Бойко критикує Миколу Томенка (/)
03/29/2004 | 123
http://www.tribuna.com.ua/characters/2004/03/29/1596.html
Є така професія - свободу слова захищати!
Володимир БОЙКО [29.03.2004]
Україна належить до числа країн, громадянам якої довіряється розробляти закони лише за те, що вони добре стрибають з жердиною, як Сергій Бубка, або настільки незакомплексовані, що можуть пертися на сцену за будь-якої відсутності вокальних даних, як Михайло Поплавський. Хоча, треба прямо сказати, шкоди від таких парламентарів, як Бубка чи Поплавський чи Білозір не так вже й багато - вони законодавчою активністю намагаються не набридати. Гірше, коли в депутатів, далеких від розуміння правових реалій, розпочинається пароксизм законотворчої діяльності, як це було під час минулорічних парламентські слухань з питань свободи слова. Ті слухання були проведені з ініціативи профільного Комітету Верховної Ради, очолюваного Миколою Томенком, і запам'яталися не тільки законодавчими нововведеннями, але, передусім, усвідомленням того, що в країні з'явилася нова спеціальність - професійний захисник свободи слова. Щоправда, слово "професійний" у даному випадку не є тотожним слову "фаховий".
Рік, що минув, дозволяє підбити перші підсумки застосування "антицензурного" законодавства, як йменує Голова комітету ВР з питань свободи слова та інформації пролобійовані ним після тих слухань законодавчі новації. А також пересвідчитися у фаховому рівні їхніх розробників.
Копійчаний захист
Найбільшим своїм досягненням професійні вболівальники за свободу слова оголосили зміни, внесені до Декрету Кабінету Міністрів "Про державне мито", що набули чинності 6 травня 2003 року. Ці зміни, як запевняв М. Томенко, мали унеможливити позови до ЗМІ ображених "героів" публікацій з вимогами виплати колосальних сум на відшкодування завданої моральної шкоди й передбачали попередню сплату позивачами чималого держмита - від 1 до 10 відсотків суми позову за прогресивною шкалою. Оскільки за попередньої редакції Декрету позови про відшкодування немайнової шкоди, спричиненої публікацією в ЗМІ, обкладалися митом у розмірі 17 гривень незалежно від суми позову, на думку розробників "антицензурних" новел ображений на газету чи телерадіокомпанію позивач не стане вимагати сплатити йому, наприклад, 200 тисяч гривень, якщо при подачі позову йому самому доведеться спочатку віддати бюджетові десяту частину від цієї суми. Щоправда, державне мито у випадку виграшу позивачеві має скомпенсувати його процесуальний опонент. Але якщо суд згодом задовольнить позов у меншому розмірі, аніж було заявлено спочатку, то й відшкодуванню підлягає не все держмито, а лише його частка, пропорційна сумі задоволених вимог.
Дозволимо собі невеличку арифметичну вправу, корисну для будь-якого журналіста, що пише на гострі теми. Наприклад, згідно з "антицензурними" законодавчими нормами, зараз при подачі позову ціною 200 тисяч грн. позивач має сплатити державне мито в розмірі 20 тисяч грн. (10% суми позову, якщо остання перевищує 170 тисяч). Якщо в наступному суд визнає видання винним у псуванні честі та гідності позивача та стягне зі ЗМІ, наприклад 3 тисячі, то видання має сплатити також і витрачене позивачем держмито, але лише від суми в 3 тисяч грн. - тобто 150 грн. (5% суми позову, якщо вона більша від 1700 грн., але менша від 170 тис. грн.). Таким чином, позивач не тільки нічого не виграє внаслідок такого процесу, а, навпаки, буде змушений подарувати державі (а точніше - місцевому бюджетові) 16 тисяч 850грн.
Тобто, на перший погляд, заявляти такий позов начебто нема ніякого сенсу. Але так здається тільки на перший погляд, оскільки ані М.Томенко, ані його консультанти не врахували, що по-перше, якщо комусь впливовому та заможному дуже захочеться розправитися з неугодним виданням або журналістам, то знайдуться гроші не тільки на сплату держмита, але й на те, щоби заручитися суддівською прихильністю та забезпечити будь-яке рішення без огляду на економічний зиск такої операції. А, по-друге, платити держмито доводиться не тільки позивачам при подачі позовів, але й ЗМІ та журналістам - при апеляційному й касаційному оскарженні неправосудних рішень. При цьому суддя за відповідну винагороду може зробити вигляд, що "не помітив", що позивач сплатив держмито не в повному обсязі або не сплатив його взагалі. Але ніхто не прийме апеляційну скаргу без того, щоби видання чи його автор не заплатили при оскарженні мито за встановленою Декретом ставкою - 50% від тієї суми, що мала б сплачуватися при подачі позову. Тобто, якщо, наприклад, якийсь "крутелик", заручившися співчуттям з боку судді, вирішить провчити ненависне видання, заплатить 20 тисяч держмита й заявить позов у 200 тисяч грн., який суддя задовольнить у повному обсязі, то для оскарження такого рішення в апеляційному порядку журналістові доведеться викласти 10 тисяч грн. А якщо позов буде в розмірі 500 тисяч чи 1 мільйон? Що таке для солідного підприємства чи навіть крупного чиновника якісь там 100 тисяч гривень, які треба сплатити при подачі мільйонного позову? - Так, дрібничка, вартість наручного годинника. Але де візьме журналіст чи незалежна газета 50 тисяч грн., які потрібно буде сплатити при апеляційному оскарженні рішення, якщо суддя позичить у Феміди пов'язку на очі та задовольнить позов? При цьому, скоріше за всі, і апеляційний суд поставиться з розумінням до проблем "крутелика", а це означає, що доведеться подавати касаційну скаргу до Верховного Суду України і платити ще раз 50 тис. грн. Причому, якщо навіть відповідачі залізуть у борги та знайдуть таку суму, це ще не буде означати, що Верховний Суд буде взагалі розглядатиме касаційну скаргу - десь 80% скарг повертаються шукачам правди з вищої судової інстанції з відмовою в розгляді часто-густо навіть без будь-якої зрозумілої мотивації. При цьому сплачене держмито залишається в бюджеті Печерського району м. Києва.
Не можна не прокоментувати й заклики захисників свободи слова звертатися у випадку "замовних" позовів до Європейського суду. Для того, щоби в Страсбурзі була прийнята скарга на порушення Україною прав людини, зокрема права на свободу слова, потрібно, щоби заявник надав докази того, що він використав всі встановлені національним законодавством способи захисту - тобто пройшов процедуру апеляційного та касаційного оскарження з відповідними витратами на сплату держмита. До речі, доки Декрет "Про державне мито" не стали підправляти професійні "боротьбисти", при апеляційному та касаційному оскарженні рішень журналіст чи ЗМІ мали сплачувати лише 8 грн.50 коп.
Перші жертви "антицензурного" законодавства
Наслідки не забарилися: нині судді, "крутелики" та їхні політичні хазяїни вже розібралися, як можна нищити видання за допомогою "антицензурного" законодавства.
10 грудня 2003 року Дарницький райсуд м. Києва під головуванням судді Тетяни Щасної повністю задовольнив позов ЗАТ "ТНК-України-Інвест" до редакції газети "Голос України" та її автора Сергія Лавренюка. Позов був заявлений в сумі майже півмільйона гривень, яку суддя поклала порівну на обох відповідачів - і видання, і журналіст мають сплатити по 238 тисяч 500 гривень. Позов був заявлений з пропуском строку позовної давності, факти, спростування яких вимагав позивач, були свого часу вже встановлені як достовірні Оболонським райсудом столиці й тому спростуванню не підлягають, а сама справа розглядалася з брутальним порушенням процесуального закону, зокрема, за відсутності відповідачів, які довідалися про винесене проти них рішення майже через місяць після його проголошення. Але для того, щоби апеляційний суд почув аргументи журналіста, автор публікації мав спочатку заплатити 11 тисяч 925 грн. держмита.
Та найбільша прикрість трапилося пізніше - виявляється на стіні в коридорі Дарницького суду висіло оголошення з застарілими банківськими реквізитами. Незадовго до того номери бюджетних рахунків в управлінні держказначейства помінялися і гроші, які журналіст позичив (ясна річ, не в Томенка), насправді пішли в невідомому напрямку. Тому для того, щоби апеляційна скарга була прийнята, авторові публікації довелося повторно сплатити цю суму.
Депутат прокуророві око не виклює
Треба зазначити, що практика заочних розглядів позовів до журналістів набуває останнім часом масового характеру. Автор цих рядків може поділитися своїми спостереженнями за тим, як носії правосуддя застосовують на практиці "антицензурні" нововведення.
Наприкінці жовтня 2003 року на мене подав до суду заступник прокурора Донецької області Рафаель Кузьмін за публікацію в донецькій газеті "Остров". Замість того, щоби звернутися до суду за місцем розташування ЗМІ, як це встановлено законом, тобто в Куйбишевський районний суд м. Донецька, позивач чомусь пішов до судді Київського районного суду м. Донецька Віктора Попревича. Якщо позови й скарги пересічних громадян розглядаються в судах роками, то позовна заява прокурорського чина була розглянутий миттєво - впродовж 8 днів. При цьому суддя так поспішав, що забув навіть повідомити про наявність позову відповідачів. Але найцікавіше інше - всупереч прогнозам пана Томенка заступник прокурора Донецької області заявив позов у розмірі 200 тисяч грн., сплативши при цьому до бюджету кілька своїх річних окладів.
Рішення судді В.Попревича ("Острову" присудили виплатити 50 тисяч компенсації) було оскаржено, але питання, де заступник обласного прокурора взяв грубі гроші на сплату держмита, залишається відкритим. Рік тому Голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації, закликаючи внести запропоновані ним зміни до Декрету Кабміну "Про державне мито", обіцяв тримати на контролі кожний випадок сплати держслужбовцями величезних сум держмита за позовами до ЗМІ. Треба думати, що 20 тисяч, які заплатив Р.Кузьмін - то для М.Томенка не настільки великі гроші, щоби цікавитися, де їх взяв заступник обласного прокурора, якого я звинуватив у своїй статті в корупції та веденні незаконного бізнесу. Оскільки, знаю, подавати відповідного запиту М.Томенко не стане. Більш того, Микола Володимирович надіслав мені листа, повідомивши, що він також відмовляється інформувати органи суддівського самоврядування про факти порушення суддями законодавства під час розглядів позовів до ЗМІ. Бо це, вважає народний депутат, заборонено законами.
Історія про те, як я з паном В.Томенком листувався
Гадаю, що історія мого листування з Головою Комітету Верховної Ради буде не тільки цікавою, але й повчальною для всіх журналістів, що пишуть на гострі теми. Хоча, в такій ситуації може опинитися будь-хто з пишучої братії.
Влітку 2003 року тижневик "Грані-плюс" надрукував мою статтю "Прокурор "милістю божою" http://www.grani.kiev.ua/2003/19/Boyko36L_ukr.htm про діяльність під "дахом" Геннадія Васильєва, нинішнього Генерального прокурора України, донецької компанії "Свята Діва Марія".
Компанія образилася й подала позов. Фірма не стала заперечувати факти порушень законності, описані в статті. Проте героям публікації не сподобалося те, що автор вжив у тексті вислів "ринково-храмовий комплекс". Також не сподобалося керівництву компанії те, що автор статті назвав головного бухгалтера "Святої Діви Марії" медсестрою у той час, як головбух на момент написання статті вже не працювала в медичній сфері й навіть пройшла прискорені курси бухгалтерів.
Спочатку позов був заявлений до належного позивача - тобто редакції "Грані-плюс", але потім був переадресований все до тієї ж донецької газети "Остров". "Острову" було заявлено позов в сумі 170 тисяч гривень попри те, що відповідно до ст. 42 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" за передрук видання відповідальності не несуть.
Нескладний розрахунок показує, що при подачі позову компанія мала сплатити 8,5 тисяч гривень. Одначе позивач заплатив лише 250 гривень. Суддя Наталія Черткова з Куйбишевського райсуду м. Донецька, яка прийняла позов до свого провадження, наприкінці 2003 року встановила позивачеві строк для сплати мита - до 29 грудня. У випадку несплати державного мита в зазначений строк, говорилося в ухвалі судді, позов буде вважатися неподаним. Компанія, однак, відмовилася платити, після чого трапилося те, про що пана М.Томенка попереджали ще рік тому: суддя все однаково стала розглядати позов, причому за відсутності автора статті, якому навіть не направила повістку. На вимогу представників газети 14 січня 2004 року в судовому засіданні було знову порушено питання про те, що позивач не заплатив державне мито. У відповідь на це суддя надала компанії "Свята Діва Марія" розстрочення сплати на один місяць - попри те, що закон (стаття 68 Цивільного процесуального кодексу України) дозволяє надавати розстрочення лише позивачам-громадянам, юридичні особи такої пільги позбавлені. За місяць, 14 лютого 2004 року, знову з'ясувалася, що компанія не хоче платити державне мито, натомість позовні вимоги зросли вже до 275 тисяч гривень. Але це не завадило судді продовжити слухання далі, закінчити розгляд справи по суті та перейти до судових дебатів.
Узнавши, що суддя слухає справу не тільки за відсутності автора публікації, але й без сплати позивачем держмита, я написав листа Миколі Володимировичу з проханням негайно повідомити про те, що відбувається, Раду суддів Донецької області - з тим, щоби цей орган суддівського самоврядування притягнув суддю-правопорушницю до дисциплінарної відповідальності. Урешті-решт, сам по собі факт надання суддею Н.Чертковою пільг близькому до Г. Васильєва підприємству становить склад злочину, передбачений статтею 364 частина 2 Кримінального кодексу України - зловживання посадовим становищем. До того ж, що місцевий бюджет, куди мало бути зараховано держмито, не отримав з вини Н.Черткової кругленьку суму. Я вже не кажу про те, що "Остров" - то є, мабуть, єдине видання в Донецькій області, яке підтримує "Нашу Україну" і зі знищенням якого опозиція буде взагалі позбавлена можливості вести будь-яку агітацію на теренах 5-ти мільйонної області.
І що ж Томенко? Микола Володимирович письмово відповів мені, що направляти депутатське звернення в Раду суддів за фактом несплати Компанією "Свята Діва Марія" держмита не стане, бо це буде означати втручання в судову діяльність. Замість В.Томенка Раду суддів Донецької області про витівки Н.Черткової проінформувала, уявіть собі, обласна прокуратура, куди я звернувся з заявою про порушення проти цієї судді кримінальної справи. Справу, ясна річ, порушувати ніхто не став, але оскільки беззаконня було наочним, довелося прокуратурі, аби зберегти обличчя, писати мені відповідь, що факти підтвердилися, та повідомляти про це Раду суддів Донецької області. Після цього суддя Н.Черткова була відсторонена від розгляду позову Компанії "Свята Діва Марія" через упередженість та ігнорування нею вимог процесуального законодавства.
Це солодке слово "опозиція"
Запропоновані М.Томенком рік тому "антицензурні" поправки до чинного законодавства є лише одним з численних прикладів бездумної законотворчої діяльності парламентських опозиціонерів. Нездатність до будь-якого системного аналізу, неспроможність передбачати наслідки прийняття того чи іншого закону бодай на пару кроків уперед - це є першою ознакою депутатів-опозиціонерів українського парламенту (і поодинокі винятки на кшталт того ж Сергія Головатого лише підтверджують загальне правило), якою сповна користуються їхні політичні противники.
Повне правове невігластво більшості депутатів від опозиції, їхнє небажання залучати до розробки законопроектів фахівців, впертість у невизнанні власних помилок - ось що бачать виборці, які не сприймають нинішній владний режим і прагнуть політичних змін. Зрозуміло, що Миколі Володимировичу важко публічно визнати, що запропоновані ним рік тому поправки до інформаційного законодавства не тільки не убезпечили ЗМІ від тиску, а навпаки - поставили журналістів та видання на межу виживання, принаймні, економічного. Але визнавати власні помилки треба. Бо це - перший крок до їхнього виправлення.
Є така професія - свободу слова захищати!
Володимир БОЙКО [29.03.2004]
Україна належить до числа країн, громадянам якої довіряється розробляти закони лише за те, що вони добре стрибають з жердиною, як Сергій Бубка, або настільки незакомплексовані, що можуть пертися на сцену за будь-якої відсутності вокальних даних, як Михайло Поплавський. Хоча, треба прямо сказати, шкоди від таких парламентарів, як Бубка чи Поплавський чи Білозір не так вже й багато - вони законодавчою активністю намагаються не набридати. Гірше, коли в депутатів, далеких від розуміння правових реалій, розпочинається пароксизм законотворчої діяльності, як це було під час минулорічних парламентські слухань з питань свободи слова. Ті слухання були проведені з ініціативи профільного Комітету Верховної Ради, очолюваного Миколою Томенком, і запам'яталися не тільки законодавчими нововведеннями, але, передусім, усвідомленням того, що в країні з'явилася нова спеціальність - професійний захисник свободи слова. Щоправда, слово "професійний" у даному випадку не є тотожним слову "фаховий".
Рік, що минув, дозволяє підбити перші підсумки застосування "антицензурного" законодавства, як йменує Голова комітету ВР з питань свободи слова та інформації пролобійовані ним після тих слухань законодавчі новації. А також пересвідчитися у фаховому рівні їхніх розробників.
Копійчаний захист
Найбільшим своїм досягненням професійні вболівальники за свободу слова оголосили зміни, внесені до Декрету Кабінету Міністрів "Про державне мито", що набули чинності 6 травня 2003 року. Ці зміни, як запевняв М. Томенко, мали унеможливити позови до ЗМІ ображених "героів" публікацій з вимогами виплати колосальних сум на відшкодування завданої моральної шкоди й передбачали попередню сплату позивачами чималого держмита - від 1 до 10 відсотків суми позову за прогресивною шкалою. Оскільки за попередньої редакції Декрету позови про відшкодування немайнової шкоди, спричиненої публікацією в ЗМІ, обкладалися митом у розмірі 17 гривень незалежно від суми позову, на думку розробників "антицензурних" новел ображений на газету чи телерадіокомпанію позивач не стане вимагати сплатити йому, наприклад, 200 тисяч гривень, якщо при подачі позову йому самому доведеться спочатку віддати бюджетові десяту частину від цієї суми. Щоправда, державне мито у випадку виграшу позивачеві має скомпенсувати його процесуальний опонент. Але якщо суд згодом задовольнить позов у меншому розмірі, аніж було заявлено спочатку, то й відшкодуванню підлягає не все держмито, а лише його частка, пропорційна сумі задоволених вимог.
Дозволимо собі невеличку арифметичну вправу, корисну для будь-якого журналіста, що пише на гострі теми. Наприклад, згідно з "антицензурними" законодавчими нормами, зараз при подачі позову ціною 200 тисяч грн. позивач має сплатити державне мито в розмірі 20 тисяч грн. (10% суми позову, якщо остання перевищує 170 тисяч). Якщо в наступному суд визнає видання винним у псуванні честі та гідності позивача та стягне зі ЗМІ, наприклад 3 тисячі, то видання має сплатити також і витрачене позивачем держмито, але лише від суми в 3 тисяч грн. - тобто 150 грн. (5% суми позову, якщо вона більша від 1700 грн., але менша від 170 тис. грн.). Таким чином, позивач не тільки нічого не виграє внаслідок такого процесу, а, навпаки, буде змушений подарувати державі (а точніше - місцевому бюджетові) 16 тисяч 850грн.
Тобто, на перший погляд, заявляти такий позов начебто нема ніякого сенсу. Але так здається тільки на перший погляд, оскільки ані М.Томенко, ані його консультанти не врахували, що по-перше, якщо комусь впливовому та заможному дуже захочеться розправитися з неугодним виданням або журналістам, то знайдуться гроші не тільки на сплату держмита, але й на те, щоби заручитися суддівською прихильністю та забезпечити будь-яке рішення без огляду на економічний зиск такої операції. А, по-друге, платити держмито доводиться не тільки позивачам при подачі позовів, але й ЗМІ та журналістам - при апеляційному й касаційному оскарженні неправосудних рішень. При цьому суддя за відповідну винагороду може зробити вигляд, що "не помітив", що позивач сплатив держмито не в повному обсязі або не сплатив його взагалі. Але ніхто не прийме апеляційну скаргу без того, щоби видання чи його автор не заплатили при оскарженні мито за встановленою Декретом ставкою - 50% від тієї суми, що мала б сплачуватися при подачі позову. Тобто, якщо, наприклад, якийсь "крутелик", заручившися співчуттям з боку судді, вирішить провчити ненависне видання, заплатить 20 тисяч держмита й заявить позов у 200 тисяч грн., який суддя задовольнить у повному обсязі, то для оскарження такого рішення в апеляційному порядку журналістові доведеться викласти 10 тисяч грн. А якщо позов буде в розмірі 500 тисяч чи 1 мільйон? Що таке для солідного підприємства чи навіть крупного чиновника якісь там 100 тисяч гривень, які треба сплатити при подачі мільйонного позову? - Так, дрібничка, вартість наручного годинника. Але де візьме журналіст чи незалежна газета 50 тисяч грн., які потрібно буде сплатити при апеляційному оскарженні рішення, якщо суддя позичить у Феміди пов'язку на очі та задовольнить позов? При цьому, скоріше за всі, і апеляційний суд поставиться з розумінням до проблем "крутелика", а це означає, що доведеться подавати касаційну скаргу до Верховного Суду України і платити ще раз 50 тис. грн. Причому, якщо навіть відповідачі залізуть у борги та знайдуть таку суму, це ще не буде означати, що Верховний Суд буде взагалі розглядатиме касаційну скаргу - десь 80% скарг повертаються шукачам правди з вищої судової інстанції з відмовою в розгляді часто-густо навіть без будь-якої зрозумілої мотивації. При цьому сплачене держмито залишається в бюджеті Печерського району м. Києва.
Не можна не прокоментувати й заклики захисників свободи слова звертатися у випадку "замовних" позовів до Європейського суду. Для того, щоби в Страсбурзі була прийнята скарга на порушення Україною прав людини, зокрема права на свободу слова, потрібно, щоби заявник надав докази того, що він використав всі встановлені національним законодавством способи захисту - тобто пройшов процедуру апеляційного та касаційного оскарження з відповідними витратами на сплату держмита. До речі, доки Декрет "Про державне мито" не стали підправляти професійні "боротьбисти", при апеляційному та касаційному оскарженні рішень журналіст чи ЗМІ мали сплачувати лише 8 грн.50 коп.
Перші жертви "антицензурного" законодавства
Наслідки не забарилися: нині судді, "крутелики" та їхні політичні хазяїни вже розібралися, як можна нищити видання за допомогою "антицензурного" законодавства.
10 грудня 2003 року Дарницький райсуд м. Києва під головуванням судді Тетяни Щасної повністю задовольнив позов ЗАТ "ТНК-України-Інвест" до редакції газети "Голос України" та її автора Сергія Лавренюка. Позов був заявлений в сумі майже півмільйона гривень, яку суддя поклала порівну на обох відповідачів - і видання, і журналіст мають сплатити по 238 тисяч 500 гривень. Позов був заявлений з пропуском строку позовної давності, факти, спростування яких вимагав позивач, були свого часу вже встановлені як достовірні Оболонським райсудом столиці й тому спростуванню не підлягають, а сама справа розглядалася з брутальним порушенням процесуального закону, зокрема, за відсутності відповідачів, які довідалися про винесене проти них рішення майже через місяць після його проголошення. Але для того, щоби апеляційний суд почув аргументи журналіста, автор публікації мав спочатку заплатити 11 тисяч 925 грн. держмита.
Та найбільша прикрість трапилося пізніше - виявляється на стіні в коридорі Дарницького суду висіло оголошення з застарілими банківськими реквізитами. Незадовго до того номери бюджетних рахунків в управлінні держказначейства помінялися і гроші, які журналіст позичив (ясна річ, не в Томенка), насправді пішли в невідомому напрямку. Тому для того, щоби апеляційна скарга була прийнята, авторові публікації довелося повторно сплатити цю суму.
Депутат прокуророві око не виклює
Треба зазначити, що практика заочних розглядів позовів до журналістів набуває останнім часом масового характеру. Автор цих рядків може поділитися своїми спостереженнями за тим, як носії правосуддя застосовують на практиці "антицензурні" нововведення.
Наприкінці жовтня 2003 року на мене подав до суду заступник прокурора Донецької області Рафаель Кузьмін за публікацію в донецькій газеті "Остров". Замість того, щоби звернутися до суду за місцем розташування ЗМІ, як це встановлено законом, тобто в Куйбишевський районний суд м. Донецька, позивач чомусь пішов до судді Київського районного суду м. Донецька Віктора Попревича. Якщо позови й скарги пересічних громадян розглядаються в судах роками, то позовна заява прокурорського чина була розглянутий миттєво - впродовж 8 днів. При цьому суддя так поспішав, що забув навіть повідомити про наявність позову відповідачів. Але найцікавіше інше - всупереч прогнозам пана Томенка заступник прокурора Донецької області заявив позов у розмірі 200 тисяч грн., сплативши при цьому до бюджету кілька своїх річних окладів.
Рішення судді В.Попревича ("Острову" присудили виплатити 50 тисяч компенсації) було оскаржено, але питання, де заступник обласного прокурора взяв грубі гроші на сплату держмита, залишається відкритим. Рік тому Голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації, закликаючи внести запропоновані ним зміни до Декрету Кабміну "Про державне мито", обіцяв тримати на контролі кожний випадок сплати держслужбовцями величезних сум держмита за позовами до ЗМІ. Треба думати, що 20 тисяч, які заплатив Р.Кузьмін - то для М.Томенка не настільки великі гроші, щоби цікавитися, де їх взяв заступник обласного прокурора, якого я звинуватив у своїй статті в корупції та веденні незаконного бізнесу. Оскільки, знаю, подавати відповідного запиту М.Томенко не стане. Більш того, Микола Володимирович надіслав мені листа, повідомивши, що він також відмовляється інформувати органи суддівського самоврядування про факти порушення суддями законодавства під час розглядів позовів до ЗМІ. Бо це, вважає народний депутат, заборонено законами.
Історія про те, як я з паном В.Томенком листувався
Гадаю, що історія мого листування з Головою Комітету Верховної Ради буде не тільки цікавою, але й повчальною для всіх журналістів, що пишуть на гострі теми. Хоча, в такій ситуації може опинитися будь-хто з пишучої братії.
Влітку 2003 року тижневик "Грані-плюс" надрукував мою статтю "Прокурор "милістю божою" http://www.grani.kiev.ua/2003/19/Boyko36L_ukr.htm про діяльність під "дахом" Геннадія Васильєва, нинішнього Генерального прокурора України, донецької компанії "Свята Діва Марія".
Компанія образилася й подала позов. Фірма не стала заперечувати факти порушень законності, описані в статті. Проте героям публікації не сподобалося те, що автор вжив у тексті вислів "ринково-храмовий комплекс". Також не сподобалося керівництву компанії те, що автор статті назвав головного бухгалтера "Святої Діви Марії" медсестрою у той час, як головбух на момент написання статті вже не працювала в медичній сфері й навіть пройшла прискорені курси бухгалтерів.
Спочатку позов був заявлений до належного позивача - тобто редакції "Грані-плюс", але потім був переадресований все до тієї ж донецької газети "Остров". "Острову" було заявлено позов в сумі 170 тисяч гривень попри те, що відповідно до ст. 42 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" за передрук видання відповідальності не несуть.
Нескладний розрахунок показує, що при подачі позову компанія мала сплатити 8,5 тисяч гривень. Одначе позивач заплатив лише 250 гривень. Суддя Наталія Черткова з Куйбишевського райсуду м. Донецька, яка прийняла позов до свого провадження, наприкінці 2003 року встановила позивачеві строк для сплати мита - до 29 грудня. У випадку несплати державного мита в зазначений строк, говорилося в ухвалі судді, позов буде вважатися неподаним. Компанія, однак, відмовилася платити, після чого трапилося те, про що пана М.Томенка попереджали ще рік тому: суддя все однаково стала розглядати позов, причому за відсутності автора статті, якому навіть не направила повістку. На вимогу представників газети 14 січня 2004 року в судовому засіданні було знову порушено питання про те, що позивач не заплатив державне мито. У відповідь на це суддя надала компанії "Свята Діва Марія" розстрочення сплати на один місяць - попри те, що закон (стаття 68 Цивільного процесуального кодексу України) дозволяє надавати розстрочення лише позивачам-громадянам, юридичні особи такої пільги позбавлені. За місяць, 14 лютого 2004 року, знову з'ясувалася, що компанія не хоче платити державне мито, натомість позовні вимоги зросли вже до 275 тисяч гривень. Але це не завадило судді продовжити слухання далі, закінчити розгляд справи по суті та перейти до судових дебатів.
Узнавши, що суддя слухає справу не тільки за відсутності автора публікації, але й без сплати позивачем держмита, я написав листа Миколі Володимировичу з проханням негайно повідомити про те, що відбувається, Раду суддів Донецької області - з тим, щоби цей орган суддівського самоврядування притягнув суддю-правопорушницю до дисциплінарної відповідальності. Урешті-решт, сам по собі факт надання суддею Н.Чертковою пільг близькому до Г. Васильєва підприємству становить склад злочину, передбачений статтею 364 частина 2 Кримінального кодексу України - зловживання посадовим становищем. До того ж, що місцевий бюджет, куди мало бути зараховано держмито, не отримав з вини Н.Черткової кругленьку суму. Я вже не кажу про те, що "Остров" - то є, мабуть, єдине видання в Донецькій області, яке підтримує "Нашу Україну" і зі знищенням якого опозиція буде взагалі позбавлена можливості вести будь-яку агітацію на теренах 5-ти мільйонної області.
І що ж Томенко? Микола Володимирович письмово відповів мені, що направляти депутатське звернення в Раду суддів за фактом несплати Компанією "Свята Діва Марія" держмита не стане, бо це буде означати втручання в судову діяльність. Замість В.Томенка Раду суддів Донецької області про витівки Н.Черткової проінформувала, уявіть собі, обласна прокуратура, куди я звернувся з заявою про порушення проти цієї судді кримінальної справи. Справу, ясна річ, порушувати ніхто не став, але оскільки беззаконня було наочним, довелося прокуратурі, аби зберегти обличчя, писати мені відповідь, що факти підтвердилися, та повідомляти про це Раду суддів Донецької області. Після цього суддя Н.Черткова була відсторонена від розгляду позову Компанії "Свята Діва Марія" через упередженість та ігнорування нею вимог процесуального законодавства.
Це солодке слово "опозиція"
Запропоновані М.Томенком рік тому "антицензурні" поправки до чинного законодавства є лише одним з численних прикладів бездумної законотворчої діяльності парламентських опозиціонерів. Нездатність до будь-якого системного аналізу, неспроможність передбачати наслідки прийняття того чи іншого закону бодай на пару кроків уперед - це є першою ознакою депутатів-опозиціонерів українського парламенту (і поодинокі винятки на кшталт того ж Сергія Головатого лише підтверджують загальне правило), якою сповна користуються їхні політичні противники.
Повне правове невігластво більшості депутатів від опозиції, їхнє небажання залучати до розробки законопроектів фахівців, впертість у невизнанні власних помилок - ось що бачать виборці, які не сприймають нинішній владний режим і прагнуть політичних змін. Зрозуміло, що Миколі Володимировичу важко публічно визнати, що запропоновані ним рік тому поправки до інформаційного законодавства не тільки не убезпечили ЗМІ від тиску, а навпаки - поставили журналістів та видання на межу виживання, принаймні, економічного. Але визнавати власні помилки треба. Бо це - перший крок до їхнього виправлення.