02/25/2004 | Dovbush

ПОРА!

Пора, братове, братися до зброї –

Вовки при владі жити не дадуть.

Вилазьте із корчми, «пани-герої».

До помсти предки-месники зовуть

За ненажерливість, за зради, за знущання,

За лицемірство нагле, за обман,

За омертвілі наші сподівання,

За п'яні села і зарослий лан,

За жіночок, зґвалтованих бідою,

За тих сиріт, що просять копійки,

За память тих, хто не вернувся з бою.

Хто загубив у рудниках роки…

За те, що зайди Господа поганять

У древніх храмах на святій землі,

За те, що хочуть відібрати память…

Новітніх кровопивців – королів

Пора спалити гнівом всенародним,

Івідповісти мужністю на лють –

Не мій цей заклик, але він природній.

Пора, братове, бою не минуть!

2003 р.

****

Ой одубіли душі, одубіли

і недарма сміються вороги –

куди не глянь, пяниці і дебіли…

Куди поділись горді, як боги?

Та я і сам щоднини проклинаю

пресите панство – хижу злодійню.

Я маю біль, а «шмайсера» не маю,

то що із того, що когось виню?

Минає рік брехливовосхвалений,

добра чекаємо, забувші воювать.

Не дочекаємось! Тільки мечем каленим

мусимо волю внукам здобувать!

2003 р.

*****

Чекали світла, Боже, як чекали!

Сльозою радості вмивалася душа,

Напій свободи жадібно ковтали,

Катам прощались звірство і олжа.

Недогледіли, як з усього світу

На Україну збіглися вовки.

Ні,ні, не добрі Авелеві діти,

А Юд і Каїнів нехрещені синки.

Не світло розуму, а хиже ненажерство

Порозкидали, знищили святе –

Чужинці люблять українців мертвих,

З часів козацтва ненависть росте.

Вже не ховаються хозари, не хитрувать,

Ввійшли до Києва в троянському коні,

Руками нашими вже тюрми нам мурують

І магма гніву вже кипить в мені –

Та доки будемо терпіть оцю гидоту,

Що позповзалася до нашого добра?!

Пора відмити душі від болота

І дім очистити від нечисті пора!

2003 р.

****

Повстань, Україно!

В Париж на вечерю летять мафіозі,

Шукають їм звідниці милих внучаток,

А згорблена бабця стоїть на морозі…

Образа і біль, як залізні лещата.

І дивно поламаним тюрмами старцям:

– Та, як же це сталось: злочинці

при владі?

І вся Україна – жебрачка, як бабця,

А замість єднання, лиш зрада на зраді.

Повстань, Украіно! Проснися, народе!

З вовками завжди ми боротись уміли.

Своє хай отримають банди-заброди.

За зраду – покара і слава – за діло!

Господь не простить, проклинатимуть

Діти…

За те, що до влади допущені звірі.

Повстань, Україно, бо досить терпіти

Приниження нації, честі і Віри!

2003 р.

*****

Остання крапка у драмі життя…

Не треба плакати – ми не вічні.

Зоріє в темряві забуття

чиєїсь пам’яті сльоза-свічка.

Пливу душею поміж, хрестів,

для всіх невидимий, всіх я бачу.

Ні! Болю вашого не хотів.

Я відлітаю, а Там не плачуть…

*****

Уже не пси, але іще не люди

неандертальців дочки і сини?

Не відрізняють золото від бруду.

З якого лісу вийшли, дикуни?

Хіба цілуються? Облизуються псино.

Вона ганчіркою повисла на плечі,

не бачить світу. Стримайся, дитино!

Не час! Не місце! – все їм ніпочім.

Така такеє песинятко вродить

і буде бігать дикунча в дворі –

дитя новітньої безмозглоі породи,

ніби не виродок, але ж батьки псюрі?

*****

Слухай правду, брехливий Алексію,

«сочинитель трагедий и драм»,

пригальмуй, шовіністе агресію –

виростає в Тернополі храм!

Ми не знали зневіри і зречення –

християни усюди й завжди,

цілували в хресті поперечину,

бо для всіх Бог у світі один.

Це не ми поділили Єдиного,

це ви зрадили Бога, отці.

Ми єднались в любові родинами,

віри щироі й хліба творці.

Тож відкрийте повіки, агресори,

різновіря народ не хотів!

Знову лізете, Юди-Алексії

без запрошення в новий наш дім.