Чергова криза опозиції
02/09/2004 | Спостерігач
Чергова криза опозиції
Опозиція не формулює не тільки стратегії своїх дій під час виборів та після них, у разі перемоги. Вона не формулює і стратегічної мотивації власної діяльності.
Телеглядачі та випадкові радіослухачі, яким випало досить сумнівне щастя почути та побачити деякі моменти поточної сесії парламенту і які потім мали нагоду трішки проаналізувати пізнане, з глибоким сумом констатують, що із вітчизняної опозиції нічого путнього поки що не виходить. Навіть попри урочисте приєднання до неї депутата Леоніда Черновецького.
Деякі висловлюють припущення, що їй, як і українському контингенту в Іраці, потрібна термінова „ротація”.
А деякі порівнюють її із широко „розрекламованою” на телебаченні севастопольською бомбою: ніхто не знає, що з нею робити. І вона сама не знає, що з нею може статися. Тому звернулися до німецьких спеціалістів з вибухівки („саперське ПАРЄ”). А тим часом будь-якої миті може статися вибух.
Здається, ситуація в українській опозиції станом на початок лютого нагадує ситуацію в КПРС кінця 80-х років. Той же соціальний склад (крім відвертого пролетаріату), та ж самовпевненість, яка буденно межує із примітивною розгубленістю. Та ж очевидна харизма лідерів, що поволі забалакується та блідіє. Той же широченний розкид ідеології та практики політичної боротьби. Ті ж парадоксальні постаті: розсудливий та мудрий не по роках молоденький Юрій Павленко поруч із клінічно радикальним аж до екстремізму сивочолим Степаном Хмарою. Категоричні та вперті інтонації із арсеналу секретаря райкому комсомолу по роботі із учнівською молоддю Юлії Тимошенко та альпіністська наполегливість Юрія Костенка. А Віктор Ющенко дуже ризикує залишитися самотнім. Як Горбачов, який після „перебудови” став настільки одиноким, що, мабуть, залишав на кухонному столі крихти, спеціально для тарганів...
У питанні ставлення до опозиції поволі проходить той час, коли ми вірили, що він настав. Пригнічує те, що всім добре відомий фінал КПРС.
Що ж сьогодні свідчить про кризу?
Звісно, не те, що в засобах масової інформації настирливо і з величезним піднесенням пролунало повідомлення про „призупинення” членства в „Нашій Україні” двох відомих нардепів.
Про таку кризу свідчить дещо інше.
Опозиції, як і звичайній людині, властиво помилятися. Але, на жаль, наша опозиція використовує цю властивість часто та із задоволенням.
Опозиція, як величезна вайлувата рибина гачка, проковтнула „частковий відступ” Леоніда Кучми. Німецька Neue Zuercher Zeitung (і з цим немає підстав не погоджуватися, тому про такі оцінки жодного слова немає в українських телекоментарях) вважає, що хитрий Президент своїм продуманим в тиші баден-баденських курортів відступом, досягнув „подвійного успіху, значення якого не можна недооцінювати”. Факт другого голосування відомого законопроекту надає видимості легітимності першому. При цьому опозиція, яку, об’єктивно кажучи, об’єднує лише неприйняття Кучми, вже вкотре відчула себе розділеною та слабенькою. Гарант просто „скинув баласт” заздалегідь, щоб врятувати найголовніше у своїй „політреформі”. І тепер питання лише в тому, чи зможе Кучма проштовхнути залишки цієї реформи до жовтневих виборів.
До чого наразі звертання до судів Печерського та Конституційного (який, як ми пам’ятаємо, щиро вважає, що 1+1 буде 1), добре знаючи, в чиїх вони руках? Про очевидну марність цього свідчить і те, що про самі факти таких звернень опозиції у теленовинах навіть не згадувалося. Натомість на всіх головних телеканалах два дні поспіль пройшов однаковий „відволікаючий” репортаж про відсутність світла у пересічному українському селі, де люди масово скуповують свічки.
Далі. Зовсім не додає авторитету опозиції, особливо її лідерам, вперте небажання чітко відмежуватися від екстремізму в політичній поведінці колег. Останній приклад цього – ситуація навколо „Сільських вістей”. Так, добре, що нарешті Віктор Ющенко виступив із заявою про необхідність вибачень від газети. Але запізнілість цього кроку – не тільки очевидна, але й вкрай нетехнологічна, адже тим часом уже всі телеканали встигли не кращим чином представити позицію „НУ” і в цьому конфлікті!
Схоже, що наша опозиція відверто орієнтується на найнижчий прошарок населення, який зубожів у цій країні, на тих, у кого немає доступу до об'єктивної інформації, хто готовий повірити будь-якій нісенітниці. А це досить значна частина електорату, і її ніби до сліз шкода втратити. Видається очевидним, що це глибока помилка.
До всього вищенаведеного додаються і деякі особистісні риси чільних лідерів української опозиції. Приміром, Віктор Андрійович ніяк не хоче зрозуміти (хоча його неодноразово попереджали колеги), що візити до Кучми (особливо таємні) є тихою зрадою інших сил опозиції, на які вони можуть відповісти аналогічною, але вже гучною зрадою його інтересів як майбутнього кандидата в президенти.
Будуть, очевидно, виникати серйозні проблеми у Ю. Тимошенко, на яку починається чергове полювання з приводу ЄЕСУ. Це, безперечно, призведе до відволікання від конкретних політичних проблем.
Можна навести іще чимало речей, які свідчать про досить очевидні ознаки кризи вітчизняної опозиції. Хочеться вірити, кризи тимчасової.
Влада допоки переграє. У тому числі і в сфері ЗМІ.
За інформаційної диктатури (а у нас це саме так) немає ніякої необхідності кидати опозиціонерів за ґрати, вводити танки тощо. Достить захопити ефір. Лише декілька відсотків населення України долучені до друкованої опозиційної преси. Переважна більшість отримує інформацію із телебачення, яке знаходиться в руках влади.
Втім, помилки, яких наробили опозиційники за останні два роки і продовжують робити зараз, важкі. Але не смертельні. Якщо вони не відкинуть „тактику сирен”, то, безперечно, програють. Причому програш відбудеться не за рахунок включення адмінресурсу (який, звісно, включать пізніше на повну потужність), а внаслідок того, що вони не зможуть пояснити людям свої цілі. Наразі народ бачить лише дві групи політиків, які б‘ються за владу. Причому абсолютно безпринципно.
Опозиція не тільки не формулює стратегію своїх ДІЙ у виборчій кампанії і, що головне, після виборів, у разі перемоги. Опозиція не формулює і стратегічні МОТИВАЦІЇ своєї діяльності. І в цьому, мабуть, і полягає головна ознака і водночас головна причина її сьогоднішньої кризи.
Адже коли, приміром, у ВР відбувається голосування у 304 голоси щодо зняття тих статей з проектів конституційної реформи, проти яких виступала саме опозиція, а остання при цьому блокує трибуну, виставляючи не просто все нові й нові, а й дуже маловиразні для виборця чергові виправдання та вимоги – ну не варто при цьому сподіватися на розуміння навіть найпалкіших прихильників!
Якщо б „Наша Україна” із самого початку, раз і назавжди, повідомила країну, що вона не визнає за цією владою МОРАЛЬНОГО ПРАВА на політичну реформу напередодні виборів і тому в жодному разі і в жодному вигляді не братиме в ній участі – усі питання були б зняті раз і назавжди. Не потрібні були б торги, нові й нові інтриги, пояснення парадоксальних кроків, компроміси, нові й нові викрутаси... І, в той же час, ця позиція була б цілком зрозумілою і, що вкрай важливо, послідовною!
Але опозиція цього ніколи не заявляла як свого остаточного рішення. Якщо ж так, якщо відмовитися від перехопленої владою ідеї власної виборчої кампанії не вистачило ані сил, ані технологій – мабуть, треба було, дійсно, очолити боротьбу за політреформу.
Якщо ж не було зроблено й цього – то, напевно, вкрай важливо було розробити власний „порядок денний” і з такою ж зухвалістю, як і влада, намагатися його нав’язати електорату. Щодо ж конституційних змін – лише позиційними, тактичними кроками намагатися поліпшити конкретні статті, принципову війну залишаючи лише для справді принципових – для народу і міжнародної громадськості, а не тільки у власних очах – моментів, на кшталт виборів президента парламентом, які в українській ситуації дійсно приведуть до збереження нинішнього режиму при владі. Причому, моментів не тільки принципових, а ще й таких, якими дійсно може поступитися Президент і більшість або з приводу яких немає у більшості єдності. І ще питання – чи, наприклад, 103 статтю можна було зняти з тексту проекту 4105 тільки через провокування парламентської кризи та звернення до ПАРЄ чи ж і шляхом куди більш спокійним – наприклад, постатейним голосуванням після попередніх консультацій з більшістю! Адже очевидно, що 103 стаття для більшовиків не була головною, як не парадоксально це звучить, і головним її призначенням було і є ще й тепер – відволікання уваги від факту самого просування політреформи.
Та якщо вже хоч і силовими методами, але начебто якісь перемоги опозицією досягаються – то не треба, замість того, щоб зробити собі піар, перетворювати їх моментально у власні поразки, даючи всім зрозуміти, що насправді те, за що так запекло билися ще вчора, не таке вже й важливе, а справжні мотиви бійки – зовсім в іншому...
Один із авторів цієї статті був учасником лютневої зустрічі з доповідачами моніторингового комітету ПАРЄ Ханне Северинсен та Ренатою Вольвенд представників українських громадських організацій та журналістів. І я можу засвідчити, як важко було зрозуміти євроспостерігачам деякі дії опозиції щодо блокування політичної реформи, яка в багатьох своїх аспектах, з точки зору європейського права, не суперечить курсу на демократизацію української політичної системи. Врешті-решт, Адміністрація Президента теж припустилася великих помилок і повела гучну кампанію дискредитації ПАРЄ. Тим самим лише підтвердивши аргументи опозиції як з приводу того, що у НАШИХ умовах найдемократичніші механізми можуть ставати інструментами для збереження тоталітаризму, так і з приводу нещирості владної верхівки у бажанні начебто цивілізуватися. Якби не такі дії саме АП – то ще невідомо, чи були б такими жорсткими і прийнятними саме для опозиції формулювання останньої резолюції ПАРЄ...
Доки опозиція не вирішить, НАВІЩО їй влада, окрім власне влади та задоволення власних потреб. Доки мотивація опозиції не буде сприйнята народом як вираження і його нагальних потреб та інтересів теж. Доти її шанси перемогти опонентів, у руках яких є всі ресурси для технологічної перемоги – будуть залишатися примарними.
Технології перемагаються лише моральністю мети і вмінням переконати у цій моральності народ. Перше мають забезпечити політичні лідери. Друге – ті ж самі технологи, перед якими лише будуть поставлені дещо інші завдання: не влада за будь-яку ціну, а висока ціна за владу. Ціна – як чітко визначена суть тих перетворень на краще у житті власного народу, яку МАЮТЬ і ВМІЮТЬ заплатити ті політики, що прагнуть перемоги. Хтось готовий з нашої опозиції до такої високої ціни?
Володимир Килинич, Наталя Лігачова, „Телекритика”
Опозиція не формулює не тільки стратегії своїх дій під час виборів та після них, у разі перемоги. Вона не формулює і стратегічної мотивації власної діяльності.
Телеглядачі та випадкові радіослухачі, яким випало досить сумнівне щастя почути та побачити деякі моменти поточної сесії парламенту і які потім мали нагоду трішки проаналізувати пізнане, з глибоким сумом констатують, що із вітчизняної опозиції нічого путнього поки що не виходить. Навіть попри урочисте приєднання до неї депутата Леоніда Черновецького.
Деякі висловлюють припущення, що їй, як і українському контингенту в Іраці, потрібна термінова „ротація”.
А деякі порівнюють її із широко „розрекламованою” на телебаченні севастопольською бомбою: ніхто не знає, що з нею робити. І вона сама не знає, що з нею може статися. Тому звернулися до німецьких спеціалістів з вибухівки („саперське ПАРЄ”). А тим часом будь-якої миті може статися вибух.
Здається, ситуація в українській опозиції станом на початок лютого нагадує ситуацію в КПРС кінця 80-х років. Той же соціальний склад (крім відвертого пролетаріату), та ж самовпевненість, яка буденно межує із примітивною розгубленістю. Та ж очевидна харизма лідерів, що поволі забалакується та блідіє. Той же широченний розкид ідеології та практики політичної боротьби. Ті ж парадоксальні постаті: розсудливий та мудрий не по роках молоденький Юрій Павленко поруч із клінічно радикальним аж до екстремізму сивочолим Степаном Хмарою. Категоричні та вперті інтонації із арсеналу секретаря райкому комсомолу по роботі із учнівською молоддю Юлії Тимошенко та альпіністська наполегливість Юрія Костенка. А Віктор Ющенко дуже ризикує залишитися самотнім. Як Горбачов, який після „перебудови” став настільки одиноким, що, мабуть, залишав на кухонному столі крихти, спеціально для тарганів...
У питанні ставлення до опозиції поволі проходить той час, коли ми вірили, що він настав. Пригнічує те, що всім добре відомий фінал КПРС.
Що ж сьогодні свідчить про кризу?
Звісно, не те, що в засобах масової інформації настирливо і з величезним піднесенням пролунало повідомлення про „призупинення” членства в „Нашій Україні” двох відомих нардепів.
Про таку кризу свідчить дещо інше.
Опозиції, як і звичайній людині, властиво помилятися. Але, на жаль, наша опозиція використовує цю властивість часто та із задоволенням.
Опозиція, як величезна вайлувата рибина гачка, проковтнула „частковий відступ” Леоніда Кучми. Німецька Neue Zuercher Zeitung (і з цим немає підстав не погоджуватися, тому про такі оцінки жодного слова немає в українських телекоментарях) вважає, що хитрий Президент своїм продуманим в тиші баден-баденських курортів відступом, досягнув „подвійного успіху, значення якого не можна недооцінювати”. Факт другого голосування відомого законопроекту надає видимості легітимності першому. При цьому опозиція, яку, об’єктивно кажучи, об’єднує лише неприйняття Кучми, вже вкотре відчула себе розділеною та слабенькою. Гарант просто „скинув баласт” заздалегідь, щоб врятувати найголовніше у своїй „політреформі”. І тепер питання лише в тому, чи зможе Кучма проштовхнути залишки цієї реформи до жовтневих виборів.
До чого наразі звертання до судів Печерського та Конституційного (який, як ми пам’ятаємо, щиро вважає, що 1+1 буде 1), добре знаючи, в чиїх вони руках? Про очевидну марність цього свідчить і те, що про самі факти таких звернень опозиції у теленовинах навіть не згадувалося. Натомість на всіх головних телеканалах два дні поспіль пройшов однаковий „відволікаючий” репортаж про відсутність світла у пересічному українському селі, де люди масово скуповують свічки.
Далі. Зовсім не додає авторитету опозиції, особливо її лідерам, вперте небажання чітко відмежуватися від екстремізму в політичній поведінці колег. Останній приклад цього – ситуація навколо „Сільських вістей”. Так, добре, що нарешті Віктор Ющенко виступив із заявою про необхідність вибачень від газети. Але запізнілість цього кроку – не тільки очевидна, але й вкрай нетехнологічна, адже тим часом уже всі телеканали встигли не кращим чином представити позицію „НУ” і в цьому конфлікті!
Схоже, що наша опозиція відверто орієнтується на найнижчий прошарок населення, який зубожів у цій країні, на тих, у кого немає доступу до об'єктивної інформації, хто готовий повірити будь-якій нісенітниці. А це досить значна частина електорату, і її ніби до сліз шкода втратити. Видається очевидним, що це глибока помилка.
До всього вищенаведеного додаються і деякі особистісні риси чільних лідерів української опозиції. Приміром, Віктор Андрійович ніяк не хоче зрозуміти (хоча його неодноразово попереджали колеги), що візити до Кучми (особливо таємні) є тихою зрадою інших сил опозиції, на які вони можуть відповісти аналогічною, але вже гучною зрадою його інтересів як майбутнього кандидата в президенти.
Будуть, очевидно, виникати серйозні проблеми у Ю. Тимошенко, на яку починається чергове полювання з приводу ЄЕСУ. Це, безперечно, призведе до відволікання від конкретних політичних проблем.
Можна навести іще чимало речей, які свідчать про досить очевидні ознаки кризи вітчизняної опозиції. Хочеться вірити, кризи тимчасової.
Влада допоки переграє. У тому числі і в сфері ЗМІ.
За інформаційної диктатури (а у нас це саме так) немає ніякої необхідності кидати опозиціонерів за ґрати, вводити танки тощо. Достить захопити ефір. Лише декілька відсотків населення України долучені до друкованої опозиційної преси. Переважна більшість отримує інформацію із телебачення, яке знаходиться в руках влади.
Втім, помилки, яких наробили опозиційники за останні два роки і продовжують робити зараз, важкі. Але не смертельні. Якщо вони не відкинуть „тактику сирен”, то, безперечно, програють. Причому програш відбудеться не за рахунок включення адмінресурсу (який, звісно, включать пізніше на повну потужність), а внаслідок того, що вони не зможуть пояснити людям свої цілі. Наразі народ бачить лише дві групи політиків, які б‘ються за владу. Причому абсолютно безпринципно.
Опозиція не тільки не формулює стратегію своїх ДІЙ у виборчій кампанії і, що головне, після виборів, у разі перемоги. Опозиція не формулює і стратегічні МОТИВАЦІЇ своєї діяльності. І в цьому, мабуть, і полягає головна ознака і водночас головна причина її сьогоднішньої кризи.
Адже коли, приміром, у ВР відбувається голосування у 304 голоси щодо зняття тих статей з проектів конституційної реформи, проти яких виступала саме опозиція, а остання при цьому блокує трибуну, виставляючи не просто все нові й нові, а й дуже маловиразні для виборця чергові виправдання та вимоги – ну не варто при цьому сподіватися на розуміння навіть найпалкіших прихильників!
Якщо б „Наша Україна” із самого початку, раз і назавжди, повідомила країну, що вона не визнає за цією владою МОРАЛЬНОГО ПРАВА на політичну реформу напередодні виборів і тому в жодному разі і в жодному вигляді не братиме в ній участі – усі питання були б зняті раз і назавжди. Не потрібні були б торги, нові й нові інтриги, пояснення парадоксальних кроків, компроміси, нові й нові викрутаси... І, в той же час, ця позиція була б цілком зрозумілою і, що вкрай важливо, послідовною!
Але опозиція цього ніколи не заявляла як свого остаточного рішення. Якщо ж так, якщо відмовитися від перехопленої владою ідеї власної виборчої кампанії не вистачило ані сил, ані технологій – мабуть, треба було, дійсно, очолити боротьбу за політреформу.
Якщо ж не було зроблено й цього – то, напевно, вкрай важливо було розробити власний „порядок денний” і з такою ж зухвалістю, як і влада, намагатися його нав’язати електорату. Щодо ж конституційних змін – лише позиційними, тактичними кроками намагатися поліпшити конкретні статті, принципову війну залишаючи лише для справді принципових – для народу і міжнародної громадськості, а не тільки у власних очах – моментів, на кшталт виборів президента парламентом, які в українській ситуації дійсно приведуть до збереження нинішнього режиму при владі. Причому, моментів не тільки принципових, а ще й таких, якими дійсно може поступитися Президент і більшість або з приводу яких немає у більшості єдності. І ще питання – чи, наприклад, 103 статтю можна було зняти з тексту проекту 4105 тільки через провокування парламентської кризи та звернення до ПАРЄ чи ж і шляхом куди більш спокійним – наприклад, постатейним голосуванням після попередніх консультацій з більшістю! Адже очевидно, що 103 стаття для більшовиків не була головною, як не парадоксально це звучить, і головним її призначенням було і є ще й тепер – відволікання уваги від факту самого просування політреформи.
Та якщо вже хоч і силовими методами, але начебто якісь перемоги опозицією досягаються – то не треба, замість того, щоб зробити собі піар, перетворювати їх моментально у власні поразки, даючи всім зрозуміти, що насправді те, за що так запекло билися ще вчора, не таке вже й важливе, а справжні мотиви бійки – зовсім в іншому...
Один із авторів цієї статті був учасником лютневої зустрічі з доповідачами моніторингового комітету ПАРЄ Ханне Северинсен та Ренатою Вольвенд представників українських громадських організацій та журналістів. І я можу засвідчити, як важко було зрозуміти євроспостерігачам деякі дії опозиції щодо блокування політичної реформи, яка в багатьох своїх аспектах, з точки зору європейського права, не суперечить курсу на демократизацію української політичної системи. Врешті-решт, Адміністрація Президента теж припустилася великих помилок і повела гучну кампанію дискредитації ПАРЄ. Тим самим лише підтвердивши аргументи опозиції як з приводу того, що у НАШИХ умовах найдемократичніші механізми можуть ставати інструментами для збереження тоталітаризму, так і з приводу нещирості владної верхівки у бажанні начебто цивілізуватися. Якби не такі дії саме АП – то ще невідомо, чи були б такими жорсткими і прийнятними саме для опозиції формулювання останньої резолюції ПАРЄ...
Доки опозиція не вирішить, НАВІЩО їй влада, окрім власне влади та задоволення власних потреб. Доки мотивація опозиції не буде сприйнята народом як вираження і його нагальних потреб та інтересів теж. Доти її шанси перемогти опонентів, у руках яких є всі ресурси для технологічної перемоги – будуть залишатися примарними.
Технології перемагаються лише моральністю мети і вмінням переконати у цій моральності народ. Перше мають забезпечити політичні лідери. Друге – ті ж самі технологи, перед якими лише будуть поставлені дещо інші завдання: не влада за будь-яку ціну, а висока ціна за владу. Ціна – як чітко визначена суть тих перетворень на краще у житті власного народу, яку МАЮТЬ і ВМІЮТЬ заплатити ті політики, що прагнуть перемоги. Хтось готовий з нашої опозиції до такої високої ціни?
Володимир Килинич, Наталя Лігачова, „Телекритика”