В. Янукович подався до Великого Хана по ярлик
04/02/2004 | Неосвічений
Допоки "демократи з патріотами" чубляться за "парламентську республіку" і "демократію", Хахляндію продано з потрохами ні за понюшку. І чомусь про це ні на мітингах, ні в акціях типу "Пора". Ніхто не згадує про найбільший злочин правлячої кліки - державну зраду! Хоч про це і на Майдані вам прямим текстом нагадували "інтернаціоналісти", мовляв, п..ц подкрался нєзамєтно,.. время націі кончилось,.. вперєд в Імперію,.. там місце "унтершвайнам". Українці, читайте й перечитуйте "Жнива скорботи" Роберта Конквеста (zhnyva33.narod.ru), ми не застраховані від повторення цього жаху!
На закуску дозвольте поторити непомічену загалом статтю.
Володимир ПІДІПРИГОРА
Превентивне «братерство»
Не було, і дотепер немає, жодного великого чи малого народу зовні чи всередині Російської держави, який не став би протягом цілих століть об’єктом агресії Москви. Не було на кордонах Росії жодної малої чи великої держави, до якої Росія не мала б територіальних домагань. Починаючи з московського князя Івана ІІІ, до майбутньої імперії приєднано силою зброї спочатку Рязанське і Тверське великі князівства, Псковську і Новгородську республіки. Потім черга дійшла до мусульманських незалежних країн — Казанського, Астраханського і Сибірського ханств та народів Уралу. Річка Ітиль-Волга стала «вєлікой русской рєкой», хоча обидві свої назви отримала від тюрків та угро-фінів.
Ну, а далі століттями так і йшло імперське «собіраніє зємєль» під скіпетр і крила двоглавого орла. На Балтиці — тривалі війни із Шведським королівством, на заході — із «братнім слов’янським» народом Речі Посполитої, на півдні — з Україною, Кримом, Туреччиною і країнами Кавказу.
По всьому світу під заклики «боротьби за мир» і «проти паліїв війни» у величезній кількості задарма розповсюджувалась різноманітна зброя російського виробництва, яка передусім надавалась промосковським «прогресивним» (себто агресивним) і комуністичним режимам. Всередині країни люди десятиліттями не наїдались досита, але промисловість працювала не на масло, а на гармати.
У 1962 році агресивна авантюрна політика СРСР поставила під час Карибської кризи світ на грань ядерної війни. Маючи під горами Жигулями підземне місто «Москва-600» та ще кілька таких елітних сховищ, комуністичний уряд ладен був спопелити в атомному полум’ї весь «свій» слухняний народ, щоб тільки раз і назавжди покінчити з «гідрою імперіалізму».
І після розвалу СРСР Росія не відмовилася від претензій на світове панування, далі сповідуючи анексіоністський принцип зовнішньої політики: «Куда ступіл сапог російского солдата, там єсть ісконно русская зємля».
Тому не є несподіваними вихідні положення нової російської військової доктрини, силове ядро якої — право Росії на превентивний удар. «Росія… залишає за собою право превентивно застосовувати силу, якщо під загрозою опиняться інтереси Росії та її союзників, а всі інші засоби вичерпано», — прокоментував міністр оборони РФ С. Іванов. Він же розвинув це положення на зустрічі з вищим командуванням: «Якщо НАТО збережеться як військовий альянс з існуючою сьогодні наступальною військовою доктриною, це потребуватиме докорінної перебудови російського військового планування і принципів будівництва російських збройних сил, включно зі зміною російської ядерної стратегії».
Щодо згаданої в цьому місці ядерної зброї, то міністр уточнив, що «…зберігається можливість повернення (!) ядерній зброї властивостей реального військового інструменту». Це потрібно розуміти — як інструменту силового тиску, інструменту імперської зовнішньої політики. Адже, за словами І. Іванова, колишнього міністра закордонних справ РФ (і ймовірного наступного президента РФ у 2008 році), «зберігається висока потреба у військовій силі як інструменті зовнішньої політики».
Ось вам, панове європейці та американці, і Юріїв день: від Юрія Долгорукого — засновника Москви — і до сьогодні зовнішня агресивна політика Москви не змінилася. Оскільки держава з обсягом економіки одного штату США не може всерйоз претендувати на світове лідерство і місце глобального полюса сили, виникає запитання: де буде Росія застосовувати свій давній і звичний «інструмент зовнішньої політики»? А відомо, де — в СНД: «Ми нарощуємо і нарощуватимемо свою присутність (військову, без сумніву. — В. П.) у країнах СНД» (С. Іванов). Отже, не світове панування, а поділ світу без Третьої світової війни, яку Росії нині не виграти. Зате Росія чітко окреслила свою сферу впливу — це приблизно територія колишнього СРСР у кордонах 1991 року. На більше сил не вистачить. Щодо сусіднього НАТО, то Росія пропонує модель взаємовідносин у формі «стратегічного партнерства». Цією моделлю Росія користується ще від часів того ж Юрія Долгорукого. Якщо дальнього чи ближнього свого сусіда Москва здолати явно не могла, вона вступала з ним у відносини «стратегічного партнерства». З Рязанню — проти Твері, з Ордою — проти Рязані і Твері, з Кримом — проти Польщі, з Польщею — проти України, з Австро-Угорщиною — проти Франції, з Францією — проти Австро-Угорщини, з Німецьким Рейхом — проти всієї Європи, з Європою і Америкою — проти Рейху… Щоразу «стратегічний партнер» Росії переходив у ранг «недружньої» держави чи блоку держав, а відтак — «у стратегічні вороги». Недовге стратегічне партнерство СРСР з США, Англією і Францією в роки Другої світової війни дуже швидко закінчилось «холодною» війною та «гарячими» війнами у Кореї, В’єтнамі, Анголі, Ефіопії, Афганістані, Сомалі, Анголі, на Гренаді, Кубі та інших гарячих точках Земної кулі.
Росії, ослабленій і тимчасово здеморалізованій поразкою в ядерному протистоянні під час холодної війни, вигідно на деякий час «замиритися» з НАТО і США, стати їхнім «партнером», поки вона не створить нову систему «колективної безпеки» на просторах СНД—ЄЕП, де Росія отримає людські та матеріальні ресурси, оперативний простір і тилове забезпечення. Не маючи змоги включити об’єднану Європу у сферу своїх інтересів прямо, Росія в нових рамках СНД—ЄЕП знайде ефективні засоби свого впливу на геополітику, виходячи із своїх (і тільки своїх) «життєво важливих національних інтересів».
Що стосується України, то вона протягом багатьох століть не раз зазнавала на собі реалізацію самочинного права Росії на превентивний удар: 1169 р., 1658—1659 рр., 1708—1709 рр., 1775 р., 1918—1920 рр., 1939— 1940 рр., 1943—1954 рр. Наслідки тих превентивних ударів відчутні на Україні ще й дотепер — катастрофічна втрата більшості населення, третини території, національної військової та інтелектуальної еліти, замість якої наші обшири поросли бур’яном малоросійства.
Але потенціал України не вичерпаний ні російським захланним колоніалізмом, ні хохляцьким пристосуванством. Україна має сильне ядро нації, а отже, і потенційні можливості перевершити нашу сусідку економічно, у військовому плані, духовно і в державно-національному будівництві. Це добре розуміють політики в Росії — етнічно і релігійно країни різнорідної, що тримається купи тільки під імперським берлом. Тому так нахабно і відкрито діють проросійські «п’яті колони» в Україні, щоб роз’єднати націю і державу на схід і захід, на україномовних і російськомовних, на українських православних і промосковських. Тому й виходять «общєславянскіє об’єдінітєлі» на вулиці наших міст під російськими державними прапорами.
У нормальній державі відповідні спецслужби відслідковували б і нейтралізували агентуру «п’ятих колон» ще в самому зародку. Хіба можна, маючи свого Президента, дозволяти проводити мітинги і процесії під портретами президента чужої держави?
Чи, може, це і є прояв однієї із форм «превентивного удару» в рамках поки що психологічної війни?
"Українське слово"
№ 13(3160) 24 — 30 березня 2004 року
http://www.ukrslovo.kiev.ua/mignar_gittya/mg3219.html
На закуску дозвольте поторити непомічену загалом статтю.
Володимир ПІДІПРИГОРА
Превентивне «братерство»
Не було, і дотепер немає, жодного великого чи малого народу зовні чи всередині Російської держави, який не став би протягом цілих століть об’єктом агресії Москви. Не було на кордонах Росії жодної малої чи великої держави, до якої Росія не мала б територіальних домагань. Починаючи з московського князя Івана ІІІ, до майбутньої імперії приєднано силою зброї спочатку Рязанське і Тверське великі князівства, Псковську і Новгородську республіки. Потім черга дійшла до мусульманських незалежних країн — Казанського, Астраханського і Сибірського ханств та народів Уралу. Річка Ітиль-Волга стала «вєлікой русской рєкой», хоча обидві свої назви отримала від тюрків та угро-фінів.
Ну, а далі століттями так і йшло імперське «собіраніє зємєль» під скіпетр і крила двоглавого орла. На Балтиці — тривалі війни із Шведським королівством, на заході — із «братнім слов’янським» народом Речі Посполитої, на півдні — з Україною, Кримом, Туреччиною і країнами Кавказу.
По всьому світу під заклики «боротьби за мир» і «проти паліїв війни» у величезній кількості задарма розповсюджувалась різноманітна зброя російського виробництва, яка передусім надавалась промосковським «прогресивним» (себто агресивним) і комуністичним режимам. Всередині країни люди десятиліттями не наїдались досита, але промисловість працювала не на масло, а на гармати.
У 1962 році агресивна авантюрна політика СРСР поставила під час Карибської кризи світ на грань ядерної війни. Маючи під горами Жигулями підземне місто «Москва-600» та ще кілька таких елітних сховищ, комуністичний уряд ладен був спопелити в атомному полум’ї весь «свій» слухняний народ, щоб тільки раз і назавжди покінчити з «гідрою імперіалізму».
І після розвалу СРСР Росія не відмовилася від претензій на світове панування, далі сповідуючи анексіоністський принцип зовнішньої політики: «Куда ступіл сапог російского солдата, там єсть ісконно русская зємля».
Тому не є несподіваними вихідні положення нової російської військової доктрини, силове ядро якої — право Росії на превентивний удар. «Росія… залишає за собою право превентивно застосовувати силу, якщо під загрозою опиняться інтереси Росії та її союзників, а всі інші засоби вичерпано», — прокоментував міністр оборони РФ С. Іванов. Він же розвинув це положення на зустрічі з вищим командуванням: «Якщо НАТО збережеться як військовий альянс з існуючою сьогодні наступальною військовою доктриною, це потребуватиме докорінної перебудови російського військового планування і принципів будівництва російських збройних сил, включно зі зміною російської ядерної стратегії».
Щодо згаданої в цьому місці ядерної зброї, то міністр уточнив, що «…зберігається можливість повернення (!) ядерній зброї властивостей реального військового інструменту». Це потрібно розуміти — як інструменту силового тиску, інструменту імперської зовнішньої політики. Адже, за словами І. Іванова, колишнього міністра закордонних справ РФ (і ймовірного наступного президента РФ у 2008 році), «зберігається висока потреба у військовій силі як інструменті зовнішньої політики».
Ось вам, панове європейці та американці, і Юріїв день: від Юрія Долгорукого — засновника Москви — і до сьогодні зовнішня агресивна політика Москви не змінилася. Оскільки держава з обсягом економіки одного штату США не може всерйоз претендувати на світове лідерство і місце глобального полюса сили, виникає запитання: де буде Росія застосовувати свій давній і звичний «інструмент зовнішньої політики»? А відомо, де — в СНД: «Ми нарощуємо і нарощуватимемо свою присутність (військову, без сумніву. — В. П.) у країнах СНД» (С. Іванов). Отже, не світове панування, а поділ світу без Третьої світової війни, яку Росії нині не виграти. Зате Росія чітко окреслила свою сферу впливу — це приблизно територія колишнього СРСР у кордонах 1991 року. На більше сил не вистачить. Щодо сусіднього НАТО, то Росія пропонує модель взаємовідносин у формі «стратегічного партнерства». Цією моделлю Росія користується ще від часів того ж Юрія Долгорукого. Якщо дальнього чи ближнього свого сусіда Москва здолати явно не могла, вона вступала з ним у відносини «стратегічного партнерства». З Рязанню — проти Твері, з Ордою — проти Рязані і Твері, з Кримом — проти Польщі, з Польщею — проти України, з Австро-Угорщиною — проти Франції, з Францією — проти Австро-Угорщини, з Німецьким Рейхом — проти всієї Європи, з Європою і Америкою — проти Рейху… Щоразу «стратегічний партнер» Росії переходив у ранг «недружньої» держави чи блоку держав, а відтак — «у стратегічні вороги». Недовге стратегічне партнерство СРСР з США, Англією і Францією в роки Другої світової війни дуже швидко закінчилось «холодною» війною та «гарячими» війнами у Кореї, В’єтнамі, Анголі, Ефіопії, Афганістані, Сомалі, Анголі, на Гренаді, Кубі та інших гарячих точках Земної кулі.
Росії, ослабленій і тимчасово здеморалізованій поразкою в ядерному протистоянні під час холодної війни, вигідно на деякий час «замиритися» з НАТО і США, стати їхнім «партнером», поки вона не створить нову систему «колективної безпеки» на просторах СНД—ЄЕП, де Росія отримає людські та матеріальні ресурси, оперативний простір і тилове забезпечення. Не маючи змоги включити об’єднану Європу у сферу своїх інтересів прямо, Росія в нових рамках СНД—ЄЕП знайде ефективні засоби свого впливу на геополітику, виходячи із своїх (і тільки своїх) «життєво важливих національних інтересів».
Що стосується України, то вона протягом багатьох століть не раз зазнавала на собі реалізацію самочинного права Росії на превентивний удар: 1169 р., 1658—1659 рр., 1708—1709 рр., 1775 р., 1918—1920 рр., 1939— 1940 рр., 1943—1954 рр. Наслідки тих превентивних ударів відчутні на Україні ще й дотепер — катастрофічна втрата більшості населення, третини території, національної військової та інтелектуальної еліти, замість якої наші обшири поросли бур’яном малоросійства.
Але потенціал України не вичерпаний ні російським захланним колоніалізмом, ні хохляцьким пристосуванством. Україна має сильне ядро нації, а отже, і потенційні можливості перевершити нашу сусідку економічно, у військовому плані, духовно і в державно-національному будівництві. Це добре розуміють політики в Росії — етнічно і релігійно країни різнорідної, що тримається купи тільки під імперським берлом. Тому так нахабно і відкрито діють проросійські «п’яті колони» в Україні, щоб роз’єднати націю і державу на схід і захід, на україномовних і російськомовних, на українських православних і промосковських. Тому й виходять «общєславянскіє об’єдінітєлі» на вулиці наших міст під російськими державними прапорами.
У нормальній державі відповідні спецслужби відслідковували б і нейтралізували агентуру «п’ятих колон» ще в самому зародку. Хіба можна, маючи свого Президента, дозволяти проводити мітинги і процесії під портретами президента чужої держави?
Чи, може, це і є прояв однієї із форм «превентивного удару» в рамках поки що психологічної війни?
"Українське слово"
№ 13(3160) 24 — 30 березня 2004 року
http://www.ukrslovo.kiev.ua/mignar_gittya/mg3219.html