04/06/2004 | ANТ

Олександр СОПРОНЮК,
Україна, Київ

ПОСТАВА

25 лютого 2004 р. на сайті "Української правди", об 11.39, засвітилася стаття українського фізика і літератора Макс. Стріхи "Про наболіле".
Там - усього потроху.

І делікатний, обережно-тактовний, майже на межі, поклик на відомого нашого історика С.Білоконя, який у 2-му числі "Сучасности" друкує дослідження з більше ніж дражливою назвою: "Двадцять років єврейської державности в Україні (1918-1938)" - і переконливо доводить, що "комуністична махина, яка організувала голодомор і великий терор справді складалася переважно з євреїв" - терор, де 12 млн. українців лягли погноєм у землю, означено рукою українського (принаймні так він себе подає) фізика і літератора просто як "усі ці дражливі речі".

(Зрештою, Макс. Стріха просто бешкетний хлопчисько проти Павла Мовчана, котрий у передньому слові до Тарасового “Кобзаря”, що вийшов 2001р. у видавничому центрі "Просвіта", світло, ґрунтовно й академічно означує УКРАЇНСЬКУ СМЕРТЬ і УКРАЇНСЬКУ ТРАГЕДІЮ назагал як "Майже двадцять років нормального існування, як національного, так і соціального (1917-1937)..." Народ, котрий читає і чує таке - вже лежить трупом, він достоту мертвий, без жодних сподівань повернутися до своєї природи і своєї історії... Це так, до слова, аби читач розумів ХТО і ЩО очолює нині "Просвіту" - уже давно, до речі, відомчу, приватно-прихватизовану і податливо-слухняну).

І тепла - ну просто батьківська - турбота про українську опозицію…
І про суть нинішнього режиму кучми-медведчука, який "можна замінити… лишень продуманою тактикою боротьби за … маленького українця".
І повчально-методологічні настанови - "переймаймося натомість собою".
І чемно-стратегічне застереження на взірець того, що автор не є "платним наймитом світового сіонізму". ЦЕ - БЕЗЗАПЕРЕЧНО. Власне, хто може думати інакше. І що "з п'ятою колоною коліна так до шостого-сьомого в нього теж усе гаразд" . І це - без сумніву. Логіка природна: Францію боронять французи, Англію обстоюють англійці, Польщу захищають поляки, Сіоном зрозуміла річ, ревно турбуються… і то - так само, безсумнівно... українські фізики і літератори…
І зневажливо-менторське "панове професійні українці", що його Макс. Стріха взяв на послуги у Серг. Грабовського - пропагандисти сумлінно працюють на пару, "Професійні українці проти українських інтересів", так називалася стаття останнього в 11-му, торішньому, числі "Сучасности"… З-поміж усієї цієї видової обрами (і вашим, і нашим - така собі вельми продумана каламуть плюралізму) окремішньо-конкретно й предметно проступає ось така цитата:

"… В одній із тодішніх дискусій Іван Дзюба з гордістю проголошував: в Україні, безумовно, трапляється побутовий антисемітизм (а де, скажіть його немає?), зате, на від міну "братньої" Росії , немає антисемітизму "інтелектуального".

Проте вже 1992 року тодішній офіціоз "Просвіти" газета "Слово" (безумовно, аж ніяк не найтиражніша й не найпомітніша на ринку) надрукувала статтю А. Щербатюка "Дух крови", в якій пропонувалося зашморгнути чи то "москальські шиї жидівськими кишками", чи то -"жидівські шиї кишками москальськими". Автор цих рядків тоді демонстративно вийшов з головної ради "Просвіти".

Але солідарності з боку інших членів головної ради не дочекався. Мовчали, не бажаючи вв'язуватися у відверто брудну справу, й провідні наші інтелектуали. Навпаки, дехто відверто співчував А.Щербатюкові, проти якого таки порушили кримінальну справу."

Отакі-от - і які! - завважте, пироги: "тодішній офіціоз "Просвіти", "москальські кишки", … "жидівські шиї" і навпаки - звороти, сленг, стилістика загалом - найпосутнішого, найдостойнішого інтелектуального рівня.

Трохи згодом, за тиждень-другий, цей витвір перекочував до "Самостійної України" - то всеукраїнський громадсько-політичний тижневик УРП "Собор" - під такою ж назвою "Про наболіле", але знизу, аби був відчутний непотамований і невгамовний біль українського фізика і літератора за "Сільські вісті", подано - уповні, аж до нагадування, що "Сільські вісті" - то "газета захисту інтересів селян" - колонтитул часопису. "СУ", ч.9, 1-7 березня, 2004 року.

Ще невзабарі долучилося до Стрішиного марафону й "Українське слово" - всеукраїнський громадсько-політичний тижневик (ТОВ "Видавництво ім. О. Теліги"). ч.10, 3-9 березня, 2004 року. Тут назва взагалі довершено-витончена: "Люди серед людей". Принагідно мені згадалося, що колись у “Слові” (ч.14, за 1991р.) було вміщене — цілим розворотом —інтерв’ю з Олександром Бураковським (він натоді проводив у жидівській громаді української столиці, потому накивав п’ятами, здається, десь до Америки), під вельми прикметним заголовним словом “Жити, як люди”. Сусідили з ним есей того ж таки Анатолія Щербатюка “Символ дії” та моя стаття “Як навчитися по-українському”... Свого часу Алла Петрівна Коваль, професор, доктор філології (Алла Петрівна викладала в нас на факультеті журналістики Шевченкового університету), певно, небезпідставно наголошувала про те, що гортати давні й не зовсім давні словники ті чи ті часописи вельми корисно. Вони дещо нагадують, організують, зрештою, спонукають осмислити ХТО, ЯКОЮ МІРОЮ і ЧИМ надихається...

А щодо згадуваної вище знакової цитати, то вона змінилася - і вельми. Зрештою, судіть самі:

"Проте вже 1992 року заснована ще ТУМ газета "Слово" надрукувала статтю А.Щербатюка "Дух крови", в якій пропонувалося зашморгнути чи то "москальські шиї жидівськими кишками", чи то - "жидівські шиї кишками москальськими". Автор цих рядків, не бажаючи ані найменшою мірою мірою відповідати за можливість появи провокаційно-ксенофобських писань, демонстративно вийшов тоді з головної ради "Просвіти" (яка, щоправда, мало чим могла зарадити - редакція "Слова" на чолі з О.Сопронюком рушила вже у "вільне плавання"). Окрім того Стрішина розвідка немилосердно таврує “вчених дописувачів “Сільських вістей” в особі професора Василя Яременка і подає його одним з провідних агентів сіонізму (зауважте, Василя Васильовича Макс. Стріха одним махом робить ворогом українського народу, а Олександра Сопронюка недвозначно й професійно здає службам — щоправда, запізнився трохи “український фізик і літератор”, уже цілий рік сидять на шиї, шкодять, одстежують, вправляються , розробляють, нищать, підписали на цю чорну справу навіть цілі письменницькі родини й окремих членів НСПУ, і ті допомагають — вправно, хвацько, завзято).

Певно, підказали. Нарадили. Напоумили. І то вже не цацкі-пєцкі, чічки-смерічки чи штрики-пісі з рутою-м'ятою назагал - тут треба, як мовлять наші молодші позашлюбні брати, - "біть наотмаш"!. То нічого, що "москальські кишки" з "жидівськими шиями" в Щербатюковій статті близько не ночували - "Брешеш, людоморе!", сказав би Тарас Григорович: знані вже "геволюційні" збурення, чорний бруд - називайте, зрештою, як хочете цитовані вище означення штатного – з битого сіонського шляху - провокатора - якщо вже по-людськи, по-українському, по-народному , що видає себе за українського фізика і літератора. І сидить, мов п'явка, на українському тілі, по всіх національних громадах, українських супільно-політичних товариствах, наших виданнях, живиться нашою кров'ю, каламутить брудом українські джерела. Розвалює-сварить українців, як скажімо, в УРП"Собор" - партію, яку ще донедавна Макс. Стріха і ті, що його ведуть, тримали для себе "долі": "Проти" були хіба "марґінали" з "Собору" й СПУ, але хіба варто зважати на марґіналів...", ("Критика", ч.3, березень 2001р.). Потому М.Стріху попросили чи поклали йому завданням туди зайти, аби збивати чітку позицію, зривати-тлумити національний український голос...

Оце вам "жидівські кишки" на" москальських шиях" і до навпаки - що їх "пропонувалося зашморгнути" лихими темними руками...
Суто юдейське вбивство.
...В українських виданнях.

Плювати! Хай буде!! - хай ковтають!!! - ці скомунізовані хохли - витягнемо, бодай натяк, звісно, зі своїм тлумаченням, бодай спомин про цю, принагідно завважимо, напрочуд провісницьку, з дивовижної сили чорними пророцтвами, статтю Анатолія Щербатюка "Дух крові".
На разі, на вашу увагу - абзацовий кусник з означеної публіцистичної праці, з минулого століття, з весни 92-го року...

“І добре, що сьогодні нарешті стали з'являтися українці, для яких Україна вже не просто дебела салиста заплакана кретинка, заховавшись у піхвах якої, хочуть вижити нинішні лідерчуки, ці люди вже здогадуються, що історія - річ невипадкова, що Україна перебуває в осерді циклічного світового становлення і від цієї землі, від цього народу залежатиме остаточна модель есхатологічного розв'язку протистоянь східної і західної культури, кризу яких і апокаліптичне зіткнення і зможе усунути Україна своїм, справді нейтральним, безстороннім ядерним щитом. Лише могутній і незалежній нації годитимуть сусіди. Сподіваємося, процес очищення нації і покликання до дії справжніх провідників уже почався, процес регенерації повинен обійняти не більше трьох років. Коли ж вийде на протилежне, всі українські, перемальовані з червоного на синьо-жовте структури, посядуть агенти не лише московського впливу, куди генерал Галушко вже потяг усі кінці павутини КГБ-СНБУ - в нас у ролі постійних дорадників, менеджерів і гешефтмахерів знайдеться місце і для агентів "третього дружнього народу", "Моссад" уже цікавився перспективами подвійного громадянства для мешканців кібуців і злодіїв із Брайтон-біч, під маркою журналістських, релігійно-культурницьких місій вони вже творять у розчахнутій на перехресті Україні свої лакуни, свої зони впливу, вони коментують, аналізують, радять. Уже є й перші плоди цих впливів - у Галичині, де зіткнули й товчуться, як баняки, голови українців, польський "Ужонд бєзпєчєньства" разом з римо-католицькими емісарами - з одного боку, а з другого агентурна мережа "Антонова", він же митрополит, екзарх, патріарх і все таке інше, філаретяче, маскувальне. Вівтар, що вони його пропонують, має вже виразну конфігурацію ешафоту, пристрою, аби відчленувати голову - гільйотини, що в неї вчергове запихають голову народу, в якій з'явилися перші ознаки свідомості, самоусвідомлення того, що його історія почалася не 988 року, як не починалася вона в 1654 чи 1917 роках..."

Не текст - казка. На превелике наше горе, вона, переважним своїм плином, уже вийшла на дійсність. І з підступним подвійним громадянством, зі своїми лакунами і зонами впливу, коментарями й радами-порадами, емісарними акціями "Ісус-Назарєт",, "Украіна - божьє царство", що від них тріщать столичні спортивні палаци та стадіонові арени. І смерть Святійшого Володимира - саме через три роки!!! - і трагедійний, немилосердною кривавицею, його похорон липнем 95-го... І попри все - неперебутня тяглість традицій, глибинна історія, характерні знакові риси українського життя...

Високий Дух. Чистий Голос. Голос Генетичної Української Крові.
Як усе це муляє! Як заважає!! Як непокоїть!!! І не вкладеш його нікуди. І не зігнеш.

То цих провідників-проповідників, писарчуків-лідерчуків ми з Грабовським до решти встелили, й далі стелимо. А тут - НІ! Не виходить…

Я особисто спостерігав, як на цьогорічне Різдво Макс. Стріха і Серг. Грабовський писали в конференц-залі НСПУ на магнітофонні тасьми щедрувальний спів наших дітей, що їх привезла з Батурина, - свого часу московський цар Петро масакрував там на м'ясиво український ЦВІТ, - столична поетеса Наталка Поклад.

Люди чужого холоду, іншої ментальности, розмитої конституції , далеких від української природи поглядів. Наша душа, наше серце для них - наглядний об'єкт, "агентугна пгопагандивна гобота", не більше.
Підстав - хоч греблю ними гати. І на всі смаки.
В третє, березневе, число "Сучасности" Максим Стріха поклав на "Книжкову полицю" "Життя, втілене в текст", до "Пам'яті Соломії Павличко".

"Наша пам'ять - річ ненадійна. За калейдоскопічною зливою пізніших подій минуле неминуче зазнає аберацій і спотворень. А то й просто зникає в імлі не надто вже й далеких років", - так починає свої спогади Макс. Стріха.

Мимоволі постала в свідомості інша Стрішина стаття, тільки в "Українському слові", за 11 вересня 2003р. Так само "Пам'яті - (тільки вже) Георгія Гонгадзе". Там поняття пам'яти Макс. Стріха тлумачить дещо інакше: "Пам'ять - річ небезпечна, минуле часто виявляється незручним для сьогоднішніх героїв". Нанизайте одна на одну ще з десяток смертей - а вони будуть! - і то неодмінно!! - нинішня, режимна, без української справедливости нагорі, Україна, так не одпустить - покладе на вівтар іще не одну світлу українську душу, - і дістанете ще кілька означень пам'яти, від Максима Стріхи: немилосердна, страшна, жахлива...та якої заманеться. Він вам розтлумачить ЩО і ЯК треба з нею робити, вправить українському народові "мозги" (з Серг.Грабовським у "Сучасності" вони вже добалакалися до того, що українці 17-го року зробили їм у Пітєрі жидівську революцію), розкаже хто убив Сталіна і хто зарізав Кірова - аж до такої міри, що забудете, як звати рідну матір і згадаєте як звати чужу. Але менше з тим, як значить наша достойна діяспора.
Подаю на разі кусники з "Життя, втіленого в текст!" - вчитайтесь і вдумайтесь - одкинетесь. Без жодної popsової цяти. "По-взрослому". Стріха посунеться вкупі з шифером і черепицею на додачу.

*Для інститутських колег (здебільшого генетичних селян...)
*Отже, за "соціальним статусом" Соломія Павличко - дочка поета-класика - справді могла належати до малоприємного загалом прошарку радянської "золотої молоді". (Нам із Соломією краще розуміти одне одного допомагала...- саме ця успадкована причетність до "сметанки" української радянської інтелігенції . Що ж до мого фізично-біохімічного родинного коріння, то воно, в очах надто обізнаної на звичаях "літературного" життя Соломії, було радше "плюсом").

* Зближувало нас і те, що обоє належали до надзвичайно вузького сегмента цього прошарку, що переймався національним питанням: "... оратори говорили по-російськи, я одразу вимикала телевізор, - відчуття, що тебе все одно зітре, знищить, роздавить ця система, що все українське приречене, що скоро його не залишиться, було нестерпним. Хотілося не знати, не чути, не бачити просто із звичайного інстинкту самозбереження, щоб не зійти з розуму, така тяжка, безпросвітна апатія" (Ці слова з котрогось із Соломіїних листів цілком міг би прикласти й до себе).

*в країні "юків" серед тубільців трапляються люди...

*( Підкреслю: вона ніколи не прагнула нікого епатувати. Вона просто хотіла бути собою. Навіть пишучи про гастрономічні нахили Коцюбинського, чи про стосунки Лесі Українки з Кобилянською, - що особливо обурило "патріотів", звиклих до поклоніння "кумирам", - вона просто сповняла обов'язок об'єктивного дослідника із західним вишколом).

Принагідно постає природне й логічне питання: хто й коли збирає редакційну раду "Сучасности", що в ній серед тубільців "юків" мої добрі друзі Василь Герасим'юк і Тарас Федюк , а з тих, що поза межами краю, - поважний Роман Шпорлюк, загалом 30-ть, чи то й більше, знаних на суспільно-політичній та літературній царині людей - щоб дозволити Максимові Стрісі прикладати до себе "сметанку" української радянської інтеліґенції, аби не зійти з розуму? Прикладати - хай би прикладав, аби лишень знайти тоді з чого і куди сходити...
На коня - сходимо по ще одне Стрішине одкровення:

*Попри свій фемінізм і постійну завантаженість роботою, Соломія була переконаною гедоністкою. В часи мого депутатства вона суворо (й на повному серйозі) допитувалася: коли ж у Києві з'явиться достатня кількість пристойних приватних ресторанчиків, де можна було б спокійно посидіти з друзями?

"Українська газета" в 9-му своєму числі - звісна річ, не "на повному серйозі", - але досить авторитетно, на тематичній шпальті "Всесміх", вустами Дмитра Чередниченка - а чоловік він відомий, в традиціях, знається на чистому людському світлі й на чарах бісівської чортівні, завважує: "А я їм свої рознарядження-розпорядження, і поки що сходить з рук. Тільки озираються - звідки воно все береться. А я лише руки потираю: дитсадочки загули? Загули; тепер по тих приміщеннях усякі конторки, барчики, депутатчики, ресторанчики. Дитячі клуби за інтересами поїли всі інтереси, тепер у них супер-мупер-мікромаркети". Одне слово, Максиме Віталійовичу, вже все є. Тільки пригляньтеся. Дмитро Семенович, зазначимо принагідно, подав до "Української газети" два міні-есеї - "Чорний ангел" і "Дуля", письменник довгий час самотуж видавав доволі цікавий часопис для дітей "Жива вода", отож, у видавничій справі має багатий досвід, саме його й виказує "Дуля", а "барчики й ресторанчики" - то з "Чорного ангела".

А щодо генетичних ...ідіотів ( мама - русская, атєц-юріст, це з цієї опери) , то на разі спробуємо відіслати Макс. Стріху до "кумирів"...
"Замість багатого формами народу, який зрісся з землею, - новий кочівник, паразит, житель великого міста, позбавлений традицій, розчинений у безпредметній масі, людина фактів, безбожна, інтеліґентна, безплідна, тому пересичена глибокою відразою до селянства."

Це - Освальд Шпенґлер. Отож, і з "глибокою відразою до селянства" "сметанки" української радянської інтелігенції" і генетичними ідіотами назагал так само "розібралися"...

Як на мене, - то Максимові Стрісі (певно, напрямний чин Едуарда Ходоса, треба розуміти так, йому цілком чужий і неприйнятний) ліпше було б пропагувати власну позицію (знову ж таки - це мій особистий погляд на речі) в лавах СДПУ(о) чи КПУ, і з тамтешніх видань чи з суто національних газет "богообраного" народу - "Ейнікайт", "Єврейські вісті" чи "Єврєйскоє слово", як, скажімо, робить те Віталій Портніков, відкрито й недвозначно подаючи в останній генетичну ненависть до українського народу загалом і до "Сільських вістей" зокрема: "Газета с отвратительной историей, издание, по штату издевавшееся над украинским крестьянством, большевистский агитлисток, газета с позорным прошлым и дурно пахнущим настоящим..." ("Єврєйское слово", 23.02.2004, 15.29).
Власне, за стилістикою, за духом, стратеґічним розкладом і розставленими акцентами, нарешті - партійними "латентними" течіями (хто, коли, як і на чиєму боці, за ким, чия і кому помста), менторськими резюме - ці два матеріяли - і Стрішин, і В.Портнікова - наче з одного лона (навіть колонтитул “Сільських вістей” ідентично засвічений), немов близнюки-розбійники, котрі беззастережно побивають Україну в її ж таки господі, на її землі. Зводять українців лобами, розводять і прагнуть хазяйнувати. Тільки-от невелика різниця є: В.Портніков робить це природніше й чесніше -- в органічному для обох авторів виданні “Єврєйскоє слово”...
"Коли я дивлюся на демократів, соціялістів, комуністів, лібералів - за кожною з цих партій я бачу хитрий писок жида". Це - Іван Франко, з нашого, - такого сучасного, - минулого, насвітлює нам наші ліберальні пута, демократитчні кайдани, соціяльні ланцюги та світле тоталітарне ярмо. Все це, зрештою, вкотре свідчить про те, що будь-яка свобода слова і воля назагал безповоротно закінчуються там, де починаються жидівські інтереси.

20-м днем березня значили - родинно й традиційно – 40-й день по бабусі моїй, Олександрі Павлівні, бабі Сані... Давня, як світ, Краснянка, глибокий, на три хаті, немов уже з того, іншого, світу, небесної краси хутір... Там і поховали. На цвинтар, до діда Якова провели... Новоселиця - то центральна садиба. Попільня.

Житомирщина... Вже через границю - Роґізна, Степове. Сквира. Київська область. Поминали як ніколи ВИСОКО. Направду ПОМИНАЛИ. Кожен по-своєму. Хто як знав, думав, згадував.

Власне, цей наш світ, нашу історію годі переінакшити чи відмовити нам у ній - що пробували робити ще за “совєтів”. Так само - не вийде й привласнити її, у будь-який спосіб, тим паче купити, надто ж політично, що намагаються зробити сьогодні.
Ми тут цілі. Органічні. Живі.
На тому й стоїмо.
На тому й постава наша.
За тубільців, українських людей, що на цій землі - в титулах,

Олександр СОПРОНЮК,
головний редактор часопису "Слово"