Про мову опозиціних ЗМІ
03/24/2004 | Спостерігач
Твоя моя не розумій
Досить провокативну статтю щодо мовної політики видань, які симпатизують опозиції або, принаймні, не контрольовані владою, „Телекритика” друкує як дискусійну. Чекаємо на відгуки бажаючих подискутувати з автором тексту Борисом Бахтєєвим.
Владу та демократичну опозицію розділяє не лише політика. Їх таки розділяє мова. Якщо й не скрізь, то, принаймні, у засобах масової інформації – зокрема, друкованих. Провладно-апологетичні видання – ледь не стовідсотково російськомовні. Ті, що оспівують стабільність, обіцяють, що за рік-два хазяйнування нинішнього уряду його успіхи затьмарять скромні та буцімто переоцінювані досягнення уряду Віктора Ющенка, а життя в Україні перетвориться ледь не на рай земний (отже, варто лише на виборах проголосувати так, аби забезпечити спадковість влади). А ще ті, що привчають читачів до інформаційної жуйки, світських новин та кримінальної хроніки, до неосмисленого сприйняття прочитаного, але ближче до виборів дедалі частіше починають друкувати “проблемні” статті з уславлення влади й засудження опозиції.
Видання демократичної опозиції – майже винятково україномовні. Принаймні, занальнонаціональні. Винятком є хіба що БЮТівські “Вечерние вести” . Утім, подейкують, що й їх планують (чи то були такі наміри) видавати українською, а не російською.
Отже, опозиція свідомо дотримується україномовності. Добре це чи погано? Ризикую наразитися на обурення своїх колег, але, здається-таки, що радше погано, ніж добре. Зокрема, щодо можливої українізації “ВВ”. Тут усе зрозуміло. Передусім, шанувальники цієї газети звикли до того, що вона виходить російською мовою. Гіпотетична її мовна переорієнтація буде для них майже рівнозначною припиненню її існування – адже у старому, звичному вигляді, вона таки припинить виходити. Чи віддадуть вони перевагу українським “ВВ”, чи переорієнтуються на щось інше, не опозиційне, але близьке за стилем (чи, як то кажуть, форматом) і звично-російськомовне – цього ніхто не знає. Майже немає сумніву, що частина читачів “ВВ” саме так і зробить. Далі: найпопулярнішим в Україні став формат розважальної (чи, як варіант, розважальної з певним соціально-політичним ухилом) газети. Усі майже без винятку – як мінімум загальнонаціональні – вони російськомовні. Читачі просто не звикли до того, що подібні газети можуть видаватися українською. Чи сприймуть? І, мабуть, головне: напередодні президентських виборів подібний крок сприйматиметься як зроблений саме під вибори. Як суто піарівський хід. (А опоненти ще й загострять на цьому громадську увагу.) Чи не піде це на шкоду тій самій Юлії Тимошенко?
Але це стосовно однієї конкретної газети. Що ж до опозиційної преси взагалі, то, звісно, що більше україномовних газет, то краще. І поки не з’являться україномовні видання всіх без винятку форматів та спрямувань – аж до відверто жовтих, усіх без винятку сегментів ринку ЗМІ – доти, мабуть, пануванню російськомовної преси ніщо не загрожуватиме. Це – в цілому й загалом. От тільки чи на часі це питання саме зараз? Наближаються президентські вибори. Перед опозицією, що й без того обмежена в засобах комунікації з суспільством, стоїть одне велике надзавдання – бути почутою. Чи може з ним упоратися сама лише україномовна преса?
Узагалі, україномовну паперову пресу в сьогоднішній Україні можна поділити на чотири категорії. Отже…
1. Офіціоз. Українська мова тут є вимушеною й через це часто-густо суржиково-кострубатою, цілком у стилістиці “від радянського інформбюро”. Належать до цієї категорії, зокрема, “Голос України”, “Урядовий кур’єр”, офіційні регіональні видання. Російськомовні читачі сприймають їхню україномовність як звичайне дотримання встановлених у державі правил гри (незалежно від власного – позитивного чи негативного – ставлення до цих правил); для багатьох ці видання слугують передусім за першоджерела та довідкові посібники, але зовсім не за світоглядні орієнтири, трибуни однодумців чи навіть читво для дозвілля.
2. Видання, розраховані на сільського читача. Та видання, розраховані на галицького читача. Тобто, на аудиторію, що в розумінні “середнього обивателя” з Великої України є ледь не маргінальною – чи то в соціальному, чи то в географічному аспекті. У тому самому розумінні того самого “середнього великоукраїнця”, ці видання присвячені маргінальним проблемам своєї маргінальної аудиторії, нецікавим особисто для нього, і пропонують так само маргінальні погляди на ці проблеми.
3. Видання, розраховані на рафінованих інтелектуалів. Тут українська виконує приблизно ті самі функції, що їх виконувала латина за доби Середньовіччя – Відродження. Тобто, є ознакою володіння певним кодом, невідомим непосвяченим. Належать до цієї категорії видання від “ПіКу” до товстих журналів, сюди ж можна зарахувати україномовні варіанти “Дзеркала тижня”, та й навіть “Дня”. Середній обиватель таких видань не читає й читати не буде. Середній, але “недостатньо рафінований” інтелектуал – так само: хоча б із тієї причини, що читати (та ще й обдумувати прочитане) російською для нього більш звично. Надто коли йдеться про речі, від яких залежатиме його життя на наступні кілька років.
4. Видання, розраховані на національно стурбованого читача. Тобто, читача, для якого всі без винятку проблеми на тлі проблеми національної є другорядними. Для більшості громадян ці видання також нецікаві.
Звісно, категорії ці часто переплітаються, й більшість україномовних видань можна віднести до кількох одразу. Утім, це не змінює ситуації: україномовна преса якщо не є, то, принаймні, сприймається багатьма, особливо на Сході та Півдні, як щось подібне до клубу за інтересами. І цікавить “нормальних людей” тією самою мірою, що й література зі східних єдиноборств, бальних танців чи історії бухгалтерського обліку. Тобто, людина, яка не має спеціальної зацікавленості, побачивши обкладинку, навіть не буде з’ясовувати, що там усередині, а одразу зробить висновок: мене це не цікавить. Хай це навіть буде повний аналог “Бульвару” чи “Фактів”.
А тепер погляньмо, що виходить. Припустимо, та сама “Наша Україна” в україномовних виданнях, що їй симпатизують, роз’яснює свою позицію, наводить незаперечні аргументи на свою користь і спростовує звинувачення, що висувають проти неї її опоненти. Але… Офіціозні видання здебільшого їй не симпатизують. Сільський читач є загалом дуже консервативним, він великою мірою вже знає, за кого голосуватиме і з якої саме причини голосуватиме так. Переконати його змінити свою електоральну поведінку дуже важко. Західноукраїнського читача, так само, як і національно стурбованого, ні в чому переконувати не треба – вони й так обома руками “за”. Те саме тією ж мірою стосується й рафінованих інтелектуалів. Що виходить у результаті? Те, що зветься проповідуванням серед навернених. Коло таких навернених від цього жодною мірою не зростає. Ті, кому адресовані вищезгадані незаперечні аргументи, роз’яснення та спростування, їх не чують і почути не можуть. Російськомовні громадяни, особливо мешканці Сходу та Півдня, залишаються в полоні офіційної пропаганди, не маючи жодної альтернативи.
Російськомовний читач чудово знає, що україномовне неофіціозне видання – скоріше за все, “за Ющенка”. (Винятки є, але відносно нечисленні.) У цьому й полягає ще одна причина того, чому він сам – якщо він не “за Ющенка” – читати це видання не стане. Він наперед знає (чи, точніше, уявляє, що знає), що й як там буде написано і що він із цим ніколи не погодиться. І хай його уявлення є двісті разів стереотипними, а отже неадекватними – але саме про це він і не дізнається. Україномовні видання для нього не є авторитетними. Це погано, сумно, ганебно, гидко – але так є. І до виборів цього не змінити. От коли б він, російськомовний читач, побачив ті самі аргументи “за Ющенка”, які б ламали його звичний стереотип, там, де він їх побачити не чекав, – от тоді б це справді змусило його по-новому поглянути на, здавалося б, звичні й зрозумілі речі. Скажімо, в російськомовному виданні, хай навіть звичного для сьогоднішньої України ледь прихованого розважального характеру. Але можливості такої він не має, бо ніхто йому її не надає.
Ще одне міркування: за роки панування в Україні російськомовної преси багато талановитих журналістів так і не навчилися (не привчилися, не звикли) писати українською на тому ж рівні, на якому вони пишуть російською. Чимало серед них і таких, які б із задоволенням працювали в незалежних, ба навіть опозиційних газетах. Російськомовних. Якби такі існували. Вони потрібні опозиції, опозиція потрібна їм. Але знайти одне одного вони не можуть.
А зрештою, все вищевикладене зводиться до одного-єдиного питання. Демократична опозиція переймається долею української мови й культури, прагне їхньої справжньої, а не декларативної, емансипації. Це – її принципова позиція. Але що для неї є важливішим? Дотримуватися своїх принципів усупереч усьому, усупереч реаліям, знаючи наперед, що сили є нерівними, й змінити стан речей її принциповість не допоможе? Знаючи також і те, що влада свідомо виштовхує демократичну опозицію в таку собі українську резервацію (“нашисти”!), щоб довести обивателям, ніби справжнє – модерне – російськомовне життя відбувається десь в іншій площині?
Чи натомість погодитися на тактичний відступ, тимчасово не дотримуватися своїх національно-емансипаційних принципів надто суворо – із тим, щоби згодом мати можливість утілити їх у життя? У будь-якому разі, за умов системної кризи за всіма параметрами, що її переживає Україна, національне питання, видається, не є першочерговим. Воно має своє розв’язання лише за умов подолання цієї кризи й налагодження в Україні життя, умови якого задовольняли б її громадян. В іншому разі воно приречене перетворитися лише на зайвий подразник. А ще викривляти суспільні орієнтири, підмінюючи справжні – політико-економічні – лінії протистояння штучними, мовно-національними.
Борис Бахтєєв, спеціально для „Телекритики”
Досить провокативну статтю щодо мовної політики видань, які симпатизують опозиції або, принаймні, не контрольовані владою, „Телекритика” друкує як дискусійну. Чекаємо на відгуки бажаючих подискутувати з автором тексту Борисом Бахтєєвим.
Владу та демократичну опозицію розділяє не лише політика. Їх таки розділяє мова. Якщо й не скрізь, то, принаймні, у засобах масової інформації – зокрема, друкованих. Провладно-апологетичні видання – ледь не стовідсотково російськомовні. Ті, що оспівують стабільність, обіцяють, що за рік-два хазяйнування нинішнього уряду його успіхи затьмарять скромні та буцімто переоцінювані досягнення уряду Віктора Ющенка, а життя в Україні перетвориться ледь не на рай земний (отже, варто лише на виборах проголосувати так, аби забезпечити спадковість влади). А ще ті, що привчають читачів до інформаційної жуйки, світських новин та кримінальної хроніки, до неосмисленого сприйняття прочитаного, але ближче до виборів дедалі частіше починають друкувати “проблемні” статті з уславлення влади й засудження опозиції.
Видання демократичної опозиції – майже винятково україномовні. Принаймні, занальнонаціональні. Винятком є хіба що БЮТівські “Вечерние вести” . Утім, подейкують, що й їх планують (чи то були такі наміри) видавати українською, а не російською.
Отже, опозиція свідомо дотримується україномовності. Добре це чи погано? Ризикую наразитися на обурення своїх колег, але, здається-таки, що радше погано, ніж добре. Зокрема, щодо можливої українізації “ВВ”. Тут усе зрозуміло. Передусім, шанувальники цієї газети звикли до того, що вона виходить російською мовою. Гіпотетична її мовна переорієнтація буде для них майже рівнозначною припиненню її існування – адже у старому, звичному вигляді, вона таки припинить виходити. Чи віддадуть вони перевагу українським “ВВ”, чи переорієнтуються на щось інше, не опозиційне, але близьке за стилем (чи, як то кажуть, форматом) і звично-російськомовне – цього ніхто не знає. Майже немає сумніву, що частина читачів “ВВ” саме так і зробить. Далі: найпопулярнішим в Україні став формат розважальної (чи, як варіант, розважальної з певним соціально-політичним ухилом) газети. Усі майже без винятку – як мінімум загальнонаціональні – вони російськомовні. Читачі просто не звикли до того, що подібні газети можуть видаватися українською. Чи сприймуть? І, мабуть, головне: напередодні президентських виборів подібний крок сприйматиметься як зроблений саме під вибори. Як суто піарівський хід. (А опоненти ще й загострять на цьому громадську увагу.) Чи не піде це на шкоду тій самій Юлії Тимошенко?
Але це стосовно однієї конкретної газети. Що ж до опозиційної преси взагалі, то, звісно, що більше україномовних газет, то краще. І поки не з’являться україномовні видання всіх без винятку форматів та спрямувань – аж до відверто жовтих, усіх без винятку сегментів ринку ЗМІ – доти, мабуть, пануванню російськомовної преси ніщо не загрожуватиме. Це – в цілому й загалом. От тільки чи на часі це питання саме зараз? Наближаються президентські вибори. Перед опозицією, що й без того обмежена в засобах комунікації з суспільством, стоїть одне велике надзавдання – бути почутою. Чи може з ним упоратися сама лише україномовна преса?
Узагалі, україномовну паперову пресу в сьогоднішній Україні можна поділити на чотири категорії. Отже…
1. Офіціоз. Українська мова тут є вимушеною й через це часто-густо суржиково-кострубатою, цілком у стилістиці “від радянського інформбюро”. Належать до цієї категорії, зокрема, “Голос України”, “Урядовий кур’єр”, офіційні регіональні видання. Російськомовні читачі сприймають їхню україномовність як звичайне дотримання встановлених у державі правил гри (незалежно від власного – позитивного чи негативного – ставлення до цих правил); для багатьох ці видання слугують передусім за першоджерела та довідкові посібники, але зовсім не за світоглядні орієнтири, трибуни однодумців чи навіть читво для дозвілля.
2. Видання, розраховані на сільського читача. Та видання, розраховані на галицького читача. Тобто, на аудиторію, що в розумінні “середнього обивателя” з Великої України є ледь не маргінальною – чи то в соціальному, чи то в географічному аспекті. У тому самому розумінні того самого “середнього великоукраїнця”, ці видання присвячені маргінальним проблемам своєї маргінальної аудиторії, нецікавим особисто для нього, і пропонують так само маргінальні погляди на ці проблеми.
3. Видання, розраховані на рафінованих інтелектуалів. Тут українська виконує приблизно ті самі функції, що їх виконувала латина за доби Середньовіччя – Відродження. Тобто, є ознакою володіння певним кодом, невідомим непосвяченим. Належать до цієї категорії видання від “ПіКу” до товстих журналів, сюди ж можна зарахувати україномовні варіанти “Дзеркала тижня”, та й навіть “Дня”. Середній обиватель таких видань не читає й читати не буде. Середній, але “недостатньо рафінований” інтелектуал – так само: хоча б із тієї причини, що читати (та ще й обдумувати прочитане) російською для нього більш звично. Надто коли йдеться про речі, від яких залежатиме його життя на наступні кілька років.
4. Видання, розраховані на національно стурбованого читача. Тобто, читача, для якого всі без винятку проблеми на тлі проблеми національної є другорядними. Для більшості громадян ці видання також нецікаві.
Звісно, категорії ці часто переплітаються, й більшість україномовних видань можна віднести до кількох одразу. Утім, це не змінює ситуації: україномовна преса якщо не є, то, принаймні, сприймається багатьма, особливо на Сході та Півдні, як щось подібне до клубу за інтересами. І цікавить “нормальних людей” тією самою мірою, що й література зі східних єдиноборств, бальних танців чи історії бухгалтерського обліку. Тобто, людина, яка не має спеціальної зацікавленості, побачивши обкладинку, навіть не буде з’ясовувати, що там усередині, а одразу зробить висновок: мене це не цікавить. Хай це навіть буде повний аналог “Бульвару” чи “Фактів”.
А тепер погляньмо, що виходить. Припустимо, та сама “Наша Україна” в україномовних виданнях, що їй симпатизують, роз’яснює свою позицію, наводить незаперечні аргументи на свою користь і спростовує звинувачення, що висувають проти неї її опоненти. Але… Офіціозні видання здебільшого їй не симпатизують. Сільський читач є загалом дуже консервативним, він великою мірою вже знає, за кого голосуватиме і з якої саме причини голосуватиме так. Переконати його змінити свою електоральну поведінку дуже важко. Західноукраїнського читача, так само, як і національно стурбованого, ні в чому переконувати не треба – вони й так обома руками “за”. Те саме тією ж мірою стосується й рафінованих інтелектуалів. Що виходить у результаті? Те, що зветься проповідуванням серед навернених. Коло таких навернених від цього жодною мірою не зростає. Ті, кому адресовані вищезгадані незаперечні аргументи, роз’яснення та спростування, їх не чують і почути не можуть. Російськомовні громадяни, особливо мешканці Сходу та Півдня, залишаються в полоні офіційної пропаганди, не маючи жодної альтернативи.
Російськомовний читач чудово знає, що україномовне неофіціозне видання – скоріше за все, “за Ющенка”. (Винятки є, але відносно нечисленні.) У цьому й полягає ще одна причина того, чому він сам – якщо він не “за Ющенка” – читати це видання не стане. Він наперед знає (чи, точніше, уявляє, що знає), що й як там буде написано і що він із цим ніколи не погодиться. І хай його уявлення є двісті разів стереотипними, а отже неадекватними – але саме про це він і не дізнається. Україномовні видання для нього не є авторитетними. Це погано, сумно, ганебно, гидко – але так є. І до виборів цього не змінити. От коли б він, російськомовний читач, побачив ті самі аргументи “за Ющенка”, які б ламали його звичний стереотип, там, де він їх побачити не чекав, – от тоді б це справді змусило його по-новому поглянути на, здавалося б, звичні й зрозумілі речі. Скажімо, в російськомовному виданні, хай навіть звичного для сьогоднішньої України ледь прихованого розважального характеру. Але можливості такої він не має, бо ніхто йому її не надає.
Ще одне міркування: за роки панування в Україні російськомовної преси багато талановитих журналістів так і не навчилися (не привчилися, не звикли) писати українською на тому ж рівні, на якому вони пишуть російською. Чимало серед них і таких, які б із задоволенням працювали в незалежних, ба навіть опозиційних газетах. Російськомовних. Якби такі існували. Вони потрібні опозиції, опозиція потрібна їм. Але знайти одне одного вони не можуть.
А зрештою, все вищевикладене зводиться до одного-єдиного питання. Демократична опозиція переймається долею української мови й культури, прагне їхньої справжньої, а не декларативної, емансипації. Це – її принципова позиція. Але що для неї є важливішим? Дотримуватися своїх принципів усупереч усьому, усупереч реаліям, знаючи наперед, що сили є нерівними, й змінити стан речей її принциповість не допоможе? Знаючи також і те, що влада свідомо виштовхує демократичну опозицію в таку собі українську резервацію (“нашисти”!), щоб довести обивателям, ніби справжнє – модерне – російськомовне життя відбувається десь в іншій площині?
Чи натомість погодитися на тактичний відступ, тимчасово не дотримуватися своїх національно-емансипаційних принципів надто суворо – із тим, щоби згодом мати можливість утілити їх у життя? У будь-якому разі, за умов системної кризи за всіма параметрами, що її переживає Україна, національне питання, видається, не є першочерговим. Воно має своє розв’язання лише за умов подолання цієї кризи й налагодження в Україні життя, умови якого задовольняли б її громадян. В іншому разі воно приречене перетворитися лише на зайвий подразник. А ще викривляти суспільні орієнтири, підмінюючи справжні – політико-економічні – лінії протистояння штучними, мовно-національними.
Борис Бахтєєв, спеціально для „Телекритики”
Відповіді
2004.03.24 | КП8416
Газети?! Оратори. Оратори! Оратори.
Хто їх читає, ті газети? Ха! Чому пересічна секта (чи церква, чи конфесія) має більше відданих послідовників, ніж пересічна (чи видатна) політична партія? Бо там, у секті (церкві, конфесії) надають вели чезної ваги живому слову. А партії БОЯТЬСЯ спілкуватися з народом. Не мають і підготовлених промовців. Тому, якби я був директором партії, то скликав би терміново людей з периферії на курси ораторського мистецтва та партійної політграмоти, а то виходить, що на місцях і в центрі часто агітують за різне. Газети - для пліток і кросвордів. Живе слово - для перемоги!2004.03.25 | настадамуус
Упрямство граничит с тупостью...
Власть знает как завоевать основную рускоязычную часть населения а оппозиция подчеркивает свою национальную черту....2004.03.25 | Хорунжий Дзюба
Re: Упрямство граничит с тупостью...
"Без Цензури" має тираж російською 80 тисяч.2004.03.25 | КП8416
А в 90-му було не так...
Оце переглядав недавно старі самвидавські газетки за 90-й рік. Тоді ніхто української мови не соромився і вести нею агітацію не вважав тупістю. В результаті 91-го року ті ж такі російськомовні проголосували за незалежність. А тепер відмовитися від того, заради чого все й затівалося? Заради чого заварювалася каша й буча? Особисто мені що така опозиція, що кучмова позиція будуть однаковими ворогами русифікаторами. Багатьох українців теж дивує така рос/карякувата (о)позиція.А це уривки з тих газет за 90-й...
***
На донецькому стадіоні "Шахтар" 9 липня пройшла конференція представників трудових колективів міст Донецька, Добропілля, Красноармійська, Макіївки, Стаханова, Брянська, Луганська та шахти "Соколовская" виробничого об'єднання "Ростовуголь". Участь у конференції взяло кілька тисяч делегатів, до її роботи прилучилися громадські організації найрізноманітнішого спрямування. Вирізнялися гасла "Геть від Москви!", "Ні - Донецькій інтернаціональній республіці!", "Ні - українському Карабаху!" та синьо-жовті прапори.
У своїй резолюції конференція представників трудових колективів підтримала вимоги 1 з'їзду шахтарів СРСР :
1. Відставка уряду Рижкова.
2. Націоналізація майна КПРС.
3. Вихід парткомів і комітетів ВЛКСМ з територій підприємств, організацій, установ.
4. Скасування політорганів в армії, КГБ, МВД.
5. Деполітизація дошкільного виховання і народної освіти.
Конференція закликає трудові колективи, не представлені на конференції, підтримати перелічені вище вимоги і взяти участь у політичній акції 11 липня 1990р. у формі, яку визначають самі трудові колективи: від мітингів до зупинки робіт на добу.
Співголови конференції: Венжега В. Снопов М. Капрюхин 0.
Секретар конференції: Болдирєв Ю.
[Автор] Володимир Мазанов
ПАВЛОГРАД
11 липня в цьому шахтарському місті відбувся мітинг на підтримку вимог з'їзду шахтарів СРСР за участю 5 тисяч осіб. До шахтарів приїхали керівники крайової ради РУХУ І.Шулик та С.Тимочко. Мітинг прийняв такі резолюції:
1. Висловлюємо недовіру урядові Рижкова.
2. Вважаємо КПРС не своєю партією, оскільки вона довела країну до занепаду. Виступаємо проти надмірної централізації державної влади, що зводить нанівець суверенітет союзних республік.
3. Висловлюємо недовіру Масолу, як голові Ради Міністрів України.
Мітинг підтримав вимоги основної резолюції І з'їзду шахтарів, висловлював підтримку Демократичному блоку Верховної Ради УРСР та недовіру В.А. Івашку. Шахтарі вимагають проголошення державної незалежності України, ліквідацію союзного уряду та Верховної Ради СРСР за непотрібністю, виводу парткомів КПРС та комітетів комсомолу з територій підприємств, деполітизації МВД, КГБ, прокуратури, системи освіти, націоналізації частини майна КПРС, визнання Донецько-придніпровського регіону зоною стихійного лиха, заборони будівництва АЕС на Україні, передачі газети "Западный Донбасс" у відання міської Ради, проводити пряму трансляцію засідань сесій Верховної Ради УРСР та Дніпропетровської міськради, над міськрадою необхідно поруч з державним прапором УРСР підняти синьо-жовтий національний прапор.
На втілення в життя своїх вимог шахтарі визначили термін до 1 серпня.
[Автор] Володимир ГОРБАТКО
2004.03.26 | Михайло Свистович
Re: А в 90-му було не так...
КП8416 пише:> Оце переглядав недавно старі самвидавські газетки за 90-й рік. Тоді ніхто української мови не соромився і вести нею агітацію не вважав тупістю. В результаті 91-го року ті ж такі російськомовні проголосували за незалежність.
Російськомовні проголосували в більшості своїй за ковбасу, яку очікували отромати внаслідок незалежності, а не через оцю агітацію. Реальний відсоток наших прихильників тоді показав референдум за Союз.
>
> На донецькому стадіоні "Шахтар" 9 липня пройшла конференція представників трудових колективів міст Донецька, Добропілля, Красноармійська, Макіївки, Стаханова, Брянська, Луганська та шахти "Соколовская" виробничого об'єднання "Ростовуголь". Участь у конференції взяло кілька тисяч делегатів, до її роботи прилучилися громадські організації найрізноманітнішого спрямування. Вирізнялися гасла "Геть від Москви!", "Ні - Донецькій інтернаціональній республіці!", "Ні - українському Карабаху!" та синьо-жовті прапори.
Це є напівправда автора замітки. Насправді просто на велелюдне зібрання приходила жменька рухівців з оцими гаслами та прапорами, і це аж ніяк не означає, що всі шахтарі, які брали у ньому участь, підтримували ці вимоги і ці прапори. От комуністів шахтарі тоді не любили. Факт.
2004.03.26 | КП8416
Ковбаса і нині в пошані.
Ні за що інше виборець не голосує. За російську мову йому до одного місця. Пам'ятаєте, скільки набрав СЛОН? А Базилюк? Помічено - в живому спілкуванні мова агітатора не має жодного значення. Пам'ятаю, в Луганській області мене один агресивно так запитав: "Ти шо ето на укрАінском гаваріш? Бандєра, шо лі?" "Так, Бандера", відповів я. Він постояв, подумав, подумав - не сподівався такої відповіді, чекав, що я відкараскуватимуся, прикидатимуся - як оце збираються прикидатися й "сюсюкати ямбом" "опозиціонери". Отож подумав він, подумав, та й каже: "Я тожє!"А щодо мови газет, листівок. Ще раз кажу - ніхто їх не читає. Якою б не були вони мовою. Факт. Якщо мені дати в руки надруковану щирісінькою укр.мовою газетку "Комуніст", я ж її все одно викину. Так і супротивник. Крім того, наші агітаційні матеріали такі кондові... Друкована продукція до виборів = гроші на вітер.
2004.03.27 | Михайло Свистович
Re: Ковбаса і нині в пошані.
КП8416 пише:> Ні за що інше виборець не голосує. За російську мову йому до одного місця. Пам'ятаєте, скільки набрав СЛОН? А Базилюк? Помічено - в живому спілкуванні мова агітатора не має жодного значення.
З цим я згоден, однак в Донецьку чи Миколаєві україномовний сприйматиметься як чужинець багатьма, навіть, якщо він там народився і прожив усе життя з іншим не згоден. За російську мову виборцю до одного місця, поки ніхто у нього права розмовляти нею не забирає. Україномовний же агітатор викликатиме підсвідомий страх, що ось прийдуть "еті" та заберуть. Я сам ніколи не переходжу на російську мову, але мої слова підкріплені мої ми ж хорошими справами, які сприймаються людьми. А просто агітація словом не дуже діє на будь-якій мові. З Вами можуть погодитись, а потім забути і проголосують по-своєму.
>
> А щодо мови газет, листівок. Ще раз кажу - ніхто їх не читає.
А я Вам кажу, що читають і дуже. Якщо за ними стоять ті, хто щось робить. І навіть якщо не робить, зміст і форма листівки також багато важать. Приїдьте на Святошин, коли там роздають листівки та газети чи то НУ, чи то "Братство" і подивіться, яким шаром вони там валяються. І приїдьтев Ірпінь, коли ми щось роздаємо - все розбирають і дуже рідко хтось викидає. Листівки ще зрідка хтось викине, а от газету - це одиничні випадки.
А на Вінниччині ми агітували тільки словом. І було у нас 2 листівки лише. І ЖОДНА листівка ніде не валялась. Просто ЖОДНА. А коли наші вороги випустили подібні до наших листівок фальшивки й підписали їх нами, цими фальшивками були встелені всі дороги - народ їх масово викидав.
>
> Якою б не були вони мовою. Факт. Якщо мені дати в руки надруковану щирісінькою укр.мовою газетку "Комуніст", я ж її все одно викину. Так і супротивник.
А їх нетреба роздавати супротивникам. Треба або прихильникам (закличні), або тим, хто коливається.
>
> Друкована продукція до виборів = гроші на вітер.
Ні в якому разі. Подивіться на підсумки виборів у 95 виборчому окрузі та порівняйте з сусідніми округами. 50% нашого успіху - друкована продукція до виборів. Це під час виборів друкована продукція - гроші не вітер. Не всі, звичайно, однак у період між виборами друкована продукція дає більший ефект.
2004.03.26 | Михайло Свистович
Re: Газети?! Оратори. Оратори! Оратори.
КП8416 пише:> Хто їх читає, ті газети? Ха!
Люди. Читають, ще й як читають.
> Чому пересічна секта (чи церква, чи конфесія) має більше відданих послідовників, ніж пересічна (чи видатна) політична партія? Бо там, у секті (церкві, конфесії) надають вели чезної ваги живому слову. А партії БОЯТЬСЯ спілкуватися з народом. Не мають і підготовлених промовців. Тому, якби я був директором партії, то скликав би терміново людей з периферії на курси ораторського мистецтва та партійної політграмоти, а то виходить, що на місцях і в центрі часто агітують за різне. Газети - для пліток і кросвордів. Живе слово - для перемоги!
А Ви самі агітуєте народ як сектант? Не кожна людина може отак спілкуватись, тому вчи їх на курсах чи не вчи, а газета дуже потрібна.
2004.03.26 | КП8416
В минулому....
Не раз брав участь у різних агіт.акціях, виборчих кампаніях, поїздках на периферію і т.п. І помітив - живе слово таки дієвіше за друковане. Тут діє ціла купа чинників, не мені викладати теорію. Ораторами не народжуються, ними стають! Пам'ятаю, як у перші рази заплітався язик і пульс зростав до 200. А потім нічого, навчився, зривав іноді бурхливі аплодисменти.Оратори - це я гучно сказав. Ні, просто треба готувати агітаторів. Як Лєнін у женевському гаражі. Навчити дво-трьох основних прийомів полеміки, коротко викласти політграмоту. Опора на політично неосвічених ентузіастів - гниле діло. Ентузіасти часто не знають азів партійної програми.
У нашому окрузі висувалися в депутати люди з солідними фінансовими потенціями. Вони завалили й заклеїли округ плакати, листівками, буклетами. Мої спостереження - їх ніхто не читав, одразу викидали, незважаючи на кольоровий друк і чудовий папір. Переміг же один пан, взагалі позбавлений грошей і листівок. Він зараз у НУ, до речі. А все тому, що він по кілька разів пройшовся дворами, і в кожному дворі спілкувався з виборцями. І групу підтримки мав натаскану.
2004.03.27 | Михайло Свистович
Re: В минулому....
КП8416 пише:> Не раз брав участь у різних агіт.акціях, виборчих кампаніях, поїздках на периферію і т.п. І помітив - живе слово таки дієвіше за друковане.
Це Вам так здається. Бо Ваша участьбула епізодичною. Якби Ви вели всбю кампанію від початку до кінця, то побачили б зворотній ефект. Не набереш стільки агітаторів, щоб донести інформацію всім виборцям. Немає їх у нас стільки.
> У нашому окрузі висувалися в депутати люди з солідними фінансовими потенціями. Вони завалили й заклеїли округ плакати, листівками, буклетами. Мої спостереження - їх ніхто не читав, одразу викидали, незважаючи на кольоровий друк і чудовий папір. Переміг же один пан, взагалі позбавлений грошей і листівок. Він зараз у НУ, до речі. А все тому, що він по кілька разів пройшовся дворами, і в кожному дворі спілкувався з виборцями. І групу підтримки мав натаскану.
Все правильно, та все залежить від якості друкованої продукції та часу. Не встигнеш обійти всі двори в сільському окрузі, а листівки й плакати іноді (особливо кольорові) потрібні не стільки для переконання, скільки для запам"ятовування прізвища.
2004.03.27 | КП8416
Re: Уже не в минулому, а сьогодні.
В моєму під'їзді товстим шаром валяється листівка від НУ. Прекрасний крейдяний папір, розмір поштівки, друк двоколірний (чорне й червоне). Російською мовою. Про якісь "миллиарды". Я навіть у руки не взяв. У нашому під'їзді 100% українські прізвища - колись я спеціально дивився в ЖЕКу. Процентів 90 між собою (вдома) розмовляють суржиком, точніше - народною українською мовою з включенням значної кількості рос. слів. Одна-єдина кацапка - сусідова жінка. Типова така - і мовою, і фейсом, і тим, що ніколи сміття не доносить до сміттєпроводу - висипає під ним. Але, коли чоловік на роботі, а діти в школі, дивиться україномовні фільми по ІСІТІВі - крізь тонкі стіни чути. І оце для них НУ принесла російськомовні листівки? Припускаю, що мої сусіди "по-руському неграмотні балакать, а по-укрАїнському - читать". Однак не прочитали вони й "по-руському". Викинули. Допускаю також, Михайле, що ваші листівки такі цінні, що ніхто й не посмів їх викинути. Допускаю іще, що ви вміли переконати народ їх узяти, переконати в тому, що ці листівки - цінні. Саме тому ви й не визначаєте стратегію й тактику "Нашої України" - стратегію і тактику поразок.Згоден з вами, що у міжвиборчий період роль друкованого слова більша - та все одно до друкованого слова треба прикріпляти живого агітатора, щоб пояснював, чому цей клапоть паперу варто прочитати. Хоча... Добре, що політичні діячі не читають форумів. А то ще послухаються моїх думок і щось переймуть. Не треба. Краще я сам, як буде час і натхнення, організую секту (гурток, клуб за інтересами, політичний чи релігійний рух) і використаю при цьому всі передові досягнення практичної політики (чи політичної практики).
А щодо мовного підходу "Нашої України"... Чомусь мені дедалі більше здається, що то НЕ МОЯ Україна. Яка мені особисто і моїй родині, моїм друзям, різниця, хто русифікатор - Пінчук і Медведчук чи Порошєнко і Чєрвонєнко? Судячи з мовного режиму 5 каналу, жодної різниці немає.
2004.03.29 | Хтосічок
Re: Уже не в минулому, а сьогодні.
КП8416 пише:>мені дедалі більше здається, що то НЕ МОЯ Україна. Яка мені особисто і моїй родині, моїм друзям, різниця, хто русифікатор - Пінчук і Медведчук чи Порошєнко і Чєрвонєнко? Судячи з мовного режиму 5 каналу, жодної різниці немає.
Ясно. Кругом одна фуйня, всі підораси, а сонце й*баний хвонарь. Лучче, канешно, горілочки бахнуть. Ну й пісень поспівать. патріотічєскіх.