На просте, здавалося б, запитання — «Нинішня конституційна реформа — це добре чи погано?» — дати зрозумілу відповідь дуже непросто. Всяка реформа має право на існування і всякій реформі можна знайти пояснення. Але будь-яка реформа виправдана, напевно, лише тоді, коли її ініціатори щирі у своїх вчинках і реалістичні у своїх оцінках. І майже будь-яка владна модель може виявитися ефективною, якщо важелі управління знаходяться в руках відповідальних і законослухняних політиків.

Щирість, на жаль, не є відмітною рисою наших політиків. Багатомісячне обговорення горезвісного законопроекту № 4105 (покликаного провести суттєву ревізію чинного Основного Закону) — зайве тому підтвердження. Противники конституційних змін дуже енергійно приписували згаданому документу численні неіснуючі пороки, затято не помічаючи очевидних переваг. Прибічники з таким же запалом перелічували настільки ж численні неіснуючі переваги, затято нехтуючи очевидними недоліками. Таке відверте лукавство дає багатий грунт для сумнівів. Сумнівів у тому, що адептами реформи сьогодні рухає винятково бажання зробити владу ефективнішою й відповідальнішою. Сумнівів у тому, що опоненти реформи готові зробити владу ефективнішою й відповідальнішою завтра.

Боротьба за зміну (збереження) Конституції виявилася просто найгострішим проявом боротьби за владу. Леонід Кучма і його оточення хочуть зберегти нинішню владу і не хочуть приходу до влади Віктора Ющенка. Бажання Віктора Ющенка та його оточення носять діаметрально протилежний характер. Решта політичних гравців з огляду на об’єктивні (суб’єктивні) причини можуть (змушені) підігравати тій чи іншій команді. Або обом одразу.

І що ближче до Леоніда Даниловича (Віктора Андрійовича) перебуває політик, то прагматичніше він оцінював наслідки успіху (неуспіху) реформи. Бо перший розуміє, що він може втратити, якщо надії на збереження нинішньої влади виявляться марними. Другий відчуває, що він може отримати, якщо надії на зміну влади виправдаються. Здається, дану категорію громадян значно менше турбують наслідки реалізації (провалу) реформи для системи державного управління, для країни.

Безумовно, і серед тих, хто боровся за коригування конституційних положень, і в стані тих, хто цьому опирався, були ті, хто керувався винятково добрими намірами.

Одні щиро пов’язують свої надії на побудову демократичної держави не стільки зі зміною структури влади, скільки зі зміною персони, що стоїть біля владного стерна. Ці люди схильні вбачати у реформі одну лише інтригу, спрямовану на консервацію існуючого режиму і на позбавлення Віктора Андрійовича очікуваної повновагої перемоги. Їхні підозри цілком обгрунтовані — із якого б це дива Банкова, яка завжди несамовито боронила свої непомірні повноваження, раптом занепокоїлася диверсифікацією влади? Чи може бути випадковістю, що добровільна передача значної частини повноважень у руки уряду й парламенту здійснюється напередодні президентських виборів?

Легко зрозуміти радість цих людей увечері 8 квітня, коли старанно підштовхувана президентською адміністрацією реформа пригальмувала за півкроку від жаданої мети. Але чи не виявиться ця перемога пірровою? Хіба виграш Ющенка восени 2004-го — уже вирішена справа? Хіба можна виключати, що Леонід Кучма усе ж таки висловить намір йти на третій строк і доможеться успіху — домальованого, вибитого, вимученого, витягнутого за вуха, майже усіма оспорюваного і майже ніким не визнаного, та все ж успіху? Хіба прибічники демократії самі не казали, що той же Віктор Янукович, ставши Президентом із цими повноваженнями, здатний вибудувати в Україні таку систему влади, за якої кучмівська вертикаль здаватиметься вінцем демократії? Зрештою, хіба виключений ризик, що владний режим Ющенка (у разі його тріумфу) виявиться точною копією владного режиму Кучми?

Інші шляхетні ідеалісти настільки ж щиро вірили, що побудова демократичної влади можлива тільки у разі зміни системи. Якщо позолочена клітка буде не дуже просторою, вважали вони, у ангела, котрий туди залетів, стане меншою спокуса розжитися рогами. А у заблукалого чорта може з’явитися неусвідомлений намір виростити крила. Але хіба така вже погана чинна Конституція? Хіба існуючі правові обмеження заважали Банковій штучно розширювати і без того чималі повноваження? Хіба інші гілки влади повною мірою використовували права, визначені Основним Законом? Хіба не можна було припустити, що благими намірами щирих демократів-реформаторів устеляється дорога в рай для диктатора, якому байдуже, як називається його пост — прем’єрський чи президентський?

Ось чому настільки ж складно відповісти й на інше, настільки ж просте запитання: «Провал конституційної реформи приніс демократії в Україні користь чи шкоду?» Аналіз подій позавчора дозволяє зробити не так багато висновків. Перший: із юридичної точки зору в системі державного управління зберігається статус-кво. Президент залишається ключовою політичною постаттю, повновагою, повномасштабною і практично повновладною. З усіма витікаючими звідси позитивними і негативними наслідками, із збереженням колишнього набору надій і побоювань. Другий: ціна виборів-2004 зросла. Якщо Банкова не знайде метод проштовхнути законопроект № 4105, кампанія обіцяє бути найдорожчою і найнещаднішою. Третій: у президента немає стабільної більшості. Він зробив усе для забезпечення голосування: підписав закони, котрі раніше багаторазово ветував, заплющив очі на союз АП з Морозом, увімкнув усі важелі – і програв, оскільки 212 депутатів і п’ять карток відсутніх у залі – внесок Л.Д. у справу реформи. Четвертий: Ющенко здобув серйозну моральну перемогу, яка тим вагоміша, що її здобуто в боротьбі з противником, котрий не гребував глибоко аморальними прийомами.

Жарт про те, що на доленосні голосування Кучма скликає «і мертвих, і живих, і ненароджених», народився в період, коли Леонід Данилович несамовито, але, як з’ясувалося, безуспішно намагався здійснити імплементацію результатів референдуму чотирирічної давності. Тоді бідолашних депутатів вивуджували з відпусток, відкликали з відряджень, витягували з лікарняних ліжок. Безпосередньому волевиявленню передувала відповідна психологічна обробка.

Минулого тижня ситуація повторилася з абсолютною точністю. По кулуарах ходили оповідки про «роботу» прибічників Президента з тими, хто сумнівається. Чутки рясніли подробицями — кому скільки пообіцяли, кого на чому «прихопили», кому чим пригрозили. В багато що легко було повірити, але абсолютно нічого не можна було довести — небагатьом із сильних світу цього захочеться зізнаватися, якими слабкими вони інколи почуваються.

І в цьому, до речі, одна з причин провалу доленосного голосування. Дедалі більшій кількості людей набридає бути ляльками в чужих руках. І дедалі більша кількість людей уже готова демонструвати це, хай і з острахом. Деякі парламентарії, не бажаючи голосувати за реформу і при цьому не маючи сміливості проголосувати проти, просто сховалися від усюдисущих президентських нишпорок. Смішно, але сьогодні в розмовах із представниками тріумфуючої опозиції вони цілком серйозно підносять свою втечу як акт громадянської мужності.

Дехто такої можливості був позбавлений. Автор цих рядків бачив, як у зал заводили Адама Чикала. Представник «Трудової України» пересувався виключно з допомогою колег (за словами депутатів, він переніс інсульт). Дивлячись на нього, важко було повірити, що генерал встав із ліжка самостійно. І за власним бажанням. Їй-богу, навіть якби я був таким затятим прибічником цієї реформи, як Олександр Мороз, я від усієї душі бажав би реформаторам поразки в цей день. Бо впевнений: не можна ощасливити з-під палиці.

Чи можна вважати те, що сталося, поразкою влади, яка вже готувалася святкувати перемогу (у деяких підконтрольних ЗМІ в день голосування встигли прокрутити переможні заготовки, не дочекавшись цифри 300 на табло ВР)? Важко повірити, що Леонід Кучма і Віктор Медведчук, доклавши стільки зусиль для переможної ходи проекту № 4105, так легко здадуться. Формальні приводи для перегляду голосування можна знайти завжди. По-перше, представники більшості, оговтавшись після невдачі, поспішили заявити про збій у системі «Рада», що дає підстави повторити процедуру волевиявлення. По-друге, з легкої руки Степана Гавриша, відповідна постанова, по суті, дозволяє депутатам голосувати за внесення змін у Конституцію неодноразово. Це, м’яко кажучи, не кореспондується з нормами чинного Основного Закону, але на такі «дрібниці» більшовики дозволяють собі час від часу не звертати уваги. По-третє, спікер Володимир Литвин поставив на голосування не проект №4105, а проект № 1674-4. Насправді ж — це той самий документ, просто в першому випадку вказано номер його реєстрації в секторі законопроектів Верховної Ради, у другому — в Міністерстві юстиції. Але така дрібниця дозволяє прибічникам реформи при бажанні заявити: вони не зрозуміли, за що голосують. Хоча присутні в залі і на гальорці чудово розуміли, що голосується, — у цьому немає сумніву. По-четверте, заздалегідь затверджена процедура веліла депутатському корпусу голосувати лише за той проект, що пройшов експертизу Конституційного суду, і забороняла вносити в нього зміни або здійснювати вилучення з тексту. Тим часом документ, поставлений на голосування і підтриманий лише 294 депутатами, був проектом № 4105, зміненим на настійну вимогу Олександра Мороза, — відповідно до коригування тексту, доповнення до Основного Закону набирали чинності не одразу, а після чергових президентських виборів. Порушення порядку розгляду дає деякі підстави заявляти про недійсність голосування. Ну, і нарешті, за бажання можна «реанімувати» проект № 4180, що отримав «добро» Конституційного суду і, як відомо, практично нічим не відрізняється від проекту № 4105.

Кожен із запропонованих способів має свої вади, до того ж будь-яка спроба ще раз проштовхнути реформу напевно наштовхнеться на рішучу протидію «Нашої України» і БЮТ. Однак, найімовірніше, другої спроби парламентові не уникнути.

Чи буде вона успішною? Ще одне складне запитання. Однак є підстави вважати, що домогтися успіху з другого разу Банковій у союзі з комуністами та соціалістами буде значно складніше. З одного боку, у Президента є всі можливості ефективно попрацювати над помилками: завдяки поіменному голосуванню всі «відмовники» як на долоні, часу й можливостей уплинути на позицію Волкова, Деркачів, Рябикіна, Димінського і т.д. — досить. Але Леонід Данилович із Віктором Володимировичем не можуть гарантувати, що, поки вони «працюватимуть» із одними, не наберуться необхідної хоробрості інші, хто так само щиро не хоче голосувати за реформу.

Зараз усе ще сперечаються, навіщо перед самим голосуванням було оголошено перерву. Одні переконані — для підтягування резервів. Та й справді, за цей час лави готових голосувати «за» поповнили Адам Чикал і Ганна Антоньєва. Інші вважають, що реформу рятували інакше — саме під час перерви «більшовики» погодилися на пропозицію Мороза відтягнути термін введення в дію конституційних змін. Чому пропрезидентські сили пішли на це? За словами низки депутатів, якби проект №4105 голосували «у чистому вигляді», він зібрав би ще менший врожай голосів.

Повторюю: про юридичні наслідки голосування 8 квітня говорити поки що рано, про психологічні — саме час. Банкова виявила свою слабкість, опозиція — свою силу. Міф про всемогутність Кучми почав потихеньку розвіюватися. Міф про безпорадність Ющенка — також. Інакше «більшовики», котрі позавчора підтримали реформу, не стали б так масово інформувати лідера «НУ», що вони радіють його перемозі. Інакше не було б такого розчарування на обличчях Гавриша й Шуфрича, коли на табло висвітилася цифра «294».

За словами деяких представників «НУ», на ранок 8 квітня існувала група приблизно з двох десятків депутатів, готових як підтримати реформу, так і відхреститися від неї. Вони дали взаємовиключні обіцянки Банковій і Ющенку. І чи не вперше тих, хто «кинув» Леоніда Даниловича, виявилося більше, ніж тих, хто «кинув» Віктора Андрійовича. Є підстави вважати, що кількість перших зростатиме. Бо вона може зростати як за рахунок тих, хто починає вірити в нову владу, так і за рахунок тих, хто зневірився в нинішній.

Час — найкращий лікар. Він лікує все, навіть страх. Чим ближче осінь, тим більше людей здатні боротися з патологічною боязню нинішнього Президента. Хоча, на жаль, є й такі, хто просто побоявся викликати на себе гнів Президента майбутнього. Сподіватимемося, що таких меншість. Інакше цій країні не допоможуть ніякі реформи.

Реформу можна було б уже сьогодні вважати приреченою, якби заздалегідь знати, яку позицію займуть два ключових гравці — Володимир Литвин і Олександр Мороз. Зробити остаточний прогноз непросто, але, можливо, на деякі думки наштовхне короткий аналіз їхньої поведінки в описуваний нами день.

Позиція Володимира Литвина заслуговує особливої уваги. Відомо, що спікерська посада дає її власникові деякі переваги — за великого бажання і з допомогою маленьких хитрощів головуючий може підштовхнути або пригальмувати практично будь-яке рішення. Слід віддати належне «Нашій Україні» — цього разу вона не тероризувала Володимира Михайловича без потреби і дала йому зіграти у свою гру. Тобто — і вашим, і нашим.

Не без особистої участі Литвина в Раді було проведено кілька перекличок, які дозволили виявити «мертві душі» і зробити процес голосування максимально наближеним до прозорого. Але при цьому голова ВР не простежив (хоча й обіцяв) за вилученням карток відсутніх нардепів. У результаті Олександр Косьяненко, Костянтин Жеваго, Володимир Мазуренко, Леонід Климов і Олександр Бандурка «підтримали» реформу, не будучи присутніми в залі. Спікер міг уникнути такого порушення регламенту, але й він (якби захотів) міг би зробити так, що «мертвих душ» виявилося б значно більше.

Литвин проголосував за реформу, але при цьому порекомендував людям, чия позиція тією чи іншою мірою залежить від його думки, не голосувати. Це була рекомендація, а не вказівка, тому дехто нею знехтував. Таким чином реформа недоотримала менше голосів, аніж можна було очікувати. Але вона їх недоотримала багато в чому завдяки Литвину.

Литвин міг «поховати» реформу, якби:

— не прислухався до аргументів Мороза і поставив «канонічний законопроект»;

— або відразу після голосування за змінений варіант запропонував проголосувати ще й за проект №4105 «у чистому вигляді».

Та він одразу закрив засідання, не дозволивши вбити останній цвях у віко труни проекту Банкової. Однак він уже дозволив забити в це віко перший цвях. Породивши у багатьох прагнення запастися молотками перед першою спробою. Таким чином, парламентський лідер повівся саме так, як і мав повестися. Тобто він робив усе, що йому під силу, аби реформа не пройшла. І при цьому робив усе, від нього залежне, щоб президентський гнів за провал реформи не впав особисто на нього. Слід припускати, що надалі він чинитиме так само.

З Морозом, хоч як дивно, все трохи складніше. Олександр Олександрович учора публічно окреслив своє бажання й далі сприяти просуванню конституційних змін. Але поінформовані люди стверджують, що він у серйозних роздумах. І поки що не може для себе визначити, у якому випадку його й так трохи підмочений авторитет постраждає більше, — коли він і далі намагатиметься впровадити в життя проект №4105 чи коли він гарно «зіскочить» із реформи.

Великою мірою це, напевно, залежатиме від того, чи готовий Олександр Олександрович іти на вибори. Чи готовий він до боїв без правил (а саме такою, схоже, буде кампанія-2004). Чи готовий він іти в ній до кінця. Кому стане опонувати насамперед — Віктору Ющенку чи кандидатові від влади. І кого вибере в союзники — того ж таки Ющенка чи одного з його тезок.

Адже саме від цього залежить не лише доля самого Мороза, а, гадаю, і доля реформи. Справжньої реформи. Яка, напевно, все ж таки потрібна. Хоча б для того, щоб більше ні в кого не виникало прагнення так реформувати Конституцію.