02/13/2004 | LL.M.

Віктор ЮЩЕНКО

ДЛЯ УКРАЇНИ 2004 рік має принципове значення. На межі жовтня та листопада відбудуться президентські вибори, на яких Україна обере не лише главу держави, але й своє майбутнє на найближчі кільканадцять років.

Останні дні грудня 2003 року з усім драматизмом продемонстрували, що може трапитися. Тоді проголосували т.зв. конституційну реформу, запропоновану пропрезидентськими депутатами та комуністами, а Конституційний суд уможливив Леонідові Кучмі висунення його на третій президентський термін. Влада не тільки порушила регламент Верховної Ради та Конституцію України, але й змусила суддів, покликаних стояти на сторожі Основного закону, дискредитувати його. Влада вчинила це з ім’ям демократії на устах, з цинізмом, який переходить усі можливі межі. Вона продемонструвала, що її декларації про відданість європейським вартостям і прагнення до членства в НАТО та ЄС – порожні.

Дії влади небезпечні, адже вони вбивають у людях надію на краще життя. Для світової спільноти українська влада стала цілком непередбачуваною, про це свідчать сповнені критичних зауваг ухвали ПАРЄ та Європейської Комісії. Тільки завдяки натиску опозиції та світової громадськості правлячий табір утримали від крайнього варіанту – вибору президента чинним парламентом. Тому таким важливим є подання світовій громадськості правдивих і точних даних про останні події в Україні та перспективи розвитку політичної ситуації.

Держава стала заручником

Донедавна всі українці були переконані, що Леонід Кучма є президентом удруге поспіль, і що його перший термін тривав повні п’ять років. Під час виборів 1999 р. ЦВК виразно окреслила статус Леоніда Кучми – “правлячий президент України”. Нікому тоді на гадку не спало підважувати очевидну істину, що Леоніда Кучму обрали вдруге та востаннє.

Відтак постає логічне запитання: чим керувався Конституційний суд, коли 30 грудня 2003 р. прийняв рішення про можливість кандидування діючого президента на ще один термін, позаяк перший начебто “не зараховується”.

Відповідь очевидна, хоча й не сповнює оптимізмом. Влада й досі настільки слабка морально та відчужена від власного народу, що не має жодних шансів на чесний виграш у майбутніх загальних виборах. Отож, вона й вигадує найнеймовірніші способи втримати своє актуальне становище.

Правлячі кола в Україні – це кілька олігархічних кланів, які безперервно поділені в боротьбі за привласнення національного доробку та збагачення коштом мільйонів громадян. Натомість єднає їх страх перед втратою прибутків і впливу на рішення парламенту, уряду та президента.

У нинішній системі законів цей вплив їм гарантує домінуюча позиція президента, мало не цілковите підпорядкування йому уряду й обмежені повноваження парламенту, до того ж послабленого змішаною виборчою системою.

Криза, до якої призвело вбивство журналіста Георгія Ґонґадзе й оприлюднення плівок майора Мельниченка, котрі пов’язують Кучму із цією справою, унаочнили, яку ключову роль відіграє особа президента в українській політичній системі. Його доля, його прагнення гарантувати для себе особисту безпеку стають найважливішими в державі справами, зіштовхуючи набік потреби суспільства, розвиток економіки, зміцнення міжнародного становища України. Уся держава de facto стала заручником однієї особи – Леоніда Кучми.

Відтак Україна залишається полем відвертої та нерозбірливої в засобах гри світових великодержав і їхніх спецслужб.

Після парламентських виборів у березні 2002 р. моя фракція “Наша Україна” представила проект змін політичної системи, в основу яких покладено запровадження пропорційного виборчого закону та збільшення ролі парламенту й уряду. Наші пропозиції збігались із постулатами інших опозиційних партій.

Це консолідувало демократичні сили та дозволило укласти в травні 2002 р. угоду, спрямовану на зміну системи влади. Парламентська комісія під головуванням лідера соціалістів Олександра Мороза опрацювала проект реформи. Він передбачав загальні президентські вибори та передачу частини попередніх президентських повноважень парламентові й урядові. Парламент і органи місцевого самоврядування мали б обирати за пропорційною системою. Ми переконані, що саме такий устрій гарантуватиме рівновагу та відповідні стосунки між законодавчою та виконавчою владами.

Рятуючись, правлячий табір спробував перехопити ініціативу змін і запропонував т.зв. політичну реформу. Головну роль він довірив слухняній парламентській більшості. Посеред року з’явився проект змін до Конституції, запропонований лідером комуністів Петром Симоненком і главою президентської адміністрації Віктором Медведчуком. Повноваження президента зазнали певних коректив, але його позиція щодо парламенту й уряду суттєво не змінилися. Найважливіший задум: у 2004 р. президента мали б обирати на загальних виборах, але вже у 2006-му – після наступних парламентських виборів – його мусили визначити 300 депутатів.

Ще далі пішли представники пропрезидентських парламентських фракцій. Вони запропонували, щоб у 2004 р. президента обирав чинний парламент. Наче в нагороду їм, ініціювали продовження депутатського терміну на рік. Кількадесят цих депутатів творчо розвинули задум, звернувшись до Конституційного суду із запитом про відповідність закону можливого вибору Леоніда Кучми на третій термін. Отже, все стало зрозумілим. Президент і його оточення виказали справжню мету політичної реформи – утримання влади за всяку ціну.

Український сценарій

Президентові довіряють 3-5 відсотків мешканців України. Це доволі обмежене поле для політичних маневрів. В оточенні Леоніда Кучми, проте, знайшлися особи, які підштовхували його до небезпечних дій.

Ми сподівалися, що сам президент обережно ставиться до таких порад і об’єктивно оцінює не лише власні сили, але й наслідки своїх починань для держави. Третього терміну для Кучми не вдалося б забезпечити шляхом виборів, навіть використовуючи вже випробувані в нас маніпуляції та соціотехнічні засоби. Продуктивним був би тільки державний переворот – вибори президента в парламентській курилці.

Ми були рішуче налаштовані, аби цього не допустити. Ми знали, що на нашому боці – переважна більшість суспільства. Водночас стояли на позиції, що знайдемо спосіб, аби належно оцінити політика, який передасть владу в термін, визначений Конституцією, знайде в собі сили подолати страх перед майбутнім і гарантуватиме чесні демократичні вибори. Таку політичну ініціативу оцінять політичні угруповання й український народ.

Для моїх земляків і наших закордонних приятелів головною проблемою залишається не брак українських політиків і партій, які визнають демократичні європейські вартості, вони також без труднощів здобудуть суспільну підтримку. Проблемою залишається оцінка шансу перемоги над правлячими кланами.

За владою стоять потужний адміністративний апарат, величезні гроші, слухняні ЗМІ та брудні політичні знаряддя, які служать маніпулюванню свідомістю людей, ба навіть політичному насильству. Методи ці безпардонно використали 31 жовтня минулого року, коли в Донецьку зірвали з’їзд “Нашої України”, а також форуми демократичних сил у Харкові, Сумах та інших містах.

Ми усвідомлюємо, що означають слова президента Кучми, що виборча кампанія 2004 р. буде найбруднішою в історії незалежної України. Тільки чинна влада в змозі втілити такий сценарій. Слова глави держави можна було, зокрема, зрозуміти як відверту погрозу.

Ми впевнені в наших силах і в підтримці з боку народу. І ми переможемо. Влада вже поступилася – 3 лютого анулювали найскандальнішу пропозицію обирати президента України через парламент. Це сталося під час надзвичайної сесії Верховної Ради. Створено прецедент зміни Конституції практично через кожні три дні.

Я шкодую, що в цьому допомогли наші союзники з Соціалістичної партії Мороза.

Попри це, безсумнівно, влада поступилася під впливом наших дій, тиску громадської думки та світової спільноти.

А отже, по-перше, в жовтні відбудуться прямі та загальні президентські вибори. По-друге, нашою метою є визнання грудневих поправок до Конституції незаконними. По-третє, влада не могла й не може здобути 300 голосів, аби домогтися змін у Конституції в її сучасній формі. Тому вона вдаватиметься до шантажу, ошуканства та незаконних дій. По-четверте, ми переконані, що суспільство не зостанеться байдужим. Мобілізуватимемо людей до боротьби за їхні права.

В Україні часто порівнюють прогнозований розвиток подій із нещодавньою зміною влади у Грузії та в колишній Югославії. Це неправильний підхід – політична ситуація в Україні розвиватиметься за українським сценарієм. Мусимо подолати нинішню кризу згідно з демократичними принципами, записаними в нашій Конституції та закоріненими в нашій політичній традиції.

Суть президентських виборів в Україні полягає у виборі напрямку розвитку держави. Він залежить від відповіді на п’ять принципових запитань.

Чи переможе в Україні демократія, а суспільство збереже право обирати своїх представників на різних щаблях влади, чи переможе т.зв. керована демократія, а владу успадковуватимуть у межах правлячої касти, яка маніпулюватиме виборами?
Розвиватиметься в Україні “вільноринкова” економіка з прозорими правилами гри для всіх чи т.зв. олігархічний капіталізм, тобто цілковита зневага до національних інтересів і підпорядкування економічного життя інтересам кількох фінансово-політичних кланів?
Чи втілюватиме Україна послідовно реформи, які наближатимуть її членство в ЄС і НАТО, чи це буде лиш примара демократії (або відверта автократія) та привид вільного ринку (або відверта влада злочинних груп)?
Чи в Україні розвиватиметься громадянське суспільство з усіма його інститутами, а чи суспільство перетвориться на слухняних підданих?
Чи в Україні шануватимуть принципи верховенства закону, прав людини, свободи слова та безпеки праці журналіста, а чи закон служитиме лише обраним, ЗМІ будуть речниками інтересів олігархів і підпорядкованої їм влади, натомість життя журналістів постійно перебуватиме під загрозою?
Для мене, політичної сили, яку репрезентую, а також для моїх приятелів з інших опозиційних угруповань відповіді на ці запитання очевидні. Ми – прихильники демократії та прав нації, вільного ринку та рівних шансів для всіх, інтеграції країни до європейських і євроатлантичних структур, громадянського суспільства, зрештою – верховенства закону, прав людини, свободи слова та нормальних умов праці для журналістів.

Це абетка нашої політичної діяльності, це вартості, які покладені в основу наших програм.

Не приховую, що, пишучи ці слова, я відчував певну гіркоту. Цього року 10 держав, серед яких немає України, стануть членами ЄС. Я дуже радію, що тим самим втілять мрії мільйонів людей, які прагнуть жити в добробуті й безпеці. У їх числі й наші польські друзі, а також побратими з прибалтійських держав, з якими ще кільканадцять років тому ми були громадянами однієї держави.

Усі ці роки я гаряче радів вашим і їхнім успіхам. Для України це приклад того, як суспільства, що постраждали від комуністичного експерименту, з успіхом будують демократію та вільний ринок.

Я відчуваю гіркоту, коли думаю про власну державу, яка разом із Білоруссю, Молдовою, Росією та північноафриканськими державами отримала статус сусіда ЄС.

Ми знов опинилися перед перспективою зостатися по той бік нової залізної завіси, покликаної відокремлювати демократичний світ від недемократичного, багаті народи від бідних.

У травні 2002 р., після виграних опозицією парламентських виборів, Україна офіційно проголосила курс на інтеграцію з ЄС і НАТО. Перспектива нашого членства в ЄС далека, але вона існує, у чому я мав нагоду переконатися під час численних розмов із європейськими політиками, в тому числі німецькими та французькими. Принциповою перешкодою є недостатній розвиток демократії та ринкової економіки, олігархізація політичного й економічного життя, корупція, недотримання законів і свободи слова. А також брак певності у справжніх намірах українського керівництва, яке однією рукою підписує голосні декларації про інтеграцію у Європу, а другою парафує проекти євроазійської спільноти у формі ЄЕП. Це і стає головним аргументом для тих європейських політиків, які стверджують, що Україна стане членом ЄС водночас із Новою Зеландією, тобто ніколи.

Українські противники нашого європейського вибору із задоволенням посилаються на такі висловлювання.

Нам, прихильникам проєвропейської орієнтації, дуже допомагає зростаюча суспільна підтримка. За інтеграцію з ЄС висловлюються 55-65% українців. П’ятий рік поспіль Україна фіксує економічне зростання, започатковане у 2000 р. [за прем’єрства Ющенка. – “ҐВ”.]. Європа є нашим найважливішим економічним партнером, вона випереджає країни СНД.

Перед очима маємо приклад Румунії та Болгарії – держав, які приймають до НАТО і близьких до інтеграції з ЄС. Їхнє становище не надто відрізняється від українського. Це свідчить про те, що на шляху європейської інтеграції України не повинно бути перешкод фундаментального характеру.

Є багато свідчень на користь того, що можна прискорити вступ України до НАТО. Доволі швидко прогресує втілення Плану дій Україна – НАТО. Згідно з деклараціями командування НАТО – це шлях до повноцінного членства. На нашу користь спрацьовує також і вступ України до антитерористичної коаліції – Київ послав своїх вояків до багатонаціональної дивізії під командуванням польського генерала.

Україна в Європі

Свої європейські прагнення ми засновуємо на давніх традиціях – їхнім символом є портрети на банкнотах української валюти гривні. На них зображені князі Володимир Великий і Ярослав Мудрий, гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Мазепа, письменники Тарас Шевченко, Іван Франко та Леся Українка, перший президент України професор Михайло Грушевський. Польський читач знайомий із більшістю цих постатей – так багато спільного в нашому минулому.

Князі є тут не лише символом розквіту й могутності Київської Русі, але й нагадуванням, що на початках своєї історії наш народ розвивався спільно з іншими народами Європи, яка, за визначенням Івана Павла II, дихала двома легенями – східною і західною. Гетьмани символізують не лише відродження державності в нову добу, але й відродження української культури в тісному симбіозі з європейською. Письменники – це символ нового українського відродження межі XIX-XX століть, яке живилося гуманістичними європейськими ідеалами свободи, рівності та братерства. Саме з цих ідей у 1917 р. народилася Українська Народна Республіка. Її лідер професор Михайло Грушевський визнав місією України пріоритет моральних вартостей і принципів суспільної справедливості.

УНР загинула у вирі революції та громадянської війни, владу перейняли більшовики. Виклик їм кинув Микола Хвильовий, один із найвидатніших представників “розстріляного відродження” 20-х років, проголосивши гасло орієнтації нової української культури на Європу. “Хвильовізм” як синонім національного характеру українського комунізму послужив Сталінові приводом до жорстокої розправи з нашим народом у 30-х роках. Це було вчинено засобами Великого Голоду 1932-33 років, знищення української інтелігенції, чистки серед партійних функціонерів.

Зосталися досі незагоєні рани – мовчання, ба навіть сумніви Заходу щодо самого факту Великого Голоду. Коли Сталін винищував українських селян і чинив розправу із кожним, хто думав і писав українською, сусідні держави мовчали, США встановили дипломатичні стосунки із СРСР, а Польща та Франція підписали угоди про розвиток добросусідських стосунків із СРСР.

В українській історіографії можна натрапити на тезу, що без придушення українського відродження й опору колективізації не дійшло б до пакту Ріббентропа-Молотова, яким Гітлер і Сталін розв’язали II світову війну. Беручи до уваги значення, яке для обох тиранів мала Україна, в цьому ствердженні немає жодного перебільшення. Саме існування України як політичного суб’єкта – незалежного в 1917-21 роках і напівавтономного в рамках СРСР – було чинником стримування експансії совєцької імперії.

Опір, який чинили українці нацистській окупації, став одним із вирішальних чинників перемоги над Гітлером. Ціна, заплачена моєю Вітчизною за перемогу, була надзвичайно високою – близько 8 млн. жертв, зруйновані сотні міст і тисячі сіл. Українці боролися із Гітлером за власне виживання, але це була водночас боротьба за Європу та європейські вартості.

Українська державність відродилася в 1991 р., значною мірою завдяки жертовності сотень дисидентів і людей, які боролися за незалежність. Упродовж десятиліть вони становили найчисленнішу групу в’язнів совєцького ҐУЛАҐу. Вони потерпали в ім’я європейських вартостей і європейської приналежності своєї держави. Найкращим свідченням на користь цього була діяльність Української Гельсінської Групи, яка боролася проти нетолерантності, шовінізму та антисемітизму. Символом тих часів став Василь Стус, великий поет, незламний патріот і гуманіст, який помер у таборі у вересні 1985 року, тобто вже після того, як почалася “пєрєстройка”.

Борис Тарасюк – міністр закордонних справ у уряді, яким я керував, – вказав, чому Україна в 90-х роках відігравала ключову роль у системі стабілізації та безпеки в трансатлантичному регіоні.

По-перше, Україна відмовилася від статусу ядерної держави, добровільно позбувшись третього у світі ядерного арсеналу, і завдяки цьому суттєво знизила ядерну загрозу.

По-друге, Україна радикально зменшила арсенали конвенційної зброї, яку ми успадкували від армії колишнього СРСР.

По-третє, ми рішуче скоротили численність ЗС.

По-четверте, ми є одним із найактивніших членів ООН у втіленні миротворчих місій.

Україна, зважаючи на свою історичну спадщину, економічні інтереси та національну структуру, рівною мірою належить до Центральної Європи та Європи Східної. Наше розташування на березі Чорного моря, а відтак і Середземного, єднає нас із державами Південно-Східної Європи, з Балканами та Кавказом, а також із Туреччиною. Разом із Грузією, Молдовою, Азербайджаном і Узбекистаном ми створили регіональний союз під назвою ГУУАМ. На цих гігантських просторах маємо намір відігравати роль осередку демократії та вільноринкової економіки.

Росія та ми

З Росією нас пов’язують історія та політичні й економічні інтереси. Мільйони українських громадян пов’язані родинно з мільйонами громадян РФ. Близько половини мешканців України послуговуються щодень російською мовою. В Україні широко присутня російська культура – популярними є російські книги, теле- й радіостанції, російські актори та зірки естради.

З-поміж іноземних політиків найбільшою симпатією втішається президент Росії Владімір Путін.

Для України північно-східній сусід є проблемою і викликом, проте і знаком надії.

Проблемою – адже від формату українсько-російських стосунків значною мірою залежить майбутнє України.

Упродовж минулих кільканадцяти років у наших стосунках, м’яко кажучи, не все складалося гладко.

Минулого року президент Кучма опублікував у Москві том під промовистою назвою “Україна – не Росія” і визначив його як книгу пояснень. За словами Леоніда Даниловича, належало б насамперед пояснити, чому люди в Росії, яким не чужі такі поняття, як екуменізм чи глобалізація, не мають поняття про проблеми України? Куди поділася стільки разів згадувана вразливість російського інтелігента до болю іншої людини, де його універсалізм, звідкіля стільки пихи?

Кучма визнав, що причина полягає не в надміру амбіцій росіян, а у відсутності інформації. На понад 500 сторінках він пояснює простий, здавалося б, факт, що Україна не є Росією, а Росія – Україною.

І саме з цим ми звертаємося до росіян: Україна є незалежною державою, вона вже кільканадцять років розвивається, спираючись на власні традиції та прагне до інтеграції з Європою, зберігаючи якнайкращі приятельські стосунки з Росією.

Отож, ми чудово усвідомлюємо, що не лише Україна має проблему з Росією, але й Росія – з Україною.

Останній приклад цього – минулорічний конфлікт навколо острова Тузла. Лунали голоси, що не варто ставитися до цієї справи серйозно, що це лише результат передвиборної гарячки в Москві та на Кубані. Проте вистачило переглянути телеміст “Київ – Москва”, у якому виступали російські політики, а також т.зв. пересічні телеглядачі, аби зрозуміти, що це не жарт і не виборчий трюк. Представники російської сторони надто серйозно міркували про перегляд кордонів із Україною, аби злегковажити цю справу.

У період “пєрєстройки” казали, що російська демократія закінчується на Хуторі Михайлівському, тобто на кордоні з Україною. Із сучасної перспективи це виглядає перебільшенням, але не надто великим. Доказ цього – візит одного з лідерів демократичного Союзу правих сил до Києва в переддень парламентських виборів у Росії. Своїм виборцям той політик прагнув показати, що ідея перетворення Росії на ліберальну імперію має реальні підстави. Прикладом мав би стати проект придбання Росією практично всієї енергетичної системи України. Сподівана трансакція виявилася мильною бульбашкою, і задум цей не переконав виборців. Замість ліберальної імперії та місць у парламенті російські демократи мають тепер блок “Родіна”, який не ставить прикметників перед словом “імперія”. Результати виборів засвідчили, що для багатьох росіян слово “імперія” є синонімом вітчизни, ліберальні політики мало переконливі в ролі її відновників.

Із російськими демократичними угрупованнями нас пов’язують угоди про співпрацю, серед їхніх лідерів є політики, яких я можу назвати своїми приятелями. Ми зичимо їм успіху. Я пишу це з перспективи людини, яка народилася та виросла на сході України, за 40 км від кордону з Росією. Російські культура й історія близькі та зрозумілі мені.

Розвиток контактів і співпрацю з російськими партнерами я завжди вважав однією з гарантій наших національних інтересів. Коли був прем’єром, торговельний обмін між нашими державами зріс на 25%.

У жовтні минулого року, під час парламентських дебатів на тему українсько-російських стосунків, я сформулював п’ять принципів їхнього розвитку. По-перше, немає альтернативи для принципу добросусідства у стосунках між нашими державами. По-друге, обов’язковою умовою є взаємне шанування державного суверенітету та територіальної цілісності. У наших стосунках не може бути ані молодшого, ані старшого брата. По-третє, належить будувати економічну співпрацю, замість політичних проектів різних “просторів” варто створити зону вільної торгівлі. По-четверте, недопустимі тиск і шантаж. По-п’яте, найважливіші – люди, відтак пріоритет треба надати насамперед розв’язанню суспільних і гуманітарних проблем.

Сьогодні доля російської держави та демократії спочиває на плечах однієї особи – президента Владіміра Путіна, якому росіяни з великою довірою вручили свою долю. Від президента Путіна залежить також напрямок розвитку україно-російських стосунків.

Прагну висловити сподівання, що президент і його оточення, так само як і ми, знають, що для успішного розвитку Росії та її позиції у світі важливе зміцнення української незалежності. Стабільна, демократична та приязна Росії Україна дає гарантії, що в нашому регіоні не повториться імперське й тоталітарне минуле, яке принесло нашим нардам – і не лише їм – страждання і смерть людей і цивілізаційний занепад.

Київ – Варшава

Український шлях до євроатлантичної інтеграції важко собі уявити без розвитку добросусідських стосунків із Польщею.

Ми усвідомлюємо величезну роль, яку в наших стосунках відіграє політична думка польської й української еміграції, найкращим виявом якої були публіцистика та видання паризької “Культури” Єжи Ґедройця.

Ми не забуваємо послання, скерованого до народів Центрально-Східної Європи від I з’їзду “Солідарності”, керованої Лєхом Валенсою, а також діяльності польської демократичної опозиції з пам’ятними словами Яцека Куроня, що “без незалежної Польщі немає незалежної України, а без незалежної України немає незалежної Польщі”. В історію України увійшли слова Адама Міхніка, який у вересні 1989 р. на установчий з’їзд НРУ привіз послання від “Солідарності”, від усієї нової Польщі до вільної та демократичної України. Символічною перемогою цього періоду було визнання незалежності України Польщею – першою державою у світі.

Наші стосунки та партнерство – стратегічні. Під цим поняттям ми розуміємо особливі стосунки Києва та Варшави й узгодженість напрямків закордонної політики. З удячністю ми приймаємо підтримку, яку незмінно надає нам Польща у справі європейської інтеграції. Я прагну підкреслити активну роль і справжню приязнь, якою обдаровує нашу країну президент Алєксандр Кваснєвський. Голос Польщі та її президента лунав навіть тоді, коли виникли сумніви в реальності наших європейських прагнень. Ми цінуємо впровадження Польщею безкоштовних віз для громадян України. Із задоволенням сприйняли рішення наших урядів про спорудження польського відтинка трубопроводу “Одеса – Броди – Плоцьк” і його використання для транспортування каспійської нафти.

Під час грудневої конференції з питань європейських перспектив України я уважно вислухав виступ колишнього прем’єра Тадеуша Мазовецького. Він стурбовано вказував на небезпеку поділу ЄС на дві групи держав, які б мали постати внаслідок невдачі саміту ЄС у Брюсселі.

Ми також занепокоєно міркуємо про ризик поділу Європи на дві групи держав – першої та другої швидкості. Ми побоюємося того, що така Європа займеться сама собою. Європейські лідери можуть, зрештою, втратити інтерес до проблем інтеграції моєї Вітчизни. Європа двох швидкостей може перестати бути зразком солідарності держав із різним ступенем економічного розвитку. Може з’явитися спокуса промовляти мовою поділу світу на зони інтересів кількох великодержав.

Тому також зацікавлені у збереженні єдиної сильної Європи, відкритої для інших, яка б посідала належне місце у світовій політиці. У такій Європі Польща повинна займати місце, яке відповідає її величезному потенціалові. Я переконаний, що інтегральним елементом такої позиції буде польсько-українська співпраця та стратегічне партнерство.

Мартін Лютер Кінґ розпочав свій славетний виступ словами: I had a dream (“У мене є мрія”). Я хотів би повторити ці слова та сказати: “Я бачу в мріях, що український народ нарешті живе в добробуті та щасті, що влада служить людям, а не дбає виключно про власні інтереси, що Україна стала членом сильної, об’єднаної Європи, що її пов’язують із Польщею приятельські та партнерські стосунки, що ніхто не загрожує українській незалежності та територіальній цілісності”.

Історія вчить, що все народжується з таких мрій. Запеклим скептикам вони здаються утопією. Я глибоко вірю, що завдяки зусиллям нашого покоління українська мрія втілиться. Я щиро переконаний, що в цей вирішальний для її здійснення момент ми досягнемо порозуміння та підтримки з боку наших польських приятелів.

Віктор Ющенко – народний депутат, лідер “Нашої України”, мешкає в Києві

Gazeta Wyborcza. – 11.02. – 2004

Зворотний переклад українською Андрія Павлишина