Партія регіонів – партія тоталітарного типу
03/31/2004 | Спостерігач
Партія регіонів – партія тоталітарного типу
„Телекритика” в порядку дискусії друкує статтю нашого постійного автора з Донецька – з досить сміливими аналогіями та версіями розвитку нинішньої ситуації в Україні. Не у всьому погоджуючись з думками автора, ми, втім, вважаємо такий погляд на події вартим аналізу експертів. Усі можливі аргументовані відгуки на статтю ми обов’язково опублікуємо.
На політичній арені України партій зовні демократичних, а насправді авторитарних, з нахилом до їх перетворення в партії тоталітарного типу, є декілька. Зараз з’явилися цілком реальні можливості в їхніх лідерів оволодіти всією державною владою в Україні. Тож з огляду на можливість для Віктора Януковича стати єдиним кандидатом від влади на президентську посаду, постає питання про можливість відродження в тій чи іншій формі в країні тоталітарної держави. До списку цих партій можна віднести, в першу чергу, партію донецького клану Партію регіонів та СДПУ(о).
Перша спроба обернути олігархічну партію донецького клану в авторитарну мала місце в 1995-1996 роках за перебування губернатором області Володимира Щербаня. Усунення з партії її засновника І.Р.Маркулова та безпосередній прихід до влади напівкримінального бізнесу, представниками якого були Володимир Щербань та ряд нині покійних “донів”, стали першою спробою створити для “донецьких” дієздатну політичну модель партії авторитарного типу.
Уже тоді проявились тоталітарні тенденції в партії лібералів. Наприклад, за вказівкою Щербаня було проведено часто насильне залучення в партію керівників міст та районів. Нові призначення залежали від того, належить претендент до партії чи ні. Два місяці засоби масової інформації змушені були друкувати похвальні відгуки про згоду губернатора В.Щербаня очолити партію, а потім і проводити обговорення нової програми Ліберальної партії. Тодішні партфункціонери стверджують, що за всім цим стояли Олександр Гурбич та заступник голови донецьких лібералів Володимир Демидко. Та сам Щербань не зміг стати лідером не лише України, але навіть свого регіону. Тому його усунення з посади губернатора, а потім і панічна втеча з України зі складенням повноважень голови обласної ради не викликали особливого спротиву “донецького клану”. Щербань не виконав поставлених перед ним завдань і був викинутий з Донбасу.
Представляти партію в області було доручено Володимиру Демидко, який нещодавно став заступником голови облдержадміністрації. З повноваженнями контролю над обласними ЗМІ. Він замінив на цьому місті Олександра Гурбича, якого Янукович забрав у Київ. Відомий Володимир Миколайович серед журналістів авторитарними методами роботи та активною участю в розбудові Партії регіонів. Саме він, перебуваючи на посаді начальника обласного управління внутрішньої політики, доклав титанічних зусиль для становлення не лише Об’єднання “За єдність, злагоду та відродження”, про що буде сказано нижче, але й самої Партії регіонів.
Багато хто вважає, що саме з його подачі погляди клану зупинились на партії, лідером якої був мер Донецька Володимир Рибак. Партія регіонального відродження України була аморфною організацією без своїх структур, стояла на позиціях російського шовінізму та ледь прикритого сепаратизму. Партія не мала ідеології, тому що ідею федералізації України вважати ідеологією не можна.
Та саме це, треба думати, і стало найбільш привабливим для ідеологів донецького клану. Щоб розкрутити партію як всеукраїнську з претензією на правлячу силу держави, були залучені Партія труда, що представляла інтереси “червоних директорів”, та декілька карликових партій, що нічого не значили в українській політиці, але своїми назвами означували лібералізм, соціал-демократизм та відкритий популізм.
Далі був включений адмінресурс, вкладені в розкрутку декілька мільйонів доларів та шляхом фальсифікації виборів 2002 року повністю захоплена влада в регіоні. Зараз партія повністю контролює всі населенні пункти області, міські та селищні ради, обласну раду.
Ситуація в сучасній Україні багато чим нагадує ситуацію у Веймерській республіці напередодні приходу нацистів до влади. І в цьому контексті Донбас займає місце, аналогічне тому, яке займала Баварія в системі Веймерської республіки. У Баварії свого часу з протистояння між КПН та НСДАП викристалізувався нацистський режим. Більш того, протистояння між нацистами та комуністами носило довгий час більш вдаваний характер, аж поки комуністи не були витиснуті з Баварії разом з воєнізованою організацією “Червоних фронтовиків”...
Що народиться з протистояння комуністів та “регіоналів” (КПУ і ПР) в Донбасі – невідомо. Проте небезпека переростання регіонального тоталітаризму в тоталітаризм державний дуже серйозна. І тішити себе тим, що при всій зовнішній подібності ситуації в Німеччині 30-х та Україні 2003-го насправді значно різняться – не правомірно. Звичайно, на час приходу до влади НСДАП була вже повністю сформованою тоталітарною партією, а Партія регіонів зараз лише зробила перші кроки в цьому напрямі. “Регіонали” не мають своєї ідеології, а їхній вплив у суспільстві мізерний. При справедливих виборах навіть у Донецьку Партія регіонів не спроможна перейти 4%-ий рубіж. Її рейтинг – це мильна бульбашка, яку старанно надувають підкуплені соціологи. Та все це може дуже швидко помінятись, якщо влада не вислизне з рук “донецьких”. А вона сама по собі не вислизне.
На початку 30-х років у Німеччині існували дві масові партії тоталітарного типу. Це німецька Комуністична партія та Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини. І одна, і інша ставили своєю метою захоплення політичної влади в країні та створення так званого соціалістичного ладу. Щоправда, соціальні доктрини дещо різнились. Нацизм проповідував ідею національного соціалізму для власної нації . Тоді як комунізм проповідував соціалізм для всього людства. Як би не сперечались апологети комунізму, та нацизм для німецького народу був більш гуманний, ніж соціалізм сталінського типу. До 1 вересня 1939 року нацистський режим Гітлера знищив до 30 тис. німців. Сюди входять жертви “ночі довгих ножів” 30 червня 1934 року (прибічники лідера СА Рема), “кришталевої ночі” в листопаді 1938 року, численних єврейських погромів, члени опозиційних партій, у тому числі й прибічники Тельмана. На 1 вересня 1939 року режим Сталіна в СРСР знищив до 15 мільйонів. Та це вже – інша тема.
Нас цікавить, якого типу суспільство має за мету збудувати Партія регіонів в Україні.
Тоталітарна держава – це, перш за все, однопартійна державна структура, створена шляхом насильницького знищення інших політичних сил, їх поглинання або формального збереження під жорстким контролем тоталітарної партії. Абсолютна монополія партії призводить до повного зростання партії з державою і, перш за все, партійного апарату з державним. Результат – на чолі партії та держави опиняються одні й ті самі люди.
Цей процес доволі чітко прослідковується в Донецькій області. Створена обласна політична організація “За єдність, злагоду та соціальне відродження”, яку очолює губернатор області А.Близнюк. Її місцеві структури очолюють відповідні голови місцевих держадміністрацій та міські й селищні голови, члени Партії регіонів. В ряди об’єднання зігнані більшість осередків політичних партій. Голова обласної ради Б.Колесников, відповідно, очолив обласний осередок Партії регіонів. Голова партії Віктор Янукович очолює уряд України та всерйоз намагається посісти посаду Президента. Уже зараз іде силове переслідування політичних опонентів з області, кульмінацією якого став “Пивний заколот” 31 жовтня 2003 року. Саме в цей день у донецькій області влада, керована Партією регіонів, розігнала з’їзд демократичного політичного об’єднання “Наша Україна”. У бій були введені бойовики з кримінальних структур, які ховались за спинами п’яних студентів, ринкових торгівців та підкуплених робітників з шахт та інших підприємств області. Більш того, все це проходило під пильним оком керівників Партії регіонів, що зовсім не випадково проводили своє зібрання у приміщенні навпроти. Присутній там був і Володимир Рибак – голова Політвиконкому Партії регіонів. Проводили своє зібрання “регіонали” під охороною молодиків, одягнутих у партійну форму.
Якщо партія буде й далі розвиватись у тому напрямі, то подальші події дуже легко прорахувати. Створювана нею система для своєї внутрішньої стабільності приведе до створення моделі “партія-держава”. Насьогодні подібна тенденція в діях партії чітко проглядає. Після зміни партійного керівництва області в партії почались масові чистки.
Сергій Гармаш в Інтернет-виданні “Остров” констатує: “Вже з січня “нова мітла почала мести по-новому”, в першу чергу це виразилось у серії позачергових звітно-виборних конференцій у міських та районних організаціях ПР. Одним з перших , ще 10 січня цього року, “позачергово” склав свої повноваження лідер “регіоналів “ Маріїнського району Анатолій Каїра. З початком березня позачергові звітно-виборчі конференції пройшли також в Селідові, Костянтинівці, Донецьку, Краматорську.
Донецьку “зміну караулу” можна вважати показовою і симптоматичною. Бувший голова Олексій Рибалко пішов з посади без особливих пояснень. Про те, що це був добровільно-примусовий відхід – свідчить тональність його виступу на конференції та відмова підписати протоколи по її закінченні”.
Чому автор вважає, що тоталітарна модель, створювана “донецькими”, більш тяжіє до німецької та італійської, ніж до радянської сталінського типу? Справа в тому, що всі тоталітарні режими 30-х років минулого століття на Заході не були завершені. Тому що логічне завершення тоталітарного режиму – це одержавлення всієї приватної власності. Важко повірити, що донецький клан спроможний здійснити такий крок. А без цього будь-який тоталітарний режим не стабільний і нетривкий. Саме в нацистській Німеччині та фашистській Італії монополія партії не поширювалась на економічний базис. Це й призвело до їхньої поразки у війні з абсолютно завершеним тоталітарним режимом сталінської СРСР. Монопольна надбудова та різночинний базис – причина внутрішньої нестабільності в тоталітарному суспільстві та причина його розвалу.
Апологети Партії регіонів, звичайно, всіма силами намагатимуться відхреститись від наміру побудувати тоталітарне суспільство та створити партію тоталітарного типу. Тим більш, що в їхніх рядах чимало ідеологів, вихованих у вищих партійних школах СРСР. Найбільш відомий з них – той же О.Гурбич, який на даний час є радником прем’єр-міністра. Тоталітаризм вони не лише знають в теорії, але й доволі працювали в системі тоталітарної держави.
Таким чином, ми доволі чітко можемо уявити логіку подій на випадок, коли в Партії регіонів виявиться вся повнота влади, а владу в ній повністю захоплять прибічники становлення тоталітарного режиму (а така тенденція дуже чітко проглядає якраз у донецькому регіональному відділенні партії). Перш за все, зрощення партійного апарату з державним вийде за межі області й охопить всю країну. На всі державні посади будуть призначені члени партії (що вже два роки практикується в Донецькому регіоні). Члени партійної верхівки займуть усі урядові посади. Партія встановить тотальний контроль над державними органами, в результаті чого державні функції перейдуть до рук органів партії. Під кінець апарат партії буде оплачуватись із державної скарбниці. Об’єднання “За єдність, злагоду та соціальне відродження” поширить свою діяльність на територію України.
Інші політичні партії або визнають тоталітарну партію за “ведучу й спрямовуючу силу”, або будуть ліквідовані.
Наступним кроком стане злиття партії з силовими органами та створення партосередків на виробництві (у Донецькій області це вже неофіційно зроблено. Залишилось лише легалізувати). Останнім штрихом до цього може стати напис на стелі в одному з міст Донецької області. (Раніше там був напис, що прославляв КПРС.) Тепер там говориться: ”Наша партія – партія нового часу, партія нових ідей, партія нової політики, Партія регіонів”. Як видно з усього вищесказаного, нічого нового “донецькі” так і не спромоглись родити. Просто вони спробували повернути час назад. Можливо, навіть не розуміючи цього самі.
Проте українська дійсність, можливо, дасть щось нове. Цим новим стане протистояння двох тоталітарних партій – Партії регіонів та СДПУ(о). На відміну від західних аналогій 30-х років, протистояти одна одній будуть не дві, а три тоталітарні сили, що представляють інтереси могутніх бізнес-структур (1), які викристалізувались з кримінальних угруповань 90-х років (2), та від номенклатури КПРС, яка відходить у минуле. І чи стануть у цьому протистоянні першою жертвою комуністи і чи будуть у цій боротьбі переможці – ми зможемо дізнатися в черговий раз із власного досвіду. Чи все ж таки ні?
Віктор Геварін, для „Телекритики”
„Телекритика” в порядку дискусії друкує статтю нашого постійного автора з Донецька – з досить сміливими аналогіями та версіями розвитку нинішньої ситуації в Україні. Не у всьому погоджуючись з думками автора, ми, втім, вважаємо такий погляд на події вартим аналізу експертів. Усі можливі аргументовані відгуки на статтю ми обов’язково опублікуємо.
На політичній арені України партій зовні демократичних, а насправді авторитарних, з нахилом до їх перетворення в партії тоталітарного типу, є декілька. Зараз з’явилися цілком реальні можливості в їхніх лідерів оволодіти всією державною владою в Україні. Тож з огляду на можливість для Віктора Януковича стати єдиним кандидатом від влади на президентську посаду, постає питання про можливість відродження в тій чи іншій формі в країні тоталітарної держави. До списку цих партій можна віднести, в першу чергу, партію донецького клану Партію регіонів та СДПУ(о).
Перша спроба обернути олігархічну партію донецького клану в авторитарну мала місце в 1995-1996 роках за перебування губернатором області Володимира Щербаня. Усунення з партії її засновника І.Р.Маркулова та безпосередній прихід до влади напівкримінального бізнесу, представниками якого були Володимир Щербань та ряд нині покійних “донів”, стали першою спробою створити для “донецьких” дієздатну політичну модель партії авторитарного типу.
Уже тоді проявились тоталітарні тенденції в партії лібералів. Наприклад, за вказівкою Щербаня було проведено часто насильне залучення в партію керівників міст та районів. Нові призначення залежали від того, належить претендент до партії чи ні. Два місяці засоби масової інформації змушені були друкувати похвальні відгуки про згоду губернатора В.Щербаня очолити партію, а потім і проводити обговорення нової програми Ліберальної партії. Тодішні партфункціонери стверджують, що за всім цим стояли Олександр Гурбич та заступник голови донецьких лібералів Володимир Демидко. Та сам Щербань не зміг стати лідером не лише України, але навіть свого регіону. Тому його усунення з посади губернатора, а потім і панічна втеча з України зі складенням повноважень голови обласної ради не викликали особливого спротиву “донецького клану”. Щербань не виконав поставлених перед ним завдань і був викинутий з Донбасу.
Представляти партію в області було доручено Володимиру Демидко, який нещодавно став заступником голови облдержадміністрації. З повноваженнями контролю над обласними ЗМІ. Він замінив на цьому місті Олександра Гурбича, якого Янукович забрав у Київ. Відомий Володимир Миколайович серед журналістів авторитарними методами роботи та активною участю в розбудові Партії регіонів. Саме він, перебуваючи на посаді начальника обласного управління внутрішньої політики, доклав титанічних зусиль для становлення не лише Об’єднання “За єдність, злагоду та відродження”, про що буде сказано нижче, але й самої Партії регіонів.
Багато хто вважає, що саме з його подачі погляди клану зупинились на партії, лідером якої був мер Донецька Володимир Рибак. Партія регіонального відродження України була аморфною організацією без своїх структур, стояла на позиціях російського шовінізму та ледь прикритого сепаратизму. Партія не мала ідеології, тому що ідею федералізації України вважати ідеологією не можна.
Та саме це, треба думати, і стало найбільш привабливим для ідеологів донецького клану. Щоб розкрутити партію як всеукраїнську з претензією на правлячу силу держави, були залучені Партія труда, що представляла інтереси “червоних директорів”, та декілька карликових партій, що нічого не значили в українській політиці, але своїми назвами означували лібералізм, соціал-демократизм та відкритий популізм.
Далі був включений адмінресурс, вкладені в розкрутку декілька мільйонів доларів та шляхом фальсифікації виборів 2002 року повністю захоплена влада в регіоні. Зараз партія повністю контролює всі населенні пункти області, міські та селищні ради, обласну раду.
Ситуація в сучасній Україні багато чим нагадує ситуацію у Веймерській республіці напередодні приходу нацистів до влади. І в цьому контексті Донбас займає місце, аналогічне тому, яке займала Баварія в системі Веймерської республіки. У Баварії свого часу з протистояння між КПН та НСДАП викристалізувався нацистський режим. Більш того, протистояння між нацистами та комуністами носило довгий час більш вдаваний характер, аж поки комуністи не були витиснуті з Баварії разом з воєнізованою організацією “Червоних фронтовиків”...
Що народиться з протистояння комуністів та “регіоналів” (КПУ і ПР) в Донбасі – невідомо. Проте небезпека переростання регіонального тоталітаризму в тоталітаризм державний дуже серйозна. І тішити себе тим, що при всій зовнішній подібності ситуації в Німеччині 30-х та Україні 2003-го насправді значно різняться – не правомірно. Звичайно, на час приходу до влади НСДАП була вже повністю сформованою тоталітарною партією, а Партія регіонів зараз лише зробила перші кроки в цьому напрямі. “Регіонали” не мають своєї ідеології, а їхній вплив у суспільстві мізерний. При справедливих виборах навіть у Донецьку Партія регіонів не спроможна перейти 4%-ий рубіж. Її рейтинг – це мильна бульбашка, яку старанно надувають підкуплені соціологи. Та все це може дуже швидко помінятись, якщо влада не вислизне з рук “донецьких”. А вона сама по собі не вислизне.
На початку 30-х років у Німеччині існували дві масові партії тоталітарного типу. Це німецька Комуністична партія та Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини. І одна, і інша ставили своєю метою захоплення політичної влади в країні та створення так званого соціалістичного ладу. Щоправда, соціальні доктрини дещо різнились. Нацизм проповідував ідею національного соціалізму для власної нації . Тоді як комунізм проповідував соціалізм для всього людства. Як би не сперечались апологети комунізму, та нацизм для німецького народу був більш гуманний, ніж соціалізм сталінського типу. До 1 вересня 1939 року нацистський режим Гітлера знищив до 30 тис. німців. Сюди входять жертви “ночі довгих ножів” 30 червня 1934 року (прибічники лідера СА Рема), “кришталевої ночі” в листопаді 1938 року, численних єврейських погромів, члени опозиційних партій, у тому числі й прибічники Тельмана. На 1 вересня 1939 року режим Сталіна в СРСР знищив до 15 мільйонів. Та це вже – інша тема.
Нас цікавить, якого типу суспільство має за мету збудувати Партія регіонів в Україні.
Тоталітарна держава – це, перш за все, однопартійна державна структура, створена шляхом насильницького знищення інших політичних сил, їх поглинання або формального збереження під жорстким контролем тоталітарної партії. Абсолютна монополія партії призводить до повного зростання партії з державою і, перш за все, партійного апарату з державним. Результат – на чолі партії та держави опиняються одні й ті самі люди.
Цей процес доволі чітко прослідковується в Донецькій області. Створена обласна політична організація “За єдність, злагоду та соціальне відродження”, яку очолює губернатор області А.Близнюк. Її місцеві структури очолюють відповідні голови місцевих держадміністрацій та міські й селищні голови, члени Партії регіонів. В ряди об’єднання зігнані більшість осередків політичних партій. Голова обласної ради Б.Колесников, відповідно, очолив обласний осередок Партії регіонів. Голова партії Віктор Янукович очолює уряд України та всерйоз намагається посісти посаду Президента. Уже зараз іде силове переслідування політичних опонентів з області, кульмінацією якого став “Пивний заколот” 31 жовтня 2003 року. Саме в цей день у донецькій області влада, керована Партією регіонів, розігнала з’їзд демократичного політичного об’єднання “Наша Україна”. У бій були введені бойовики з кримінальних структур, які ховались за спинами п’яних студентів, ринкових торгівців та підкуплених робітників з шахт та інших підприємств області. Більш того, все це проходило під пильним оком керівників Партії регіонів, що зовсім не випадково проводили своє зібрання у приміщенні навпроти. Присутній там був і Володимир Рибак – голова Політвиконкому Партії регіонів. Проводили своє зібрання “регіонали” під охороною молодиків, одягнутих у партійну форму.
Якщо партія буде й далі розвиватись у тому напрямі, то подальші події дуже легко прорахувати. Створювана нею система для своєї внутрішньої стабільності приведе до створення моделі “партія-держава”. Насьогодні подібна тенденція в діях партії чітко проглядає. Після зміни партійного керівництва області в партії почались масові чистки.
Сергій Гармаш в Інтернет-виданні “Остров” констатує: “Вже з січня “нова мітла почала мести по-новому”, в першу чергу це виразилось у серії позачергових звітно-виборних конференцій у міських та районних організаціях ПР. Одним з перших , ще 10 січня цього року, “позачергово” склав свої повноваження лідер “регіоналів “ Маріїнського району Анатолій Каїра. З початком березня позачергові звітно-виборчі конференції пройшли також в Селідові, Костянтинівці, Донецьку, Краматорську.
Донецьку “зміну караулу” можна вважати показовою і симптоматичною. Бувший голова Олексій Рибалко пішов з посади без особливих пояснень. Про те, що це був добровільно-примусовий відхід – свідчить тональність його виступу на конференції та відмова підписати протоколи по її закінченні”.
Чому автор вважає, що тоталітарна модель, створювана “донецькими”, більш тяжіє до німецької та італійської, ніж до радянської сталінського типу? Справа в тому, що всі тоталітарні режими 30-х років минулого століття на Заході не були завершені. Тому що логічне завершення тоталітарного режиму – це одержавлення всієї приватної власності. Важко повірити, що донецький клан спроможний здійснити такий крок. А без цього будь-який тоталітарний режим не стабільний і нетривкий. Саме в нацистській Німеччині та фашистській Італії монополія партії не поширювалась на економічний базис. Це й призвело до їхньої поразки у війні з абсолютно завершеним тоталітарним режимом сталінської СРСР. Монопольна надбудова та різночинний базис – причина внутрішньої нестабільності в тоталітарному суспільстві та причина його розвалу.
Апологети Партії регіонів, звичайно, всіма силами намагатимуться відхреститись від наміру побудувати тоталітарне суспільство та створити партію тоталітарного типу. Тим більш, що в їхніх рядах чимало ідеологів, вихованих у вищих партійних школах СРСР. Найбільш відомий з них – той же О.Гурбич, який на даний час є радником прем’єр-міністра. Тоталітаризм вони не лише знають в теорії, але й доволі працювали в системі тоталітарної держави.
Таким чином, ми доволі чітко можемо уявити логіку подій на випадок, коли в Партії регіонів виявиться вся повнота влади, а владу в ній повністю захоплять прибічники становлення тоталітарного режиму (а така тенденція дуже чітко проглядає якраз у донецькому регіональному відділенні партії). Перш за все, зрощення партійного апарату з державним вийде за межі області й охопить всю країну. На всі державні посади будуть призначені члени партії (що вже два роки практикується в Донецькому регіоні). Члени партійної верхівки займуть усі урядові посади. Партія встановить тотальний контроль над державними органами, в результаті чого державні функції перейдуть до рук органів партії. Під кінець апарат партії буде оплачуватись із державної скарбниці. Об’єднання “За єдність, злагоду та соціальне відродження” поширить свою діяльність на територію України.
Інші політичні партії або визнають тоталітарну партію за “ведучу й спрямовуючу силу”, або будуть ліквідовані.
Наступним кроком стане злиття партії з силовими органами та створення партосередків на виробництві (у Донецькій області це вже неофіційно зроблено. Залишилось лише легалізувати). Останнім штрихом до цього може стати напис на стелі в одному з міст Донецької області. (Раніше там був напис, що прославляв КПРС.) Тепер там говориться: ”Наша партія – партія нового часу, партія нових ідей, партія нової політики, Партія регіонів”. Як видно з усього вищесказаного, нічого нового “донецькі” так і не спромоглись родити. Просто вони спробували повернути час назад. Можливо, навіть не розуміючи цього самі.
Проте українська дійсність, можливо, дасть щось нове. Цим новим стане протистояння двох тоталітарних партій – Партії регіонів та СДПУ(о). На відміну від західних аналогій 30-х років, протистояти одна одній будуть не дві, а три тоталітарні сили, що представляють інтереси могутніх бізнес-структур (1), які викристалізувались з кримінальних угруповань 90-х років (2), та від номенклатури КПРС, яка відходить у минуле. І чи стануть у цьому протистоянні першою жертвою комуністи і чи будуть у цій боротьбі переможці – ми зможемо дізнатися в черговий раз із власного досвіду. Чи все ж таки ні?
Віктор Геварін, для „Телекритики”