02/07/2004 | Shooter

ЧУЖИЙ І ЩЕ ЧУЖІШИЙ

Юлія МОСТОВА


Поки президентський двір займався давньою забавою — «а нумо, звинувать ворога в поширенні чуток про здоров’я Президента», «ДТ» провело власне розслідування, аби визначити, чи є фізичний стан Леоніда Кучми чинником, спроможним серйозно вплинути на розстановку політичних сил і на їхні шанси в боротьбі за президентський пост. Висновок, якого ми дійшли після цілої низки розмов із компетентними експертами й людьми з оточення Президента, може бути таким: Леонід Кучма, як і більшість 65-річних чоловіків, має проблеми зі здоров’ям, проте їхній рівень дозволяє Леоніду Даниловичу виконувати обов’язки Президента до закінчення календарного терміну його каденції. Більше того, за умови грамотних підходів і дотримання режиму, Президент зможе постежити за тим, як складеться доля кількох його наступників. Іншими словами, фізичне здоров’я Президента не є політичним чинником.

Проте все-таки є підозри в певній неадекватності Президента, а також у його несамостійності. Зупинюся лише на деяких моментах. Приміром, на грізному виступі Леоніда Кучми перед силовиками на засіданні Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією. Просто унтерофіцерська вдова, що привселюдно висікла себе! Влада, вибудовувана Президентом протягом десяти років на пріоритеті лояльності, а не професіоналізму, цементувалася корупцією. І якщо 94-го року виступ Леоніда Кучми на колегії МВС із приводу корупції в органах влади сприймався як визначення цілей для боротьби, то використання тих самих тез через десять років — як щире визнання провини.

Нинішнього тижня Президент оголосив війну виробникам фальшивої горілки й пообіцяв ліквідувати як клас «пільгові» автомобільні номери АП, КМ, ВР, КА, ОО тощо. Обидва кроки різною мірою, але все-таки корисні для зміцнення фізичного та психологічного стану суспільства. Не виключено: хтось сподівається, що це буде також корисно для рейтингу Президента, котрий нібито досі не вирішив, балотується він втретє чи ні. Але поряд із цими корисними справами Леонід Данилович повідомляє про намір видати указ про заміну всіх автомобільних номерних знаків на європейські зразки. Необхідним атрибутом нових номерів буде голограма. Красиво, мабуть, буде. Але для простого народу аж надто накладно, оскільки заміна номерного знака обійдеться в 250 гривень. Це з погляду народу. А на думку виробників голограм, які зовсім не мають формального стосунку до Суркіса, — справа дуже дохідна. Тим паче, що машин у нас у країні — мільйонів дев’ять... Це в такий спосіб Президент у розмові з начальником департаменту ДАІ вирішує комерційні питання чи в Європу просувається?

Проте вельми знаковим стало інтерв’ю глави держави, дане «Епіцентру». Вся країна минулої неділі могла спостерігати, як її Президент старанно зчитував підготовлені йому відповіді з суфлера. У принципі, практика підготовки апаратом відповідей Президента на запитання журналістів поширена в усьому світі. Це відбувається або у вигляді написання тез, коли приблизно відомі запитання, або у вигляді письмових відповідей, які редакція одержує на письмові ж запитання. Але щоб телевізійне інтерв’ю і журналіст збоку, а відповіді — на камеру, де причаївся невидимий глядачевому оку суфлер, такого ще не було.

Власне, у цьому інтерв’ю не було нічого такого, про що Президент не говорив би раніше. Затаврувати опозицію зі «зведеним опіком ротом» Леоніду Даниловичу вдалося в новорічному звернені. Там же дісталося й Заходу. А про те, що сам він сильний, могутній, не дозволить і не допустить, Президент почав говорити ще кілька місяців тому, хоча це, щиро кажучи, дивно. Адже коли він усе це справді міг без обмежень, то йому не потрібно було про це карбованими фразами заявляти на всю країну. А фантазії з приводу переселення українців на Місяць і Марс?! Можливо, сценаристам це здалося вдалим жартом, покликаним зробити образ Президента більш людяним. Але глядачів такі заяви змусили або покотитися від сміху, або здивовано та співчутливо перезирнутися. У багатьох у політикумі склалося враження, що настільки безпорадним Президента продемонстрували для того, щоб усі чітко знали, у чиїх ідеологічних руках він перебуває і з ким, урешті-решт, потрібно вести переговори з найбільш актуальних питань політичного буття.

Утім, безглуздий вигляд, який нині має Президент України, є не головним результатом стану його несамостійності. Відомо, що основною метою другого терміну Президента був пошук вдалої відповіді на запитання, у чиїх руках опиниться влада 2004 року та хто виступить гарантом спокійного життя Президента і його оточення в разі відходу Леоніда Кучми від справ. На сьогоднішній день, за дев’ять місяців до виборів, у Президента немає відповіді на це запитання. Немає в нього й часу, оскільки сьогодні вже ясно, що півтора року, змарновані ним на проштовхування конституційної реформи, виявилися нерезультативними з погляду виконання основного завдання. Сьогодні про конституційну реформу як про засіб вирішення питання консервування власної влади, чи як про засіб приведення до влади підконтрольного, обраного парламентом президента годі й говорити. У Президента не залишилося часу створити чи виховати наступника. Він практично поставлений перед фактом необхідності робити ставку на Віктора Януковича. І не тому, що хотів би саме цій людині довірити свою долю чи залишити в спадщину країну, а тому, що Янукович із наявних персонажів — кандидатів від влади — найбільш рейтинговий і перспективний із погляду обрання.

Кучма програв самому собі битву за наступника. Адже перемога Януковича на виборах і перемога наступника — це далеко не одне й те саме. З цього погляду Президент має рівні резони у виборі з ким домовлятися: з Януковичем чи з Ющенком. Обидва, скоріш за все, не чіпатимуть екс-президента в разі перемоги: «Хай його Бог покарає», — скаже один, «Не за поняттями це», — скаже інший. І тепер Кучмі залишається вирішити для себе, чи збирається він використовувати Януковича в боротьбі з опозицією. На сьогоднішній день саме такий варіант видається найбільш реальним. Про третій термін самого Президента вже практично не йдеться. Жирну крапку в таких планах поставила позиція Росії. Не в захваті Москва й від Віктора Януковича. Але про остаточний вибір Кремля можна буде говорити наприкінці лютого — на початку березня. Саме на цей період призначено чергову зустріч двох президентів, де планують розставити всі крапки над «і». І якщо за столом із Володимиром Путіним і Леонідом Кучмою сидітиме Віктор Янукович, то для еліт двох держав це може послужити сигналом — «Бориску на царство».

Українсько-російська зустріч у верхах, безумовно, важлива для Януковича, оскільки публічна підтримка Путіна — це серйозний електоральний козир. Проте Янукович і без російської відмашки не може не відчувати, як на ньому сходиться клином білий світ Президента. Саме з цієї причини проходження конституційної реформи в парламенті стає ще проблематичнішим, ніж досі. Поганий той кандидат у президенти, що мріє про обрізані повноваження. Вже нинішнього тижня дехто з донецької фракції кулуарно скаржився на «незговірливість мажоритарників», котрі відмовляються голосувати за пропорційний закон, який, нагадаю, є головною умовою участі в голосуванні щодо реформи комуністів і соціалістів. У складі більшості вже сьогодні відомо про два десятки депутатів, які планують у день голосування щодо реформи «тяжко захворіти», втрапити в легку автомобільну аварію чи виїхати у важливих сімейних справах за кордон. У принципі, сьогодні до реформи інтерес втратили майже всі, крім хіба що лівих і певною мірою Президента. Кучмі не потрібен послідовник із аналогічними повноваженнями. А Януковичу, котрий бачить себе майбутнім президентом, потрібен весь обсяг повноважень, включаючи право президента одноосібно звільняти прем’єра. І якщо при ухваленні пропорційного закону без фракції «Регіонів» Президент обійтися зможе, дозволивши соціал-демократам підтримати в питанні пропорціоналки комуністів, «Нашу Україну», БЮТ і СПУ, то в момент затвердження конституційних змін (якщо після всіх судів до них загалом дійде справа) фракція «Регіонів», ясна річ, проголосує за реформу, але чи повним складом і чи віллються в хор підтримки позафракційні депутати — питання. А без них набрати 300 голосів буде вельми проблематично. Таким чином, ми бачимо, що вже сьогодні Віктор Янукович, відчуваючи в собі президентські потенції, спроможний впливати на важливі політичні події.

Проте, водночас, є чинники, і їх поки що набагато більше, які можуть впливати на його становище та перспективи. Про російський чинник ми вже мимохіть згадували. Полковнику ФСБ ще доведеться змиритися з думкою, що його колегою має стати людина з двома судимостями.

Сьогодні все ще не слід відкидати варіант іншого кандидата від влади. Може йтися про Сергія Тігіпка чи про Віктора Медведчука. Серед впливових людей досі є ті, хто вважає Тігіпка прохідним кандидатом. Але для вдалого старту главі Нацбанку потрібен інший майданчик — посада прем’єра. Заява Президента в згаданому інтерв’ю про те, що Янукович збереже за собою прем’єрське крісло до жовтня 2004 року, лобістів Тігіпка не дуже бентежить. Зрештою в квітні минає термін парламентської недоторканності уряду Януковича й вияви Президент закулісне бажання, на зміну Віктору Федоровичу прийде «уряд реформаторів» на чолі з Сергієм Леонідовичем. План старий, малоцікавий, але досі не померлий остаточно. З Медведчуком інакша ситуація. Віктор Володимирович був би не проти рвонути, але Москва його в цьому не підтримує. Це перше. І він ніколи не зможе стати продуктом парламентського консенсусу, що відсікає для нього шлях до прем’єрського посту, як до необхідної стартової позиції. Це друге. Про інших кандидатів від влади говорити немає приводу.

Проте стосовно кандидатури Януковича на сьогоднішній день консенсусу в пропрезидентській еліті немає. Саме ця ситуація робить ставку на Януковича проблематичною, а його обрання досить складним для влади процесом. Мені вже випадало писати про те, що перерозподіл власності й перегляд сфер впливу при зміні влади має рівні шанси в разі перемоги на виборах як Віктора Ющенка, так і кандидата від влади. Існує нав’язаний суспільству стереотип: «перемога Ющенка — це перерозподіл власності». Але є також усвідомлена бізнес-елітою думка: «перемога Януковича — це перерозподіл власності». Отже, щоб Януковича підтримали стовпи нинішнього президентського трону, вони повинні одержати гарантії недоторканності й чуйного ставлення до їхніх інтересів майбутнього президента. Ми не будемо зупинятися на досвіді особистих і комерційних конфліктів у цьому середовищі. Він є в Пінчука, Медведчука, Суркіса, Ярославського, Азарова, Януковича, Коломойського, Кірпи, Ахметова й низки інших у даній ситуації значимих фігур. Можливо, цей негативний досвід можна було б списати, якби в середовищі пропрезидентської еліти, утім, і опозиційної теж (але в даній ситуації це справи не стосується), існував вид гарантій, визнаний усіма гравцями. У тому-то й біда українського політикуму, що такого виду гарантій не існує. До них не належить ні купецьке, ні партійне, ні чиновницьке, ні людське слово. Приміром, можна припустити, що Віктор Медведчук серйозно вагається щодо підтримки Віктора Януковича як кандидата в президенти. Так, між ними існує домовленість про ненапад, укладена напередодні приходу Януковича в прем’єрське крісло. Обидві сторони якось цієї домовленості дотримуються (синці та подряпини на тілі інтересів донецького клану і самолюбстві прем’єра не враховуються). Водночас які в Медведчука можуть бути гарантії, що після одержання президентського жезла Янукович виконуватиме існуючі домовленості? Правильно, ніяких. Медведчук може запропонувати прем’єру підтримку на виборах-2004 в обмін на настільки ж масштабну підтримку СДПУ(о) на виборах-2006. Більше того, Янукович навіть може це пообіцяти. І де гарантія, що він виконає свою обіцянку? Те саме стосується й Пінчука, котрий попередньо з Ахметовим розділив «Криворіжсталь». У листопаді в разі перемоги Януковича Ринату Леонідовичу ці домовленості можуть здатися вже не настільки логічними та справедливими і т.д. і т.ін.

Останні десять років єдиною загальновизнаною гарантією були інтереси Президента: якщо та чи інша угода, той чи інший союз, та чи інша афера враховують інтереси глави держави, то саме цей факт у верхах був гарантією реалізації досягнутої домовленості. З моменту обрання нового президента цей чинник зникає, оскільки політичну сцену залишає гарант. Гарант не стільки «конституційних прав і свобод», скільки міжкланових, міжгрупових і міжвидових умов співіснування. Отже, якщо навіть при модеруванні Президентом процесу висування єдиного кандидата від пропрезидентської більшості переговори завершаться оголошенням конкретного імені, то це не означає, що всі підписанти активно та скрупульозно виконуватимуть узяті на себе зобов’язання й робитимуть усе можливе для перемоги Віктора Януковича. Цілком очевидно, що більшість із нинішніх гравців, що перебувають у команді чинного Президента, почнуть розкладати яйця в два кошики. Скоріш за все — кошики Януковича та Ющенка.

У певному сенсі (наголошую, у певному) для вищезгаданих гравців великої різниці між Ющенком і Януковичем немає. Спробую пояснити. Вже сьогодні проглядається основний підхід Віктора Ющенка до побудови відносин із своїм оточенням. «Приємно прокидатися вранці з думкою, що ти нічого нікому не винен», — це його цитата. Ющенку не раз дорікали за те, що він не виявляє особливої активності в захисті навіть спонсорів свого блоку. У нього немає улюбленців, чиї бізнес-інтереси він намагається або намагався лобіювати. Він не вважає себе зобов’язаним тим, хто залишився поруч із ним на шкоду своєму бізнесу та кар’єрі. Він не прагне встановлювати тісні відносини з мером Києва й відмовляється від повторної зустрічі з Президентом, попри настійливі пропозиції останнього. До речі, і гучну зустріч було організовано не за пропозицією лідера «Нашої України», а на прохання Президента, передане його помічником паном Льовочкіним. Ющенко не хоче залежати ні від кого. Спробую припустити ось що: так, можливо, він розраховує, що Президент зробить ставку на нього. Але якщо цьому рішенню й судилося народитися, то не в процесі двосторонніх зустрічей, а в результаті переговорів Заходу й Кучми, де Ющенко виступить лише виконавцем досягнутих домовленостей на території України. І зобов’язання щодо їх виконання Ющенко матиме не перед цим Президентом. Але це — з царини гіпотез. А в сфері реалій — інша проблема. Запропонований Ющенком підхід — це докорінна зміна усталених стереотипних уявлень про співіснування Президента й еліти. Інституцію фаворитизму як гарантію стабільності бізнесу й політичного впливу, передусім олігархів, Ющенко в існуючому вигляді категорично не приймає. Якщо хтось цього ще не зрозумів, зокрема й в оточенні Віктора Андрійовича, то йому краще закопилити губу й не розраховувати на посади імені Волкова, Суркіса, Дагаєва, Кірпи тощо. Такий підхід Віктора Андрійовича, можливо, має позитивні моменти, оскільки створює необхідні первинні умови для рівної конкуренції в усіх бізнесових і політичних вагових категоріях еліти й суспільства загалом. Але його складно прийняти тим, хто протягом 10 років звик до фаворитизму. Тим, хто вважає, що людська вдячність повинна знаходити місце й у душі президента, і що ця вдячність повинна конвертуватися в блага та преференції.

Тепер погляньмо на Януковича. До влади в країні ще ніколи не приходила людина, що має готову до освоєння держави кадрову й комерційну мережу. Коли я говорю «готову», я маю на увазі не рівень професійної підготовки, а рівень бажання й самовпевненості. Більше того, Віктор Федорович, у чиїй охороні працюють винятково в спеціальних місцях підготовлені донеччани, зараховані після приїзду в Київ в Управління держохорони; якого обслуговують привезені з Донецька офіціанти й кухарі; котрому з Донецька возять продукти харчування і який у близькому колі радників і довірених осіб має тільки донеччан — не розкриватиме обійми кадрам, що представляють інші клани й фінансово-політичні групи. Янукович, по-перше, не самокритичний, тож вважає, що самодостатній. По-друге, його команда, фактично не поповнившись інтелектуально сильними недонецькими гравцями, свідчить, що він надзвичайно консервативний і віддає перевагу своїм, якщо є вибір між перевіреними й розумними. У жодному разі не хочу образити донеччан, адже в цьому регіоні людей із високим IQ не менше, ніж у будь-якому іншому. Але досвіду загальнодержавних ігрищ або всеукраїнської відповідальності в Донецьку дуже мало. Це не бентежить Януковича. Він упевнений у силі імперії Ахметова та своєї підімперії. Донецька команда — як кагал: спільнота, якій не потрібні місіонери, і це багатьох лякає. Це лякає всіх тих, хто поки що безрезультатно шукає спосіб переконати Януковича в тому, що він не зможе керувати країною без соціал-демократичних і трудоукраїнських кадрів.

Дивлячись на те, що відбувається в «Нашій Україні», прихильники Президента криво посміхаються, та все ж подумки відзначають: «Якщо при Ющенкові-президентові буде такий самий безлад, як у його штабі, то в ньому можна буде жити і працювати, а от при Януковичі буде порядок, за якого можна буде лише лежати, схрестивши руки на грудях». Донецький клан не асимілюється в Києві і не пускає до своїх лав на значущу глибину нікого. Ющенко не хоче від когось залежати, Янукович щиро розраховує лише на своїх. Такий стан справ у кожному разі ламає звичне уявлення про роль оточення, що склалося в київського, дніпропетровського і харківського кланів. Отже, ми можемо припустити, що Ющенко і Янукович — кожен по-своєму — далекі від усталених навколодвірських правил гри. Зрозуміло, що слово Президента важливе для лідерів основних бізнес-груп, але їхні власні чуття й оцінки багато в чому визначатимуть реальну, а не декларативну лінію поведінки під час передвиборної кампанії.

Ще один важливий момент, що може позначитися на вирішенні долі Віктора Януковича як кандидата. Це Захід, який, до речі, багато в чому завдяки старанням Віктора Медведчука і веденого ним Президента, таки вдалося зачепити і примусити уважніше ставитися до українських виборів. Досить жорстку позицію зайняла ПАРЄ. Цілком виразним був і меседж Європейського Союзу. За кожної зручної, а тим більше незручної нагоди лідери і посли впливових держав Заходу підкреслюють значення чесних і вільних виборів для самої України та її прагнень на міжнародній арені. Про це свідчить ще остаточно не сформований, але вже створений за пропозицією канадців комітет, до складу якого ввійшли посли країн ЄС і майбутніх членів Європейського Союзу, США, Японії, Туреччини, Норвегії і Швейцарії, покликаний відстежувати демократичність передвиборної кампанії і самих виборів. У комітеті створено робочі групи на рівні перших радників посольств, які концентруватимуть свою увагу на відстежуванні застосування адмінресурсу, на рівному доступі кандидатів до ЗМІ, на дотриманні законності під час кампанії, на роботі громадських організацій і їхній ролі в процесі виборів, на діяльності ЦВК і виборчих комісій на місцях. Проект дипломатів уже освячений МЗС України в особі заступника міністра Єльченка. Основна мета Заходу — вплив на Україну з метою дотримання нею взятих на себе зобов’язань з проведення демократичних виборів. До речі, в чесних виборах насамперед зацікавлене українське суспільство. Аналізуючи шанси кандидатів, багато хто схильний розглядати особливу увагу Заходу до виборів в Україні як підмогу передусім Ющенку, але, з моєї точки зору, — це підмога деякою мірою і Януковичу. Занадто багато вже зроблено для того, аби закріпити за Ющенком імідж кандидата від Заходу, причому не так заходу планети, як заходу України. Стараннями есдеківських ЗМІ та їхніх же ідеологів сумчанин Ющенко перетворився для жителів Східної і Південної України на західноукраїнського «націка». У суспільстві створено ситуацію, за якої частина голосуватиме за Ющенка лише тому, аби не голосувати за владу, а інша частина голосуватиме за Януковича тільки для того, щоб не пропустити вперед Ющенка. І той, і інший є ідеалом для невеликої частини електорату. Для набагато більшої частини і той, і інший слугують подразником, і цю ситуацію безвиході і розколу влада, безсумнівно, буде поглиблювати, внаслідок чого відносно демократичні вибори можуть виявитися успішними для Януковича. У першому турі йому навіть можуть не знадобитися значні адмінресурсні вливання.

Водночас технологи кандидата від влади будуть максимально старатися схилити Захід на бік Януковича: людина він конкретна, готова приймати конкретні рішення і держати конкретне слово. Відповідно до задуму, західним дипломатам, які втомилися від аморфності Віктора Андрійовича, такий підхід може припасти до душі. Щоправда, скільки важить слово Віктора Федоровича, потрібно запитати в тих українських політиків і бізнесменів, які дотепер штурмують приймальну прем’єра в надії обміняти це слово на обіцяні блага... Або в мільйонів громадян, котрим Янукович обіцяв підвищити мінімальну зарплату до 237 грн. з 1 грудня 2003 р.

Проте справжньою перешкодою Захід може стати для Януковича в тому разі, якщо США і ЄС вважатимуть за потрібне розпочати серйозні переговори з Президентом Кучмою на користь Віктора Ющенка. І якщо главі держави таки зроблять пропозицію, від якої він не зможе відмовитися, то Віктору Федоровичу доведеться або пожертвувати президентськими амбіціями, або послужити удаваним обозом у президентських перегонах в надії заробити право на прем’єрство, або йти в бій, розраховуючи винятково на власні сили.

І останнє. Повернімося до того, з чого почали — залежності Президента. Його ставлення до Януковича багато в чому формується Віктором Медведчуком. На сьогоднішній день не існує гарантій, здатних змусити главу АП з легким серцем підтримати чинного прем’єра в його президентських амбіціях. Можливо, ці гарантії з’являться і матимуть назву пункту компактного проживання гарантерів — одного з підмосковних селищ. Проте не виключено, що Віктор Володимирович вважатиме, що домовитися з Ющенком буде простіше, ніж довіритися Януковичу. Адже недаремно його емісари дедалі частіше виходять на представників «Нашої України» з пропозицією серйозно сісти за стіл переговорів.

Показовою, з точки зору ставлення до Януковича, буде поведінка Медведчука в питанні організації злагодженої роботи з висування єдиного кандидата в рамках Всеукраїнської політичної консультативної ради. Не виключено, що саме ця громадська організація, очолювана Іваном Курасом, разом із парламентською більшістю, стане місцем народження кандидата від влади. Наскільки Медведчуку вдасться провести свою гру і вплести в неї інтереси Президента? — Запитання, відповідь на яке шукає багато хто. Чинник амбіцій керівництва СДПУ(о) має стільки гострих кутів, що він вельми складно монтується в будь-які схеми, здатні народитися в результаті акордних зусиль української еліти й насамперед її провладної частини. Без соціал-демократів політичні кубики не без тертя, але все ж досить легко могли бути покладені в будь-яку з двох передвиборних конфігурацій. Антикризовий менеджер, за визнанням більшості, спроможний створити серйозну кризу, оскільки Віктор Медведчук, як і раніше, є президентським суфлером, з якого глава держави, котрий іде, продовжує зчитувати свої помилки.

Загалом таким на сьогодні бачиться розстановка сил і приводи для болісних роздумів українських верхів. Ми ж із вами маємо досить простий спосіб визначитися в симпатіях до двох потенційних основних кандидатів — зіставити результати роботи на посаді прем’єра Віктора Януковича і Віктора Ющенка. Адже щоб порівнювати порівнювані речі нам гарантії непотрібні.