02/19/2004 | Спостерігач

"ЛГ"

“Наша нація з катастрофічною швидкістю втрачає естетичний смак”
Розмова з Олегом Скрипкою, музикантом


Як уже повідомляла “Газета”, напередодні свого великого сольного концерту у Львівській Опері, котрий відбудеться 28 лютого (організатор – компанія “ДікАрт”), Олег Скрипка був гостем нашої редакції. Повний текст розмови із фронтменом “ВВ”, не менш успішним автором власних проектів і одним із найцікавіших українських музикантів сучасності пропонуємо вам сьогодні.


– Як у лідера “ВВ” виникла ідея зробити сольну програму?

– Моя сольна програма насправді існує вже понад десять років. Все почалося ще “в еміграції”, під час виступів у Парижі, де дуже популярний стиль кабаре. Там він існує вже близько ста років, і культуру акустичної пісні-романсу дбайливо зберігають. Після того, як мої знайомі побачили мене на сцені під час концертів, з’явилося багато запрошень грати в акустичних концертах, у клубах. Я зробив спеціальну програму і згодом намагався трохи експортувати її в Україну та Росію. Тут, щоправда, вона мала значно менший успіх, тому що ця культура майже вмерла. Колись, у 1960-1970 роках, у нас її називали бардівською піснею, але після смерті Висоцького це успішно зникло. І нині всю цю мистецьку нішу займає шансон. Інколи я грав такі концерти в Києві, в Москві – для окремої публіки це працювало дуже гарно.

А в компанії “ДікАрт” виникла ідея зробити мій концерт із народним колективом. Для мене це нова, дуже цікава і дуже відповідальна справа. Щось схоже я робив свого часу на сцені драмтеатру в Чернівцях, але тоді це була виключно сольна програма. А цього разу буде із фольклорними колективами. У мене вже була репетиція із львівським жіночим колективом “Раса”, спробую поспівати і з вокально-хореографічним ансамблем “Галичина”. Я вагаюся: чи робити певну частину програми лише сольною, чи повністю з ансамблем. На жаль, я в Києві, а всі інші артисти – у Львові. Це трохи ускладнює підготовку програми.

– Чим зумовлена така значна кількість сольних проектів майже всіх учасників “ВВ”?

– Я думаю, кожен артист мусить мати сольний проект. Це необхідно для того, щоб по-перше – вміти брати відповідальність на себе і як артисту, і як людині, а по-друге – коли в тебе цей проект є вдалим, розумієш, що ти справді чогось вартий і менше залежний від інших. І навіть після повернення в колектив виникають нові ідеї.

– Який репертуар ви добираєте для своїх сольних програм? Це оновлені версії речей “ВВ” чи зовсім інші композиції?

– Сольний репертуар існує в мене дуже давно, просто я його виконую доволі рідко. Нічого нового для себе на концерті в Львівській Опері 28 лютого не гратиму. Мій сольний репертуар відсотків на 15 складають “вевешні” пісні. А також народні пісні і навіть пісня групи AC/DC. Можливо, я ще заспіваю французькою й англійською – залежить від того, як це вийде з хором. У моєму репертуарі є ще декілька пісень Елвіса Преслі та Едіт Піаф, які я виконуватиму з баяном. Але потрібно зробити це так, щоб воно не виглядало еклектично, щоб народні голоси, народні інструменти поєдналися з англійською мовою.

– Чи плануєте ви показати “львівський оперний проект” згодом і в інших містах?

– Проект заплановано шикарний! Але спершу треба його зробити, а тоді – побачимо...

– Віднедавна популярні виконавці все частіше виступають в академічних залах. На вашу думку, це данина моді чи загальна тенденція?

– Для мене особисто це не данина моді, тому що я дуже довго не виступав у академічних залах – не запрошували. Це серйозна відповідальність, я завжди мріяв виступити в академічному залі, адже виріс у Радянському Союзі, на культурі Льва Лещенка, Юрія Богатікова, Мусліма Магомаєва тощо, це була культура симфонічного оркестру, велюрового піджака, метелика, академічного середовища. З іншого боку, мені завжди дуже подобалися пісні початку ХХ століття. Кілька з цих пісень будуть і в моєму репертуарі, але, звичайно ж, своєрідним міксом, адже на баянах в академічних залах тоді не грали. Це моє нововведення.

Академічний зал – це зовсім інша енергія, ти зовсім інакше його “розкачуєш”. Думаю, багато рок-музикантів це вже відчули. Можу пообіцяти вам лише одне – я ніколи не виступатиму із симфонічним оркестром. Тому що це вже трохи “заїжджена” тема, це вже давно робили всі західні зірки. Бігти за потягом не дуже цікаво.

– У ваших творах велика частина фольку. Це бажання популяризувати українську музику чи частина стилю?

– До 1988 року “Воплі Відоплясова” грали панк, хард-рок. А в 1988-му ми вперше потрапили за кордон – у Польщу, де виступали на такому собі антирадянському з’їздів українців усього світу у Варшаві і були єдиними представниками з України. Після офіційної частини почали співати українські пісні і відчули дуже сильний драйв, не менший, ніж на рок-концерті. Ця подорож стала для нас поштовхом писати пісні з елементами українського мелосу, ритмів українських танців.

Десять років ми грали таку музику, а назва знайшлася нещодавно – етно-рок. Можна назвати це і хард-фольк. Нині цей стиль найпопулярніший у світі. Відомий ще, як World Music – музика різних народів, змішана з іншими стилями – джаз, рок, треш і навіть техно... Ми також граємо World Music, саме цей момент був цікавим і для наших слухачів у Європі. Бо коли грати просто естрадну, чи джазову, чи рок-музику англо-американського стилю і намагатися з нею їхати на Захід – це нікому не буде цікаво. Це те саме, якби до нас приїхала якась монгольська група і намагалася б виконувати “Металліку”.

– Можливо, це прагнення до екзотики?

– У західного слухача – так, а для нас це органічно. Віднедавна мене все більше приваблює автентична народна пісня. Звичайно, як музикант вже ніколи не зможу виконувати її стовідсотково правильно, тому що в мене естрадний, роковий голос. У моїй манері співу багато європейського, американського тощо.

Паралельно я багато спілкуюся з народними колективами. Віднедавна – із колективом “Божичі”, який відновлює пісенну традицію Східної України. Адже якщо в Західному регіоні ця традиція ще живе в народі, то на Сході вона практично зникає – “Божичі” записують тут пісні від літніх людей. Я допоміг їм об’єднати це в альбом.

У липні, на Івана Купала, планую організувати великий фольклорний фестиваль. В Києві є дуже гарне Співоче Поле, там можна робити цікаві програми під відкритим небом. Це буде триденний міжнародний фестиваль, відгукнулися посольства Фінляндії, Туреччини, Франції, Угорщини, Польщі. Матимемо добрі закордонні колективи, причому це не коштуватиме дуже дорого за підтримки посольств. Також запросимо фольклорні колективи з усієї України. Паралельно буде рок-сцена, можливо, джазова сцена. Плануємо й виступи українських виконавців міжнародного рівня, менш відомих у нас. Наприклад, учасником фестивалю буде Роман Гриньків, який виступав із багатьма відомими світовими джазменами. Ми вже робимо “Вечорниці”, на яких виступає багато людей, котрі займаються фольклорною музикою. Проводимо ворк-шопи народних танців, які мають особливий успіх.

– Нещодавно оприлюднили лист до президента від українських музикантів, представників шоу-бізнесу про те, що 90% вітчизняного ефіру належить зарубіжним виконавцям. Ви підтримуєте це звернення?

– По-перше, хочу зазначити, що не 90%, а навіть від 96% до 98%. Саме про це звернення я не чув, але вважаю, що це робити треба, хоча лише звернення нічого не дасть. Це дуже болюча тема – не потрібно йти всім на барикади, краще – запропонувати щось своє, нові методи, щоб врятувати нашу сучасну культуру. Закони для цього прийнято, закони правильні, але їх не виконують. Можливо, варто поспілкуватися з політиками, порадитися, серед них є люди, які також уболівають за українську культуру. Бо виходить, що ми, українці, – більшість населення, але ми не при владі.

– Ви свого часу разом із Лесем Подерв’янським створили Комітет естетичної непокори. Чи діє він нині?

– Що ми могли зробити – це почати говорити про естетичні зміни. І хвиля справді пішла. Наскільки мені відомо, вже навіть є проект перебудови майдану Незалежності в Києві, цей проект уже нібито навіть підписали. Але проблема значно ширша – наша нація з катастрофічною швидкістю втрачає естетичний смак загалом: смак до музики, до архітектури. В гарно оформлених в українському стилі ресторанах звучить російська музика, у Львові російської естради чути навіть значно більше, аніж в Донецьку чи в Луганську. Інколи складається враження, що це справді витівки якихось ворожих спецслужб.

– Чи не вбачаєте ви проблеми в якості сучасної української музики?

– Проблема є, але вона не настільки гостра, наскільки роздута штучно. Тепер уже відомо, що є механізми, коли на телерадіокомпаніях, зокрема київських, українці повинні платити гроші за те, щоб їх “крутили”, а іноземці – не повинні. Схожа ситуація на “Таврійських іграх” – коли там виступають закордонні виконавці, вони за це гроші отримують, а українські – ні. Висновки з цього можна зробити дуже невтішні.

Пригадайте День Незалежності (я б до речі, змінив назву на День Незалежності від Росії) на майдані Незалежності в Києві, де виступають виключно російські співаки. А на Європейські площі взагалі виступає фашистська група “Любе”, натомість група “Мандри”, не задіяна в жодній із акцій, п’є пиво десь неподалік. Хоча запросити “Мандри” – у десять-двадцять разів дешевше, аніж російських артистів.

– А ваші гонорари в Росії вищі, ніж у місцевих виконавців?

– “ВВ” приблизно так само популярна, як “Смысловые галлюцинации”, чи Земфіра, чи “Ленинград”, але нам платять втричі менше, тому що ми – українці, ми з бідної країни. А в росіян удома гонорари вдвічі менші, аніж коли вони виступають в Україні.

Ми дуже рідко їздимо в Росію, тому що це економічно невигідно. Лише деколи, спеціально, щоб пограти у клубах, адже ми передовсім клубна група.

– Ви знайомі з результатами деяких російських музичних рейтингів за минулий рік, у яких практично всі перші позиції зайняли українські виконавці, причому не лише Вєрка Сєрдючка, але й, наприклад, Анжеліка Рудницька. Наскільки об’єктивно вони відображають музичні смаки росіян?

– Ну то хай згадані музиканти туди б і емігрували. Я це, у принципі, називаю “підривною роботою” або “культурою шарікових”. У нас усе-таки на Україні не так погано зі смаком, а от росіяни – вони ж люблять Сєрдючку тощо, тому що не знають, що це – українці. Може, коли б довідалися, любили б менше.

Підготувала Лідія Мельник