04/02/2004 | Спостерігач

http://ua.proua.com/analitic/2004/03/29/185642.html
Україна напередодні буржуазної революції



Екзальтовані політики, заломуючи руки, говорять про кризу – і самі не бачать шляхів виходу з цієї кризи, тікаючи у словоблуддя і фарисейство. Поети і філософи говорять про брак духовності – і тікають від цього браку духовності у нереальність, ескапізм, алкоголь або політику. Бізнесмени говорять про неможливість вести бізнес і по-чесному грати в ігри з державою – і тікають у тінь...

Настає відчуття занепаду, близькості апокаліпсису. В культурі панують еклектичні стилі, наближені до аляповатості. Суспільство любить говорити на теми моралі, але при цьому намагається думати виключно про гроші і плотські задоволення.

Декаданс незмінно супроводжується і пошуком „третього шляху”. Воно і не дивно: криза офіційної влади та яловість опозиції завжди стимулюють пошук нових шляхів і нових ідей. „Безвихідною є та ситуація, жоден вихід з якої нам не подобається”, - говорив Станіслав Єжи Лєц. „Третій шлях” – це та віддушина, яка не дає можливості перетворити політичне життя на суцільну безвихідну ситуацію.

2004-й рік має шанс стати роком зародження ідеології та практики „третього шляху”. Політична криза сягнула свого апогею. Революція 2000 – 2002 років завершилася – і після неї спостерігається порожнеча. У 2004-му році відбудеться відставка Леоніда Кучми. Система, яка асоціюється з його ім’ям, деякий час мімікруватиме (саме для мімікрії і імітації структурних змін частиною президентського оточення запропоновано здійснити конституційну реформу). Проте вона все одно вже не зможе існувати у старих формах і навряд чи представники цієї системи зможуть досягти тих результатів у державному і політичному менеджменті, яких досяг Леонід Кучма – система творилася ним самим, для себе. Приклад Салазара в Португалії, Франко в Іспанії чи інших авторитарних лідерів – показовий: з їх відходом від влади створені ними системи швидко руйнувалися.

У той же час загал все більше розчаровується у опозиції. Після поразки революції опозиція все більше вдається до профанації революційного процесу. Найхарактерніший приклад – постійна апеляція до мас із закликом вийти на вулицю, скинути владу. Як наслідок – маси просто розчаровуються у опозиції. Справжні лідери не апелюють до мас, а очолюють маси. Для справжньої революції не потрібно закликів – вона назріває сама і її потрібно лише очолити, повернути у потрібне русло. Навіть найбільш харизматичний лідер не може стати рушієм революції. Він може – в кращому випадку – стати її каталізатором – за умови збігу обставин, але не рушієм. Завдання лідера – очолювати маси, а не творити маси. Обставини, а не люди творять революційну ситуацію. Революційна ситуація творить революцію. Революція сама породжує своїх лідерів і героїв. Зворотній процес – нонсенс: герой ніколи не породить революцію. Закликати народ до революції в умовах, коли революційна ситуація просто відсутня – чи це не профанація? „Наш народ – не тетеря, чтоб кормить его с ложечки», - писав свого часу Андрій Вознесенський. Народ на рівні підсвідомості відчуває фальш. Революція могла перемогти на початку 2001 року. Вона мала значно слабші шанси відбутися восени 2002 року. Але не на початку 2004-го! Нинішнє намагання радикалізувати маси, іноді підкріплене грошовими „преміями”, призводить до того, що народ перетворюється на професійний електорат: він розуміє, що у нього є лише один товар для торгів на політичному ринку – голос. І він намагається цей голос продати – подорожче.

Найсвіжіший приклад. Кілька тижнів тому до одного з обласних центрів прибув Леонід Кучма. В аеропорту його зустрічали кілька сот людей, що імітували „вдячні маси” – з транспарантами на честь Президента і зі словами подяки на його адресу. Коли авто з високопоставленим гостем покинуло межі аеропорту, до натовпу під’їхали автобуси від опозиції, ці ж люди розмістилися в салонах автобусів і поїхали пікетувати обласну адміністрацію, куди саме направився Кучма. Ті, хто займаються організацією виборчих кампаній та політичних акцій – впевнений – можуть розповісти чимало подібних фактів. Це – результат профанації революції, результат використання мас та революційної риторики у вузькополітичних цілях.

Українці як нація, що звикла тримати дулю в кишені, мали би бути задоволені ситуацією. Є два політичних табори, які між собою не можуть домовитися. Є ряд політичних лідерів, які діють в рамках однієї системи і навряд чи зможуть змінити цю систему – не зважаючи на радикальні та реформаторські гасла. І є можливість, граючи роль Труффальдіно із Бергамо, служити обидвом панам. Проте така система не є стійкою: народ втомлюється від невизначеності і відчуває, що постійні ігри в політику і втеча від реалій призводять виключно до суспільної деградації.

Політолог Віктор Небоженко, оцінюючи нинішню ситуацію в Україні, сказав: „Нині відбувається боротьба між панівним та пригнобленим секторами олігархату”. Під час одного з недавніх круглих столів один з народних депутатів – представників опозиції – зізнався: „У нас і у влади практично немає суперечностей щодо економічних та політичних формулювань. Ми просто боремося за владу”. Дедалі частіше це відчуває і звичайний виборець.

Саме розчарування у політиках та політичних гаслах і є головним стимулом для початку пошуку „третього шляху”.

„Третій шлях” в Україні – це не те явище, яке виникло протягом останніх десятиліть в Європі під такою ж назвою. Європейський „третій шлях” виникав на базі рухів „нових правих” або „нових лівих”, ввібравши в себе ідеологію „консервативної революції” Юліуса Еволи та інших теоретиків правого руху. Крайньо праві та крайньо ліві сходяться, грані і суперечності між ними стираються. „Нові праві” та „нові ліві” такаж зійшлися у ідеології „третього шляху”. Проте і ця ідеологія зазнала суттєвих теоретичних мутацій і станом на кінець 90-х, наприклад, у Великобританії „Третій шлях” перетворився на респектабельні парламентську партію.

Український „третій шлях” – це явище більше політичного характеру. Український „третій шлях” – це констатація інакшості щодо нинішнього стану речей, це бунт проти тієї політичної системи, що склалася в Україні. Український „третій шлях” – це не європейський „Third Way”. Це – саме український „третій шлях”. Опанас Андрієвський, колишній член Директорії УНР, а згодом – монархіст, у 30-х роках минулого століття писав, що всі українські суспільні течії є, на жаль, кальками з європейських політичних рухів. Українському „третьому шляху” не треба нічого калькувати і копіювати – він не ставитиме за мету „сподобатися Заходу”. Його мета – вирішити суто українські проблеми. Це – ідеологія для внутрішнього вжитку, а не PR-акція і не продукт для експорту.

Що потрібно для того, аби відбулося зародження нової ідеології і нового суспільного руху? Насамперед, кілька умов.

По-перше, основна маса населення має втомитися як від штучних „революційних ситуацій”, так і від намагань влади зіштовхнути народ у „контрреволюційну апатію”. Гасла мають перестати діяти. Ні намагання влади приспати народ, ні намагання опозиції підняти народ на боротьбу не повинні спрацьовувати.

По-друге, в політиці має з’явитися певна кількість харизматичних людей, яким тісно або незручно в рамках одного або іншого політичного табору. Саме ці „неприкаяні” можуть стати у майбутньому частиною нової керівної верстви у новому русі.

По-третє, має з’явитися чимала кількість суспільних запитів, на які неможливо відповісти, відштовхуючись від однієї чи іншої платформи. Життя само буде підштовхувати загал до пошуку третього шляху.

По-четверте, і наявна влада, і наявна опозиція повинні оголити свої найслабші сторони і продемонструвати слабкість та тупиковість розвитку.

По-п’яте, у інтелектуальному середовищі має досягти апогею дискусія щодо шляхів розвитку суспільства і на основі цієї дискусії має бути вироблене компілятивне узагальнення – ідеологія.

По-шосте, необхідно знайти надідею, яка б могла бути одаково зрозумілою всім верствам наспелення. Ідея (надідея) у поєднанні з ідеологією (методикою досягнення надідеї) повинна стати близькою масам. Способи поширення ідеї та ідеології в масах – питання техніки і тактики.

По-сьоме, мають з’явитися фінансисти, що бажають вкладати кошти в розвиток нового руху. Це можливо лише тоді, коли бізнесмени побачать а) серйозність руху; б) відображення в ідеях цього руху своїх інтересів і в) цілковиту реальність втілення рухом бодай своєї програми-мінімуму – взяття влади.

Всі ці умови існують в Україні. „Верхи” не можуть керувати по-старому, опозиція не може перебрати владу у „верхів” і продемонструвати свою якісну відмінність від „верхів”, „низам” набридли політичні забави одних і других. Українська політика – це одне суцільне розчарування. Одні розчаровуться в політичному курсі нинішньої влади. Інші розчаровуються у політичному майбутньому опозиції. На фоні суспільного декадансу стає можливим пошук „третього шляху”. І його – скоріш за все – буде знайдено.

Хто можуть стати суспільною базою українського „третього шляху”? Як би це не звучало банально – представники малого і середнього бізнесу. Нинішня система творилася значною мірою як наслідок компромісу представників великого бізнесу – олігархів. Більшість законів в цій державі відображають інтереси саме представників великого бізнесу. Податкова система в Україні б’є в першу чергу саме по буржуазії – по середніх і дрібних виробниках. Саме на них має бути звернена увага ідеологів та практиків „третього шляху”. Створення всіх умов для проявів приватної ініціативи з паралельним зменшенням бюрократичних перепон – ось що треба дати цим людям. Дайте їм точку опори – і вони перевернуть світ!

Також до соціальної бази „третього шляху” варто віднести менеджерів різного рівня – тих, які заробляють гроші і хочуть мати впевненість у завтрашньому дні.

Представники великого бізнесу вже стали на ноги – всередині країни. Однак нинішня система, за якої „акули бізнесу” змушені конкурувати одні з одними заради місця під сонцем (чи в оточенні „Президента-Сонця”), також не може їх задовільнити: українському великому бізнесу затісно в рамках однієї держави, він рветься назовні, бажаючи освоювати нові ринки. Натомість система не взмозі забезпечити інтереси великого бізнесу. Приклад з Індустріальним союзом Донбасу і „Гутою Ченстохова” – показовий. Він став індикатором того, що українська держава не може ефективно захищати інтереси українських бізнесменів, не здатна втілювати політику протекціонізму та меркантилізму. Чому? З однієї причини: ця система не готова дати відповідь на те, якою має бути зовнішня економічна політика України в часи глобалізму. Бавлячись у геополітику, українські стратеги часто використовують схеми позавчорашнього дня, використовуючи як підручник то праці Бжезінського, то твори Дугіна. Як результат – виходить каша з ідей та доктрин. А що ви хотіли від людей – менеджерів радянського типу, та ще й заражених бацилою меншовартості?

Цю тему – тему ролі і місця України в умовах глобалізаційних процесів, тему відповідності нинішньої української еліти тим завданням, які перед нею ставлять Доба та Історія – можна розвивати до нескінченності. Інтелектуали вже віддавна б’ють на сполох – та марно: ні російськоорієнтована влада, ні західноорієнтована опозиція не дають відповіді на питання, які виникають у зв’язку з глобалізацією. І це не лише економічні питання – це і питання культури, і питання розвитку технологій, і питання демографічного характеру.

Отже, окремі представники великого бізнесу можуть стати союзниками адептів „третьої сили” і союзниками буржуазії – зрештою, у великих бізнесменів спрацьовує елементарний інстинкт самозбереження, і вони роблять ставку на будь-який новий політичний процес, якщо він має видимі перспективи. Адже не секрет, що чимала кількість наших промислово-фінансових груп потайки налагоджували контакти (в тому числі фінансові) з опозицією – українські бізнесмени навчилися розкладати яйця в різні кошики.

Ще одним союзником буржуазії може виступити інтелігенція. Нинішня влада дратує своєю аінтелектуальністю чи навіть показною антиінтелектуальністю. Вершина інтелектуального розвитку нинішнього політика – коли він може похвалитися прочитаним томиком Коельйо. Спектр інтересів сучасних політиків у галузі літератури лежить, в основному, між Дарією Донцовою і Олександрою Марініною. Спектр інтересів у галузі кіно пролягає між „Бідною Настею” та гонконгськими бойовиками. При цьому 90% наших можновладців увінчані ступенями кандидатів чи докторів і претендують на професорські чи академічні титули. Один колишній віце-прем’єр протягом одного року (!) захистив кандидатську і докторську дисертації. Абсолютний нонсенс! Виникає логічне запитання: коли ж він знаходив час ще й для державної роботи?

Інтелектуали все частіше піднімають свій голос, обурюючись низьким рівнем культури і освіти у політиків та чиновників. Досі голос інтелектуалів не було чутно. „Третій шлях” може вселити в інтелектуалів надію на те, що новий політичний рух і нова влада будуть більш інтелектуальними. Звісно, досягти ідеалу, коли Президент зможе вільно обговорювати особливості сучасного оперного мистецтва, прем’єр-міністр володітиме десятком мов, а депутати у курилках сперечатимуться довкола трактування текстів Гермеса Трисмегіста чи Блаженного Августина, нам навряд чи вдасться – наразі лише Португалія часів Салазара пройшла через „диктатуру професорів”. Проте адепти „третього шляху”, розуміючи помилки влади і опозиції, просто будуть зобов’язані більше уваги приділяти розвитку науки, культури, мистецтв в Україні. Більше того: потребує розробки Культурна доктрина України, яка передбачатиме розвиток культури, науки, мистецтв в Україні і стимулювання, підтримку цих галузей. Україна повинна інтегруватися у світові процеси – але зі збереженням свого національного обличчя...

...Дуже зручно жити в біполярній системі. Є чорне – є біле. Є добре – є погане. Є Кучма – є Ющенко. Є Захід – є Схід. Є Росія – є Європа. Так простіше вибирати. А якщо хочеться не білого чи чорного, а, скажімо, зеленого? А якщо кортить не солодкого чи гіркого, а чогось із присмаком кориці? А якщо однаково не подобається ні Кучма, ні Ющенко (мова не про персоналії, а про платформи)? А якщо в суперечці про Захід і Схід все частіше згадуються слова Василя Симоненка, сказані більш ніж сорок років тому – „Хай мовчать Америки й Росії, коли я з Тобою говорю!”?

Той, хто відчуває дискомфорт від біполярності – обов’язково шукатиме „третій шлях”. Важливий момент: нонконформісти, ті, хто готові до активного пошуку – завжди відзначалися підвищеним рівнем пасіонарності. Пасіонарний заряд плюс бажання пошуку і змін плюс наявність ідеології – уявляєте, яка „гримуча” суміш може вийти?

„Третій шлях” – це не антитеза і не протиставлення щодо влади чи опозиції. Це – робота над помилками влади і опозиції. Протиставляючись двом силам можна легко наробити нових помилок. Відштовхуючись від реалій суспільного життя, можна рухатися далі, по своєму вектору, який пролягатиме між двома тупиковими гілками.

Чому „третій шлях” не може радикально протиставлятися двом основним? Всяке протиставлення приводить до відтворення того ж явища, якому протиставляєшся. Пам’ятаєте Шварца? Благородний Ланселот, вбивши Дракона, сам перетворюється на Дракона. Теза „Весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим”, якщо її взяти на озброєння, може привести до непоправних наслідків. Приклади Великої Французької та Великої Жовтневої революцій – показові.

Умовно-геометрично „третій шлях” - це не шлях під кутом 180˚ щодо влади чи опозиції (інакше неодмінно вектор „третього шляху” накладеться на один з наявних векторів – або влади, або опозиції), а шлях під кутом 90˚ стосовно обидвох векторів.

Чи може „третій шлях” бути революційним? Так, але за наявності революційної ситуації в суспільстві. Найяскравіший приклад – кадети і праві есери в часи Лютневої революції 1917 року. Цим двом партіям у 1917 році ніхто не може закинути брак революційності. Однак вони виступали і в ролі стабілізатора революційних процесів, у ролі конструктивної сили – між монархістами з їх реставраторськими ідеями та лівими радикалами з їх нігілістським підходом до суспільних інститутів.

„Третій шлях” – це не шлях продукування революції. Однак в умовах революції послідовники „третього шляху” мають змогу очолити революційні процеси, повернути їх у потрібне русло. При цьому – як це не парадоксально - перетворюючись на владу і готуючи собі політичну могилу.

Перманентна революційність адептів „третього шляху” може призвести до неередбачуваних наслідків. Виступаючи на захист буржуазних цінностей і займаючи праву нішу в політичному спектрі, а також заграючи з соціальною риторикою (що неминуче – соціальні питання неможливо ігнорувати), при цьому вдаючись до революційних дій, дуже легко дійти до крайніх форм. Фашизм у міжвоєнній Італії, нацизм у Німеччині, фалангізм у Іспанії та інші тоталітарні течії 20 – 30-х років минулого століття були ні чим іншим, як „третім шляхом” – стосовно старих реакційних форм та нових нігілістичних. Кожна з цих течій спиралася на дрібну і середню буржуазію, кожна з цих течій сповідувала перманентну революційність, кожна з цих течій загравала з соціальною риторикою. Якби Гітлер чи Муссоліні вчасно зупинили революційний запал – вони би увійшли в історію своїх народів як найвизначніші історичні діячі. Штучне роздмухування революційності дало – як наслідок – зростання мілітаристських настроїв, культ особи, пошук винних у всіх бідах (у Італії винними стали сицілійські мафіозо, у Німеччині – євреї). Франко, який вчасно відмовився від революційного характеру свого режиму чи Маннергайм, який ніколи не вдавався до революційності, не лише призвели до зміцнення своїх держав – завдяки їх політиці їх держави підготувалися до переходу до справжніх демократичних моделей. Занепад іспанської чи фіннської форми „третього шляху” породив нові „треті шляхи”, які мали всі ознаки стабільного демократичного руху.

Буржуазія здатна брати активну участь у революції (досвід французьких революцій 1789, 1830, 1848 років, російських революцій 1905 і 1917, української революції 1917 року і т.д. яскраво у цьому переконує). Проте буржуазія не може довго перебувати у стані революційності – вона здатна до короткочасних і стрімких революцій, грамотно і ретельно продуманих. Акції за принципом „Есть у революции начало – нет у революции конца” – це стихія люмпену. Відповідно і політичні сили, що ставлять за мету перманентну революцію, люмпенізуються і маргіналізуються.

...Продовжимо шукати ті сторони суспільного буття, які в силу тих чи інших причин випустила з поля зору нинішня влада. Адже кожна помилка влади і опозиції повинна бути вирахувана, оцінена і проаналізована.

Що найбільше хвилює громадян України і що в останню чергу забезпечує наша держава? Як би це не звучало суперечливо, але таким моментом є проблема безпеки. Безпеки у глобальному значенні. Громадянин України не зможе відчувати себе до кінця комфортно, доки держава не гарантуватиме йому безпеку. Безпеку життя. Безпеку майна. Безпеку банківських вкладів. Безпеку перебування за кордоном. Безпеку і впевненість у майбутньому. Відповідно безпека кожного громадянина має стати предметом турботи з боку держави. Підхід до проблеми безпеки має стати комплексним – від безпеки держави до гарантування державою безпеки громадянам. З огляду на це потребують реформування і Служба безпеки України, і Рада національної безпеки і оборони України, і Міністерство внутрішніх справ, і Гловне управління розвідки, і військова доктрина України, і Міністерство закордонних справ.

Років вісім тому Яцек Куронь, визначний політичний і громадський діяч сучасної Польщі, запропонував полякам свою виборчу програму – „Контракт для Польщі”. І першим – головним – пунктом у цій програмі була проблема безпеки громадян. Жодна українська політична сила не розглядає питання безпеки як пріоритет своєї діяльності. Чому? Невже у нас немає цієї проблеми? Чи ця проблема є чужою нашим громадянам? Чому ж тоді – у такому випадку – на вулицях так багато людей з тривожними, зляканими очима?

Ще один момент: теоретики і практики „третього шляху” повинні створити умови для справжнього розвитку структур громадянського суспільства і опиратися на ці структури у своїй діяльності. Від розмов про громадянське суспільство потрібно перейти до розвитку громадянського суспільства. Ініціатива громадян, творення неурядових структур буде відбуватися – хоче цього влада чи не хоче. Якщо відвернутися від ініціатив громадськості – цей процес може набути перверсивних форм.

Не так давно один із російських політологів розповів про нові стратегії росіян щодо України та інших пострадянських держав. Основна стратегія скерована саме на вкладання коштів у розвиток громадських організацій. Утворюються такі собі „товариства сприяння розвитку спорту в Н-ській області” або „організації дослідників історії Південно-Західного краю”. Вони отримують дотації – під виглядом грантів – переважно з Росії. При цьому створюється мережа агентів впливу, яка постійно розростається за рахунок нових адептів та нових вливань. У результаті за років 7 – 8 можна буде говорити про створення на базі мережі громадських організацій широкого політичного руху, спрямованого на відродження інтеграційних настроїв, а також про появу на базі цього руху нових політичних лідерів. Як писав Едуард Лімонов? Протягом десяти років давайте читати громадянам виключно Ніцше, а там – дивись – і вантажівка зі зброєю під’їде випадково...

Росіяни мають досвід подібної роботи – згадайте москвофільські структури у Галичині ХІХ століття чи „Тетянинське товариство” на початку ХХ. Тільки тепер вони діятимуть віртузніше, більш грамотно і прагматично. А от українці так і не зуміли набути імунітет від подібного роду „громадських ініціатив”. „Третій шлях” повинен не лише співпрацювати з громадськими організаціями, а й базуватися в першу чергу на їх ініціативі. Звісно – по ділах їхніх впізнаєш їх.

Помилкою української опозиції було цілковите ігнорування громадянської ініціативи або бажання втрутитися в діяльність громадських структур. Коли у грудні 2000 року виник Громадський комітет опору „За правду!”, який об’єднав переважно молодих людей віком від 18 до 35 років, лідери опозиції дивилися на цей рух як на щось несерйозне. Спершу „заправдівців” намагалися включити в акцію „Україна без Кучми”. „Заправдівці” резонно запитали: „Без Кучми – але з ким?” Потім „За правду!” намагалися інкорпорувати у Форум національного порятунку. З самого початку до „За правду!” ставилися не як до серйозного фактору суспільного життя, а як до „молодняка”, такого собі „комсомолу при опозиції”. А між тим Комітет „За правду!” був найбільш дисциплінованою, найбільш організованою та найбільш активною частиною опозиції. Поведінка старших „товаришів по зброї” просто призвела до розчарування у революційних змінах.

Між тим досвід Югославії показує, що аналогічна „За правду!” організація під назвою „Отпор” не лише діяла пліч-о-пліч з опозиційними партіями, а й займала чітку суспільну нішу. Сербам вистачило розуму зрозуміти: „Богові – Богове, цісарю – цісареве”. Політики мають займатися одними речами, громадські організації – іншими. Вони повинні виступати як союзники, але не як начальники і підлеглі. Цей урок необхідно засвоїти тим, хто піде по „третьому шляху”: біда українських політиків у тому, що вони не довіряють власному народу, його ініціативі. Українська влада береться одразу за вирішення сотень питань, у той час як 90% із них могли би бути вирішені шляхом делегування певних повноважень громадським та муніципальним структурам. Держава може виступати лише у ролі координатора проектів – не більше. Але бажання творити інтегральну державу, державу, яка пильно стежить і за збором податків, і за виробленням внутрішньої та зовнішньої політики, і за виплавкою сталі, і за процесом творення шкільних підручників, і за прибиранням вулиць, і за останнім писком моди, і за процесом книгодрукування – це бажання призводить до звичайного розбалансування і розпорошення уваги.

Адепти „третього шляху” можуть знайти чималу кількість прихильників у регіонах. Особливо – серед регіональних контреліт. Нині у регіонах основну роль відіграють намісники Центру. Регіональні еліти (ті, що здійснюють владу) – це кола, наближені до намісників, це регіональні „князьки”, це „олігархи місцевого масштабу”. Піраміда регіональної політики будується за принципом: намісник має бути відданим особисто Президенту, люди, що очолюють різноманітні напрямки, мають бути відданими особисто намісникові. Така система абсолютно не сприяє ні розвиткові регіональних еліт, ні місцевому самоврядуванню. Справжні виразники інтересів регіонів, справжні регіональні еліти змушені перебувати у становищі контреліт. Ті сили, які нині перебувають біля керма влади у регіонах – це скоріше псевдоеліти. Вони не мають головного – бази, на яку могли би опиратися. Влада регіональних еліт не стоїть на міцних ногах, а висить на нитках, протягнутих до Києва.

Що потрібно справжнім регіональним елітам? Насамперед – відчуття влади в регіоні. Влади політичної, влади економічної, влади духовної. Для цього мусить бути зв’язок з населенням регіону - це простіше за все зробити шляхом запровадження виборів голів обласних державних адміністрацій. Інакше ситуація, яка проглядається у ряді областей (скажімо, у Вінницькій чи донедавна – у Херсонській), коли губернатором ставала людина, призначена з центру і жодним чином не пов’язана з регіоном, і надалі повторюватиметься. Регіональний лідер повинен бути представником регіону і захисником інтересів регіону перед Центром, а не представником Центру у регіоні. Регіональні еліти та контреліти мають вільно конкурувати між собою. У нас же виходить ситуація, коли Центр визначає, хто у регіоні має бути елітою, а хто – контрелітою.

І не варто боятися сепаратизму – для цього просто потрібно столицю, Центр перетворити на продукт компромісу всіх регіональних еліт, відмовившись від дисбалансу на користь одного-двох регіонів. У цьому питанні варто повчитися у Бісмарка: він, напевне, найкраще зумів збалансувати інтереси регіональних еліт у рамках єдиної держави.

Реформаторська риторика, напівреформи та псевдореформи мають буьти замінені повноцінними реформами. Комусь вигідно на нинішньому етапі оголосити конституційну реформу, ініційовану Президентом, повноцінною політичною реформою. Ви помітили, як часто поняття „конституційна реформа” та „політична реформа” вживаються поруч – як терміни-синоніми? І на рівні журналістської братії ці поняття вже закріпилися – як штамп. Між тим конституційна реформа, яка приводить до перерозподілу стосунків у вищих ешелонах влади і майже не торкається загалу, є лише частиною глобальної політичної реформи. Завдання політичної реформи – гармонізувати, звести в єдину систему цілий ряд реформ: реформу конституційну, реформу адміністративну, реформу адміністративно-територіальну, реформу муніципальну, судову реформу, виборчу реформу тощо. Коли Олександр ІІ вирішив реформувати Росію, він не обмежився лише скасуванням кріпацтва, а провів ще й судову, військову та земську реформи – тобто, дав закмнутий цикл реформаторства. У нас же кожна реформа твориться у відриві від інших, без жодного логічного чи причинно-наслідкового зв’язку, при цьому кожна реформа носить характер скоріше медіа-кампанії чи політичної акції-одноденки. Українське реформаторство заражене бацилою маніловщини – жодна реформа (окрім, можливо, грошової) в Україні не доведена до кінця.

„Третій шлях” – це шлях реального реформаторства з чітко прописаною стратегією реформ і гармонічним поєднанням всіх напрямків реформ в єдину реформаторську програму.

Нарешті, ще одне завдання, яке стоїть перед прихильниками „третього шляху”: урбанізація українського суспільства та технологічна революція. Ми можемо багато нарікати на те, що Україна не сприймається світом. В першу чергу не сприймаються українська культура та український modus vivendi – стиль життя. Не сприймаються через переважно рустикальний, „селянсько-хуторянський” характер. Або тому, що переважна більшість українських авторів намагаються копіювати західні чи східні зразки, творити „подражанія” та травестії. Все це відбувається знову-таки через відчуття якоїсь меншовартості та власного хуторянства.

Можна заперечити мені: мовляв, політичний рух не може привести до якісної зміни духовної сфери. Не правда! Якщо підійти до „третього шляху” не як до чергової політичної кампанії, а системно, зважено і інтегрально, то новий рух може викликати до життя справжню ланцюгову реакцію: буржуазія бачить вихід із затхлості нинішньої ситуації, вона починає активніше добиватися своїх прав і будувати суспільство, яке відповідає інтересам буржуазії, розвиваються громадянські свободи, розвиток громадянських свобод та вільної конкуренції призводить до пожвавлення інтелектуальних дискусій та інтелектуальних пошуків. Інтелектуальні пошуки приводять до нових зразків, напрямків і шедеврів у мистецтві, науці, культурі. Оскільки буржуазія за своїм визначенням є явищем урбаністичним, вона зацікавлена у творенні високої урбаністичної культури.

Підсумуємо. Якими є основні інтереси буржуазії? Стабільність, вільний розвиток, забезпечення рівних умов і вільної конкуренції у бізнесі, забезпечення прав і свобод, лобіювання інтересів при просуванні на світові ринки, впевненість у завтрашньому дні, відчуття безпеки, сильна, прозора і авторитетна влада, доступ до процесу прийняття рішень. Тобто, ідеологія „третього шляху” – це ідеологія української буржуазії. У той же час ідеологія нинішньої української держави – це ідеологія, яка суперечить інтересам буржуазії. Скоріше, це практика загравання з масами за допомогою соціальної риторики і практика поступок великому бізнесу (олігархії) при цілковитому ігнорванні інтересів буржуазії. На жаль, опозиція не змогла запропонувати нічого кращого, як просто виступити з критикою нинішнього стану і пропозицією автоматичної заміни основних гравців. „Україна без Кучми” – це не стратегічна мета опозиції, а цілком логічна мета української фронди.

Перше, з чого повинні почати свій рух адепти „третього шляху” в Україні – з підбиття підсумків останніх 15 років розвитку України – від початку революції (1989 р.) і до сьогоднішнього дня. Далі – вироблення ідеології. Далі – написання політичної програми і політичної платформи. Паралельно – з роботою серед мас – роз’яснювальною, ознайомчою тощо. Але у жодному випадку не можна починати роботу за принципом „головне – вв’язатися в бійку, а далі буде видно”. На широку політичну арену потрібно виходити з власним баченням перспектив і з власними антикризовими пропозиціями. Головне – не простогола критика, а вироблення дієвих програм і стратегічних розробок. Те, що проігнорувала опозиція у 2001-му, повинно стати головним завданням для людей „третього шляху”: народ повинен побачити не лише шлях, а й мету, до якої цей шлях має привести. Опозиція у 2001-му сказала: йдіть по цій дорозі, в цьому напрямку. Куди він приведе – не важливо, головне, що Україна буде без Кучми. Народ втомився йти і хоче знати генеральну мету мандрівки.

Хто може стати лідером „третього шляху”? Явного лідера в цього руху на сьогоднішній день немає. Лідер (лідери) викристалізуються з початком процесу становлення „третього шляху”. Але вже зараз очевидним є факт: практично в усіх політичних середовищах є люди, які некомфортно себе почувають в рамках сучасної політичної дійсності. Вихід Олександра Зінченка з СДПУ (о), вихід Тараса Чорновола з „Нашої України”, суперечності частини прогресивних політиків і бізнесменів у середовищі „Регіонів” з керівництвом партії, наявність великої групи позафракційних депутатів та політиків, які так і не пристали до жодного політичного табору – все це дає підстави сподіватися на те, що невдовзі „третій шлях” може отримати чималу кількість яскравих особистостей

Важливо отримати не лише дієву і пасіонарну верхівку. Важливо проникнути в регіни, налагодити співпрацю з масами, викликати інтерес серед мас. А це не можливо без демонстрації дієвості і готовності працювати. Саме з цією метою „третій шлях” повинен ініціювати створення тіньового уряду і тіньових адміністрацій, які повинні діяти на виду у загалу, демонструючи ті принципи, які адепти „третього шляху” мають намір втілювати після приходу до влади. Народ повинен побачити, хто здійснюватиме владу в Україні і на яких принципах вана базуватиметься. „Тіньовий уряд” повинен діяти не лише в столиці – у регіонах, в областях, в районах і по можливості у максимальній кількості сіл необхідно створювати альтернативні владі центри, які би реагували на проблеми, висували свої програми та свої способи вирішення тих чи інших питань, вступали у дискусію з владою і опозицією, а також виступали у ролі посередників у конфліктах між владою та опозицією. Функціонування таких урядів на місцях принесе авторитет „третьому шляху”, мобілізує народ і може призвести до утворення широкого політичного руху.


Формування лідерської групи „третього шляху” можливе за тим же принципом, за яким було сформовано у 1996 році Народно-демократичну партію. Всі пам’ятають, як несподівано з’явилася політична сила, на чолі якої значилися кілька десятків імен популярнх політиків. Проте НДП, яка мала змогу стати „третім шляхом” в українській політиці, допустилася трьох суттєвих помилок. По-перше, вона вирішила „йти у владу”, аби зробити владу більш моральною. Утопічна мета привела до катастрофічних наслідків – влада опанувала НДП. По-друге, НДП погодилася на роль „партії влади” – тобто, вона відмовилася від „третього шляху”, добровільно співставивши свій вектор з вектором влади. По-третє, НДП виявилася захисницею інтересів великої буржувазії, а не дрібної і середньої. НДП мала можливість стати носієм ідеології українського буржуазного націоналізму – у модерному значенні (захист інтересів української національної буржуазії, українського національного виробника, розвиток політичних доктрин і концепцій системи захисту і системи солідарного проштовхування інтересів української буржуазії). „Третій шлях” повинен врахувати помилки і втрачені можливості НДП та інших подібних політичних проектів (скажімо, партії „Реформи і порядок”).

Суттєвий момент: „третій шлях” не може бути політичним проектом, спрямованим на обслуговування інтересів будь-якої з нинішніх промислово-фінансових груп. Жодна з нинішніх промислово-фінансових груп не може претендувати на те, аби мати право формувати третій шлях. ПФГ – це елемент нинішньої влади і нинішньої структури суспільства. Проте у надрах практично всіх ПФГ визріває бунт і накопичуються суперечності. Ці суперечності можуть привести до відтоку людей і капіталів та притоку їх саме в середовище „третього шляху”. ПФГ не можуть бути дахом чи основою „третього шляху”. Вони можуть бути матеріалом, який можливо реципіювати „третьому шляху” – але обережно і дозовано. З ПФГ можна співпрацювати, шукати компроміс, обговорювати певні питання, але у жодному випадку не намагатися інкорпорувати їх – інакше буде постійна небезпека опанування „третього шляху” великим капіталом зсередини.

...Дозволю собі ліричний відступ, одну лише ілюстрацію. На початку ХІХ століття поет Василь Жуковський відмітив про себе: «Двух станов не боец, а только гость случайный». Він дійсно не належав ні до реакційно-монархічної групи, ні до революційно налаштованого дворянського середовища. Спробувавши втекти на деякий час у рафіновану поетичну діяльність (постнаполеонівський декаданс), він все-таки повернувся у громадське життя. Жуковський, феномен якого ще варто оцінити історикам – і не лише російським, а й українським – з уваги на ту роль, яку він відіграв в українському суспільному житті, - може бути уособленням третього шляху, шляху інтелігента. Саме він став предтечею різночинства в Російській імперії і першим російським інтелігентом (у тому розумінні, в якому це слово почало вживатися з 60-х років ХІХ століття). Саме Жуковський виховав для російської культури Пушкіна, а для української – Шевченка. І саме Жуковський став вихователем і наставником великого князя Олександра Миколайовича, який, зійшовши на престол під іменем Олександра ІІ, скасував кріпацтво в Росії. Одна особа, але вона уособила цілий напрямок в політиці – своєрідний російський „третій шлях”. А якщо цих осіб – кілька? Або сотні, тисячі? І якщо їх енергія, можливості та здібності спрямовані в одне русло?

Шлях героїв чи антигероїв – це шлях раптових, блискавичних і яскравих вчинків, вчинків, якими можна захоплюватися і які приносять значний шумовий ефект. „Третій шлях” – це кропітка робота, іноді розтягнута на весь часовий відрізок, відміряний життям тій чи іншій людині. „Третій шлях” є більш ефективним, ніж ефектним, тому що він змушує працювати – при цьому працювати в гайдеггерівських умовах „буття-без-прикриття-в-умовах-максимально-ризикованого-ризику”...

...Епоха декадансу не може тривати довго. Інакше вона приводить або до революції та кровопролиття, або до суспільної деградації. Чим швидше суспільство знайде в собі сили і зрозуміє необхідність розвитку „третього шляху”, тим швидше буде подолано декаданс та ті моменти, які призвели суспільство до декадансу. Головне – не опускати руки, а працювати, пам’ятаючи слова Івана Франка: „Не ридать, а здобувать!”

Кость Бондаренко