02/02/2004 | П.Правденко

Крот

Приїхавши у службове відрядження до Миргорода написати якийсь матеріал про містечкові передвиборчі потуги, я вже мав певне уявлення про це невеличке полтавське містечко, оспіване великим Гоголем. Миргородська калюжа, як і в старі часи, знаходиться в центрі міста, але свині в ній ви вже не побачите. Цивілізований Миргород, звичайно, вже не той, що зображений на сторінках творів безсмертного Гоголя. І ось він переді мною, сучасний Миргород.

Все, чим нині хворіє наша молода держава Україна, всі симптоми цієї хвороби присутні і в Миргорода. Не так давно і тут ще вирувала політична лихоманка, яка своїм відлунням докотилась навіть до печерських пагорбів столиці. Миргородські підприємці, підтримувані місцевими опозиційними політичними силами, протестували проти підвищення місцевою владою ставок орендної платні за землю. Дійшло до того, що бізнесмени створили свій страйковий комітет, пікетували Адміністрацію Президента. Дехто за таке „вільнодумство на місцях” поплатився – напередодні чергової акції протесту в самому центрі міста згоріло кафе місцевого підприємця. Одним словом, Миргород хоч і провінція, та відставати від стольного Києва не хоче. І не відстає. Хоча б за показниками політичної глупості, яка могла б стати основою для гоголівського сюжету.

Політичні оглядачі не раз писали про внутрішню розхлябаність Блоку „Наша Україна” та відсутність уявлень його керманичів про внутріблокову дисципліну як таку. Проявлялось це в багатьох речах. Наприклад, відразу після парламентських виборів 2002 року, коли команда Ющенка не змогла (чи на той час не так сильно вже й хотіла) створити навколо себе парламентського ядра. Та ще яскравіше підводні камені Блоку почали проявляти себе нині, в процесі підготовки до майбутнього президентського передвиборчого марафону.

Запитайте в будь-якого серйозного політика чи політичного оглядача, з чого починаються вибори чи то президента, чи то депутата в мажоритарному окрузі – і він вам відповість, що з формування команди та штабу. Дуже схоже на те, що якщо в Полтавському обласному представництві блоку „Наша Україна” його лідери з цією доктриною і обізнані, то лише поверхово. Та, зрештою, ніхто, мабуть, особливо до уваги не бере й вже набутий український досвід. А шкода. Інакше можна було б згадати, що у 1994 році тоді ще не „об’єднаний” Леонід Кравчук програв президентські вибори не тому, що просто програв, а тому, що його „здала” власна команда.

„Батько всіх народів” Йосип Сталін полюбляв повторювати фразу, що нині стала аксіоматичною: „Кадри вирішують все”. Так от, з „кадрами” в полтавських нашоукраїнців якось не склалося з самого початку. Не тому, що їх не було, а тому, що відбуваються події дещо суперечливі. Хоча, якщо взяти за основу ту теорію, що будь-яка випадковість є логічним завершенням ланцюга закономірностей, то все стає на свої місця. Адже багато хто з спостерігачів інакше як випадковістю призначення в Миргороді такого собі А.В.Радька керівником штабу „НУ” не називає.

Як згодом з’ясувалося, в Миргороді Радько є досить амбіційною фігурою. Тільки не подумайте, що ця амбіційність – результат його бурхливої „штабної” діяльності. Про династію Радьків, кажуть обізнані люди, можна писати фоліанти. Старший з них, Василь Дмитрович Радько, за часів СРСР багато років поспіль був першим секретарем міськкому партії в Миргороді.

Після закінчення СШ № 6 його син А.В.Радько вступає до КДУ ім. Шевченка, де і зустрічається з майбутнім нардепом В.Бондаренком, який в даний час є заступником голови ПРП. Радько навчався на престижному в ті часи історичному факультеті – кузні комуністичних кадрів. Після закінчення КДУ він пішов працювати в школу на посаду завуча по виховній роботі СШ №6. Після 3 місяців наполегливої копіткої праці по вихованню підростаючого покоління змінив фах і, можливо, вирішивши дослужитись до чину генерала, пішов працювати до миргородського військкомату. Хтозна, була це стратегія чи тактика, але після отримання звання старшого лейтенанта Радько залишив військкомат і пішов знову до школи. І, звичайно, не просто рядовим педагогом. Подейкують, що його комісували з військкомату тому, що завдяки самовідданій роботі він зіпсував собі там зір і став інвалідом

Зрозуміло, що саме посада батька стала тараном для сина Анатолія – у досить молодому віці не так просто очолити одну з найпрестижніших шкіл у місті. Можливо, йому „світила” й кар’єра більш „просунута”, якби не деякі особисті нахили, що стали відомі громадськості. Але, мабуть, і не це стало основною перешкодою для кар’єрного росту Анатолія Васильовича – мало в кого які там нахили: той любить в чарку заглядати, той небайдужий до представників слабкої статі, то не ламати ж через це розумній людині службової кар’єри?

Почались перебудові процеси. Ідеологія комунізму, яку нам вбивали з пелюшок, відійшла в минуле. ГКЧП та розвал СРСР поставили жирну крапку на сподіваннях багатьох тисяч номенклатурщиків. Компартія пішла в небуття, а разом з нею – і всі надії А.Радька сісти в колишнє крісло батька. Не маючи на той час потужного тилу, він змушений був піти у самостійне плавання. Однак, за словами миргородців, він не змінив своїх крайніх лівих поглядів, активно виступав за відродження СРСР на боці антиукраїнських шовіністичних сил.

Але Радько не був би Радьком, коли б не мріяв про крісло мера Миргорода. Протягом десяти років солодкі сни, які приходили йому після опівночі, були одні і ті ж: як би його сісти в омріяне крісло, яке займав колись його батько.

Дивовижна трансформація з Анатолієм Васильовичем сталася в переддень 2001 року, коли в Миргороді проходили вибори нового мера замість вигнаного не без активної участі Радька В.Третецького. Під час того політичного ристалища А.Радько теж виявив свої амбіції на посаду № 1 в місті. І як це комусь не здасться дивним, але на мерські вибори він ішов не за підтримки КПУ, а під крилом „реформаторів” В.Пинзеника. Миргородці подейкують, що політичний дах директору школи № 6 забезпечив його колишній однокашник, реформатор і нардеп В.Бондаренко.

Така флюгероманія спричинила кризу в середовищі місцевих комуністів, адже авторитетний Радько-батько примушував своїх сопартійців підтримати його сина, а ті були спантеличені таким раптовим проявом любові Радька-молодшого до колишнього екс-віце-прем’єра та реформатора В.Пинзеника.

Перша проба була зроблена. Але, як кажуть в народі, перший блин вийшов комом. Може, не поталанило, а може, тоді ще не прийшов зоряний час. Непогано було б запитати про це в астрологів, а, можливо, Анатолій Васильович й сам веде окультні втаємничені розрахунки і вирішив, що саме тоді його час і настав. Та ще й друзі з’явились.

Втім, казки не трапилось. Вибори мера А.Радько програв підчисту. Програв, мабуть, через те, що миргородці його надміру добре знали. Та ще й під час виборів, як ні про кого іншого з претендентів, про Радька в місцевих ЗМІ було оприлюднено досить багато критичних матеріалів, які показували його особистість не в кращому світлі.

Але, мабуть, людина існує так, що якщо вб’є собі щось в голову, то, як кажуть в народі, „хоч кіл теши на тій голові”. Так і з Радьком. Захотілось стати мером і край тут. А раз є бажання, то чому б та й не докласти зусиль для їх здійснення. Мабуть, з цією ж метою А.Радько став і заступником голови місцевого осередку партії „Реформи і порядок”.

Цікаві викрутаси, про що і нині згадують у Миргороді, цей осередок не без участі Радька виробляв на виборах 2002 року до Верховної Ради та місцевих органів влади. Хоч „Реформи” як партія і перебували в складі блоку „Наша Україна”, місцеві миргородські реформатори не цуралися агітувати за провладний блок „За ЄдУ” та кандидатів від цього блоку. Хоча, воно й не дивно при нинішній популярності на „політичну проституцію”, яка котується не гірше долара. До того ж, поінформовані джерела заявили, що під час виборів-2002 сам Радько сказав, що, мовляв, нам рішення всієї партії до лампочки, хай вони їх там нагорі самі і виконують, а ми тут внизу будемо робити що захочемо.

І ось вже в жовті 2003 р. А.Радько невідомо за які такі заслуги перед незалежною Україною (дехто відверто називає А.Радька україноненависником) та персонально Віктором Андрійовичем (кажуть, під час парламентських виборів А.Радько не робив навіть кволих спроб публічно підтримати Ющенка), очолив штаб „Нашої України” в Миргороді. А, може, саме за таку ініціативність, яка як ніщо інше ціниться серед справжніх цінителів демократії та плюралізму.

Але якщо пересічний миргородець наразі не втаємничений у тонкощі кадрової плутанини нашоукраїнців, то така наруга над цінностями, які сповідує лідер „НУ” В.Ющенко, навіть для бувалих політбійців виглядає дивною. За логікою подій, треба було б призначити керівником штабу „НУ” в Миргороді начальника податкової інспекції, або голову райдержадміністрації, а то й начальника місцевої міліції. Вони й люди більш поважні, та й загалом ефекту, так би мовити, побільше. Не кажучи вже про широкий арсенал методів та інструментів агітації в руках таких посадових осіб. Тоді б, першочергово, піднявся авторитет В.Ющенка як людини, у якої все „схвачено” навіть в нинішній системі влади. По-друге, знайшлося б не так багато сміливців, які б проти цих посадовців в засобах масової інформації викинули на виборах компромат, як, скажімо, можна прогнозувати такий розвиток подій щодо персони А.Радька та його найближчих сподвижників.

А якщо всерйоз – багатьох миргородських прихильників Ющенка такі політичні кульбіти штабу „Нашої України” просто нокаутували.

Може для когось така ситуація й нормальна, але не на виборах. І хоча воно й масштаб ніби не той, та коли мова йде про здобуття влади, то навіть такі кадрові провали становлять смертельну небезпеку. Симптоми дуже тривожні. І якщо найближчим часом ні Віктор Андрійович, ні його команда цього не усвідомлять – доведеться сидіти біля розбитого корита і писати мемуари на тему: „Чому ми програли вибори?”. А тим часом радьки за свою „плідну і самовіддану” працю отримають щедрі срібляники від влади. Можливо, у вигляді омріяного крісла № 1 у гоголівському Миргороді, можливо – пенсії персонального пенсіонера „за особливі заслуги перед Україною”, яких у Миргороді, мабуть, не так і багато. А можливо, і повище. Час покаже, хто збирав каміння, а хто лише імітував цей процес.