02/16/2004 | Спостерігач

Неубієнний кредит


Кожному журналістові, мабуть, доводилось із роздратуванням чути від політиків будь-якого спрямування у відповідь на зовсім конкретне питання – ухильне “Я сподіваюся, що... (що ми об’єднаємось, що ціни не зростуть, що захід не дозволить, а схід не зловживе тощо). Безглуздішим за таку відповідь може бути хіба що запитання самого журналіста до політика: “Чи вірите ви в те, що... (що українці житимуть краще, що Президент не піде на третій термін, що опозиція переможе тощо)”.

Але не лише безглуздою, а й смішною може виявитися ситуація, коли від політиків абсолютно різних напрямків уже до журналіста адресовано претензії за те, що він, журналіст, наприклад: а) не вірить у невідворотність прямих президентських виборів; б) не сподівається на щасливе, себто корисне для країни, завершення конституційної реформи в теперішніх умовах; в) не вірить в юридичний талант В.Медведчука; г) не має надії, що Кучма піде на пенсію; д) не довіряє системі “відкритих списків” як фактору демократизації партійних структур; є) не вірить у те, що українська “коза ностра” в Києві одна така страшна. І так далі й тому подібне... У цих випадках, коли від журналістів вимагають довіри й надії, не варто скаржитися на неправильне ставлення політиків до ЗМІ чи свободи слова, бо тут, схоже, хвороба іншого плану. Але не треба відмовляти собі в задоволенні відповісти на всі ці претензії: сподіваюся й вірю в те, що добро обов’язково переможе зло, поставить його на коліна й довго катуватиме розпеченим залізом. А як іще з ними говорити?

У професійному політичному середовищі будь-яка розмова про надії та віру можуть означати або брехню (небажання говорити правду), або повну нефаховість. Справа політиків не сподіватися, а точно розраховувати й планувати, а головне – робити те, що відповідає раціональному курсу на досягнення поставленої мети. Справа журналіста, відповідно, не збирати теку “вірувань” політиків, а тим більше демонструвати власну віру в них, а дізнаватися й повідомляти факти ними зробленого, подробиці планів та деталі розрахунків. Є ще експерти-аналітики, чия справа... Ну, вона відома. Відомо також, що саме аналітики найменше хибують на вислови на кшталт вищенаведених. А ще є політтехнологи та соціологи. От саме їхнім безпосереднім робочим матеріалом і є віра й надія. Але не у власних висловах...

Віра й надія, а іноді навіть любов (у політичному, що тут розглядається, сенсі) – це є виключна прерогатива виборців. Не тому, звісно, що категорією “довіри” до політиків оперують соціологи. Навпаки, соціологи саме й оперують цим терміном і самою категорією “довіри” громадян, що це є вимір їхнього, громадян-виборців, сприйняття фахових політиків як інструменту реалізації їхніх надій та сподівань. Відповідно, і політтехнологи займаються формуванням (або маніпулюванням) рівня громадської довіри до тих чи інших політиків, тому що це є головний аргумент для наступного волевиявлення громадян. Яке, в перекладі на раціональну мову, є не чим іншим, як інвестицією суб’єктів активного виборчого права у проект свого й держави ближчого майбутнього, що створюють суб’єкти права пасивного.

Проект може виявитись згодом пірамідою на кшталт славнозвісної “МММ”, а може й стати ефективним підприємством: це залежить від фахівців. Але першоджерело, “будівельний матеріал” – той самий: довіра громадян, віра й надія. При цьому фактор довіри–недовіри, що базується на надії й вірі, себто значною мірою нераціональному ставленні до об’єкту політики, присутній завжди, навіть якщо йдеться про дуже добре поінформованих оптимістів чи навіть песимістів, ба більше – циніків чи нігілістів. Бо надія й навіть віра – це не категорії “добра–зла”, це просто додатковий прихований ресурс (окрім розрахованих та наявних), на який робиться чи не робиться ставка на майбутнє. Оскільки в майбутньому завжди є невідоме – остільки в його плануванні завжди є місце надії, нераціональному очікуванню. Звісно, в майбутній невідомості завжди є й місце для іншого, так би мовити, “негативного” фактора політичних “інвестицій”: страху, що по-науковому називається “ризиком” і теж піддається приблизному обчисленню. Але в тім-то й специфіка “позитивного” фактору довіри, побудованого на надії, що й сам страх він повертає на свій бік: надія на усунення страху також є реальним виміром, “конвертованим” у голосування.

Яким би апатичним та зневіреним не було суспільство, але все одно надія – як той “нерозмінний гривеник” із казки. Надія не просто вмирає останньою, вона ще й першою відроджується: переживши розчарування, ми кажемо “втрата ілюзій”, тим самим відокремивши цим синонімом погані, неправильні надії від усе ще можливих правильних та перспективних – і рухаємося назустріч новим помилкам та розчаруванням. Але з надією й довірою, що десь там... на наступних виборах... Одне слово, політики та їхні політтехнологи завжди мають невичерпний, неубієнний ресурс для формування своєї влади з наших сподівань. До речі, з огляду на це, чи не час уже записати в Конституції (благо, саме відбувається реформа), що джерелом влади є не просто народ, а саме надії народу, наші інвестиції в її, влади, проекти...

Звісно, всі ці мої нефахові втручання в чужу професійну царину не є спробою займатися псевдонауковим теоретизуванням. Просто поточна політична дійсність примушує саме нині особливо прискіпливо подивитися на згадуваний “будівельний матеріал” невідворотного свята демократії, що насувається. Мабуть, не стане перебільшенням твердження, що саме в поточному політичному процесі надії суспільства й окремих груп громадян та просто індивідів-виборців – є як ніколи жаданим об’єктом уваги, та що там – омріяною здобиччю озброєних до зубів мисливців із політбомонду. Цього разу дитячі принизливо-меркантильні пояснення політтехнологів про те, що вони “продають” політиків як пральний порошок, не мають і не матимуть місця. Навпаки, термінологія буде піднесена до висот мистецтва (як в “білому”, так і в “чорному”, брудному арсеналах), патетика моменту обіцяє перерости в непідробний пафос... О, нині нам доведеться стати свідками та учасниками чергового доленосного самовизначення і заплатити за квиток хоч і нерозмінним, але не гривеником, а повноцінним гаманцем наших сподівань. Ставки більші, ніж...

Втім, про ставки відомо все. А от про те, що не всі політики та політтехнологи свого часу були готові маніпулювати саме надіями у вищому сенсі, а не лише прагматичними міркуваннями та романтичними ілюзіями українського електорату, ми змогли дізнатися, лише коли виникла ідея перевести вибори Президента до парламенту. Влада владою, але можна вважати, що це було визнання капітуляції президентських політтехнологів: вони не гарантували успіху! Очевидно, не дуже добре розуміючи, до кого конкретно він звертається, але досить своєрідно цей момент зафіксував президент Л.Кучма, коли на останній, здається, перед Новим роком прес-конференції заявив: якщо хтось не бажає втратити свої доходи від прямих виборів, то я дам доручення уряду – нехай компенсує...

Цей вислів Кучми, до речі, свідчить про те, що він особисто був прибічником знищення прямих виборів, але тут не про це. У даному випадку цікаво, що компенсувати втрати, тобто недоотримані прибутки, від скасування прямої президентської кампанії Кучмі довелось би саме власним технологам, які мали б вимагати справді божевільних і непорівнянних із опозиційними колегами грошей за те, аби повернути надію виборців на бік або самого Кучми, або його наступника. І не лише тому, що “чорного кобеля...”. Є підозра, що “матеріал” – надії та сподівання громадян – їм не знайомий, а відтак – не по зубах. Що там у них, президентських технологів, відбувається нині, коли питання – бути чи не бути прямим виборам – стоїть на кону політреформи, знають лише вони. І лише вони знають, що їм, технологам, важливіше – отримати гроші й не виконати завдання чи все ж таки краще зовсім не братися до нього.

Подейкують, що хлопці вирішили задіяти третій варіант: таки розкручувати так звану “третю силу”, і навіть отримали на це дозвіл, хоча не так ще й давно в середовищі технологів панував сум: про “третю силу” було навіть заборонено думати, бо дві наявні – влада й опозиція – заздалегідь порвали б такого зайвого на шматки. Хоч за ним давно рахують до 30% електорату, який ніби не знаходить втілення своїм надіям ані у владному, ані в опозиційному таборах. Нині ж під тиском обставин проект “третьої сили” ніби розконсервували, і лише тому, що остаточно переконалися: навіть за неміряні гроші владу не відмити до рівня потрібних очікувань. Звісно, завжди можна задіяти зовсім інший фактор – страху, і “Кучма-3” все ще майорить над головами кучмістів, але, по-перше, в теперішніх геополітичних умовах це лише крайній захід (хоча все одно абсолютно не виключений), а по-друге й головне – це взагалі не справа виборів, а відтак – не політтехнологів. Це – справа депутатів ВР, АП та зриву виборів як таких у будь-який спосіб. А дати заробити ж таки треба, бо голодний політтехнолог з апетитами, викоханими на російських гонорарах, – це теж небезпечна штука. У них теж є свої надії, і вони без дозволу їх так повернуть...

Так от, якщо проект “третьої сили” як спосіб експлуатації громадських надій таки запрацює, то там усе буде не так уже й легко: сподівання 30% “нічийного” електорату ще треба розшифрувати і прив’язати до конкретної кандидатури, яку заважає науковими методами визначити сам же замовник-влада, бо її, у свою чергу, мучать власні страхи та надії. А потім доведеться ще й конвертувати надію в довіру громадян, а потім... Ну, фахівці знають... Тож реалізація проекту відкладається і через невизначеність кандидата, і через нез’ясованість фіналу реформи, себто форми виборів. Але часовий люфт про всяк випадок готується: законопроект про скорочення термінів виборчої кампанії Президента вдвічі вже внесено до розгляду ВР. А тимчасом як “третя сила” наразі простоює чи вариться в початковій стадії, праця з матеріалом суспільних сподівань не вщухає. Відомо, на якому напрямку: на підриві довіри до опонентів влади. Знищити надії виборців на опозицію – це стандарт поведінки будь-якої влади під час виборів. Але не завжди й не всюди події розгортаються так, як от нині в Україні, де, на відміну від складнощів вироблення позитивної моделі кандидата від влади, ба навіть “третьої сили”, антиопозиційну боротьбу полегшено до смішного: досить тільки вчасно ловити її помилки та відверті дурощі.

Загальним місцем вже стало твердження, що так, як шкодить собі в очах громадян наша опозиція, – не може зашкодити їй жоден антинародний режим. Але це досить здавна були лише попередження фахівців. Соціологічні опитування підтвердили цю тезу тільки нещодавно: коли, за спостереженнями Центру Разумкова, рейтинг Ющенка впав на 2,8 відсотки, рейтинги Мороза та Тимошенко не зросли, натомість Симоненко знову випередив Януковича, а крім того – в полі зору знову з’явилася Вітренко. Сам Центр через свого експерта І.Жданова розшифрував це явище: опозиція не змогла донести до громадян сенс своєї боротьби проти реформи, не зуміла зупинити перший її етап (голосування 24 грудня) та протистояти пропаганді режиму. Простіше кажучи, громадяни не побачили реалізації свого сподівання на бойовий, наступальний та ефективний, переможний стиль опозиційного руху. Хоча метушні та галасу виборці побачили чимало, так само, як і псевдопереможних голосувань у стилі “з вовками жити – по-вовчому вити”, більше схожих на “ми теж орали”.

Втім, будуть ще опитування з приводу тих же подій і, мабуть, якісь інші тлумачення причин. Але вже зараз можна твердити, що оскільки йдеться лише про попередні, проміжні дані перед далекими ще виборами, оцінюються потенційні кандидати стосовно політичних, а не економічних факторів, то й надії виборців у цих випадках слід розглядати не як меркантильно-прагматичні. Нині виборцями оцінюється здатність кандидатів не до вирішення економічних проблем країни, ба навіть не до виплати пенсій. Оцінюється їхня спроможність бути лідерами, керувати процесами, вести тактичну й стратегічну гру. І вже наведені опитування свідчать, що наші виборці, які свого часу видали опозиції величезний кредит довіри і протягом довгого часу не відбирали його саме тому, що йшлося про надії, а не розрахунки, – чутливі до вищеназваних чинників. Надія була – отримати нового лідера, чекання тяглося довго, і от – дочекалися... Коротше: не мати лідера й команди – вже сьогодні означає майбутній програш. Власне, те саме підтвердив і Т.Чорновіл, оцінюючи ситуацію в блоці Ющенка зсередини, – які б правильні чи неправильні висновки він не зробив особисто для себе і які б інсинуації не роздмухали з його слів мисливці за помилками опозиції з президентського табору.

Для можливого ж аналізу конкретної ситуації з рейтинговим провалом слід просто пригадати, як саме блок Ющенка втратив необхідний темп і потугу свого поступу: під тиском кількох чинників він відмовився від упереджувального удару по псевдореформі, який мав відбутися на відкладеному останньому Форумі демсил, де мали бути офіційно продемонстровані 3 млн. підписів громадян проти відміни прямих президентських виборів і де мало бути проголошено єдиного кандидата від трійки. Усе це, як відомо, не відбулося, а “енергію” боротьби було перенесено до парламентської зали, хоча можна сперечатися, чи це було просто зайвим, чи лише недостатнім і треба було робити щось поза парламентом. Але аби не додавати масла у вогонь суперечок, хто кого підставив ще в тій ситуації, – зазначимо лише: хтось неправильно, а хтось дуже правильно прорахував, що означає для нашого електорату ярлик чи відзнака “надія нації” і де її ахіллесова п’ята в конкретному виконанні.

Чесно кажучи, хоча сьогодні головним звинуваченням на адресу Ющенка є нібито його претензії на “месіанство”, а відтак саме це вважається його слабким місцем, – я б не стала перебільшувати. Принаймні тому, що достеменно знаю, звідки, як і коли виникло це “тавро” чи “німб” (на різний смак), і можу свідчити, що це – абсолютно випадково. Це однозначно не розробка Банкової, і тим більше – не здобуток штабу самого Ющенка.

Тому звинувачувати його можна хіба що у відсутності почуття гумору та нездатності видобути з цієї назви максимум користі для себе. Або хоч би з’ясувати, що українська духовна, а тим більше політична культура не має нічого спільного з культом очікування месії, а з месіанством, скажімо, власної нації – й поготів. Тому замість ображатись чи хизуватись прізвиськом, – “месії” краще б посперечатись, наприклад, у прямому ефірі зі, скажімо, паном Корчинським: і про історію, і про культуру, і про козацькі традиції, і про надію нації. Не тому, що з Корчинським можна розмовляти роздумливо-мудро, а тому що можна весело й невимушено в процесі такого діалогу з’ясувати, як саме розробляються технології, включно із спекулятивними, використання отаких, не лише соціально-економічних, а духовно-енергетичних людських надій. Можна пошукати й інших співбесідників, які не будуть ані брутально лаятись, ані заглядати в рота. Дивишся – і з рейтингом усе б покращало. Бо з’ясовувати, що таке “надія нації”, треба завжди, на будь-якому рівні. Оскільки, на відміну від слова “месія” – це не ярлик і не прізвисько, це – аванс. А що і з нього знущаються вороги, ще раз нагадуючи, що і надія нації вмирає останньою, – так це лише тренінг для отримувача авансів... Втім, тут викладено лише побажання зголоднілого за цікавою дискусією глядача. А до нашого питання залишається додати наступне.

Існує кошмарний заяложений шаблон-гасло політиків, які щоразу як уперше беруть участь у перегонах, і щоразу бажають здаватися “новою елітою”, і звучить це гасло наступним чином: “Ми знаємо, що робити, ми знаємо, як робити”. Тут, до речі, між владними та опозиційними політиками – жодної різниці. Мабуть, технологи ті самі. Ніби з точки зору розрахунку на кредит довіри – все грамотно. Але іноді політики не помічають, що їхнє перебування в полі зору публіки не таке вже й коротке, а відтак увага прикута не до поставленого голосу чи статури при вимовлянні цих слів, а до того, що саме і як саме політик уміє робити.

Багато політиків дивуються такій спостережливості громадян, коли отримують результати соцопитувань, і лають соціологів. А тим часом йдеться про те, що надії людей дуже вимогливі, і якщо українці терплячі, то це не означає, що вони сліпі й глухі. І ідеологеми на кшталт: Ющенко був класним прем’єром у 2000-му, то він знає, що робити з економікою; Мороз робив Конституцію, то він знає, що робити з реформою; або Медведчук – суперюрист, він переграє не лише опозицію, а й усіх зовнішніх ворогів України; або Янукович був крутим губернатором – то він знає, як вишикувати всю Україну; чи Тігіпко – непоганий банкір, він порахує всі ваші гроші і як Президент; чи Симоненко – блискучий комуніст, він вам поверне комуністичні ідеали й рівність, – ні, не проходять. Як би не висвітлювалась робота Верховної Ради, а якщо опозиція допомагає більшості “залатати” дірки в бюджетному гаманці, знаючи, як ідуть додаткові гроші на виборчі фонди, і все одно не домігшись підвищення пенсій та мінімальних зарплат, – люди втратять довіру до великого економіста Ющенка. І якщо фракція СПУ голосує за легалізацію незаконного рішення стосовно реформи – неодмінно залишаться сумніви в тому, що Мороз добре знається на юридичних деталях і що його не дурить, як хлопчика, той же Медведчук. А якщо сам Медведчук розставляє повсюди своїх людей, то не юридичними знаннями він когось перемагає, а просто звичайнісіньким “у нас все схвачено”. І то лише там, де таки “схвачено”... Ну, й так далі за списком.

Це до того, що зловживання довірою та надіями, як правильно каже комуніст Г.Крючков щодо помилок народу на попередніх прямих виборах президентів, – не така вже й безпечна річ. Як не дивно, а досвід критично ставитись і до власних очікувань накопичується в будь-якого народу, навіть у нашого, коли він кілька разів потренувався обирати. Саме тому сьогодні було бажання перервати накопичення цього досвіду, через переляк – а раптом він, цей досвід, уже досяг критичної межі й не дасть народу зробити чергову помилку. Якщо вибори зірвати в мирний спосіб не вдасться – знищувати досвід разом із надіями будуть через знищення потенціалу довіри до опозиції. От якщо тут буде у влади успіх – тоді народові залишиться шукати реалізацію невмирущої надії через вулицю. Хоч ми й не грузини, і лише скільки там? – 8-9 відсотків готові до активних дій... От, вибачте за нагадування, незабутній пан Корчинський своєї надії на це не втрачає, вже готує власні загони, нехай навіть для ...ні, не скажу провокацій, а просто для гри. Але ж тенденцію він відбиває правильну: кредитом, та ще й неубієнним, не користається тільки повний бовдур. І хіба його шаржі – не наука для мудреців? І чому обов’язково треба “кинути” своїх інвесторів, хіба не можна побудувати нормальну співпрацю з надавачами кредиту довіри – виборцями?

Тільки не треба заходитись будити народ, в нього й так безсоння. Панам політикам і їхнім командам час самим прокидатись як не від сну, то від мрій, які зовсім не те саме, що надії. А відкладати повернення до роботи з цим унікальним кредитом наостанок – аж ніяк не можна: під час самої кампанії буде купа мороки з безпосереднім фальсифікатом, реєстраціями, силовиками, судами...

Агов, – схаменеться тут наприкінці прискіпливий читач, – так а народ же ж на що сподівається, у що вірить? Що буде жити краще, що Кучма-3 не відбудеться, що реформа не зашкодить, що захід не дозволить, а Росія не проковтне? Чи що націоналізм з фашизмом не пройдуть, “червоний реванш” не повториться, мови, знову ж? Пенсії, робота, медицина, освіта... Взагалі-то відповідати на це питання саме фахівцям, але я ж оце й кажу: в нашого народу вже давно виробився стійкий імунітет проти ілюзій. А вірити й надіятися він ще здатен на те, що ця гнила нерухомість і водночас метушня нарешті закінчаться, що в телевізорі не буде щодня бовваніти одна й та сама набридла пика, що... ну, як там: слово й діло, правда й сила, право, свобода, і не лише слова... Життя буде. Це банально, але наразі немає відповіді на цю банальну надію. А вже час. Бо кредит хоч і неубієнний, але може виявитися простроченим...

Ірина Погорєлова, “Політичні хроніки”, спеціально для “Телекритики”