02/07/2004 | Спостерігач

http://www.zn.kiev.ua/ie/show/480/45514/
ПОЛЬОТИ УВІ СНІ ТА НАЯВУ

Сергій РАХМАНІН



«Птицы с мощными крылами называются орлами. А кому дается много, с тех и спрашивают строго…». Невигадливий віршик несподівано спав на думку минулого вівторка у ході споглядання за методичним політичним побиттям «Нашої України». На яке вона сама себе і прирекла.

Ющенко — птах високого польоту. Не знаю людей, котрі хоч скількись серйозно розуміються на політиці і готові щиро заперечувати це судження. На сьогодні вождь «Нашої України» (хоч як би хто до нього ставився) найреальніший претендент на перемогу в майбутніх президентських виборах. З його ім’ям пов’язує свої надії значна кількість громадян, які мешкають у найрізноманітніших регіонах. З його гіпотетичною вікторією пов’язує свої плани значне число габаритних політиків, котрі представляють найрізноманітніші еліти. З цим чинником змушені рахуватися усі, передусім — численні противники Віктора Андрійовича. І з цим зобов’язаний рахуватися він сам. Адже йдеться не просто про «переліт» із крісла лідера фракції в крісло лідера країни. Йдеться про вміння вирости над собою, про необхідність перетворення з визнаного лідера опозиції на істинного лідера держави. Істинного, а не формального, чиє верховенство визначатиметься винятково наявністю кабінету на Банковій і правом розпускати Верховну Раду. Поза всяким сумнівом провідник найбільшої депутації в разі потреби впорається з президентськими обов’язками не гірше від Леоніда Кравчука чи Леоніда Кучми. Однак поки важко розгледіти в ньому того самого Президента, котрого ось уже більше десятка років чекають і ніяк не дочекаються ті, хто ще не втратив віри в спроможність цієї країни. Дії Ющенка можна було б вважати зрозумілими, а помилки пробачити, якби ми оцінювали вчинки пересічного, середньостатистичного політика. Та коли вже йдеться про вимоги до людини, із якою пов’язані сподівання такої сили-силенної різних людей, то дії слід визнати бездарними, а помилки — волаючими. Тому вважаю лукавством виправдання численних підлабузників Віктора Андрійовича (котрих у його оточенні не менше, аніж в оточенні будь-якого іншого знакового політика), які зводяться до того, що Ющенко нікому нічого не винен і взагалі він сам не хотів йти в Президенти, його виштовхнули. « А кому дается много, с тех и спрашивают строго…» Хоч як пафосно це звучить, але на політичну авансцену його виштовхнув народ. У всякому разі, значна його частина. Отже, він не може і навіть не мусить — він зобов’язаний виштовхувати із себе вчорашнього раба, ледачого міщанина, закомплексованого обивателя. І виштовхувати зі свого оточення тих, хто заважає йому стати адекватним надіям, які на нього покладають.

Стабільно високий рейтинг Ющенка — достатній привід для обгрунтованих надій, але недостатня підстава для перемоги. Бо сама природа цього рейтингу, на моє глибоке суб’єктивне переконання, політично ірраціональна. Попри легко прогнозований гнів найближчих соратників Ющенка, висловлю власне судження про 20—25% населення, які стабільно зізнаються у своїх симпатіях до Віктора Андрійовича в ході проведення соцопитувань. Є підозра, що «жорсткий» ющенківський електорат у масі своїй складається з громадян, яким він підсвідомо симпатичний з огляду на свої зовнішні дані, людські чесноти та ділові характеристики. Це важливо і це багато. Але щоб завоювати моральну підтримку цих людей, цьому Ющенку не були потрібні надзусилля — досить було залишатися самим собою. Підтримка «своїх» лідеру «НУ» практично гарантована. Підпише він ще один «лист трьох» чи ж обізве рейхсканцелярією адміністрацію Президента (а податкову — гестапо), гучно засудить антисемітизм чи ж привселюдно підтримає антисемітів — на його початковому запасі міцності, швидше за все, жодним чином це не позначиться. Є люди, для яких перемога Ющенка є самодостатньою, хоч би що він робив, і число цих людей — константа. Їхні голоси зробили вчорашнього прем’єра головним претендентом на президентську перемогу завтра.

Однак ця обставина, як на мене, має Віктора Андрійовича не стільки радувати, скільки непокоїти. Бо, викликаючи повагу одних і заздрість інших, рейтинг популярності не є політичним рейтингом. Істинна політична ціна Ющенка-політика поки не склалася. І тому що як реальний політик він ще тільки формується і поки виглядає відверто слабше і від Кучми, і від Медведчука, і від Симоненка, і від Мороза. І тому, що за «не свій» електорат він ще, власне, і не намагався боротися. Для вирішення подібного завдання недостатньо залишатися собою, для цього потрібно підніматися над собою, а не тільки на Говерлу. А зробити це Віктору Андрійовичу заважає чи то брак досвіду, чи то природне сибаритство, неприпустиме для політика великого калібру. Чи то колективне гальмо у вигляді частини оточення, якій, цілком можливо, зовсім не потрібен Ющенко—виконавець сподівань народу, а потрібен Ющенко—виконавець їхніх власних сподівань. Тому вони займаються загалом безглуздою справою — намагаються «заморозити» і без того законсервований рейтинг, чомусь не думаючи, що на 25% «проющенківських» можуть знайтися 26% «антиющенківських». І те, скільки серед них буде тих, кого заплутали і сам заплутався, заляканих, куплених і приписаних, після поразки не матиме геть ніякого значення.

Припускаю, що у формально «неющенківському» електораті можна «відкопати» ще 25%, якщо не всі 50%, готових віддати восени нинішнього року свої голоси за Віктора Андрійовича. Але за них слід боротися, адже вони не є його особистими симпатиками, більше того — багатьох із них багато що в ньому дратує. Ми говоримо про людей, готових голосувати не за Ющенка і навіть не проти Кучми, а про людей, котрі мріють знайти розумну, реальну, ваговиту альтернативу сьогоднішній владі і сьогоднішньому життю. Про людей, котрі не бачать такої альтернативи в лідері «Нашої України». Не бачать тільки тому, що він поки не дав їм приводу це побачити.

Персоні Ющенка не варто було б приділяти так багато уваги, а до його дій не було б сенсу пред’являти настільки високі вимоги, якби він справді не подавав багатообіцяючі надії стати цією самою альтернативою. Будь-яка людина, котра хоча б кілька разів спілкувалася з лідером «Нашої України», мала можливість переконатися в щирому бажанні Віктора Андрійовича змінити владу та країну, у бажанні зробити державу гідною поваги. Саме цього — готовності поміняти сформовані правила функціонування системи — відверто боїться Кучма. Боїться щиро і сильно, оскільки подібна готовність — велика рідкість для людей, вирощених цією системою. Але готовність і здатність — різні політичні категорії. А саме відповідна здатність Ющенка викликає сумніви навіть у людей, котрі близько знають стернового «наших». А людям, які знають його лише за «телекартинкою», та ще й у супроводі специфічних коментарів, мабуть, і зовсім невтямки, що він за птах такий.

Віддамо належне «Нашій Україні» — вона єдина політична сила, котра вже розпочала передвиборну боротьбу. Решта, з огляду на певні об’єктивні і суб’єктивні причини, цього поки не зробили. «НУ» отримала фору, але поки нею не скористалася. Запитання, яке резонно ставили ющенківцям ще рік тому, залишається актуальним і сьогодні: яким Президентом буде Віктор Ющенко? Хорошим? Ця відповідь явно задовольнить конкретні 25%, але настільки ж явно не задовольнить абстрактні 75%. Політична сила будь-якого кандидата на президентській посаді мусить визначатися його бажанням і вмінням пояснити, якою буде країна у разі його перемоги, які конкретні цілі він ставить і якими способами має намір їх домагатися. Потрібен доведений до відома кожного докладний, детальний, доладний, доступний план дій, який враховує інтереси всіх і кожного. Є такий план у Ющенка? Можливо, але в такому разі він існує винятково в його уяві. Віктора Андрійовича ображає, коли його називають лідером Західної України? Віктора Андрійовича обурює, що влада свідомо вбиває в голову громадянам образ Ющенка-націоналіста? Віктор Андрійович вправі ображатися тільки на себе і мусить своє обурення зганяти винятково на власних політтехнологах. Оскільки ні він, ні його політичні плеймейкери не зробили геть нічого, щоб застовпити у суспільній свідомості образ Ющенка — всеукраїнського лідера. Здатного на реальні справи. Стомливі монологи, що рясніють словесами на кшталт «добробуту», «турботи про маленького українця», «відповідальності за долю Батьківщини», частіше за все викликають нудоту. Бо про це казали усі. І ніхто ніколи нічого не робив. І ніхто не відповідав за байдикування. Бо нічого конкретного й не обіцяв.

Численні PR-умільці Віктора Андрійовича занепокоєні переважно тим, що намагаються перевершити в майстерності інтриги команду Медведчука. Сутичка настільки захопила, що іноді в полум’ї боротьби забувають про істинну мету бою. Хлопці з «НУ» стараються, але раз за разом програють. Що природно. Щоб зрозуміти це, досить порівняти характери двох Вікторів.

З одного боку, процес демонізації глави АП набув абсурдного характеру. З іншого, Віктор Володимирович — гравець. Крупний, затятий, азартний, ризиковий. І досвідчений. Віктор Андрійович таким не є і (насмілюся спрогнозувати) ніколи не стане. Але він готовий ламати систему, а його головний антипод готовий її всіма силами захищати.

Чи знає про це «маленький українець» на Слобожанщині, Донбасі чи в Криму? Чи знайшов кожен із них у поштовій скриньці адресоване особисто йому послання? Чи намагалися фахівці в галузі надування щік із численних креативних центрів і аналітичних груп у «НУ» пояснити «маленькому шахтарю», скільки зусиль і грошей буде витрачено новою владою для того, щоб гірники не гинули у вибоях, і як держава стане піклуватися про тих, хто залишиться без роботи після неминучого закриття багатьох шахт? Чи намагалися пояснити «маленькому офіцеру», чи є в планах країни місце для нього, котрий залишився після скорочення армії без засобів існування і без надії на майбутнє? Чи намагалися пояснити «маленькому міліціонеру», які у нього є законні права боротися зі свавіллям начальства і наскільки держава готова допомогти йому в цій боротьбі? Чи намагалися пояснити «маленькому громадянину», скільки чиновників і на який термін планується посадити за хабарі? Що буде головним геополітичним завданням? Що — першочерговою внутрішньою турботою?

Якби це було зроблено, Ющенко і перетворився б на того, кого чекають утомлені, але не зломлені. На здорову альтернативу, на надію (нехай і слабку) на майбутнє. У цій країні завжди була величезна кількість готових голосувати за «менше зло». Саме їхнім голосам, за великим рахунком, зобов’язані своїми перемогами і Леонід Макарович, і Леонід Данилович. Якщо за Віктора Андрійовича проголосує хоча б половина представників даної електоральної категорії, він може вважати це своєю великою політичною перемогою. Але завоювати подібну симпатію складніше, аніж здається.

Ідеалізувати Ющенка було б великою дурістю. З високим ступенем імовірності можу припустити його успіх на президентських виборах. Але можу припустити і те, що багато високопоставлених корупціонерів сидітимуть на тих же пригрітих місцях, а багато дорогих журналістів вестимуть ті ж хамські програми. Поміняються тільки об’єкти критики та лестощів. Цілком можливо, що армія старих лизоблюдів і пристосуванців буде не розпущена, а лише розбавлена новими.

Ризик такий, безумовно, є. Він існує у разі перемоги будь-якого з кандидатів. Бо всі вони родом із «совка», і кожному тією чи іншою мірою притаманна «кучмистість». Але є підозра (хоча і слабка), що у разі перемоги Ющенка цей ризик міг би виявитися мінімальним. З його перемогою країна не стрибне з місця в кар’єр у світле майбутнє. Ті, хто сподівається на це, можуть уже сьогодні вирушати до аптеки за «антигуборозкотином». Просто Україна досі не отримала свого «перехідного Президента». Чия історична місія — стати предтечею для майбутнього повновагого, повноцінного і повноправного реформатора. З огляду на певні причини цю місію не змогли (не захотіли?) виконати Кравчук і Кучма. Ющенко має такий шанс. Та йому ще необхідно це усвідомити.

Йому не варто переоцінювати те, що він зробив. Адже насправді він поки ще не зробив майже нічого, його успіхи й удачі багато в чому — усмішка долі, а не його особиста заслуга. Але не варто й недооцінювати те, що він може зробити. Лідер «НУ» не має права не усвідомлювати те, що робота має бути тривалою і нудною, котра виключає півторагодинні милування картинами і півторатижневі заглиблення в себе на настільки дорогій його серцю пасіці. Ющенко не ощасливить країну самим фактом приходу до влади. Політика, якою йому доведеться займатися, вимагає не лайкових рукавичок і лакових штиблет, а їжакових рукавиць і гумових лайноступів. Вона вимагає здатності ставити на місце деяких «великих українців» в ім’я готовності відвоювати місце під сонцем для кожного «маленького» громадянина цієї країни. Здатної стати великою.

Ющенко не може бути месією за визначенням, у нього, повторюся, усього лише є шанс стати предтечею. І він мусить спочатку заслужити, а потім ще й реалізувати цей шанс.

Для Віктора Андрійовича настав час ставати політиком. Бо гра в політику призводить до низки прогнозованих, болючих поразок. Кожна з котрих неминуче призводить до втрати впевненості у власних силах. І звужує можливість політичного маневру. Влада неминуче переможе Ющенка, для цього досить обмежити його в діях, а також грати на зростанні його невпевненості.

Те, що сталось у вівторок у Верховній Раді, не є причиною настільки широкого розбору невдалого польоту не дуже маленького й дуже гордого політичного птаха. Черговий раунд так званої конституційної реформи — нехай і серйозний, але тільки привід поговорити про те, що чекає на країну й чого чекати від Ющенка. Всупереч традиції, ми не будемо докладно зупинятися на тому, що сталося. Ми дозволимо собі поділитися з читачами «ДТ» власним баченням того, як це відбулося й чому. Ваш покірний слуга заради цього готовий відмовитися від звичного в таких випадках копання в буквах законодавчих і підзаконних актів. Обмежуся, мабуть, лише одним зауваженням: є певні підстави сумніватися в легітимності голосування 3 лютого. Але на місці «антиреформової» опозиції я не дуже сподівався б на майбутні рішення Печерського й Конституційного судів, куди було негайно відправлено відповідні подання.

Утім, останні події — з розряду тих, у яких політична складова однозначно домінує над правовою. Коротко про розвиток подій. 24 грудня парламентська більшість, підтримана значною частиною фракції КПУ, висловилася за підтримку проекту №4105, який передбачає певне обмеження повноважень Президента, а також обрання його парламентом, починаючи з 2006 року. Супротивники цієї версії реформ (в особі «НУ», БЮТ й СПУ, що приєдналася до них) блокували трибуну, не даючи опонентам змоги реалізувати задумане. Події тих днів у Верховній Раді викликали щиру огиду в будь-якої нормальної людини. Через власну дурість і через власну нерішучість опозиція програла парламент і навіть не спробувала виграти вулицю. Хоча було абсолютно очевидно, що влада з кожним днем дедалі більше боїться масових акцій, але при цьому не дуже вірить у спроможність супротивників режиму їх організувати. Хоч як там було б, в опозиції залишався останній шанс — будь-якими засобами домагатися нелегітимності голосування за оновлену Конституцію. Це, у свою чергу, давало залізобетонний аргумент для обговорення українського питання в ПАРЄ і можливої появи її жорсткої резолюції. З погляду політичного чистоплюйства, обраний метод не виглядав аж надто вже стерильним, але достатніми виправданнями для нього служили і ціна питання, і часто куди брудніші прийоми влади.

Комбінація принесла успіх — влада діяла звично незграбно, депутати ПАРЄ були звично принципові. Залишалося закріпити успіх. Але опозиція, маючи на руках усі козирі, бездарно програла. Результат голосування: більшість, підтримана цього разу не тільки комуністами, а й соціалістами, схвалила текст постанови, відповідно до якої з раніше проголосованого тексту постанови було вилучено новелу про обрання Президента Верховною Радою. На додачу до цього було враховано принципове побажання ПАРЄ та Венеціанської комісії стосовно безстроковості обрання суддів. «Наша Україна» не могла перешкодити голосуванню і, на мій погляд, не змогла зберегти обличчя, у черговий раз вдаючись до хуліганських витівок, яким цього разу не могло бути ніякого логічного й політичного виправдання.

Підіб’ємо підсумок втрат опозиції. Перше. 304 голоси — аргумент серйозний і для ПАРЄ, і для громадської думки як усередині країни, так і за її межами. Друге. Наявність у групі позитивно голосуючих відразу двох опозиційних фракцій (хоч як хто ставився б до опозиційності комуністів) надає ухваленому рішенню особливої ваги. Третє. Відхід соціалістів від раніше досягнутих домовленостей полегшує завдання влади з розвалу опозиції. Хоч як хто оцінював би вчинок Мороза, але Ющенко, який назвав лідера СПУ зрадником, і Тимошенко, котра порівняла його з Вітренко, серйозно ускладнили завдання, яке їм однаково доведеться вирішувати. Оскільки питання про консолідацію антипрезидентських сил ніхто з порядку денного не знімав. І четверте. Поведінка «НУ» в цілому і Ющенка зокрема наводить на такі (сумні для прибічників «наших») висновки:

— у фракції відсутня елементарна дисципліна;

— у блоці відсутня елементарна програма дій, що включає інструкції про поведінку в форс-мажорних обставинах;

— у лідера фракції та блоку відсутня елементарна витримка, обов’язкова для персони такого рівня.

Кілька думок із приводу. У «Нашій Україні» щосили сперечаються про те, хто буде зручнішим суперником для Ющенка в другому турі президентських виборів — Симоненко чи Янукович, Кірпа чи Тігіпко. І, переполохано озираючись, пошепки обговорюють перспективи «третього терміну» Леоніда Даниловича, оскільки все ще не відчувають у Вікторі Андрійовичі невтримної рішучості змагатися саме з чинним Президентом. Балачки ці пустопорожні. Оскільки в другий тур ще треба потрапити, по-перше. А по-друге, приносять вони лише шкоду самому Ющенку. Оскільки на сьогодні у нього немає реальних опонентів. Його головний ворог — він сам. І він поки що сам собі програє.

Ющенко програв не у вівторок. Його перший великий програш полягав у словесній підтримці реформи, якої він насправді не хотів. За зміни виступали влада, комуністи й соціалісти. Кожен розумів їх по-своєму і кожен мав свою, відмінну від інших, мету. Але вони були за, а тому їхня сьогоднішня позиція видається, щонайменше, формально логічною. Тимошенко була неприхованим противником реформи, але публічно висловила готовність підтримати її проведення задля збереження єдності, застерігши при цьому умови, що є обов’язковими, і окресливши межі, за які вона не перейде. І тут усе прозоро й логічно. Зрозуміти, чого хоче і чого не хоче Ющенко від конституційних змін, було неможливо. Його слова регулярно не комутувалися з його вчинками, тож немає нічого дивного в тому, що Мороз так і не повірив у готовність Віктора Андрійовича провести хоча б колись хоча б якусь реформу.

Що ж сталося між Віктором Андрійовичем і Олександром Олександровичем? Мороз ніколи не приховував, що реформа для нього важлива, її реалізацію він вважає своєю історичною місією. Якщо хочете, вона перетворилася для нього на якийсь пунктик. Знав про це Ющенко? Безумовно. Намагався Мороз його умовити взяти участь у реформі? Звісно. Рік тому, до речі, він умовляв його бодай звернути на неї увагу. Чи мав Ющенко поле для маневру? Поза всяким сумнівом. Маючи таку чисельну фракцію, він міг, грубо кажучи, очолити процес реформування і перейти від оборони до атаки. Він отримував трибуну, отримував додаткові козирі в суперечках із більшістю та владою, а заодно і міцно прив’язував до себе Мороза. На мій погляд, мають рацію ті, хто вважає, що Ющенкові Мороз потрібен значно більше, ніж Морозові — Ющенко. І не тільки тому, що без фракції СПУ неможливо заблокувати реформу в провладному виконанні. А й тому, що Ющенку не обійтися без Мороза та Соцпартії, якщо він справді збирається формувати горезвісну широку коаліцію антипрезидентських сил. Ющенко мав би не докоряти Морозу за зраду, а робити все можливе, аби того, що він назвав зрадою, не сталося.

Чи використав Віктор Андрійович усі наявні у нього резерви в переговорах з Олександром Олександровичем? Важко сказати. У кожному разі, вранці 3 лютого на засіданні фракції Ющенко так і не зміг до пуття пояснити, які саме аргументи він наводив, щоб намертво «прив’язати» СПУ до «НУ» і БЮТ. А розмови ж про те, що Мороз вагається, що Мороз контактує з Медведчуком, мусувалися давно.

Напередодні голосування два лідери кілька годин стикували позицію, і, наскільки можна судити, розмова закінчилася такою ось домовленістю. Перше. Три опозиційні фракції не перешкоджають голосуванню, але й не беруть у ньому участі. Завдяки цьому опозиція зберігала свою єдність і отримувала важливу моральну перемогу — публічна відмова влади від обрання Президента парламентом однозначно сприймалася б як поступка влади й успіх антипрезидентських сил. Ну а потім шляхом активної участі в подальшому обговоренні проекту №4105 і з допомогою складних переговорів з усіма, з ким тільки можна (передусім із комуністами), три опозиційні фракції мали б «розбивати» документ, вилучаючи з нього найбільш двозначні норми й мінімізуючи втрати від можливого перекроювання Основного Закону.

Однак уранці Мороз свою позицію змінив. Його логіка — участь у голосуванні для нього принципова, оскільки це потрібно для збереження самої реформи, яка для нього ще більш принципова. Переконливо? Для кого як. Якби не було домовленості, про яку ми казали, мабуть, так. Однак залишаються запитання, у тому числі й неприємні. Чутки про те, що Мороз узяв гроші за «принциповість», настільки нав’язливі, що оминути їх увагою просто не можна. Не знаю, чи зацікавить когось моя скромна думка, але особисто я в це не вірю. І не тільки тому, що в це не вірять ті представники «НУ» й СПУ, думці яких я довіряю. І не тільки тому, що найбільше про це говорять ті представники «НУ» й СПУ, котрі, як на мене, на місці Мороза точно не утрималися б від запропонованого стимулу. Не вірю тому, що в моєму розумінні Мороз, як і Ющенко, переконаний ідейний противник існуючого порядку політичних речей. І зробити те, що йому приписують, не повинен був би. Якщо я не маю рації, то це не тільки моя проблема. І не тільки проблема Мороза. Це проблема країни, у якої повільно й неминуче сходять нанівець моральні авторитети. У що теж не хочеться вірити.

Мороз уже втратив свій шанс стати «перехідним президентом». Багато в чому не з власної вини. І другого шансу, у нього, судячи з усього, вже не буде. Він є у Ющенка, тому з нього й особливо вимагають.

А його реакція була реакцією істерика, а не політика. Блокувати трибуну і віддати моральну перемогу, яка була в руках? І нічого дивного, що провладні медіа відразу поцікавилися: «Якщо Ющенко боровся проти обрання президента парламентом, то чому він не давав за це проголосувати?» Згоден, лідерові «НУ» є що відповісти. Однак шансу бути почутим багатьма, а не тільки «своїми», він себе позбавив. Залишімо вчинок Мороза, почасти зрозумілий, на його совісті. Але Ющенко, який претендує на звання совісті нації, повинен уміти і прощати, і боротися. Він мусив був завойовувати і комуністів, і соціалістів. А програвши — відвойовувати їх. І не ставати в позу. Чутки про «зраду» Мороза і про обіцяні йому стимули ходили давно. І політик, який тверезо дивиться на речі, зобов’язаний бути готовим до будь-якого повороту подій.

На місці Ющенка я мав би бути вдячним Морозу. І не тільки йому, а й Леоніду Даниловичу, Віктору Володимировичу, Віктору Федоровичу. А ще — тим небагатьом у лавах «НУ», хто не завжди каже те, що йому хочеться почути. Він повинен бути вдячний людям, котрі з різних причин і різними способами позбавляють його ілюзій. Яких у нього все ще більше, ніж підстав їх плекати. А позбутися їх — його обов’язок. Якщо він хоче керувати країною, давно позбавленою ілюзій. Але не позбавленою надій.

Не впевнений, що перемога Ющенка на президентських виборах викличе у мене захоплення. Але впевнений, що його поразка викличе у мене відчуття гіркоти. Не за Ющенка. За країну, яку вкотре марно обнадіяли.