Хто знає, в чому проблеми України (чому бідний бо дурний)?
03/17/2004 | Коваль
Звісно питання риторичне, але в мене складається враження, що головна проблема не в діючій владі режимі і не в олігархах, яким вже тільки рогів і копит бракує. Проблема в тому, що дехто занадто переймається українським сьогоденням і, не рахуючись ні з моральними ні з матеріальними затратами, намагається повернути нас обличчям до вирішення наших таки проблем. Чомусь з-за кордону будь-які українські події, в тому числі пов’язані з медія набагато виразніші та набувають форм „лячних казочок” для тамтешніх платників податків, враження від яких іноземні можновладці намагаються підсилити у своїх ЗМІ, а створений у такий спосіб загальний переляк перенести на терени України. Саме тоді, наші, на перший погляд дріб’язкові питання опиняються в центрі уваги світової громадськості.
Я цілком припускаю, що такий перебіг подій пояснюється відсутністю в країнах давно розвинених демократій подібних проблем у межах власних держав, але вочевидь, керманичам тих держав набагато вигідніше, щоб пересічні громадяни їх країн більше переймались свободою слова в Україні чи Північній Америці. Нехай вони обговорюють, скажімо морально- психологічний стан злого диктатора, який темними вечорами в свому кабінеті гострить сокиру, плануючи відрубати голову наступному журналісту та розповідає про свої плани дивану, або вимальовують в уяві образи „злодюг у формі”, які не дають працювати, залякують і б’ють вільних журналістів. Як говорять в народі: „чим би дитя не бавилось, аби...”, у нашому випадку, не почало ставити некоректних питань лідерам власних держав. Скажімо про їх бізнесові інтереси на Близькому Сході і чи була в Хусейна ядерна зброя, або про дійсні передумови скандалу з ВВС і зрештою на що справді витрачаються багатомільйонні бюджети.
В мене викликає здивування, чому наприклад не набула будь-якого розголосу інформація про те, хто саме віддав наказ стріляти по будинку, де розміщувались журналісти у Багдаді і чому загинув Тарас Процюк. Також мене цікавить, до чиїх дій, направлених проти свободи слова зараховано його смерть та каліцтва журналістів обстріляного прес-центра. Можливо відповіді знають фахівці закордонних дослідницьких центрів, які з року в рік говорять про погіршення стану зі свободою слова в Україні, пов’язуючи це з жахливими випадками, які мають місце в нашій країні.
Для мне досі не зрозуміло, чому в свідомості наших і закордонних борців за вільні медія особа журналіста виведена за межі звичайного людського життя. В них не вкладається в голові, як це так, журналіст йшов по місту вночі, його зустріли злодії чи п’яниці і побили, або журналіст напився до нестями, що призвело до трагічних наслідків, чи не справився з керуванням авта і загинув у ДТП. Зрозуміло, що потрібно розглядати як одну із версій передумов трагічного випадку – журналістську діяльність, але мабуть не слід носитись з нею як дурень з писаною торбою, говорячи про свою далекоглядність. Як наприклад у трагедії з директором „ЮТА” Г.Чечиком це робить „Радіо Свобода”, наводячи коментарі і роблячи власні висновки про те, що не все так просто. Буцімто, не міг журналіст загинути в ДТП випадково, оскільки саме хотів підписати угоду на ретрансляцію „Радіо Свобода” і до того ж був відмінним водієм. Я навіть чув від деяких знаних борців за свободу слова версію, що це кадебістські штучки, як і у випадках з Чорноволом та Кривенко. Нібито в авто закладається дистанційно керований заряд, який виводить з ладу рульове керування, внаслідок чого і трапляється ДТП. Версія цікава, але чому ніяких її підтверджень не було знайдено на місцях пригод. Очевидно тому, що таких підтверджень не існує, оскільки в реальному житті рідко буває як в рідних для „Радіо Свободи” бойовиках.
Багато загадкового та неосяжного для мене і в останніх подіях, які точаться навколо закриття знаного і авторитетного радіо „Континент”. Чому стільки галасу навколо того, що Україна намагається навести лад у власному інформаційному просторі? З приводу закриття „Континенту” в контексті чергового наступу влади на демократію вже висловились здається всі кому не лінь і в нашій країні і за її межами.
Мене цікавить інший аспект проблеми. Чим, за винятком ретрансляції закордонних мовників, обсяги якої доречі жорстко регламентуються законодавством, та наданням в суборенду частот (забороняється тим самим законодавством) безпритульному „Громадському Радіо”, яке також фінансується з-за кордону, відома радіостанція „Континент”? Хто такий і якими здобутками в журналістиці привертає до себе таку увагу постать керівника „Континента” Сергія Шолоха? Боюсь, що відповіді на ці запитання не задовольнять борців за свободу слова ні в Україні ні за її межами.
Водночас, в мене викликає здивування і обурення, чому керівник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в даний час перебуває в стані першокласника, змушеного виправдовуватись невідомо за що і перед ким. На мій погляд єдине, чим можна його докоряти, це функціонуванням „Континента” без ліцензії з 2000 року до тепер, але ця тема також не набуває розвитку в закордонних ЗМІ. Дедалі, перебіг подій навколо „Континента” нагадує діалог німого з глухим, коли закордонні мовники і можновладці роблять гучні заяви і зовсім не зважають на слова, які їм лунають у відповідь. За такою логікою, навіть винного у вбивстві не можна судити через те, що він ховав під подушкою американський прапор. Можливо це дещо грубе порівняння, але мені цікаво, яку державу ми побудуємо за таких умов? І чи буде вона дійсно демократичною в загальнолюдському розумінні.
Своїми роздумами я не претендую на абсолютну істину, але на моє переконання українцям нарешті слід усвідомити, що вони живуть у власній державі, мають нею опікуватись і її розбудовувати, а не очікувати коли „вищій розум” скаже що і як робити далі. Тільки за таких умов ми нарешті перестанемо бути посміховиськом для всього цивілізованого світу.
Я цілком припускаю, що такий перебіг подій пояснюється відсутністю в країнах давно розвинених демократій подібних проблем у межах власних держав, але вочевидь, керманичам тих держав набагато вигідніше, щоб пересічні громадяни їх країн більше переймались свободою слова в Україні чи Північній Америці. Нехай вони обговорюють, скажімо морально- психологічний стан злого диктатора, який темними вечорами в свому кабінеті гострить сокиру, плануючи відрубати голову наступному журналісту та розповідає про свої плани дивану, або вимальовують в уяві образи „злодюг у формі”, які не дають працювати, залякують і б’ють вільних журналістів. Як говорять в народі: „чим би дитя не бавилось, аби...”, у нашому випадку, не почало ставити некоректних питань лідерам власних держав. Скажімо про їх бізнесові інтереси на Близькому Сході і чи була в Хусейна ядерна зброя, або про дійсні передумови скандалу з ВВС і зрештою на що справді витрачаються багатомільйонні бюджети.
В мене викликає здивування, чому наприклад не набула будь-якого розголосу інформація про те, хто саме віддав наказ стріляти по будинку, де розміщувались журналісти у Багдаді і чому загинув Тарас Процюк. Також мене цікавить, до чиїх дій, направлених проти свободи слова зараховано його смерть та каліцтва журналістів обстріляного прес-центра. Можливо відповіді знають фахівці закордонних дослідницьких центрів, які з року в рік говорять про погіршення стану зі свободою слова в Україні, пов’язуючи це з жахливими випадками, які мають місце в нашій країні.
Для мне досі не зрозуміло, чому в свідомості наших і закордонних борців за вільні медія особа журналіста виведена за межі звичайного людського життя. В них не вкладається в голові, як це так, журналіст йшов по місту вночі, його зустріли злодії чи п’яниці і побили, або журналіст напився до нестями, що призвело до трагічних наслідків, чи не справився з керуванням авта і загинув у ДТП. Зрозуміло, що потрібно розглядати як одну із версій передумов трагічного випадку – журналістську діяльність, але мабуть не слід носитись з нею як дурень з писаною торбою, говорячи про свою далекоглядність. Як наприклад у трагедії з директором „ЮТА” Г.Чечиком це робить „Радіо Свобода”, наводячи коментарі і роблячи власні висновки про те, що не все так просто. Буцімто, не міг журналіст загинути в ДТП випадково, оскільки саме хотів підписати угоду на ретрансляцію „Радіо Свобода” і до того ж був відмінним водієм. Я навіть чув від деяких знаних борців за свободу слова версію, що це кадебістські штучки, як і у випадках з Чорноволом та Кривенко. Нібито в авто закладається дистанційно керований заряд, який виводить з ладу рульове керування, внаслідок чого і трапляється ДТП. Версія цікава, але чому ніяких її підтверджень не було знайдено на місцях пригод. Очевидно тому, що таких підтверджень не існує, оскільки в реальному житті рідко буває як в рідних для „Радіо Свободи” бойовиках.
Багато загадкового та неосяжного для мене і в останніх подіях, які точаться навколо закриття знаного і авторитетного радіо „Континент”. Чому стільки галасу навколо того, що Україна намагається навести лад у власному інформаційному просторі? З приводу закриття „Континенту” в контексті чергового наступу влади на демократію вже висловились здається всі кому не лінь і в нашій країні і за її межами.
Мене цікавить інший аспект проблеми. Чим, за винятком ретрансляції закордонних мовників, обсяги якої доречі жорстко регламентуються законодавством, та наданням в суборенду частот (забороняється тим самим законодавством) безпритульному „Громадському Радіо”, яке також фінансується з-за кордону, відома радіостанція „Континент”? Хто такий і якими здобутками в журналістиці привертає до себе таку увагу постать керівника „Континента” Сергія Шолоха? Боюсь, що відповіді на ці запитання не задовольнять борців за свободу слова ні в Україні ні за її межами.
Водночас, в мене викликає здивування і обурення, чому керівник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в даний час перебуває в стані першокласника, змушеного виправдовуватись невідомо за що і перед ким. На мій погляд єдине, чим можна його докоряти, це функціонуванням „Континента” без ліцензії з 2000 року до тепер, але ця тема також не набуває розвитку в закордонних ЗМІ. Дедалі, перебіг подій навколо „Континента” нагадує діалог німого з глухим, коли закордонні мовники і можновладці роблять гучні заяви і зовсім не зважають на слова, які їм лунають у відповідь. За такою логікою, навіть винного у вбивстві не можна судити через те, що він ховав під подушкою американський прапор. Можливо це дещо грубе порівняння, але мені цікаво, яку державу ми побудуємо за таких умов? І чи буде вона дійсно демократичною в загальнолюдському розумінні.
Своїми роздумами я не претендую на абсолютну істину, але на моє переконання українцям нарешті слід усвідомити, що вони живуть у власній державі, мають нею опікуватись і її розбудовувати, а не очікувати коли „вищій розум” скаже що і як робити далі. Тільки за таких умов ми нарешті перестанемо бути посміховиськом для всього цивілізованого світу.