалізують новий урожай. Згодився. Осінню з’їздив у Липовець щоб нарешті завезти обладнання з поля в відремонтоване приміщення нової пекарні. На те, щоб докупити залишок обладнання в Смілі, грошей так і не знайшлось, тож звільнився остаточно.
В цьому році навідався в бухгалтерію за довідками для податкової та пенсійного фонду. Знову попрохали зачекати зарплати до врожаю. Дзвоню в вересні. Ні один телефон не відповідає. Дзвоню в жовтні – кажуть, що ЗАТ Імпекс ліквідовано. Пишу лист безпосередньо Марківському з проханням, виплатити заборговані 1500 гр зарплати, а у відповідь отримую листа з заявою, що заборгованості переді мною у зарплаті не зафіксовано, зате я винен фірмі 494 гр по накладній від 10.04.2003 і якщо я не поверну грошу, це буде вважатись крадіжкою. А я ж остаточно звільнився у кінці жовтня 2002 року і в „ Сімексі” нічого не брав. Отак, мало того, що не заплатили за 3 місяці роботи, так ще й зробили злодієм! Отакі то вони нові „справжні господарі”. Наші мудрагелі весь час торочать, що то колгоспи відбили у селянина почуття справжнього господаря, що то з голів колгоспів починається це нинішнє панство.
Дозволю собі згадати свого старого недруга – Олексія Трофимовича М’язя. Голову колгоспу в селі Тур’я Щорського району на Чернігівщині. По проханню районного комітету народного контролю я перевіряв його від ДержСтандарту. Він спорудив в своєму колгоспі консервний заводик і крім різних консервів випускав сливову горілку в трьохлітрових банках. Коштувала та 3 літрова банка відмінної сливовиці всього 2 руб 50 коп. Посадив він своєю продукцією товарообіг цілого району. Хто ж буде купляти державну горілку по 2.48 за пляшку, коли можна купити 3 л колгоспної по 2.50 ?!
Придрався я до того, що розфасовка в 3 л банки не передбачена стандартом і заборонив реалізацію сливовиці. Одночасно виявив, що він робить консерви з свинини, яка зберігалась 3 роки, замість максимальних 18 місяців і заборонив реалізацію і цих консервів. По перевірці відчитувався на розширеному бюро райкому партії й народного контролю. ДержСтандарт зняв з колгоспу всю виручку від сливовиці та м’ясних консервів, Народний контроль зідрав персонально з М’язя трьохмісячну зарплату, а райком партії привіз у колгосп нового голову, відправивши М’язя на пенсію. Це ще було за часів Михайла Борисенка, Чернігівського першого, який був справжнім селянином і справжніх Господарів на поталу не давав. Все закінчилось тим, що на вимогу колгоспників, М’язя повернули в колгосп, а всі, хто приклав руку до його зняття, самі повилітали з роботи. В тому числі і я. Як бачите, ми з ним, дійсно, недруги, так що брехати мені нема чого...
У селі нема готелів, то ж під час тої перевірки я жив у нього. Звичайний п’ятистінок, збудований власними руками. За ті меблі, що в його хаті, нинішні українці мабуть тисячі доларів заплатили б – готика і ампір! Та вся та чудасія теж зроблена своїми руками – він кохався в теслярстві. Що вразило – зі мною і начальством він ледь вітався, а от бабусям та старшим людям сам вклонявся здалеку і терпляче вислуховував все, що казали старенькі. І не просто вислуховував, а й допомагав!
Минулого року у Львові я познайомився з журналістом з „Кримської світлиці” Сергієм Лащенко, який родом з Щорсу, бував в Тур’ї, чув про М’язя. Майже 20 років, як відійшов той у кращий світ, а й досі про нього пам’ятають. Розповідають про колгоспну теплицю для квітів. В ній вирощував він на продаж тюльпани. Поповнювали ті тюльпани щорічний мільйон прибутку, що мав при ньому колгосп. Та не тюльпани згадують Тур’янські бабусі. Були в теплиці кущі раннього бузку. Де ще в цілому Союзі на 8 березня кожній колгоспниці дарували букет запашного бузку?!
Любив він людей, цінував їх. Щорічно в вузи посилав десяток колгоспних стипендіатов. Жалкував, що більшість з них в село не повертається, та все одно посилав нових і нових дітей. Він дав колись слово селянам, що дасть змогу кожній здібній дитині вчитись в інституті. А Слово своє він завжди держав...
Помер він тоді ж, коли і Брежнєв. Тому і пам’ятають його односельці, як останнього справжнього Господаря Землі. Я ніколи не був комуністом. Ми з М’язем були недругами. Та я добре розумію, що Україна перестала бути Великою Державою саме тому, що на зміну М’язю прийшли марківські.
Я переїзджаю в Росію. Переїзджаю до Батька, який пух з голоду, викинутий на 70 гривневу пенсію за участь у створенні в Дніпропетровську ВГО „Батьківвщина”. Зараз він знову викладає в Армавірському Держпедуніверситеті. Крім професорської зарплатні має 4500 рубльову пенсію. Сам Путін присвоїв йому полковника російської армії ( він той капітан Василь Сиротенко, який , пробивши кільце оточення 2-ї ударної армії, дав змогу врятуватись від полону 16000 бійців, той майор, що врятував від Сибіру нинішнього Папу Римського). Він тепер – Громадянин Великої Держави. Україна ж перестала бути Великою Державою, і ми в ній – непотреб!