03/06/2004 | S@nya

ПРОБКА

Сергій РАХМАНІН


Писати про політику складно й легко водночас. У величезній галереї, де виставлені твори вітчизняних майстрів мистецтва можливого, стільки відвертої мазні та неприкритих підробок, що завжди знайдеться гідний привід для предметної критики. Ця обставина, безумовно, полегшує роботу тих, хто покликаний оцінювати художній рівень «полотен», виставлених на суворий суд громадськості. Та вимушене щоденне милування халтурою відбиває гарний смак у тих, у кого він був. І прищеплює поганий смак тим, у кого він елементарно не встиг сформуватися. Політичний «мистецтвознавець», який ніколи не бачив справжніх шедеврів і приречений постійно споглядати дешевий «лубок», мимоволі підлаштовується під рівень політичної «творчості». Він вимушено та помилково приймає набуту посидючість за природну наполегливість, добротне ремісництво за неабияку майстерність. Приймає здібності за талант, а талант за геніальність.

Можливо, ми надто суворі до братів наших більших? Не виключено. Та, погодьтеся, не надто багато великих перемог зафіксовано в історії української політики, зовнішньої та внутрішньої. У той час, як перелік втрачених шансів зростає день у день. Нехай вибачать мене маленькі та великі герої й антигерої, але їхня професіональна майстерність за десяток останніх років істотно не зросла, а коло визнаних майстрів залишилося таким же вузьким. І це, не в останню чергу, знизило рівень майстерності політичних журналістів і до гранично припустимого рівня звузило коло тих, хто хоча б намагається бути об’єктивним. Коло замикається: майстри оцінок, покликані підштовхувати майстрів учинків до штурму нових висот, не спроможні зробити це за визначенням.

Журналісти, покликані бути посередниками між суспільством і політикумом, самі перетворилися частково на політиків, частково — на обивателів. Перші спроможні оцінити доцільність, але не здатні оцінити адекватність запланованого та здійснюваного. Другі мимоволі видають бажане за дійсне, очікуване — за досяжне. Ми, носії пера, диктофонів і камер не змогли стати рознощиками здорових ідей із влади в народ і назад. У тому, що сьогодні вітчизняна політика перетворилася на химеру, почасти винні й ми, творці химерної політичної журналістики. Керуючись благими намірами, ми абсолютизували значення то терміна «стабільна держава», то поняття «демократична опозиція». Багато хто з нас бачив, тому що прагнув побачити спасителів Батьківщини в окремих персонажах. Неправильно приймаючи грубість одного — за рішучість, значущість іншого — за мудрість, нерішучість третього — за розважливість, коректність четвертого — за порядність. Ми лукавили, мимоволі обдурюючи й самих себе, і читачів (глядачів, слухачів), і політиків. Тобто всіх тих, хто в сумі й називається народом — не тільки єдиним джерелом влади, а й єдиним спасителем того, що ми називаємо Батьківщиною.

Багатослівність вашого покірного слуги багато в чому викликана реакцією ЗМІ на останні слова та вчинки Олександра Мороза. Від того, якими будуть подальші, по можливості узгоджені, кроки супротивників сьогоднішньої влади, безумовно, багато в чому залежить майбутнє цієї країни. Настільки ж безумовно, що те, що коїться сьогодні з Олександром Олександровичем, безпосередньо впливає на стан і настрій його підлеглих, його прибічників і союзників. Метаморфози, які сталися з лідером СПУ, надто очевидні для всіх і дуже багатьом неприємні. Вчорашні вороги на його адресу розсипають блудливі лестощі, вчорашні друзі виливають всероз’їдаючу жовч. «Хороші політики закінчилися...», «Як він тепер зможе привести народ?!», «Втрата Мороза для мене означає втрату віри в чесність політиків, в ідеали опозиції...» — ось лише деякі висловлення людей, одночасно обурених і розгублених.

Хто сказав, що дурощі чи підлості наших обранців мають стати приводом для суїциду? Вони мають стати лише приводом для роздумів. Причиною для зцілення від застарілої недуги — асболютизації та демонізації політиків. Політики — такі самі живі люди, із такою самою схильністю до гріху і з таким самим правом на помилку. Різниця лише в тому, що рівень сподівань, із ними, із політиками, пов’язаний, робить у наших очах їхні помилки непрощенними, а їхні гріхи — смертними. Та це не тільки й не стільки їхня провина, скільки наша. Зачисливши їх до небожителів, ми самі змусили їх повірити у свою особливу місію, у привілей розпоряджатися народними долями, а не слідувати волі народу. А тому їхні уявлення про мораль і аморальність стали дещо відрізнятися від біблійних. І не їх право нав’язувати нам свої цінності, а наш обов’язок — змушувати їх сповідати цінності загальнолюдські. Хороші політики закінчилися? Їх ніколи й не було, ні абсолютно поганих, ні абсолютно хороших. Ні глибоко моральних, ні невиправно аморальних. Тим, хто сумнівається, пропоную згадати поіменно вчорашніх провладних підлабузників, які сьогодні є абсолютно щирими опозиціонерами. А також усіх вчорашніх опозиціонерів, які сьогодні є абсолютно свідомими провладними підлабузниками. Всі вони живуть у своєму власному світі, нами облаштованому і проплаченому, відчуваючи свою безкарність, нами ж і гарантовану. Живуть за власними правилами порядності та доцільності, нами ж і освяченими.

Наведу невеличкий витяг з монологу таксиста, разом із яким ми просиділи днями в півгодинній пробці, очікуючи чергового «урядового проїзду»: «Твою мать! Та скільки ж можна! Швидше б Ющенко чи що став президентом, може, тоді цей бардак припиниться, і їздитимемо як нормальні люди в усьому світі...» Уявляю розчарування цього персонажа, коли після можливої перемоги Віктора Андрійовича він нудитиметься в чеканні прибуття чергового царственого екіпажа з ескортом. Передбачаю закиди в некоректності, але його розчарування має ті самі корені, що й розчарування вчорашніх симпатиків Мороза. Корені цих обманутих сподівань спільні — невіра у власні сили та абсолютизація віри в слабкі сили окремих персон.

Хто кому сказав, що прихід Ющенка (Медведчука, Тимошенко, Тігіпка, Мороза, Януковича et cetera) зніме ту чи іншу проблему? Швидше, навпаки: аморфність, інертність населення консервуватиме старі проблеми й породжуватиме нові. Не виключаю, що, якби, приміром, таксисти, котрі працюють у понад півсотні відповідних столичних фірм, заблокували під’їзди до Кабміну та адміністрації Президента, наші різномасті вожді, які плодяться немов на дріжджах, стали б їздити дещо скромніше. Така форма контакту населення та політикуму, як на мене, була б набагато кориснішою і для тих, і для інших, ніж акції протесту чи мітинги на підтримку.

Хто кому сказав, що Мороз (Ющенко, Медведчук, Тимошенко, Тігіпко, Симоненко, Янукович et cetera) має «приводити народ»? Навпаки, народ має приводити їх до влади, якщо вони на те заслуговують. І «заводити» їх назад, якщо віра до них вичахла. І хто сказав, що цю віру в чесність, віру в ідеали опозиції (державність, лібералізм, демократію, соціальну рівність, націоналізм, інтернаціоналізм et cetera) може підірвати помилковий чи нечистоплотний вчинок однієї людини. Віра або є, або її немає. Вона має бути усвідомленою і не повинна бути сліпою. Тоді політика може стати чеснішою, а політики — моральнішими.

Політика — це не все життя. Точніше, навіть не так: політика — лише гра в справжнє життя. Для політиків вона азартна, ризикована, чревата великими ставками й приваблива великими виграшами. Це — гра в «дочки-матері» на дуже великі гроші, у «козаки-розбійники» зі справжньою зброєю, у «жмурки» із високою можливістю перетворитися на «жмурика». Вони грають нашими симпатіями, нашими голосами, нашими долями й нашими життями.

А ми чогось усе так само дивимося на них, як діти на іграшки. Ця — м’яка, і очі в неї добрі, а тому вона улюблена. І те, що у неї всередині потерть — нам невтямки. Потім ми дорослішаємо, і нам для нових, суворіших ігор потрібний робот — великий, залізний, із металом у голосі, який грізно поводить очима. А після того як у нього сідає батарейка, він відправляється туди, де знаходять свій притулок всі попередні та наступні улюбленці — у комірку. Звідти будь-яку іграшку можна витягти, якщо тебе раптом охопить приступ ностальгії.

Напевно, за понад 12 років ми мали б подорослішати й вийти на наступний рівень. Мали б зрозуміти, що гра, в яку грає вся країна, схожа на шахову. Де політики — лише фігури. І деякі з них, хоча й королівські, та лише пішаки. Ми маємо засвоїти, що королі беззахисні, що ферзі піддаються розміну, що фігури ходять лише так, як передбачено правилами, у тому числі й назад. Ми маємо зрозуміти, що ця гра потребує витримки, розуму та хитрощів. Та, найголовніше, ми маємо усвідомити, що ми — гравці. Всі ми — таксисти (шахтарі, військові, медики, вантажники), які чогось не хочемо відстоювати свої права, журналісти (бізнесмени, учені, письменники), котрі чогось потураємо утвердженню безправ’я. Ми — не пішаки, ми — гравці. Ставка в цій грі — наша доля.

Поняття «Президент», «вибори», «реформа» для кожного з нас мають нести цілком конкретний практичний смисл. Все перелічене — лише інструментарій, механізми, необхідні для досягнення цілей, які ставить перед собою суспільство. Під ці цілі, під ці вимоги народ не тільки має право, а й зобов’язаний підбирати собі підрядчиків, виконавців своєї волі. Підбирати, відбирати, змінювати в разі потреби. Без жалю, без переживань. І не змінювати свій власний погляд на ту чи іншу проблему залежно від зміни погляду політика.

Якщо ж суспільство цих цілей не ставить, якщо визначення цілей, їхня безкарна корекція та безконтрольна реалізація перекладається на плечі касти політиків, то нічого нарікати на дзеркало, нічого дивуватися, що ти сорок хвилин стоїш у пробці чи десять років не одержуєш зарплати. Нічого перейматися через якусь помилку чи обурюватися чиїмось зрадництвом. Тільки примусивши шанувати себе, можна змусити політиків шанувати нас. Усвідомлена віра в силу ідеалів рятує від слабкості — сліпої віри в політиків. І надає сили політикам, прищеплюючи їм давно втрачену (або таку, що ніколи не існувала) віру в народ і страх втратити народну довіру.

Дуже складно і вкрай необхідно навчитися відчувати себе народом. Важливо розуміти, що частка народу — кожний журналіст. І кожне сказане ним лукаве слово, багаторазово помножене такими ж лукавцями, нам же потім і відгукнеться. І закликати буде нікого. Частка народу — кожний бізнесмен. І кожна дана ними копійка, пожертвувана (всупереч переконанням) на зміцнення обителі зла, підвищує шанси бути похованим під руїнами цієї обителі. Яка не може не зруйнуватися. Частка народу — кожний пересічний член кожної партії. І будь-яка німа згода з несправедливим учинком свого лідера (на честь колишніх заслуг чи на честь майбутніх перемог) переносить відповідальність за колишні помилки й майбутні злочини вождів і на нього. І кожний політик — теж частка народу. Тільки, за визначенням, більш залежна та відповідальна. Тому обов’язок усіх і кожного позбавити політиків від гріху безвідповідальності та безкарності, позбавити від недуги, яким хворі практично всі й при владі, і в опозиції. Зробити політику чесною може тільки чесне суспільство. А чесність суспільства розпочинається з чесності стосовно самого себе.

Повторю думку, сказану раніше: якщо підозри, що висловлюються стосовно Мороза, небезгрунтовні (а останні події, перераховувати які немає необхідності, дають підстави так вважати), це не тільки трагедія однієї людини. Це трагедія всієї країни, неспроможної виховати нові моральні авторитети, неспроможної зберегти колишні. Неспроможної переступити через минуле задля майбутнього, через емоції в ім’я логіки.

Повторю ще одну, для багатьох неоднозначну думку: деяка частина країни (із політиками на чолі) має бути вдячна Морозу за те, що позбулася непотрібних ілюзій і безглуздих надій, що втратила тупу віру в політику персон, а не в політику ідей.

Якщо виходити з давньої теорії, що вищий представницький орган — зліпок суспільства, то ми будемо змушені визнати, що в нашому випадку щось не так чи з суспільством, чи з органом. Давайте всі — і ми, які їх обрали, і вони, нами обрані, чесно визнаємо, що парламент — не стільки орган, який представляє інтереси народу, скільки клуб за інтересами, надто часто далеких від усенародних. Парламентські фракції — не стільки загони захисників домінуючих у суспільстві настроїв, скільки структури, створені під «добрих царів», «міцних господарників», «жорстких політиків», «прозахідних лібералів», «соціально зоорієнтованих прагматиків». Кожний із яких хоча б раз демонстративно зраджував споконвічним переконанням. Внутрішньопарламентська політика — це не боротьба ідеологій, оскільки ідеологічна опора формально, та й то з дуже великою натяжкою, є хіба що в КПУ. Це — банальне зіштовхування інтересів різноманітних еліт, зацікавлених у тому, щоб їх «цар», «господарник», «ліберал», «прагматик» домігся абсолютної влади й віддав сторицею тим, хто йому у цьому допоміг. Це — дуже часто карнавал, парад масок, придуманих технологами. Давайте не просто подумаємо про це, а й скажемо про це вголос. Та усвідомимо сказане. Тоді нам буде легше жити, і складніше буде жити політикам.

Та за всього цього Верховна Рада — найживіший, найдемократичніший (настільки, наскільки це можливо в глибоко недемократичній країні) політичний орган. І зовсім не безнадійний. Саме тому, що змушений бути найближче до народу. Народ дотепер не зміг змусити парламент повернутися до нього обличчям. Та це можуть зробити обставини.

Дотепер кожний впливовий політик і кожна політична група, яка підтримує його, шукали точки опори де завгодно, але не в народу. Створювалися і руйнувалися союзи та коаліції, шукали та не знаходили «дахи» і лобістів. «Донецькі з «Нашою Україною» проти есдеків». «Есдеки з комуністами та соціалістами проти «Нашої України». «Мажоритарники та праві проти лівих, влади та конституційної реформи»... Технології, обіцянки, компромати, хабарі стали майже єдиним засобом боротьби. Народ як такий перетворився на щось, що у разі потреби можна підставити, продати чи купити. Або не дати підставити, продати чи купити. Та чогось відносно народу перестали використовувати дієслово «підняти», «завоювати», «обпертися» навіть ті, хто має на це якесь право? Союзників шукають де завгодно, тільки не в народі. Він, народ — тло, відмазка, прикриття, пугало. Тобі це подобається, народе? А якщо не подобається, чому мовчиш?

Укотре скажемо окреме «спасибі» окремо взятому Морозу за різке позбавлення від ілюзій окремих представників опозиції. І скажемо величезне «спасибі» владі загалом, що поступово рятує від ілюзій усіх парламентських політиків. Згадайте всі ключові політичні події останніх двох років. Згадали? Тоді у вас не залишається нічого іншого, як погодитися з двома висновками. Перший: у цій Раді, отже, і в цій країні немає неможливих політичних союзів. Другий: жодний з існуючих союзів не може бути міцним.

Визнання цього факту нікого не рятує від необхідності домовлятися з усіма. Та ніяка домовленість не гарантує, що тебе не «кинуть». І вже тим паче не гарантує тобі перемоги. Хочеш перемоги, переконаний у своїх силах — йди не до Кучми чи Медведчука, не до Березовського чи Гельмана, не до Путіна чи Буша. Йди до народу. Довірся народу. І тоді він довірятиме тобі.

У політиків виник рідкісний шанс відчути себе частиною народу. У народу може з’явитися ще більш рідкісний шанс відчути політиків частиною себе. Якщо це станеться, стара влада може врешті-решт вилетіти як пробка з пляшки. Якщо ні — країна ще довго стоятиме в «пробці».