Чи наважиться суддя Саприкіна накласти заборону на друк та розпо
03/20/2004 | Політнекоректний Спостерігач
Чи наважиться суддя Саприкіна накласти заборону на друк та розповсюдження Євангелія?
Думки з приводу
Роксана ГЕДЕОН
... Якщо, приміром, почнеться дощ на вулиці, в цьому цілком можна вбачати антисемітизм - євреїв може замочити неповага до єврейської нації.
Ну, а якщо якийсь єврей потрапив під сніг чи ураган - це, будьте певні, не інакше як страшний антисемітський погром.
Із роздумів одного московського гумориста.
...25 лютого, тієї середи Великого посту, яку католики іменують
"попелястою",
в США сталася вельми цікава подія: одночасно на екранах 2800 кінотеатрів
відбулася прем'єра фільму відомого голівудського актора й режисера Мела
Гібсона "The passion of the Christ" - "Страсті (себто страждання. - Р. Г.)
Христові".
В цій країні з розвинутою кіноіндустрією прем'єри відбуваються часто.
Розсипом "зірок" у нових фільмах тут нікого не здивуєш. Звикли американці й
до моря крові на екрані, будь-яких карколомних поворотів сюжету,
зафільмованих міжгалактичних війн, різноманітних "жахів", "трилерів" та
відзнятих із запаморочливим розмахом страшних "катастроф" - на землі, у
воді,
у небі.
Й усе ж фільм Гібсона потряс американську публіку. Сита, розбещена, емоційно
негнучка Америка плакала того вечора за його сценарієм - так, неначе раніше
ніколи не чула про Христа, не читала Євангелія.
Появі цього дивовижного фільму передувала вересклива кампанія в мас-медіа.
Кампанія не реклами - цькування. Такого цькування, яке мало й має чимало
спільного з галасом, зчиненим в Україні навколо публікацій у "Сільських
вістях", і свідчить про певну тенденцію, що її деякі професійні
"антифашисти"
прагнуть поширити в світових масштабах.
Ідеологічний бунтівник у Голівуді
Мел Гібсон, дарма що вже років із п'ятнадцять носить титул кінозірки першої
величини, в Голівуді завжди виглядав трохи як біла ворона. Дешеві скандали з
метою привернення уваги публіки його не цікавили. Отож він не влаштовував
демонстративних розлучень. Не заводив коханок. Не ходив до клубів
гомосексуалістів.
Не захоплювався чорною магією, як Мадонна, і не був завсідником секти
сайєнтології, як Том Круз. Багатодітний батько і щирий католик, він у
вільний
від зйомок час вирощував корів на своєму ранчо в штаті Монтана, читав Біблію
і листувався з Ватиканом на предмет того, що католицьку месу слід служити
лише латиною - ніяк інакше.
Оглушливу популярність йому приніс фільм "Відважне серце". Історія боротьби
шотландців за незалежність, яку Гібсон розповів із запалом та проникливою
щирістю, завоювала серця мільйонів прихильників. На Голівуд, як відомо,
мають
значний вплив сіоністські організації. Але після появи "Відважного серця"
вони не второпали ще, що мають справу з ідеологічним бунтівником, і
розщедрилися для Мела на кілька "Оскарів" - нагород, що на них він навряд чи
зможе ще коли-небудь розраховувати.
Не тому, що вичерпався його талант. Просто цей кінематографіст, як
виявилося,
довгі роки виношував у душі заповітну мрію - зняти фільм про останні 12
годин
життя Ісуса Христа. Зняти не якусь побрехеньку, образливий апокриф чи власну
інтерпретацію вічної історії, а зафільмувати Христову самопожертву у повній
відповідності з Євангелієм, не викинувши з Нового Заповіту ані слова.
Здавалося б, що тут лихого або некоректного? Про Христа Голівуд відзняв
стільки поверхових (в кращому разі), а часто-густо й брудних кінострічок, що
поява ще однієї версії, певно, нікого не повинна була занепокоїти.
Однак занепокоїла. І то вже тоді, коли задум був лише іскрою в мозкових
клітинах Гібсона.
Опоненти режисера вимагали відредагувати... Святе письмо
Американські кіномагнати не дали на проект ані цента. Режисера це не
зупинило
- він уклав у нього власні 25 мільйонів доларів, і робота над фільмом
розпочалася. З усього було видно, що це буде малобюджетна кінокартина -
себто
така, яка в США не може розраховувати на успіх.
Втім, противників ідеї ця обставина чомусь зовсім не заколисувала, й вони
розпочали масштабну кампанію в пресі: Гібсон, мовляв, знімає якесь страшне
антисемітське кіно, розпалює міжнаціональну ворожнечу, а відтак - все
прогресивне людство повинне засудити проект у зародку, силоміць змусити
режисера внести корективи в задум.
Кампанія ця тривала майже рік. Фільм ще не народився, а його вже було
затавровано з усіх боків найрізноманітнішими організаціями - від
"антифашистських" до "правозахисних". Ясна річ, працювати в умовах шаленого
психологічного пресингу Гібсону було важко. Але, оскільки його вела
заповітна
мрія, на довгі дискусії режисер не відволікався. Зрідка пояснював, що
антисемітизму не може бути місця в картині про Христа, адже Христос - це
любов і прощення.
Це опонентів не задовольняло. Вони хотіли не слів, а вчинків, причому
якихось
звироднілих учинків - внесення правок у євангельські тексти. Точніше -
цензурування того уривку з Євангелія від Йоанна, в якому юдейські
первосвященики вимагають від Понтія Пилата розіп'яти Ісуса й приймають
провину за цю несправедливість на себе та на своїх дітей.
Будь-якому християнину вимога такого редагування, певно, видалася б
божевіллям. Так поставився до неї і Гібсон. Він узагалі збирався не
пропустити зі Святого письма жодної коми, а тому знімав своє кіно
арамейською
та латинською мовами - тими мовами, якими колись послуговувалися в Галілеї.
Прем'єра зібрала рекордну кількість глядачів. І - рекордну кількість осуду,
перекручень, плювків.
Шедевр християнського кінематографа
"Все так, як воно й було!" - вигукнув, як свідчать очевидці, папа Римський
Іван Павло II, переглянувши картину. Американські пастори скуповували квитки
сотнями і поширювали їх серед парафіян. А пересічні глядачі... що ж,
повторюю, вони просто плакали, не соромлячись своїх сліз.
Картина розривала серця. Сцени знущань над Ісусом, бичування й розп'яття,
розпачливий крик Марії (до речі, цю роль режисер довірив румунській єврейці
Майї Моргенштерн) в той момент, коли хрест глухо ударяється об землю:
"Дозволь мені вмерти разом із тобою!" - все це майже нікого не залишало
байдужим, дзвеніло у вухах, стояло перед очима.
Гібсон явно міг святкувати творчий тріумф. Навіть більше - критики сходилися
на думці, що таку картину не можна зняти без певного божественного
натхнення.
Релігійні діячі були переконані, що "Страсті Христові" навернуть американців
і європейців до віри, викличуть нову хвилю інтересу до християнства.
Єврейські общини, навпаки, не приховували, що ставляться до картини вороже.
Американські рабини навіть закликали своїх вірних утриматися від перегляду:
мовляв, цей фільм може відвернути ортодоксальних євреїв від віри. Паралельно
поширювалися безпідставні чутки про те, що нове гібсонове кіно, мовляв, дуже
криваве, натуралістичне, нудне, його не варто дивитися дітям, вагітним,
старим, любителям тварин тощо.
Лицемірство подібних тверджень кололо очі. Адже ті, хто найістеричніше
верещав про гібсонів "натуралізм", жодного разу не підвищили свій голос
проти
пропаганди крові й насильства у кінопродукції, якою з року в рік частує
людство Голівуд.
Гібсона треба притягти до суду й ніколи більше не наймати на роботу?
Ніхто, звісно, не може заборонити євреям мати власну думку щодо фільму.
Однак
нині, коли картина стала фактом реальності й здобула неабияку популярність,
союзники рабинів у мас-медіа, не обмежуючись тими претензіями, які раніше
висували до Гібсона, почали вимагати застосування жорстких репресивних
заходів щодо непокірного режисера.
А саме - прокат фільму заборонити. Гібсона за "антисемітизм" та
"розпалювання
міжнаціональної ворожнечі" притягти до суду. Зобов'язати голівудські
кіностудії ніколи більше не наймати його на роботу (деякі з цих кіностудій
вже в цьому заприсяглися). І як апофеоз абсурду - змусити Ватикан
відмежуватися від картини, публічно засудити її й не рекомендувати
католикам.
Листами такого змісту сіоністи вже кілька тижнів бомбардують папу римського.
Хвиля цькування шириться й нині, наростає з кожним днем, що фільм перебуває
в
прокаті. Його показ - під великим запитанням у Франції, Німеччині,
Великобританії. Мабуть, ніколи не побачать його громадяни Ізраїлю. Політичне
й ідеологічне мракобісся, яке розпалюється навколо витвору мистецтва - себто
такого витвору, що має бути поза цензурою, нагадує ситуацію, яка склалася у
80-х роках навколо поеми Салмана Рушді, проклятої мусульманським
духовенством.
Тоді, як відомо, англійська громадськість узяла письменника під свій захист.
Гібсон, певно, на таке розраховувати не може. І різниця між його долею та
долею "Сільських вістей" нині, здається, тільки в тому, що в США ще не
знайшлося судді Саприкіної, яка покарала б його за "розпалювання
міжнаціональної ворожнечі".
Втім, коли є попит - з'являється й пропозиція. Історія й сучасність
доводять,
що далеко не завжди "антифашистам" доводиться марно блукати в пошуках
суддів,
чиї серця відгукуються музикою і на слово "цензура", і на брязкіт шекелів у
гаманцях позивачів.
Історія сіоністської цензури сягає корінням у 1915 рік
Манія цензури, властива сіоністам, сягає корінням у початок минулого
століття. Тоді, 1915 року, вся Америка захоплювалася фільмом геніального
кіномитця Девіда Гріффіта "Народження нації" - фільмом, який будив
національну самосвідомість англосаксів, що винесли на своїх плечах тягар
побудови держави на відкритому Колумбом континенті.
Тодішня ситуація достеменно нагадувала ту, яка була описана вище: вся
Америка
аплодувала режисерові, але єврейські правозахисники були, даруйте за
тавтологію, не в захваті від цього захвату. Вони пішли по судах, вимагаючи -
ні багато ні мало - накласти табу на картину, яка за мистецьким рівнем
увійшла до скарбниці світового кінематографа.
В 1915 році їм не вдалося досягти успіху. Однак фіаско сіоністів не
протверезило. Зростала потуга єврейського лобі у владі й банківському
капіталі США - множилися й подібні цензурні спроби.
Неодноразово й небезуспішно сіоністи розпочинали похід проти вивчення в
американських школах засад християнства, християнських традицій, різдвяних
гімнів тощо. Все це, як правило, - під гаслом рівноправності націй і захисту
прав людини, але з геть наплювацьким ставленням до релігійних почуттів
співгромадян.
Полювання на "Основи православної культури"
В США подібні вихватки можна було теоретично виправдовувати бодай
поліетнічністю, релігійною строкатістю держави. Але минули роки - й цензурні
вправи були перенесені на територію Росії, яка не така вже й релігійно
строката, як про це часто-густо говорять (загальна кількість населення - 145
мільйонів, з них близько 120 мільйонів - православні).
Приміром, торік наша північна сусідка була просто вражена юридичним
полюванням, яке влаштували численні "правозахисники" та "антифашисти" на
педагога Аллу Бородіну, автора підручника для середніх шкіл "Основи
православної культури".
Вся провина православної вчительки полягала в тому, що вона... розповіла про
розп'яття Христа. Просто, як і Мел Гібсон, процитувала Євангеліє. Нічого
більше! Новітні "мисливці за привидами" угледіли в цьому неймовірну єресь,
страшенну загрозу для ніжних школярських душ.
Це відгонить дикунством, але вони не тільки заголосили про "розпалювання
міжнаціональної ворожнечі" та зажадали заборонити підручник. Вони ще й
вимагали, аби прокуратура порушила проти Алли Бородіної кримінальну справу.
І
що найдивовижніше - в Москві знайшовся суд першої інстанції, очолюваний
місцевою саприкіною, який задовольнив цю претензію!
Поборники цивілізації знають рецепти на всі випадки українського життя
Російській громадськості вдалося врятувати Аллу Бородіну від кримінального
переслідування. Доля підручника, втім, залишається туманною.
"Правозахисники"
продовжують закидати всі силові органи держави скаргами, в яких
"аргументовано" доводять, що факультативно знайомити дітей православних
батьків із православ'ям - неправильно. Негуманно. Нецивілізовано.
Не бракує таких поборників цивілізації і в Україні. Не дивуйтеся, що вони
часто-густо, подібно до політолога Володимира Малинковича, не годні
опанувати
українську мову. Зате вони цілком годні роздавати різноманітні рецепти на
всі
випадки українського життя. Зокрема - вони знають, які газети треба
закривати, а які - ні.
"Сільські вісті", на їхню думку, - в першій категорії. Але якщо Україна
дослухатиметься до логіки цих стерилізаторів преси, це заведе нас дуже
далеко
- можливо, просто в печерну добу, коли історична, культурна, літературна
скарбниці людства були майже такі ж порожні, як газета "Столичка", що
виходить під егідою "видавничого дому" Вадима Рабиновича.
Шекспір та Бальзак - небезпечні ксенофоби?
В контексті рішення, ухваленого суддею Саприкіною, вельми дивним видається
той факт, що в Україні, приміром, ще й досі вільно продаються твори
Шевченка.
Його "Гайдамаків" треба було б табуювати в першу чергу. А заразом - у рамках
судового процесу розібратися, до якої міри він був антисемітом та
ідеологічним терористом.
Слідом за Тарасом Григоровичем, певно, варто з "принципових" позицій
переоцінити творчість Івана Франка. А вже тоді впритул узятися за Вільяма
Шекспіра - затятого ненависника кришталево чистого та завжди бездоганного
єврейського народу. Антисеміти голослівно проголосили його геніальним
драматургом. Насправді ж це був мерзенний ксенофоб, який насмілився створити
в "Венеціанському купці" вельми непривабливий образ єврея Шейлока.
Не меншим расистом був Оноре де Бальзак (його скупий Гобсек - голландський
єврей). Огидні погляди на єврейство переповідав Вальтер Скотт (згадайте
"Айвенго").
Чимало "ідеологічних похибок", які легко можна кваліфікувати як
"розпалювання
міжнаціональної ворожнечі", зробили свого часу Пушкін, Достоєвський,
Толстой.
Уолт Дисней, американський мультиплікатор, автор "Білосніжки" та "Дитинства
Бембі", теж колись звинувачувався в антисемітизмі...
Врешті-решт, серед діячів культури й мистецтва таких "ідеологічних
злочинців"
знайдеться чимало. Але, певно, не настільки багато, аби "антифашисти"
опустили руки й не спромоглися скласти точних списків. У відповідності до
цих
підрахунків, мабуть, варто було б влаштувати десь грандіозне аутодафе на
кшталт тих, що робив Гітлер у Німеччині, й швиргонути в огонь усе, що
видається єврейським проводирям образливим і неправильним.
Найвеселіше в цьому кострищі горітимуть, певно, примірники Євангелія від
усіх
чотирьох апостолів. Чом би й ні - це ж зразок типової "антисемітської"
прози.
Христа розіп'яли невідомі в масках. А за що - не важливо
Редагування історії - справа важча, ніж "наведення порядку" в літературі й
мистецтві. Однак можна засукати рукави й довкола неї. "Ніхто ні з ким не
воював, не сварився, нікого не ненавидів", - таким, певно, має бути гасло
новітніх переписувачів підручників. Лише трохи копіткої праці - й невдовзі
ці
книжки сяятимуть ідеологічною стерильністю, позбувшись будь-яких ознак
"розпалювання міжнаціональної ворожнечі".
Ми житимемо в щасливій упевненості, що Наполеон дружив із народами Європи.
Що
Батий не руйнував Київ. Що євреї ніколи не брали православних церков в
оренду
й не підспівували польським визискувачам. І що Христа розіп'яли невідомі
люди
в масках, які розчинилися потім у темряві Голгофи...
За що розіп'яли - тема окрема й неприємна. Але, зрештою, не така вже й
важлива для прогресу цивілізації. Справді, навіщо нам усі ці нудні, засипані
порохом століть подробиці?
Газета "Бульвар" публікує фото оголених неповнолітніх дівчат
Змальована картина - це, звісно, гіпербола. Але не тільки тому, що
абсурдність її надто глибока. Просто "правозахисникам" та "антифашистам"
міжнаціональні стосунки загалом абсолютно байдужі. Й стерилізувати всю
людську історію в рамках покращання взаємин між народами вони ніколи не
будуть.
Вони, як правило, надають українцям змогу досхочу з'ясовувати стосунки з
поляками. Нехай росіяни та чеченці хоч до ноги один одного винищать - вони
так само й вухом не поведуть. Газети, близькі їм по духу, цебрами виливають
помиї на геніїв українського духу - Шевченка та Лесю Українку, безбожно
паплюжать Христа (останній варіант псевдодокументальної брехні, яку авторці
цих рядків довелося читати в пресі подібного штибу, - це розповідь про те,
що
Ісуса стратили, бо він заплутався у власних фінансових боргах). Все це,
певна
річ, - під соусом свободи слова й свободи совісті.
Їхні ідейні колеги мають зухвальство влаштовувати виставки під назвою
"Обережно, релігія!", під час яких вирізують дірки на ликах у православних
ікон (до слова: чи можна уявити собі якусь подібну експозицію під назвою
"Обережно, мусульманство!" чи "Обережно, Талмуд!"?!).
Днями народний депутат Микола Томенко звернувся до Генеральної прокуратури з
вимогою порушити кримінальну справу щодо газети "Бульвар", яка в рамках
перманентного конкурсу "Груди року" регулярно публікує на своїх жовтих
шпальтах фото оголених неповнолітніх українок. Добре, що знайшовся політик,
в
якого подібні конкурси ще викликають огиду. Але чому пана Томенка не
випередили бодай якісь доморощені "правозахисники"? Чому їхня бульдожа
хватка
спрацьовує лише на слово "ксенофобія"?
Втім, будемо точними: спрацьовує вона тільки в тих випадках, коли в повітрі
вони пеленгують якісь флюїди, що видаються їм образливими для євреїв. "Все,
що роблять євреї, повинно сприйматися з благоговінням", - таким, здається, є
гасло, яке вони вважають єдино правильним. Навіть якщо якийсь окремо взятий
єврей чинить щось геть неприпустиме, на це треба заплющувати очі. Інакше -
антисемітизм.
Саме в такому прокрустовому ідейному ложі вони хочуть змусити жити й без
того
підупалий український дух. Їх зрозуміти можна. Але навіщо нам така радість -
у себе вдома, на своїй землі?!
Копирсатися в історії не варто. І придивлятися до сучасності - також?
Зрозуміло, що все це несамовите виття навколо уявного "антисемітизму" - не
випадкове. Таким робом різноманітні професійні "антифашисти" відробляють
гроші, які виділяються на їхнє фізіологічне функціонування звідкись із
"центру". А ще - створюють для публіки старий як світ образ гнаного,
гнобленого, цькованого й бідного єврея.
Що ж до третьої мети, то вона - в бажанні відволікти увагу від процесів, які
відбуваються нині в українському суспільстві, затюкати досить важливу тему
взаємостосунків між євреями та українцями, будь-якою ціною не дозволити
громадянам пильніше вдивитися в те, яка вакханалія панує нині на нашому
владному й фінансовому Олімпі.
Євген Червоненко, народний депутат із фракції "Наша Україна" й водночас
президент Євразійського єврейського конгресу, вважає: не треба копирсатися в
минулому й роз'ятрювати старезні рани. З Євгеном Альфредовичем у цьому
пункті
можна погодитися. Але ж у тому-то й річ, що "антифашисти" забороняють нам
придивитися не те що до історії - до сучасності.
Крім того, самі собі вони в задоволенні зробити історичний екскурс зазвичай
не відмовляють. Приміром, Михайло Бродський, голова партії "Яблуко",
коментуючи ситуацію навколо "Сільських вістей", згадує Бабин Яр: от, мовляв,
там розстрілювали єврейських жінок та дітей - єврейські ж бо чоловіки були
на
фронті.
Ясна річ, що на фронті. А де були в цей час українські чоловіки? Російські?
Татарські? Чи не там же, на передовій? І чи їхніх жінок та дітей фашисти
вбивали менше? Звідки таке хворобливе бажання окремішності, особливих
співчуттів, підвищеної уваги й почестей? До чого тут узагалі Бабин Яр? Не
носяться ж білоруси без кінця зі своєю Хатинню?
Та це, повторюю, історія. Сучасність може викликати набагато більше
запитань.
І в її контексті пану Бродському, можливо, треба було б не так про Бабин Яр
думати, як про вкладників колись заснованого ним банку "Денді" - свого часу
вони мали через Михайла Юрійовича чимало неприємностей. Або - про свою
далеко
не однозначну роль кулачного бійця під час парламентського перевороту в 2000
році, очолюваного Віктором Медведчуком.
Єврейська ж громада загалом, певно, мала б замислитись: що спонукало її
обрати своїм проводирем Вадима Рабиновича, на якому, сказати правду, тавра
ніде ставити? Де були тоді очі цієї громади, мораль, честь?..
... Напередодні прем'єри "Страстей Христових" батько Мела Гібсона, якому
виповнилося вже 86 років, дав невеличке інтерв'ю американській пресі. Нічого
особливого не сказав - хіба піддав сумніву кількість жертв Голокосту (самі
євреї оцінюють їх у 6 мільйонів, однак є вчені, які вважають цифру
перебільшеною). А ще - висловив незадоволення тим, хто і як здійснює в США
владу.
Наслідком цього інтерв'ю стала чергова вимога, яку висунули американські
сіоністи до Гібсона. Вони зажадали - ні багато ні мало, - щоб режисер
засудив
свого старого батька. Поправив. Відмежувався.
Хтось хоче жити в суспільстві, де подібні вимоги виглядають природно? Комусь подобаються такі штучки на кшталт сталінського - "син за батька не відповідає, якщо вчасно відмежується"?
Я - не хочу. Тим, хто хоче, - мої співчуття.
"Сільські вісті" 2004.03.10
(взято з ukr.politics - П.С.)
Думки з приводу
Роксана ГЕДЕОН
... Якщо, приміром, почнеться дощ на вулиці, в цьому цілком можна вбачати антисемітизм - євреїв може замочити неповага до єврейської нації.
Ну, а якщо якийсь єврей потрапив під сніг чи ураган - це, будьте певні, не інакше як страшний антисемітський погром.
Із роздумів одного московського гумориста.
...25 лютого, тієї середи Великого посту, яку католики іменують
"попелястою",
в США сталася вельми цікава подія: одночасно на екранах 2800 кінотеатрів
відбулася прем'єра фільму відомого голівудського актора й режисера Мела
Гібсона "The passion of the Christ" - "Страсті (себто страждання. - Р. Г.)
Христові".
В цій країні з розвинутою кіноіндустрією прем'єри відбуваються часто.
Розсипом "зірок" у нових фільмах тут нікого не здивуєш. Звикли американці й
до моря крові на екрані, будь-яких карколомних поворотів сюжету,
зафільмованих міжгалактичних війн, різноманітних "жахів", "трилерів" та
відзнятих із запаморочливим розмахом страшних "катастроф" - на землі, у
воді,
у небі.
Й усе ж фільм Гібсона потряс американську публіку. Сита, розбещена, емоційно
негнучка Америка плакала того вечора за його сценарієм - так, неначе раніше
ніколи не чула про Христа, не читала Євангелія.
Появі цього дивовижного фільму передувала вересклива кампанія в мас-медіа.
Кампанія не реклами - цькування. Такого цькування, яке мало й має чимало
спільного з галасом, зчиненим в Україні навколо публікацій у "Сільських
вістях", і свідчить про певну тенденцію, що її деякі професійні
"антифашисти"
прагнуть поширити в світових масштабах.
Ідеологічний бунтівник у Голівуді
Мел Гібсон, дарма що вже років із п'ятнадцять носить титул кінозірки першої
величини, в Голівуді завжди виглядав трохи як біла ворона. Дешеві скандали з
метою привернення уваги публіки його не цікавили. Отож він не влаштовував
демонстративних розлучень. Не заводив коханок. Не ходив до клубів
гомосексуалістів.
Не захоплювався чорною магією, як Мадонна, і не був завсідником секти
сайєнтології, як Том Круз. Багатодітний батько і щирий католик, він у
вільний
від зйомок час вирощував корів на своєму ранчо в штаті Монтана, читав Біблію
і листувався з Ватиканом на предмет того, що католицьку месу слід служити
лише латиною - ніяк інакше.
Оглушливу популярність йому приніс фільм "Відважне серце". Історія боротьби
шотландців за незалежність, яку Гібсон розповів із запалом та проникливою
щирістю, завоювала серця мільйонів прихильників. На Голівуд, як відомо,
мають
значний вплив сіоністські організації. Але після появи "Відважного серця"
вони не второпали ще, що мають справу з ідеологічним бунтівником, і
розщедрилися для Мела на кілька "Оскарів" - нагород, що на них він навряд чи
зможе ще коли-небудь розраховувати.
Не тому, що вичерпався його талант. Просто цей кінематографіст, як
виявилося,
довгі роки виношував у душі заповітну мрію - зняти фільм про останні 12
годин
життя Ісуса Христа. Зняти не якусь побрехеньку, образливий апокриф чи власну
інтерпретацію вічної історії, а зафільмувати Христову самопожертву у повній
відповідності з Євангелієм, не викинувши з Нового Заповіту ані слова.
Здавалося б, що тут лихого або некоректного? Про Христа Голівуд відзняв
стільки поверхових (в кращому разі), а часто-густо й брудних кінострічок, що
поява ще однієї версії, певно, нікого не повинна була занепокоїти.
Однак занепокоїла. І то вже тоді, коли задум був лише іскрою в мозкових
клітинах Гібсона.
Опоненти режисера вимагали відредагувати... Святе письмо
Американські кіномагнати не дали на проект ані цента. Режисера це не
зупинило
- він уклав у нього власні 25 мільйонів доларів, і робота над фільмом
розпочалася. З усього було видно, що це буде малобюджетна кінокартина -
себто
така, яка в США не може розраховувати на успіх.
Втім, противників ідеї ця обставина чомусь зовсім не заколисувала, й вони
розпочали масштабну кампанію в пресі: Гібсон, мовляв, знімає якесь страшне
антисемітське кіно, розпалює міжнаціональну ворожнечу, а відтак - все
прогресивне людство повинне засудити проект у зародку, силоміць змусити
режисера внести корективи в задум.
Кампанія ця тривала майже рік. Фільм ще не народився, а його вже було
затавровано з усіх боків найрізноманітнішими організаціями - від
"антифашистських" до "правозахисних". Ясна річ, працювати в умовах шаленого
психологічного пресингу Гібсону було важко. Але, оскільки його вела
заповітна
мрія, на довгі дискусії режисер не відволікався. Зрідка пояснював, що
антисемітизму не може бути місця в картині про Христа, адже Христос - це
любов і прощення.
Це опонентів не задовольняло. Вони хотіли не слів, а вчинків, причому
якихось
звироднілих учинків - внесення правок у євангельські тексти. Точніше -
цензурування того уривку з Євангелія від Йоанна, в якому юдейські
первосвященики вимагають від Понтія Пилата розіп'яти Ісуса й приймають
провину за цю несправедливість на себе та на своїх дітей.
Будь-якому християнину вимога такого редагування, певно, видалася б
божевіллям. Так поставився до неї і Гібсон. Він узагалі збирався не
пропустити зі Святого письма жодної коми, а тому знімав своє кіно
арамейською
та латинською мовами - тими мовами, якими колись послуговувалися в Галілеї.
Прем'єра зібрала рекордну кількість глядачів. І - рекордну кількість осуду,
перекручень, плювків.
Шедевр християнського кінематографа
"Все так, як воно й було!" - вигукнув, як свідчать очевидці, папа Римський
Іван Павло II, переглянувши картину. Американські пастори скуповували квитки
сотнями і поширювали їх серед парафіян. А пересічні глядачі... що ж,
повторюю, вони просто плакали, не соромлячись своїх сліз.
Картина розривала серця. Сцени знущань над Ісусом, бичування й розп'яття,
розпачливий крик Марії (до речі, цю роль режисер довірив румунській єврейці
Майї Моргенштерн) в той момент, коли хрест глухо ударяється об землю:
"Дозволь мені вмерти разом із тобою!" - все це майже нікого не залишало
байдужим, дзвеніло у вухах, стояло перед очима.
Гібсон явно міг святкувати творчий тріумф. Навіть більше - критики сходилися
на думці, що таку картину не можна зняти без певного божественного
натхнення.
Релігійні діячі були переконані, що "Страсті Христові" навернуть американців
і європейців до віри, викличуть нову хвилю інтересу до християнства.
Єврейські общини, навпаки, не приховували, що ставляться до картини вороже.
Американські рабини навіть закликали своїх вірних утриматися від перегляду:
мовляв, цей фільм може відвернути ортодоксальних євреїв від віри. Паралельно
поширювалися безпідставні чутки про те, що нове гібсонове кіно, мовляв, дуже
криваве, натуралістичне, нудне, його не варто дивитися дітям, вагітним,
старим, любителям тварин тощо.
Лицемірство подібних тверджень кололо очі. Адже ті, хто найістеричніше
верещав про гібсонів "натуралізм", жодного разу не підвищили свій голос
проти
пропаганди крові й насильства у кінопродукції, якою з року в рік частує
людство Голівуд.
Гібсона треба притягти до суду й ніколи більше не наймати на роботу?
Ніхто, звісно, не може заборонити євреям мати власну думку щодо фільму.
Однак
нині, коли картина стала фактом реальності й здобула неабияку популярність,
союзники рабинів у мас-медіа, не обмежуючись тими претензіями, які раніше
висували до Гібсона, почали вимагати застосування жорстких репресивних
заходів щодо непокірного режисера.
А саме - прокат фільму заборонити. Гібсона за "антисемітизм" та
"розпалювання
міжнаціональної ворожнечі" притягти до суду. Зобов'язати голівудські
кіностудії ніколи більше не наймати його на роботу (деякі з цих кіностудій
вже в цьому заприсяглися). І як апофеоз абсурду - змусити Ватикан
відмежуватися від картини, публічно засудити її й не рекомендувати
католикам.
Листами такого змісту сіоністи вже кілька тижнів бомбардують папу римського.
Хвиля цькування шириться й нині, наростає з кожним днем, що фільм перебуває
в
прокаті. Його показ - під великим запитанням у Франції, Німеччині,
Великобританії. Мабуть, ніколи не побачать його громадяни Ізраїлю. Політичне
й ідеологічне мракобісся, яке розпалюється навколо витвору мистецтва - себто
такого витвору, що має бути поза цензурою, нагадує ситуацію, яка склалася у
80-х роках навколо поеми Салмана Рушді, проклятої мусульманським
духовенством.
Тоді, як відомо, англійська громадськість узяла письменника під свій захист.
Гібсон, певно, на таке розраховувати не може. І різниця між його долею та
долею "Сільських вістей" нині, здається, тільки в тому, що в США ще не
знайшлося судді Саприкіної, яка покарала б його за "розпалювання
міжнаціональної ворожнечі".
Втім, коли є попит - з'являється й пропозиція. Історія й сучасність
доводять,
що далеко не завжди "антифашистам" доводиться марно блукати в пошуках
суддів,
чиї серця відгукуються музикою і на слово "цензура", і на брязкіт шекелів у
гаманцях позивачів.
Історія сіоністської цензури сягає корінням у 1915 рік
Манія цензури, властива сіоністам, сягає корінням у початок минулого
століття. Тоді, 1915 року, вся Америка захоплювалася фільмом геніального
кіномитця Девіда Гріффіта "Народження нації" - фільмом, який будив
національну самосвідомість англосаксів, що винесли на своїх плечах тягар
побудови держави на відкритому Колумбом континенті.
Тодішня ситуація достеменно нагадувала ту, яка була описана вище: вся
Америка
аплодувала режисерові, але єврейські правозахисники були, даруйте за
тавтологію, не в захваті від цього захвату. Вони пішли по судах, вимагаючи -
ні багато ні мало - накласти табу на картину, яка за мистецьким рівнем
увійшла до скарбниці світового кінематографа.
В 1915 році їм не вдалося досягти успіху. Однак фіаско сіоністів не
протверезило. Зростала потуга єврейського лобі у владі й банківському
капіталі США - множилися й подібні цензурні спроби.
Неодноразово й небезуспішно сіоністи розпочинали похід проти вивчення в
американських школах засад християнства, християнських традицій, різдвяних
гімнів тощо. Все це, як правило, - під гаслом рівноправності націй і захисту
прав людини, але з геть наплювацьким ставленням до релігійних почуттів
співгромадян.
Полювання на "Основи православної культури"
В США подібні вихватки можна було теоретично виправдовувати бодай
поліетнічністю, релігійною строкатістю держави. Але минули роки - й цензурні
вправи були перенесені на територію Росії, яка не така вже й релігійно
строката, як про це часто-густо говорять (загальна кількість населення - 145
мільйонів, з них близько 120 мільйонів - православні).
Приміром, торік наша північна сусідка була просто вражена юридичним
полюванням, яке влаштували численні "правозахисники" та "антифашисти" на
педагога Аллу Бородіну, автора підручника для середніх шкіл "Основи
православної культури".
Вся провина православної вчительки полягала в тому, що вона... розповіла про
розп'яття Христа. Просто, як і Мел Гібсон, процитувала Євангеліє. Нічого
більше! Новітні "мисливці за привидами" угледіли в цьому неймовірну єресь,
страшенну загрозу для ніжних школярських душ.
Це відгонить дикунством, але вони не тільки заголосили про "розпалювання
міжнаціональної ворожнечі" та зажадали заборонити підручник. Вони ще й
вимагали, аби прокуратура порушила проти Алли Бородіної кримінальну справу.
І
що найдивовижніше - в Москві знайшовся суд першої інстанції, очолюваний
місцевою саприкіною, який задовольнив цю претензію!
Поборники цивілізації знають рецепти на всі випадки українського життя
Російській громадськості вдалося врятувати Аллу Бородіну від кримінального
переслідування. Доля підручника, втім, залишається туманною.
"Правозахисники"
продовжують закидати всі силові органи держави скаргами, в яких
"аргументовано" доводять, що факультативно знайомити дітей православних
батьків із православ'ям - неправильно. Негуманно. Нецивілізовано.
Не бракує таких поборників цивілізації і в Україні. Не дивуйтеся, що вони
часто-густо, подібно до політолога Володимира Малинковича, не годні
опанувати
українську мову. Зате вони цілком годні роздавати різноманітні рецепти на
всі
випадки українського життя. Зокрема - вони знають, які газети треба
закривати, а які - ні.
"Сільські вісті", на їхню думку, - в першій категорії. Але якщо Україна
дослухатиметься до логіки цих стерилізаторів преси, це заведе нас дуже
далеко
- можливо, просто в печерну добу, коли історична, культурна, літературна
скарбниці людства були майже такі ж порожні, як газета "Столичка", що
виходить під егідою "видавничого дому" Вадима Рабиновича.
Шекспір та Бальзак - небезпечні ксенофоби?
В контексті рішення, ухваленого суддею Саприкіною, вельми дивним видається
той факт, що в Україні, приміром, ще й досі вільно продаються твори
Шевченка.
Його "Гайдамаків" треба було б табуювати в першу чергу. А заразом - у рамках
судового процесу розібратися, до якої міри він був антисемітом та
ідеологічним терористом.
Слідом за Тарасом Григоровичем, певно, варто з "принципових" позицій
переоцінити творчість Івана Франка. А вже тоді впритул узятися за Вільяма
Шекспіра - затятого ненависника кришталево чистого та завжди бездоганного
єврейського народу. Антисеміти голослівно проголосили його геніальним
драматургом. Насправді ж це був мерзенний ксенофоб, який насмілився створити
в "Венеціанському купці" вельми непривабливий образ єврея Шейлока.
Не меншим расистом був Оноре де Бальзак (його скупий Гобсек - голландський
єврей). Огидні погляди на єврейство переповідав Вальтер Скотт (згадайте
"Айвенго").
Чимало "ідеологічних похибок", які легко можна кваліфікувати як
"розпалювання
міжнаціональної ворожнечі", зробили свого часу Пушкін, Достоєвський,
Толстой.
Уолт Дисней, американський мультиплікатор, автор "Білосніжки" та "Дитинства
Бембі", теж колись звинувачувався в антисемітизмі...
Врешті-решт, серед діячів культури й мистецтва таких "ідеологічних
злочинців"
знайдеться чимало. Але, певно, не настільки багато, аби "антифашисти"
опустили руки й не спромоглися скласти точних списків. У відповідності до
цих
підрахунків, мабуть, варто було б влаштувати десь грандіозне аутодафе на
кшталт тих, що робив Гітлер у Німеччині, й швиргонути в огонь усе, що
видається єврейським проводирям образливим і неправильним.
Найвеселіше в цьому кострищі горітимуть, певно, примірники Євангелія від
усіх
чотирьох апостолів. Чом би й ні - це ж зразок типової "антисемітської"
прози.
Христа розіп'яли невідомі в масках. А за що - не важливо
Редагування історії - справа важча, ніж "наведення порядку" в літературі й
мистецтві. Однак можна засукати рукави й довкола неї. "Ніхто ні з ким не
воював, не сварився, нікого не ненавидів", - таким, певно, має бути гасло
новітніх переписувачів підручників. Лише трохи копіткої праці - й невдовзі
ці
книжки сяятимуть ідеологічною стерильністю, позбувшись будь-яких ознак
"розпалювання міжнаціональної ворожнечі".
Ми житимемо в щасливій упевненості, що Наполеон дружив із народами Європи.
Що
Батий не руйнував Київ. Що євреї ніколи не брали православних церков в
оренду
й не підспівували польським визискувачам. І що Христа розіп'яли невідомі
люди
в масках, які розчинилися потім у темряві Голгофи...
За що розіп'яли - тема окрема й неприємна. Але, зрештою, не така вже й
важлива для прогресу цивілізації. Справді, навіщо нам усі ці нудні, засипані
порохом століть подробиці?
Газета "Бульвар" публікує фото оголених неповнолітніх дівчат
Змальована картина - це, звісно, гіпербола. Але не тільки тому, що
абсурдність її надто глибока. Просто "правозахисникам" та "антифашистам"
міжнаціональні стосунки загалом абсолютно байдужі. Й стерилізувати всю
людську історію в рамках покращання взаємин між народами вони ніколи не
будуть.
Вони, як правило, надають українцям змогу досхочу з'ясовувати стосунки з
поляками. Нехай росіяни та чеченці хоч до ноги один одного винищать - вони
так само й вухом не поведуть. Газети, близькі їм по духу, цебрами виливають
помиї на геніїв українського духу - Шевченка та Лесю Українку, безбожно
паплюжать Христа (останній варіант псевдодокументальної брехні, яку авторці
цих рядків довелося читати в пресі подібного штибу, - це розповідь про те,
що
Ісуса стратили, бо він заплутався у власних фінансових боргах). Все це,
певна
річ, - під соусом свободи слова й свободи совісті.
Їхні ідейні колеги мають зухвальство влаштовувати виставки під назвою
"Обережно, релігія!", під час яких вирізують дірки на ликах у православних
ікон (до слова: чи можна уявити собі якусь подібну експозицію під назвою
"Обережно, мусульманство!" чи "Обережно, Талмуд!"?!).
Днями народний депутат Микола Томенко звернувся до Генеральної прокуратури з
вимогою порушити кримінальну справу щодо газети "Бульвар", яка в рамках
перманентного конкурсу "Груди року" регулярно публікує на своїх жовтих
шпальтах фото оголених неповнолітніх українок. Добре, що знайшовся політик,
в
якого подібні конкурси ще викликають огиду. Але чому пана Томенка не
випередили бодай якісь доморощені "правозахисники"? Чому їхня бульдожа
хватка
спрацьовує лише на слово "ксенофобія"?
Втім, будемо точними: спрацьовує вона тільки в тих випадках, коли в повітрі
вони пеленгують якісь флюїди, що видаються їм образливими для євреїв. "Все,
що роблять євреї, повинно сприйматися з благоговінням", - таким, здається, є
гасло, яке вони вважають єдино правильним. Навіть якщо якийсь окремо взятий
єврей чинить щось геть неприпустиме, на це треба заплющувати очі. Інакше -
антисемітизм.
Саме в такому прокрустовому ідейному ложі вони хочуть змусити жити й без
того
підупалий український дух. Їх зрозуміти можна. Але навіщо нам така радість -
у себе вдома, на своїй землі?!
Копирсатися в історії не варто. І придивлятися до сучасності - також?
Зрозуміло, що все це несамовите виття навколо уявного "антисемітизму" - не
випадкове. Таким робом різноманітні професійні "антифашисти" відробляють
гроші, які виділяються на їхнє фізіологічне функціонування звідкись із
"центру". А ще - створюють для публіки старий як світ образ гнаного,
гнобленого, цькованого й бідного єврея.
Що ж до третьої мети, то вона - в бажанні відволікти увагу від процесів, які
відбуваються нині в українському суспільстві, затюкати досить важливу тему
взаємостосунків між євреями та українцями, будь-якою ціною не дозволити
громадянам пильніше вдивитися в те, яка вакханалія панує нині на нашому
владному й фінансовому Олімпі.
Євген Червоненко, народний депутат із фракції "Наша Україна" й водночас
президент Євразійського єврейського конгресу, вважає: не треба копирсатися в
минулому й роз'ятрювати старезні рани. З Євгеном Альфредовичем у цьому
пункті
можна погодитися. Але ж у тому-то й річ, що "антифашисти" забороняють нам
придивитися не те що до історії - до сучасності.
Крім того, самі собі вони в задоволенні зробити історичний екскурс зазвичай
не відмовляють. Приміром, Михайло Бродський, голова партії "Яблуко",
коментуючи ситуацію навколо "Сільських вістей", згадує Бабин Яр: от, мовляв,
там розстрілювали єврейських жінок та дітей - єврейські ж бо чоловіки були
на
фронті.
Ясна річ, що на фронті. А де були в цей час українські чоловіки? Російські?
Татарські? Чи не там же, на передовій? І чи їхніх жінок та дітей фашисти
вбивали менше? Звідки таке хворобливе бажання окремішності, особливих
співчуттів, підвищеної уваги й почестей? До чого тут узагалі Бабин Яр? Не
носяться ж білоруси без кінця зі своєю Хатинню?
Та це, повторюю, історія. Сучасність може викликати набагато більше
запитань.
І в її контексті пану Бродському, можливо, треба було б не так про Бабин Яр
думати, як про вкладників колись заснованого ним банку "Денді" - свого часу
вони мали через Михайла Юрійовича чимало неприємностей. Або - про свою
далеко
не однозначну роль кулачного бійця під час парламентського перевороту в 2000
році, очолюваного Віктором Медведчуком.
Єврейська ж громада загалом, певно, мала б замислитись: що спонукало її
обрати своїм проводирем Вадима Рабиновича, на якому, сказати правду, тавра
ніде ставити? Де були тоді очі цієї громади, мораль, честь?..
... Напередодні прем'єри "Страстей Христових" батько Мела Гібсона, якому
виповнилося вже 86 років, дав невеличке інтерв'ю американській пресі. Нічого
особливого не сказав - хіба піддав сумніву кількість жертв Голокосту (самі
євреї оцінюють їх у 6 мільйонів, однак є вчені, які вважають цифру
перебільшеною). А ще - висловив незадоволення тим, хто і як здійснює в США
владу.
Наслідком цього інтерв'ю стала чергова вимога, яку висунули американські
сіоністи до Гібсона. Вони зажадали - ні багато ні мало, - щоб режисер
засудив
свого старого батька. Поправив. Відмежувався.
Хтось хоче жити в суспільстві, де подібні вимоги виглядають природно? Комусь подобаються такі штучки на кшталт сталінського - "син за батька не відповідає, якщо вчасно відмежується"?
Я - не хочу. Тим, хто хоче, - мої співчуття.
"Сільські вісті" 2004.03.10
(взято з ukr.politics - П.С.)