03/19/2004 | Спостерігач

«ЗМІНИ, МІЙ ДРУЖЕ, ЗМІНИ...»

Дмитро ВИДРІН
(політолог)


...Щоб ти жив у добу змін...

Давньокитайське прокляття

...Щоб ти дожив до епохи змін...

Сучасна українська заздоровниця

Замість передмови

Поети завжди були чутливішими й прозорливішими за інших, коли йдеться про суспільні процеси. Хороший вірш, тим паче поема, часто краще за будь-яку аналітику й академічні праці пояснює, а то й віщує суть того, що відбувається з нами, і того, що з нами відбуватиметься. Тому я виніс у заголовок цієї замітки назву поетичної мініатюри мого друга й поета Сашка Коротка. Обіцяючи своїм друзям, усім нам дуже близькі, абсолютно неминучі й усеосяжні зміни, він не може помилитися, як не міг помилятися свого часу культовий Цой, із чиєї пісні «Мы ждем перемен», власне, все й починалося.

Країна справді чи то зачаїлася, чи то заціпеніла в очікуванні змін. І хоча є люди (переважно при владі), які вважають, що «все буде добре», тобто збережеться по-старому, більшість, хай на рівні невиразних відчуттів, упевнена: ось-ось щось станеться. Щось таке, що, можливо, й не глобально, але суттєво змінить життя країни й суспільства. Багато хто, навіть ті, що не читали сартрівських п’єс, живуть сьогодні головною ідеєю його героїв: головне не ЩО відбудеться, головне, щоб хоч ЩОСЬ відбулося...

Симптоми

Будь-які глобальні суспільні зміни не відбуваються раптом. Вони довго й болісно визрівають, виношуються десь у глибинах суспільства, спочатку даючи про себе знати лише невиразними сигналами або, як нині модно говорити, «месиджами», які всі бачать, хоча й не всі вміють розшифровувати.

Одного разу я потрапив у невеличкий землетрус у сумнозвісних сьогодні Атлаських горах. Пам’ятаю досі: спочатку почали завивати собаки, скаженіти коти, брикати корови, надриватися канарки, потім пролунало якесь тектонічне гудіння... Отут усе й почалося.

Аналогічним чином усе відбувається й у суспільстві перед великими змінами, а тим паче політичними потрясіннями. Першою, як правило, починає «скаженіти» (з погляду влади) інтелігенція. Колись, до речі, я намагався сформулювати, чим же наша славнозвісна пострадянська інтелігенція відрізняється від західних просто інтелектуалів. Якщо послуговуватися певними метафоричними термінами, то західні інтелектуали — це ті, хто не помічає або ігнорує «руку влади». А наша рідна інтелігенція — це ті, хто цю руку або кусає, або, що набагато частіше, лиже.

І ось напередодні всіх більш-менш значущих суспільних змін влада раптом із подивом виявляє, що ті, хто недавно лизав руку, яка дає посади, становище, статуси, раптом намагаються вп’ястися в неї своїми хоч слабенькими, а таки зубами. Влада цього, звісно, не може зрозуміти й щоразу наївно дивується, коли бачить у лавах опозиції, приміром, «митців», які ще вчора її славословили, а тепер відмовляються зустрічатися мало не з Президентом і навіть приймати з його рук нагороди й почесті.

Потім починають раптом «брикатися» окремі з найчутливіших представників ділових кіл. Виник навіть казус (назвемо його «казус Червоненка»), коли, приміром, людина, котра колись ридаючи, в буквальному значенні, від пафосу ситуації, публічно дарувала свої колишні спортивні нагороди Президентові країни, рівно через рік стає несамовитим противником його режиму.

Та найцікавішим, як для мене, симптомом у цій низці є «вихід» політтехнологів із влади. Повчально відзначити, що, як перед падінням Шеварднадзе, так і нині в нас, безпосередньо з владними структурами не працює жоден солідний політолог. Вони, як лемури, ведені якимось своїм інстинктом, намагаються відійти кудись удалечінь, подалі від епіцентру майбутнього землетрусу... Певне, саме тому на вивільнене порожнє, нібито вже «прокляте» місце навколо влади злітаються, наче стерв’ятники на падло, московські «інженери політичних душ» другого й третього «повітряних» ешелонів. Мабуть, не буває порожнім не тільки святе місце.

Характерним симптомом прийдешніх потрясінь та змін є й несподівана девіантна поведінка окремих співробітників дипкорпусу, включно з послами, і спецслужб. Тут можна, мабуть, говорити про ще один ексцес — «казус Кравченка». Суть, звісно, не в тому, як тлумачить його начальство — що генерал продався ворогам за гроші на ремонт квартири. (Я особисто створив би фонд спорудження прижиттєвого пам’ятника кожному генералові СБУ чи іншого силового відомства, котрий виявився б настільки чесним і безкорисливим, що до кінця своєї кар’єри не настриг би «зелені» на ремонт своєї «хати».) Суть, ясна річ, в іншому.

У тому, що генерали спецслужб часто напередодні масштабних суспільних змін чи то знімають шори, чи то прозрівають і починають бачити своє керівництво у справжньому світлі.

Наш генерал, мабуть, сам не зрозумів, що його змусило обуритися не те, ЯКІ накази йому віддають — такі ж самі накази він виконував протягом попередніх тридцяти років, — а те, ХТО йому віддає ці накази. (Щоб рельєфніше змалювати ситуацію, переведу її в інший, знову-таки метафоричний ряд. Погодьтеся, зовсім різні речі, коли, приміром, когось «постежити за дітьми» просить старий добрий педагог і коли — старий тертий педофіл.)

А що ті, хто віддає накази — тобто будь-яка влада, — напередодні змін розкладаються, а абсолютна влада розкладається абсолютно, — це вже аксіома. Інакше в суспільстві ніколи й не було б цих змін.

Проте, звісно, найяскравішим симптомом майбутніх змін є не ці важливі, але все-таки другорядні сигнали. Таким тектонічним гудінням, що супроводжує дедалі ближчі події, є, безперечно, нездоланна сверблячка самореформації влади.

Як правило, влада й сама не розуміє, навіщо, власне, вона затіває реформи, найчастіше безглузді щодо народу й нещадні щодо неї самої. Цікаво відзначити, що вона інколи здогадується про непотрібність розпочатого. Звідси народжуються, приміром, характерні історичні вислови на кшталт сентенції одного з американських президентів: «Єдиний спосіб погіршити конституцію — це почати її реформувати». Та, попри це, невідома сила неначе змушує владу вигадувати нові й нові свої трансформації та мутації. Не розуміючи, що ж її спонукає себе змінювати, щось реформувати в собі самій, влада найчастіше придумує для себе та інших перші-ліпші аргументи й пояснення, не вельми переймаючись ні їхньою логічністю, ні їхньою правдоподібністю.

Зокрема, наша бідна влада придумала й переконала себе, що вона бачить у реформах, по-перше, механізм можливої власної пролонгації; по-друге, інструмент торгу з майбутньою владою на предмет гарантій власної політичної та економічної безпеки (якщо пролонгація не вдасться); по-третє, технологію зменшення вищих владних повноважень, якщо до них усе-таки допадуться опоненти й критики нинішнього режиму, і вже тим паче його слуги. (Адже влада чудово знає, що після поразки найжорстокішими її переслідувачами стають не колишні опоненти, а колишні слуги.)

Ясно, що всі ці аргументи безглузді. Ті, хто планував цю реформу й закладав у неї вищезгадані підтексти, напевно читали підручники з класичної політології, але навряд чи скрупульозно аналізували політичну практику. Ту практику, яка гласить, що реальні можливості того чи того лідера залежать не так від його формальних, юридично запротокольованих повноважень, як від його сили волі, характеру, мотивації та інших психовольових характеристик.

У штатівській спеціальній літературі чудово описано, як різні люди, одержуючи однакові президентські повноваження, відігравали абсолютно непорівнянну роль у житті країни. Як сильні особистості-президенти домінували, приміром, над Конгресом, «шикували» політичних опонентів і надихали на історичні вчинки своїх політичних партнерів. Або, навпаки, як політичні слабаки навіть із президентськими повноваженнями ставали іграшками в руках кількох сильних інтриганів, третирувалися своїм оточенням і жахалися власної тіні та своїх дружин.

У зв’язку з цим американці навіть придумали таку метафору: сильний президент — це величезна м’язиста рука, що роздирає по швах «рукавичку» своїх повноважень настільки, що цієї просторості потім вистачає на кількох навіть слабких наступників. А навколо відверто безвладного президента «рукавичка» владних повноважень зсихається настільки, що потім і кілька сильних послідовників почуваються затиснутими та скутими.

Колись мені трапився скандинавський детектив, у якому моделювалася впізнавана ситуація. Голова парламентського комітету з проблем санітарії узурпує владу в усій країні. Маючи єдине владне повноваження — санітарний контроль, ця сильна вольова людина з фантазією, але без комплексів, формує з дужих молодців санітарних спецпризначенців, які послідовно захоплюють усі інститути влади: кабінет міністрів, адміністрацію президента, парламент тощо.

Досить знайома картинка, чи не так? Якщо тільки на місце санітарного контролю поставити, приміром, податковий або прокурорський.

Тобто, ще раз наголошу, повноваження даються і створюються не так юридично, як психологічно.

Чудовою ілюстрацією цього, до речі, стали останні події в Грузії. Наші політики нині, як заклинання, повторюють: «Україна — не Грузія». Але це не зовсім так, а точніше — зовсім не так. Психологічні закони, що працюють у Грузії, практично адекватні відповідним законам, що працюють у нас. Сильний — фізично, психологічно, мотиваційно — Михаїл Саакашвілі за сім днів забрав усі повноваження в парламенту, які той, користуючись хворобами, слабкістю й старістю Шеварднадзе, методично відщипував у нього впродовж семи років. Це й право призначати силовиків, формувати кабінет міністрів і навіть право запроваджувати нову символіку країни.

Власне, чогось іншого годі було й чекати. Річ у тому, що і Грузія, і Україна в глобальному-психологічному плані є жертвами одних і тих самих міфологем, установок та заклинань. На нашому єдиному психологічному просторі так довго втовкмачували в голову всім, що «народ завжди правий», «народ — єдине джерело влади»; так довго клялися та проклинали ім’ям народу, так довго переконували, що немає нічого страшнішого, ніж стати «ворогом народу», — що в це повірили майже всі, крім хіба самого народу.

Тож будь-який усенародно обраний політик, наділений правом виступати від імені народу, завжди в очах суспільства й еліти має легітимність на порядок більшу, ніж будь-хто інший. Не можна забувати, що в кожному разі, за будь-якого розкладу усенародно обраний президент — це символ нації. А сперечатися чи боротися з символом, тим паче нації, вельми небезпечно.

Тому смішні балачки опозиції про те, що Кучма, ставши прем’єром із новими повноваженнями, зможе саботувати роботу майбутнього президента й тим паче його «шикувати». Будь-який особистісно сильний президент, маючи навіть єдине політичне повноваження — пряме звернення до народу (я вже не кажу про технічні повноваження типу призначення великого й жахливого генпрокурора, та й розпуску парламенту разом із усім його коаліційним урядом), — завжди на нашому квазінародному й паннародному просторі буде головною, ключовою та фетишною політичною фігурою. А особистісно слабкий президент буде й політично слабким президентом, абсолютно незалежно від величини його юридичних повноважень.

Відповідно, гарантії для нинішнього режиму при першому варіанті можуть бути не юридичними, а тільки особистісними, де ключовим словом буде не «закон», а «слово честі». А за другого варіанту режиму взагалі боятися нічого, у країні буде так «весело», що стане не до помсти.

Тому, ясна річ, немає рації докладно розглядати всі вищезгадані «придумки» про мотивацію влади до реформ, а про офіційні декларації на кшталт «удосконалення політсистеми», «створення громадянського суспільства» тощо годі й говорити. Мотиви та причини, зрозуміло, цілком інакші. Але які?

Причини

Почну з елементарного. Що таке реформа? Реформа, якщо прибрати пафосно-сакральне лушпиння, яким намагаються обліпити цей термін, — лише зміна форми. А коли змінюється форма? Вона змінюється тоді, коли змінюється зміст. Інакше кажучи, справжньою спонукальною силою будь-якої реформи є зміна якогось її змісту. Ця вже звершена зміна потребує відповідних змін форми, вона тисне на форму, трансформує її, відтинає непотрібні формальні деталі та створює нові. І все для того, щоб утворилася якась гармонія, повна відповідність і рівновага між суттю й формою. Тож коли вже говорити, то про саму суть.

Суттю, кістяком, основою, андерграундом будь-якої політичної форми є соціальна структура й економічний лад, на базі яких, власне, і будуються всі політичні інститути й уся політична інфраструктура. Нині наша країна перебуває саме в стадії завершення другого етапу «українського капіталізму» із відповідною структурою та ладом.

Перший етап, імені президента Кравчука, можна було б назвати «номенклатурним капіталізмом». Тоді нова номенклатура «розбудовувала державу» безпосередньо під себе. На цьому етапі типові капіталістичні прибамбаси — свобода, правда, не так виробництва, як посередництва — сусідили з номенклатурними фішками — контролем вищого чиновництва над розподілом матеріальних і фінансових ресурсів та потоків. Колись цей лад дуже влучно охарактеризував Олександр Мороз: «Спосіб виробництва соціалістичний, а спосіб розподілу — капіталістичний». Структура суспільства в той час видавалася своєрідною «атомарною сіткою», де навколо величезної кількості «атомів-чиновників» оберталися «електрони» їхніх підлеглих та челяді.

Проте номенклатурники, будуючи капіталізм під себе, не врахували простої речі: що будь-який вид цього суспільного ладу передбачає конкуренцію. Саме конкуренція, боротьба за виживання, змагання міжрегіональних, міжелітних і внутрішньоелітних інтересів призвели до того, що Україна непомітно, поволі переповзла в цілком новий формат і економічних, і суспільних відносин, який можна було б назвати вже капіталізмом корпоративним.

Якось непомітно склалися потужні, організовані фінансово-промислові й політико-посередницькі угруповання, які, по суті, повели «тиху реприватизацію», «тихий переділ» країни. Хто пам’ятає сьогодні про різних лобових, євтухових, голубченків etc.? Тих людей, котрі вершили долі якщо не всієї країни, то головних опорних точок бізнесу, власності, економіки. Представників спочатку економічної, а потім і політичної номенклатури повільно, але невблаганно витіснила вже еліта — економічна, а згодом і політична. Тобто те «нове українське дворянство», яке змогло створити свої «латифундії», чия могутність базувалася не тільки й не стільки на посадах, скільки на власності, потоках, ринках, внутрішніх і міжнародних зв’язках.

Так склалося, що саме Україна на всьому пострадянському й постсоціалістичному просторі породила таке явище, як «корпорація», у повному сенсі цього слова. (Аналогічне явище, правда, мало не виникло в Росії, але російським нуворишам забракнуло терпіння, щоб зрощувати його повільно й непомітно. Могло воно виникнути і в Угорщині чи в Польщі, але там його апологетам не вистачило грошей, аби створити його швидко й ефективно.)

Тож говоритимемо в цьому контексті тільки про Україну. Часто вживаний тут термін «олігархія» не тільки нічого не пояснює, а й перекручує бачення українських реалій. Цей термін так само чудово витлумачував ситуацію у взаєминах давньогрецьких патриціїв із владою, як, приміром, термін «клан» вичерпно пояснює відносини з владою сициліансько-американських «сімей». Але перенесений на український гумус — він абсолютно не працює. Інша річ — «корпорація». Це, по суті, своєрідна зменшена аналогова копія країни, де є все для відносно автономного існування, виживання, розвитку, боротьби й задоволення.

У корпорацію в її фул-наборі входять «економічне тіло» у вигляді видобувного, виробничого або посередницького комплексу; мас-медійне оснащення, яке формально працює на країну, а насправді напрацьовує корпоративну ідеологію, що вербалізує корпоративне мислення й випромінює назовні корпоративну ментальність; політичний «дах» у вигляді різноманітних інструментів політичного посередництва й політичного захисту власних інтересів — партій, фракцій, делегованих у владу людей; популярний футбольний клуб та інші спортивні співтовариства, що виконують роль кріейторів корпоративної гордості, корпоративної відмінності й корпоративної причетності.

Повторюю, це явище в його повному значенні стало суто українською знахідкою або, принаймні, цілком прижилося тільки на нашій землі.

Поки що ми можемо говорити про три всеукраїнські корпорації. Одна з яких — київська — сягнула вищої фази свого розвитку. Друга — донецька — перебуває у стадії завершення свого формування (трохи забарившись із мас-медійним оснащенням). І третя — дніпропетровська — також близька до завершальної фази (бракує «фабрики корпоративної гордості», оскільки «Дніпро» поки що на це не тягне, і ще не знайдено корпоративного або корпоративних «облич»).

На підході, коли, звісно, їм поталанить, ще дві-три конгломерації, які, можливо, зможуть претендувати на горду назву «корпорація». А нині це безсоромно голі «економічні тіла», майже цілком позбавлені пристойних політичних і мас-медійних одежинок.

Тож поки що лише три вищезгадані корпорації, а не хтось інший, визначають сьогодні і стан економіки країни, і її перспективи, і майбутній політичний устрій, і геополітичне становище, про що говоритиму нижче.

При цьому важливо наголосити, що корпорації не «захопили» країну, не оволоділи її потенціалом, як це часто в нас пишуть у тривіальній літературі. Вони самі породжені країною, її умовами та специфікою часу. Власне, вони стали відповіддю на всі основні виклики часу й виявилися кістяком країни, коли в неї не було ніякого іншого системотворного «хребта».

Корпорації навіть замінили собою громадянське суспільство в країні, взявши на себе всі його функції: свобода слова в нас — це всього-на-всього конкуренція між телеканалами чи газетами переважно київської та дніпропетровської корпорацій. Головні «фішки» зовнішнього престижу країни і внутрішньої гордості — «Динамо» й «Шахтар» — це породження київської та донецької корпорацій. Усі більш-менш помітні філантропічні, меценатські проекти — це спільна справа їхніх рук. Принаймні половина «незалежних» аналітичних центрів — на їхньому забезпеченні.

У нас, правда, не дійшло до узбецької ситуації, коли талібів, що прорвалися через кордон, вибивали з країни не регулярні війська, а служба охорони одного з подібних, але з узбецьким забарвленням, неформальних угруповань...

При цьому слід особливо наголосити, що «корпорації» виникли не випадково, не за «поняттями», а за жорсткими невблаганними соціальними законами.

Одним із них є те, що існує певний, як кажуть економісти, «поріг багатства», не подолавши якого, неможливо не тільки будувати ринкове й капіталістичне суспільство сучасного типу, а навіть порушувати про це питання. Саме тому більш адекватні країни, поставивши собі за мету створення багатого й цивілізованого суспільства, спочатку всі свої сили кидали на підвищення рівня життя громадян, на створення незліченного малого бізнесу, щоб пасивних і малозабезпечених споживачів перетворити на активних і заможних виробників.

А наша країна пішла зовсім іншим шляхом: величезна споживацька частина населення, що існує на мізерні — найнижчі в Європі — зарплати, пенсії, і майже повна відсутність малого бізнесу внаслідок адміністративних складностей та заборон (на початку 90-х питома вага реального малого бізнесу була майже в 1000 разів менша, ніж у сусідній Польщі). За таких умов, природно, про якесь-там створення внутрішнього ринку — серця й сакральної суті кожного розвиненого капіталістичного суспільства — не могло бути й мови.

З цієї причини смішними видаються заклики розгромити «олігархів», «викинути їх із країни» і т.д., і т.ін. Свого часу геніальний Зинов’єв написав книжку, яку досі вважають найкращою книжкою про горезвісну перебудову. Називається вона «Стріляли в компартію, а вцілили в Росію». Таку саму книжку можна було б написати про тих, хто спробував би сьогодні «вистрілити» в олігархії-корпорації, а вцілив би в Україну.

Але ми зараз не про це. Йдеться про те, що в нашій країні на межі 2000 року склалася своєрідна суспільно-економічна структура, яка замінила собою попередню номенклатурну структуру. Ту, яку, до речі, «Дзеркало тижня» полюбляло зображати у вигляді сонячного сузір’я з президентом Ра у центрі.

Однак чи то «сонце» перестало гріти й світити, чи, ще гірше, — воно почало не стільки випромінювати свою енергію, скільки поглинати чужу, як чорні діри. Але стався еволюційний стрибок (або збій), і сьогодні ми де-факто маємо не так планетарну систему, як «Магелланову хмару», яка дедалі більше скидається на галактику, що складається з більш-менш рівноправних і рівносильних планетних систем, де роль «головного світила» стає все більш ритуальною і формальною.

Інструменти

Самі по собі причини, хоч би якими вони були фундаментальними й важливими, безпосередньо не призводять до змін. Цим причинам потрібен ще й адекватний інструментарій. Ним може бути не бездушна й безлика організація, інституція, структура, а тільки жива людина, точніше — лідер за покликанням зі своїм упізнаваним обличчям, зі своїми емоціями, зі своїми бажаннями, зокрема з палким і свідомим прагненням або навіть жагою змін.

Крім того, ця особистість повинна бути ще й максимально харизматичною, тобто вміти переконувати не лише себе, а й інших у тому, що зміни необхідні й неминучі.

В Україні на цей момент є лише чотири таких послідовних і повноцінних «харизматиків». Це Ющенко, Мороз, Медведчук і Янукович. Їхня харизматичність пов’язана аж ніяк не з тим, що вони сповідують якусь ідеологію і не зраджують її протягом свого життя. Моя гіпотеза в тому, що кожен із цих мужів інтуїтивно обрав ту життєву й водночас політичну стратегію, яка відповідає його єству, його соціальному генотипу, соціальному темпераменту, психологічним особливостям, його родоводу, місцю й часу походження.

Колись Чехов сказав чудову фразу — щирість завжди має рацію. І той політик, котрий передусім слухає тільки себе, завжди має рацію і, таким чином, харизматичний, оскільки він завжди щирий.

У світі існує лише чотири стратегії, описані вперше ще в давньокитайській політології: стратегія моральності, духовності, прагматизму та природності.

Отож, четверо цих добродіїв харизматичні не тому, що вичитали в дитинстві чи в юності якісь правила життя, а тому, що просто відповідали своїм нахилам.

У нас чомусь заведено вважати, що харизма — це наслідок роботи над іміджем. Тобто чим більше в політика іміджевих масок, тим він харизматичніший. (До речі, жертвою такого погляду став такий чудовий політик, як Юлія Тимошенко. У результаті вона настільки заплуталася, а точніше — загралася в іміджевих ролях та масках, що, відверто кажучи, коли розмовляєш із нею, не завжди розумієш, хто вона сьогодні і з ким ти говориш — із нею самою чи з ментором Морозом, моралізатором Ющенком, підступним Медведчуком чи натуралом Януковичем, в образі яких вона на цей момент перебуває.)

Інша річ — названа четвірка. Вони ніколи не плутають своїх головних життєвих установок. І вони інстинктивно розуміють, що харизма — це не присутність, а відсутність іміджу.

Ющенко інтуїтивно розуміє, що він сильний у моральному полі. Він сильний, коли йдеться про якісь християнські цінності. Він використовує певні постулати тієї конфесії, до якої він належить. Він сильний, коли моралізує чи коли вчить людей типових морально-релігійних засад. Й інтуїтивно розуміє, що коли він виходить за межі цієї своєї сили, то відразу перетворюється на другорядного чи навіть пересічного політика.

Те саме розуміє Мороз. Що вся його харизма грунтується на причетності до певної духовності в українському варіанті. Він чудово знає українську літературу, іронічність українського національного характеру, пов’язану з народним фольклором, із народним типом мислення. Він теж інтуїтивно дотримується духовності як свого засобу позиціонування й виживання в політиці.

Те саме розуміє Медведчук. Він розуміє, що сильний там, де розгортається якась інтрига. Він сильний як закулісний гравець, мабуть, найкращий у нашій країні. Сильний там, де відбувається торг інтересів. Сильний там, де потрібен посередник, оскільки кращого за Медведчука посередника, що вміє знімати максимальний профіт із усіх договірних сторін, у нашій країні немає.

Тому все, що він робить, так схоже на доктрину, яка свого часу називалася «англійська колоніальна». І суть її полягала в тому, щоб нацькувати одне на одного ворогів, пересварити друзів, а потім виступити посередником і між першими, і між другими, отримавши за це дивіденди.

І те саме розуміє Янукович. Його сила, як в Антея, — це його відданість тим глибоко внутрішнім базовим принципам, на яких непохитно стоять люди його «землі», регіону. Це певні принципи, притаманні людям його походження: непорушне й залізне товариство, це нерушимий колективізм, беззастережне виконання правил командної гри. Це ставка на силу в найширшому її застосуванні при розв’язанні всіх проблем (і на фізичну силу також). Не випадково він так багато уваги приділяє спорту, фізичному тренінгу. Оскільки для людей такого типу сила є абсолютним інструментом і в політиці, і в особистому житті, і в усіх інших сферах. І він теж дуже органічний, натуральний у використанні свого інструментарію.

І, мабуть, тому все, що він робить, так схоже на доктрину, що називалася «бурська стратегія». Її створили бури в англо-бурській війні, і суть її полягала в тому, що на розв’язання будь-якої проблеми, незалежно від її величини, кидалися абсолютно всі сили й резерви. Ця стратегія була неймовірно витратною, з погляду людського матеріалу й фінансів. Але в результаті виявилася, як відомо, виграшною.

Тобто ці четверо абсолютно органічні й послідовні. Вони інтуїтивно збагнули, у чому їхня сила, і намагаються не переходити в ті зони, де сильніші чесноти інших політиків.

Ці політики на сьогодні є найімовірнішими інструментами принципових змін і, відповідно, найімовірнішими лідерами й виразниками інтересів, що склалися в країні «корпорацій».

(Мені можуть заперечити, що Янукович і Медведчук уже знайшли свої «корпорації» або «корпорації» — їх. А Ющенко й Мороз — ще ні. Але, на мій погляд, це питання лише часу. «Безгоспного» Ющенка, швидше за все, рано чи пізно підберуть «дніпровці», які так і не знайшли «обличчя» своєї «корпорації», як він не знайшов собі гідного економічного тіла. А Мороз, мабуть, може спробувати створити четверту в країні, тільки не владу, а «корпорацію» — «корпорацію найманої праці», рано чи пізно об’єднавши під собою всі ліві й лівоцентристські сили.)

Такі справи.

Внутрішньополітичні наслідки

Вищевикладені причини й вищезгадані інструменти змін, природно, рано чи пізно приведуть до адекватних політичних змін. Вони рано чи пізно зажадають тієї політичної надбудови й того політичного дизайну, які максимально відповідатимуть їхньому змісту і їхнім не так явним, як таємним сподіванням.

Відповідно, найімовірнішим сценарієм політичного майбутнього буде такий.

Політичний устрій країни. Чисто парламентська республіка без будь-яких додаткових президентських деталей. Саме парламент є ідеальним політичним майданчиком узгодження великих економічних інтересів. Сьогодні «корпорації» виросли вже настільки, що їм для створення певного конвенту, для ведення перманентного політичного переговорного процесу вже не потрібен єдиний потужний політичний посередник. Тим паче посередник, котрий за свої послуги часто бере політичну ренту, яка перевищує розміри самих послуг.

Відповідно, швидше за все, ми матимемо після жовтневих виборів останнього повноформатного українського президента, якщо, звісно, логіка цих міркувань виявиться правильною.

Територіально-адміністративний лад країни. Швидше за все, певний прообраз бундесівського земельного устрою. Річ у тому, що будь-яка «корпорація» неможлива не тільки без свого «економічного тіла», а й без свого «ленду», без своєї малої батьківщини. Тож наші лендлорди посилено нарощують свої вотчини, свої земельні угіддя. Саме тому Київщина прирощується Закарпаттям, а Донеччина — Кримом.

Рано чи пізно все це потребуватиме адміністративного оформлення, тож очікується поява значних за величиною й можливостями субрегіонів, укрупнених територіально-адміністративних одиниць, із власним виборним керівництвом та високим рівнем економічної автономності. Взаємини між ними визначатимуться конвенційним способом через відносини й конкуренцію регіональних еліт і через той-таки парламентський майданчик.

Виборчий механізм. Ідеальний інструмент лобіювання корпоративних інтересів — політична партія. Власне, партія — це і є та сама «корпорація», а точніше, частина корпорації, занурена в політику (це на незрозумілому нам Заході партія є частиною народу, а в нас вони були і в найближчому майбутньому будуть суто корпоративним інструментом).

Тобто в досяжному майбутньому, швидше за все, у нашій країні залишиться 4—5 реальних партій. Це всенародно нелюбимі есдеки; наші потішні лейбористи; великовагові регіонали і, швидше за все, партії об’єднаної, нібито лівої, і нібито правої опозиції.

Можливо, час від часу для курйозу між цими політичними стовпами запускатимуть щось зелене. У принципі, такої партійної структури цілком вистачає для досить стабільної та тривкої політико-конвенційної системи, спроможної обстоювати, лобіювати, репрезентувати й погоджувати інтереси всіх основних базових корпоративних гравців.

Зовнішньополітичні наслідки

У зовнішній політиці розвиток такого сценарію приведе, хоч це здасться комусь і дивним, до значно більшої політичної та економічної незалежності країни.

Річ у тому, що в основного нашого східного партнера на очах складається специфічний суспільний лад, який можна було б назвати, на відміну від нашого корпоративного капіталізму, капіталізмом конспіративним. У Росії всією вже капіталізованою економічною та соціальною системою майже цілком оволоділи конспірологи. Вони керують країною суто за законами й виключно методами та механізмами конспірології (федеральні округи — резидентури, ключова роль прокуратури в міжелітних дискусіях, впроваджені в усі великі бізнесові структури спецслужби, фактичне відновлення інституту комісарів в органах влади від уряду й нижче, неухильні принципи єдиноначальності й субординації тощо).

Відповідно, у міждержавних проблемах російська модель зіштовхуватиметься в майбутньому з принципово інакшою і все більш незрозумілою їй українською моделлю. У цій ситуації російське керівництво, якщо згадати відомий анекдот, «задовбається викидати бумеранг російсько-українських проблем». Будь-які проблеми, чи то газопроводи, нафтопроводи, делімітація, загрузатимуть у тягучому і в’язкому середовищі корпоративно-конвенційної та політико-консенсусної моделі українського вищого менеджменту. У ній неможливо буде «знайти крайнього», важко буде збагнути, хто тут «розв’язує проблеми», кому, скільки й чого за це треба дати тощо.

Тож ті, кого тривожить якесь поглинання України північною сусідкою, можуть заспокоїтися — це вже в принципі технологічно буде неможливо.

До речі, принагідно — загадка читачеві. У яких регіонах країни найнегативніше і найпозитивніше ставлення населення до російського капіталу? Правильно. Позитивне — на Донбасі, негативне — Львівщина, і особливо Івано-Франківщина. А де найбільша присутність російського капіталу? Неправильно! Перше місце в країні — Івано-Франківщина, останнє — Донбас.

Водночас посилиться експансія України в Європу. Українські інтереси в цьому напрямку обстоюватимуть не напівкваліфіковані дипломати, котрі працюють за штуку гривень на місяць і відчувають на своїх потилицях гниле дихання влади, а терті-перетерті представники величезних корпоративних структур, яким у спину дихає не якась там влада, а сам великий і могутній приватний інтерес. Той інтерес, який тільки в Європі може легалізувати вже накопичені величезні фінансові ресурси й адаптувати колосальні експортні можливості країни, як у вигляді дешевої продукції, так і у вигляді дешевої робочої сили.

Тобто Україна, ясна річ, не стане при такому розкладі геополітичним монстром, однак і хлопчиком на побігеньках явно не буде, а тим паче — для биття.

Замість післямови

Я не виключаю, що багатьом така картина не сподобається. Що багато хто, якщо знову звернутися до поезії, пригадає знамените: «Пусть впереди у нас большие перемены, я это никогда не полюблю».

Проте я спробував коротко описати лише те, що склалося в країні з особистою участю, а точніше — з неучастю абсолютної більшості її жителів. У країні, де робітники ніколи не страйкують проти низької зарплати й де розмір їхньої заробітної плати визначається тільки конкуренцією між самими «корпораціями». У країні, де майже ніхто не виступає, включно з більшістю самих журналістів, за свободу слова (як це було незліченну кількість разів у Чехії, Угорщині чи хоча б у Грузії) і де свобода слова визначається тільки конкуренцією між корпоратизованими мас-медіа. У країні, де влада — завжди начальники, а опозиція — завжди маргінали...

Тож у цій ситуації, можливо, краще не повторювати процитовану поезію, а пригадати довлатовську прозу, де автор, аналізуючи свої компроміси з владою, під кінець життя з подивом виявив: «Я думав, що продав дияволові душу, а виявляється — я її подарував».